ВСТУП

Сучасна вітчизняна державно-правова думка розглядає монархію у двох контекстах: або як данину історичній традиції, що перетворює монарха виключно на «символ нації» без будь- яких владних повноважень, або як архаїчний інститут, що залишається виключно «через збереження у суспільстві значних пережитків феодалізму та застарілих форм суспільної організації»^[1].

Через чотири роки, 6 листопада 2003 року, в Іспанії одружилися принц Астурійський Філіпе та колишня телеведуча Летисія Ортис. Церемонію демонстрували канали практично усієї Європи. За словами ведучого програм радіостанції «Ехо Москви» М. Ганапольського, це була дуже красива церемонія, яка втілювала спокій та відчуття того, «що є щось у твоїй країні постійне»^[3].

Усі ці події знову викликали у суспільстві дискусію щодо життєздатності монархічної державності як такої. І хоча сьогодні серед українських та російських юристів-теоретиків усе ще домінує ідея щодо визнання монархії формою державного правління минулого^[4], проте їм затято заперечують прихильники неомонархізму - монархізму в нових геополітичних умовах^[5].

На нашу думку, така ситуація висвітлює істотну прогалину як серед прихильників монархії, так і серед її супротивників: практично усі вони опираються лише на окремі аспекти існування цієї форми правління.

Зазначена прогалина багато у чому пояснюється відсутністю фундаментальних праць з проблем монархізму, адже більшість з дослідників опираються на той багаж, що або існував до 1917 року (О. Алексєєв^[7], Л. Тихомиров^[8] та ін.), або був притаманний російським емігрантам першої хвилі (І. Солоневич^[9]), хоча з того періоду минуло досить багато часу. Водночас в СРСР монархічна проблематика практично знаходилась поза увагою вчених (виняток становить лише фундаментальна праця С. Камінського про монархію на Арабському Сході^[10]). В сучасних же умовах в Росії та Україні монархічна форма правління практично не досліджується (можна назвати лише навчальний посібник Ю. Коломійця «Правовий статус монарха в державах Близького Сходу, Магрибу та Японії»^{[11] [12] [13] [14]}, довідники К. Рижова «Усі монархи світу», твори неомонархістів Р. Злотнікова, В. Звягінцева тощо). І хоча в окремих працях певна увага їй приділяється (можна згадати роботу Е. Григоніса, присвячену формі правління^[15], або монографію В. Шаповала з питань сучасного конституціоналізму^[16]), проте там монархічна державність та інститут монарха не є основним предметом дослідження.

Виходячи з вищенаведеного, вважається доцільним дослідити як історичний розвиток монархії, так і її сучасний конституційний стан та перспективи подальшого розвитку.