Архаїчна монархія у державно-правовому контексті

Історія монархічної державності знає два періоди: архаїчний та усталений.

В архаїчний період монархія здебільшого розглядалася у класичному вигляді, тобто як єдиновладдя. Проте багато питань щодо формування і функціонування інституту монарха залишалося невирішеним.

Щодо усталеного періоду, то саме він вніс певний порядок як у формування інституту монарха (наприклад, Салічною правдою було врегульовано певні питання щодо спадкування трону), так і в його функціонування (наприклад, дедалі частіше починають з’являтися як законодавчі акти, так і нормативні договори, в яких регламентувалися окремі повноваження монархів).

Історія архаїчного періоду існування монархічної

державності знає дві основні системи монархічного правління: необмежену (здебільшого існувала у вигляді деспотії) та обмежену. У останньому випадку влада монарха обмежувалася низкою традицій, а тому таку монархію можна визначити як традиціоналістичну.

Історія традиціоналістичної монархії розпочинається в період утворення первинних держав в результаті соціального розшарування суспільства. Як відомо, саме традиціями істотно обмежувалась влада монархів, що не могло не викликати у останніх спроби знищити означені звичаї. Як приклад, можна навести ситуацію в Шумерській конфедерації, коли до влади в Шумері прийшло місто Лагаш, правитель якого (патесі) Еанатума спробував знищити старі традиції. Це викликало масове обурення серед жителів держави, адже тепер «бики богів повинні були на городі патесі виконувати роботу. На доброму полі богів, на городі робилося все за бажанням патесі.

Результатом обурення став державний переворот, який привів до влади царя Урукагіну. Ситуація змінилася: «Від приношень, що їх повинні були жерці приносити до палацу патесі, він усунув наглядачів. В палаці патесі, на полі патесі він поставив Нінгірсу знов як їх царя. В домі жіночого храму, на полі жіночого храму він знову відновив богиню Бау як їхню господиню. В домі дітей, на полі дітей він відновив сина бога Нінгірсу як їх царя»^[249]. Сам Урукагіна з приводу означених реформ зазначав, що сам бог Нінгірсу наказав йому «відновити старі порядки»^[250], тобто традиції.

Зрозуміло, що традиції мали як світський, так і релігійний характер, а тому могли дотримуватись лише у випадку існування певної опозиції до царя. Такою опозицією могли бути як жрецтво (якщо традиції мали релігійне забарвлення), так і певні державні органи, наприклад, сенат у стародавньому Римі епохи принципату. Утім і в тому, і в іншому випадку наявність опозиції далеко не завжди могла призвести до традиціоналістичної монархії. Наприклад, в Стародавньому Єгипті наявність сильного жрецтва не призвела до появи традиціоналістичної монархії. Більше того: саме Єгипет залишився в історії людства як класичний приклад деспотичної монархії - Східної деспотії. Водночас в євреїв (юдеї чи ізраїльтяни) та індо-аріїв сильне жрецтво змогло обмежити владу царя і створило саме традиціоналістичну монархію. Здебільшого це склалося тому, що ці народи мали відповідного гаранта, яким виступала існуюча в них система виховання царів.

Зокрема в Юдеї цар повинен був бути природженим ізраїльтянином, не повинен накопичувати у своїх руках велику кількість коней, золота, срібла, мати великий гарем, порушувати право власності, був зобов’язаний ставитися до своїх підданих як до своїх братів та сестер, керуватися вченням та законами Тори. Досить цікавим було також те положення, що цар, обраний на трон, був зобов’язаний усі ці закони-обмеження досконало вивчити: «А коли сяде на царському престолі, то нехай зробить собі відпис цього закону згідно з книгою, що є в священиків- левітів; і нехай тримає його в себе та читає його, поки життя йому на світі, щоб учився боятися Господа, Бога свого та щоб додержував усіх слів цього закону й виконував ці установи»^[251].

Ставши царем, юдейсько-ізраїльський правитель зазвичай укладав договір з народними представниками (старійшинами). Основними функціями царя були: функції воєначальника, вождя, захисника; функції пастиря, пастуха, годувальника народу Ізраїлю.

Проте далеко не відразу ідея формування царської влади отримала своє закріплення у святих книгах юдеїв. Так, як відомо із Тори, одного разу народ звернувся до голови колін (племен) Ізраїлю Самуїлу з проханням дати їм царя, який би керував ними, як і в інших народів. Це прохання викликало гнів самого Бога Яхве, який заявив Самуїлу: «...не тебе вони відкинули, ні, вони Мене відкинули, щоб Я не царював над ними»^[252].

Юдейсько-ізраїльський цар ніколи не вважався богом, адже сама Тора вказувала на той факт, що царя юдеям дав саме Бог Яхве: «Коли прийдеш у землю, що її Господь, Бог твій, хоче тобі дати, і зайнявши її та оселившись у ній, ти скажеш: Поставлю над собою царя, як це у всіх народів, які довкола мене, то можна тобі наставити над собою царя, що його вибере Господь, Бог твій; з-поміж твоїх братів поставиш над собою царя»^[253].

Практично аналогічною була ситуація в Індії, де царська влада не лише обмежувалася сильним жрецтвом, а й була регламентована в «Законах Ману».

першолюдиною, таким собі прабатьком сучасних людей, якого було створено богами. Як відомо, означеними законами закріплювався варновий устрій Стародавньої Індії. Зокрема в них говорилося про створення богом Брахмою варн: «А для процвітання світів він створив із своїх уст, рук, стегон і ступень брахмана, кшатрія, вайш’ю і шудру... А для збереження всього цього всесвіту він, найясніший для створених з його уст, рук, стегон та ступнів, встановив особливі заняття. Так, навчання Вед і вивчення їх, принесення жертв за себе та інших, а також дачу і одержання він встановив для брахманів. Охорону підданих, а також дачу милостині, жертвоприношення, вивчення Вед і помірність у втіхах він вказав для кшатріїв. Пасіння худоби, а також дачу милостині, жертвоприношення, вивчення Вед, торгівлю та лихварство - для вайш’ї. Але тільки одне заняття Владика вказав для шудри - обслуговування цих варн з покорою»^[254].

«Закони Ману» детально регламентували діяльність царя, як своєрідного гаранта суспільного і державного ладу. Зокрема в них говорилося: «Для всіх, хто неухильно слідує притаманній йому дхармі, для варн та різноманітних ашрам цар є охоронцем»^[255].

Одним з основних завдань для виконання цієї функції є необхідність створення широкої шпигунсько-наглядової системи. Зокрема «Закони Ману» передбачають, що у кожному місті слід призначити одного, що буде думати про всі справи, високого за становищем, грізного на вигляд, подібного планеті серед зірок. Саме на нього покладається виконання завдання щодо нагляду за державними службовцями: «...поведінку їх у сільській місцевості хай перевіряє належним чином за допомогою шпигунів»^[256].

Крім того, цар розглядався з декількох позицій. По-перше, «Закони Ману» закріплювали описування царя та деякої мірою порядок формування царської влади: «Кшатрій, що дістав, як годиться, посвячення, призначене Ведою, повинен здійснювати охорону всього цього [світу] згідно з законом»^{[257] [258]}.

Існували й суддівські повноваження царя. Зокрема пунктами 1-7 розділу VIII «Законів Ману» передбачалося наступне: «Цар, бажаючи розглянути судові справи, повинен у належному вигляді прийти до суду, разом із брахманами та досвідченими радниками. Там, сидячи чи стоячи, піднявши праву руку, у скромному одязі та прикрасах, він повинен розглянути справу сторін, що сперечаються. Щорічно вирішуючи одна за одною справи з приводу перерахованих нижче вісімнадцяти видів, на підставі місцевих звичаїв та настановлень священного закону»^[260]. До цих видів належали: несплата податків; заклад та закладна; продаж чужого; справи між членами компанії; дарування; несплата заробітку; порушення договорів; відміна купівлі та продажу; суперечки між господарями (худоби) та слугами (пастухами); суперечки про межі; образа діями; наклеп; крадіжка; розбій та насильство; перелюб; обов’язки чоловіка та дружини; поділ майна; азартні ігри та парі...

Іншим гарантом дотримання традицій, на думку деяких дослідників, є «озброєний народ». Зокрема відомий вчений Т. Маколей з цього приводу зазначав: «В Азії були й є монархії, де владу державця стримують певні основоположні настановлення. Хоча законодавчого органу, що слідкує за їх дотриманням, і не існує, гарантом поваги до них служить думка суспільства, у якому кожен є воїном»^[261].

Зокрема саме така ситуація існувала в рамках так званої «розвиненої військової демократії», яка складалася з трьох основних елементів: військового вождя (наділявся ще судовими функціями, але повністю позбавлявся адміністративних повноважень), ради вождів та народних зборів.

Згідно з даними «батька історії», у царя Аріапіта було багато синів, але його спадкоємцем був син еллінки Скіл, мати якого навчила сина грецькій мові та грамоті. Полюбляючи еллінські звичаї, молодий цар часто відвідував Ольвію. Військо ж, яке супроводжувало його, Скіл залишав біля воріт міста, а саму браму вимагав замикати, щоб його піддані не довідались як цар проводить свій час. В Ольвії ж Скіл жив немов еллін: одягався в грецьке вбрання, приносив жертви грецьким богам тощо. Коли ж Скіл став прихильником пияцького бога Діоніса, один з жителів міста провів до царя декого із скіфів. Побачивши, що цар віддає перевагу чужим звичаям, скіфи збунтувалися, усунули Скіла від влади і зробили царем його брата. Скіл був змушений тікати за Дунай до царя фракійців. Новий скіфський цар рушив війська на Фракію. Неподалік від Дунаю зійшлися війська фракійців і скіфів. Але битви не сталося: царі обох народів домовилися між собою. Результатом цього стала страта Скіла. Як зазначав з цього приводу Геродот: «Так скіфи бережуть свої звичаї і так суворо карають тих, хто переймає чуже»^[262].

В Стародавньому Римі також певний час існувала традиціоналістична монархія у вигляді так званого «принципату».

Як відомо, основи принципату були закладені реформами першого римського імператора Октавіана Августа, метою яких було відновлення політичної та соціальної стабільності за допомогою сильної центральної влади, не ігноруючи при цьому усе ще сильні республіканські традиції. Август та його спадкоємці, будучи принцепсами (першими громадянами, чи то першими сенаторами, тобто сенаторами, які відкривають засідання сенату), водночас зосереджували в своїх руках найвищу військову, цивільну та жрецьку владу. При цьому цивільну владу вони зосереджували в своїх руках як народні трибуни, а військову - як імператори.

Щоб пояснити останнє, слід мати на увазі, що ще за часів Октавіана Августа слово «імператор» вперше стало частиною імені, а згодом перетворилося на спадкове звання глави держави. Однак, довгий час цей титул асоціювався виключно з війною. Так, наприклад, імператор Тиберій, ототожнюючи титул імператора з титулом воєначальника-переможця^{[263] [264]}, говорив: «Я є повелителем своїм рабам, воєначальником воїнам та Глава усім іншим громадянам»²⁶.

Що ж стосується принципату, то юридично його було оформлено як сукупність низки традиційних республіканських магістратур (крім цензорів) та повноважень, якими наділяли імператора сенат та коміції (народні збори), і вони не вважалися спадковими. Зокрема, такі імператори, як Нерва, Траян, Марк Аврелій одержували трон шляхом виборів, а не у спадок. І хоча вони правили авторитарно, але не втрачали самоконтролю і постійно радилися з сенатом. Як слушно зазначав з цього приводу Л. Тихомиров: «По суті, це була все ж таки народна влада, лише передана Кесареві, щоправда, без будь-яких умов та без будь- якого строку, але все ж таки делегована»^[265].

Таке становище неодноразово порушувалося. Зокрема, за спробу абсолютизації своєї влади були вбиті такі імператори, як Калігула, Нерон і Доміціан.

Водночас державний апарат доби принципату був більш організованим та ефективним, аніж за часів Республіки: на перше місце висувалося конституційне правління, тоді як принцепс своєю владою вирішував усі організаційні негаразди цієї системи.

Отже, традиціоналістична монархія могла існувати лише за умови поєднання опозиційних до царя сил (жрецтво, сенат) з силою, що гарантує дотримання традицій (заснована на релігійних догматах система виховання царів, озброєний народ чи налаштовані на дотримання республіканських традицій збройні сили).

На противагу традиціоналістичній, деспотична монархія є необмеженою.

Існує принаймні два міфи про природу деспотичної монархії. Перший з них визначає деспотичну монархію виключно як явище, що притаманне країнам Сходу. Зокрема, нинішнє бачення історії взагалі відкидає деспотичні елементи в умовах стародавніх європейських монархій. Сучасні європофіли намагаються заперечити будь-який натяк на існування «Західної деспотії», залишаючи деспотичне правління виключно народам Сходу.

Так, відомий публіцист-богоборець О. Ніконов намагається подати історію європейської цивілізації як історію частини людства, що сама вирішувала свою долю без будь-якого натяку на деспотизм: «Демократія, Закон і неодмінний Суспільний Договір про межі припустимих вилучень (податків) є тими головними рисами, що передалися у спадок від античності європейській цивілізації»^[266]. Проте, як і будь-хто, хто живе за принципом «гарно там, де нас нема», цей ідеалізатор Європи припускає помилку: в історії Античності були не лише «Демократія, Закон та Суспільний Договір», а й деспотичне правління, яке доречно було б назвати «Західною деспотією». Це можна зрозуміти, якщо згадати імена таких імператорів, як Калігула, який спочатку оголосив себе Цезарем благим та величнішим, а потім наказав обожнити себе за життя, для чого побудував собі храм і призначив жерців.

Більше того, окрім принципату, історія Римської імперії знає ще один етап - домінат, в умовах якого імператор очолював складний військово-бюрократичний апарат, видавав закони, що підлягали безвідмовному виконанню, був володарем життя і смерті своїх підданих. Це, фактично, призвело до того, що, за виразом Л. Тихомирова, «ідея римського абсолютизму перейшла в ідею східного самовладдя, за якого усе процвітання держави і саме її існування залежить майже виключно від того, чи то розумна та добра людина захопить владу, чи то неспроможна та свавільна»^{[267] [268] [269]}.

Як відомо, епоха домінату розпочалася в Римі в результаті реформ імператора Діоклетіана. Саме він, за висловом давньоримського історика Євтропія, був першим, хто «...римській імперії дав видимість, скоріше згідно зі звичаями царів, аніж з римською свободою», і він наказав поклонятися собі, тоді як до нього усіх [імператорів] вітали; і він надів одяг і взуття, оздоблюване дорогоцінним камінням, тоді як раніше знаком імператорської влади була пурпурова хламида, а інше, як у решти». Фактично те ж саме зазначав Л. Тихомиров, називаючи Діоклетіана чисто східним деспотом, який «розпоряджався імперією як особистим маєтком» та визнавався одним з богів. Це можна зрозуміти, якщо згадати, що до імператора доби домінату зверталися згідно з титулом «Повелитель і Бог» (Dominus et Deus), а сам Діоклетіан узяв собі епітет Іовій (той, хто походить від Іо), що прямо вказував на бога Юпітера, адже згідно з давньогрецькою міфологією Іо була коханкою Зевса (в Римі - Юпітера).

Проте, якщо в умовах Східної деспотії деспотична монархія була обумовлена релігійними віруваннями, що природно обожнювали монарха, то за умов «Західної деспотії» деспотична монархія була установою виключно людською, «справою Сенату і народу», який надавав імператору божественного статусу нарівні з іншими богами.

Таким чином, в стародавні часи мала місце не лише «Східна», а й «Західна» деспотія, яка передбачала божественний статус монарха. Головна ж відмінність між цими деспотіями полягає у тому, що в умовах «Східної деспотії» монарх одержує божественний статус внаслідок певних релігійних догматів, тоді як «Західна деспотія» передбачає запровадження божественного статусу імператорів виключно як результат людського (народного чи елітарного) волевиявлення. І якщо до проголошення християнства державною релігією Римської імперії імператор просто обожнювався як особистість, то з часів Костянтина Великого імператор правив dei gratia (милістю Божою), ставши священним знаряддям божественної влади^[270].

При цьому і Східна, і Західна деспотії у своїх проявах були ідентичними: правлячий монарх мав усю повноту державної влади і повністю відав питаннями життя та смерті своїх підданих.

Другий міф пов’язано з «арійською проблематикою», коли здійснюється спроба ототожнити Східну деспотію з проблемою розселення індоєвропейських (арійських) народів.

Зокрема доктор філософських наук (і, одночасно, кандидат історичних наук) А. Буровський наголошує на тому, що Східна деспотія не була характерною для «арійських» народів, зокрема персів; проте вона була притаманна «семітським» народам: «В усіх семітських державах цар був абсолютним, нічим не обмеженим владикою. Законним державцем, але таким, хто стоїть над будь-якими законами». І водночас: «.в Персії царя оточували родичі і маги. Зовсім не був священною особою Дарій, обраний за жеребом. Зовсім не вважав царську владу божественною Гобрій, який відмовився від корони»^[271]. Мова йде про ситуацію, що склалася напередодні, під час і після вбивства жерця Гаумати, який назвався братом перського царя Камбіза - Бардією. Ось як сам А. Буровський описує цю ситуацію: «На шляху з Єгипту Камбіз зненацька помер, і владу в Персії захопила загадкова людина на ім’я Гаумата. Гаумату називали і магом - тобто жерцем. І рабом-втікачем. Позашлюбним сином царя Камбіза. Ми досі не знаємо, ким він був. Відомо, що Гаумата видавав себе за брата Камбіза Бардію. Це не зовсім зрозуміло - адже Бардію багато-хто знав особисто. Утім, справжній Бардія загинув, а Гаумата з’являвся, лише закривши обличчя пов’язкою. Можливо й таке: спочатку повстав проти Камбіза справжній Бардія, але він помер (чи йому «допомогли»?), а Гаумата сховав труп і хитро зайняв його місце. У даному випадку ще можна зрозуміти, як Гаумата умудрився довго удавати з себе Бардію: розповів про свою хворобу і під цим приводом з’являвся лише у пов’язці, яка приховувала його обличчя. Різні оповіді по-різному розповідають про те, як Гаумату позбавляли трону. Одна з оповідей зазначає, що до свого гарему Гаумата приходив тільки під покровом темноти, там також ніхто ніколи не бачив його обличчя. Але хитрий знатний перс Гобрія підмовив одну з жінок «царя»-самозванця: коли той засне, обмацати його голову... Жінка послухалася, а доторкнувшись до голови Гаумати, здригнулася: у її «чоловіка» виявилися відрізаними вуха. Вуха ж відрізали лише рабам-втікачам. Знатні перси переконалися, що престол захопив злочинець-утікач, і вночі напали на «Бардію»- Гаумату. Восени 522 року до Народження Христа вони вбили самозванця і стали вирішувати, хто тепер повинен стати царем. Адже сини Кіра померли бездітними. Кожен із змовників мав право на престол, як родич Кіра. Спочатку корону запропонували Гобрії...

- Ні! - відмовився Гобрія. - Я занадто розумний. Цар не повинен бути розумним, він повинен бути сміливим і сильним!

Перси згодилися з такою логікою і кинули жереб. Жереб припав на далекого родича Кіра, також нащадка Ахемена - Дарія Ґістаспа».

Вищевикладене дозволяє припустити, що нібито «арійці» не мали схильності до деспотичної монархії, адже не вважали владу царя священною, а «семіти» - навпаки: були схильними до деспотії, адже вважали постать царя священною, такою, що стоїть над будь-якими законами.

Реальність же є дещо іншою. Так, звісно, серед арійських племен були характерними спроби обмеження влади царя певними звичаями та прецедентами, а іноді - й правовими нормами. Зокрема, можна знову згадати знамениті «Закони Ману» в Стародавній Індії - єдиній країні, яка використовувала в своїй історії саму назву «арії». Зокрема, статтями 111-112 розділу VII Законів Ману передбачалося: «Цар, який, не розуміючи цього, безтурботно знущається із своєї країни, негайно позбавляється разом з родичами країни і життя. Як від знущань над тілом гине життя людей, так від знущань над країною гине життя царів»^{[272] [273]}. Водночас, далеко не завжди арійські (вірніше їх було б визначати як індоєвропейські) народи відкидали божественність царів. Досить відомим є той факт, що перський цар Ксеркс вчинив практично «божеське» діяння: у відповідь на морський шторм, що зруйнував понтонний міст, цар наказав висікти море і нікого такий крок не збентежив. Згодом, запідозривши свого брата у спробі захопити царську владу, цар наказав знищити усю сім’ю свого брата без будь-якого натяку на законність. Отже, незважаючи на «арійський» характер Перського царства, влада його царів мала деспотичний характер.

Що ж до того, що Гобрія «не вважав царську владу божественною..., відмовившись від корони», то слід згадати, що Гаумату змовники вбили лише після того, як переконалися у тому, що перед ними не Бардія, не справжній цар - нащадок Кіра Великого.

Щодо семітських царств, то, звісно, в знаменитих «Законах Хаммурапі» підкреслювалось: «Я, Хаммурапі,...бог царів, що відає мудрість»^[274].

Водночас загальновідомими є факти вбивства єгипетських фараонів. Зокрема, у 1367 році до н.е., в результаті змови було вбито єгипетського фараона Ехнатона, який, скориставшись тим, що пил від вибуху вулкана Санторин закрив Сонце, провів в країні релігійну реформу, повернувши вірування убік монотеїзму - поклонінню єдиному богові сонячного диску - Атону.

Щодо «семізму», то найбільш відомий з семітських народів - євреї, навіть в період існування давньоєврейських держав - Юдеї та Ізраїлю, не знали деспотичної монархії: для них була характерна монархія традиціоналістична, яка була описана вище.

Таким чином, деспотична система монархічного правління у жодному разі не залежить від мовного походження: до семітської чи індоєвропейської (арійської) мовної групи належить народ, який утворює ту чи іншу державу.

Якщо ж порівнювати саме явище Східної деспотії у різних народів, то між її перським та вавилонським різновидами є певна відмінність. Так, зокрема, в Вавилоні цар вважався «живим Богом» внаслідок волі богів (Шамаша, Мардука та ін.): «Я — цар над усіх царів, мої слова чудові, моя могутність не має рівних. За велінням Шамаша, великого судді неба і землі, хай сіяє моя справедливість в країні, по слову Мардука, мого володаря, хай не знайде мій пам'ятник нікого, хто знищив би її. В Е-Сагілі, яку я люблю, хай вічно згадується моє ім'я на благо»^[275], тоді як в Персії цар одержує божественний статус в силу його особливої відповідальності, котра покладена на нього головним релігійним першоджерелом - Авестою.

Щоб зрозуміти це, слід звернутися до однієї з частин Авести, що називається Відевдат, де згадується про першу людину - Йіму, який на прохання бога Ахурамазди (Ормузда) стати головним релігійним лідером, відповів, що не знає як це робити. Однак на прохання приумножувати та вирощувати існуючий світ, бути його захисником, хранителем та наставником, Йіма дав чітку відповідь: «Я тобі світ примножу, я тобі світ зрощу, я стану світа захисником, хранителем та наставником. Не буде у моєму царстві ані холодного вітру, ані гарячого, ані болі, ані смерті»^[276]. Зрозуміло, що перські царі сприйняли цей обов’язок, про що свідчать слова першого Сасаніда Ардашир: «Хвала всевишньому творцю (Ормузду), дарителю та хранителю, котрий створив усе суще і доручив мені управління»^[277]. Як ми бачимо, з точки зору Сасанідів (іранська правляча династія, що використала зороастризм, першоджерелом якої була Авеста, у якості державної релігії) Ахурамазда створив світ і доручив справи управління перським царям. Можна припустити, що перські царі вбачали свій обов’язок у тому, щоб, подібно Йімі, примножувати і зрощувати світ, виступати його захисником, хранителем та наставником. Для цього їм потрібно було уподібнитися богам, стати ними. Саме тому, на нашу думку, Гобрія, після вбивства Гаумати, говорить про те, щоб цар був не лише сміливим (сміливий цар поведе персів до перемог), але й сильним (лише у сильного царя вистачить сил виконувати обов’язки Йіми).

Таким чином, деспотія Вавилона дещо відрізнялася від перської, але й там і там цар вважався «живим Богом».

Феномен Східної деспотії найбільш детально загалом проаналізували М. Іванов та Л. Васильєв. Зокрема вони, дослідивши морально-ідеологічну основу державної влади деспота, наголосили на тому, що заради ідеї «...десятки та сотні людей можуть бути готовими поступитися природним спонуканням своєї душі, жертвувати ними та йти за вождем - батьком та вчителем народу, його духовним керівником. У цьому полягає ще одна відмінність східного деспота від монарха. Влада азіатського тирана майже завжди освящалася не лише зверху, а й знизу. Деспот втілював їх заповітні мрії, їх жадобу до ситого та безтурботного життя. Ця вічна та непохитна утопія не лише рухала історію, а й підтримувала владу великих завойовників та тиранів»^[278]. І ще: «В усіх деспотіях Сходу страх перед верховною владою, як це не виглядало чудернацьким, поєднувався з безмежною вірою у її носіїв. Ця парадоксальна, начебто, ситуація досить логічно пояснювалась феноменом «люблячого страху», який загалом досліджувався відомим російським мислителем та публіцистом К.М. Леонтьєвим (1831-1891). Піддані, зазначав він, жахаються та вірують одночасно. Вони покладають на носія верховної влади, навіть якщо він є кривавим та безжалісним тираном, надію на відновлення знехтуваної справедливості. Тиран, у їхній уяві, стає грізним захисником народу, що карає зло й несправедливість, які правлять на усіх щаблях продажної адміністрації. Внаслідок цього любов та страх переплелися у певну нерозривну єдність. Вона була органічною та досить характерною для будь-якого деспотичного суспільства»^[279].

Утім, своєрідність Східної деспотії полягає не лише у «любові та страху». На цілком слушну думку З. Черніловського, вона «...створюється, насамперед, її соціальною базою - сільською общиною, міцно пов’язаною із своєю іригаційною системою та від неї залежною»^[280]. Річ у тім, що на Сході перехід від первісного суспільства до цивілізації супроводжувався розвитком іригаційного землеробства. Створення іригаційних систем потребувало організації колективної праці великої кількості людей, зусиль усієї країни в цілому. Крім того, досить важко було підтримувати у порядку системи каналів. Уся ця робота була неможливою без жорсткої організації та без сильної централізованої влади. Крім того, цьому сприяла сільська община, яка, завдяки своєму консерватизму та відчуженню від зовнішнього світу, не бажала втручатися у справи вищої політики. Саме в результаті цього в усіх давньосхідних цивілізаціях склався особливий різновид держави - Східна деспотія - «монархія особливого типу, система державного управління, за якої абсолютна влада правителя - це традиція, рамками якої деспотія, однак, не обмежена: індивідуальні особливості кожної держави окремо дозволяють контролювати владу чи то за рахунок іригаційного землеробства, чи то за рахунок зовнішніх війн, а тому сильної армії. Причина ж її сталості полягає у тому, що, за дотримання вікових традицій, вона не зустрічає жодної протидії з боку населення»^[281].

В рамках різних цивілізацій вона могла дещо відрізнятися, але суть її була єдиною: на чолі держави стояв правитель, що володів усією повнотою влади і вважався власником усієї землі та води, що був тією ланкою, котра пов’язувала між собою роботу трьох основних державних відомств - військового (армія), фінансового (податки) та публічної роботи (будівництво та підтримання у належному стані іригаційних систем, доріг тощо).

Зрозуміло, що в умовах деспотичної монархії царі займали виняткове становище. Зокрема, цар вважався (хоча б формально) не лише єдиним власником землі і води, але й під час війн саме він стояв на чолі армії, був найвищою судовою інстанцією, саме до нього йшли податки, він організовував іригаційні роботи та був верховним жерцем, який мав доступ до усіх таємниць. Крім того, стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри у божественність царя. Як цілком слушно зазначав з цього приводу В. Авдєєв: «Ідейним підґрунтям давньосхідної деспотії була релігія, - згідно з догматами якої цар був земним божеством. Ця ідеологія обожнення царя та царської влади мала на меті зміцнити авторитет деспота, деспотичної державності...»^{[282] [283]}.

Наприклад, у Єгипті фараон називався не лише Владикою Обох Земель, тобто Північного та Південного Єгипту, але й живим втіленням бога Гора - повелителя небес. Згодом це змінилося: фараон став називатися сином бога Сонця - сином Ра. При цьому його палац вважався храмом, а його ім’я заборонялося називати, адже, як вважалося, вона мало особливу магічну силу, яку не можна було даремно витрачати.

В Китаї імператора називали Сином Неба - верховного божества. При цьому, як свідчать джерела династії Цинь, влада правителя над простором розглядалася або у вселенському масштабі, або стосовно території своєї країни - природного середовища проживання його підданих: «Все, що знаходиться в шести напрямках - це землі імператора. На заході [ці землі] доходять до плинних пісків, на півдні охоплюють Бейху, на сході досягають Східного моря, а на півночі переходять через Дася... Нині імператор об’єднав усі землі в межах чотирьох морів, розділивши їх на області та повіти»²⁸.

Щодо категорії «шести напрямків», то під ними розумілися не лише чотири сторони світу (південь, північ, захід та схід), а й взагалі Небо (повітря) та Земля (надра).

Слід водночас мати на увазі, що в Китаї навіть набагато пізніше не існувало поняття земельної власності. Саме тому будь- які записи стосовно землі не мали відношення до землі як до засобу виробництва. Влада правителя, в основному, була зорієнтована на людей: «Під усім великим Небом (імператор) оволодів серцями людей та об’єднав їх помисли... І всюди, куди дійшла людська нога, немає таких, хто не був би його підданим»^[284].

Обожнення царя існувало навіть в Стародавній добрахманістській Індії, де в одній із Вед було написано, що царя створено з частин тіл різних богів, а «тому він своїм блиском затьмарює усіх істот. Немов те сонце, він обпікає очі й серце, і ніхто на землі не може дивитися на нього. За своєю [надприродною] могутністю він є вогнем і вітром, сонцем і місяцем, він - повелитель правосуддя»^[285].

Таким чином, монархія архаїчної доби могла бути як обмеженою, так і необмеженою. При цьому обмежена монархія була традиціоналістичною, а не релігійною, адже традиції релігійного плану далеко не завжди обмежували владу монарха. Іноді вони носили світський характер, і тоді обмежувачем виступала воля людей (народу, знаті, військових), які залишалися вірними саме традиціям обмеження влади царів. Водночас деспотична монархія встановлювалась або волею богів (фактично - жерців), і тоді ми маємо справу із Східною деспотією, або волею людей (народу, знаті, військових), і тоді ми маємо справу із Західною деспотією.

2.2.