II. ПОШИРЕНЕЄ «КОНСТИТУЦІЙНОЇ», «ПРАВОВОЇ» ДЕРЖАВИ

Велика англійська революція XVII. століття означає поча­ток періоду, який треба уважати переходом від абсолютної держави до цеї державної форми, яку названо «конституцій­ною», а також «правовою», іноді просто «модерною» державою.

В самій Анґлії прийшла після «славної революції» доба реакції, пановання оліґархії, а далі королівський абсолютизм на тлі крайної корупції парляменту. Парлямент був в дійс- ности іменований, залежний від «корони» та безсилий. Абсолютна держава змінила тільки про око свій вигляд. Щойно тільки в половині XVIII. століття починається рух за «реформу парляменту», — але він остає довго без наслідків. Але 1720. р. вступила Анґлія на шлях «реформи». Вона пішла поволі, етапами зміни свого устрою.

Сполучені Держави Північної Америки стали історично першою «конституційною державою» (1775. р.).

Франція, що перша в Европі повніше, як це змогла зроби­ти Анґлія, перейшла від абсолютизму до нової державної форми, пережила за Наполєона добу зглядної реакції. Після упадку Наполєона самі його переможці висловили бажаннє, щоби в Франції був «конституційний» устрій. I не зважаючи на всі хитання на протязі XIX. ст., на періоди суспільної як і політичної реакції, Франція задержала цю форму.

Під рішаючим впливом трьох цих держав пішов по всій Европі і поза її межами «конституційний рух». «Конституційні держави» повставали то шляхом революції, то воєн, — іноді шляхом нереволюційного розвою. Так стають конституційни­ми державами визволена спід турецького пановання Греція (1830. р.), Бельґія та Голяндія після революції 1831. р., Іспанія 1833. р., визволені іспанські кольонії Південної Америки (до 1830 р.), визволена та обєднана Італія (1857. р.), Австро-Угорщина (1848-1867. рр.), Швеція, Норвегія, врешті 1878. р. Болгарія, Сербія та Ромунія.

Момент, інтересний надзвичайно зі становища історіосо­фії, соціольоґії та історії культури: перший раз на протязі всеї історії людства охопив один і тойже тип політичного обєднан- ня весь майже ґльоб, яких несповна 400 держав. Бо, не зва­жаючи на ріжниці, які існують поміж поодинокими держава­ми, виказує устрій їх при кінці XIX. ст. тільки спільних рисів, і то рисів в основних своїх частинах, що можна і треба говори­ти про пануючий тип політичного устрою цего часу. Прінціпи, на яких побудований цей тип, його головні зариси — скрізь однакові. Економічний розвій наблизив поміж собою всі час­тини земної кулі. Він витворив скрізь подібні, коли не одна­кові, умови буття. В слід за цим пішло і поширеннє однако­вих думок та ідей. З окрема однакове в загальнім уявленнє державного устрою лягло в основу творчости на цім полі всіх «культурних» народів. Через те і можливо дати загальну схему «модерної», «конституційної», чи «правової» держави. В рамцях цеї схеми треба помістити росходження поміж поо­динокими державами відносно способів, як в них розвязано поодинокі питання державної структури.