2 Розвиток теорій соціально- правової держави в Україні на початку XX cm.

На початку XX ст. стало зрозумілим, що ре­цепція ліберальних ідей в українських реаліях не має перспек­тиви «через відсутність організаційних засад для популяризації ідеї» [34], у зв’язку з браком своєї державності, відмінними соціально-політичними та економічними умовами і, відповід­но, суперечливими трансформаційними процесами в Галичині й підросійській частині України, різним рівнем політико- правової культури населення.

Щоправда, лібералізм частково виконав в Україні свою світо­глядну, теоретико-прогностичну і практичну функції— він став підґрунтям новітніх теоретичних концепцій модернізації держа­ви, а також сприяв, як зазначалось у попередньому параграфі, становленню в Україні політичного плюралізму. На його демо­кратичних принципах формувалась ідеологія перших політичних партій, що виникали в той час. Але зазначені чинники, а також практика побудови ліберальної держави в країнах Заходу стали підставою для сумнівів щодо її можливостей.

Механізм правової держави, що формувався в умовах утвер­дження громадянського суспільства в країнах континентальної Європи і США, виявився нездатним ефективно запобігати чин­никам загроз соціальній безпеці. Ліберальні ідеї щодо забезпе­чення державою охоронних функцій, невтручання держави в приватно-правові відносини почали втрачати свій сенс на тлі не­достатнього забезпечення економічних і особливо соціальних прав людей. Як свідчила державотворча практика, соціальні мо­жливості правової держави виявились обмеженими.

Авторитету буржуазної держави шкодили формальні обме­ження участі народу в управлінні суспільними справами, цензи на участь у представницьких органах.

Серед основних напрямів філософсько-правової і політичної думки тогочасної Галичини і підросійської України — націоналі­стичного (народовського), клерикального, консервативного, марк­систського — домінував соціал-демократичний. Основні ідеї соціал-демократичного характеру: рівність, соціальну солідар­ність, узгодження індивідуальної свободи і суспільного інтере­су — поклав в основу свого вчення соціально-правової держави один з фундаторів Української академії наук, секретар фінансів Генерального секретаріату Центральної Ради Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919). Свій суспільний ідеал (засно­вану на праві державу, в якій забезпечується «царство соціальної свободи» і «загальний добробут» [35]) учений виклав у працях «Сучасний соціалізм в своєму історичному розвитку», «Соціаль­но-економічні ідеали нашого часу», «Соціалізм як позитивне вчення», «Соціальні основи кооперації», «Політична економія» та інших.

Сучасну йому капіталістичну державу М. І. Туган-Баранов­ський уважав заснованою на силі, метою якої є забезпечення кла­сового панування та розширення території. Характерною озна­кою суспільства з капіталістичним способом організації економі­ки є класова боротьба. Зазначене серед першочергових напрямів діяльності такої держави визначає силову функцію, постійне змі­цнення збройних сил задля зміцнення політичної влади, підко­рення інших народів, а також обмеження соціального супротиву з боку пригноблених класів.

Силовий аспект та інші анахронізми державності можуть бути усунені в соціалістичній державі, яку буде штучно створено від­повідно до нової мети: визнання особистості верховною цінніс­тю, забезпечення її свободи, матеріального добробуту та духов­ного розвитку. «Усяка особистість, — зазначав вчений, — є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості, що й визначає верховний практичний інте­рес. Причому інтерес не робітника, капіталіста або землеволоді- льця, а людини взагалі, незалежно до приналежності її до того чи іншого класу» [36]. Утім зміна одного суспільного ладу іншим не може бути автоматичною. Вона можлива за умови розвитку та репродукування в суспільній свідомості ідей свободи та рівності, визнання та утвердження в соціальній практиці природно- правових принципів рівності людей від народження та у своїх правах на життя та щастя.

Забезпечити свій суспільний ідеал М. І. Туган-Барановський вважав можливим за умови безпосереднього втручання держави в основні сфери соціуму, централізації влади з метою ефективного управління господарством. Держава повинна бути наділена пра­вом виключної власності на засоби виробництва і продукти суспі­льної праці до переходу їх до індивідуального споживання [37]. Розмірковуючи про централізацію влади, учений припускав мож­ливість певного обмеження свободи особи задля задоволення спільного інтересу.

З метою виключення можливого посилення бюрократизації в умовах такої централізації, а також загроз індивідуальній сво­боді М. І. Туган-Барановський пропонував створити ефективну систему місцевого самоврядування, з яким би держава ділилась деякими своїми функціями, залишаючи за собою розв’язання загальних питань суспільства. Суттєве підвищення продук­тивності праці, а відповідно, збільшення матеріального вироб­ництва та добробуту населення можливе за умови планової еко­номіки.

У вченні М. І. Туган-Барановського ми знаходимо ідеї еконо­мічної демократії, сповідувані західними соціал-демократами щодо змішаної економіки та участі робітників в управлінні вироб­ництвами.

Учений пропонував розвивати кооперативний рух, уважав ко­оперативи «самодопомогою самого населення» [39]. Водночас він стверджував, що важливим аспектом економічної основи і розвитку соціальної демократичної держави має бути поєднання принципу державного регулювання з приватно-господарським принципом. Сучасне людство, зазначав він, не може обійтись без цього стимулу господарської енергії, яка в протилежному випад­ку може згаснути. Тому повне припинення дії приватно-госпо­дарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові [40]. Заснована на праві держав­ність нового типу припинить антагонізм між класами та війни з іншими країнами, змінить соціальний зміст обов’язкового атри­буту держави — примусу, а також характер політичної влади. Її метою буде організація виробничої сфери, забезпечення громад­ських потреб, узгодження загальних та індивідуальних інтересів. Оформлений правом загальний інтерес буде покладено в основу примусу соціалістичної держави.

З-поміж зазначених напрямів діяльності важливою функцією майбутньої держави має бути узгодження процесів суспільного виробництва та попиту, а також пропорційний розподіл суспіль­ної праці.

У забезпеченні соціальної стабільності суспільства М. I. Ty- ган-Барановський значну увагу приділяв структурам громадянсь­кого суспільства і, зокрема, робітничим союзам. На основі його дослідження історії розвитку робітничого руху в Англії, Німеччині та Франції можна дійти висновку, що саме робітничі союзи висту­пили з ідеями про участь працівників в управлінні виробництвами, започаткували формування механізму соціальної держави і вима­гали збільшення участі держави у здійсненні соціальної політики. Робітничі союзи сприяли становленню принципу солідаризму, створюючи «операції взаємодопомоги — допомога в разі хвороби, безробіття, на випадок смерті і т.д.» [41].

Застосовуючи методи економічного тиску на державу і приват­них працедавців, тред-юніони в Англії, революційні синдикалісти у Франції, соціал-демократичні союзи робітників у Німеччині вима­гали від них ужиття конкретних заходів «у поліпшенні економічно­го добробуту робітничої кляси — скороченні робочого дня, підви­щенні заробітної платні, і, взагалі, в поліпшенні умов праці» [42].

Концептуальне оформлення вітчизняних теорій соціально- правової держави було завершено в період, що розглядався українським вченими-правниками. Один з них— академік Укра­їнської академії наук з 1919 р., декан юридичного факультету Київського державного університету Кістяківський Богдан Олек­сандрович (1868—1920). Своє теоретичне бачення сутності соці­ально-правової держави він виклав у багатьох наукових працях, серед яких «Соціальні науки і право», «Суспільство та індивід», «Держава правова і соціалістична», «На захист права (Інтеліген­ція і правосвідомість)», «Категорії необхідності і справедливості при дослідженні соціальних явищ» та ін.

Досліджуючи генезис, сутність та перспективи модернізації держави і суспільства, учений зазначав, що «суспільність нагло входить у життя кожного сама, попри його волю і бажання». Су­спільна реформація здійснюється за допомогою права, «завдяки його властивості немовби ззовні вломлюватися в життя людини». Цьому процесу сприяють держава, її спрямованість на здійснення правових норм, суспільна думка, орієнтована на правомірну по­ведінку, а також «вкорінені в кожній окремій психіці імпульси, які ненастанно виринають на поверхню свідомості та виставля­ють їй свої владні вимоги» [43].

Б. О. Кістяківський зазначав, що право «як елемент нашої сві­домості може існувати у двох різновидах: як суто психічне явище, тобто деяка сукупність уявлень, почувань і вольових імпульсів, або ж як норма чи, радше, сукупність норм, якими ми надаємо над- індивідуального значення і які народжуються у нашій свідомості з певним вимаганням належнісності й обов’язку» [44].

Будь-яке суспільне утворення, вважав учений, вимагає систе­много впорядкування, регулювання зовнішньої поведінки суб’є­ктів відносин, тобто правових норм.

Однією з основних ознак держави є влада. У співвідношенні з іншими соціальними інститутами тільки держава наділена всією повнотою влади. Держава санкціонує існування всіх інших соціа­льних організацій. За допомогою закону держава визначає межі функціонування влади цих організацій, основою котрої, як прави­ло, є договір, і вона є легітимною тільки для якоїсь незначної час­тини суспільства: виробничого колективу, сім’ї, певного колективу службовців тощо. Саме держава установлює порядок укладення та­ких договорів і саме цим установлює певні межі такої влади. Дер­жава здійснює свою владу, використовуючи різні засоби, головним серед яких є примус, чого немає в інших соціальних інститутів. Єдиною репресією недержавної влади є виключення окремих чле­нів з певних колективів (спілок, союзів, товариств), діяльність яких здійснюється на підставі статутів, прийнятих у дозволених держа­вою через право межах.

Водночас у суспільстві є певні публічно-правові організації, які не є державою, але наділені подібною до неї владою. Серед таких автономних утворень учений називав самоврядні міські і земські общини. Особливістю цих утворень є те, що в них діє по­дібна до державної влада їх керівних органів, а також те, що до цих утворень належать усі особи, які мешкають на їх територіях. Зазначені організації, як і держава, мають право примусово стя­гувати зі своїх членів установлені ними податки, екзекуційним способом примушувати осіб, що належать до цих територіальних утворень, виконувати свої загальнообов’язкові постанови, які ча­сто мають характер законів. Але схожість цих організацій з дер­жавою на цьому й закінчується. За своєю сутністю влада, якою вони наділені, походить від держави. Держава, на думку вченого, є правовою організацією народу, яка наділена своєю власною, самостійною й не від кого незалежною владою.

Ознака владарювання притаманна всім історичним типам держави. Проте форма і вияв влади в державах різного історич­ного типу різні. На перших етапах розвитку державності, а також за часів абсолютної монархії владний аспект є гіпертрофованим. І навпаки, у конституційній державі влада набуває правового ха­рактеру. Тут держава та її атрибут влада— обмежені правом, функціонують у встановлених ним межах. Влада стає підзакон- ною, а така держава отримує назву правової держави. У правовій державі органи влади і правопорядок організовуються за допомо­гою самого народу. Тож учений робить висновок, що правовій державі також необхідна державна влада, але ця влада введена в певні межі, вона здійснюється в певних формах і має чіткий пра­вовий характер. У правовій державі панують не особи, а загальні правила або правові норми. Особи, які наділені владою, підкорені цим нормам, як і інші члени суспільства, вони є виконавцями приписів, закладених у правових нормах, загальних правилах по­ведінки. Влада постає для них не стільки суб’єктивним правом, скільки правовим обов’язком, а особливі повноваження, що їм надані, не є їх особистими, а є такими, що надані в інтересах на­роду й держави.

Саме ця безликість і абстрактність влади і є характерною ри­сою правової держави. Тобто держава наділена загальною (а не якоюсь особистою) волею, а її діяльність полягає в установленні загальних правових норм, приписів і в застосуванні цих норм до конкретних випадків: в урядових розпорядженнях, адміністратив­них актах і судових рішеннях. Іншої волі, ніж тої, що виражена в правових нормах і в їх застосуванні, у держави нема.

Піддаючи аналізу сучасні йому держави, учений зазначав, що більшість європейських та американських держав за своїм дер­жавним ладом є правовими або конституційними [46]. Головним принципом такої держави Б. О. Кістяківський уважав обмеже­ність державної влади правом, установлення певних меж, які во­на не може перейти. Влада обмежується перш за все юридично визначеною системою прав людини, які держава не може пору­шувати. Учений зазначав, що «права людської особистості не створені державою; навпаки, вони за самою суттю своєю безпо­середньо надані особистості» [47]. Серед таких прав він називав свободу совісті, свободу «слова усного і друкованого», свободу професій, пересування, недоторканність житла і листування.

Задля ефективного здійснення прав повинен бути визначений механізм та процедура їх реалізації. Порушення прав людини та порядку їх реалізації мають каратись, «але в правовій державі по­вноваження державної влади у припиненні порушень законів по­ставлено в суворі рамки закону. Ці законні рамки для повнова­жень органів влади і створюють так звану недоторканність особи». Важливою ознакою правової держави є також народне представництво, де «сам народ...бере участь в організації влади і створенні державних установ» [48]. До того ж найважливіша фун­кція влади правової держави— законодавча діяльність, також «підпорядкована народному представництву». Законодавство ви­значає та обумовлює будову та напрями діяльності держави та її органів і установ, регулює правові відносини, учасниками яких є окремі особи, спільноти людей, а також держава.

Б. О. Кістяківський зазначав, що завдяки народному представ­ництву і правам людини й громадянина, які гарантують політич­ну самодіяльність як поодиноких осіб, так і суспільних груп, «ор­ганізація правової держави має громадський, або народний, характер» [49]. Однією з головних умов становлення правової держави є високий рівень правосвідомості і почуття відповідаль­ності її громадян. Провідною метою правової держави вчений уважав здійснення солідарних інтересів своїх громадян. Він був переконаним, «що правова держава є найдосконалішим типом державного буття. Вона створює ті умови, за яких можлива гар­монія поміж суспільним цілим і особистістю» [50].

Водночас Б. О. Кістяківський стверджував, що правову дер­жаву не слід розглядати як стале суспільне явище. Постійно вдос­коналюючись, вона переходить у нову якість — соціальну дер­жаву. Правову державу, — писав він, — «треба визнати прямою попередницею тієї держави, яка здійснить соціальну справедли­вість», тобто наступним після правової типом держави буде «держава будучини»— «соціально-справедлива» держава [51]. Правова держава використовується робітничими партіями як знаряддя і засіб для досягнення справедливішого соціального ла­ду, її правові інститути «ніби створені на те, щоб служити цілям дальшої демократизації державних і суспільних відносин».

Одним з головних досягнень правової держави, на думку Б. О. Кістяківського, є виключення «анархії з правового життя», а досягненням соціально-справедливої держави мають бути усу­нення «анархії з господарського життя», «установлення справед­ливих соціальних» та «реформа приватно-правових відносин», а також вирішення інших «дрібних і частинних соціально- економічних завдань» [52].

Запровадження в практику державного будівництва принципів правової держави, на думку Б. О. Кістяківського, «автоматично» розв’яже питання про права і свободу кожної нації.

Учення про соціально-правову державу академіка Всеукраїнсь­кої академії наук Станіслава Севериновича Дністрянського (1870—1935) було системним узагальненням результатів здійсне­ного ним глибокого дослідження політико-правової думки вчених попередніх епох та практики державного будівництва в багатьох країнах світу. Теоретико-мето до логічною основою і предметом його досліджень були наукові доробки вчених і мислителів Захід­ної Європи в галузі філософії та теорії права і особливо ті, в яких з’ясовувались наскрізні проблеми: сутності права і держави та проблеми її вдосконалення; рівності і свободи; суверенітету наро­ду і держави; співвідношення права і закону; соціальна роль та призначення права і держави; сутність понять народу і нації та ін.

Історію цивілізації вчений розглядав як боротьбу різних на­прямів розвитку, котрі постійно «...перехрещуються зі собою, та загальна розвиткова лінія сходить нараз із свого шляху, нараз зломлюється. Противні струї зупиняють постійний хід розвит­ку...» [53], який згодом відновлюється. Соціальні стреси (війни та революції) висвітлюють «провідні ідеї» державотворення. У цьому плані вчений підкреслював значення французької рево­люції в історії людства, зазначаючи, що «...та коли на протязі 19 і початку 20 століття ідея загального історичного розвитку зій­шла зі свого провідного шляху, прийшла всесвітня війна та припи­нила хибні шляхи. Всесвітня війна зазначила, як не мож краще, провідні ідеї модерної держави» [54].

Ключовою державотворчою ідеєю «нової держави» є ідея пра­ва кожного народу на самовизначення. Зазначена ідея набула свого поширення під час революції в Росії й Україні, але тут до неї долучилась ідея про заборону анексії, — зазначав вчений.

Предтечею цих ідей С. Дністрянський називав Т. Шевченка, який сформулював їх свого часу у вислові «В своїй хаті своя пра­вда й сила й воля». «Народ, — писав учений, — мусить мати свою хату, свою державу. Чим є хата для чоловіка, для родини, тим повинна бути держава для народу» [55].

Досліджуючи сутність держави і нації, С. Дністрянський ви­являв їх спільні та відмінні ознаки. Зазначав, зокрема, що за своїм походженням вони пов’язані спільним аспектом — терито­рією, а відрізняються іншим: держава є політичним явищем, а нація — природно-етнічним. Причому поняття «нація» в його вченні ототожнювалось з поняттям «народ». «Нарід, — писав він, — є в першому ряді зв’язок осіб, держава в першому ряді те­риторія» [56].

Інтегруючим чинником, який здатний об’єднати народ і сти­мулювати його до боротьби за самовизначення, вчений вважав національну ідею. В новій українській державі соціально- правового характеру, яка буде створена в межах її етнічних кор­донів, суспільне життя повинно Грунтуватись на засадах демо­кратії, за умови гарантування прав і свобод людини, реального забезпечення її економічної незалежності.

За його вченням, суспільне життя є системою соціальних зв'язків, які є характерними для громадянського суспільства і ре­гулюються нормами права. Такі зв'язки він поділяв на дві групи: природні та організаційні. До першої групи відносив соціальні зв’язки на рівні сім’ї, роду, племені, держави, народу; до дру­гої— соціальні зв’язки на рівні класів, партій, церкви, вільних та примусових товариств. Відповідно до цього передумовою пере­творення народу в націю є існування свідомого суспільного зв’язку, в основі якого лежить національна психологія та націо­нальна свідомість [57]. Учений зазначав, що в історії розвитку народів територіальний аспект часто превалював над родовим, державна належність людини відігравала більш важливе зна­чення.

Територіальний аспект на перших етапах розвитку мав також більш суттєве значення в розвитку культури. Згодом «настала тривка культурна сполука суспільних мас...яка кріпла щораз...без огляду на те, чи дотична суспільність існувала в межах одної держави, чи кількох, — чи в одній державі був лиш один такий культурний зв’язок, чи їх було більше» [58]. Тобто усві­домлення належності до певної спільності-нації з’явилось піз­ніше. Національний аспект у формі ідеї самовизначення гостро постав в умовах імперіалізму, коли мало місце завоювання но­вих територій і народів з «ріжною історичною традицією, інши­ми звичаями та обичаями... Ce дало основу до національною ідеї 19 віку» [59].

Національна ідея, за вченням С. Дністрянського, виявлялась у двох формах. По-перше, як устремління народу (що був розді­лений і входив до різних державних утворень) до звільнення від гніту і створення одної національної держави; по-друге, це ідея національної автономії, бажання в умовах багатонаціональної держави забезпечити право вільного політичного розвитку всім націям, що входили до її складу. Причому «в боротьбі за націо­нальну ідею, — зазначав С. Дністрянський, — побідило змаган­ня народу до власної національної держави, не вдовольняючись формою національної автономії в рамцях чужої держави» [60].

Національне питання стало причиною Першої світової війни. Проте, хоч вона його й не розв’язала, національна ідея у формі рівного права народів на самовизначення була покладена в осно­ву миру. Право на самовизначення — «се найважливіше право кожного народу, чи він великий, чи малий. На основі сього права прислугує усім народам право до національної території, право вибирати собі державну зверхність, під яку вони мають належа­ти, право до внутрішньої самоуправи й свободного культурного, економічного та політичного розвитку» [61]. Самовизначення на­родів, ясна річ, не обов’язково повинно відбуватись у межах установлених кордонів, цей процес може передбачати зміну не­справедливих кордонів, установлених за поневолення народів.

С. Дністрянський визначає поняття національної території, під якою розуміє територію, з котрою «нарід є зв'язаний історично шляхом постійного, звичайно споконвічного поселення». Поза межами цієї території «він може грати тільки роль завойовника або чужого» [62]. Межі нової національної держави мають ви­значатись відповідно до етнографічного принципу.

Важливим атрибутом нової держави має бути «своя правда», тобто право народу, засноване на ідеї справедливості, яке він сам створює. Причому важливе місце, на думку вченого, в регулю­ванні «модерних суспільних відносин» має відігравати звичаєве право. До того ж, застосовуючи згаданий вислів Т. Шевченка, С. Дністрянський писав, що народ, «поставивши правду в основу нової держави» повинен стати сильним: «Сила народу — се й си­ла нової держави» [63].

Сила виявляється, по-перше, в «правному порядку» і «правній організації», тобто йдеться про правовий аспект державності, який означає не панування влади над народом, а правління народу.

По-друге, сила народу виявляється в його суверенітеті. Суве­ренітет держави, — зазначав учений, — це минуле цивілізації, за своїм змістом він втілюється в пануванні над народом.

В «модерному розумінні» С. Дністрянського народна влада не може бути пануванням над народом, суверенітет — це правління народу, його сила. «Сам народ мусить собою правити: се прав­ління мусить виступати в усіх проявах державного життя; ніде не повинно збракувати сеї безпосередньої функції народу у викону­ванні державних завдань» [64].

«Воля» народу в концепції С. Дністрянського — це гаранто­вані можливості кожному об’єднуватись у громадські об’єд­нання: «...товариства, сотоварищення й корпорації», тобто інсти­тути громадянського суспільства, які в рамках власної автономії беруть на себе виконання важливих функцій управління суспіль­ними справами. Таким об’єднанням в «новій державі» С. Дніст­рянський відводив значну роль, оскільки традиційний інститут демократії — парламентаризм, виконуючи репрезентаційну фун­кцію, не повністю на його думку, забезпечує участь народу в управлінні загальними справами суспільства.

Економічною основою «нової національної держави» повинна бути приватна власність, яку вчений розглядав як гарантовану правом належність певній особі «дібр з метою заспокоєння еко­номічних потреб», яка має «підлягати обмеженням з огляду на загальне добро» [65].

Проблема самовизначення українського народу і побудови соціальної правової держави була покладена С. Дністрянським в основу розробленого ним проекту «Устрою Галицької держави». Її утворення вважалось вченим можливим на території земель, споконвічно заселених українським народом в межах австро- угорської монархії. За формою правління ця держава мала бути демократичною республікою, на чолі якої стоїть законодавчий орган — Народна Рада. Для організації діяльності органу держа­ви формується Старійшина. Водночас вона, на думку С. Дніст­рянського, має бути наділена повноваженнями здійснювати зага­льне управління з питань забезпечення порядку, соціальної безпеки, військових справ, амністії та помилування, готувати та подавати на розгляд Народної Ради проект державного бюджету, а також контролювати діяльність виконавчої влади, органом якої є Народна Управа. Виконавчі функції за окремими напрямами здійснюють її структурні елементи: внутрішня, загранична, вій­ськова, культурна, оборотова (торговельна) управи.

Продовженням гілки виконавчої влади на місцевому рівні є повітові управи, які підпорядковані крім Народної Управи Ста­рійшині Народної Ради.

До складу Народної Управи входить також Судова Управа, яка «обіймає судові справи, а її круг ділання відповідає австрій­ському Міністерству судівництва» [66]. Держава гарантує діяль­ність інститутів прогромадянського суспільства: громадських об’єднань. Горожани, зазначалось у проекті, мають право твори­ти товариства, оскільки вони не є небезпечні державі. З тим са­мим обмеженням запоручається свобода зборів [67].

Результати наукових пошуків перспектив побудови соціально- правової держави академіка С. Дністрянського знайшли також своє втілення в проекті конституції Західно-Української Народної Республіки, розробленого ним в кінці 1920 року. ЗУНР мала бути самостійною демократичною, національною, правовою державою соціальної спрямованості, що територіально базується в межах українських областей колишньої Австро-Угорської імперії. Полі- тико-правовий зв’язок особи і держави за цим проектом має забез­печуватись через правовий стан громадянства. Про західноукраїн­ське громадянство повинні складатися особливі реєстри.

Спільність усіх громадян утворює народ держави, до нього входять люди всіх національностей, що живуть у державі. Україн­ський народ здійснює національну владу на своїй національній території. Інші народи, що живуть у Західній Україні, мають «право на національне управління відповідно до права на само­визначення українського народу» [68]. Одночасно кожен народ «є самостійний суб'єкт права і має самостійні національні права в школі, установах та в суспільному житті», Український народ «як політичний власник національної території...» «є носієм терито­ріального верховенства в державі» [69].

Проектом передбачалось, що президент та перші посадові особи законодавчої, виконавчої та судової влад повинні бути українцями. Важливими з огляду на сьогодення і протистояння різних політичних сил сучасної України з мовного питання ви­даються пропозиції С. Дністрянського щодо формування мовної політики соціально-правової держави. Державною мовою у про­екті визнавалась українська мова, водночас пропонувалось забез­печувати функціонування польської та німецької мов. До урядо­вців висувались вимоги знати всі три мови. Командною мовою в армії, а також внутрішньою службовою мовою цивільної дер­жавної служби повинна бути українська мова. Учений пропону­вав запровадити нормативне співвідношення участі української, польської на інших національностей (4:1:1) «у виборчій системі, в національних куріях і секціях і по можливості також при визна­ченні частки представників інших національностей в уряді» [70], і в правосудді.

В його проекті соціальної правової держави були втілені досяг­нення західної правової думки щодо гарантування і забезпечення прав і свобод людей. Усі люди визнавались рівними від природи. Держава повинна гарантувати свободу особистості, а її обмежен­ня можливе лише за здійснення владних кримінально-правових та поліцейських функцій. Також передбачався демократично- гуманістичний порядок притягнення до юридичної відповідаль­ності осіб, що вчинили протиправні дії.

У проекті конституції було чітко викладено систему політич­них прав громадян, їх гарантії та механізми забезпечення. Усі громадяни визнавались рівними перед законом, особи різної статі наділялись однаковими правами і обов’язками. Гарантувалась можливість розвитку інститутів громадянського суспільства, які б розв’язували багато соціальних питань. Зокрема, таких об’єднань громадян, як сільськогосподарські, торговельні, «про­мислові комори та комори промислів, а також комори робітників, службовців, адвокатів, журналістів, освіти тощо», які мали брати участь у заходах щодо «плекання культурних, політичних та еко­номічних інтересів» [71]. Особливу увагу держава мала приділя­ти «середнім класам у сільському господарстві...промислах і тор­гівлі», а також захисту людської праці: фізичної, духовної, інтелектуальної.

Соціальна скерованість держави у проекті мала патерналіст- ський характер. Держава повинна була б опікуватись «скривдже­ними у своєму праві», неповнолітніми та особами, які нездатні самостійно дати собі раду. Передбачалось певне втручання дер­жави у сферу економіки, вона мала здійснювати впорядкування економічного життя, забезпечувати право власності. Передбача­лось «негайно запровадити земельну реформу через експропріа­цію великих землеволодінь та врегулювання розподілу їх серед селян». Важливими соціальними завданнями держави мали бути також збереження «здоров’я та працездатності» людей, «повна оплата результатів праці», «підготовка до економічних наслідків від хвороб, нещасних випадків, старечої немічності», запрова­дження соціального страхування.

Водночас державна влада не повинна була «перешкоджати здісненню господарської свободи людини в справедливому розподілі товарів», вона повинна була захищати «економічно слабшого перед економічно сильнішим» і мати право «обмежу­вати законами індивідуальну свободу дій окремих людей», «де важливі економічні цілі суспільства залишаються під сумні­вом» [72].

Основою суспільного устрою й економічного життя мала бути приватна власність. Але в конституційних положеннях проекту за­конодавча влада наділялась повноваженнями обмежувати право користування і розпорядження приватною власністю, «якщо цього вимагає виконання народногосподарських завдань держави».

Механізм держави має формуватись виходячи з принципу поділу влади. Законодавчу владу мав здійснювати однопалатний парламент— Народна Палата, до повноважень якої «належить творення законодавства про всі ті предмети, які вимагають уні­фікованого врегулювання в державі» [73]. Проектом визнача­лись сфери суспільних відносин, які мали регулюватись виклю­чно законами. Визначалось, що конституція мала прийматись Установчими Зборами. Передбачався складний порядок внесен­ня змін до основного закону. Таку процедуру мав здійснювати загальнонаціональний представницький орган — Загальнодер­жавна Рада.

Гілку виконавчої влади мав очолювати глава держави — пре­зидент, якому повинні бути підпорядковані уряд республіки, Державна Рада та органи виконавчої влади на місцях. Прези­дент наділявся повноваженнями призначати членів Державної Ради.

Судова система, за проектом С. Дністрянського, мала б включати суди та Державний Судовий Трибунал як орган «Вер­ховного правосуддя». Усі судді мали призначатись «остаточно і на все життя» президентом або «заступаючим його Головою Державної Юстиції. Участь народу в здійсненні правосуддя ма­ла забезпечуватись «мировими судами, судами народних засіда­телів або присяжних». Голова Державної Юстиції мав призна­чатись главою держави, бути посадовою особою, що забезпечує порядок «в правосудді і є одночасно головою законодавчого бюро, яке має своїм завданням перевірити законопроекти і дава­ти свої висновки» [74].

Передбачалось також функціонування спеціалізованих су­дів — управлінських судів, які б «захищали правові інтереси сто­совно постанов та розпоряджень органів управління». Судовий Трибунал мав здійснювати конституційну юрисдикцію, перевіря­ти закони на їх відповідність конституції, скасовувати закони й постанови, які їй суперечать, приймати рішення по протестах на­ціональних курій Народної Палати проти прийняття законів, які можуть порушувати національні права окремих народів. Водно­час цей судовий орган повинен був розв’язувати «конфлікти між представницькими органами і між установами стосовно меж їх компетентності» [75].

Конституційний проект передбачав запровадження основного інституту громадянського суспільства— місцевого самовряду­вання, органам якого надавались повноваження щодо «регулю­вання і контролю всіх тих питань у відповідних регіонах, які по­требують централізованого впорядкування в області і не підпа­дають під загальне законодавство держави» [76]. Комплексне до­слідження сутності соціальної правової держави здійснив акаде­мік Української академії наук з 1918 р. Тарановський Федір Ва­сильович (1875—1936).

Становлення соціального аспекта правової держави він роз­глядав як результат еволюції держави і суспільства у взаємо­зв’язку з розвитком інституту прав людини, що викликало необ­хідність запровадження нових правових форм їх забезпечення, появу нових напрямів діяльності держави, зміну характеру вияву державної влади.

Три основні сфери вияву державної влади — «законодавство, суд і управління» [77] — у різні історичні епохи, на різних етапах розвитку суспільства і держави мають різний характер. Причому якщо діяльність держави з прийняття юридичних норм (законо­давча діяльність) і здійснення захисту і відновлення порушеного права (правосуддя) є в основному визначеним, то ще одну сферу вияву державної влади — управління (діяльність виконавчої вла­ди) Ф. В. Тарановський такою не вважає, а розглядає її як широ- копланову та таку діяльність, «яка залишається за виключенням законодавства і суду» [78].

Посилаючись на Арістотеля, управлінську діяльність держави він називає піклуванням. У зв’язку з постійним збільшенням об­сягу проблем, якими починає опікуватись держава, збільшується зміст управління (піклування), обох його аспектів: зовнішнього (сфера зовнішніх зносин) і внутрішнього (питань різнопланового піклування влади про населення).

У першій половині XIX ст. внутрішніми проблемами, якими опікувалась держава, були забезпечення особистої і майнової безпеки населення, а пізніше, крім цього, ще й діяльність, спря­мована на сприяння матеріального й духовного розвитку насе­лення. Подібна система державного піклування в первинних державах була необхідною, але з часом почала стримувати пози­тивні процеси у суспільстві, оскільки функціонувала за інерцією, в інтересах певних груп населення.

Становлення капіталізму почало потребувати свободи підпри­ємництва і вільної конкуренції, а підвищення рівня суспільної сві­домості супроводжувалось вимогами свободи духовного самови­значення і розвитку особи в релігійному та інтелектуальному плані. До порядку денного були поставлені питання лібералізації суспільних відносин, правового забезпечення індивідуальної сво­боди, свободи від державної опіки.

Носієм ліберальних ідей став третій стан суспільства— бур­жуазія, яка мала значні матеріальні цінності і формувала новий тип духовної культури, незалежної від церкви і держави. Зазна­чене сприяло зміні змісту управління — воно стало ліберальним. Ліберальна система управління, в основі якої невтручання держа­вної влади в економічне і духовне життя, здійснювалась за фор­мулою Iaisser faire Iaisser passer (направляти справу за своєю те­чією). У класичному вигляді ця система утвердилась в Англії у XVIII ст., і меншою мірою в континентальній Європі після Фран­цузької революції. Так, завдяки запровадженню в суспільне жит­тя ідеології лібералізму правова держава заступила поліцейську.

Метою права правової держави стало забезпечення особис­тої свободи, усунення чинників загроз особистій і майновій безпеці, юридичне оформлення правової держави. Теоретичною основою концепції правової держави була природно-правова доктрина, згідно з якою джерелом права визнавалась сама при­рода, а не воля законодавця. Права людини вважались такими, що належать їй від народження, вони є її сутністю й однакові для всіх.

Утім не всі концепції природно-правового напрямку Ф. В. Ta- рановський вважав раціональними, такими, що стали ідейною ба­зою правової держави. Аналізуючи їх сутність, він поділяв усі природно-правові школи на три групи. До першої відносив ті, що сповідували ідеологію державного абсолютизму. В основу міркувань про сутність природного права вони покладали егої­стичність і взаємну ворожнечу людей, їх нездатність до спів­життя без твердої влади. Прибічники цього напрямку захища­ли наявний правовий порядок, за допомогою дедуктивно- демонстраційного методу раціоналізували норми позитивного права, підносячи їх до рівня природних законів.

До другої групи вчений відносив тих мислителів, що визна­вали безсилість людського розуму в справі визначення вихід­ної аксіоми і знаходили для себе вихід у приписах Божого од­кровення, запозичували первісний закон зі Священного Писання, чим відновлювали середньовічну традицію природ­них учень.

До третьої групи учений відносив прибічників новітніх по­глядів про всебічне звільнення людини від надмірної опіки дер­жави і влади. Квінтесенцією природно-правової теорії цієї шко­ли було вихідне положення про те, що людина природжена до життя у спільності з собі подібними, і схильності її до впоряд­кованої свободи. Представники цієї школи прагнули до радика­льної політичної і суспільної реформи задля свободи особи і розвивали прогресивні, ліберального спрямування системи при­родного права, перетворюючи в природно-правові норми поба­жання і вимоги суспільних верств, від яких вони виступали. Си­стема саме цих поглядів і стала підґрунтям ліберальної доктрини правової держави.

З’ясовуючи співвідношення права і закону, природного права і позитивного права і ролі в модернізаційному процесі, учений зазначив, що реальному, волевстановленому праву людина зав­жди протиставляла ідеальне (природне) право як найвищу спра­ведливість. Такий підхід обумовлений перш за все природою лю­дини: її критичним ставленням до реальності, правопорядку і прагненням до досконального ідеалу справедливості. Це праг­нення притаманне всім щаблям правової культури. Тобто природ­не і позитивне право є категоріями різного порядку: перше слід розуміти як справедливість, друге — як доцільність. Позитивне право характеризується як забезпечення користі, інтересів усіх або більшості в тій чи іншій державі, природне — як основа врів- нювальної справедливості і добра. Тому позитивне право має відповідати вимогам природного права. Природне право — це право більш високого порядку, воно перебуває над позитивним правом і є критерієм для оцінки й дальшого вдосконалення останнього.

За визначенням Ф. В. Тарановського, правовою є така держа­ва, в якій для прояву влади встановлені правові форми і межі [79]. Специфічною ознакою правової держави є безумовне ви­знання правових форм і правових меж для всіх правлінь держав­ної влади.

Спочатку, застосовуючи термін «правова держава», мали на увазі державу, протилежну поліцейській, і розуміли під правовою державою обмеження завдань державної влади культурою права в питаннях правотворення в законодавстві і захисту прав у суді. Завдання управління зводили при цьому до гарантування зовніш­ньої безпеки особи в особливому адміністративному порядку. З часом переконались, що державне управління має поширюва­тись на сприяння розвитку культури суспільства, у зв’язку з чим до правової держави стали застосовувати термін «культурна дер­жава». Утім правова держава не припинила свого існування, оскільки правовою державою її називають не за компетенцією, а за прийомами її діяльності.

У розвитку правової держави Ф. В. Тарановський виділяв дві стадії. Першу пов’язував з установленням законності правління, другу — з визнанням суб’єктивних публічних прав підданих, у зв’язку з чим вони стають громадянами. Однак громадянство не виключає підданства, а збігається з ним, оскільки кожен член держави, з одного боку, підпорядковується беззаперечному ве­лінню держави як підданий, з другого — бере участь у владі як громадянин. Причому така належність до держави має місце як у монархії, так і в республіці.

Сутність законності правління полягає у визнанні закону вищою нормою для діяльності держави і здійсненні всіх влад­них її функцій. Закон визначає порядок і зміст діяльності судо­вих органів, а також компетенцію і порядок діяльності адмініст­ративних органів, у зв’язку з чим ці гілки влади стають «підза- конними і за формою, і за змістом своєї діяльності» [80]. Щодо законодавчої влади, то її підзаконність, зазначав Ф. В. Ta- рановський, полягає в додержанні встановленого законами по­рядку прийняття законів.

Законність правління в правовій державі утверджується од­ночасно з утвердженням верховенства закону в системі джерел позитивного права. Законність почала проголошуватись у XVIII ст., в епоху поліцейської держави. Але в тогочасній монар­хічній державі суть законності полягала в упорядкуванні ієрар­хії владарювання у вигляді чіткої системи адміністративних і судових інстанцій, визначенні компетенції кожного підлеглого органу і визначенні певних форм для виконання його функцій. З приписів позитивного законодавства формувались юридичні відносини між державними і підлеглими їм органами. Останні виконували визначені законом обов’язки стосовно до носія вер­ховної влади. Утім законність правління, що існувала в поліцей­ській державі, сама по собі не встановлювала юридичних відно­син між державою і населенням, за винятком одного, яке полягало у праві носія верховної влади на безумовне йому під­корення населення, яке, своєю чергою, розглядалось як об’єкт державного впливу.

Жодних юридичних обов’язків стосовно до населення у влади не було, а населення не мало жодних прав стосовно до влади.

У правовій державі досягається найвищий ступінь проникнен­ня державної організації правом. За своїм змістом таке проник­нення полягає у принциповому визнанні юридичних відносин між державою і підданими в порядку правління і встановленні суб’єктивних публічних прав громадян.

Ф. В. Тарановський розрізняв три види суб’єктивних публічних прав громадян (як членів державного утворення). По-перше, це права на участь у владі, які виявляються як у виборчих правах громадян, так і в правах представницьких органів (державних ор­ганів і органів місцевого самоврядування), що формуються грома­дянами шляхом виборів. По-друге, права на свободу від влади, які «забезпечують за індивідом визначену законом сферу духовних і матеріальних інтересів і виключають їх з-під впливу і втручання з боку державної влади» [81]. До таких прав Ф. В. Тарановський відносить: свободу совісті; особисту свободу (свободу пересуван­ня і виключення незаконного арешту); недоторканність житла; свободу і недоторканність приватної власності; свободу і таєм­ність приватного листування; свободу занять і промислів; свободу слова; свободу друку; свободу науки; свободу зборів і об'єднань; права індивідуальної свободи (в цивільно-правовому розумінні). По-третє, — це права на сприяння влади, сутність, зміст і обсяг яких залежить від напрямів і завдань державної діяльності.

У цих правах Ф. В. Тарановський виділяє два аспекти. Пер­ший він пов’язує суто з правовою державою, основні напрями діяльності якої зводились до правотворчості і гарантування осо­бистої безпеки. У цей час серед прав громадян на сприяння вла­ди були права на судовий захист та гарантування безпеки особи і майна громадян.

Другий аспект прав громадян на сприяння влади виходячи з концепції Ф. В. Тарановського слід пов’язувати з настанням но­вого напряму в діяльності правової держави, спрямованої на усу­нення і запобігання соціальним конфліктам, а також на підтрим­ку соціально вразливих верств населення в умовах вільної конкуренції та забезпечення таких прав, як право на догляд, пра­во на освіту, право на захист трудових прав, право на захист від експлуатації працедавцем тощо. Тобто на певному етапі функці­онування правової держави виникає потреба її нової діяльності в економічній та культурній сферах і «розвитку державного управ­ління в дусі так званої соціальної політики» [82].

Отже, нові напрями діяльності держави приводять до форму­вання нового виду суб’єктивних публічних прав, «установлення загального права громадянина на сприяння влади з питань за­безпечення його існування» [83].

Ступінь розвитку соціальної політики є характерним для ви­значення способу правління. Причому важливе значення в цьо­му має не тільки матеріальний зміст соціальної політики, а й правова її форма щодо сприяння держави соціально вразливим верствам.

Перша світова війна і революція в Росії вкрай загострили со­ціальні питання, і держави повністю усвідомили, що в раціона­льному здійсненні соціальної політики полягають їхні головні завдання. Після цього соціальний аспект правової держави по­чав закріплюватись у новітніх конституціях.

Визнаючи дещо декларативний характер конституційних принципів соціально-правової держави в основних законах Німе­ччини (від 11 серпня 1919 р.), Польщі (від 17 березня 1921 р.), Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (від 21 червня 1921 р.), Ф. В. Тарановський називав їх вкрай важливими і висловлював упевненість, що спосіб правління цих держав суттєво зміниться, якщо вони почнуть практичну реалізацію цих принципів.