2 Особливості реалізації практичної політики соціал-демократів Заходу з розбудови соціально-правової держави

Фактично з перших років свого утворення соціал-демократичні партії почали здійснювати цілеспрямовані заходи щодо втілення свого суспільного ідеалу демократичної державності правового і соціального характеру в життя.

Бельгійська робітнича партія, наприклад, на парламентських виборах 1894 року, уже через дев'ять років після створення, одер­жала 25 % голосів виборців [25], що дало їй можливість домогти­ся ухвалення законів про працю, про пенсійне забезпечення, про вибори тощо. На парламентських виборах, що відбулись у пер­шій половині XX ст., ця партія вже мала довіру від ЗО до 40 % виборців.

Пізніше, незважаючи на деяке зменшення цифрових показни­ків результатів парламентських виборів, соціал-демократи Бельгії й далі суттєво впливали на зміст соціальної політики, а її пред­ставники брали участь у коаліційних урядах і навіть періодично очолювали їх.

Дослідник цього політичного руху В. Я. Швейцер зазначає, що з початку другої половини XX ст. соціал-демократи Бельгії, «ви­користовуючи свої урядові позиції, змогли домогтися ухвалення низки законів, які поліпшували становище трудящих. Було збіль­шено витрати на будівництво житла, в окремих галузях промисло­вості запроваджено 45-годинний робочий тиждень, поліпшено со­ціальне страхування...здійснено широку реформу соціального забезпечення («реформа Лебюртона»)» [26]. змістом якої було за­провадження безоплатного медичного обслуговування пенсіоне­рів, удів, сиріт та інвалідів; встановлено мінімальний розмір допо­моги в разі тимчасової втрати працездатності. Позитивно були вирішені питання збільшення пенсій, допомоги сім’ям.

Такі само тенденції впливу соціал-демократії на формування правової держави соціального характеру простежувались в Авст­рії. Уже 1897 року до законодавчого органу Австрії було обрано 14 членів Соціал-демократичної робітничої партії [27]. З початку XX ст. ця партія посідала провідне місце в законодавчому органі держави. Після десятирічної перерви (заборона партії 1934 р. піс­ля повстання шуцбунду — збройної організації Соціал-демо­кратичної робітничої партії Австрії і фашистської диктатури) со­ціал-демократи Австрії повернули довіру населення.

З 1945 р. соціал-демократів, тепер уже Соціалістичну партію Австрії, на парламентських виборах підтримувала майже поло­вина населення, а її представники були членами коаліційного уряду й обирались на посаду глави держави. Соціалісти Австрії ініціювали ухвалення багатьох законів, спрямованих на регулю­вання соціальної сфери та гарантування економічних та соціа­льних прав своїх співгромадян. Серед них закони про участь трудящих в управлінні виробництвом, допомогу безробітним, відпустки, охорону праці деяких категорій працівників, трудову інспекцію та ін.

У другій половині XX ст. соціалістів Австрії на парламентсь­ких виборах підтримувала абсолютна більшість населення (1971 р. — 50,02 %; 1975 р. — 50,4%; 1979 р. — 51,2%) [28]. їм удалося вжити ефективних заходів з дальшого розвитку соціа­льного аспекту правової держави. По-перше, увагу було приділе­но вдосконаленню та інтеграції державного сектору економіки і насамперед розвитку базових сфер промислового виробництва — топливно-енергетичної, металургійної, хімічної.

По-друге, було здійснено заходи з реалізації багатьох поло­жень програми соціал-демократів у сфері екології.

По-третє, проведено реформу трудового законодавства; вдос­коналено систему гарантій трудових прав; юридично визначено порядок участі трудящих в управлінні виробництвом, професій­ної підготовки кадрів; передбачено контроль за діями адміністра­ції підприємств із соціальних питань.

По-четверте, соціал-демократам вдалося вирішити питання щодо значного підвищення матеріальних доходів населення, а також зберегти тенденції позитивного розв’язання проблеми зайнятості.

По-п’яте, правляча соціал-демократична партія домоглась ухвалення низки законів та підзаконних актів щодо соціально­го захисту вразливих верств населення: підвищення пенсій; надання цільової матеріальної допомоги багатодітним сім’ям; вирішення багатьох питань тендерної політики, соціалізації освітянської сфери; запровадження заходів медичної практики та цільової допомоги на лікування пенсіонерам та малозабез­печеним.

Суттєво впливала на політичні процеси і формування соціа­льно-правової державності Соціал-демократична партія Німеч­чини. На початку XX ст. до її лав входило понад мільйон членів, а на парламентських виборах 1912 р. її вже підтримало 35 % ви­борців.

Після революції в листопаді 1918 р. соціал-демократи збере­гли довіру населення. На виборах 1919 р. за них було віддано 37,9 % голосів виборців. Президентом республіки було обрано Фрідріха Еберта (1871 —1925), який очолював соціал-демокра- тичну партію Німеччини. За ініціативи партії 1 І серпня 1919 р. установчими зборами у Веймарі було ухвалено Конституцію федеративної республіки, яка в переліку «основних прав і обо­в’язків німців», поряд з традиційними для тогочасного суспільс­тва політичними правами і громадянськими свободами, перед­бачала й соціальні права, які виборювала німецька соціал- демократія.

У частині першій Веймарської конституції «Устрій і завдання імперії» визначались аспекти соціальної політики держави та ос­новні напрями (функції) діяльності щодо її реалізації. Зокрема, Основним законом на державу покладались завдання з законодав­чого забезпечення благодійної діяльності (п. 5 ст. 7 Конституції); охорони здоров'я (п. 8 ст. 7 ); робітничого права, страхування, охорони робітників і службовців, пошуку роботи (п. 9 ст. 7); пік­лування про учасників війни та сиріт (п. 11 ст. 7); охорони пуб­лічного порядку і безпеки (п.

Веймарською конституцією гарантувались і забезпечувались власність (ч. 1 ст. 153), а також свобода договорів згідно з зако­нами (ч. І ст. 152). Передбачалась багатоманітність організацій­но-правових форм підприємництва (ст. 157), робоча сила оголо­шувалась під особливим піклуванням держави (ст. 157), надавалась свобода об’єднання з метою збереження і поліпшення умов праці (ст. 159), запроваджувалось страхування у зв’язку з економічними наслідками хвороби і старості, а також можливими життєвими випадковостями (ст. 161). Водночас Конституція (ст. 165) надавала можливість усім робітникам і службовцям на рівних правах з підприємцями брати участь у визначенні умов праці та заробітної плати, а також у господарському розвитку ви­робничих сил.

З метою захисту своїх соціальних і господарських інтересів передбачалось створення робітничих рад підприємств, а також окружних робітничих рад, які разом із представницькими орга­нами підприємців об'єднувалися в окружні економічні ради та імперську економічну раду.

Уряд повинен був попередньо узгоджувати з імперською еко­номічною радою законопроекти соціально-економічного, госпо­дарського та політичного значення, перед тим як подати їх на розгляд до рейхстагу. До того ж імперська економічна рада наді­лялась правом законодавчої ініціативи.

У роки фашизму (1933—1945 рр.) соціал-демократичну пар­тію Німеччини було заборонено, а в повоєнний час її традиційно підтримувала значна частина населення. 1949 року на виборах до законодавчого органу за неї проголосувало 29,21 % виборців; 1953 році— 28,2%; 1957— 31,8 %; 1961— 36,2%; 1965 — 39.3 %; 1969 — 42,7 %; 1972 — 45,9 %; 1976 — 42,6 %; 1980 — 42,9 %; 1983 — 38,2 % [ЗО].

В активі цієї соціал-демократичної партії голосування її чле- нів-парламентарів 23 травня 1949 р. за ухвалення Основного за­кону, п. 1 ст. 20 якого вперше у світовій практиці конституціона­лізму визначив Федеративну Республіку Німеччини «демокра­тичною і соціальною федеративною державою», яка повинна по­важати і захищати непорушність людської гідності (п. 1 ст. 1) і «невідчужувані права людини як основу всякої людської спіль­ноти» (п. 2 ст. 1) [31].

На другу половину XX ст. припадає найбільш ефективна дія­льність німецької соціал-демократії щодо втілення ідей соціаль­но-правової держави в життя. У цей період члени партії обіймали провідні посади в уряді. Голова СДПН Віллі Брандт в 1969— 1974 рр. був канцлером ФРН, а в 1974—1982 рр. цю посаду обіймав один з провідних діячів німецької соціал-демократії Гельмут Шмідт.

Реалізації програмних положень демократичного соціалізму сприяв політичний авторитет В. Брандта, який з 1966 р. був ві- це-головою, а з 1976— головою Соціалістичного Інтернаціона­лу. Його діяльність як державного і політичного діяча була за­гальновизнаною. 1971 року за ініціативи і практичні заходи з питань збереження миру він був нагороджений Нобелівською премією миру.

Поступово німецькі соціал-демократи почали реалізовувати програмні положення демократичного соціалізму. У п’ятдесятих роках вони домоглися ухвалення законів про участь робітників вугледобувної і металургійної промисловості в управлінні під­приємствами, охорону прав молоді, надання цільової матеріаль­ної допомоги у зв’язку з хворобою. У сфері економіки соціал- демократи за домовленістю з іншими політичними партіями за урядовою коаліцією визначили межі впливу держави на ринко­вий механізм і здійснювали його державне регулювання. Узго­джені дії коаліції в цьому плані передбачали періодичні консуль­тації уряду, профспілок і підприємців.

На початку 1970-х рр. було здійснено заходи з дальшого фор­мування нової соціальної політики. Зазнала реформи система со­ціального страхування, частина її коштів почала формуватись підприємцями, а пенсіонери були звільнені від сплати відповід­них внесків.

Такі само тенденції впливу соціал-демократів на процеси фор­мування соціально-правової держави були у Великобританії. Найактивнішим в цьому плані був період безпосередньо після Другої світової війни та друга половина XX ст. Починаючи з 1945 р. на парламентських виборах лейбористів підтримувала майже половина електорату (1945 року вони одержали 47,8 % го­лосів виборців; 1951 р.— 48%; 1955 р.— 46,4%; 1959 р.— 43,8%; 1964 р. — 44,1 %; 1966 р,— 47,9%; 1970 р. — 43%; 1974 р. — 39,2 %; 1979 р. — 36,9 %).

Водночас слід зауважити, що як теоретичне бачення, так і практичні заходи лейбористів з розв’язання завдань побудови соціально-правової держави дещо відрізнялись від стратегії і тактики соціал-демократів континентальної Європи.

Уряд, очолюваний лідером Лейбористської партії Великобри­танії Клементом Річардом Еттлі (1883—1967), у 1945—1951 рр. основні зусилля скерував на створення економічної бази для ре­формування соціальної сфери. Зокрема, до державної власності була переведена п’ята частина базових галузей промисловості і транспорт — топливно-енергетична (вугільна, електроенергетич­на, газова промисловість); чорна металургія; залізничний та авіа­транспорт; Банк Великобританії.

1946 року у Великобританії був створений Національний фонд страхування, третина коштів якого формувалась робітни­ками і службовцями, а решта — державою і підприємцями. Згід­но з законом про національне страхування 1946 р. 35 % фонду формувалось працівниками, 33 % — працедавцями, 26 % — державою. Пізніше (в 1953— 1954 рр.) їхня участь у формуванні фонду була скорегована. Робітники сплачували до фонду 41 %. власники підприємств— 39 %. скарбниця — 12 % коштів [32]. З цього фонду надавалась допомога в разі втрати роботи, трав­мування, загибелі, народження та деяких інших. Зокрема, 1951 року таку допомогу було надано 2,5 млн осіб, що її потребува­ли [33].

1951 року було вжито заходів щодо розширення прав грома­дян в управлінні виробництвом, скасовано заборону страйків, створено третейський суд, до повноважень якого було віднесено вирішення спорів, що виникали в промисловості між працедав­цями і найманими працівниками.

За ініціативи лейбористів було створено національну сис­тему охорони здоров'я, основними етапами якої стало переве­дення лікарень у державну власність, утворення лікарняних кас і надання за ці кошти фактично безоплатної медичної до­помоги.

Законом про промисловий травматизм 1946 р. підприємці зобов’язувались виплачувати компенсацію працівникам за не­щасні випадки, що траплялися з ними на виробництві.

Пізніше, під час урядування лейбористів у 1964—1970 рр. на чолі з прем’єр-міністром Гарольдом Вільсоном, реформу системи охорони здоров’я було продовжено. Було значно збі­льшено кількість лікарень і медичних працівників, у законодав­чому порядку визначено гарантії медичного забезпечення ін­валідів та людей похилого віку. Водночас був збільшений роз­мір пенсій за віком, а також адресна цільова допомога у зв’язку з безробіттям і хворобою. Серед реформаційних захо­дів соціального спрямування були також збільшення обсягів муніципального будівництва та запровадження обмежень щодо підвищення плати за житло.

Лейбористи цього періоду продовжували традиції своїх попе­редників щодо визначення особливого місця держави в розв’я­занні соціальних проблем, віддаючи перевагу державному секто­ру економіки. Вони ототожнювали соціальні послуги, які нада­ються державою, із соціалізмом і вважали, що сутністю держави добробуту є активність держави і наявність системи соціальних послуг [34].

«Визначення принципу соціалізму, — зазначав один з ліде­рів лейбористів Герберт Моррісон,— виражається в усій дія­льності держави з економічного планування і контроля, а та­кож у соціальному законодавстві про неповнолітніх і людей похилого віку, про хворих і безробітних, про освіту і житлове будівництво» [35].

Ґрунтуючись на такому баченні соціальної держави, фінан­сування соціальних програм лейбористи намагались здійснюва­ти в основному через перерозподіл державою коштів з центру. Значна частка в цьому припадала на надходження до бюджету від доходів національних підприємств, а також від збільшення ставок оподаткування доходів корпорацій та деяких видів пода­тків на доходи фізичних осіб.

Надалі у Великобританії сформувалась дворівнева система соціальних послуг. Національне страхування, національна допо­мога і більша частина національної системи охорони здоров’я ві­дійшли до компетенції уряду, а інші соціальні послуги: освіта, житлове будівництво — залишились у компетенції місцевих ор­ганів влади.

Проте ідеологи лейбористів та їхні представники в уряді дещо переоцінювали роль держави в системі соціальних по­слуг і невиправдано звужували в цьому роль місцевого само­врядування.

У повоєнний час в Англії, як зазначають Дж. Харвей та К. Худ, «процес вилучення функцій з надання соціальних по­слуг зі сфери компетенції місцевих органів відбувався дедалі більш прискореним темпом» [36]. Зокрема, згідно з законом про національну охорону здоров’я 1946 р. лікарні були підпо­рядковані окружним радам, що призначались міністром. Були також націоналізовані муніципальні підприємства, які надава­ли населенню послуги з газо- та електропостачання, а також перебрані до першого рівня деякі інші соціальні послуги.

Особлива роль в плані розробки теоретичної моделі соціаль­но-правової держави та практики її побудови серед інших нале­жить соціал-демократичним партіям та їхнім ідеологам сканди­навських країн.

Шведська, датська та норвезька соціал-демократичні партії «дістали можливість не періодично, як у більшості капіталіс­тичних держав, а довгостроково формувати внутрішню і зов­нішню політику. Протягом усього повоєнного періоду рефор­місти майже одностайно пропагують країни Північної Європи як зразок «демократичного соціалізму» [37], який, як зазначає шведський історик К. Бекстрьом, став результатом тривалих конституційних і соціально-економічних реформ» [38]. Завдя­ки ефективній діяльності з реформування політичної, еконо­мічної і соціальної сфер ці партії об’єктивно посідають особ- ливе місце в політичних системах суспільств і владних струк­турах.

У плані нашого дослідження слід зазначити, що суспільний ідеал соціал-демократів скандинавських країн — держава добро­буту, був сформований на початку XX ст. Програмні документи цих партій зазнали впливу німецької соціал-демократії, у зв’язку з чим деякі дослідники [39] шведську модель соціально-правової держави називають вторинною, водночас наголошуючи, що Швеція «стала класичною країною третього шляху і лабораторі­єю будівництва соціалізму».

Ще на початку минулого століття в соціал-демократів Данії, Норвегії та Швеції сформувалось тотожне бачення перспектив суспільної та державної модернізації, їх постійного розвитку в напрямі демократичного соціалізму, матеріальною базою якого є держава добробуту. Основними етапами модернізації соціал- демократи скандинавських країн, як і їхні колеги в інших краї­нах Європи, вважали політичну, економічну та соціальну демо­кратію. Намагання зі створення засад держави добробуту роз­почалось у цих країнах у першій половині XX ст. за часів правління урядів соціал-демократів або їх входження до урядо­вих коаліцій. Сьогодні самими соціал-демократами визнається, що «держава добробуту ніколи не могла бути проектом лише соціал-демократії або робочого класу. Починаючи з «дому на­роду» в 1930-х рр. і до нової держави добробуту «середнього класу» в 1970-х рр. шведські соціальні реформи завжди відби­вали покладені в їх основу ідеї політичних і соціальних коалі­цій» [40].

У Данії, зокрема, безпосередня участь соціал-демократів у структурі виконавчої влади почалась у квітні 1924 р.; Норвегії — у січні 1928 р.; Швеції— на початку 1920 р. [41]. Ідеологія дер­жави загального добробуту позитивно сприймалась суспільства­ми, тому традиційно соціал-демократів у цих країнах підтриму­вала значна частина електората. На парламентських виборах у Швеції й Норвегії за них віддають голоси від 40 до 50 % вибор­ців, а в Данії приблизно третина.

Усе це дало можливість соціал-демократам одержувати вели­ку кількість мандатів у законодавчих органах і здійснювати ефе­ктивний вплив на формування політики своїх країн і поступово втілювати ідею держави добробуту в життя.

У цілому парламентський потенціал соціал-демократів у скан­динавських країнах за результатами виборів протягом минулого століття був таким [42]:

СП kθ

ШВЕЦІЯ

ДАНІЯ

НОРВЕГІЯ

Повоєнний період для Скандинавських країн був більш ефе­ктивним як у плані теоретичних пошуків, так і в питаннях вті­лення ідеї держави добробуту в життя. Утім слід зазначити, що основним напрямом теоретичних пошуків ідеологів соціал- демократії Скандинавських країн у цей період було з’ясування особливостей становлення інститутів та механізмів соціально- правової держави, її економічних і соціальних функцій. Теоре­тичне бачення сутності такої держави, а також перспектив по­будови демократичного соціалізму фактично не змінилось. Тоб­то в повоєнний період у теорії соціально-правової державності превалював прагматичний компонент, про що свідчить аналіз програмних документів соціал-демократичних партій цих країн. «Наша партія, — зазначає шведський соціал-демократ В. Бергс- трьом, — ніколи не була особливо зацікавлена в теоретичних дискусіях» [43].

1945 року Соціал-демократичною партією Данії була ухвалена програма, що стала відома під назвою «Данія майбутнього», в якій на основі «Програми принципів» 1913 р. було викладено та­ктику партії щодо дальшого розвитку засад економічного і соціа­льного демократизму. Серед першочергових передбачалося здій­снення заходів зі створення системи суспільного контролю за сферами виробництва і розподілу, банківською діяльністю, за­безпечення повної зайнятості населення, розв’язання проблем житлового будівництва.

Також «Загальна програма» Норвезької робітничої партії (НРП) 1945 р. основні зусилля уряду, який вона тоді очолила, пропонувала скерувати на створення на основі політичного де­мократизму, що був на той час в основному сформований, на розвиток двох таких складників соціально-правової держави: економічного і соціального демократизму. Найголовнішими при цьому вважались пріоритетний розвиток державного сектору економіки, державних важелів впливу на ринковий механізм, здійснення за участі працівників контролю за приватним бізне­сом, а також надання адресної фінансової допомоги бідним і ну­жденним.

«Програма дій» НРП 1949 р. за своїм змістом також була до­кументом практичної спрямованості і не вплинула на змістовну частину теорії соціально-правової держави.

На відміну від неї, Соціал-демократична робітнича партія Швеції в «Програмі 27 пунктів» 1944 р. дещо змінила ідейно- теоретичне бачення перспектив модернізації суспільства і держа­ви. У ній була скорегована стратегічна мета цього політичного руху. Соціал-демократи зафіксували свою остаточну відмову від окремих аспектів Марксової теорії, які мали місце в програмах більш раннього періоду.

На відміну від соціального звільнення експлуатованих класів, задекларованого програмою 1920 р., метою шведської соціал- демократії передбачалась така трансформація економічної орга­нізації буржуазного суспільства, щоб право прийняття рішень у сфері виробництва належало народу. Соціал-демократи Швеції в цій програмі відмовились також від запозиченої у К. Маркса тези про визнання приватної власності основою соціальної нерівності.

Відповідно до домовленостей «з підприємцями в 1930-х рр. робітничий рух визнав недоторканним право приватної власнос­ті», відкинувши водночас ідею націоналізації як умову досягнен­ня реальної рівності. Замість концепції рівного розподілу суспі­льного багатства, яку неможливо реалізувати на практиці, соціал- демократія Швеції переорієнтувалась «на більш практичний іде­ал соціальної справедливості способом демократизації життєвих можливостей, ресурсів і спільної участі в управлінні виробницт­вом» [44].

У Програмі «27 пунктів» зазначалось, що реальною можливіс­тю використати «ресурси суспільства для задоволення потреб громадян» є перехід до планової економіки. «Незалежно від то­го, — зазначалось в програмі, — на якій формі власності ґрунту­ється економіка — приватній чи колективній, вона має бути пе­ретворена на планову економіку, для того щоб робоча сила і матеріальні ресурси не були витрачені в результаті безробіття або недостатньо ефективного виробництва» [45]. Така організація можлива лише за умови ефективного управління з боку уряду. До того ж вона «повинна передбачати, щоб індивідуальні приватні інтереси отримання прибутків і інтереси окремих груп підкоря­лися цілям, до яких прагне все суспільство» [46]. Основою ново­го соціалістичного суспільного порядку за програмою мав стати вплив суспільства на виробничі сили, участь трудящих у власно­сті, планування виробництва і рівність всіх громадян. Згадане проголошувалось керівними принципами для практичних дій со­ціал-демократів. Одним з головних завдань вважалось забезпе­чення повної зайнятості. «Жоден здатний до роботи чоловік і жо­дна здатна до праці жінка не повинні залишатись без роботи проти своєї волі довше від того часу, який потрібний для зміни одного місця роботи на інше або для навчання і перепідготовки» [47]. При цьому організаційні заходи з забезпечення повної зайнятості повинна була здійснювати держава.

Програмою визнавалась необхідність усунення факторів, що призводили до соціальної нерівності. Вважалось за потрібне здій­снювати заходи щодо вирівнювання класової нерівності спосо­бом реформування соціальної, економічної, податкової політики; перебудови системи освіти; додержання принципу солідарності за встановлення заробітної плати. Програма передбачала здійс­нення соціальних програм з вирівнювання заробітної плати пра­цівників у містах і селах, захисту від безробіття, хвороби і старо­сті, охорони праці, створення рівних умов для здобуття освіти.

Матеріальною базою розв'язання цих і багатьох інших питань у соціальній сфері і розвитком засад економічного демократизму мали стати націоналізація страхових компаній, здійснення у пе­редбачуваному планом порядку і контрольованої суспільством інвестиційної діяльності, а також соціалізація тих галузей вироб­ництва, де «індивідуальне приватне підприємництво призводило до незадовільного управління або до утворення монополій», а в деяких «галузях для того, щоб бути ефективною, виробнича дія­льність відповідно до програми повинна бути розподіленою між багатьма окремими підприємствами» [48]. За урядом залишалось право втручатись у діяльність окремих підприємств, на яких неефе­ктивно використовувались трудові й матеріальні ресурси, і здійс­нювати планові економічні заходи, які б вважались найбільш доці­льними в кожному конкретному випадку.

Важливим джерелом розв’язання соціальних проблем і умо­вою усунення чинників загроз індивідуальній безпеці вважалось загальнообов’язкове страхування.

1952 року вийшла друком праця «Соціалізм нашого часу» ідеолога шведських соціал-демократів Е. Вігфорса, яка стала продовженням тенденцій прагматизму в теорії держави добро­буту і не внесла особливих новацій у з’ясування її суті. Через призму засадничих ідей сутності такої держави, сформульова­них свого часу, автор основну увагу приділяв питанням тактики соціал-демократів щодо втілення обраного ними суспільного ідеалу в життя.

Тож лише Франкфуртська декларація Соціалістичного Інтерна­ціоналу 1951 р. «Мета і завдання демократичного соціалізму» стала суттєвим доробком у теоретико-пізнавальному компоненті діяльно­сті західної соціал-демократії загалом (про що йшлось у попере­дньому параграфі) і скандинавських країн зокрема. Відповідно до положень цього теоретико-прогностичного документа соціал- демократи Данії 1961 р. ухвалили свою програму «Шлях уперед», в якій були скореговані мета, завдання і засоби дальшої побудови держави загального добробуту. У ній уже не було ідей марксист­ського розуміння сутності приватної власності та її перспектив. Натомість пропонувалося запровадити контроль з боку держави за використанням такої власності підприємцями, банкірами, зем­левласниками, а також за житловим будівництвом і розвитком підприємництва.

У наступній програмі «Солідарність, рівність і якість життя» 1977 р. соціал-демократи Данії запропонували чіткіше визначити економічні і соціальні функції держави в умовах ринку, яка по­винна стати «інструментом здійснення соціально-перетворюваль­них реформ» [49]. Теоретична частина програми уточнювала сутність майбутнього суспільного ідеалу — «датського соціаліз­му», засобом досягнення якого мала стати економічна демокра­тія. Серед першочергових проблем, які мали б розв’язуватися на цьому етапі розбудови соціально-правової держави, називались: удосконалення тендерної політики; диференціація податкового тиску на різні верстви населення залежно від доходів; реформа пенсійного забезпечення, освіти.

У програмах пізнішого часу «Данія для всього народу» 1985 р. і «Шлях в 90-ті роки» була несуттєво скорегована тактика цієї партії, а теоретичний її аспект залишився незмінним.

У програмі Соціал-демократичної робітничої партії Швеції 1960 року стверджувалось, що «в низці країн суспільство гострих класових суперечностей, масової бідності і незабезпеченості змі­нилось суспільством добробуту» [50], засадами якого стали осно­вні цінності соціал-демократії. У теоретичному плані програма відповідно до «Декларації принципів» Соціалістичного Інтерна­ціоналу 1951 р. такими цінностями проголошувала свободу, рів­ність, справедливість, соціальну цінність людини і гуманізм, умовою забезпечення яких є економічний демократизм, програми соціального забезпечення, перебудова виробництва і здійснення політики повної зайнятості.

У наступній «Програмі принципів» 1975 р. побудова економі­чного демократизму вважалася можливою за умови наявності всебічної політичної демократії, що дало б можливість робітни­кам і службовцям реально брати участь в управлінні підприємст­вами, на котрих вони працюють як їх співвласники.

Серед чинників, які стримували досягнення рівня соціальної демократії, тобто побудову держави добробуту, програма назива­ла недостатній розвиток демократії, принципи капіталістичного прибутку, недоліки, що мали місце в тендерній політиці, збере­ження класових відмінностей у суспільстві.

Особливістю практичної політики шведської соціал-демокра­тії з реалізації свого суспільного ідеалу було те. що СДРПШ зав­жди намагалась вирішувати питання в загальнонаціональному масштабі, поступаючись інколи своїми політичними амбіціями. Виходячи з цього провідним аспектом її стратегії була орієнтація на ідею первинності парламенту в системі органів державної вла­ди. Постійно домагаючись збільшення представництва своїх чле­нів у законодавчому органі або за допомогою коаліції соціал- демократи здійснювали серйозний вплив на формування соціаль­ного законодавства, правове забезпечення практичних заходів з побудови держави добробуту.

Загальнонаціональний аспект у розв’язанні завдань практич­ної політики був покладений у підґрунтя запропонованої 1928 р. головою соціал-демократичної робітничої партії П. А. Ханссоном (1885—1946) моделі розвитку шведського суспільства як «буди­нку народу», згідно з якою «...соціал-демократична держава мала бути подібною до будинку, сім’ї, в якій солідарність є природ­ною, а взаємодопомога— інстинктивною» [51]. При цьому така модель відкидала класовий підхід і пропагувала ідею створення широких політичних коаліцій.

Даний підхід, як зазначає Еспінг-Андерсен, не тільки став пе­редумовою приходу соціал-демократів до влади, «а й основою моделі універсальної соціальної політики, яку соціал-демократія створила і з успіхом зберігла протягом тривалого часу» [52].

Крім ідеї коаліції різних політичних сил модель держави доб­робуту у вигляді «будинку народу» шведські соціал-демократи змогли реалізувати також завдяки відмові від вимог націоналіза­ції і укладенню угоди з підприємцями на основі кейнсіанської політики. Ефективною в плані реалізації соціальної політики бу­ла коаліція шведських соціал-демократів і Селянського союзу (так звана «червоно-зелена» коаліція), створена в тридцяті роки минулого століття. Також модель «будинок народу» передбачала усунення чинників нестабільності суспільства і його дальшу мо­дернізацію, побудову соціальної демократії.

Важливим у цьому плані були цінова підтримка сільськогос­подарського виробництва, антициклічна програма повної занято- сті, а також програма соціальних реформ. Уважалось за доцільне стимулювання попиту, у зв’язку з чим державні програми зайнято­сті передбачали виплату достатньої заробітної плати згідно з коле­ктивними договорами професійних спілок.

Важливим аспектом побудови шведської моделі держави доб­робуту стала здійснювана від початку тридцятих років соціал- демократом Густавом Мьоллером реформа страхування від не­щасних випадків на виробництві, запровадження загального страхування у зв'язку із хворобою, загальної «народної пенсії», ліквідація допомоги з бідності і запровадження страхування на випадок безробіття.

Водночас за ініціативи Гуннара Карла Мюрдаля (р. 1898) до програми побудови держави добробуту була включена ідея здій­снення попереджувальної, так званої виробничої соціальної полі­тики, сутність якої полягала не в наданні грошової допомоги, а у створенні робочих місць. Така «соціальна політика стала по­зитивним розв’язанням соціал-демократичної класичної дилеми рівність—ефективність» [53], визначила напрям, межі і терміни дальших реформ, усунула можливі негативні їх наслідки, дала можливість до 1960-х рр. (за винятком періоду Другої світової війни) створити ефективні механізми управління на ринку праці, запровадити «народну пенсію», страхування на випадок безро­біття, профілактичні заходи з охорони здоров’я і соціальних по­слуг, цільової допомоги на дітей.

Щоправда, у соціальній політиці шведських соціал-демократів першої половини минулого століття переважали аспекти лібералі­зму, і соціалістичні ідеї запроваджувалися вкрай обережно.

Держава добробуту цього періоду з обачністю здійснювала заходи з забезпечення загальних прав і рівності, соціальні пільги і незначна за розміром допомога надавалися залежно від доходів і на підставі перевірки і були спрямовані на створення мінімаль­них стандартів життя, стимулюючи цим населення до пошуку роботи і більш стабільних джерел доходів. Зусилля держави доб­робуту раннього періоду (як «будинку народу») були скеровані в основному на боротьбу з бідністю серед робітників і селян, до чого її зобов’язували угоди партій з «червоно-зеленої» коаліції.

У зв’язку зі змінами соціальної структури шведського суспіль­ства в п’ятдесяті роки минулого століття, викликаними дальшою його урбанізацією, збільшенням середнього класу (службовців різних категорій) та зменшенням кількості сільського населення і його впливу на політичні процеси, соціал-демократи визнали не­ефективність моделі держави добробуту «будинок народу», за­снованої на «червоно-зеленій» коаліції, і почали пошук нового формату концепції рівності, солідарності та ефективності. Цей процесе стимулювався намаганнями Центрального об’єднання службовців Швеції і Шведського центрального об’єднання служ­бовців з вищою освітою, які набували дедалі більшої ваги в полі­тичній системі суспільства, вирівняти пенсійні права: відмовити­ся від «народної пенсії», що гарантувала мінімальні виплати, і запровадити систему додаткових пенсій, які б залежали від отри­муваних доходів. Ця ідея була реалізована за допомогою приват­ного страхування, що поліпшило пенсійне забезпечення службо­вців, пенсійні виплати яких суттєво відрізнялись від виплат «народної пенсії» іншим категоріям населення (і, зокрема, робіт­никам і селянам).

1959 року соціал-демократам вдалося вирішити два важливих питання, що позитивно позначилося на вдосконаленні моделі держави добробуту. Зокрема, це проведення через ріксдаг зако­нодавства щодо пенсійної реформи на запропонованих професій­ними спілками службовців засадах, а також створення нової коа­ліції: найманих працівників середнього класу і промислових робітників. За цих політичних умов принцип солідарності набув нового відтінку. Ідею забезпечення рівності на засадах мінімаль­ної рівності в державі «будинку народу» заступила ідея вирівню­вання за максимальним рівнем на наступному етапі розвитку держави добробуту — у державі «середнього класу».

В основу принципу рівності було покладено ідею усунення класових і соціальних привілеїв способом поступового підви­щення рівня життя робітників до статусу середнього класу. Було вжито заходів щодо забезпечення реальної рівності прав. Пенсії, страхові виплати у зв’язку зі хворобою, безробіттям та ін. були поширені на все населення, але їх розмір мав установлюватися залежно від прибутків кожного.

Система пенсійного забезпечення Швеції, яка ґрунтується на народній пенсії в комбінації з додатковою пенсією та залежно від доходів, і дотепер є ефективною, оскільки з-поміж людей літньо­го віку немає бідних, усі вони отримують пенсію не нижчу від 50 % середнього доходу.

З переорієнтацією соціал-демократії на середній клас і появою в держави функції «депролетаризації» концептуальні засади своєї ідеології вони реалізували через запровадження принципу надання робітникам рівних прав у державі добробуту «середнього класу», яка взяла на себе зобов’язання для підвищення мобільності робочо­го класу. Особливостями цієї моделі держави було, крім згадано­го, надання податкових привілеїв приватним програмам добробу­ту, а також проведення реформ системи надання послуг у сферах освіти і охорони здоров’я протягом 1970-х рр.

Перехід до моделі держави добробуту «середнього класу» по­значився також дальшою відмовою соціал-демократів від аспектів лібералізму в питаннях її ефективності, який був притаманний її попередниці — державі «будинку народу». В процесі цього пере­ходу основним аспектом політики ефективності замість заснованих на кейнсіанській макроекономічній концепції запобігання соціаль­ним проблемам і створення умов для повної зайнятості стала лікві­дація «непродуктивних робочих місць і переміщення працівників у динамічні сектори за допомогою перепідготовки і підвищення мо­більності» [54]. Почали здійснюватись також заходи з регулювання пропонування робочої сили на регіональному рівні, що сприяло формуванню нових відносин між рівністю і ефективністю.

Зокрема, був нейтралізований постійний тиск на державу з приводу заробітної плати, що мав місце в моделі «будинку наро­ду». Ця проблема була переведена на рівень виробничих струк­тур і почала вирішуватись способом укладання колективних угод щодо заробітної плати. Отже, питання вирівнювання доходів пе­рейшло від держави до ринку праці, до його розв'язання долучи­лися працедавці.

Завдяки реформам у соціальній сфері і заробітної плати, залеж­ності системи соціального забезпечення від рівня доходів відбули­ся зміни в сутності соціальної політики — вона почала позбавля­тися ознак перерозподільної, стала сприяти зменшенню у суспіль­стві споживацьких настроїв, стимулювати підвищення ефективно­сті праці, створювати умови для соціальної мобільності.

Шведські соціал-демократи поступово розв’язували ще одну проблему, що негативно позначалась на функціонуванні держави добробуту, — подолання розриву між економічною і соціальною політикою. У цьому плані переміщення робочої сили з проблем­них галузей промисловості, які не змогли забезпечити відповідну оплату праці, на більш якісні робочі місця в галузях, що стрімко розвивались, вирішувало одночасно як проблему індивідуальної трудової зайнятості і підвищення рівня життя робітників, так і проблему збільшення розміру соціальних виплат і пенсій, розмір яких пов’язувався з рівнем їхніх доходів. Так, солідарна політика у сфері оплати праці забороняє низькооплачувані робочі місця, у державі передбачені механізми сприяння ліквідації сфер суспі­льного виробництва, які не в змозі забезпечувати достатній рі­вень доходів трудящих. Реформування соціальної сфери, новітні заходи з менеджменту на ринку праці постійно узгоджувалися з інноваційними технологіями у сферах економіки і виробництва.

Прагнення соціал-демократів Швеції щодо створення якісних робочих місць виявились більш ефективними, ніж подібні заходи в інших соціальних державах. Співвідношення якісних і неякіс­них робочих місць в секторі послуг сучасної Швеції становить 4:1, тимчасом як у Німеччині 3:1, а в США— 2:1 [55]. Під час створення робочих місць вирішувалися проблеми тендерної полі­тики. За двадцять років (з 1965 до 1984 рр.) для жінок було ство­рено 700 тис. робочих місць у сфері соціальних послуг [56], а піз­ніше такі заходи почали здійснюватись в державному секторі.

Програма практичної політики шведських соціал-демократів з побудови держави добробуту «середнього класу» передбачала також розв'язання житлової проблеми. Протягом десяти років починаючи з I960 р. було побудовано мільйон квартир, у тому числі в містах-супутниках.

Після цього згідно з рішенням парламенту 1964 р. житловий фонд збільшувався щороку на 3 %, завдяки чому Швеція досягла найвищих «житлових стандартів у світі за площами і облашту­ванням житла» [57]. Програма мільйона квартир здійснювалась на умовах поділу відповідальності між державою та органами міс­цевої влади. Муніципалітети планували типову забудову міст, контролювали виділення земельних ділянок для будівництва, ви­значали забудовників, а держава надавала довгострокові кредити. Протягом двадцяти років (з 1946-го по 1965-й) держава надала 90 % кредитів для такого будівництва [58]. Муніципалітети сприя­ли створенню громадських житлових компаній. До кінця 1970-х рр. їх було утворено 242, які об’єднались у національну організацію громадських житлових компаній.

Надання державою кредитів здійснювалося за умови додер­жання забудовниками розроблених норм якості будівництва. У разі порушення цих вимог кредитування припинялось. Крім цього, правила кредитування були спрямовані на обмеження прибутку у сфері будівництва житла. Водночас здійснювалися за­ходи з обмеження продажу муніципальними компаніями житла, яке передбачалось здавати в оренду.

Разом з муніципальними житловими компаніями значною ча­сткою житла володіли і здавали в оренду Шведське об’єднання ощадних кас і будівельних кооперативів, а також Кооперативна організація шведських профспілок.

Ще одним ефективним напрямом практичної політики швед­ських соціал-демократів з побудови держави добробуту був роз­виток муніципального соціалізму. Входячи до муніципальних ор­ганів, соціал-демократи сприяли розвитку на місцевому рівні системи ринково орієнтованої самодопомоги, кооперативного руху. Кооперативи створювали робочі місця, будували житло для своїх членів, об’єкти з надання послуг, рекреаційні центри, роз­вивали інфраструктуру, створювали фонди для надання ссуд. Ta- кож за безпосередньої участі соціал-демократів було ліквідовано традиційну систему освіти і побудовано систему масової освіти, орієнтованої на вимоги ринку, забезпечено рівні права на здобут­тя освіти.

1 хоч заходи з побудови у Швеції держави добробуту відбува­лись не без проблем, що виникали в питаннях запровадження економічної демократії, а також у зв’язку з реформами у подат­ковій сфері та інших, але вони не викликали серйозного супроти- ву народу. Державна монополія на соціальні послуги (освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення) з одночасним поєд­нанням функцій працедавця і виробника послуг компенсували певні втрати населення від цих заходів.

Практична політика шведських соціал-демократів з удоскона­лення соціально-правової держави була скорегована на з’їзді пар­тії 1981 року в так званій антикризовій програмі, яка дістала на­зву «Політика третього шляху», основні положення якої було покладено в основу низки пропозицій уряду. Були внесені зміни до положення про інвестиційні фонди трудящих (1983 року було створено п’ять фондів на всю державу замість фондів у кожному регіоні), основним завданням яких під час їх утворення було сприяння запровадженню принципу солідарності в політиці вста­новлення заробітної плати, «участі трудящих у прибутках» [59]. Вони повинні були протидіяти концентрації приватної власності і багатства, створювати умови для збільшення впливу трудящих на економіку, сприяти збільшенню заощаджень і нагромадженню капіталу в Швеції. Перед фондами ставилось завдання: за допо­могою фінансування виробництв та інвестиційних проектів отри­мувати прибуток на свій капітал і таким чином регулювати при­ріст заробітної плати, що сприяло б конкурентоспроможності шведської промисловості.

Важливим аспектом «Політики третього шляху», реалізованої в діяльності уряду, була активізація фондового ринку і ринку ка­піталу в цілому. Зроблений в антикризовій програмі наголос на забезпеченні справедливості в податковій політиці був утілений в податковому законодавстві через збільшення податків на майно, на спадок і дарування, зменшення можливостей податкових від­рахувань для заощаджень у вигляді цінних паперів.

Загалом практична політика західної соціал-демократії з по­будови держави добробуту була найбільш ефективною в другій половині XX ст. У цей період соціал-демократичні партії Європи утвердились «як політична сила, яка, з одного боку, викорис­товувала позитивні елементи економічного зростання, розвитку продуктивних сил і гнучку орієнтацію на потреби споживачів, як і пропонувала капіталістична економічна система, з другого боку, вони зуміли подолати її негативні наслідки завдяки побудові все­осяжної соціальної держави», яка, «незважаючи на суттєві націо­нальні відмінності у деталях, скрізь у Європі набула популярнос­ті...і стала немов би «фірмовим знаком» соціал-демократії» [60].

Засадами цієї моделі державності або, як зазначав Е. Kpocc- ленд, «формулою сучасного демократичного соціалізму» [61] і орієнтирами практичної політики соціал-демократії були демо­кратизація всіх сфер суспільного життя, змішана економіка, створення держави добробуту, втілення в життя принципу суспі­льної рівності.