Усталена монархія від архаїчно-законодавчої до конституційної доби

З початком «Великого переселення народів», коли Римська імперія припинила своє існування, «...Захід розпався на окремі королівства, в яких правили германські династії»^[286].

З утворенням Франкської держави з’явилися акти королів, що певним чином регулювали окремі аспекти статусу правителя. Так, зокрема, намагаючись врегулювати питання соціально- економічної основи його влади, глава франкської імперії Карл Великий у своєму капітулярії про помістя зазначав: «Бажаємо, щоб помістя наші, яким ми визначили обслуговувати наші власні потреби, цілком служили нам, а не іншим людям. Щоб з людьми нашими добре поводились і щоб ніхто не доводив їх до розорення. Щоб не сміли управителі ставити людей наших на свою службу, вимагаючи від них панщини, рубання [лісового] *^z *• • 289 ^{j 1} *^{z l j}

матеріалу та інших робіт на свою користь».

З розпадом імперії Карла Великого на три частини: Францію, Німеччину та Італію, законодавство цього правителя істотно доповнилося новими актами. Найбільш цікавими, на нашу думку, уявляються акти, що діяли на території Франції та Німеччини.

Так, на території Франції правовий статус державного правителя регулювався великою кількістю актів та звичаїв. Найвідомішими серед них були Кутюми Бовезі 1283 року, ордонанс Людовика ХІІ про судочинство у королівстві 1498 року та едикт про заборону парламентам втручатися в державні справи і адміністрацію 1641 року.

Так, у збірнику звичаїв, укладеному Філіпом де Бомануара, що отримав назву «Кутюми Бовезі», глава 34 була присвячена суверену. При цьому вказувалося: «В усіх містах, де король не називається, ми розуміємо тих, хто тримає баронство, так як кожен з баронів є сувереном у своєму баронстві. Слід розуміти, що король є сувереном над усіма і на підставі свого права зберігає усе своє королівство, в силу чого він може утворювати будь-які установи, що йому потрібні для загальної користі, і те, що він встановлює, повинно дотримуватись. І нема над ним нікого, такого ж великого, щоб він міг прийти до його двору (вершити суд) про правопорушення або за скаргами на неправильне рішення з усіх справ, що стосуються короля. І так як він є сувереном, що стоїть вище за усіх, ми його називаємо лише тоді, коли ми говоримо про будь-яке суверенне право, яке йому належить особисто»^[289].

В ордонансі Людовика ХІІ про судочинство наголошувалось на виключному праві королів милувати засуджених: «Тільки нам і нащадкам нашим, королям Франції, поряд з деякими іншими особливими правами й перевагами, присвоєними нам і нащадкам нашим, королям Франції, на знак верховної влади, належить право помилування і прощення»^[290].

У лютому 1641 року Людовик XIV видав едикт про заборону парламентам (вищим судовим органам Франції) втручатися в державні справи і адміністрацію: «...ми якнайсуворіше

забороняємо їм надалі не тільки брати у своє відання справи, подібні до тих, які згадано вище, але й взагалі всі справи, які можуть стосуватися держави, адміністрації і уряду; ці справи ми залишаємо виключно за нами і нашими наступниками»^[291].

Майже аналогічною була ситуація і в Німеччині, де особливості правового статусу державного правителя - імператора або римського короля регулювалися такими видатними збірками актів та звичаїв, як «Саксонське зерцало» та «Золота булла». Так, у статті 1 Книги першої «Земського права» «Саксонського зерцала» була закріплена знаменита теорія двох мечів, один із яких знаходиться в руках імператора: «Два мечі дає Бог земному царству для захисту християнства.

У Книзі третій закріплювалися окремі положення як щодо королівських прав, так і щодо прав імператора. Так, зокрема передбачалися певні суддівські повноваження королів: «Король є всюди загальним суддею» (§ 1 статті 26) або: «Кожен має право суду у короля» (§ 1 статті 33).

Саме «Саксонським зерцалом» спочатку регулювалися відмінності між королем та імператором: „Німці повинні обирати короля по праву. Коли він освячується тими єпископами, що були для цього призначені, і вступає на трон [коронується] в Аахені, тоді він отримує королівську владу і королівський титул. Коли ж його освячує папа, тоді він отримує і імператорську владу, і імператорський титул». Однак § 2 статті 52 Книги третьої

«Земського права» «Саксонського зерцала» практично ототожнював короля і імператора: «Короля обирають суддею над земельною власністю, і леном, і над життям кожного. Однак імператор не може бути усюди і судити усі злочини в будь -який час; тому він передає князям графство і графам шультгейство».

«Саксонське зерцало» приділило увагу й особливостям виборів короля та імператора. Так, зокрема, §§ 2-4 статті 54 Книги третьої «Земського права» передбачає наступне: «Коли обирають короля, він повинен принести присягу вірності державі у тому, що він буде зміцнювати правду, і карати неправду, і захищати інтереси імперії, як тільки-но це буде в його силах. Після цього він вже ніколи не повинен присягатися, хіба що його звинуватить папа в тому, що він має сумнів у істинній вірі. Потім він повинен стати свідком в усіх справах, в яких на нього посилаються, прохаючи його королівської милості; обіцянку він повинен давати замість присяги, коли встановлюється мир.

обрання. Адже як франк не може бути позбавленим життя, якщо тільки його не схопили на місці злочину або якщо його не було позбавлено свого франкського права, так само й ніхто не може винести смертний вирок королю, якщо перед цим він не буде правомірно позбавлений королівства». Щодо імператорських прерогатив, то § 1 статті 57 Третьої книги закріплював:

«Імператора не може ані папа, ані будь-хто інший відлучити від церкви з того моменту, як його було освячено, окрім трьох випадків: якщо він сумнівається у істинній вірі, або якщо він залишає свою законну дружину, або ж якщо він руйнує храм божий». Порядок же виборів імператора закріплювався § 2 цієї ж статті: «При виборах імператора перший голос належить

єпископу Майнца, другий - Тріра, третій - Кельна. Серед світських першим при виборах є пфальцграф рейнський - імперський стольник, другим - герцог саксонський - маршал, третім - маркграф бранденбурзький - імперський камерарій. Імперський шенк, король богемський, не має права обрання, оскільки він не є німцем. Потім обирають усі німецькі князі, духовні та світські. Ті, кого першим було названо при обранні, повинні голосувати не на власний розсуд, а повинні першими голосувати за того, кого усі князі оберуть імператором».

«Земське право» «Саксонського зерцала» передбачало три основні категорії прерогатив короля-імператора. Першою з них була взаємодія правителя-сюзерена зі своїми васалами. Другою - можливість чеканки монети. Третьою - суддівські повноваження.

Що стосується взаємодії короля-імператора зі своїми васалами в рамках ленних відносин, то згідно зі статтею 58 Книги третьої: «Імперські князі не повинні мати жодного іншого володаря, окрім короля.

§ 2 статті 60 закріплював право державця на чеканку монети та на мито: «В яке б місто не прибув король, для нього вільною є [чеканка] монети та мито».

Щодо суддівських повноважень короля, то передбачалося, що король повинен «...судити за правом земельної власності не за правом особи, а за правом тієї країни, де вона знаходиться» (§ 5 статті 33 Книги третьої Земельного права). І ще: «Якщо... король приїде до країни вперше, йому повинні будуть представлені усі протиправно [без суду] заарештовані, і вони повинні будуть приведені до нього і згідно з судом викриті або звільнені, як тільки-но їх можна буде прислати після того, як їх зажадають король або його посланці від тієї людини, або з того двору, чи з того дому (замку), де вони знаходяться чи були ув’язненими. Якщо ж ухиляються від того, щоб привести після того, як вони були викликані для суду, і це може бути доведено перед королівським посланцем, то негайно оголошуються такими, що є в опалі усі ті, які їх заарештували, дім [замок] та люди, що їх протиправно [без суду] затримують». Крім того, відповідно до § 1 статті 78 Книги третьої, король мав право «...вирішувати про шию та руку, та про успадковане майно кожного із своїх людей та їхньої рідні, і цим він не діє проти свого обов’язку вірності».

Особливістю «Саксонського зерцала» було передбачене § 2 статті 78 Книги третьої «Земського права» право на опір королям: «Кожен може чинити опір протиправним діям свого короля».

Практично аналогічним було становище і в Англії. Так, вже в найстародавнішій пам’ятці права Англії - збірнику законів кентського короля Етельберта (560-616 рр.) декілька пунктів стосувалися правового статусу правителя. Так, зокрема, в п.

Законотворчу діяльність короля Етельберта продовжили й інші кентські королі: Хлотарь (673-685 рр.), Едрік (685-686 рр.) та Уітред. І хоча, здебільшого, ця діяльність була спрямована на врегулювання питань кримінального права, проте окремі положення їхніх законів закріплювали особливості статусу правителя. Так, зокрема, в законах Хлотаря та Едріка п. 9 закріплювалось: «...Якщо хтось відмовиться [виставити]

поручителя, то він повинен буде сплатити королю 12 шилінгів»²⁹. Таке положення фактично вказувало на певні суддівські прерогативи кетських королів. В законах же Уітреда, що з’явилися в 695 році, п. 19 закріплював, що слово короля «...є безсумнівним і без присяги»^{[295] [296] [297]}.

Після англосаксонського завоювання Англії з’явилися нові акти, що пов’язані з іменами саксонських королів Іне (688-726), Альфреда Великого (871-899), Едуарда Старшого (899-925), Етельстана (925-939), Кнута (1016-1035) та ін.

Так, законами короля Іне детально регламентувалися релігійні питання, але частково були врегульовані й питання щодо державного правителя. Зокрема, п. 15.2 було закріплено, що «злодій, після того, як його було взято під варту королем, втрачає своє право очиститись [від звинувачень]»²⁹.

Деякі питання щодо статусу правителя були врегульовані законами короля Альфреда Великого. Так, зокрема, п. 4 передбачав: «Якщо хтось замислює зле проти життя короля особисто сам або шляхом надання притулку вигнанцю, чи одному із його людей, то він заплатить своїм життям та усім, чим він володіє»²⁹. П. 7 закріплював: «Якщо хто-небудь буде битися у домі короля або ж витягне свою зброю і його заарештують, то від волі короля залежить його смерть або життя, якщо він захоче йому пробачити».

Певним чином регулювалися питання влади правителя і законами короля Етельстана. Так, зокрема §§ 2 і 3 п. 8 виданого королем Судебника міста Лондона фіксувалося: «І якщо станеться так, що який-небудь рід стане настільки могутнім і таким великим - в межах території або поза території - з людей з вергельдом у 1200 шилінгів або з людей з вергельдом у 200 шилінгів, що вони будуть відмовляти нам у дотриманні наших прав та виступати на захист злодія, тоді ми усі разом приїдемо до того графа, у окрузі якого все це відбулося. І також пошлемо в обидві сторони за графами та з їхньою допомогою викличемо стільки людей, скільки нам здаватиметься за потрібне для даного випадку, щоб ці винуватці відчули сильний жах перед нашим зборищем, і ми усі з’їдемося та відплатимо за збитки і вб’ємо злодія та тих, хто бився разом з ним, якщо тільки вони не захочуть від нього відокремитись»^[298].

Закони Кнута також зачіпали прерогативи монарха. Так, зокрема, § 1 п. 69 передбачалося, що король має право на частину продуктів своїх васалів: «Я наказую своїм графам, щоб вони у своїх власних володіннях правильно вели господарство і надсилали мені продукти»^[299].

Як ми бачимо, і англійські, і німецькі, і французькі королі займалися ефективною законотворчою діяльністю. Остання ж опиралася на сильне ідеологічне підґрунтя: священний характер королівської влади був осяяний християнською (римо- католицькою) церквою. Крім того, слід мати на увазі, що західноєвропейські правителі доби Середньовіччя полюбляли простежувати свою генеалогію до богів так само, як і римські імператори жили колись, осяяні божественним німбом. Саме від цього королі феодальної ери виводили священний характер своєї влади. Християнство її санкціонувало, запозичивши з Біблії стародавній ритуал пришестя. У державах, що стали наступницями імперії Каролінгів, в Англії та Астурії королі, вступаючи на престол, не тільки одержували від прелатів традиційні регалії свого сану - перстень, меч та корону, яку вони повинні були завжди носити під час урочистих подій, а й освячувались священнослужителями за допомогою

миропомазання, коли єпископ змащував різні частини їхнього тіла освяченим миром. Саме цим обрядом людина переводилася з категорії звичайної в категорію священну. Недарма жоден з великих феодалів, якими б могутніми вони не були, ніколи не смів поширити свої претензії на сферу святості, тобто миропомазання. Як слушно зазначав М. Блок: «Окрім середовища священнослужителів, «Христосів Господа» можна було знайти тільки серед королів»^[300].

В уявленні мас цей священний характер не втілювався лише в понятті права, яке мало церковне спрямування. Навколо королівської влади утворився цілий набір легенд та міфів. І хоча остаточно він оформився лише у ХІІ-ХІІІ століттях, проте вже з кінця ІХ століття архієпископи реймські проголосили, що вони володіють чудодійним миром, яке колись принесла королю Хлодвігу голубка з неба. Тим самим ці прелати заволоділи у Франції монополією на висвячення королів, а самі французькі королі заявили, що їх помазує на трон саме Небо.

Крім того, народні маси стали вважати, що королі Франції після Філіпа І або після Роберта Благочестивого та королі Англії після Генріха І мали силу лікувати певні хвороби простим накладанням рук. Саме тому, коли у 1081 році відлучений від церкви імператор Генріх IV їхав через Тоскану, селяни вибігали йому назустріч і намагалися торкнутися його одягу, переконані, що цей дотик забезпечить їм добрий врожай.

Майже так само, як і в Західній Європі, в Японії священною особою був імператор. Проте існували й відмінності.

Так, в Японії він де-юре залишався сувереном усього народу. Ієрархія ж васалів замикалася на сьогуні, який на довгі століття зосередив у своїх руках усю реальну владу. На противагу цьому, в Європі королі самі посідали місце на самій верхівці феодальної ієрархії (феодальних сходів), тобто, будучи керівниками народу в усій його сукупності, королі одночасно були верховними сеньйорами безлічі васалів, а через них - ще більш незліченої кількості дрібних людей. Ця феодалізація королів давала їм неабиякі вигоди. Там, де король вже не міг командувати як правитель, він міг принаймні застосувати васальне право, яке живилося тоді найсильнішим почуттям, що панувало у сфері людських стосунків. М. Блок, характеризуючи це явище, звертається до знаменитого твору раннього Середньовіччя «Пісні про Роланда». Зокрема він говорить: «...за кого герой воює - за свого суверена чи за сеньйора, якому він дав присягу на вірність? Безперечно, що він цього не знає й сам. Але він воює з таким самозреченням за свого суверена тому, що той є водночас і його сеньйором »^[302].

Рис. 1. Феодальні сходи.

Як ми бачимо, навіть в епоху становлення феодалізму так чи інакше регламентувався правовий статус монарха. І хоча зазначена регламентація здебільшого мала разовий характер (права та обов’язки монархів регламентувалися поряд з іншими суспільними відносинами: відносинами з приводу приватної власності, відносинами з приводу кримінального покарання тощо), але водночас з’являвся сам принцип, що дозволяв закріплювати права та обов’язки монархів. Умовно цей період розвитку законодавства про вищі державні органи можна визначити як архаїчно-законодавчий. В наступну ж епоху права і обов’язки монархів почали більш детально регламентуватися. Ця епоха може бути визначена як договірна. Вона, на нашу думку, розпочалася у 1215 року, коли в Англії між королем Іоанном Безземельним (принц Джон в баладах про Робін Гуда) та його васалами була укладена Велика Хартія Вольностей. Цей акт можна цілком визнати як свого роду конституційний договір між королем та його баронами, адже «була принесена присяга як з нашого боку, так і з боку баронів, у тому, що усе, тут висловлене, буде дотримуватись добросовісно і без омани»^{[303] [304]}. Згідно з цією хартією король брав на себе наступні зобов’язання: не брати лісу для королівського замку або для будь-якої іншої мети без згоди власника, не застосовувати силу до вільної людини без санкції суду, призначати суддями, констеблями, шерифами та іншими чиновниками лише «...людей, які знають закон Королівства і прагнуть добросовісно його виконувати» тощо.

Гарантом же дотримання хартії король зробив групу з двадцяти п’яти баронів, які отримували право на повстання проти короля: «Якщо ми, наш головний суддя, наші чиновники, або хто- небудь з слуг наших у чому-небудь проти кого-небудь погіршимо або яку-небудь з статей миру або гарантії порушимо і порушення це буде вказане чотирьом баронам з вищезгаданих двадцяти п’яти баронів, ці чотири барони прибудуть до нас - або, в нашу відсутність за межами Королівства, звернуться до головного судді - щоб вказати про це і зажадати негайного задоволення своєї скарги. І якщо ми не виправимо порушення, або, якщо ми будемо за межами Королівства, головний суддя не виправить порушення протягом сорока днів від дня заяви нам або йому про образу, то чотири барони доповідають про це решті з двадцяти п’яти баронів, які можуть накласти арешт або вчинити насильство над нами будь-яким чином, за підтримки усіх жителів Королівства, захоплюючи наші замки, володіння, і все, що ми мали особисто, а також те, що належить королеві та нашим дітям, доти, поки вони не отримають задоволення своїх вимог. Отримавши ж відшкодування, вони можуть потім відновити свою нормальну службу нам»^[305].

В Німеччині ж договірний етап слід відраховувати з 1356 року, коли, всупереч положенням «Саксонського зерцала», германським імператором (і одночасно богемським королем) Карлом IV була видана «Золота булла». Вказане ж порушення полягало у тому, що «Саксонське зерцало» прямо забороняло королям Богемії ставати імператорами. Однак таке порушення, на нашу думку, стало можливим завдяки мовчазній згоді більшості німецьких князів. «Золота булла» змінила окремі положення і про вибори правителя держави - імператора.

Так, зокрема, у главі 2, що була присвячена обранню римського короля - імператора, у п. 4 закріплювалось, що той, кого буде обрано римським королем, «...відразу ж після закінчення обрання, ще до того, як він, у силу влади Священної імперії, візьметься за інші справи та починання, повинен всім разом та кожному окремо князям-виборцям, духовним та світським, котрі вважаються найближчими членами Священної імперії, негайно та беззаперечно підтвердити та ухвалити своїми грамотами та печатками усі їхні привілеї, грамоти, права, вольності, пожалування, старовинні звичаї, а також почесні сани та усе, що вони від імперії отримали і що мали практично до дня виборів, і все перераховане повторити їм ще раз, після того, як буде коронований імператорською короною»^[306].

В Польщі договірний етап еволюції законодавства про статус правителя розпочався у 1505 році, коли з’явилася так звана «Родомська конституція». Згідно з нею король не мав права видавати будь-які закони без згоди сенату та шляхетської посольської хати. Родомська конституція закріпила також liberum veto (принцип загальної згоди), право рокошу та конфедерації. Принцип liberum veto означав, що закон може набрати чинності лише за умови абсолютної згоди польської шляхти: якщо хоча б один шляхтич проголосував проти, закон не приймався. Рокош та конфедерація також були спрямовані проти королівської влади: рокошем називався офіційний заколот проти короля, а конфедерацією - офіційний союз шляхтичів проти короля.

Досить цікавою була ситуація в Росії та в Україні.

Так, в Україні спроба регламентувати діяльність гетьмана пов’язана з діяльністю «гетьмана у вигнанні» Пилипа Орлика - автора документа «Пакти й конституції законів та вольностей війська Запорозького». На думку окремих вчених, означений документ є конституцією^{[307] [308]}. Проте, на нашу думку, означений документ здебільшого є конституційним договором, який було укладено «між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким», прийнятий публічно ухвалою обох сторін і підтверджений на «вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах». У силу ж того, що означений документ не набув чинності, Україна, на жаль, не пережила договірний етап розвитку інституту державного правителя.

Щодо Росії, то ще в Московському царстві 4 лютого 1610 року під Смоленськом група осіб на чолі з боярином М. Салтиковим (т.зв. «семибоярщина») уклала угоду з королем Речі Посполитої Сигізмундом про те, що Московія визнає царем польського королевича Владислава, але останній погоджується на обмеження своєї влади. Зокрема: людей великих чинів безвинно не понижувати; низькі чини звеличуються виключно за своїми заслугами та ін. На думку доктора філософських наук П. Симуша, вказана угода була першою конституцією Росії^[309]. Друга ж «конституція» - це спроба обмежити самодержавство, яку організували члени Верховної таємної ради, змусивши підписати імператрицю Анну Іоанівну так звані «кондиції». Тим самим фактично була здійснена спроба утворити в Росії обмежену договірну монархію. Згідно з «кондиціями» імператриця не мала права без згоди Верховної таємної ради: ні з ким не воювати; миру не укладати; вірних підданих ніякими новими податками не обкладати; у знатні чини, як в статські, так і в військові, сухопутні та морські, вище за полковника не зводити, нижче до серйозних справ нікого не допускати і гвардії та іншим полкам бути під контролем Верховної таємної ради; у шляхетства живота та маєтку, і честі без суду не відбирати; вотчини та села не надавати; у придворні чини, як росіян, так і іноземців, без згоди Верховної таємної ради не зводити; державні прибутки не розтрачувати^[310].

На нашу думку, і угода «семибоярщини» на чолі з М. Салтиковим, і «кондиції» верховників є прикладом саме конституційних договорів, що не набули юридичної сили внаслідок історичних чинників: воцаріння в Московському царстві династії Романових та розірвання «кондицій» Анною Іоанівною. Якби ж такі угоди-кондиції набули чинності, то можна було б сказати, що Росія пережила в цей період саме договірний (але не конституційний) етап розвитку інституту державного правителя.

Наприкінці епохи Просвітництва (XVIII ст.) розпочинається сучасний етап розвитку законодавства про статус вищих органів держави - конституційний. Цей етап розпочинається у 1787 році, коли була прийнята перша конституція сучасної цивілізації - Конституція США. Щодо монархії, то конституційний етап її розвитку розпочинається 3 вересня 1791 року, коли у Франції відбулася Велика Французька буржуазна революція і в державі була закріплена конституційна монархія, представником якої був Людовик XVI з династії Бурбонів.

Сучасне державознавство здебільшого визнає конституційну монархію як обмежену систему монархічного правління, за якого влада монарха обмежена законом, перш за все основним законом - конституцією^{[311] [312]}. Такий підхід довгий час був домінуючим як у радянській, так і у вітчизняній юриспруденції.

На нашу думку, така ситуація склалася внаслідок запозичення праць дореволюційних російських юристів: О. Алексєєва («До питання про юридичну природу влади монарха в конституційній державі»), С. Котляревського («Конституційна держава: досвід політико-морфологічного огляду») та ін.

Практично те ж саме відбувалося й на Заході. Як цілком слушно зазначив з цього приводу основоположник оригінальної доктрини п’яти влад доктор Сунь Ятсен: «За останні десять-двадцять років розвиток політичної думки в світі йшов у бік конституційного правління». При цьому ідея конституційної державності в Росії протиставлялася домінуючому тоді російському абсолютизму. Як слушно зазначав С. Котляревський: «...лише в конституційній державі обов’язок влади стосовно громадян оформлюється в чітко юридичну форму, а не залишається суто проявом пануючого в конкретному історичному середовищі морального рівня»^[313].

Таким чином, конституційна державність на початку ХХ століття уявлялася таким собі ідеалом, за якого влада в державі була змушена обмежуватись законом. З цього випливала й ідея конституційної монархії, коли влада монарха обмежувалася конституцією. Саме тому в радянському та пострадянському державознавстві стала домінуючою думка про те, що «в конституційних монархіях. влада монарха обмежена не лише у сфері законодавства, а й у сфері державного управління та контролю над урядом»^[314] та «влада монарха обмежена конституцією, він не може прямо впливати на склад та політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому»^[315].

Дійсно, на початку ХХ століття конституційна монархія уявлялася такою, що заперечує всевладдя монархії абсолютної перш за все тим, що саме вона, встановлюючи права і прерогативи монарха, фактично немов би обмежувала його суверенну волю.

Проте з часом монархи почали «дарувати конституції». При цьому виник своєрідний парадокс, коли в державах існували «Основні закони» - «конституції», але держави не визнавалися конституційними. Так, зокрема, в ФРН діє «Основний закон» 1949 року і сучасна Німеччина визнається конституційною державою, тоді як Ватикан, у якому діє «Основний закон» 2002 року (замінив «Основний закон» 1921 року), конституційною державою не визнається. Така практика «подвійних стандартів» до різних держав почала заводити сучасне державознавство у глухий кут. Саме тому постала потреба в його модернізації, яку й здійснили В. Шаповал та О. Скакун.

Так, зокрема, професор В. Шаповал, розмірковуючи на тему конституційної монархії, вперше висунув ідею того, що влада монарха не лише обмежується, а й встановлюється конституцією^[316]. Такий підхід, на нашу думку, може дати нам можливість говорити не стільки про обмеження влади монарха в умовах конституційної монархії, стільки про те, що порядок формування та функціонування монаршої влади встановлюється (визначається) конституцією. Саме тому на сьогодні до конституційних монархій доречно було б залучити практично будь-яку монархічну країну, окрім Бутану (остання все ще не має своєї конституції).

Щодо вкладу О. Скакун, то вона свого часу запропонувала ідею поступального розвитку монархічної державності: «Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському способі виробництва;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна - характеризується більшим ступенем децентралізації;

б) станово-представницька - влада монарха поєднується з наявністю станово-представницького органу (Іспанія - кортеси, Франція - генеральні штати, Англія - парламент);

в) абсолютна'^

4) конституційна»³¹.

Таким чином, професор О. Скакун абсолютно вірно, на нашу думку, вперше визначила конституційну монархію як етап розвитку монархічної державності, який розпочався у 1791 році.

Аналізуючи ж Конституцію Франції 1791 року, ми бачимо, що «Вища виконавча влада зосереджується виключно в руках короля»³¹. Після повалення королівської влади та страти монарха в країні було запроваджено режим так званої Першої Республіки, який тривав до 18 травня 1804 року, коли органічним сенатус- консультом у Франції відродилася монархія, а Наполеон Бонапарт, згідно зі статтею 2 цього акта, став «...імператором французів»^{[317] [318] [319]}.

Після падіння Першої імперії Наполеона І Бонапарта у Франції до влади повернулася династія Бурбонів. Саме їм людство зобов’язане юридичному закріпленню інституту глави держави.

Як відомо, 4 квітня 1814 року сенат Франції розробив проект нової конституції країни. Ця конституція визнавала засади народного суверенітету і встановлювала, що французький народ вільно запрошує на престол Франції брата останнього короля, що матиме титул короля.

Ідея такого «запрошення» викликала обурення короля Людовика XVIII, який завжди наголошував на тому, що влада дана йому «Божою милістю». Це й наголошувалось на засіданні законодавчих зборів 4 червня 1814 року як у промові канцлера Дамбре (король зобов’язаний владою Богові та своїм предкам), так і у вступі до знаменитої Конституційної Хартії, виданої відповідним указом короля (король повертається у свої володіння з дозволу «благого Провидіння»³², а ніяк не з дозволу народу). Щоб остаточно поховати можливість конституційного відродження ідеї народного суверенітету, 4 червня 1814 року король Людовик XVIII добровільно своїм указом видав Конституційну Хартію, яку відомий соціаліст-утопіст Анрі Сен- Сімон визначив як таку, що «освітила» падіння феодалізму і встановлення свободи совісті³². Саме стаття 14 означеної Хартії закріплювала: «Король - верховний глава держави,

розпоряджається збройними силами, сухопутними й морськими, оголошує війну, укладає договори про мир, союз та торгівлю, призначає на державні посади і створює регламенти й ордонанси, необхідні для виконання законів і для безпеки держави»^{[320] [321] [322]}.

Виходячи з духу й тексту Хартії, главі держави належала законодавча влада, хоча й здійснював він її за участю палат. Лише король як глава держави мав право законодавчої ініціативи, а палати могли лише клопотати перед королем про внесення закону та вказувати на його бажаний зміст. Жодні поправки до внесеного главою держави закону не можуть бути запропоновані палатами, якщо перед цим не було попередньої згоди короля. І лише главі держави належало право санкції та промульгації.

Щодо виконавчої влади, то вона не лише повністю була зосереджена в руках монарха, а й здійснювалася ним без будь - якої участі палат. Глава держави відправляв свої урядові функції насамперед за допомогою призначуваних ним міністрів, які очолюють відповідні державні відомства. Перед палатами міністри виступають насамперед як слуги короля, що самостійної влади не мають. Але через те, що урядові акти є насамперед актами монарха, то вони не потребують контрасигнування.

Судова ж влада виходить від короля, вона відправляється його іменем суддями, котрих призначає сам глава держави.

Таким чином, Людовик XVIII, оголосивши себе «верховним главою держави», залишився «самодержавним та необмеженим владикою», що, дарувавши Хартію, міг взяти її назад як єдиний носій суверенної влади.

В німецьких же землях термін «глава держави» вперше був зафіксований у проекті Вюртемберзької конституції,

запропонованому 3 березня 1817 року королем Вільгельмом І органу станового представництва. Так, зокрема § 4 цього проекту проголошував: «Король - глава держави, поєднує в собі всі права державної влади і здійснює їх згідно з визначеннями, встановленими конституцією»^{[323] [324] [325]}.

При обговоренні Баварської конституції, виданої 26 травня 1818 року, один з учасників конференції з обговорення цього проекту запропонував внести в неї формулу вюртенбергського проекту для того, щоб, як він заявив, «краще відтінити становище монарха стосовно станового представництва». У принципі погоджуючись з такою ідеєю, інший учасник конференції утім наголосив, що § 4 вюртенбергського проекту є не зовсім повним: він не вказує на короля як на джерело конституції; саме тому необхідно доповнити проект указівкою на те, що король своєю владою дарував конституцію, і що ті прерогативи, на підставі яких він буде здійснювати свою суверенну владу, виходять від нього, а не від станів. Саме тому означена норма була перероблена і отримала іншу редакцію. Так, у § 1 другого титулу Баварської конституції від 26 травня 1818 року було вказано: «Король - глава держави, поєднує у собі всі права державної влади і здійснює їх згідно з визначеннями, які виходять від нього і які встановлені даною конституцією»³². 8 червня 1820 року

загальними зборами уповноважених держав Германського Союзу було видано постанову § 57, якою наголошувалося: «Так як

германський союз, за винятком вільних міст, складається з суверенних князів, то згідно з встановленим цим основним поняттям (тобто поняттям суверенітету монархів) вся повнота влади повинна залишатися об’єднаною у главі держави і суверен може обмежуватись згодою земських чинів лише при здійсненні ним відповідних функцій»^{[326] [327] [328] [329]}.

³²³ Цит. за: Алексеев А.С. конституционном государстве правления, 1910. - С.. 10.

^{3 4} Цит. за: Алексеев А.С. конституционном государстве правления, 1910. - С. 10.

³ Цит. за: Алексеев А.С. конституционном государстве правления, 1910. - С. 10.

Прикладу Франції та означених німецьких князівств наслідували різні країни. Зокрема, серед європейських монархій інститут глави держави було закріплено в окремих королівствах Італії. Зокрема, 4 березня 1848 року король Сардинії, Кіпру та Єрусалиму Карл Альберт у статуті свого королівства закріпив, що король «...є верховним главою держави», що «командує усіма сухопутними та морськими силами; оголошує війну, укладає договори - мирні, союзні, торговельні та інші, оповіщає про них палати, наскільки інтереси та безпека держави цього дозволяють, і супроводжує їх необхідними роз’ясненнями» (ч. ІІ статті 5 Статуту)^{3 7}. Серед азіатських країн ідеї щодо юридичного закріплення монарха у якості глави держави підтримала, зокрема, Японія. Так, у статті 4 Конституції Японської імперії передбачалося: «Імператор - глава держави, він володіє верховною владою.»³². Аналогічні дії були вчинені і серед африканських монархій. Зокрема, у першій конституції Тунісу - так званому «Декреті про заснування регентства» від 15 шавваля 1277 року (26 квітня 1861 року) глава ІІ закріплювала повноваження саме глави держави: наприклад, стаття 12 передбачала, що «глава держави керує політичними справами Королівства за допомогою міністрів»³².

Щодо Франції, то династія Бурбонів була повалена і було встановлено режим Другої Республіки, президентом якої став Луї Наполеон, який, здійснивши узурпацію влади, став імператором Наполеоном ІІІ (Друга імперія). З поразкою Франції у франко- прусській війні у 1871 році Друга імперія була повалена і у Франції остаточно була закріплена республіканська форма правління.

В Німеччині монархія проіснувала до 1918 року, коли в результаті Першої світової війни імператора було усунуто з посади. В Італії це відбулося після Другої світової війни, а в Тунісі - у 1957 році.

2.3.