3Перспективи соціально-правової держави за умов глобалізації

У програмних документах соціал-демократії кінця XX ст. було здійснено деяку корекцію основних напрямів і завдань суспільної модернізації, що були визначені раніше. Це було викликано появою у вісімдесяті роки чинників, які по­ставили під сумнів ефективність соціальної держави та її здат­ність в умовах глобальних змін виконувати традиційні функції з надання соціальних послуг.

Ідея економічного прогресу, яка була стрижнем модернізації західних суспільств наприкінці XX ст., набула нового змісту. Глобалізаційні процеси, як результат розвитку світової економі­ки, наукового та інформаційного прогресу, суттєво вплинули на економічну, політичну і соціальну сфери життєдіяльності як окремих суспільств, так і світового співтовариства загалом. Змі­нилась структура суспільних відносин, міжнародний аспект став у них провідним і почав суттєво впливати на загальний їхній зміст, стимулювати процеси дальшої трансформації функцій держав, формування законодавства міжнародних організацій, ак­туалізував необхідність гармонізації норм національного і між­народного права.

Створення транснаціональних корпорацій, глобалізація рин­ків капіталу і грошей, товарів і послуг унеможливили проведен­ня соціальної політики традиційними методами. Під тиском міжнародної конкуренції почала зазнавати постійного тиску бюджетна політика національних держав. Зниження податкових ставок, вимушене надання податкових пільг інвесторам з метою залучення їхніх капіталів, посилення конкуренції на ринку пра­ці. обумовленої трудовою міграцією, і зменшення зайнятості населення скоротили доходи до державних бюджетів і збільши­ли їх видаткову частину.

Вимушена економія грошових коштів спричинила здешевлен­ня соціальних програм, тому «соціал-демократичні партії...зму­шені провадити політику обмеження та скорочення послуг у ба­гатьох соціальних сферах, аби пристосуватися до бюджету, на який вони не можуть більше впливати» [62].

Інтеграційні тенденції в економічній, фінансовій, інформацій­ній, науковій та інших сферах стали підставою для перегляду ро­лі держави в нових умовах, відмови від неоліберальних ідей що­до її втручання в виробничі і розподільні процеси. Склалася ситуація, коли «прогрес у технічній, економічній і соціальній га­лузях, з одного боку, а соціальна політика — з другого, не тільки дедалі більше змагаються між собою, вони навіть протистоять один одному» [63].

На ідейно-теоретичному рівні соціал-демократії протистоїть ідеологія глобалізму, основою якої є концепція «відмирання дер­жави», «свобода торгівлі і підприємницької діяльності», «невтру­чання держави в економіку», яка генерується і підтримується транснаціональними корпораціями. Прибічники глобалізму заяв­ляють «...про кінець соціал-демократичного віку, оскільки його місія в промислово розвинених країнах від часу встановлення демократії і створення соціальної держави виконана» [64]. Вони відкидають концепцію сильної виконавчої влади і державного регулювання економіки Дж. Кейнса, котрі він розглядав як най­ефективніші засоби, що здатні гарантувати і забезпечити приватну ініціативу.

Більш близькими для них є погляди Ф. Хайєка та інших нео- консерваторів щодо обмеження ролі держави в інтересах приват­ного капіталу, вільного підприємництва і конкуренції. Вони впев­нені, що втручання держави в економічну сферу обмежує інди­відуальну свободу, а її завданням є лише забезпечення правового порядку і недоторканності приватної власності, яка є головною гарантією свободи. Принцип верховенства права неоконсервато­рами тлумачиться не тільки як підкорення виконавчої влади за­кону, а і як невтручання законодавчої влади у сферу особистої свободи і невідчужуваних прав людини, а «однією з головних ознак правової держави визнається верховенство приватного права над публічним і над самою конституцією» [65].

Глобалісти вважають, що головними суб'єктами економічних відносин мають бути транснаціональні корпорації, а не націона­льні держави.

Згадані ідеї підтверджуються на практиці. Протягом дев’я­ностих років минулого століття кількість глобальних транснаціо­нальних корпорацій збільшилася з 7 до 40 тисяч зі штаб- квартирами в 14 найбільш розвинених країнах. Транснаціональні корпорації, які виробляють одну третину світової промислової продукції і здійснюють 2/3 світової торгівлі, вживають заходів щодо обмеження економічної ролі держав, використовуючи для тиску на них міжнародні фінансові організації: Міжнародний ва­лютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Сві­тову організацію торгівлі [66]

На фінансові системи окремих країн посилюється тиск трьох фінансово-інформаційних центрів світу: США, Західної Свропи та Японії. Задовольняючи свої геополітичні амбіції, транснаціо­нальні корпорації намагаються послабити роль міжнародних де­мократичних організацій та звеличити роль НАТО. Суттєвими загрозами соціальній безпеці як окремих держав, так і світовому співтовариству стали злочинна діяльність у сферах економіки і фінансів, яка має стійкі тенденції до інтернаціоналізації, а також міжнародний тероризм. Транснаціональні злочинні угруповання значно швидше, ніж державні інститути, реагують на розвиток комунікацій, на будь-які пом'якшення прикордонного та митного контролю, міждержавних зв'язків. Це виявляється у збільшенні незаконної міграції, торгівлі наркотиками, відмиванні «брудних» грошей. Щороку транснаціональні злочинні угруповання неза­конно перевозять понад мільйон нелегальних мігрантів, загаль­ний щорічний обсяг операцій у наркобізнесі становить 500 млрд дол., одержаних незаконним шляхом [67], а загальний обсяг ко- рупційної діяльності у світі сягає 1,5 трлн дол. на рік, які так чи інакше «відмиваються».

За останні ЗО років злочинність у світі збільшилась у чотири рази, у тому числі в країнах колишнього CPCP, у США — у вісім разів, у Великобританії та Швеції — у сім, у Франції — у шість, у Німеччині — у чотири рази.

Негативною особливістю глобальних інтеграційних процесів є фінансові потоки спекулятивного характеру, до яких залуча­ються кошти тіньової економіки. На фінанси, що обслуговують реальний сектор економіки, припадає лише 10—12 % усього обігу світових фінансових ресурсів, і тільки 2—3 % фінансових угод обслуговують реальний сектор, інші — це торгівля цінни­ми паперами. Щоденні спекулятивні операції у світі сягають З трлн дол. [68].

Негативний вплив на імідж соціально-правової держави чи­нять також породжені глобалізацією економіки і новітніми тех­нологіями екологічні проблеми, а також деякі захворювання, що набувають ознак епідемії, подолання яких окремим державам не під силу. Зазначені чинники загрожують руйнацією визначальних засад соціально-правової держави, що створює небезпеку для втрати соціал-демократією політичного іміджу і зменшує до неї довіру населення, а також знижує можливості реалізації програ­ми побудови демократичного соціалізму.

Утім є ще один чинник, який потребує переосмислення харак­теру взаємозв’язків суспільства і держави й окреслення перспек­тив їх дальшої модернізації. Це — суттєві зміни в структурі соці­ально-політичних рухів західних країн, які не віддзеркалені в новітніх наукових публікаціях з досліджуваної проблеми. З’ясування суті цього чинника, особливостей його виникнення і тенденцій дає відповідь на питання про причини послаблення по­зицій соціал-демократії та втрати привабливості їх суспільного ідеалу.

В громадянському суспільстві з притаманним для нього полі­тичним плюралізмом, який гарантується правом і забезпечується державою, сформувався новий тип політичної культури, котра сприяла появі нових сильних («народних») партій, будова і орга­нізація діяльності яких не відповідає усталеним політичним тра­диціям. Вони спираються не на інтереси окремих груп чи класів, а на всі верстви населення. Суттєво різняться їхні ідейні засади. На відміну від чітко окреслених ідейних програм (основних чи програм дій) партій з більшим досвідом і тривалішими традиція­ми, духовною основою «народних» партій є система цінностей, які визнані більшістю населення.

Від часу створення союз як «нове політичне явище на полі­тичному горизонті» досяг значного успіху, узгоджуючи розбіж­ності та пом’якшуючи напруженість завдяки інтеграції та комп­ромісу як між членами союзу (наприклад, католиками і християнами-євангелістами), так і з іншими партіями. Достатньо згадати в цьому плані періоди правління голів ХДС Конрада Аденауера (з 1949 до 1963 р.), Людвіга Ерхарда (з 1963 до 1966 р.). Є погляд, що саме «політика, побудована на принципах христи­янської відповідальності, стала головною передумовою цього ус­піху» [69].

Підгрунтям інших соціально-політичних рухів є, по-перше, відмова від інституціонального принципу їх організації. Почина­ючи з останньої чверті XX ст. в країнах розвиненої демократії з'явились нові соціально-політичні рухи, які сповідують нетра­диційні форми участі й діяльності, справляючи суттєвий вплив на політичну, економічну і соціальну сфери. Це пацифістські, фемі­ністські, екологічні, антиглобалістські та інші рухи, а «їх нелю­бов до інституціональної політики випливає з бажання здобути демократію більш прямим і радикальним способом» [70].

По-друге, вони не обмежуються тільки виборюванням полі­тичних, економічних або соціальних прав. їх метою, поряд з за­значеним, стає розв'язання проблем, які виникають у результаті запровадження нових технологій, негативного впливу промисло­вого виробництва на навколишнє природне середовище, вирі­шення конфліктів з застосуванням сили тощо.

По-третє, основним засобом досягнення мети чи розв’язання проблеми, яка об’єднує їх членів, нові соціальні рухи вибрали протест, на відміну від організаційно оформлених рухів, основ­ним засобом яких є боротьба за приведення до влади своїх одно- партійців для реалізації програм партій.

Протестуючи проти порушення прав, виробничої або іншої ді­яльності, результати якої загрожують безпеці громадян або су­спільства, згадані рухи акцентують увагу суспільства на неспро­можності сучасної держави ефективно і своєчасно усувати загро­зи соціальній безпеці, а також на неефективності політики соці­ал-демократії.

Умовою існування свободи має стати гарантована державою можливість участі людей у розв'язанні питань, які стосуються за­гальних питань функціонування солідарного суспільства.

В умовах глобалізації дедалі гостріше постають питання роз­витку форм самоврядування трудящих у сфері виробництва і со­лідарної відповідальності всіх членів суспільства за економічний прогрес і створення дієвої системи соціального контролю за полі­тичною й економічною владою. Зазначений підхід, з одного боку, виключає можливість абсолютної влади держави над засобами виробництва і можливість централізованого їх використання, а з другого— унеможливлює свавілля і панування в суспільстві приватної власності.

Незважаючи на різні підходи соціал-демократів до розуміння доцільності й ефективності тих чи інших організаційно-правових форм господарювання, усі вони, як і раніше, «сходяться на осно­вній ідеї змішаного і демократичного економічного устрою» [72]. У сучасному світі, що зазнає суттєвих змін, економічний демок­ратизм, на їхню думку, не перестає бути найбільш ефективним чинником боротьби з безробіттям. В умовах глобалізації важли­вим також вважається збереження соціальної відповідальності ринку, який «є найліпшим інструментом економічного регулю­вання, ніж таким може бути централізована бюрократія» [73].

У Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу 1989 р. (Стокгольмській) соціал-демократи приділили значну увагу усуненню чинників загроз соціальній безпеці, забезпеченню ми­ру, регіональній, планетарній, а також екологічній безпеці.

Відповідно до Декларації соціал-демократичні партії країн центральної і північної Європи «почали розроблення нового по­літичного проекту з урахуванням особливостей історії своїх кра­їн, високого рівня розвитку їх економіки та географічного поло­ження, включивши до цього проекту екологічні інтереси й критичну оцінку соціальних наслідків використання технологій, пов’язаних з екологічним ризиком... На початку 90-х років...соціал-демократія вже повсюдно прийняла проект розвитку екологічно та соціально відповідальної економіки» [74].

Серед принципів цієї впливової міжнародної політичної орга­нізації знову почали згадуватись демократія і плюралізм, демо­кратичний економічний порядок, система освіти, а також соціаль­на держава і права людини.

Щоб вступити в XXI століття, зазначав свого часу Віллі Брандт, захист прав людини повинен стати основою прогресу. «Права і свободи особи, демократичне право брати участь у прий­нятті рішень і права на соціальний захист взаємообумовлені, і тільки їх сума здатна гарантувати свободу людини» [75].

У Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.) за ініціативи В. Брандта визначено кілька основних бло­ків проблем, які має розв'язати цей політичний рух в умовах су­спільних змін, що відбулись, та з урахуванням тенденцій глобалі­зації. По-перше, це соціально-економічний блок проблем, розв'я­зуючи які, «соціал-демократія покликана, як і раніше, хоч і на нових шляхах, обстоювати пріоритети політичної відповіда­льності перед логікою ринку та базисне соціальне забезпечення й зайнятість» [76]. Як і раніше, соціал-демократи залишаються вір­ними ідеям змішаної економіки.

Зважаючи на реалії сучасного ринкового господарства і тен­денції світової інтеграції, вони пропонують створити новий міжнародний економічний порядок на основі принципу солідар­ності. При цьому мають бути враховані й узгоджені інтереси і розвинених самодостатніх країн, і таких, що тільки розпочали побудову засад державності соціально-правового характеру. Умовою рівноправного і солідарного співробітництва між ними має стати фундаментальна реформа фінансових відносин, а та­кож гарантована міжнародно-правовими актами демократична економічна політика, яка сприятиме розвитку, створенню «не­обмежених умов для поліпшення життя і появи нових можливо­стей» [77].

З огляду на підвищення продуктивності праці, обумовленої запровадженням нових технологій і вивільненням працівників, соціально-правова держава має вжити заходів щодо зміни умов праці. Перш за все це заходи зі збільшення робочих місць за ра­хунок інвестицій у соціальне забезпечення, а також внесків су­спільства на розвиток нових технологій і на вдосконалення ін­фраструктури. При цьому розвиток технологій має сприяти та­кому збільшенню робочих місць, яке перевищувало б рівень безробіття. Серед ключових завдань соціально-правової держа­ви мають бути також покращання умов праці з метою збере­ження здоров’я робітників, запровадження заходів безпеки на робочому місці, збереження генофонду, гарантування економіч­них прав трудящих.

Глобалізація економіки потребує створення системи ефектив­ного соціального контролю, провідними аспектами якої мають стати залучення трудящих до процесу прийняття економічних рішень, участі у розв’язанні питань використання засобів вироб­ництва як на національному, так і на міжнародному рівні.

По-друге, це розв’язання проблем екологічної безпеки. У цьо­му плані соціал-демократія вважає себе представницею екологіч­но відповідального зростання і ставить завдання втілювати в життя ідею сталого розвитку.

Соціально-правові демократичні держави мають об’єднати зу­силля з усунення небезпек, що можуть призвести до порушення екологічного балансу. Захист навколишнього природного се­редовища має набути міжнародного значення. Соціал-демокра­тією передбачається вжиття заходів щодо сприяння розвитку природних циклів, оскільки «захист навколишнього природного середовища завжди рентабельніший, ніж його відновлення» [78].

З урахуванням промислового тиску на природне середовище визнається доцільним пошук альтернативних джерел енергії, роз­робка природоохоронних технологій. При цьому мають бути ви­ключені негативні наслідки впливу на навколишнє природне се­редовище, викликані переміщенням технологій з індустріально розвинених до інших країн.

Важливим напрямом діяльності соціальної держави відповід­но до програмних документів соціал-демократів багатьох країн мають бути соціальні інвестиції в природоохоронні заходи. Такі інвестиції вважаються ними найефективнішими з усіх, які тіль­ки може здійснювати суспільство в сучасних умовах.

Утім з цієї проблеми мали місце також більш радикальні ідеї щодо усунення екологічних загроз, які не знайшли втілення в Де­кларації. Пропонувалось «набратися достатньої політичної волі для того, щоб на короткий термін обмежити інтереси економіч­ного розвитку» [79]. Зазначимо, що австрійські, фінські, голланд­ські та німецькі соціал-демократи спроби узгодити екологічні та економічні інтереси розпочали ще на початку вісімдесятих років.

По-третє, це продовження цілеспрямованої діяльності з за­безпечення безпосередньої участі громадян в управлінні справа­ми як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні.

По-четверте, у світі, що змінився, соціал-демократія пропо­нує скорегувати культурну політику.

Система гарантій і досконалі юридичні механізми забезпечен­ня політичних, основних економічних і соціальних прав, а також достатній рівень добробуту призвели до поширення в західних суспільствах тенденцій індивідуалізму і втрати консолідуючої ролі принципу солідаризму.

Удосконалення системи освіти і професійного навчання, висо­ка соціальна мобільність кваліфікованих робітників, інженерно- технічного персоналу і службовців сприяють їх самостверджен­ню, дають їм підстави вважати себе творцями власного життя, роль держави в якому є мінімальною.

З огляду на зазначене соціал-демократи пропонують приді­лити більше уваги людському фактору, який повинен відіграти визначальну роль в модернізації соціальної правової держави і утвердженню в суспільствах основних цінностей демократи­чного соціалізму. У цьому плані є завдання поєднати універса­льність прав людини і демократії з культурною толерантністю стосовно різних культур, що претендують на самоствердження, оскільки культурна однорідність є загрозою демократії і сво­боди.

Визначальним фактором розвитку сучасного демократичного і толерантного суспільства визнається освіта, метою якої мають бути розвиток процесів пізнання, наступність у питаннях культур­ного і духовного спадку поколінь; підготовка особи до життя в умовах забезпечення рівних можливостей; надання допомоги кожному в розвитку особистого потенціалу.

Свобода, соціальна справедливість, солідарність і толерант­ність мають стати основними поняттями в процесі освіти. Розви­ток культури неможливий без остаточного викорінення дискри­мінації жінок, виключення фактів обмеження їхньої участі в соціальному і політичному житті кожної держави.

Корекція функцій соціальної правової держави, подальша її модернізація має здійснюватись з урахуванням необхідності прий­няття нормативно-правових актів і розробки практичних програм дій щодо вирівнювання прав чоловіків і жінок на освіту, профе­сійне навчання, на рівну оплату праці, на участь в політичному житті тощо.

П’ятий блок проблем пов’язаний з розв’язанням питань «у вимірі рівності і свободи», де соціал-демократія «має бути захис­ницею диференційованої політики рівності», що створить умови для досягнення соціальної справедливості, «рівної свободи» [80].

І останній блок найважливіших проблем — це забезпечення миру. Соціал-демократи ставлять собі за мету добитись визнання його основною цінністю для всіх політичних систем, що є мож­ливим за умови створення нового міжнародного економічного й політичного устрою, який повинен включати в себе повагу до на­ціонального суверенітету і право на національне самовизначення, мирне врегулювання конфліктів, припинення проставок зброї во­рогуючим сторонам, використання можливостей OOH та інших впливових міжнародних організацій. Пропонується, щоб різні «соціально-економічні системи і нації співпрацювали одна з ін- шою в проектах зі створення обопільної довіри і роззброєння», брали участь у мирному змаганні зі «сворення соціальної забез­печеності, добробуту і солідарності» [81].

З урахуванням сучасних тенденцій суспільного розвитку і процесів глобалізації провідні ідеологи і діячі соціал-демократії намагаються відмовитись від багатьох аспектів неолібералізму, скорегувати стратегію і тактику дальшого розвитку соціально- правової держави, пропонують запровадити новий характер вза­ємовідносин між особою і державою, яка «повинна перетворити­ся з весляра в керманича, менше контролювати і більше форму­лювати завдання» [82].

Піддаючи аналізу процес модернізації соціально-правової державності в Німеччині і Великобританії, Г. Шредер і Т. Блер, зокрема, зазначають, що в недалекому минулому мало місце не­коректне тлумачення справедливості, яку плутали з вимогою рів­ності в розподілі, що призвело до зниження відповідальності, по­родження пересічності і поширення конформізму. У цьому плані вони підтвердили тезу В. Брандта, висловлену ним свого часу, що соціал-демократи «переймались більше розподілом доходів з ка­піталу, а не управлінням ним» [83].

Практичне втілення ідеї справедливості як однієї з основних цінностей демократичного соціалізму, — зазначають Г. Шредер та Т. Блер, — у минулому досягалося за рахунок збільшення державних видатків з метою надання якісних соціальних послуг. Водночас не приділялося належної уваги з’ясуванню ефектив­ності використання таких видатків, не вивчалося питання, на­скільки вони можуть «дати людям можливість допомагати са­мим собі» [84].

У цих умовах у суспільстві почали формуватись тенденції, ко­ли права почали ставитись вище від обов’язків, а ідея взаємної відповідальності держави і особи почала втрачатись.

Замість здійснення заходів з підвищення особистої відповіда­льності, розвитку ініціативності і заповзятливості, стимулювання зацікавленості в особистих досягненнях, репродукувалась ідея про необхідність усунення державою негараздів ринкового меха­нізму. Необ’єктивно оцінювалась здатність національної політи­ки до «тонкого» управління економікою задля економічного зро­стання і збільшення кількості робочих місць.

В умовах новітніх суспільних змін пропонується концепцію соціально-правової держави наповнити новим змістом. На думку Г. Шредера та Т. Блера, слід зберегти мінімальні норми соціаль­ної підтримки і надавати допомогу вразливим верствам населен- ня в подоланні проблем, що виникають у зв’язку з інтернаціона­лізацією виробництва, перебудовою окремих галузей економіки, новими технологіями, змінами в характері праці. Важливим за­вданням модернізації вважається інвестування «в людський капі­тал для підготовки як окремого робітника, так і підприємства до наукомісткої економіки майбутнього» [85].

Має бути подолана диспропорція між вакантними місцями, які не можуть бути заповнені, і нестачею кваліфікованих претен­дентів на них. У зв'язку з цим важливою гарантією мають ста­ти освіта і навчання протягом усього життя. Ідею про одне- єдине місце за все життя соціал-демократи пропонують відки­нути і створити умови, в яких окремий індивід міг би підвищу­вати свою кваліфікацію і використовувати свої здібності повніс­тю. Своєю чергою, держава повинна стимулювати нагрома­дження коштів для покриття витрат на навчання протягом усьо­го життя.

У сучасній концепції державності соціально-правового харак­теру, на думку авторів пропозицій, мають бути переглянуті фун­кції «активної держави», за якою залишається основна роль у розвитку економіки. «Ми хочемо, — зазначають Г. Шредер і Т. Блер, — не ліквідувати, а модернізувати соціальну державу» [86]. На їхню думку, має бути реформована система соціальних гарантій, яка насправді зменшує можливість знайти роботу. Такі гарантії повинні стати «трампліном особистої відповідальності» і сприяти розширенню рівних можливостей усіх людей.

Усі соціально-політичні інструменти мають поліпшувати жит­тєві шанси, спонукати до самодопомоги і сприяти зростан­ню особистої відповідальності, формувати свідоме розуміння того, що права водночас обумовлюють відповідальність. Ціле­спрямованим направленням дотацій і пільг на обмежену зайня­тість, зменшенням податкового тиску і соціальних витрат на зайнятість держава має заохочувати працедавців створювати і пропонувати «стартові робочі місця», запроваджувати «акціонер­ні пенсії».

З метою подолання безробіття держава має сприяти розвитку підприємництва, створенню підприємств, фінансувати інші прое­кти для зайнятості населення, зменшуючи тим самим фінансовий тиск на державний бюджет для виплати допомоги з безробіття. Разом з тим держава повинна жорсткіше контролювати ефектив­ність використання коштів, спрямованих на соціальні програми, піддавати перевірці на здатність самостійно заробляти собі на життя осіб, яким надаються соціальні дотації як безробітним. Однією з основних функцій сучасної держави, її політичним за­вданням є гарантування соціальної безпеки, боротьба зі злочин­ністю, соціальним розтлінням і наркоманією.

Важливим напрямом модернізації соціальної держави вважа­ється зміна пріоритетів податкової політики. Зменшення подат­кового тиску на корпорації, за розрахунками авторів пропозицій, має підвищити їхню рентабельність, сприяти залученню інвести­цій. підвищенню економічного потенціалу, збільшенню ресурсів, які будуть спрямовані на фінансування соціальних програм.

Водночас має бути зменшене оподаткування доходів фізичних осіб, які зайняті на некваліфікованих роботах, а також підприємців.

Податкове навантаження може бути збалансовано за рахунок оподаткування використання ресурсів навколишнього природно­го середовища на зразок Німеччини. Паралельно з цими заходами доходи державного бюджету можуть бути збільшені за допомо­гою ефективних заходів боротьби з недобросовісною конкурен­цією й ухилянням від сплати податків.

Крім розв’язання зазначених завдань пришвидшити перехід індустріального виробництва до наукомісткого сервісного суспі­льства, на думку авторів пропозицій, має розвиток сучасної ефек­тивної державної інфраструктури, яка включає «сильну наукову базу», освіту і є «важливою ознакою динамічної економіки, що створює робочі місця» [87]. Багато ідейно-теоретичних положень концепції соціально-правової держави та поглядів щодо перспек­тив її модернізації, а також чимало аспектів програм практичних дій соціал-демократії минулого залишаються актуальними і в умовах глобалізації.

Особливої цінності досвід західної соціал-демократії набуває для перехідних суспільств, у тому числі України, які перейма­ються проблемами побудови соціально-правової держави, нама­гаючись водночас «вписатись» у процеси світової інтеграції.

По-перше, це врахування досвіду соціал-демократичних уря­дів з питань юридичного й організаційного забезпечення проце­сів демократизації суспільного і державного ладу, створення умов для розвитку інститутів громадянського суспільства, стано­влення політичного та ідеологічного плюралізму; здатність по­ступатись власними політичними амбіціями і співпрацювати в коаліції з іншими політичними силами на принципах компромісу і толерантності задля створення умов з утілення в життя основ­них цінностей демократичного соціалізму.

По-друге, це досвід визначення перспектив модернізації еко­номіки на принципах соціалізації; гарантування і забезпечення розвитку всіх форм власності, багатоманітності організаційно- правових форм підприємницької діяльності; узгодження держав­ного регулювання економіки з механізмами ринкового саморегу­лювання; досвід юридичного забезпечення участі трудящих в управлінні виробництвом через акціонування, функціонування системи соціального контролю.

По-третє, це досвід здійснення «радикальних соціально- економічних заходів, спрямованих на прискорення структурної перебудови суспільного виробництва (науки, промисловості, сільського господарства, транспорта, сфер торгівлі і послуг, управління, освіти, охорони здоров’я, охорони природи і т.п.) за умови орієнтації на максимально можливе врахування різнобіч­них інтересів суспільства і забезпечення нагальних потреб широ­ких верств населення» [88], а також досвід ефективного регулю­вання процесів вивільнення працівників у зв'язку з запроваджен­ням нових технологій, автоматизації виробництва та тих кадрів, що «не відповідають вимогам необхідної кваліфікації і компетен­тності» «і створенням дієвих компенсаційних механізмів соціа­льного забезпечення груп і верств населення, які більшою мірою потерпають від негативних наслідків структурних змін у суспіль­стві» [89].

Заслуговує також на увагу досвід західної соціал-демократії в створенні гарантій і юридичних механізмів захисту прав і свобод людини і громадянина, а також системи соціальної безпеки.