2.1 Поняття пенсії державного службовця і її класифікація

Правове регулювання пенсійного забезпечення – це урегульований правовими нормами механізм реалізації права громадян на пенсію. Тому для всебічного та ґрунтовного дослідження правового регулювання пенсійного забезпечення державних службовців, особливо, важливим є правильна дефініція об’єкту пенсійних правовідносин, які складаються навколо нього.

Пенсія – це складне, багатогранне соціально-правове поняття. Етимологія терміну пенсія має латинське коріння pension – платіж, виплата. У залежності від країни, політичного режиму, економічної кон’юнктури термін пенсія мав різні ознаки та особливості.

Поняття пенсії активно аналізувалось у радянській юридичній літературі, при його аналізі, вчені-юристи виходили із тогочасного законодавства. Є.І. Астрахан зазначав, що пенсіями називаються періодичні виплати, що здійснюються для матеріального забезпечення громадян у зв’язку зі старістю, інвалідністю, вислугою років, чи у зв’язку зі смертю годувальника [78, с. 339].

В.А. Ачаркан у своїх дослідженнях зазначав, що така ознака, як періодичність виплат характерна не тільки для пенсій і властива більш широкому колу явищ. Така ознака, як періодичність є властивою і заробітній платі, субсидії тощо. Тому він не включає її до своєї характеристики пенсії, але підтримує ряд ознак, таких як: виплати по старості, по інвалідності та у разі втрати годувальника.

Один із провідних дослідників пенсійного забезпечення у Радянському Союзі В.С. Андрєєв характеризував пенсію через призму суб’єктів пенсійних правовідносин, які існували на той час, причину виплати та джерела пенсійних виплат. Йдеться про те, що пенсія надавалась: 1) тим, хто працює або займається іншим видом діяльності в інтересах соціалістичного суспільства і всього народу; 2) в старості і при непрацездатності замість винагороди за працю; 3) із коштів національного доходу без будь-яких відрахувань із заробітної плати [80, с. 122].

О.Д. Зайкін пенсію визначав, як щомісячну грошову соціально-аліментарну виплату, що призначається особам пенсійного віку, інвалідам, особам, які втратили годувальника, у зв’язку із минулою соціально-корисною діяльністю, у розмірі, як правило, пропорційному з оплатою за працю і, яка є основним джерелом засобів до існування для непрацюючих пенсіонерів [81. с.28].

І.В. Гущин визначав пенсію як щомісячні виплати аліментарного характеру за рахунок коштів держави і колгоспу, акумульованих у відповідних фондах суспільного споживання, що надаються за вислугу років, по інвалідності, у випадку старості, у зв’язку з втратою годувальника, які зумовлені певною тривалістю суспільно корисної діяльності, в розмірах, що залежать від колишнього заробітку працівника [82, с. 40].

У своїй праці «Правовідносини по соціальному забезпеченню в СРСР» Р.І. Іванова визначає пенсію, як щомісячну, грошову, соціально-аліментарну виплату, що призначається особам пенсійного віку, інвалідам, особам, які мають вислугу років чи особливі заслуги перед державою, особам, які втратили годувальника, у зв’язку з колишньою суспільно-корисною працею і є основним джерелом засобів до існування для непрацюючих пенсіонерів [83, с.

Є.М. Доброхотова, М.В. Філіппова, М.О. Янтураєва приходять до висновку, що пенсія – це державна виплата, здійснювана із пенсійного фонду з метою матеріального забезпечення непрацездатних громадян у зв’язку з їх колишньою трудовою діяльністю й іншою суспільно-корисною діяльністю в розмірах, як правило, порівняльному з колишнім заробітком пенсіонера [84, с.11-12].

Сьогодні із впевненістю можна стверджувати, що жодне із наведених визначень у повній мірі не відповідає вимогам сьогодення. При аналізі наведених дефініцій можна виділити основні ознаки притаманні радянським визначенням поняття пенсії, до них відносяться: 1) «періодичність» виплат, але при розвитку термінологічної бази «періодичність» була замінена на «щомісячну» виплату, оскільки термін період не має чітких часових обмежень, це можуть бути щорічні, що квартальні виплати тощо, а пенсія виплачується кожного місяця; 2) кожне визначення включає в себе перелік видів пенсій, які були закріплені у радянському законодавстві; 3) «соціально-аліментарний характер»; 4) пенсія могла також виплачуватись за «суспільно-корисну працю», що є абсолютним анахронізмом, оскільки будь-яка праця має бути оплачена незалежно від її характеру, тому ця ознака характерна, виключно, радянському законодавству, яке передбачало безоплатну працю; 5) ознака щодо того, чи є пенсія «основним джерелом засобів для існування» непрацюючого пенсіонера, не є предметом державного моніторингу, бо право на пенсію виникає незалежно від доходів пенсіонера; 6) відкладена на час винагорода - є в основі хибна уява про пенсію, бо це не винагорода, а результат трудової діяльності людини і її страхових внесків, які вона робила. Із вищевикладеного можна зробити висновок, що радянські дефініції пенсії перенасичені ознаками, які є характерними для соціалістичної країни радянського зразка, тому вони не можуть бути у повній мірі застосовані до сучасного визначення пенсії.

Із розпадом СРСР та соціально-політичними змінами, визначення в юридичній літературі поняття пенсії отримало нове розуміння та нову характеристику. Тому дискусії щодо питання дефініції пенсії, у наукових колах, актуалізувалися. Така ж дискусія спостерігається і у російських наукових колах.

Один із дослідників права соціального забезпечення О.П. Толмачев визначає пенсію, як щомісячну довгострокову виплату, яка призначається за рахунок державних коштів як основний засіб існування осіб, які досягли пенсійного віку, за вислугу років, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника [85, с. 18].

М.О. Буянова, З.О. Кондратьєва, К.М. Гусов при визначенні пенсії виходять з наступних ознак, щомісячна грошова виплата, надається громадянам при досягненні ними визначеного віку, настанням інвалідності, втраті годувальника, а також у зв’язку з довготривалою професійною діяльністю [86, с. 13].

М.Л. Захаров, Е.Г. Тучкова пенсію визначають як щомісячну виплату, яка призначена для матеріального забезпечення громадян, які досягли пенсійного віку, стали інвалідами або тривалий час займались визначеною професійною діяльністю, а також непрацездатних громадян, які втратили годувальника [87, с. 209].

Д.О. Никонов, О.В. Стремоухов виходять з того, що пенсія – це регулярна грошова виплата (у розрахунку на місяць), яка призначається у встановленому законом порядку визначеним категоріям осіб із соціальних фондів та інших джерел, які призначені для таких цілей [88, с. 102]. Такої ж думки притримується і Г.В. Сулейманова [89, с. 117].

Н.В. Апросичева, О.О. Ісайчева під терміном пенсія вбачають щомісячний платіж, який призначається особі у встановлених у законі випадках по життєво або на певний строк і у тому розмірі, що сумірний з її колишнім заробітком [90, с. 66].

При аналізі наведених дефініцій можна виокремити такі основні особливості визначення пенсії. По-перше, запозичена з радянського законодавства така ознака, як основний засіб до існування. При аналізі визначень радянських вчених вже наголошувалось на архаїзмі цього твердження.

Серед українських вчених-юристів також немає єдності щодо визначення терміну пенсія. Так, П.Д. Пилипенко зазначає, що пенсія – це грошове зобов’язання держави чи уповноваженого нею суб’єкта, що виплачується особі для її утримання з підстав та на умовах, передбачених законом, у розмірі, що залежить від страхового стажу особи та її доходу (заробітної плати) [91, с. 140]. При визначенні пенсії, П.Д. Пилипенко розуміє її як грошове зобов’язання і визначає його через зміст пенсійних правовідносин, де одна сторона має право, а інша має обов’язок. У дефініції також робиться посилання на законодавство. На думку дисертанта, грошове зобов’язання, це категорія цивільно-правових відносин, а не пенсійних.

І.С. Ярошенко [92, с. 229] у своєму дослідженні не дає власного визначення, а відсилає до дефініції, яка зазначена у Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49], а саме, що пенсійні виплати – це грошові виплати в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що здійснюється у вигляді пенсії, довічної пенсії або одноразової виплати. Таке визначення має ряд застережень. По-перше, закон закріпив положення про те, що пенсія - це різновид пенсійної виплати, що є помилкою, оскільки пенсія і є пенсійною виплатою, а не її різновидом. Дисертант відстоює позицію про те, що пенсія і пенсійні виплати – це терміни синоніми. Окрім цього, включення законодавцем до пенсійних виплат одноразові виплати є хибним, оскільки пенсійна виплата, тобто, пенсія має регулярний характер, а одноразова виплата – це ніщо інше, як соціальна допомога, а не пенсія. Тому визначати пенсію і пенсійні виплати двома різними поняттями є тавтологією. По-друге, у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування матеріальне забезпечення здійснюється, виключно, у формі пенсії. По-третє, закон не розкриває зміст наведених у дефініції таких видів пенсії, як «пенсії та довічної пенсії або одноразової виплати». Такий підхід до законодавчої термінології вносить у правове регулювання двозначність, а не удосконалює його. Здобувач переконаний у тому, що пенсійні виплати у тому розумінні, яке їм надає законодавець доцільно визначати як соціальні виплати, які включають і пенсію з її видами, і різноманітні одноразові допомоги.

С.М. Синчук, В.Я. Бурак формулюють пенсію, як щомісячну довгострокову виплату, яка призначається та виплачується особі у випадку настання пенсійного віку, інвалідності, втрати годувальника чи вислуги років за рахунок коштів Пенсійного фонду України чи бюджетів різних рівнів та є основним джерелом доходу особи [93, с. 55]. Автори при визначенні дефініції оперують таким поняттям, як «довгострокова виплата», на думку здобувача, ця ознака не характеризує усі види пенсії. Наприклад, особа, якій призначено пенсію у зв’язку з втратою годувальника через два місяці стає повнолітньою і втрачає право на отримання такого виду пенсії. Така категорія, як «довгостроковість» не має часових обмежень, чи це рік, два, десять, чи може місяць? Тому при роботі над визначенням термінів потрібно уникати абстрактних або неоднозначних понять. Інше, на що варто звернути увагу, це те, що автори вживають дієслово «настання» щодо пенсійного віку, інвалідності, втрати годувальника, що є грубим порушенням юридичної техніки. Тому, що це дієслово не може застосовуватись, як уніфіковане до усіх видів пенсії. Про використання у визначенні такої ознаки, як «є основним джерелом існування» вже йшлось вище, тому слід зазначити, що хоча це і є конституційне положення (ст. 46 Конституції України [94, с. 32-33]), воно є таким, що втратило актуальність.

Не менш цікавою є характеристика пенсії І.М. Сироти, за його розумінням – це зароблена працею приватна власність громадянина, право на яку, згідно ст. 41 Конституції України охороняється законом [95, с. 142]. Проаналізувавши таке словосполучення, як «зароблена працею», можна зробити висновок, що говорити про це сьогодні є не завжди правильно, бо праця – це засіб, за допомогою якого, у особи може, при дотриманні визначених законодавством умов, виникнути право на отримання пенсії, а не її передумова чи ознака. Таке бачення пенсії є спрощеним. Пенсія (матеріальне благо) стає власністю пенсіонера після її отримання у матеріальному еквіваленті «на руки», після чого вона перестає бути об’єктом пенсійних правовідносин, а стає об’єктом права приватної власності, тобто цивільних правовідносин. Тому називати пенсію приватною власністю є некоректним і поверховим.

І.Б. Сташків розкриває поняття пенсії наступним чином: пенсія - це щомісячна грошова виплата фізичним особам із спеціально створених для цього пенсійних фондів на умовах і в порядку, передбачених чинними нормативними актами і договорами [96, с. 272]. Безумовно, така дефініція має право на життя, але до неї є ряд застережень. Так, пенсія виплачується фізичним особам, а кому ще може виплачуватись пенсія, як не фізичній особі - юридичній? На думку дисертанта, запропонований автором при дефініції соціальної категорії цивільно-правовий термін, який покликаний розмежовувати живих людей (фізичних осіб) від організацій, установ (юридичних осіб) є неправильним. Крім цього, пенсія призначається не просто нормативними актами, а нормативно-правовими актами і це уточнення є надзвичайно важливим, бо якщо такі нормативні акти є не правовими, то вони не мають юридичної сили і не можуть бути застосовані при регулюванні пенсійних правовідносин.

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49] від 9 липня 2003 року №1058-ІV пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов\'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім\'ї у випадках, визначених законодавством. Із законодавчої дефініції видно, що пенсія поділяється на три види: пенсія за віком, пенсія по інвалідності та пенсія у зв’язку із втратою годувальника. Ці три види пенсій є самодостатніми і водночас взаємопов’язані між собою загальними рисами та взаємодоповнюваністю. У юридичній науці існує багато класифікаційних конструкцій пенсій, але на думку здобувача, викладена у законодавстві класифікація є більш повною та обґрунтованою і не потребує законодавчої зміни чи удосконалення. Така ж класифікація пенсій відображена і у Законі України від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ «Про державну службу»[51].

У теорії права, коли йдеться про визначення поняття, то розподіляють його на два види: доктринальне визначення та законодавче визначення. Доктринальне визначення – це напрацювання юридичного, наукового, категоріального та термінологічного апарату у певній галузі права для характеристики окремого правового поняття. Доктринальні визначення можуть різнитись, оскільки не існує єдино правильної доктрини, а плюралізм думок дозволяє розглядати явище всебічно, ґрунтовно та повно. Законодавчі визначення – це загальновизнані, офіційні дефініції, закріплені у законодавстві, що мають обов’язковий характер при реалізації норм закону на практиці. Законодавчі визначення ґрунтуються на доктринальних, але і досить часто не відповідають або суперечать їм. При аналізі терміну пенсія можна сказати, що більшість визначень вчених так чи інакше або використовують норму закону, або посилаються на неї, тим самим знімаючи з себе відповідальність за сутність даної дефініції. Така пряма залежність від закріплених в законі понять зрозуміла, адже ми застосовуємо норму закону, а не правові категорії юридичних доктрин. Але таке пряме слідування закону у юридичній науці може негативно відобразитись на якості теоретичного розумінні правових дефініцій. Яскравим прикладом є радянські визначення, які зі суспільно-політичною зміною стали морально застарілими, такими, що не відображають реальний стан речей. Безпосереднє використання положень закону є хибним шляхом, бо закон не вічний, він міняється, а доктрини і наукові знання є більш сталі, вони модифікуються, удосконалюються, але вони залишаються сталими тривалий час, чого не можна сказати про закон. Позитивістський підхід у питанні визначення понять є кроком назад у юридичній науці, бо він не дозволяє дослідити правове явище за межами законодавчого закріплення. Тому при визначенні будь-якого досліджуваного поняття у першу чергу необхідно зосередитись на тих його загальних ознаках, які зі зміною закону будуть залишатись актуальними і надалі. Іншою формою використання законодавчих норм, або краще сказати посилання на них, у визначеннях - є відсильні положення. Найбільш вживаними та поширеними у даному випадку є словосполучення: «відповідно до закону», «у випадках, передбачених чинним законодавством» тощо. Це дозволяє бути визначенню більш гнучким та мобільним до різноманітних законодавчих змін і, тим самим, бути у тісному взаємозв’язку з науковим поняттям та нормою закону. Зазначення у визначенні відсильного до закону положення є факультативним, оскільки відсильна норма не характеризує правове явище, а тільки підкреслює його правове регулювання чинним законодавством.

Як уже наголошувалось вище, негативною тенденцією є те, що у ряді визначень пенсії автори використовують норми закону і дають перелік її видів (за віком, по інвалідності, у зв’язку із втратою годувальника), види ж будь-якого поняття не характеризують його зміст у цілому, а тільки розмежовують його один від одного. Дефініція має бути загальною і не включати в себе класифікацію за видами. Для прикладу варто наголосити, при визначенні злочину, наука кримінального права не класифікує його на види, при визначенні правопорушення, наука адміністративного права не класифікує його на види, при визначенні договору, наука цивільного права не класифікує його на види і т. д. Тому, на думку дисертанта, при визначенні пенсії використовувати таку класифікацію є недоречним. Натомість, при визначенні пенсії кожного виду необхідно вказувати на ознаку, яка її відрізняє від іншого виду пенсії.

Поняття пенсії необхідно розглядати з двох боків майнового (форми) і немайнового (змісту). Майновий бік – це грошова виплата, певне матеріальне благо. Але у понятті пенсії первинним виступає її зміст, внутрішнє наповнення, бо зміст породжує матерію, форму. Змістова частина пенсії полягає у її винятковому значенні для суспільства у цілому та кожної особи зокрема. Зміст пенсії носить соціальний характер. Пенсіонери – це члени суспільства, а для нормального функціонування усього суспільства необхідно, щоб усі його члени могли вільно розвиватись та реалізовувати свої права та свободи, фізичні та духовні потреби незалежно від віку та працездатності. Пенсіонери – це особи, які втратили здатність, у силу своїх вікових, фізіологічних причин, самостійно себе забезпечувати повністю або частково шляхом своєї праці. Пенсія – це фікція, за допомогою якої у юридичній науці визначають кошти, матеріальне забезпечення, що виплачуються пенсіонеру щомісячно. Але грошима можуть бути не тільки пенсії, ними є: кредити, депозити, дивіденди, заробітна плата, грошова допомога, соціальні виплати, доплати, грошові премії тощо. Усі ці терміни означають гроші, але усі вони мають різний зміст, різний характер. Вони не є тотожними і мають різне правове регулювання, тому характеризувати пенсією просто грошима є тільки висвітлення матеріальної, зовнішньої, загальновідомої ознаки пенсії, хоча про це також треба говорити. Ця ознака характеризує форму пенсії, а не її зміст. Поняття пенсії є набагато глибшим, воно складається із трьох взаємопов’язаних елементів: матеріальний (форма-гроші); процедурно-правовий; сутнісний (метафізичний). Про матеріальний елемент вже йшлось вище, процедурно-правовий – це правовідносини, які активізують навколо матеріальних відносин правовий рух, діяльність, тобто, їх виникнення, зміну та припинення. Сутнісний (метафізичний) елемент – це найбільш важливий, основоположний елемент, що виокремлює пенсію із інших видів грошових виплат і наділяє його соціальним характером, умовно, цей елемент можна назвати «духом» пенсії. Дух – це конституція, устрій, загальний внутрішній зміст, який визначає основний характер поняття пенсії, саме через нього можна зрозуміти основне завдання, яке ставить перед собою пенсійне забезпечення. Дух – це філософія (абстрактні міркування), це доктрина (основні наукові спостереження), це фундаментальні принципи (засадні уявлення) пенсії. Основним з таких принципів є створення умов для продовження звичного розвитку, задоволення своїх потреб особою після втрати нею працездатності. Саме втрата працездатності і стала причиною появи пенсії, бо без працездатності особа не може забезпечувати себе своєю працею самостійно. Працездатність – це, у першу чергу, можливість особи обирати свою життєву діяльність її характер (трудовий, нетрудовий). Непрацездатні особи у такому виборі обмежені повністю або частково. Непрацездатні особи, у більшості випадків, не можуть самі себе забезпечити, у повній мірі, без сторонньої (сімейної, державної) матеріальної підтримки. Іншими словами, «доля працездатних у руках самих працездатних, доля ж непрацездатних, повністю або частково, у руках іншої сторони». Непрацездатна особа, як правило, на відміну від працездатних осіб, втрачає вплив на свою пенсію, тобто, обмежена у можливості впливати на її розмір. Дух пенсії полягає у створенні належних умов та захисті непрацездатних осіб, а гроші – це засіб, за допомогою якого такі умови можна створити. Наведені елементи знаходяться у тісному взаємозв’язку і доповнюють одне одного. Відсутність одного, не може характеризувати пенсію всебічно.

Виходячи з вище викладеного, дисертант визначає пенсію як один із правових інструментів реалізації державою своєї соціальної функції, через органи спеціальної компетенції, що відображається у щомісячному матеріальному (грошовому) забезпеченні, у випадках та порядку визначених чинним законодавством, для реалізації своїх прав особами, які повністю або частково втратили працездатність.

Визначення пенсії державного службовця викристалізовується із загального розуміння поняття пенсії, але із зазначенням спеціального суб’єкта пенсійних правовідносин.

Отже, пенсія державного службовця – це гарантоване державою матеріальне (грошове), регулярне (у розрахунку один раз на місяць) забезпечення своїх колишніх державних службовців у порядку та випадках, визначених чинним законодавством у разі повної або часткової втрати ними працездатності.

Основною функцією, яку виконує пенсія, – є матеріальне забезпечення непрацездатних осіб, тобто осіб, які не мають можливості своєю працею забезпечити нормальний рівень життя. Оскільки праця - це не тільки категорія юридична, але і соціальна, то неоднозначно і розуміється категорія непрацездатності. Про непрацездатність можна говорити у психофізіологічному, економічному, соціологічному та в інших аспектах, але науку права соціального забезпечення перш за все цікавить юридична складова цього явища. Оскільки непрацездатність має юридичні наслідки і, як результат, є підставою надання благ соціального забезпечення, то вона відображається у праві. Тобто, саме у правовій нормі закріплена відповідь на питання, хто працездатний, а хто ні [97, с. 68]. А.Д. Зайкін зазначав, що буквальне розуміння непрацездатності у праві соціального забезпечення є неприпустимим. Особливо це стосується питання призначення пенсії у зв’язку із втратою годувальника, коли суб’єктами цих пенсійних правовідносин виступають батьки пенсійного віку, малолітні діти [98, с. 119]. Основна ідея полягає у тому, що непрацездатність у праві соціального забезпечення – це, у першу чергу, правова категорія. Юридична наука розглядає це явище не тільки з медичної точки зору, але із соціальної. Йдеться, для прикладу, про неповнолітніх осіб, які є здорові, але за віком не можуть забезпечувати себе самостійно. Або ж навпаки, особи пенсійного віку, які за своїми фізичними можливостями і можуть продовжувати працювати і забезпечувати себе самостійно, можуть цього і не робити, оскільки держава, встановивши пенсійний вік, дає можливість їм не працювати і бере на себе функцію їх матеріального забезпечення. Слід розуміти, що держава не може зобов’язати особу працювати, бо це заборонено законодавством (за виключенням осіб, засуджених до позбавлення волі), але із досягненням пенсійного віку не може відмовити у пенсійному забезпеченні, як одній із конституційних та соціальних гарантій. Але слід зазначити, що право на працю у таких осіб зберігається. Підсумовуючи можна сказати, що термін непрацездатність у правовому аспекті більш широке поняття ніж у медичному, при цьому медичний аспект у окремих випадках є структурним елементом правового розуміння непрацездатності поряд із соціальним аспектом. Таким чином, правовий аспект непрацездатності охоплює усіх осіб, які мають право на пенсійне забезпечення.

Із вищевикладеного аналізу непрацездатності її можна класифікувати на три види: 1) непрацездатність за віком (особи, які досягли пенсійного віку, неповнолітні); 2) непрацездатність за станом здоров’я (тимчасова, стійка непрацездатність, інвалідність); 3) непрацездатність за іншими причинами соціального характеру (повнолітні діти-студенти до 23 років тощо). Із законодавчого поняття пенсії видно, що саме такий критерій, як непрацездатність у правовому аспекті, і був покладений у основу розподілу пенсій на види, що дало можливість більш повно відобразити її зміст.

Для того, щоб всебічно і повно охарактеризувати пенсійне забезпечення у цілому та пенсію зокрема необхідно дати детальну теоретичну характеристику кожного її окремого виду.

Найбільш поширеним видом пенсії - є пенсія за віком. Фундаментальною ознакою цього виду пенсії є пенсійний вік. Саме завдяки пенсійному віку, ця пенсія виділяється у окремий вид. Згідно чинного законодавства пенсійний вік для чоловіків складає 60 років, для жінок - 55 років. Це ж правило розповсюджується і на державних службовців, а також є одночасно і граничним віком перебування на державній службі.

Важливим для дослідження пенсійного забезпечення державних службовців є внутрішня структура пенсійних відносин.

Пенсії за віком є способом реалізації особою конституційного права на матеріальне забезпечення при досягненні визначеного у законодавстві пенсійного віку. Радянське законодавство широко використовувало термін пенсії по старості, який у юридичній літературі був справедливо підданий критиці. Оскільки саме по собі досягнення пенсійного віку зовсім не означає настання старості у її медико-біологічному значенні і пов’язаною з нею непрацездатністю, про що вже йшлося вище.

Пенсія державного службовця за віком - це щомісячне, матеріальне (грошове) забезпечення державних службовців, які відповідно до чинного законодавства досягли пенсійного або граничного віку і є правоздатними суб’єктами цього виду пенсійного забезпечення.

Кожен різновид пенсійного забезпечення - це сукупність правових елементів складних пенсійних правовідносин.

Одним із таких елементів є суб’єкт. Проблема суб’єкта правовідносин завжди була і залишається актуальною та потребує постійного моніторингу та дослідження, адже суб’єкт - це один із невід’ємних складових частин правовідносин. Останні, у свою чергу, знаходяться у постійній динаміці, змінюються, розвиваються та удосконалюються. З цим і пов’язані зміни суб’єкта або надання йому певних особливостей, які закріплені у Законі України «Про державну службу» [51]. Суб’єктів пенсійного забезпечення за віком можна поділити на три групи. Перша група – це безпосередньо державний службовець. Друга група – ограни державної влади, які здійснюють процедурні дії із реалізації права на пенсію. Третя група – це органи державної влади, які здійснюють процесуальні дії щодо захисту права державного службовця на пенсію. Питання правовідносин у пенсійному забезпеченні більш повно буде висвітлене у наступному підрозділі.

До першої групи суб’єктів відносяться державні службовці, які досягли пенсійного або граничного віку та мають стаж державної служби не менше 10 років. Законодавець не визначає, яким законом керуватись державному службовцю, якщо той не має 10 річного стажу державної служби. Тобто, для того, щоб отримувати пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу»[51], недостатньо буди державним службовцем, а необхідно мати стаж державної служби не менше 10 років. Державний ж службовець, який не має стажу державної служби 10 років, формально-юридично є державним службовцем, але не набуває права отримувати пенсію державного службовця. Проте, у законі закріплене визначення спеціального суб’єкта, тобто, державного службовця, оскільки особа не відповідає вимогам останнього, то пенсія виплачується на загальних засадах.

До другої групи суб’єктів слід віднести органи держаної влади, які здійснюють процедурні дії із реалізації права на пенсію. Йдеться про органи, які виконують функції матеріального забезпечення пенсіонерів, вони наділені визначеною законодавством компетенцією щодо здійснення владних дій адміністративно-розпорядчого характеру. Тобто, ці органи здійснюють позитивну діяльність, яка спрямована на встановлення суб’єктивного права громадян. До кола діяльності органів матеріального забезпечення пенсіонерів входить: прийом заяв про призначення пенсії, підготовка документів для призначення пенсії її призначення, оформлення та зберігання пенсійних справ, видання пенсійних посвідчень, забезпечення виплати пенсій, контроль за своєчасністю і правильністю виплати пенсій та ін. В Україні основними такими органами є Пенсійний фонд України і Міністерство праці та соціальної політики України, їх представництва на місцях та інші державні органи у межах своєї компетенції. Крім цього, до таких органів, у окремих випадках, слід віднести і суд, який у порядку окремого провадження, тобто, непозовного цивільного судочинства, розглядає цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав, приймає правовстановчі рішення про визнання фізичної особи безвісті відсутньою або оголошує фізичну особу померлою [99]. Якщо бути більш конкретним, то суд при прийнятті рішення не використовує норми матеріального пенсійного права. Суд тільки враховує припис матеріальної норми, перевіряє можливість її здійснення конкретним суб’єктом і визначає, тим самим, доцільність встановлення даного факту [100, с. 228-231].

До третьої групи суб’єктів відносяться органи державної влади, які здійснюють процесуальні дії із захистом права на пенсію. Слід зазначити, що цей суб’єкт є факультативним і правовідносини за їх участі виникають тільки у тих випадках, коли законне право особи щодо призначення чи отримання нею пенсії порушене іншими особами чи органами державної влади. Для того, щоб відновити свої порушені права, особа повинна звернутися до правоохоронних органів (міліції, прокуратури) або до суду. У даному випадку, ці відносини уже лежать у площині цивільно-процесуального або адміністративно-процесуального, або кримінально-процесуального законодавств із застосуванням норм матеріального права при здійсненні, як правило, правоохоронної діяльності.

Однією із юридично значущих умов, що мають безпосереднє відношення до суб’єкта будь-якого пенсійного забезпечення, - є трудовий стаж державного службовця. Питанню трудового стажу у юридичній літературі приділялось багато уваги, базовою роботою у цьому напрямку є дослідження Л.Я. Ґінцбурга. У найбільш загальній формі трудовий стаж можна визначити як час трудової діяльності працівника. Час трудової діяльності є поняттям розширеним. Воно включає у себе робочий час і час відпочинку. Трудова діяльність - це життя у праці. Усе трудове життя особи складає її трудовий стаж [101, с. 3-4]. Беззаперечним є те, що трудовий стаж має юридичну природу. Відображення його у законодавстві дає йому змогу впливати на виникнення, зміну та припинення пенсійних правовідносин. Слід також звернути увагу на те, що трудовий стаж необхідно розглядати, як складне, таке, що триває певний період явище, до якого входить не тільки час безпосередньої роботи, але й інша діяльність, яка законодавцем прирівняна до трудової і є її невід’ємною частиною. Йдеться про відрядження, відпустки, навчання, підвищення кваліфікації, догляд за дитиною, вимушений простій тощо. Хоча «чистих» трудових відносин «працівник - робоче місце - виконання службових обов’язків - результат праці» тут не спостерігається, але для права соціального забезпечення основним залишається правовий зв’язок «працівник-роботодавець» і трудовий стаж розглядається як узагальнений результат трудової діяльності особи. Юридичний ефект трудової діяльності, якщо вона триває визначений період, полягає у виникненні того чи іншого суб’єктивного права або зміні його змісту, тобто правових наслідків. Із вищевикладеного видно, що основними ознаками трудового стажу є: 1) тривалість у часі; 2) наявність трудових правовідносин; 3) юридичні наслідки.

У юридичній науці є декілька класифікаційних конструкцій трудового стажу. Вперше тричленна класифікація трудового стажу була визначена Є.І.Астраханом у підручнику «Радянське трудове право» [78, с. 359] під редакцією М.Г. Александрова і Д.М. Генкіна, у якому розглядались загальний трудовий стаж, стаж визначеної роботи і безперервний трудовий стаж. Під загальним стажем вбачалась робота на будь-якій посаді. Під стажем визначеної роботи, як видно вже із самої назви, вбачалась робота на спеціальних, визначених законодавством роботах. Під безперервним трудовим стажем вбачався проміжок часу на останній роботі, що наділяло працівника певними пільгами. Така класифікація недосконала і була справедливо та обґрунтовано розкритикована. Одним із основних критичних зауважень було те, що при класифікації відсутній єдиний розмежувальний критерій та не витримано правило логіки про єдиний fundamentum divisionis [101, с. 31]. Крім цього, слід звернути увагу на дефектність термінології такого виду, як стаж на певних роботах, що у неповній мірі відображає суть такого розподілу. Що стосується безперервного стажу, то видається хибним положення про безперервний трудовий стаж на останній роботі, оскільки особа могла мати безперервний трудовий стаж і на попередній роботі. Більш розширена класифікаційна конструкція була запропонована Л.Я. Ґінзбургом, який виділяв чотири різновиди трудового стажу. А саме: 1) загальний стаж будь-якої роботи; 2) безперервний стаж будь-якої роботи; 3) загальний спеціальний трудовий стаж (підсумований стаж); 4) безперервний спеціальний трудовий стаж [101, с. 36]. Із соціально-економічними змінами ця класифікація видається також недосконалою, оскільки у чинному законодавстві положення про безперервний трудовий стаж не є основоположним і розповсюджується на окремі професії. На думку дисертанта, такий підхід Л.Я. Ґінзбурга є виправданим, оскільки безперервний трудовий стаж не є окремим різновидом трудового стажу, він скоріше є юридично значущою ознакою, яка надавала пільговий статус працівникам і була своєрідним заохоченням для працівника. Такий стаж був актуальний, коли роботодавцем виступала тільки держава, працівники не сплачували страхові внески, а все пенсійне забезпечення носило аліментарний характер. Але слід зазначити, що при удосконаленні пенсійного забезпечення державних службовців можна використовувати безперервний трудовий стаж як регулятор для боротьби із таким негативним явищем, як швидкоплинність кадрів на державній службі.

Трудовий стаж носить вольовий характер, оскільки залежить від волі людини, що є важливим у двох аспектах: 1) теоретичний: трудовий стаж як стан відноситься до дій, тим самим вкладається у двочленну класифікацію юридичних фактів (дії, події); 2) практичний: трудовий стаж має вольовий характер і відноситься до дій, а це означає, що його набуття та збільшення залежать від правомірних, заохочуваних державною дій осіб, тобто, самих суб’єктів майбутніх пенсійних правовідносин. Трудовий стаж, як правова категорія, може викликати правовий ефект тільки за визначених законодавством обставин [102, с. 12-13].

Аналізуючи наукові напрацювання юридичної науки та вимоги сьогодення, трудовий стаж можна класифікувати на: 1) загальний - трудовий стаж на будь-якій роботі; 2) спеціальний – трудовий стаж на роботах зі шкідливими або важкими умовами праці та на посадах, що визначені законодавством як такі, що мають власне пенсійно-правове регулювання пенсійного забезпечення (судді, прокурори, військовослужбовці тощо).

При вивченні пенсійного забезпечення державних службовців трудовий стаж займає важливу нішу у правовому регулюванні даних відносин. Законом України «Про державну службу» [51] визначається, що на одержання пенсії державного службовця має право особа, яка досягла встановленого законодавством віку у тому числі стажу державної служби - не менше 10 років, та яка на час досягнення пенсійного віку працювала на посаді державного службовця. Також право на пенсійне забезпечення державних службовців мають особи, які мають не менше 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку. Дискримінаційність цього положення вже висвітлено у 1.3. підрозділі. При закріпленні 10 річного стажу як умови призначення пенсії державного службовця жодних наукових чи теоретичних обґрунтувань не було. Чому саме 10 років, а не 5 років чи 15 років? При чому, правове регулювання щодо загального та спеціального стажу існує при призначенні пенсій науково-педагогічним працівникам, особам, які залучені на виробництві з особливо важкими умовами праці тощо, де обґрунтовується спеціальний стаж. Чому спеціальний стаж у 10 років однаковий і для чоловіків, і для жінок, адже пенсійний та граничний вік перебування на державній службі згідно чинного законодавства диференційований за статевою ознакою? Можливо законодавець встановленням єдиного спеціального стажу державної служби для обох статей у - 10 років продемонстрував перший крок до встановлення ґендерної рівності? На думку здобувача – ні. Ідея встановлення спеціального стажу для державних службовців зрозуміла. Таким чином, законодавець вирішив залучати фахівців на державну службу, гарантуючи їм при цьому спеціальний пільговий статус при призначенні пенсії, якщо вони пропрацюють на державній службі не менше 10 років. Для того, щоб уникнути відтоку висококваліфікованих фахівців після їх роботи на державній службі 10 років, законодавець встановлює обмежувальну норму. Якщо працівник звільниться з державної служби зі стажем 10 років, він не зможе отримувати пільгову пенсію по досягненню ним пенсійного віку. Тобто, для того, щоб у особи виникли пенсійні правовідносини щодо призначення йому пенсії державного службовця, важливу роль відіграє така обставина, як місце виходу на пенсію, йдеться про те, що звільнюється особа з посади державного службовця чи з будь-якої іншої посади. Якщо з будь-якої іншої посади, то для того, щоб виникли пенсійні правовідносини по призначенню пенсії державного службовця, необхідно мати стаж державної служби не менше 20 років. Йдеться про те, що згідно Закону України «Про державну службу» [51] існує суттєве розмежування між державними службовцями. Вищенаведені положення закону чітко регламентують правовий статус державного службовця у сфері пенсійного забезпечення, вказуючи на те, що для того, щоб отримувати спеціальну пенсію, окрім спеціального стажу важливою умовою є також і місце звільнення. У даному випадку місце звільнення безпосередньо впливає на необхідний для спеціальної пенсії спеціальний стаж про що вже йшлося вище. Такий підхід щодо цих двох умов, стажу та місця звільнення і є, на думку здобувача, негативною дискримінацією.

На думку дисертанта, така правова формула є архаїчною і неефективною, бо позбавлена гнучкості у вирішенні пенсійних питань. Для того, щоб мінімізувати відплив фахівців з державної служби і формувати висококваліфіковані кадри, а не такі, що працюють тільки тому, що вони матимуть пільговий правовий статус, необхідні докорінні зміни у структурі самої державної служби, а також створення сприятливих умов для реалізації особою самої себе на державній службі, підняття рівня престижу державної служби, але це не є предметом дослідження права соціального забезпечення. За допомогою права соціального забезпечення можна удосконалити або ж покращити правовий статус пенсіонера-державного службовця шляхом використання правових механізмів, які стимулюватимуть осіб працювати на державній службі без жорстких законодавчих обмежень. На думку здобувача, питання спеціального стажу державного службовця має бути лібералізоване і створенні такі умови, при яких на нього своєю працею міг би впливати сам державний службовець. Одним із таких способів може стати система підвищення пенсії разом із строком служби за формулою більше працюєш – більше отримуєш.

Невід’ємним елементом будь-яких правовідносин, у тому числі і пенсійних, є об’єкт. У праві соціального забезпечення об’єкт має теоретичне і практичне значення. Теоретичне значення полягає у розумінні тісного взаємозв’язку між суб’єктом та об’єктом пенсійних правовідносин. Для всебічного вивчення об’єкта необхідно навести його класифікацію за рядом юридично значущих ознак.

Практичне значення відображається у законодавчому закріпленні та ефективній правозастосовчій діяльності.

Питання щодо об’єкта правовідносин у юридичній літературі є дискусійним. Існують різні підходи розуміння об’єкту.

Ю.К. Толстой [103, c. 65] зазначав, що кожне правове відношення має свій об’єкт, яким є фактичні суспільні відносини, на які впливають правовідносини. Крім цього, у правовідносин може бути спеціальний об’єкт або предмет у вигляді речі чи продукт духовного світу.

С.С. Алексєєв [104, с. 154] висловив позицію, що об’єкт правовідносин – це явища (предмети) навколишнього світу, на які спрямовані суб’єктивні юридичні права і обов’язки.

Під час розгляду цього питання, необхідно розрізняти об’єкт права та об’єкт правовідносин. Під об’єктом права розуміється правове регулювання, тобто, визначене коло суспільних відносин, що регулюється даними правовими нормами. Об’єктом правовідносин є об’єкти регульованих правом суспільних відносин, тобто зовнішні предмети. Пенсійні правовідносини – це майнові відносини соціального характеру. Їхнім об’єктом є пенсія, із якою пов’язане суб’єктивне право пенсіонера та юридичне зобов’язання органу, який здійснює пенсійне забезпечення. За допомогою пенсійних правовідносин індивідуалізується, конкретизується майнова частка (гроші) пенсіонера у загальному пенсійному фонді [105, с. 68-69].

Про саме поняття пенсії вже йшлось вище, але для повної характеристики треба розкрити зміст пенсії через її ознаки. Характерними ознаками пенсії визначають регулярність та систематичність пенсійних грошових виплат. Вона виплачується не у вигляді одноразової виплати, не епізодично, а щомісячно [91, с. 139]. Найбільш повно, це знаходить своє відображення у прямій залежності від обсягу винагороди, яку особа отримує за трудову діяльність. Пенсія є нижчою від заробітної плати і встановлюється у відсотках до останньої. Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49] у пенсійному забезпеченні є тільки один об’єкт – пенсія, але у самому пенсійному забезпеченні за рядом особливостей (розміром, порядком призначення) виділяють три види об’єктів (пенсій): пенсії за віком, по інвалідності, у зв’язку із втратою годувальника. Тобто, пенсія як об’єкт пенсійних правовідносин має загальні, спеціальні (видові) та індивідуальні ознаки. Під загальними ознаками слід розуміти регулярність, систематичність, грошовий вимір. Під спеціальними (видовими) ознаками треба розуміти підстави, умови виплати пенсії, тобто пенсії за віком, по інвалідності, у зв’язку із втратою годувальника. Вони збігаються із поділом пенсій на види. Під індивідуальними ознаками пенсії слід розуміти розмір пенсії окремо взятого пенсіонера, індивідуальні особливості пенсіонера. Така класифікація є важливою при дослідженні пенсійного забезпечення і дає можливість осягнути внутрішню структуру пенсії конкретного індивіда. Тому при теоретичному дослідженні пенсійного забезпечення державного службовця є надзвичайно важливим саме такий поділ ознак пенсії як соціально правової категорії. Термін пенсія – це, у першу чергу, зовнішній вираз, форма виплати коштів особам і вона є загальною для усіх видів пенсійного забезпечення. Зміст же пенсії може бути різноманітним, тому крім класифікації самої пенсії на види, виникла потреба у класифікації її ознак, оскільки саме вони є її правовим наповненням. Що стосується закріпленого у Законі України «Про пенсійне забезпечення» [47] різновиду пенсії як вислуга років, то, на думку дисертанта, таке положення є морально застаріле і має бути модифіковане до вимог сучасності, оскільки, вислуга років не є видом пенсії, а тільки умовою для отримання більш високого її розміру.

Другим видом пенсійного забезпечення державних службовців є пенсія по інвалідності. Фундаментальною та визначальною ознакою пенсії по інвалідності – є такий медико-юридичний факт, як інвалідність. Пенсії по інвалідності – це спосіб матеріального забезпечення осіб, які втратили повністю або частково працездатність за станом здоров’я. Подальше працевлаштування таких осіб ускладнюється або взагалі неможливе, саме через ці обставини держава бере на себе обов’язок по їх забезпеченню. Законом України від 21 березня 1991 року №875 «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [106] визначається, що інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм, або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності у соціальній допомозі і захисті. Інвалідність як міра втрати здоров\'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров\'я України, які і призначають групу інвалідності.

Пенсія державного службовця по інвалідності - це щомісячне, матеріальне (грошове) забезпечення державних службовців, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність, що підтверджується медико-соціальною експертизою, і є правоздатними суб’єктами цього виду пенсійного забезпечення.

Інвалідність – це, у першу чергу, медичний факт, а оформлення його відповідно до чинного законодавства, трансформує його у юридичний факт, а той вже, у свою чергу, має правові наслідки. Без такого оформлення, факт інвалідності залишається лишень медичним фактом, який не має юридичних наслідків.

Пенсії по інвалідності можна класифікувати по трьох основних критеріях: у залежності від групи інвалідності, причини втрати працездатності та суб’єктів пенсійного забезпечення по інвалідності.

Перший критерій є однаковим для всіх осіб, які мають право на пенсію по інвалідності, оскільки незалежно від суб’єкта та причини втрати працездатності він поділяється на три основні групи. Порядок та умови призначення інвалідності регулюється Інструкцією про встановлення груп інвалідності затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України від 7 квітня 2004 року № 183 «Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності» [107]. Групи інвалідності розмежовуються у залежності від ступеня втрати особою працездатності. Така класифікація спричинена неоднаковим рівнем втрати працездатності та можливості особою продовжувати трудову діяльність.

Для правового аналізу пенсійного забезпечення по інвалідності у праві соціального забезпечення розподіляють його на дві основні категорії за такою ознакою, як причина інвалідності (втрата працездатності), що і є другим критерієм класифікації. Іншими словами, причиною інвалідності може бути загальне захворювання або професійне захворювання, тобто таке, що спричинене виконанням службових обов’язків Така класифікація закріплена у Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49], згідно з яким пенсія по інвалідності призначається у разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності внаслідок загального захворювання (в тому числі каліцтва, не пов\'язаного з роботою, інвалідності з дитинства) за наявності страхового стажу. Пенсія ж по інвалідності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання призначається відповідно до Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов\'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»[108]. З вище наведеного видно, що ці два різновиди пенсійного забезпечення по інвалідності мають також різне правове регулювання та фінансові джерела виплати такого виду пенсії.

Третім критерієм класифікації пенсійного забезпечення не тільки по інвалідності, а і у пенсійному забезпеченні в цілому, є розмежування його за суб’єктами. Йдеться про те, що в Україні існує більше 20 законів, які регулюють пенсійне забезпечення різних суб’ктів. Тому абсолютно природною є класифікація пенсійного забезпечення в залежності від суб’єктів. Для прикладу, такими спеціальними суб’єктами є: особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, військовослужбовці та працівники органів внутрішніх справ, науково-педагогічні працівники, державні службовці тощо.

Особливістю пенсійного забезпечення по інвалідності є те, що Закон України «Про державну службу» [51] закріпив, що державним службовцям, які у період перебування на державній службі стали інвалідами І та ІІ груп, незалежно від причини інвалідності, призначається пенсія по інвалідності у розмірі 80 відсотків від заробітної плати, на які нараховуються страхові внески. За кожен повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 відсотків Тобто, як видно з наведеної норми, пенсія по інвалідності державного службовця виплачується тільки по двох групах інвалідності, а не по трьох. Крім цього, на що варто звернути особливу увагу, що така пенсія виплачується незалежно від причин інвалідності, тим самим нівелюється одна з вищезгаданих класифікацій поділу пенсій по інвалідності залежно від причини втрати працездатності.

Об’єктом пенсійного забезпечення державних службовців по інвалідності – є пенсія по інвалідності. Особливістю цього пенсійного забезпечення є те, що розмір цієї пенсії такий же, як і пенсії за віком, тобто 80 відсотків від суми заробітної плати. Таке положення є необґрунтованим, адже, як видно із характеристики груп інвалідності, кожна група диференційована у залежності від можливості особи самостійно доглядати та допомагати собі, чому така диференціація відсутня у Законі України «Про державну службу» [51] – невідомо. Слід зазначити, що такої правової формули пенсійного забезпечення по інвалідності немає ні у загальному Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49], ні у інших спеціальних законах, для прикладу Законів України «Про наукову та науково-технічну діяльність» [65], «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [109] тощо, де існує диференціація по трьох групах інвалідності. Слід звернути увагу, якщо державний службовець визнаний інвалідом ІІІ групи, то пенсія йому призначається у загальному порядку. Оскільки пенсійного забезпечення державних службовців-інвалідів ІІІ групи не існує. Також, слід наголосити на тому, що відмінності пенсійного забезпечення по інвалідності полягають також у процедурі призначення пенсій по інвалідності та фінансовим джерелам цього виду пенсії. З вище викладеного вбачається, що розмір пенсійного забезпечення державних службовців по інвалідності та по старості є ідентичними. Порівняльний аналіз цих видів пенсії був проведений у 1.3. підрозділі цього дисертаційного дослідження. Із вищенаведеного вбачається розбалансованість законодавчих норм, а також дискримінаційний характер окремих положень щодо інших категорій громадян. Яскравим прикладом є такі умови: спеціальний стаж, розмір та формула обчислення пенсії по інвалідності, відсутність такої умови як причина інвалідності.

Третім видом пенсійного забезпечення державних службовців є пенсії у разі втрати годувальника. У вітчизняній юридичній літературі питанню пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державних службовців у разі втрати годувальника приділялось досить мало уваги. Тому ця проблема повністю ще недосліджена і потребує подальшого теоретичного вивчення, адже якість правових норм, які застосовуються на практиці, напряму залежать від ґрунтовних теоретичних напрацювань.

Для права соціального забезпечення важливий є не сам факт смерті, визнання безвісті відсутнім чи оголошення померлим годувальника, а його юридичні наслідки.

Пенсія непрацездатних членів сім’ї державного службовця у зв’язку із втратою годувальника - це щомісячне, матеріальне (грошове) забезпечення членів сім’ї державних службовців, які відповідно до чинного законодавства є суб’єктами цього виду пенсійного забезпечення.

На сьогодні законодавство України оперує двома визначеннями: пенсії у разі втрати годувальника та пенсії у зв’язку із втратою годувальника. На думку дисертанта, ці два визначення є тотожними у правовому розумінні, але визначення «у зв’язку з втратою годувальника» більш повно відображає специфіку цього виду пенсії, її характер і вказує на зв’язок між пенсійним забезпеченням і втратою годувальника, тобто, причиною пенсійного забезпечення. Така двоякість у визначенні одного і того ж виду пенсії різними термінами є техніко-юридичним не доопрацюванням. Визначення «у разі втрати годувальника» вперше було застосоване у Законі України «Про пенсійне забезпечення» [47], із прийняттям Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49], цей термін був удосконалений і замінений на «у зв’язку з втратою годувальника». Чому при прийнятті Закону України «Про внесення змін до статті 37 Закону України «Про державну службу» [63] застарілий термін був повернений? На думку здобувача, це є недоліком і грубим порушенням юридичної техніки при використанні термінології у законотворчій діяльності.

Що стосується пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника, то варто зазначити, що воно є найбільш цікавим та складним для вивчення. Цей особливий вид пенсійного забезпечення складніший як по колу осіб, які мають право на пенсію, так і по юридичному складу, що дає на неї право. Право на такий вид пенсії є похідним від права на пенсійне забезпечення самого годувальника. Пенсіонером у юридичному розумінні називається особа, яка є учасником пенсійних правовідносин і має право на отримання пенсії визначеного виду [110, с. 107]. Класичною конструкцією таких правовідносин є отримання особою пенсії за свою попередню трудову діяльність при настанні передбачених чинним законодавством відповідних юридичних фактів, про що йшлось при аналізі попередніх видів пенсійного забезпечення. Особливістю пенсії у зв’язку із втратою годувальника є те, що її отримує не особа, яка своєю трудовою діяльністю та страховими внесками набула права на пенсію, а непрацездатні члени сім’ї цієї особи (державного службовця). Коло суб’єктів цих правовідносин значно ширше ніж у пенсійному забезпеченні за віком та по інвалідності.

Пенсія у зв’язку із втратою годувальника призначається незалежно від праці претендентів на неї. Навпаки, їх трудова діяльність на момент втрати годувальника у майбутньому може бути підставою для відмови у пенсійному забезпеченні [111, с. 48-55]. Необхідно також відрізняти цей різновид пенсії від спадщини годувальника. По-перше, правом на спадщину за законом користуються усі члени сім’ї, а правом на пенсію - тільки окремі її члени при наявності необхідних юридично значущих умов (непрацездатність). По-друге, спадщина може мати різноманітні форми та розміри (нерухомість, банківські вклади тощо), а пенсія - це завжди певні кошти (гроші). По-третє, спадщина - це одноразовий акт, а пенсія має регулярний, систематичний характер (з розрахунку один раз на місяць), вона може бути постійною або тимчасовою. Успадкувати можна тільки ту пенсію, яку особа не отримала за життя, тобто певну суму за один місяць. По-четверте, спадщина не є предметом правового регулювання права соціального забезпечення.

Т.В. Кравчук у своєму дисертаційному дослідженні акцентує увагу на тому, що метою цього виду пенсії є компенсація втрачених засобів до існування [112, с. 10]. З такою позицією важко погодитись, оскільки компенсація (латиною compensatio) – це правовий спосіб захисту матеріальних і нематеріальних благ фізичних і юридичних осіб. Сутність компенсації полягає у відшкодуванні шкоди [113, с. 195]. Тобто, у відносинах компенсації повинні бути дві сторони, сторона, якій завдано шкоду і сторона, яка завдала шкоду. Пенсійне забезпечення - це не відшкодування шкоди, оскільки держава не має відношення до смерті особи і відповідальності, що відображається у виплаті компенсації, не несе. Існування такого виду пенсії є проявом соціальності держави. Як правильно зазначає Т.В.Кравчук, смерть особи – це страховий випадок, тобто, особа себе страхує за життя. Такі відносини є швидше страховими ніж компенсаційними. Держава через свої органи спеціальної компетенції виступає у ролі страховика, а не компенсатора. Хоча слід розмежовувати пенсійні та страхові правовідносини.

До прийняття Закону України «Про внесення змін до статті 37 Закону України «Про державну службу» [63] питання пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державних службовців регулювалось на загальних засадах. Після згаданих змін регулювання пенсійних відносин цього виду суттєво змінилось.

Для розгорнутої характеристики цього виду пенсії необхідно розкрити сутність суб’єктів та об’єкту цих правовідносин. Проблема суб’єкта правовідносин завжди була і залишається актуальною та потребує постійного дослідження, адже суб’єкт - це один із невід’ємних елементів правовідносин. Суб’єктів пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державних службовців у зв’язку з втратою годувальника можна поділити на чотири групи. Перша група – це безпосередньо сам годувальник. Друга група – це особи, які мають право на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника за Законом України «Про державну службу» [51]. Третя група – ограни державної влади, які здійснюють процедурні дії із реалізації права на пенсію. Четверта група – це органи державної влади, які здійснюють процесуальні дії із захистом права непрацездатних членів сім’ї.

До першої групи суб’єктів відносяться державні службовці, які померли, визнані безвісті відсутніми або оголошені померлими у період перебування на державній службі, які мають стаж державної служби не менше 10 років. Законодавець не визначає, яким законом керуватись непрацездатним членам сім’ї державного службовця, якщо той не має 10 річного стажу державної служби. На думку дисертанта, у таких випадках потрібно застосовувати норми загального закону.

Особливістю цього суб’єкта є також те, що пенсія йому призначається незалежно від причин смерті. Йдеться про загально прийняту класифікацію пенсійного забезпечення на два види у залежності від причини смерті: 1) перший включає у себе осіб, які померли у наслідок виконання своїх службових обов’язків і регулюються Законом України «Про загальнообов\'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [108]; 2) другий включає у себе осіб, які померли від загального захворювання і регулюється Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49]. Наведена класифікація не поширюється на державних службовців, тобто, незалежно від причини смерті пенсія непрацездатним членам сім’ї призначатиметься відповідно до Закону України «Про державну службу» [51].

До другої групи суб’єктів відповідно до Закону України «Про державну службу» [51] відносяться особи, передбачені ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне державне страхування» [49]. Таким чином, другу групу суб’єктів можна класифікувати за трьома ознаками: а) за станом здоров’я; б) за віком; в) та за іншими причинами соціального характеру. Таку ж класифікацію підтримують Є.Г.Азарова та О.Є. Козлов [97, с. 71].

До осіб, які мають право на отримання пенсії у зв’язку із втратою годувальника за станом здоров’я відносяться: чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами; діти, які досягли 18 річного віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років.

До осіб, які мають право на даний вид пенсії із досягненням певного віку відносяться: чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони згідно з чинним законодавством досягли пенсійного віку; діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років; діти, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років; діти-сироти - до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні; усиновлені діти, пасинок і падчерка мають право на пенсію у зв\'язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми, якщо вони не одержували аліментів від батьків; неповнолітні діти, які мають право на пенсію у зв\'язку з втратою годувальника, зберігають це право і в разі їх усиновлення.

При визначенні суб’єктів законодавець не зазначив, чи мають право на пенсію у зв’язку із втратою годувальника батьки, які позбавлені батьківських прав? Дисертантом обґрунтовано, що у даному випадку слід застосовувати ч. 5 ст. 166 та ч. 2 ст. 202 Сімейного кодексу України [114], де йдеться про наслідки позбавлення батьківських прав, а саме: особа, позбавлена батьківських прав, не може одержувати у майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, права спадкування). Крім цього, на думку здобувача, право у зв’язку із втратою годувальника втрачають також батьки, які ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків і це буде або було встановлено судом відповідно до ст. 204 Сімейного кодексу України. При чому, рішення суду, якщо воно винесене за життя годувальника, автоматично переноситься на пенсійні відносини у разі його смерті. Інші особи можуть оскаржувати право на отримання цього виду пенсії на свою користь або на користь інших суб’єктів. Наприклад, позов вдови (вдівця), як представника інтересів неповнолітніх дітей, про відмову у призначенні пенсії батькам годувальника, які ухилялися від виконання батьківських обов’язків.

Слід зазначити, що на думку К.С. Батигіна [115, с. 16], до дітей відносяться не тільки діти народжені у зареєстрованому шлюбі, але і діти які народжені у сім’ї без реєстрації шлюбу у РАГСі або народжені при відсутності будь-якого шлюбу. Отже, право на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника мають діти годувальника (фактичного або біологічного батька), у випадку якщо факт батьківства буде установлений у судовому порядку.

До суб’єктів, згідно Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49], не включено усиновителів, які прийняли у свою сім’ю на правах дочки чи сина, у встановленому законом порядку, і які є непрацездатними. Дисертантом, обґрунтовано, що у цьому випадку необхідно застосовувати п. 5 ст. 232 Сімейним кодексом України [114], де йдеться про те, що усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов’язки щодо усиновителя у такому ж обсязі, які має дитина щодо своїх батьків. Тобто, усиновлена дитина має обов’язок забезпечувати своїх названих батьків у разі втрати ними працездатності. Тому усиновителі мають право на отримання пенсії у зв’язку із втратою годувальника. Підсумовуючи вищевикладене, пропонується доповнити ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» «Умови призначення пенсії у зв\'язку з втратою годувальника» положенням: «Усиновителі мають право на пенсію у зв\'язку з втратою годувальника нарівні з рідними батьками».

Правильною є пропозиція Т.В. Кравчук, яка вказує на те, що «що вітчим та мачуха мають право на пенсію у разі втрати годувальника, якщо вони належним чином виховували та утримували пасинка або падчерку, або з поважних причин лише виховували чи лише утримували пасинка чи падчерку протягом 5 років підряд» [112, с. 15]. Слід лишень зазначити, що на думку здобувача, факт належного виховання та утримання не потрібно підтверджувати, бо це все рівно, що підтверджувати батькам годувальника те, що його належним чином виховували та утримували. На думку дисертанта, зазначені умови про виховання і утримання пасинка чи падчерки необхідно розглядати у комплексі, а не окремо. Тому що не можна займатись вихованням і не утримувати або навпаки, утримувати і не займатись вихованням дитини. Ці дві батьківські функції виконуються одночасно і не можуть бути розірвані, бо це цілісний процес. Також, на думку дисертанта, наведену вище пропозицію Т.В. Кравчук необхідно доповнити такими словами: «протягом останніх 5 років і більше до досягнення падчеркою або пасинком повноліття». Узагальнюючи викладене вище, пропонується доповнити ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» положенням: «Опікуни, піклувальники мають право на отримання пенсії у зв’язку із втратою годувальника, якщо вони перебували у статусі опікунів, піклувальників останні п’ять і більше років до досягнення підопічними повноліття».

Крім цього, здобувач вважає, що суб’єктний склад пенсійного забезпечення у зв’язку з втратою годувальника необхідно доповнити опікунами (піклувальниками), які утримували та виховували потенційного годувальника, у відповідності до ЦК України та СК України, останні п’ять і більше років до досягнення ним повноліття. Опікунами (піклувальниками), як правило, виступають близькі родичі (дідусь, бабуся, тітка, дядько і т.д.) або інша дієздатна особа. Відповідно до ч. 3 ст. 243 Сімейного кодексу України [114] опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України [116]. Не може визнаватись суб’єктом пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника адміністрація закладу, яка виконувала функції опікуна (піклувальника), де проживала дитина. Оскільки «колективний суб’єкт» не входить до суб’єктного складу пенсійного забезпечення.

Слушною новелою у пенсійному забезпеченні є пропозиція Т.В. Кравчук, що «діти померлого годувальника, народжені за допомогою репродуктивних технологій пізніше 10-місячного строку з дня смерті годувальника є суб’єктами пенсійного забезпечення у разі втрати годувальника. Згода на зачаття такої дитини за життя померлого годувальника є обов’язковою» [112, с.14].

Важко погодитись із пропозицією Т.В. Кравчук про визнання суб’єктами пенсійних правовідносин у зв’язку із втратою годувальника братів, сестер, онуків, дідів та бабусь. Така позиція пов’язана з тим, що основною ознакою пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника є сімейні відносини. Із Сімейного кодексу випливає, що сім’я – це чоловік, дружина, діти, а також їх батьки. Слід пам’ятати, що годувальник у пенсійних правовідносинах формально-юридично виступає членом двох сімей. Перша, це його власна сім’я: чоловік або дружина та їх діти. Друга, годувальник і його батьки, бо він є членом сім’ї своїх батьків. У даному випадку можна провести аналогію із першою чергою спадкоємців за законом, до них згідно ст. 1261 Цивільного кодексу України відносяться «діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті, той з подружжя який його пережив, та батьки» [116]. Таким чином, законодавець визначив найбільш близьке коло осіб за біологічними, соціальними, сімейними зв’язками. Між цими суб’єктами існують притаманні тільки сімейному праву правовідносини, більш детально про них йтиметься при розгляді пенсійних правовідносин. Між братами, сестрами, дідом і онуками, бабою і онуками таких «аліментарних» відносин не виникає. Дідусі і бабусі не мають обов’язку виховувати чи забезпечувати своїх онуків – це обов’язки батьків. Вони можуть бути моральними, але не аліментарно-правовими обов’язками. Тому, здобувач переконаний, що визнання права на пенсію для брата, сестри, онуків, дідів та бабів є неправильним. У таких випадках, взагалі, не існує проблеми, оскільки, якщо особа (брат, сестра) втратила годувальника, вона має право на отримання пенсії у зв’язку із втратою годувальника (пенсію одного з батьків), а не пенсію брата чи сестри. Це ж стосується діда, баби та їх онуків, цих двох «квазісуб’єктів» мають утримувати їх діти і їх батьки відповідно. Вони не є членами сім’ї, це члени родини. Більше того, дисертант вважає, що таке положення напряму обмежує та зачіпає права дітей та батьків годувальника. Оскільки сума пенсії ділиться на кожного суб’єкта у рівних частинах, якщо допустити необґрунтоване збільшення переліку суб’єктів, то у розрахунку на кожного непрацездатного члена сім’ї розмір пенсії зменшиться, що є неприпустимим. Також, варто зазначити, якщо дідусі або бабусі мали на утриманні свого внука чи внучку то вони, згідно ЦК України, могли їх представляти як опікуни чи піклувальники. Про необхідність визнання останніх суб’єктами пенсійного забезпечення у зв’язку з втратою годувальника йшлось вище, тільки у цьому випадку, дід та баба мають право на пенсію.

До осіб, які мають право на пенсію у зв’язку із втратою годувальника з інших причин соціального характеру, слід віднести: чоловіка (дружину), а в разі їх відсутності - одного з батьків або брата чи сестру, дідуся чи бабусю померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

Варто також зазначити, що у радянській юридичній літературі до кола суб’єктів також відносили і сім’ю. Зокрема, Є.І. Астрахан вважав, що: а) наявність права на пенсійне забезпечення у зв’язку із втратою годувальника спочатку визначається по відношенню до кожного члена сім’ї окремо; б) на підставі такого визначення за усіма членами сім’ї, які мають право на цей вид пенсії, закріплюється право на одну загальну пенсію, і розмір її встановлюється єдиний на весь цей склад сім’ї, а здійснення права на отримання цієї пенсії надається одній особі як представнику сім’ї; в) таким чином суб’єктом пенсійних правовідносин є сім’я не у цілому, а у складі тих членів, які підлягають пенсійному забезпеченню «колективний пенсіонер». Є.І. Астрахан підкреслює, що, коли йдеться про «право сім’ї» на пенсію у зв’язку із втратою годувальника, то під сім’єю слід розуміти членів сім’ї, які підлягають пенсійному забезпеченню, а не весь склад сім’ї у цілому (тих, хто мають і не мають права на пенсію), тобто, «пенсіонований склад сім’ї» [117, с. 153-157]. Такої ж думки дотримувались М.С. Сахіпов [118, с. 22-24], В.С. Андрєєв [80, с. 91-92], В.М. Толкунова [119, с. 110] та інші. Пропри те, що така ідея була домінуючою у теорії права соціального забезпечення, вже у радянській юридичній літературі спостерігалась дискусія з цього приводу. В.Д. Новіков зазначав, що у даному випадку відбувається деяке змішання правових категорій. Суб’єктом пенсійних правовідносин, як і будь-якого іншого, є правоздатні особи. Таку правоздатність мають усі члени сім’ї, на яку призначена пенсія. Кожен з них може, наприклад, виявити бажання отримати пенсію або, навпаки, утриматись від подачі відповідної заяви, вимагати виокремлення його частки із загальної суми пенсії тощо. Та обставина, що таку правоздатність здійснюють по відношенню до дітей їх законні представники (один з батьків або опікун), не має значення, оскільки останні лишень представляють інтереси дитини. Крім цього, не можна не враховувати, що у ряді випадків суб’єктами пенсійних правовідносин у зв’язку із втратою годувальника можуть бути особи, яких умовно можна назвати членами сім’ї годувальника. Тобто, суб’єктами конкретних пенсійних правовідносин у зв’язку із втратою годувальника є члени сім’ї, не зважаючи на те, що їх інтереси представляють, зазвичай, або один із них, або особа, яка не входить до кола забезпечуваних пенсією осіб [120, с. 89-94]. О.С. Іоффе та М.Д. Шаргородський наголошували на тому, що сім’я не визнається суб’єктом у жодній галузі права [121, с. 203]. Сучасна українська дослідниця права соціального забезпечення Т.В. Кравчук, зазначає, що «суб’єктом права на пенсію у разі втрати годувальника є не сім’я, а кожен непрацездатний член такого соціального утворення» [112, с. 13]. Виходячи із вищевикладеного, важко не погодитись із обґрунтуванням опонентів Є.І. Астарахана, здобувач підтримує позицію тих учених, які не визнають суб’єктом пенсійних правовідносин сім’ю. Проте, слід зазначити, що пропозиція Є.І. Астрахана базувалася більше на моменті виплати пенсії, її отримання у натуральній величині («на руки»). Відносини ж розпорядження коштами (пенсією) вже не є предметом права соціального забезпечення. Є.І. Астрахан мав рацію, коли писав про те, що отримує пенсію не кожен окремий суб’єкт, а так званий «пенсіонований склад сім’ї» через свого законного представника, такий же порядок залишається і сьогодні, тому дисертант не бачить протиріччя у тому, щоб на момент отримання пенсії окремі члени сім’ї, які мають на неї право, називались «пенсіонованими членами сім’ї» або «колективним суб’єктом». Здобувач наголошує на тому, що йдеться про момент отримання пенсії, а не момент призначення, зміни, момент встановлення юридичних фактів і юридично значущих обставин тощо. Якщо проводити аналогію, то найбільш близькими за матеріальною ознакою цим правовідносинам відповідають відносини розподілу спільної сумісної власності.

Об’єктом усіх пенсійних правовідносин є майнове благо, тобто пенсія.

У пенсійному забезпеченні непрацездатних членів сім’ї у зв’язку із втратою годувальника слід розрізняти два види такої пенсії, а саме пенсія призначена відповідно до Закону України «Про державну службу» [51] та Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49] У даному випадку, кожен об’єкт тісно пов’язаний із суб’єктом цих пенсійних правовідносин. Йдеться про те, що згідно Закону України «Про державну службу»[51] існує суттєве розмежування між державними службовцями. Тобто, для того, щоб отримувати пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу»[51] недостатньо буди державним службовцем, а необхідно мати стаж державної служби не менше 10 років. Державний ж службовець, який не має стажу державної служби 10 років формально-юридично є державним службовцем, але не набуває права отримувати пенсію державного службовця. Категорія об’єкту у даному випадку тісно межує з категорією юридичних фактів у пенсійних правовідносинах, бо саме від них залежить процедура обчислення пенсії, її розмір, виплата та, як вже було згадано вище, коло суб’єктів пенсійного забезпечення.

Перший вид пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державного службовця, який має стаж державної служби менший 10 років, обчислюється на підставі Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [51]. Тобто, пенсія непрацездатних членів сім’ї державного службовця у зв\'язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім\'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по інвалідності. Пенсія у зв\'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім\'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім\'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.

Другий вид пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державного службовця, який має стаж державної служби не менше 10 років обчислюється відповідно до Закону України «Про державну службу» [51]. А саме, у разі смерті особи в період перебування на державній службі за наявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 років непрацездатним членам сім\'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, призначається пенсія у зв\'язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім\'ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, на яку нараховувалися страхові внески на загальнообов\'язкове державне пенсійне страхування, з урахуванням положення про те, що за кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 відсотків заробітної плати, без обмеження граничного розміру пенсії, а на двох і більше членів сім\'ї - 90 відсотків.

Як видно із вище зазначеного, види пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державних службовців у двох випадках різні. Вони відрізняються фінансовим джерелом та розміром пенсії.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що до суб’єктів пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державного службовця першої групи слід віднести тільки державних службовців із стажем державної служби не менше 10 років. Саме за таких обставин ці відносини регулюються Законом України «Про державну службу» [51]. Це ж саме можна сказати і про об’єкта правовідносин щодо пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державного службовця.

Проведене дослідження поняття пенсії та його класифікації підтвердило важливість та необхідність такого теоретичного аналізу для подальшого удосконалення як термінологічної бази законодавства, так і його практичного застосування. Досліджені приклади класифікацій дозволяють більш ґрунтовно розуміти поняття пенсії, а також її правову природу. Запропоновані новели дають можливість удосконалити чинне законодавство щодо пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника. Проаналізовані наукові дискусії з ряду проблем засвідчують необхідність подальших теоретичних пошуків у галузі права соціального забезпечення.