2.2. Правовідносини з пенсійного забезпечення державних службовців

У науці права соціального забезпечення правовідносини, як і у правовій науці в цілому, відносяться до фундаментальних понять. Всебічне, повне та ґрунтовне дослідження правовідносин з пенсійного забезпечення державних службовців залежить від вивчення загальнотеоретичного розуміння правовідносин, бо пенсійні правовідносини хоча і мають ряд особливостей, але вони є різновидом правовідносин.

Правовідносини по соціальному, включаючи пенсійне забезпечення, це один із способів реалізації суспільно значущих потреб осіб (пенсіонерів).

Норма права, будучи соціальною нормою, спрямована на регулювання суспільних відноси. Суспільні відносини, які регулюються правом, набувають інший зміст – вони стають правовими відносинами. Правовідносини і є ніщо інше, як суспільні відносини урегульовані нормами права [121, с. 178]. На думку Ю.К. Толстого [103, с. 20], «правовідносини – це особливі ідеологічні правовідносини, що виникають у результаті настання передбачених правовою нормою юридичних фактів…, відносини, за допомогою яких (через які) право регулює фактичні суспільні відносини. Тобто, фактичні відносини починають регулюватись правом тільки після того, як виникли правовідносини. Самі ж правовідносини виникають з юридичних фактів, а не з реальних суспільних відносин, на урегулювання яких вони направлені». Такої ж концепції дотримувались С.Ф. Кечек’ян [122, с. 24], О.О. Піонтковський [123, с. 23] та інші вчені. Така позиція була справедливо піддана критиці О.С. Іоффе та М.Д. Шаргородським, які зазначали, що корінний недолік цієї концепції полягає у тому, що процес створення правових відносин повністю відривається від реальних суспільних відносин: норма права згідно з вказаними нею юридичними фактами сама створює правовідносини і тільки після цього спрямовується на урегулювання фактичних відносин.

Дещо з іншого боку правовідносини висвітлює С.С. Алексєєв. Правовідносини, на його думку, це - індивідуалізований суспільний зв’язок, між особами, що виникає на основі норм права, який характеризується наявністю суб’єктивних прав та обов’язків і підтримується (гарантується) примусовою силою держави [104, с. 82]. Тобто, правовідносини – це правовий зв’язок. Серед ознак такого зв’язку автор виокремлює такі, як: 1) цей зв’язок виникає на основі норм права; 2) це зв’язок між особами через їх юридичні права та обов’язки; 3) цей зв’язок підтримується (гарантується) державним примусом; 4) цей зв’язок має індивідуалізований, визначений характер.

На погляд дисертанта, у визначеннях С.С. Алексєєва, О.С. Іоффе та М.Д. Шаргородського немає принципових розбіжностей, а тільки взаємо доповнення, бо правові зв’язки виникають, змінюються та припиняються між суб’єктами права, а будь-яка взаємодія суб’єктів права - це і є правовідносини. Із вище викладеного можна резюмувати, що у момент виникнення взаємозв’язку між суб’єктами формуються відносини, а якщо на ці відносини впливає або їх регулює правова норма, вони трансформуються (стають) правовідносинами.

І.М. Сирота наголошує, що правовідносини тісно пов’язані з фактичними відносинами, їх динамікою. Вони глибоко проникають у регульовані правом економічні, матеріальні відносини (відносини по соціальному, пенсійному забезпеченню). Тому вони залежать не тільки від правових норм, але і, насамперед, від опосередкованих ними фактичних відносин, матеріальних умов, життєвих обставин, тобто, юридичних фактів, які є окремою (індивідуалізованою) передумовою здійснення усіх видів правовідносин по соціальному забезпеченню [124, с. 91].

Як уже наголошувалось, пенсійні правовідносини є різновидом правовідносин у цілому, але вони мають ряд особливостей, які притаманні тільки пенсійним правовідносинам. В.М. Толкунова зазначає, що пенсійні правовідносини - це врегульовані нормами права соціального забезпечення відносини громадянина (сім’ї) з органом соціального забезпечення, що виникають на підставі рішення комісії по призначенню пенсії, за яким громадянин (сім’я) мають право регулярно у визначенні строки отримувати назначену пенсію у встановленому розмірі, а орган відповідно зобов’язаний її виплачувати [119, с.109].

І.М. Сирота формулює поняття пенсійних правовідносин дещо інакше, так, на його думку, пенсійні правовідносини – це виникаючі за волевиявлення громадянина і на підставі рішення органу спеціальної компетенції юридичні відносини, у яких один суб’єкт – правоздатний громадянин або сім’я – має право на отримання регулярних соціальних виплат за рахунок коштів пенсійного страхування і зобов’язаний виконувати вимоги закону відносно пенсіонера, а інший – забезпечувальний суб’єкт – зобов’язаний виплачувати йому пенсію визначеного виду і у визначеному розмірі [124, с.

На переконання здобувача, визначення І.М. Сироти у більшій мірі характеризує правовідносини (які він також називає юридичними відносинами) акцентуючи увагу на волевиявленні суб’єкта пенсійних правовідносин. Єдиним застереженням, на яке слід звернути увагу це те, що моментом виникнення матеріальних пенсійних правовідносин є початок виплати пенсії (про це йтиметься нижче), а волевиявлення суб’єкта передує пенсійним правовідносинам. Волевиявлення суб’єкта стимулює процедурні правовідносини, основна мета яких встановлення юридичних фактів, юридично значущих обставин та юридично значущих передумов, результатом яких є призначення пенсії та її виплата. Тобто, волевиявлення суб’єкта є ніщо інше, як первинно-опосередкованим елементом виникнення пенсійних правовідносин. Недоліком обох вищенаведених визначень є зазначення сім’ї, як суб’єкта пенсійних правовідносин. Безперечно, пенсія у зв’язку із втратою годувальника виплачується визначеним законодавством членам сім’ї єдиною сумою, якщо один із членів сім’ї не захоче виділення своєї частки, але пенсійні правовідносини виникають між кожним окремим непрацездатним членом сім’ї та органами соціального забезпечення. Детально ця проблема висвітлена у попередньому підрозділі 2.1.

Із викладеного вище, пенсійні правовідносини державних службовців – це праве відношення, що виникає на підставі позитивного рішення органу спеціальної (соціальної) компетенції, у якому один, забезпечувальний суб’єкт – правоздатний колишній державний службовець-пенсіонер або правоздатні непрацездатні члени його сім’ї, реалізовують своє право на регулярне отримання пенсії за рахунок коштів пенсійного страхування, у окремих випадках із державного бюджету, а інший – суб’єкт, що забезпечує – зобов’язаний виплачувати йому або його непрацездатним членам сім’ї пенсію визначеного виду та у визначеному розмірі у відповідності до вимог чинного законодавства.

Важливим для дослідження правовідносин є їх класифікація. Як правильно зазначав В.А. Ачаркан, класифікація пенсій і, тим самим, пенсійних правовідносин має не тільки пізнавальне, але і наукове значення, а також є передумовою для вирішення практичних питань регулювання пенсійного забезпечення.

Е.М. Доброхотова, М.В. Філіпова, М.О. Янтураєва поділяють пенсійні правовідносини на три великі групи: матеріальні (на підставі різновидів пенсійного забезпечення), процедурні та процесуальні право- відносини [84, с. 53]. Така позиція підтримана В.Н. Толкуновою [119, с. 97], І.М. Сиротою [124, c. 110-115] та іншими вченими.

На думку дисертанта, це найбільш вдала класифікація. Слід зазначити, що ряд учених або об’єднують процедурні та процесуальні пенсійні правовідносини, або не визнають пенсійні процесуальні правовідносини як такі. Така позиція є хибною, бо за допомогою процедурних правовідносин особа реалізує право на пенсію, а за допомогою процесуальних правовідносин захищає своє право на пенсію.

О.Д. Зайкін процедурні правовідносини називає «перед пенсійними» правовідносинами [98, с. 45]. Такий термін є найбільш досконалим для характеристики процедурних пенсійних правовідносин, бо вони передують виникненню матеріальних пенсійних правовідносин. О.Д. Зайкін наголошує на тому, що особи або їх представники, які мають правоздатність і право вимагати призначення окремого виду пенсії, неодмінно, а не факультативно, як у випадку з процесуальними правовідносинами, повинні перед тим як вступати у матеріальні пенсійні правовідносини, мають бути учасниками відповідних процедурних пенсійних правовідносин [98, с.46].

Що стосується процесуальних правовідносин, то як вірно зазначає В.К. Субботенко, процесуально-правова форма виділилась із загальної, процедурної, насамперед, через необхідність встановлення окремого порядку розгляду державними органами спорів, скарг, а також застосування державного примусу [125, с. 9]. Йдеться про те, що, крім матеріальних пенсійних правовідносин, у окремих випадках, виникають і процесуальні правовідносин, суб’єктами яких є органи державної влади, які здійснюють процесуальні дії по захисту права особи на пенсію.

В.С. Андрєєв зазначав, що є стільки видів правовідносин по соціальному забезпеченню, скільки видів суспільних відносин, які складають предмет даної галузі [126, с. 114]. Таку ж класифікацію можна поширити і на пенсійне забезпечення, тобто, пенсійне забезпечення включає в себе пенсійні правовідносини за віком, по інвалідності, у зв’язку із втратою годувальника. В.С. Андрєєв також класифікував правовідносини на основні та супровідні. До перших належать матеріальні пенсійні правовідносини. Що стосується супровідних, то вони пов’язані з реалізацією суб’єктами своєї правоздатності. Супровідні правовідносини поділяються на два види: перший вид пов’язаний із встановленням окремих фактів, що мають юридичне значення для виникнення та існування основного правового відношення (встановлення факту інвалідності тощо). Другий вид пов’язаний із винесенням рішення про призначення пенсії у визначеному розмірі. Обидва види супровідних правовідносин виникають на підставі вольових дій тих осіб (або їх представників), які можуть бути суб’єктами основних правовідносин відповідного виду [80, с. 111-115]. Таке бачення підтримується П.Д. Пилипенком [91, с. 156].

Із вище викладеного вбачається, що супровідні правовідносини є процедурними правовідносинами, за допомогою яких особа може реалізувати право на пенсію.

Цікава з теоретичної точки зору запропонована класифікація пенсійних матеріальних правовідносин К.С. Батигіним. Правовідносини із трисуб’єктним складом він іменує полісуб’єктними правовідносинами. Правовідносини з двосуб’єктним складом – бісуб’єктними [127, с. 18]. У основу такої класифікації було покладено кількісний суб’єктний склад. При дослідженні пенсійного забезпечення слід зазначити, що суб’єктний склад правовідносин змінюється залежно від виду правовідносин (матеріальні, процедурні, процесуальні) та виду пенсії (за віком, по інвалідності, у зв’язку із втратою годувальника).

В юридичній літературі виділяють три складові частини правовідносин – це суб’єкт, об’єкт та зміст правовідносин. Будь-яке правове відношення незалежно від того, чи воно загальнотеоретичне, чи галузеве має зміст. Суб’єкт та об’єкт уже отримали окреме висвітлення у цьому дисертаційному дослідженні при визначенні поняття пенсії, а зміст правовідносин потребує подальшого дослідження та висвітлення.

У загальній теорії права існують різні погляди на зміст правовідносин. М.Г. Александров зазначав, що це поведінка учасників, дії суб’єктів правовідносин [128, с. 502]. Такої ж думки Л.С. Янич, щоправда він акцентує увагу на юридично значимих діях суб’єктів правовідносин [129, с. 123]. С.С. Алексєєв формулює зміст правовідносин як взяті у єдності суб’єктивні права та юридичні обов’язки [130, с. 253]. Позицію С.С. Алексєєва підтримує В.М. Толкунова [119, с. 111]. Вітчизняний дослідник права соціального забезпечення І.М. Сирота зазначає, що до структури пенсійного правого відношення, поряд з іншими елементами, входить матеріальний зміст (поведінка суб’єктів) та юридичний зміст (суб’єктивні права і обов’язки). Такої ж думки дотримується М.Д. Бойко [131, с. 69].

На переконання здобувача, концепція С.С. Алексєєва найбільш повно характеризує та розкриває зміст правовідносин. Дисертант також зазначає, що на основі даної концепції варто розділяти права та обов’язки суб’єктів пенсійних процедурних правовідносин на основні та супровідні, при чому для одного суб’єкта (пенсіонера) право є основним, а обов’язок супровідним, і навпаки, для іншого суб’єкта (органа спеціальної компетенції) право є супровідним, а обов’язок основним. Супровідними визнаються права і обов’язки тому, що вони тільки супроводжують основні права та обов’язки, вони виконують функцію супроводу реалізації основних прав та обов’язків. Якщо ці відносини зобразити системно у часі, то вони матимуть такий вигляд: 1) виникає основне право суб’єкта, який претендує на пенсію (спеціальна правоздатність); 2) виникає супровідне право органу спеціальної компетенції (перевірка юридичних фактів, які дають право особі на отримання пенсії); 3) виникає супровідний обов’язок суб’єкта, який претендує на пенсію (надання органу спеціальної компетенції відповідним чином оформлені юридичні факти, що підтверджують спеціальну правоздатність); 4) основний обов’язок органу спеціальної компетенції (забезпечення реалізації спеціальної правоздатності). Тобто, основне право – супровідне право – супровідний обов’язок - основний обов’язок. Без цих супровідних прав та супровідних обов’язків основні права та основні обов’язки у пенсійних процесуальних правовідносинах не можуть реалізуватись. Для прикладу, у державного службовця, який досяг пенсійного або граничного віку виникає основне право на пенсійне забезпечення. При зверненні до органу спеціальної компетенції у цього органу виникає супровідне право вимагати від державного службовця надати законодавчо визначені документи (правильно оформлені юридичні факти, юридично значущі обставини тощо). Для того, щоб реалізувати своє основне право у державного службовця виникає супровідний обов’язок надати необхідні документи до органу спеціальної компетенції. Якщо згідно із наданими документи підтверджується право особи на певний вид пенсії (його спеціальна правоздатність), то у органу спеціальної компетенції виникає основний обов’язок призначити пенсію. Якщо бути конкретним, то йдеться, насамперед, про зміст пенсійних процедурних правовідносин. Пенсійні матеріальні правовідносини мають, виключно, основні права та основні обов’язки.

Пенсійні процедурні правовідносини починаються із волевиявлення суб’єкта, його вольові дії спрямовані на встановлення фактів, які у результаті мають бути відповідно до законодавства оформлені, тоді такі факти стають рушійною силою правовідносин. Тому для дослідження процесів виникнення, зміни та припинення правовідносин необхідно детально зупинитись на вивченні саме юридичних складів у цілому та юридичних фактів зокрема.

У юридичній літературі існують різні погляди на поняття юридичного факту. Юридичні факти – це обставини (або життєві факти), з якими право пов’язує виникнення, зміну та припинення правовідносин [132, с. 242-243]. Такої ж думки дотримуються С.Ф. Кечек’ян [133, с. 161] та С.С. Алексєєв [134, с. 152].

У загальній теорії права виділяють наступні підстави для класифікації юридичних фактів: за вольовою ознакою, за правовими наслідками, за формою їх прояву, за характером дії [135, с. 167-178]. Безумовно, дані класифікації мають значення і для права соціального забезпечення. Слід лише акцентувати увагу на одній особливості підстав класифікації юридичних фактів. Дана особливість полягає у тому, що зазначені вище підстави звести до певної чіткої системи неможливо, оскільки по відношенню одна до одної ці підстави виступають як незалежні. Як наслідок, маємо різні паралельно розташовані класифікації, які різняться за підставами і глибиною теоретичної розробленості.

О.К. Стальгевич запропонував дещо іншу класифікацію, на його думку, юридичні факти можна поділити на: 1) події; 2) дії та 3) стани. Стан слід розглядати, як тривалі у часі юридичні факти [136, с. 31].

Коли йдеться про юридичні факти слід зазначити, що це факти реальної дійсності. Вони відрізняються від інших фактів дійсності тільки своїм значенням для права. Юридичні факти стають такими, коли їм таке значення надається нормами права.

Загальновизнаним є поділ юридичних фактів у залежності від наявності чи відсутності зв’язку їх з волею суб’єктів на: події та дії. Події – це явища (обставини, факти), які не залежать від волі людини (досягнення певного віку). Діями прийнято вважати такі юридичні факти, які відбуваються за волею людей, є їх волевиявленням (юридичний акт). У своєму дисертаційному дослідженні О.В. Данилюк справедливо наголошує на тому, що у класифікації юридичних фактів залежно від зв’язку із індивідуальною волею, замість використовуваного поняття «дії», слід вживати поняття «діяння», яке є більш точним, оскільки передбачає також і випадки бездіяльності [137, с. 8].

У правовій науці приділяється багато уваги вивченню та класифікації юридичного складу і юридичного факту. Визнається, що юридичний факт - це складова частина юридичного складу, який є необхідним для виникнення правовідносин. В.Б. Ісаков також наголошує, що юридичний склад необхідно відрізняти від утворень іншого характеру – складних юридичних фактів і юридичних конструкції. Основна відмінність полягає у тому, що юридичний склад - це система юридичних фактів, а складний юридичний факт – це система ознак факту, тобто визначена кількість ознак, якими характеризується юридичний факт [138, с. 27], на цьому також наголошує О.В. Данилюк [137, с. 7].

Прикладом складного юридичного факту є встановлення інвалідності державного службовця. Відповідно до чинного законодавства державний службовець може отримати цей вид пенсії тільки по І та ІІ групах. Інвалідність – це складний юридичний факт, щоб його встановити необхідно пройти визначену медико-правову процедуру, остання виконує обслуговуючу функцію для його встановлення, але не є юридичним складом. Простим юридичним фактом є пенсійний вік державного службовця, для його встановлення не потрібно проходити будь-які правові процедури, а достатньо пред’явити паспорт громадянина.

В.Б. Ісаков наголошує на тому, що поняття «юридичний факт» у науковій літературі вживається у двох різних розуміннях – широкому та вузькому. У вузькому розумінні – це конкретна фактична передумова, що складається з одного елементу – юридичного факту. У широкому розумінні юридичними фактами називають всі фактичні обставини, що мають правове значення, в тому числі, елементи фактичного складу [138, с. 9]. На думку здобувача, у праві соціального забезпечення юридичний факт необхідно розглядати у вузькому розумінні.

В.С. Андрєєв відзначав, що у юридичному складі можна виділити юридичний факт, наявність якого і викликало правове регулювання відповідних відносин. Для прикладу, у юридичному складі, що породжує пенсійні правовідносини у зв’язку із втратою годувальника, попри ряд обставин, провідну роль відіграє факт втрати годувальника, саме через це виникає потреба правового регулювання даних відносин. Це і є, власне, юридичний факт. Усі інші умови у юридичному складі називаються юридично значущими обставинами [80, с. 83]. В.С. Андрєєв констатує, що до юридичного складу входять: юридичні факти, юридично значущі обставини і, як додатковий елемент, юридично значущі передумови. Такої ж позиції притримуються І.В. Гущин [139, с. 45-46], В.О. Тарасова [140, с. 16].

Із викладеного можна резюмувати, що у пенсійних правовідносин є три юридичні факти: настання пенсійного віку, факт інвалідності та втрата годувальника. Юридично значущі передумови є додатковими елементами, коли йдеться про призначення спеціальної (пільгової) пенсії (державному службовцю, науково-педагогічному працівнику, постраждалому у наслідок аварії на ЧАЕС тощо) вони виникають до виникнення інших обставин, які входять до юридичного складу. Юридично значущою передумовою тоді виступає те, що особа працює на певній посаді чи у певній галузі, така передумова необхідна для призначення відповідного виду пенсії. Для прикладу, для того, щоб отримувати пенсію державного службовця, необхідно працювати на державній службі визначений законодавством строк. До юридично значущих обставин відноситься інші елементи юридичного складу (трудовий та страховий стаж, група інвалідності, непрацездатність для окремої категорії суб’єктів пенсійного забезпечення). Юридично значущі передумови та обставини також є фактами, але не юридичними. Вони є обов’язковими для юридичного складу, але вони не є підставою виникнення пенсійних правовідносин. Тобто, йдеться про те, що такий юридичний факт, як пенсійний вік є підставою виникнення пенсійних правовідносин, а така юридично значуща обставина як стаж, хоча і є невід’ємною частиною юридичного складу, не є підставою виникнення пенсійних правовідносин, це ж саме стосується і юридично значущих передумов. Робота на державній службі є юридично значущою передумовою, оскільки період такої роботи є спеціальним стажем, але сам факт роботи на державній службі не є підставою виникнення спеціального пенсійного забезпечення. В.Б. Ісаков наголошує на тому, що юридично значущі умови (факти-умови) не можуть наділятися рисами юридичних фактів, оскільки такі умови не мають прямого зв’язку з правовими наслідками. Факти-умови пов’язані з означеними наслідками опосередковано, через певні проміжні ланки [141, c. 20-21]. Вони формують правове середовище, у якому можуть розвиватись різні правові зв’язки. На думку дисертанта, відокремлення юридичних фактів від юридично значущих умов є правильним і беззаперечним, але не визнання їх частиною юридичного складу є помилкою, оскільки, юридично значущі умови, крім того, що формують правове середовище, вони є його невід’ємною частиною і мають значний вплив на розвиток пенсійних правовідносин.

При такому розумінні юридичного факту та характеристики елементів можна дійти висновку, що сукупність елементів правильно називати юридичний склад, що і робить В.С. Андрєєв, а не фактичний склад, як це пропонує В.Б. Ісаков [138, c. 27]. Оскільки для В.Б. Ісакова фактичний склад – це система юридичних фактів, що передбачені нормами права, які є підставою для виникнення правовідносин. Тобто, усі елементи фактичного складу є юридичними фактами. На думку здобувача, запропонована В.С. Андрєєвим конструкція юридичного складу є теоретично та практично виваженіша для характеристики кожного елемента юридичного складу. Такий підхід зумовлений тим, що елементи юридичного складу мають різну правову «вагу» при призначенні пенсії. Основою, фундаментом, стрижнем юридичного складу є один юридичний факт, для доповнення якого необхідні юридично значущі обставини та, у окремих випадках, юридично значущі передумови.

Юридичний склад - це складна система взаємопов’язаних елементів, які визначені чинним законодавством. Наявність юридичного факту не означає автоматичної наявності правовідносин та юридичних наслідків. Як слушно зазначає С.Ф. Кечек’ян, допоки юридичний склад неповний, юридичні наслідки і правовідносини не наступають [133, с. 160]. Такої ж думки і О.О. Красавчиков [142, с. 62]. У наукових колах існує також позиція, що у процесі накопичення елементів юридичного складу вже настають відомі (незакінчені, «проміжні») правові наслідки, у вигляді правоутвоюючої правоздатності – правоздатності вчиняти односторонній акт, що спрямований на завершення, наповнення юридичного складу [134, с. 173]. Ця позиція була підтримана О.Д. Зайкіним [98, с. 154]. О.С. Іоффе та М.Д. Шаргородський вважають, що наявність деяких фактів, що входять до юридичного складу, можуть викликати певний юридичний ефект [121, с. 254].

В.С. Андрєєв у своєму дисертаційному дослідженні зазначав, що юридичні факти у галузі пенсійного забезпечення слугують підставою виникнення пенсійних правовідносин, підставою зміни правовідносин, що вже виникли, підставою їх припинення, а також підставою існування їх у часі [143, с. 24]. Тобто, юридичні факти можуть бути правоутворюючими, правозмінюючими та правоприпиняючими. Ця тріада видів юридичних фактів була детально досліджена у працях Є.І. Астрахана [117, 172], В.А. Тарасової [140, с. 13], В.Б. Ісакова [138, с. 31], О.В. Данилюка [137, с. 7] та інших. Вони акцентують увагу на тому, що юридичні факти стосовно різних правовідносин можуть відігравати різну роль, будучи у одному випадку - правоутворюючими, у другому - правозмінюючими, а у третьому - правоприпиняючими. Для прикладу, у одному випадку факт смерті особи є правоприпиняючим у пенсійних правовідносинах, а, у іншому - може бути правоутворюючим для пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника. О.В. Данилюк пропонує виокремити, окрім наведених юридичних фактів, ще правопризупиняючі та правопононовлюючі [144, с. 66]. Хоча пропозиція О.В. Данилюка запропонована у контексті трудових правовідносин, вона має місце і у пенсійних правовідносинах. Йдеться про те, що чинне пенсійне законодавство вже оперує такими юридичними фактами. Для прикладу, у ст. 37 Закону України «Про державну службу» [51] закріплено положення про те, що, якщо державний службовець, який визнаний інвалідом І або ІІ групи і отримує відповідну пенсію, повертається на державну службу, то виплата пенсії по інвалідності припиняється на період до звільнення з роботи або досягнення ним граничного віку перебуваючи на державній службі. Законодавець при формулюванні цієї норми використав дієслово припиняється, йдеться про те, що припиняється виплата, але ця виплата маже бути відновлена, що свідчить про правопризупиняючий факт. Тому, на думку дисертанта, коректніше, все ж таки, було б використання фрази «призупиняються виплати». Тобто, у даному випадку має місце правопризупиняючий факт (повернення на роботу) та правопоновлюючий факт (вихід на пенсію і отримання пенсії по інвалідності). Якщо ж у випадку продовження служби державним службовцем і досягнення ним пенсійного чи граничного віку, службовець може відмовитись від отримання пенсії по інвалідності, натомість, отримання пенсії за віком. Такий вибір і факт отримання іншого виду пенсії буде правоприпиняючим фактом.

К.С. Батигін при дослідженні юридичних фатів поділяє їх на: 1) ті, що пов’язані з виникненням правоздатності на отримання забезпечення; 2) ті, з якими пов’язана реалізація правоздатності, що виникла. До перших відносяться такі життєві обставини, при яких особі повинне надаватись забезпечення. До других відносяться волевиявлення особи та рішення органу спеціальної компетенції [127, с. 19-20]. Таку ж думку висловила і Т.М. Кузьмина [110, с.117]. О.Д. Зайкін у своєму дослідженні розділяє другу групу на волевиявлення суб’єкта, носія правоздатності і рішення органу державної влади [98, с. 155]. І.В. Гущин вважає, що акти волевиявлення і акти призначення пенсії є актами, які оформляють реалізацію суб’єктивного права, що виникло [145, с. 85]. Підтверджуючи тим самим те, що суб’єктивне право особи є первинним для виникнення пенсійного правового відношення.

Окремо необхідно зазначити, що встановлення юридичних фактів у пенсійному забезпеченні стосується осіб, які звернулись за пенсією, винятком є пенсія у зв’язку із втратою годувальника, де встановлення юридичних фактів стосується не тільки непрацездатних членів сім’ї, які звернулися за пенсією, але й особи самого годувальника.

Будь-який юридичний факт є поєднанням, єдністю змісту та форми, тобто, він виступає зовнішнім виглядом цього змісту. Юридичні факти за своєю природою такі, що вони не можуть існувати у неоформленому вигляді. Соціальна обставина тільки тоді має юридичні наслідки, коли вона відповідним чином зафіксована. При вивченні даного питання необхідно виділяти, по-перше, органи, організації та посадових осіб, які уповноважені фіксувати ті чи інші фактичні обставини; по-друге, встановлені законом засоби фіксації і стандартні процедури їх опрацювання (видання наказів, що оформляють ті чи інші акти; внесення записів до особових справ, в трудові книжки; реєстрація тих чи інших фактів записами у журналах, складання актів тощо), по-третє, дії по наданню інформації про юридичні факти (свідоцтва, копії, виписки, довідки тощо) [141, с. 102-103].

Надзвичайно важливим у питанні юридичних фактів є їх дефектність. У процесі встановлення юридичних фактів виявляється, що вони мають недоліки, дефекти. Юридичний факт є дефектним у тих випадках, коли його ознаки не відповідають моделі, закріпленій у гіпотезі юридичної норми – юридичний критерій [146, с. 11]. Вагомість цього питання полягає у тому, що дефектність юридичних фактів може безпосередньо або опосередковано негативно впливати на виникнення, зміну та припинення пенсійних правовідносин. Тому при формуванні юридичного складу необхідно чітко дотримуватись правової процедури та вимог чинного законодавства та не допускати будь-яких дефектів.

Викладене дослідження юридичних фактів, як вірно зазначає В.Б. Ісаков, є важливим ще й тому, що вони прямо або опосередковано пов’язані зі всіма елементами правового регулювання – правосуб’єктністю, суб’єктивними правами та обов’язками, правовідносинами, юридичною відповідальністю, правовими гарантіями тощо [147, с. 13].

Окремо при дослідженні пенсійних правовідносин державних службовців слід зупинитись на впливі злочину на виникнення пенсійних правовідносин.

Якщо у кримінальному праві злочин є підставою виникнення правовідносин [133, с. 170, 182], то, як вірно зазначає Ю.Я. Вольдман, ні в яких інших галузях права він таких «функцій» не виконує [148, с. 10-11]. Опонентами позиції Ю.Я. Вольдмана у даному випадку виступили О.О. Красавчиков [142, с. 66] та Р.О. Халфіна [149, с. 298], які дотримуються точки зору, що в окремих випадках вчинення злочину є підставою виникнення зобов’язальних правовідносин. Йдеться про положення цивільного права про відшкодування шкоди завданої смертю потерпілого.

Погоджуючись із позицією Ю.Я. Вольдмана, дисертант переконаний, що у праві соціального забезпечення злочин не може бути підставою для виникнення правовідносин, але він може впливати на їх виникнення. Причиною дослідження цього питання стало положення ст. 37 Закону України «Про державну службу» [51], яка була доповнена Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв\'язку з прийняттям Закону України від 5 травня 1995 р. № 358/95-ВР «Про боротьбу з корупцією» [150] наступного змісту: «державний службовець, звільнений з державної служби у зв’язку з засудженням його за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, позбавляється права на одержання пенсії, передбаченої Законом України «Про державну службу»» [51]. Для того, щоб дати вичерпну відповідь про місце злочину у пенсійних правовідносинах, слід встановити, при яких умовах і коли він впливає на пенсійні правовідносини.

Згідно закону злочин може тільки опосередковано впливати на виникнення пенсійних правовідносин. Безпосередній вплив злочин має на трудові правовідносини державного службовця, тобто, він є підставою звільнення державного службовця зі служби. У майбутньому пенсійні спеціальні правовідносини не можуть виникнути, оскільки державний службовець у такому випадку не може бути суб’єктом таких правовідносин, але залишається суб’єктом загального пенсійного забезпечення, як конституційної гарантії [94]. Тобто, державний службовець втрачає свій спеціальний правовий статус.

Ю.Я. Вольдман підтримуючи позицію ряду дореволюційних та радянських вчених цивілістів та процесуалістів називає злочин правоперешкоджаючим фактом [148, с.12]. О.О. Красавчиков, поділяючи юридичні факти на позитивні та негативні, не визнає правоперешкоджаючі факти, оскільки останні у окремих випадках можуть бути провоутворюючими, правозмінюючими або правоприпиняючими, тому вони не можуть самостійно існувати у матеріальному праві [142, с. 90]. Таку думку підтримав С.Ф. Кечек’ян [133, c. 172]. Але, як вірно підкреслює Ю.Я. Вольдман, якщо одні і ті ж юридичні факти у одному випадку можуть бути правоутворюючими, а у іншому випадку правоприпиняюючими, це не є підставою для їх невизнання, оскільки йдеться про юридичні наслідки у різних областях і різних ситуаціях [148, с. 12]. На підтвердження позиції Ю.Я. Вольдмана необхідно зазначити, що таких юридичних фактів у праві досить багато. Так, смерть годувальника має два різні юридичні наслідки і правоприпиняючий, і правоутворюючий, про що йшлось вище. Тому при визначенні місця та ролі злочину у пенсійних правовідносинах необхідно звертати увагу не на сам злочин, а на юридичні наслідки, які він породжує, бо вони можуть бути різноманітними. Як правильно зазначає О.І. Процевський, юридичні наслідки можуть виражатись як у виникненні, зміні та припиненні правовідносин, так і у набутті визначених прав та обов’язків [151, с. 81]. Із вищевикладеного можна резюмувати, що злочин може прямо впливати не на правовідносини, а тільки на правовий статус потенційного суб’єкта пенсійних правовідносин. При відсутності спеціального суб’єкта юридичний склад є неповним і не має юридичних наслідків, а відповідно пенсійні правовідносини державного службовця не виникають. Хоча злочин як юридичний факт і не є частиною юридичного складу пенсійних правовідносин, але його роль, якщо він існує, при його формуванні є важлива.

Не визначеним у законодавстві залишається питання про те, що робити у випадках, коли особа отримує пенсію державного службовця, а через деякий час виноситься і набуває чинності рішення суду про винуватість цієї особи у службовому злочині? За загальним правилом, у такої особи мали б припинитись пільгові пенсійні правовідносини і розпочатись нові загальні пенсійні правовідносини. Але на заваді цьому стоїть імперативна вимога Закону України «Про державну службу» [51], де визначена конкретна процедура. Перше – це винесення обвинувального вироку суду, друге – на підставі вироку суду особа звільняється з державної служби, третє – як наслідок, неотримання спеціальної пенсії. І тільки при такій послідовності може йтися про визнання злочину як передумови не призначення спеціальної пенсії. На думку дисертанта, така норма закону не відповідає ст. 24 Конституції України [94] – рівність усіх перед законом. Таке положення повинно бути відміненим. Якщо Закони України «Про державну службу» [51] та «Про боротьбу з корупцією» [152] позбавляють спеціальних гарантій осіб, які звільнені з державної служби, то вони мають також розповсюджуватись і на осіб, які уже є суб’єктами спеціальних пенсійних правовідносин, оскільки вони отримують таке пенсійне забезпечення у супереч закону. Також слід зазначити, що на думку здобувача, у разі винесення слідчим постанови щодо особи, яка отримує пенсію державного службовця, про притягнення її як підозрюваного або обвинуваченого, така постанова повинна зобов’язувати територіальні органи Пенсійного фонду виносити рішення про призупинення виплати спеціальної пенсії державного службовця з моменту винесення постанови слідчим. У період призупинення виплати спеціальної пенсії, особа має право отримувати соціальну пенсію до винесення рішення суду по кримінальній справі, яка порушена відносно колишнього державного службовця-пенсіонера. Варто наголосити, що це не суперечить ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [49]. Якщо ж вину особи не буде доведено, то виплата пенсії поновлюється у порядку ст. 49 цього ж закону, якщо ж вина буде доведена, то відповідно до ст. 50 із новопризначеної пенсії будуть проводитись утримання надміру виплачених сум пенсії.

«Державний службовець, звільнений з державної служби у зв’язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчинення ним корупційного діяння, позбавляється права на одержання пенсії, передбаченої цією статтею. Особа, яка отримує пенсію відповідно до цього Закону, але у судовому порядку, визначеному законодавством України, буде доведено її вину у таких незаконних діяннях позбавляється права на одержання пенсії, передбаченої цією статтею. У таких випадках пенсія державному службовцю або його непрацездатним членам сім\'ї призначається на загальних підставах».

Із вищевикладеного можна зробити висновок, що злочин може впливати на виникнення, призупинення, поновлення та припинення пільгового пенсійного забезпечення державних службовців.

Як уже наголошувалось, пенсійні правовідносини починаються із призначення та виплати пенсії пенсіонеру органом спеціальної компетенції. Цим правовідносинам передують процедурні пенсійні правовідносини, що виникають із волевиявлення особи. Волевиявлення (ініціатива), зазвичай, має письмову форму і проявляється у вигляді заяви до органу спеціальної компетенції, який приймає рішення про надання особі належного виду пенсійного забезпечення. Для того, щоб особа, яка подає заяву, набула правового статусу суб’єкта процедурних, а у подальшому матеріальних пенсійних правовідносин, вона має володіти, за загальним правилом, правоздатністю та дієздатністю, тобто правосуб’єктністю. Про правосуб’єктність як єдність правоздатності та дієздатності свідчать ряд теоретичних досліджень вітчизняних [152, с. 340; 153, с. 354, 356-358] та російських учених [154, с. 373]. Про загальну характеристику суб’єкта пенсійних правовідносин вже йшлось вище, метою цього дослідження є визначення його теоретичних особливостей.

Питання правоздатності та дієздатності є завжди актуальним при дослідженнях у будь-якій галузі права і право соціального забезпечення не є винятком.

Відомо, що правоздатність - це спроможність особи мати передбачені законом права та обов’язки, М.І. Матузов характеризує її як необхідну передумову правоволодіння [155, с. 198]. Таку ж позицію висловив і Б.К. Бегичев [156, с. 64, 89]. М.І. Матузов також зазначав, що правоздатність передує суб’єктивному праву, вона є первинною, вихідною відносно прав – тією необхідною умовою, без якої неможливе фактичне правоволодіння [157, с. 204]. О.І. Кульчицька під правоздатністю розуміє, не сукупність прав та обов’язків, що ними наділена особа, а визначає її як властивість, яка передбачає можливість мати будь-які права та обов’язки [103, с. 161]. Таке визнання здібності набувати права і нести обов’язки особа отримує від держави. Правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність) є соціально-юридична (суспільно-правова) властивість суб’єкта [110, с. 96]. Більше того, правосуб’єктність це передумова встановлення правовідносин [121, с. 243]. Саме ця особливість суб’єкта і буде предметом подальшого дослідження.

Для початку характеристики пенсійних правовідносин необхідно зазначити, що поширеною у наукових колах є позиція про те, що правоздатність поділяється на загальну та галузеву. У свою чергу, М.І. Полупанов звертає увагу на те, що галузева правоздатність поділяється на загальну (загально-галузеву) та спеціальну (спеціально-галузеву) правоздатність. Загально-галузева правоздатність виникає у кожної особи з моменту її народження і означає тільки те, що державна визнає її здатною мати право на соціальне забезпечення взагалі та на будь-який його вид при настанні відповідних юридичних фактів. Спеціально-галузева ж правоздатність у пенсійних правовідносинах виникає тільки тоді, коли вступають в дію особливі обставини, які тягнуть за собою юридичні факти, що дають право особі отримати визначений, конкретний вид пенсійного забезпечення у випадку, якщо вони будуть належним чином встановлені. Така правоздатність виникає у різний час із настанням зазначених у законі обставин [157, с.135-136]. Ця точка зору була висловлена також О.В. Венедиктовим [158, с. 18-19]. У підтримку викладеного слід навести позицію Р.О. Халфіної, яка зазначала, що громадяни вступають у різні правовідносини і їх правовий статус у цих правовідносинах визначається характером останніх, що знаходить свій прояв у галузевій правосуб’єктності [149, с. 149]. При вступі у конкретні правовідносини громадяни реалізовують не загальну, а галузеву правоздатність [159, с. 174]. Окремі вчені вважають, що правоздатність поділяється на загальну, галузеву та спеціальну [83, с. 84]. На погляд здобувача, класифікація, запропонована М.І. Полупановим більш повно характеризує особливості усіх різновидів правоздатності. Вчений чітко зазначив, що особа на даний момент може і не мати спеціальної правоздатності, але вона наділена загальною правоздатністю, яка дає можливість у майбутньому, при настанні визначених законодавством умов, реалізувати свою спеціальну правоздатність. Тобто, особа не наділяється спеціальною правоздатністю, але і не позбавляється її через те, що особа завжди має загальну правоздатність.

Крім наведеного, слід зазначити, що правоздатна особа (спеціальна правоздатність) наділена правом вимоги. Право вимоги виникає не з правовідносин і не з правопорушень, а є додатковою юридичною гарантією своїх прав у соціальному забезпеченні. Таке право у особи виникає одночасно із спеціально-галузевою правоздатністю, тобто на стадії появи у особи соціально-правових підстав для призначення конкретного виду соціального забезпечення [83, с. 94]. Йдеться, насамперед, про «перед пенсійні» (процедурні) правовідносини.

Правоздатність та дієздатність це взаємопов’язані поняття, які необхідно розглядати у комплексі. Оскільки в юридичній науці існують правовідносини, де правоздатність є невід’ємною частиною дієздатності або ж особі для реалізації свого права достатньо бути правоздатною. За загальним правилом, для того, щоб реалізувати свою правоздатність, необхідно володіти дієздатністю. Остання закріплена законом здатність громадянина набувати своїми діями юридичних прав та породжувати для себе юридичні обов’язки. Дієздатність громадянина визнається за правоздатними суб’єктами і залежить від їхнього віку та психічного стану. Дієздатність громадянина у повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто з досягненням 18-річного віку. Неповнолітні віком від 15 до 18 років володіють частковою дієздатністю у цивільних та цивільно процесуальних правовідносинах. Неповнолітнім віком до 15 років належить мінімальна дієздатність. Вони мають право вчиняти дрібні побутові угоди [15, с. 207-208]. Віковий критерій може бути знижений у порядку емансипації неповнолітніх осіб відповідно до цивільного законодавства, тобто, за рішенням органів опіки і піклування або суду.

Дієздатність суб’єктів у праві соціального забезпечення необхідно розглядати у взаємозв’язку із видом забезпечення і властивостями юридичних фактів, які сприяють його виникненню. Дієздатність, так само, як і правоздатність, виникає у різний час залежно від виду забезпечення, на який має право особа. Особливістю права соціального забезпечення є те, що правоздатні особи можуть бути недієздатними. У такому випадку, в процедурні правовідносини вступають не правоздатні особи, а їх дієздатні представники (опікуни, піклувальники тощо) відповідно до вимог чинного законодавства [83, с. 95-96]. Таким чином, дієздатність не є обов’язковою умовою для реалізації права на пенсійне забезпечення.

Не можна погодитись із позицією Я.М. Фогеля, що дієздатність – це здатність особи безпосередньо здійснювати свої права та обов’язки, пов’язані з пенсійним забезпеченням, що виникає, за загальним правилом, з 16 років [160, с. 46]. Також не можна погодитись із обґрунтуванням А.В. Скоробагатька, що дієздатність у пенсійних правовідносинах виникає у 16 років, оскільки передумовою права на пенсійне забезпечення є трудова діяльність (трудова правоздатність наступає з 16 років) [161, с. 104]. Прирівнювати дієздатність у трудових та пенсійних правовідносинах є некоректно, оскільки у перших особа реалізує своє право на працю, а в других право на соціальний захист (пенсія у зв’язку із втратою годувальника, душевно хворий пенсіонер тощо). Суб’єктом трудових правовідносин недієздатна особа бути не може, а у пенсійних правовідносинах це допускається і немає жодного впливу на пенсійні правовідносини. Тому проводити паралелі між правовим статусом суб’єктів трудового права та права соціального забезпечення не є правильним. На думку дисертанта, первинним у пенсійному забезпечення є правоздатність, більше того, при відсутності дієздатності правовідносини не тільки не припиняються, а у окремих випадках є підставою їх виникнення (недієздатні діти і батьки годувальника). Із вищевикладеного можна зробити висновок, що при розгляді питання дієздатності суб’єкта не можна у всіх випадках використовувати загальнотеоретичні напрацювання. Наприклад, як правило, суб’єкти кримінального, земельного, процесуальних прав мають бути і правоздатними і, обов’язково, дієздатними, оскільки, якщо у суб’єкта відсутні такі його властивості, то правовідносини не можуть виникати. Власне, у цьому і полягає одна із особливостей права соціального забезпечення у цілому та пенсійного права зокрема, тобто, основною особливістю суб’єкта є правоздатність, а дієздатність виконує факультативну функцію, оскільки ці правовідносини існують і без дієздатності суб’єкта. Це зумовлено тим, що у наведених галузях права суб’єкт має приймати вольові рішення самостійно і усвідомлювати свої дії, тобто, бути активним учасником правовідносин. У праві соціального забезпечення ситуація протилежна, суб’єкт може і не приймати волові рішення, за нього це можуть зробити законні представники. Суб’єкт у соціальних та пенсійних правовідносинах може бути як активним, так і пасивним учасником і його дієздатність у них є необов’язковою.

Окрім дослідження теоретичних особливостей особи як суб’єкта права соціального забезпечення, необхідно звернути увагу на особливості органів спеціальної компетенції, що також є суб’єктами цих правовідносин. Для того, щоб такий орган був суб’єктом пенсійних правовідносин, він має володіти правосуб’єктністю, тобто спеціальною компетенцією [83, с.110; 119, с.101-102].

П.Д. Пилипенко зазначає, суб’єктами, які забезпечують реалізацію особам прав на соціальне забезпечення, є суб’єкти, що безпосередньо надають таке, і суб’єкти, які сприяють особам у його отриманні. Залежно від підстави надання соціального забезпечення суб’єктів, які його надають, можна поділити на тих, які це роблять відповідно до законодавства, і тих, які надають його на добровільних засадах. Такими, що надають соціальне забезпечення у відповідності до законодавства, є державні органи спеціальної компетенції. Основною функцією таких органів є надання належного у межах своєї компетенції різних видів пенсійного забезпечення. Суб’єктами, які сприяють у одержанні соціального забезпечення, вважаються юридичні особи, які здійснюють правовстановлювальну діяльність (органи медико-соціальної експертизи тощо). Основною метою діяльності цих суб’єктів є прийняття індивідуальних актів застосування норм права, які мають правовстановлюючий або правопідтверджуючий характер [91, с. 173-174, 183-184].

Тобто, іншими словами, суб’єктом пенсійного забезпечення є держава через свої органи спеціальної компетенції, а не фізичні особи – чиновники, які зобов’язані представляти державу у цих органах. Це також пов’язано також із тим, що ці особи є представниками, виконавцями закону, але вони не мають права впливати на ці правовідносини. Державні службовці, при виконанні своїх службових обов’язків не наділені правом вибору, індивідуальними уподобаннями чи суб’єктивними оцінками, вони зобов’язані діяти тільки у межах визначених законодавством. Кожна дія чиновника повинна відповідати частині, статті, розділу закону або підзаконного акту. Його діяльність є чітко регламентована і вичерпна.

При дослідженні органів спеціальної компетенції як суб’єктів необхідно зазначати, що вони, як вірно підкреслює В.К. Субботенко, здійснюють свою діяльність у двох юридичних формах: 1) процедурній – при позитивній діяльності, яка спрямована на встановлення суб’єктивних прав громадян; 2) процесуальній – при здійснені, як правило, правоохоронної діяльності [100, с. 231]. Більш детально це питання розглядатиметься нижче.

На початку цього розділу при класифікації пенсійних правовідносин на матеріальні, процедурні та процесуальні у загальних рисах вже йшлось про процедурні пенсійні правовідносини. На думку здобувача, враховуючи важливість та актуальність цих правовідносин для суспільства, більш детального вивчення потребує їх теоретичний аспект.

Серед науковців немає єдності у термінологічному визначенні правовідносин, у межах яких встановлюються факти, які мають юридичне значення для призначення пенсій. Одні вчені такі пенсійні правовідносини визначають процедурними [162, с. 111-115; 80, с. 45-46, 51-57; 91, с. 154-156]. Інші називають їх процесуальними відносинами [139, с. 130-138; 160, с. 136-148]. Окрема група науковців у праві соціального забезпечення розрізняє як процедурні, так і процесуальні правовідносини [110, с. 117-123; 83, с. 136-145; 119, с. 103, 121-126]. Цікавою є позиція В.К. Субботенко, вона визнає існування і процедурних, і процесуальних правовідносин [163; 41, 43], але процесуальні правовідносини включає до процедурних, які поділяються на кілька видів [163, с. 10-13]. На думку дисертанта, найбільш виправданою є позиція учених, які розрізняють і процедурні, і процесуальні пенсійні правовідносини як два окремих види пенсійних відносин, що є самодостатніми і виконують різні функції.

В.К. Субботенко у своєму дисертаційному дослідженні вдало підкреслює, що право на пенсію автоматично не виникає. Фактичні обставини, з якими законодавець пов’язує виникнення у осіб права виходу на пенсію, різноманітні і залежать від виду пенсійного забезпечення [125, с. 5]. Дослідниця також відстоюючи позицію про те, що процес це різновид процедури [125, с. 9-10]. Цікавим є ствердження В.К. Субботенко, що на відміну від процесуальних правовідносин, процедурні не відділяються від матеріальних пенсійних норм [125, с. 10]. На думку здобувача, цей факт є ще одним підтвердженням того, що не можна характеризувати процедурні та процесуальні правовідносини однаковими ознаками. Також слід наголосити, що значення процедурних норм полягає у тому, що ними визначений порядок реалізації матеріально-правових норм, по відношенню до яких вони виконують службову роль [163, с. 11]. Відома річ, завданням процесуальних норм є відновлення порушеного права, тобто, правовідновлювальна, правоохоронна або правозахисна функція. Позицію дослідниці, щодо не виокремлення процесуальних пенсійних правовідносин у окремий від процедурних пенсійних правовідносин вид можна зрозуміти, оскільки радянська правова система створила ряд перепон у відстоюванні та захисті своїх прав у суді. Тогочасне законодавство напрацювало велику кількість механізмів досудового розгляду, які не давали можливості прямого звернення осіб до суду для захисту своїх інтересів. Ситуація кардинально змінилась із прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України [94] та рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року №9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України [164]. Цим рішенням було закріплено право громадянина звертатись за захистом своїх прав минаючи різноманітні досудові комісії, комітети тощо. Тому, на думку здобувача, сьогодні питання чіткого розмежування процедурних пенсійних і процесуальних пенсійних відносин є обґрунтованим та очевидним як на теоретичному, так і на практичному рівнях. Слід також зазначити, що В.К. Субботенко класифікувала процедурні правовідносини на: правотворчі, матеріальні та процесуальні. Матеріальні у свою чергу поділяються на процедурні правовідносини по встановленні фактів, що мають юридичне значення, правовстановлювальні з приводу призначення пенсії та по реалізації матеріальних правовідносин [163, с. 10-13]. Яка роль правотворчих правовідносин дослідниця не розкриває, що ж стосується процесуальних, то про них вже йшлось вище. Тому необхідно зосередитись на, так званих, матеріальних процедурних правовідносинах. Безсумнівно, необхідно визнати, що процедурні правовідносини мають два основні різновиди, ті що спрямовані на встановлення юридично значимих фактів, обставин (встановлення інвалідності, трудовий стаж тощо) та щодо безпосереднього призначення пенсії при наявності повного юридичного складу, без якого не можуть виникнути матеріальні правовідносини [133, с. 160]. Але не можна погодитись з тим, що матеріальні правовідносини є процедурою. Виникає питання, що називати процедурними правовідносинами при реалізації матеріальних правовідносин - похід пенсіонера в банк по пенсію, перерахунок коштів із рахунку Пенсійного фонду України на рахунок пенсіонера? На думку дисертанта, при реалізації матеріальних правовідносин ніяких процедурних не виникає ні з теоретичної точки зору, ні з практичної. Доказом наведеної позиції є також те, що чинне законодавство не передбачає будь-якої процедури після призначення та початку виплати пенсії. Як вірно зазначає В.М. Толкунова, підставою припинення процедурних правовідносин є позитивне або негативне рішення про задоволення вимог особи щодо призначення їй відповідного виду пенсії [119, с. 124]. Тому пропозиція В.К. Субботенко є сумнівною і не достатньо обґрунтованою.

При теоретичному аналізі процедурних правовідносин особливе місце займає - об’єкт. Слід зазначити, що у юридичній науці поширена думка про те, що об’єкт матеріальних пенсійних, процедурних пенсійних та процесуальних пенсійних відносин різний. Якщо предметом матеріальних пенсійних відносин є пенсія – матеріальне благо, то щодо об’єкту процедурних пенсійних відносин у правовій науці думки різняться. Відсутність єдності у даному питанні пояснив В.С. Андрєєв, він зазначав, що при виникненні правовідносин, ще немає реального об’єкта. Грошова сума, на яку претендує особа, ще не виділена із загальної грошової маси відповідного фонду у конкретну пенсію [80, с. 120]. А відповідно, ця майбутня грошова сума (пенсія) не може бути об’єктом процедурних правовідносин. Така ситуація призвела до виникнення двох позицій. Прихильники першої, до об’єктів процедурних правовідносин відносили дії та результати дій [83, с. 118; 119, с. 123; 91, с. 155; 96, с. 289; 154, с. 155]. Близька до наведеної позиції і думка І.М. Сироти, який зазначає, що об’єктом процедурних правовідносин є повний юридичний склад, що свідчить про пенсійну правосуб’єктність [95, с. 114]. Друга позиція вчених полягає у тому, що під об’єктами процедурних та процесуальних правовідносин вони визнають юридично значущі обставини та оспорюване право [80, с. 119]. Метою процедурних пенсійних відносин є встановлення обставин, що сприяють у виникненні матеріальних пенсійних відносин. Тому результатом буде не сама по собі дія (вона є тільки засобом досягнення результату), а встановлення факту, що має юридичне значення. Про те ж саме йдеться і у процесуальних правовідносинах, де важлива не процедура розгляду скарги, а визнання права [81, с. 61]. На думку здобувача, друга позиція вчених є найбільш виважена, оскільки рішення та дії - це зовнішня форма права, його матеріальне відображення. Первинним є визнання права, а потім це визнання знаходить місце у рішеннях. Рішення - це одна із форм відображення, закріплення права на матеріальних носіях, ця форма носить суто технічний характер. Адже, якщо рішення винесено, але воно не базується на нормі права, воно визнається незаконним.

При аналізі процесуальних та процедурних правовідносин необхідно зазначити, що процесуальні - це завжди факультативні правовідносини. Про це також йшлось у дослідженні В.О. Тарасової, яка визначила стадії пенсійного забезпечення. Перша - це звернення до органів спеціальної компетенції про призначення пенсії. Друга - це призначення пенсії. Третя - це виплата пенсії. Четверта - оскарження рішень про призначення чи не призначення пенсій, ця стадія є факультативною [165, 61-95].

Стадію оскарження також варто поділяти на два види. Оскарження рішення органу спеціальної компетенції (місцевого) вищестоящому органу цієї ж компетенції. Цей вид оскарження не виходить за межі процедурних правовідносин і регулюється пенсійним законодавством. Якщо ж особа звертається до правоохоронних органів або суду, такі скарги автоматично переходять у процесуальні правовідносини і регулюються процесуальним законодавством. Тому при розгляді процедурних правовідносин можна дійти висновку, що вони мають позитивний (проходження визначеної чинним законодавством процедури без оскарження) та негативний (оскарження вищестоящому органу) характер. Процесуальні ж правовідносини завжди носять виключно негативний характер.

Пенсійному забезпеченню відомі три види правовідносин: пенсійні правовідносини за віком, по інвалідності та у зв’язку із втратою годувальника. Кожен вид цих правовідносин характеризується загальнотеоретичною, внутрішньою класифікацією, таку як: матеріальні, процедурні та процесуальні пенсійні правовідносини, тому для подальшого, дослідження особливостей пенсійних правовідносин необхідно кожен вид пенсійного забезпечення розглядати окремо. Слід зазначити, що усі види пенсійного забезпечення виникають на підставі складного юридичного складу.

Підставами виникнення правовідносин по пенсійному забезпеченню непрацездатних членів сім\'ї державних службовців за віком є: 1) пенсійний вік або вік перебування на держаній службі; 2) необхідний для призначення пенсії державного службовця спеціальний (пільговий) стаж державної служби; 3) волевиявлення державного службовця; 4) позитивне рішення (акт) органу спеціальної компетенції.

Підставами виникнення правовідносин по пенсійному забезпеченню державних службовців по інвалідності є: 1) одна з двох груп інвалідності, незалежно від її причини; 2) трудовий (спеціальний) стаж; 2) волевиявлення державного службовця; 3) позитивне рішення (акт) органу спеціальної компетенції.

Підставами виникнення правовідносин по пенсійному забезпечення державних службовців у зв’язку із втратою годувальника є: 1) втрата годувальника, який може бути суб’єктом цього виду пенсійного забезпечення (необхідний спеціальний стаж тощо) незалежно від причини його втрати; 2) волевиявлення суб’єкта або його представника; 3) утриманство суб’єктів; 4) позитивне рішення (акт) орану спеціальної компетенції.

Після детального теоретичного висвітлення процедурних та процесуальних правовідносин у пенсійному забезпеченні та їх видів, на думку дисертанта, необхідно навести ще один аргумент щодо того, що сім’я не може виступати суб’єктом пенсійних правовідносин у зв’язку із втратою годувальника. Для того, щоб підтвердити неспроможність сім’ї бути суб’єктом необхідно її розглянути через призму не тільки матеріальних (пенсійних) правовідносин, що було зроблено попередніми дослідниками, але й через місце сім’ї у процедурних та процесуальних правовідносинах. Отже, питання, хто є суб’єктом процедурних пенсійних відносин? Суб’єктом процедурних пенсійних відносин по призначенню пенсії у зв’язку із втратою годувальника є непрацездатний, але правосуб’єктний член сім’ї, у разі відсутності в цього члена сім’ї дієздатності, у такому випадку, його інтереси представляє законний представник (батько, мати, опікун чи піклувальник або інша особа, яка виконує обов’язки представника за договором). Причому слід зазначити, що цей представник не наділяється спеціальною правоздатністю, оскільки правоздатність є невід’ємною ознакою суб’єкта пенсійного забезпечення, адже, якщо суб’єкт втрачає правоздатність, він втрачає можливість набувати пенсійних прав. Законний представник є реалізатором волі або самого суб’єкта, або реалізатором права суб’єкта пенсійного правового відношення у його інтересах. Тобто, представник не може бути визнаний суб’єктом пенсійного забезпечення. На стадії призначення пенсії правоздатність необхідна кожному члену сім’ї окремо, бо не може у пенсійному забезпеченні існувати «колективної правоздатності» - сім’ї. На думку дисертанта, правовідносини, що виникають як індивідуальні не можуть у подальшому трансформуватися у колективні. А якщо і можуть, то вони носять зовсім інший характер не пенсійний (об’єднання пенсіонерів, інвалідів для захисту своїх прав). Така ж ситуація тотожна і при виникненні процесуальних правовідносинах.

Як видно із вище викладеного аналізу правовідносини виникають, змінюються, припиняються між непрацездатним членом сім’ї, у окремих випадках (недієздатним суб’єктот), та органом спеціальної компетенції або у випадку процесуальних правовідносин правоохоронними органами або судом. Слід також зазначити, що право бути суб’єктом процедурних правовідносин виникає з моменту необхідності установлення юридичних фактів. Така потреба може виникнути тільки у особи, але не у сім’ї. Тому визнання сім’ї суб’єктом пенсійного забезпечення є необґрунтованим та сумнівним.

Однією з особливостей пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника є вимога закону щодо обов’язкового перебування на утриманні у годувальника, тобто, визнання суб’єктів цього виду пенсії утриманцями.

На думку Є.І. Астрахана [166, с. 63-64] та ряду інших радянських та вітчизняних учених, утриманцем є член сім’ї померлого, який знаходився постійно і на повному утриманні або отримував від нього основні та постійні засоби для існування і пенсія у разі втрати годувальника замінить утриманцю (частково або повністю) ту матеріальну підтримку, якої він був позбавлений у зв’язку зі смертю годувальника. Таким чином, йдеться про допомогу, що носила постійний, систематичний, регулярний характер, яка надавалась через певні, більші чи менші, проміжки часу. Але не може враховуватись допомога нерегулярна, одноразова, епізодична, випадкова. На думку дисертанта, така характеристика утриманців і сам термін утриманець є застарілим і таким, що не відображає реальну ситуацію і завдання соціального забезпечення. Використання цього терміну у чинному законодавстві є більше даниною історії і термінологічне наслідування радянського законодавства, аніж умовою для виникнення пенсійних правовідносин у зв’язку із втратою годувальника. Законодавець, у першу чергу, визначив, що право отримувати такий вид пенсії мають непрацездатні члени сім’ї, тобто суб’єкти цих правовідносин, перелік яких є чітко визначений і обов’язковим при вирішенні питання призначення пенсії. Тому умову утриманства необхідно нівелювати, як таку, що не відповідає нормі Конституції України про те, що Україна є соціальною державою. Відмова від цієї норми підвищить та зробить доступнішим соціальний захист населення. Крім цього, термін утриманець, тобто особа, яка має право на пенсію у зв’язку із втратою годувальника варто замінити іншим, більш досконалим терміном – годованець. Термін «утриманець» є ширшим та не відповідає у повній мірі змісту цих пенсійних правовідносин. Йдеться проте, що годованець – це особа, яка не може себе забезпечити життєвим мінімумом самостійно (харчуванням, одягом, медичним обслуговуванням, ліками тощо), а утриманцем може бути і працездатна особа. Дисертантом пропонується не тільки зміна терміну з «утриманець» на «годованець», але й зміна вимог до цих осіб для призначення пенсії. Такий термін як «годованець» не є новим або новотвором в українській мові, він широко застосовувався у дорадянський час. Підтвердженням цього є згадка про цей термін у «Словарі української мови» 1907 року під редакцією Бориса Грінченка [167, с. 298]. Даний термін більш повно розкриває суть пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника і відповідає реаліям сьогодення. Особи, які втратили годувальника є годованцями, а не утриманцями. Безумовною перевагою є також те, що це одно корінний термін «годувальник – годованець», що дозволить його тлумачити у законодавстві однозначно. Таким чином, із застосуванням цього терміну проводиться чітке термінологічне розмежування між суб’єктами пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника.

При теоретичному дослідженні пенсії у зв’язку із втратою годувальника не можна оминути увагою її аліментарний характер. У юридичній науці це питання не нове, воно активно досліджувалось серед науковців радянського періоду.

Основна аргументація противників концепції аліментарності часто зводилася до того, що аліментарність може використовуватися лише у сімейному праві, оскільки лише в рамках сімейних відносин має місце утримання аліментарного характеру [160, с. 39-40].

В.С. Андрєєв у визначенні поняття пенсії підкреслював, що остання має аліментарний характер [168, с. 21]. На думку Т.М. Кузьміної, «в основі пенсії лежить соціально-аліментарне начало, яке означає, що за певних обставин держава приймає на себе обов’язок забезпечувати громадянина пенсією, не обумовлюючи її виплату взаємним обов’язком з боку громадянина» [110, с. 31] І.В. Гущін також підтримував концепцію аліментарності, вказуючи, що аліментарне начало, покладене в основу пенсій, не передбачає взаємного обов’язку осіб, що її отримують [169, с. 66], ігноруючи те, що саме обов’язок і є основою аліментарності у сімейному праві.

В.Ш. Шайхатдінов приймав концепцію аліментарності частково, він стверджував, що «аліментарність характеризує ціль, з якою надається забезпечення, а не його природу» [170, с. 6]. Дещо іншої позиції притримується Є.Г. Тучкова, яка вважає, що аліментарний характер пенсій для непрацездатних, у випадку старості, інвалідності, вислуги років чи втрати годувальника не є основною ознакою пенсії, а є додатковою, а у певних випадках притаманна лише окремим видам пенсій [171, с. 5].

Поняття соціальної аліментарності як окремої дефініції було найбільш повно сформульоване Р.І. Івановою, під якою вона розуміла «спосіб надання усіх видів соціального забезпечення і обслуговування на справедливій основі в об’ємі нормального рівня життєвого стандарту, який склався на даному етапі розвитку радянського суспільства, безплатно, безеквівалентно, а не у порядку дій у відповідь за нову зустрічну працю, без застосування договірних начал з фонду соціального забезпечення» [172, с. 133-134].

В юридичній літературі, при дослідженні проблеми аліментарності права соціального забезпечення, використовувались також поняття безеквівалентності та безоплатності. Зокрема, категорію безоплатності Р.І. Іванова розглядала як поєднання трьох основних моментів: відсутність руху грошей в момент отримання соціального забезпечення та соціального обслуговування від споживача до фондотримача; відсутність матеріальної участі працівників у створенні фонду соціального забезпечення; не обумовленість надання соціального забезпечення і обслуговування зустрічними діями одержувача, які були б спрямовані на створення їх вартісного виразу в теперішньому часі [172, с.135-136]. Таке розуміння аліментарності було домінуючим у радянській юридичній літературі.

На відміну від Р.І. Іванової, Я.М. Фогель заперечує доцільність використання поняття аліментарності у праві соціального забезпечення. Вчений вказує на необхідність застосування принципу безеквівалентності пенсійного забезпечення. На його думку, «зміст поняття пенсія полягає в тому, що вона є грошовою формою матеріального забезпечення в старості, по інвалідності і непрацездатності, у разі втрати годувальника, безплатно наданою із суспільних фондів споживання в рамках, диференційованих у залежності від характеру і ступеню непрацездатності і на основі соціалістичних принципів розподілу» [160, с. 42].

Зі зміною суспільно-політичного, соціально-економічного устрою держави ряд теоретичних напрацювань радянської юридичної науки стали морально застарілими і такими, що не відображають вимоги сьогодення. Тому більшість вітчизняних вчених відмовились наділяти пенсійне забезпечення аліментарним характером, а замінили його на більш досконалий термін, що відповідає сутності пенсії, а саме - соціально-забезпечувальний характер [91, с. 129, 131-135].

На думку здобувача, все ж таки, не можна однозначно відмовитись від аліментарності у пенсійному забезпечення, але із використанням її не з точки зору радянських вчених, а з точки зору її первинного значення у сімейному праві. Дискусії радянських вчених, здебільшого, полягали у тому, який принцип найбільш правильно характеризував би радянське пенсійне забезпечення «принцип аліментарності» чи «принцип безеквівалентності та безоплатності». На самому початку цих дискусій аліментарності надали виключно матеріальний характер, ігноруючи його первинну основу – сімейний зв’язок. Такий підхід є помилковим, він спричинив чимало різних думок. Сьогодні розглядати аліментарність радянського зразка є недоцільним, що власне вже підтверджено вітчизняними дослідниками, але аліментарність через призму сімейного права – «сімейно-аліментарний» характер залишається актуальною для пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника. Аліментарність бере свій початок від терміну аліменти (лат. alimentum – харчі, утримання) – кошти, надані у визначених законом випадках одними особами на утримання інших, які потребують матеріальної допомоги. Найпоширенішим видом є аліменти, які виділяються на неповнолітніх та непрацездатних повнолітніх дітей [11, с. 96]. В.Д. Новіков у своєму дисертаційному дослідженні наголошував, саме, на сімейно-правовому обов’язку по взаємній аліментації [173, с. 8]. Цей момент є надзвичайно важливим при теоретичному аналізі пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника, бо, саме, сімейний зв\'язок і є однією з умов виникнення цього виду пенсійного забезпечення. При чому слід пам’ятати, що цей зв\'язок важливий не тільки на стадії призначення пенсії, він важливий до настання юридичного факту по втраті годувальника, оскільки цей вид пенсії призначається тільки визначеним законодавством членам сім\'ї. У цьому випадку, власне, і існує аліментарний характер, він властивий тільки одному виду пенсійного забезпечення. Аліментарність, це невід’ємна частина сімейних відносин, тобто, обов’язок допомагати (матеріально, морально, послугами) своїм членам сім’ї. Після втрати годувальника, цей обов’язок не зникає, але він трансформується і набуває нової якості, яку можна назвати опосередкована аліментарність. Пряма аліментарність існує в сім’ї, а опосередкована при призначенні пенсії у зв’язку із втратою годувальника.

Годувальник завдяки своїй праці і страховим внескам на момент страхового випадку мав би право на пенсію державного службовця відповідно до Закону України «Про державну службу». Оскільки годувальник отримати цієї пенсії не може, то вона переходить непрацездатним членам сім’ї – годованцям. Слід зазначити, що це відносини соціально-аліментарного, а не спадкового характеру, про що вже йшлося вище. Обов’язок допомагати матеріально непрацездатним членам сім’ї – годованцям перебирає на себе держава через свої органи спеціальної компетенції, тим самим гарантуючи соціальний захист. Не можна не звертати увагу на те, що для того, щоб годувальника визнали одним із суб’єктів цих правовідносин, він має мати ряд ознак (спеціальний, загальний стаж, інвалідність тощо), але основою цих правовідносин залишається саме сімейно-правові зв’язки між годувальником та годованцями, тобто, зв’язки аліментарності, які після втрати годувальника набувають нового значення, але не втрачають своєї сутності. При чому слід зазначити, що держава у цьому випадку не виступає благодійною організацією і виплачує частину тієї пенсії, на яку б міг претендувати годувальник.

Із вищевикладеного вбачається, що однією із ознак пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника є соціально-аліментарний характер. Правовий зв\'язок суб’єктів (годувальник-годованець) більше жодному виду пенсійного забезпечення не властивий. Тому аліментарність у праві соціального забезпечення необхідно розглядати виключно, через призму сімейного права, а не через напрацювання радянських вчених, які вбачали у аліментарності тільки без еквівалентність та безоплатність, не зважаючи на сімейні зв’язки як джерело виникнення цього пенсійного забезпечення.

Підводячи підсумки теоретичного аналізу пенсійних правовідносин очевидним є багатогранність та складність цього правового інституту. У підрозділі наведені думки провідних дослідників даної галузі. Дисертантом проаналізовані особливості пенсійних правовідносин державних службовців. Також проведене чітке теоретичне розмежування між процедурними пенсійними та процесуальними пенсійними правовідносинами. Пропозиція дисертанта відносно розгляду змісту процедурних пенсійних правовідносин через призму основних прав та обов’язків і супровідних прав та обов’язків суб’єктів пенсійних правовідносин дала змогу провести більш детальний та теоретичний аналіз даних правовідносини. Окреме місце у дослідженні теоретичних проблем пенсійних правовідносин займає юридичний факт, який на переконання здобувача, окрім загальновизнаних функцій виникнення, зміни, припинення пенсійних правовідносин, також може бути правопризупиняючим та правопоновлювальним, дисертантом запропоновані новели щодо відмови від такої ознаки, як утриманство для непрацездатних членів сім’ї, які втратили годувальника, а також наголошено на необхідності удосконалення термінологічного апарату, йдеться, насамперед, про заміну терміну утриманець на годованець, що більш повно відображає сутність пенсійного забезпечення у зв’язку із втратою годувальника. Висловлено та обґрунтовано позицію, що пенсійне забезпечення у зв’язку із втратою годувальника має аліментарний характер. Результати наукового дослідження будуть пропоновані у вигляді змін до чинного законодавства.