3 Становлення сучасних теорій соціально-правової держави в країнах Заходу та СІЛА

Становленню теорій державності соціально-правового харак­теру в країнах Західної Європи та США та їх концептуальному оформленню сприяла ідеологія класичного лібералізму, який «став спадкоємцем теорій загального права і давнішніх (дораціо- налістичних) теорій природного закону» [117].

Концепція індивідуальної свободи в межах закону (Iibertu under the law), як зазначав Ф. Гаєк, надихнула ліберальні рухи на європейському континенті і стала основою американської полі­тичної традиції.

Філософія прав індивідів, вільного ринку та обмеженого уря­дування Дж. Локка, Т. Джефферсона та їх послідовників, а також політичні процеси в США та Франції кінця XVIII ст. стали «до­роговказом для соціальної політики спершу в Англії та Сполуче­них Штатах Америки, потім на європейському континенті, а врешті, також в інших частинах населенного світу», оскільки лі­бералізм передусім має на меті «підвищення...матеріального доб­робуту» [118].

Соціальний аспект класичної традиції лібералізму суттєво збагатив Іммануїл Кант (1724^:—1804) вченням про автономну особу, піднісши її інтереси над інтересами держави і суспільства.

Кожна особа, вважав філософ, є абсолютною цінністю, воло­діє гідністю і не може бути засобом здійснення жодних планів. Людина — суб'єкт моральної свідомості, у своєму житті вона має керуватися моральними законами. Моральний закон є обов'яз­ковим для виконання, це — «категоричний імператив».

Принципи і правила поведінки, на думку мислителя, встанов­люються розумом, вони є світом ідей, до якого розум прагне на­близити реальні умови існування і діяти відповідно до цих ідей. Дії людини — вияв незалежної волі, яка є автономним утворен­ням і забезпечує здійснення свободи для особистості, захищаючи її, з одного боку, від суспільного свавілля, а з другого — від влас­ного. Свобода, в розумінні Канта, — це якість волі всіх розумних істот, вона притаманна внутрішній природі людини.

Людина — сама собі господар, вона визначає собі мету і від­повідно до неї— свою поведінку. Але, як зазначав філософ, бага­то людей використовують свободу й поза межами «категорично­го імперативу», що призводить до свавілля. Для обмеження свавілля існує право. Кант дав визначення права: сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи збігається зі сва­віллям іншої з позицій загального закону свободи [119].

Сферою права, за вченням Канта, є діяльність і вчинки люди­ни, а сферою моралі — внутрішній світ людини. Право має за­безпечувати соціальний простір для моральності, в якому змогла б вільно реалізуватися свобода індивіда.

Право має загальнообов’язковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Держава, — писав Кант, — це об’єднання людей, що підкоряються правовим законам [120]. Функціонування держави та її інститутів має від­буватись у межах права. Походження держави Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди і згідно з «категоричним імперативом». Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свобо­ди, щоб надійніше використати іншу її частину, яка буде забез­печена правовою гарантією. Утім особа і держава, як рівні суб’єкти права, здійснюють свої стосунки на засадах взаємної відповідальності.

Кант писав про природне і позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права. Право, що встановлене в державі, може бути приватним або публічним. Приватне право має регулювати відносини людей стосовно влас­ності, а публічне — відносини між членами держави — громадя­нами. Розмірковуючи про сфери регулювання приватного і пуб­лічного права, він підійшов до визнання необхідності юридично гарантувати функціонування громадянського суспільства і обме­ження держави правом. Громадянському стану відповідає публі­чне право, а приватне право — природному стану. Важливою складовою приватного права є особисте право. У своєму вченні І. Кант робить значну послугу юридичній науці свого часу в пи­таннях визначення принципів правового регулювання економіч­ної і соціальної сфер, розрізняючи поняття «право на річ» (як право користування річчю) і речове право (як сукупність всіх за­конів, що стосуються «мого і твого») [121]; а також визначає сут­ність «власності», яку радить розглядати як зовнішній предмет, який є чиїмось своїм, кому належать усі права на цю річ, якою власник може розпоряджатися на свій розсуд.

Важливою умовою визначення напрямів діяльності держави, її функцій має практичне забезпечення принципу народного су­веренітету. Народ може брати участь у встановленні порядку завдяки ухваленню конституції.

Своєрідним у Канта був підхід до форм правління. Він підда­вав аналізу абсолютизм, аристократію і демократію. Демократи­чною, на його думку, є та форма, де влада побудована за принци­пом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову. Якщо цього принципу не додержано, форма правління є деспотичною. Усякій державі, за вченням Канта, слід мати три влади: законодавчу, що належить народу; виконавчу, яка на підставі закону надана пра­вителю та є підзвітною законодавчій гілці влади; судову, що при­значається виконавчою владою. У суспільстві має панувати за­кон, будь-які міркування з приводу справедливості тієї чи іншої норми неприпустимі.

У науковій творчості класиків лібералізму Д. Бентама та Дж. Ст. Мілла в Англії, Б. Констана та А. Токвіля у Франції, В. Гумбольдта та Л. Штайна в Німеччині починається концеп­туальне оформлення теорій правової державності соціального характеру.

Метою суспільного існування людини, за концепцією Дже- ремі Бентама (1748—1832), є особиста користь. Життя людей має бути побудоване в такий спосіб, щоб одержати якомога бі­льше користі, задоволень і виключити страждання. Навіть біль­ше — з особистої користі, блага кожного індивіда складаються суспільна користь і загальне благо. Спираючись на цей прин­цип, Д. Бентам визначав соціальну роль та призначення держави й законодавства — створення умов для досягнення користі й щастя кожної людини. У полоні утилітаризму він пропонував розглядати роль уряду відповідно до принципу корисності, під якою розумів його діяльність, що сприяє чи перешкоджає щас­тю індивіда і суспільства в цілому. «Починання уряду...може вважатись відповідним до принципу корисності чи продиктова­ним цим принципом, коли в подібний спосіб прагнення цього починання до збільшення щастя суспільства є більшим за будь- котре інше, що має зменшити його» [122].

Мислитель був переконаний, що нові економічні умови, які складалися в Англії, можуть сприяти реалізації принципу корис­ті, оскільки інтереси приватних власників багато в чому збіга­ються з інтересами суспільства в цілому. Тому держава повинна бути зацікавленою у збільшенні кількості власників, сприяти змі­цненню середнього прошарку суспільства, що дозволить змен­шити бідність і збільшити загальну користь. Крім цього, досяг­ненню загальної користі мають сприяти, на думку Д. Бентама, ві­льні ринкові відносини й конкуренція, ефективна боротьба зі злочинністю.

У цьому плані слушною є думка, що «утилітаризм став філо­софським обґрунтуванням ринкового механізму, який заснований на тому, що людина, діючи виключно з власних інтересів, одно­часно максимізує і суспільну користь» [123].

Важливим аспектом у досягненні суспільного ідеалу Д. Бен­тама є демократизація політичних інститутів держави, забезпе­чення політичних та особистих прав і свобод людей, що можли­во лише в демократичній державі. Інші форми держави — монархія та аристократія — не можуть забезпечити реалізації принципу загальної користі. Вони захищають користь та інтере­си меншої кількості людей і не гарантують особистої та майно­вої безпеки населення.

Політичне вчення Джона Стюарта Мілла (1806—1873), анг­лійського філософа й економіста, є наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого Д. Бентамом. Мілл, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології на­укового пізнання соціально-політичних явищ, а також у дальше розроблення нормативних засад політичної теорії лібералізму. Основні його праці — «Про свободу», «Роздуми про представни­цьке правління», «Основи політичної економії».

Мілл розпочав свою науково-літературну діяльність як послі­довник Д. Бентама. Значний вплив на формування його світогля­ду справив батько, Джеймс Мілл, який, власне, став симпатиком Д. Бентама після смерті останнього в 1832 р. Формування власної концепції Дж. С. Мілла розпочалося з вивчення проблем мораль­ної філософії та критики Бентамової етики.

Свою нову утилітаристську етику Мілл умотивовував з до­помогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Ме­тодологічні дослідження в остаточному підсумку служили мис­лителю засобом обґрунтування нової політичної реальності як своєрідної вершини історичного розвитку і водночас — напря­мів її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів. Сам Мілл, пояснюючи формування своїх поглядів, писав, що він осягнув «другу половину істини» порівняно з мислителями XVHI ст., дійшовши висновку, що «...людський дух у своєму прогресі дотримується певного порядку, за яким певні явища повинні передувати іншим, і цей порядок може бути змінений урядом і суспільними перетвореннями тільки до деякої міри, але не в необмеженому розмірі; всі питання про політичний устрій відносні, але не абсолютні, і різні рівні розвитку людського про­гресу не тільки можуть, а й повинні мати різні установи; управ­ління завжди зосереджується або переходить до рук тих, хто яв­ляє в суспільстві наймогугнішу силу, і діяльність цієї сили за­лежить не від суспільних інституцій, а навпаки, інституції ви­значаються нею».

Виділяючи у політичній теорії Мілла соціальну і політичну філософію, а також його конституційно-правові погляди, необ­хідно зазначити, що мислитель кінцевою метою дій людини вва­жав прагнення до щастя і зменшення страждання.

За своїм моральним змістом категорія справедливості розкри­вається через трактування головної проблеми соціальної та полі­тичної філософії Мілла — взаємовідносин особистості й суспіль­ства. Він дав чітке ліберальне тлумачення цих взаємовідносин. У визначенні ідеалу останніх мислитель виходив з інтересів та блага індивіда. Разом з тим його позиція суттєво відрізняється від позиції Бентама. Зокрема, він наголошував, що не можна спирати мораль тільки на постулат особистої економічної вигоди індивіда і на віру в те, що задоволення якоїсь корисної потреби окремої людини автоматично приведе до благополуччя всіх, добробуту всього суспільства.

На думку Мілла, принцип досягнення особистого щастя (задо­волення) може бути реалізований лише тоді, коли він нерозривно та органічно пов’язаний з іншим принципом, керівною ідеєю — ідеєю необхідності узгодження інтересів, причому не тільки окремих осіб, а й загальносуспільних інтересів. При цьому вищим виявом моралі є ідеальна шляхетність, що виражається у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні суспільству. У цьому аспекті лібералізм Мілла — більш зрілий і гнучкий, аніж учення Бентама. Мілл робив наголос на ролі ідеальних засад у політиці, на розробленні та застосуванні на практиці «правиль­них», «моральних» видів політичного устрою. Він дав нове, зміс­товне трактування щастя, до якого має прагнути людина, і задо­волень, що їх належало вважати моральними.

Мілл запропонував якісне розмежування вищих (інте­лектуальних) і нижчих (чуттєвих) задоволень, уважаючи, що лю­дина неодмінно мусить прагнути до ідеальної шляхетності, само­пожертви заради блага інших та всього суспільства. Цю орієнта­цію мислитель уважав найвищою моральною якістю, котру слід розвивати за допомогою виховання. Сама ж мораль, своєю чер­гою, не може вимірюватися лише користю, яку вона приносить. Основа моралі — «почуття спільноти, притаманне людству, ба­жання єднання з нашими ближніми». Цінність або моральність будь-якого людського вчинку вимірюється, згідно з Міллем, тим, наскільки він веде до «найбільшої суми щастя для найбільшої кі­лькості людей» і збереження суспільного організму. Цінність загального блага полягає у взаємному врахуванні суперечливих інтересів не тільки індивідів, а й класів. У своїй етиці він висту­пав як безпосередній попередник солідаристських концепцій: без «взаємного визнання інтересів», — зазначав Мілл, — неможливе ніяке спілкування між людьми, за винятком ставлення рабовлас­ника до раба.

Основу поглядів Мілла щодо правового і соціального аспек­тів держави становлять проблеми пошуку: способів забезпечен­ня блага індивіда та блага всього суспільства; ролі та меж влади держави; обсягу автономії особистості. Він звинувачував сучас­ні йому політичні інституції в тому, що вони пригноблюють ві­льний розвиток індивіда, і ставив у центр своєї соціальної філо­софії поняття свободи і прогресу. Учений запевняв, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Міллем, — це насамперед свобода особистості, ін­дивіда. Особливу увагу він звертав на свободу висловлювання, логічно доводячи, що для прогресивного розвитку суспільства необхідна боротьба думок, а отже, корисними є не тільки пра­вильні, а й хибні думки. Істина, на думку мислителя, безконечна та багатогранна, різні її грані доповнюють одна одну. Він гли­боко вірив у природність і необхідність плюралізму думок і по­літичних позицій.

Слід зазначити, що Мілл був першим ліберальним мислите­лем, який, проаналізувавши стан тогочасного суспільства, чітко визначив ті проблеми, зокрема соціальні, що в ньому існували. Він писав: «Суттєвою умовою суспільного життя є взаємне ви­знання інтересів. Увесь рух суспільства постійно прямує до тако­го стану, коли, врешті, для кожного індивіда стане просто немож­ливим мати які-небудь стосунки з кимось із подібних до себе інакше, як за умови абсолютної рівності. З розвитком суспільства і зміцненням суспільних зв'язків безпосередня сила досвіду та особистий інтерес кожного індивіда спонукають співвідносити власні вчинки з інтересами інших; індивідуальні прагнення деда­лі більше ототожнюються з загальним благом або, принаймні, силою самого досвіду потрапляють у щораз більшу залежність од вимог загального блага... З кожним кроком завдяки політичному прогресу усуваються причини, якими зумовлюється протилеж­ність інтересів, ліквідовується та нерівність між індивідами або класами індивідів, ті легальні привілеї, які ще й досі дають під­ставу не визнавати інтересів значної частини людства».

Мілл був переконаний у неминучості зростання соціальної со­лідарності й рівності та можливості мирними засобами усунути вади тогочасного суспільства. Шлях до цього, на його думку, ле­жав через удосконалення формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму та важли­вість установлення меж влади держави стосовно індивіда. Вче­ний підкреслював: «Воля народу насправді є не що інше, як воля найчисленнішої чи найдіяльнішої частини народу, тобто воля бі­льшості або тих, хто здатний примусити визнавати себе за біль­шість, а отже, народна влада може прагнути пригнічувати части­ну народу, і тому проти її зловживань також необхідні заходи, як і проти зловживань будь-якої іншої влади. Отже, обмеження державної влади над індивідом не втрачає свого значення і в тому разі, коли наділені владою відповідальні перед народом, тобто перед більшістю народу».

Водночас Мілл підкреслював загрозу «тиранії більшості» для індивіда. «Недостатньо мати охорону тільки від державної ти­ранії, — писав він, — необхідно мати охорону і від тиранії пані­вної в суспільстві думки або почуття, від властивого су­спільству тяжіння, хоч і не кримінальними заходами, силоміць накидати свої ідеї та свої правила тим індивідам, які з ним роз­ходяться у своїх поняттях. Є межа, поза якою громадська думка не може законно втручатися в індивідуальну незалежність; слід установити цю межу, слід охороняти її від порушень — це так само необхідно, як необхідна охорона від політичного деспоти­зму». «Усе, що знищує індивідуальність, є деспотизм», — наго­лошував Мілл. І духовно-моральний деспотизм, що нерідко практикується більшістю суспільства, може бути значно жорс­токішим, аніж деспотизм державний. Це твердження мислителя було, власне, першою реакцією на «масову демократію» з її ні­велюванням індивідуальності*.

Значну увагу в концепції Мілла приділено правам людини. Для обгрунтування прав людини стосовно держави й суспільст­ва вчений «не запозичував доказів з ідеї абстрактного права», а виходив відповідно до утилітаристської традиції з принципу ко­ристі — як індивіда, так і суспільства. Цим самим принципом він користувався, обґрунтовуючи й соціальні обов'язки, зазна­чаючи, що «договірна гіпотеза, придумана для пояснення соціа­льних обов’язків, абсолютно непотрібна». Мілл розглядав права людини, по-перше, як сферу, вільну від втручання держави, а по-друге, прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави й суспільства у справи індивіда є допусти­мим. Головний принцип ставлення суспільства й держави до ін­дивіда має полягати в тому, що люди індивідуально чи колекти­вно можуть справедливо втручатися в дії індивіда тільки заради самозбереження, і кожен член цивілізованого суспільства може бути справедливо підданий якомусь примусу лише в тому разі, коли це необхідно для запобігання з його боку шкідливим діям щодо інших людей; особисте ж благо самого індивіда — фізич­не або моральне — не є достатньою підставою для будь-якого втручання в його дії.

Індивідуальна свобода, на думку Мілла, означає абсолютну незалежність людини у сфері тих дій, які безпосередньо стосу­ються тільки її самої; вона означає, що людина може бути в ме­жах цієї сфери сама собі господарем і діяти в ній на власний розсуд. Як аспекти індивідуальної свободи вчений вирізняв, зо­крема: свободу думки й переконання, виражені зовні; свободу діяти спільно з іншими людьми; свободу вибору і досягнення життєвих цілей та самостійне влаштування власного життя. Усі ці та пов’язані з ними свободи є конче потрібними для розвитку і самореалізації індивіда, і водночас вони є надійною охороною від посягання на автономію індивіда. Мілл писав: «Сфера інди­відуальної свободи — це те, що безпосередньо стосується само­го індивіда. Не є вільним те суспільство, хоч би якою була його форма правління, де індивід не має свободи думки і слова, сво­боди жити як хоче, свободи асоціацій». Під кутом зору такого розуміння свободи мислитель відповідно розглядав і питання про обсяг і зміст функцій держави. Він зауважував, що загаль­ний принцип діяльності держави полягає в тому, що держава не повинна заважати вільній діяльності індивідів та їхніх асоціа­цій; навпаки, вона має сприяти їм у цій діяльності, робити все, щоб розвивати в суспільстві дух самостійності та підприємниц­тва. Проте Мілл не обмежував сферу діяльності держави гаран­туванням безпеки і правопорядку. Виступаючи за невтручання держави у сферу індивідуального життя особи, він називав і ни­зку винятків, тобто ті сфери, що їх держава може й повинна ре­гулювати. — захист психічно хворих і дітей; гарантія договорів; державний контроль за діяльністю; регулювання трудових від­носин, зокрема робочого часу в усій країні; державна соціальна допомога, поряд із системою приватного благодійництва; дер­жавна організація заходів, вигідних для всього суспільства, як­що це не під силу приватній ініціативі, зокрема організація нау­кових досліджень. Свобода індивіда, приватної особи є первин­ною стосовно політичних структур та їхнього функціонування. Це ставить державу в залежність від волі та вміння людей ство­рювати й налагоджувати нормальне людське співжиття. З огля­ду на це він відкидав ранньоліберальний погляд на державу як на природне зло, від якого більшою чи меншою мірою потерпає суспільство. Мілл писав: «Врешті-решт держава завжди буває не краща і не гірша, ніж індивіди, які її становлять». Держав­ність є такою, яким є суспільство в цілому. Головна умова існу­вання гідної держави — самовдосконалення народу, високі яко­сті людей, членів того суспільства, для якого призначена ця держава.

Розглядаючи форми правління, мислитель дійшов висновку, що найкращою є представницька демократія. «Ліпша форма правління така, за якої вищою спостережною владою, яка вирі­шує справи в останній інстанції, наділено всю сукупність членів суспільства, тобто за якої кожен громадянин не тільки має голос в управлінні країною, айв разі потреби може бути задіяний у реальній участі в ньому та виконувати якусь місцеву чи загаль­носуспільну функцію», — писав Мілл. При цьому він наголо­шував: «...кращим урядом для всякого народу буде той, який зможе допомогти народу йти вперед». Саме представницька де­мократія може усунути, на думку вченого, ті класові суперечно­сті, що були в суспільстві, тільки вона може й повинна мати надкласовий характер. «Коли влада перебуває в руках якогось класу, він свідомо й умисно приносить інтереси інших класів у жертву своїм інтересам», — зазначав Мілл, — і продовжував: «Одна з найбільших небезпек демократії, як і будь-якої іншої форми правління, полягає у згубних інтересах правителів, які зважають тільки на інтереси панівного класу і цим надовго за­вдають шкоди всьому народові. Було б бажано, щоб жоден із класів і жодна спільність класів, схильних до об’єднання, не ма­ли змоги користуватися домінантним впливом в управлінні».

Під класом Мілл розумів «певну кількість осіб, пов'язаних тими самими шкідливими інтересами». Населення сучасної йому держави мислитель поділяв на два класи: робітників і власників. «Ці два класи, — писав він, — мають бути врівноважені у пред­ставницькій системі; іншими словами, кожен із них повинен мати однакову кількість голосів у парламенті, оскільки більшість кож­ного класу під час суперечностей переважно керується своїми класовими інтересами, а меншість — розумом, справедливістю і загальним благом; і ця меншість кожного з класів, вступаючи в союз з іншим класом, дає йому перевагу над вимогами власної більшості, яка, на думку меншості, не повинна взяти гору». Мілл передбачав створення такої більшості в парламенті, яка могла б консенсусом ухвалювати рішення, необхідні чи бажані для всьо­го суспільства. Власне, втрата в XX ст. розвиненими демократи­чними державами чіткого класового характеру і є досягненням тієї моделі, яку теоретично розробляв Джон Стюарт Мілл.

Свободу особистості, її соціальну безпеку, свободу приватної власності, законодавчого визначення меж впливу держави на економічне життя, які значною мірою забезпечуються втіленням принципу поділу влади та функціонуванням інститутів громадян­ського суспільства, обстоював у своїй науковій концепції ідеолог французького лібералізму Бенжамен Констан (1767—1830), яку він основному виклав у «Курсі конституційної політики».

Мислитель був переконаний, що свобода особистості може бути реалізованою тільки завдяки праву. Права громадянина, на його думку, випливають зі свободи, вони непідвладні державі.

З огляду на це Б. Констан вирізняв свободу громадянську (особисту) і політичну. Політична свобода була притаманна тіль­ки народам стародавніх Греції та Риму, виявляючись у праві уча­сті в колективному здійсненні політичної влади.

Але в такому стані людина не знала громадянської свободи, вона була повністю підкорена владі всього суспільства. Більшу цінність, на думку Б. Констана, мають громадянська свобода, що полягає в повній незалежності від політичної влади, та на­явність таких прав, як свобода слова, совісті, зборів і друку, вибору місця проживання, свобода підприємництва та приват­ної власності.

Практично все своє вчення Б. Констан присвятив аналізу та­ких категорій, як особистість, держава і громадянське суспільст­во; він зазначав, що тільки особиста свобода може стати життє­вою необхідністю, умовою формування підвалин правової держави та громадянського суспільства. Мислитель навів низку

чинників, що сприяли зникненню політичної та появі особистої свободи. Це —- утворення держав, які мають значну територію та обмежують можливість спілкування всього населення з тих чи інших проблем суспільного життя, що відбувалось у державах- полісах; зникнення рабства, підневільної праці, що сприяє появі особистої зацікавленості в якості й результатах праці, а відтак — розвитку комерції та підприємництва; зацікавленість людей у мирі, створенні умов особистої та майнової безпеки.

Підгрунтям свободи нових народів, на думку Б. Констана, є особисті права. З огляду на це соціальна роль держави полягає в забезпеченні особистої свободи людей, а політична влада як уособлення політичної свободи повинна бути обмеженою. Вона не поширюється на особисте життя яюдей, а держава має сприя­ти розвитку свободи індивіда. При цьому межі політичної влади мають бути чітко визначені у законодавчому порядку. Вона по­винна закінчуватись там, де починається особисте життя приват­ної особи.

Мислитель погоджувався з думкою Ш. Л. Монтеск’є про те, що в державі має місце зловживання владою, і для викорінення його необхідна сильна громадська думка, сконцентрована в пар­ламенті, а також утілення принципу поділу влади. З цього приво­ду Б. Констан пропонував розмежувати функції: королівської влади; виконавчої влади; влади палати перів; влади, що репрезен­тує громадську думку, — виборної нижньої палати; судової вла­ди; місцевої (муніципальної) влади.

Децентралізація державного управління, виокремлення муні­ципальної влади в осібну гілку та визначення її повноважень, на думку Б. Констана, повинні були сприяти розвитку нових соціа­льних і, зокрема, економічних відносин, а також особистої сво­боди людей.

Одним із перших представників французького лібералізму, котрий осягнув значення і важливість демократії в модернізації суспільства, управління в якому вперше в історії здійснюється середнім класом, був Алексіс де Токвіль (1805—1859). Його пра­ця «Демократія в Америці» — це водночас емпіричний опис фун­кціонування американської демократії, збірка загальних думок про функціонування держав та осмислення державно-правового минулого європейських країн. У цій праці Токвіль сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі проблеми, як співвід­ношення рівності й свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея праці — визнання історичної неминучості занепаду аристократії та постійного й неухильного руху до свободи і де­мократії. Він розумів, що «перебіг усієї історії...нестримно веде до тріумфу середніх класів» [124], зазначав, що поступовий роз­виток рівності — це факт провіденційний, потверджений чіткими ознаками, а саме: він існує в усьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демокра­тію, учений писав: «Попри всі вади, правління демократії все ж таки більше, ніж будь-яке інше, здатне сприяти процвітанню...суспільства».

Водночас Токвіль приділяв велику увагу організації державної влади, що за умов демократії набуває особливо великого значен­ня. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систе­му, він підкреслював важливе значення «системи стримувань і противаг і теорії поділу влади», закріплених в американській конституції. Автори конституції США, за словами Токвіля, чітко розуміли потребу в тому, щоб крім народу існувала певна кіль­кість властей, які, не будучи абсолютно від нього незалежними, користувалися б, однак, у своїй сфері досить значним ступенем свободи — щоб, підпорядковуючись напряму, що його вказує бі­льшість, вони могли б боротися з його випадковими бажаннями і не приставати на його небезпечні вимоги. Під цим кутом зору вчений особливо підкреслював незалежність судової влади, яка, спираючись на принцип верховенства конституції перед звичай­ними законами, захищає основи громадянської та політичної сво­боди від посягань з боку законодавців.

Утім Токвіль застерігав, що недостатньо закріпити якісь по­ложення в конституції, позаяк устрій держави залежить і від ін­ших чинників. Він, зокрема, писав, що конституція США подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості, які дають славу та багатство своїм винахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках, і зазначав, що Мексика, наприклад, скопіювала американську конституцію, але постійно переходила то від анар­хії до військової деспотії, то від військової деспотії до анархії. Про чинники, що зумовлювали успіх американської демократії, Токвіль писав: «Фізичні причини мають менший вплив, ніж за­кони, а закони — набагато менший, ніж звичаї (мораль)». Під останніми він розумів усю сукупність знань, уявлень, думок та ідей, з яких утворюється звичайний спосіб життя, традиційний та інтелектуальний устрій народу.

Демократизм американського суспільного життя і стабіль­ність політичного устрою Токвіль пояснює демократизмом аме­риканських звичаїв (моралі). Коріння свободи і демократизму американських звичаїв учений убачав насамперед у системі громадського самоврядування, що склалась історично в Новій Англії. Саме традиції громадського самоврядування започатку­вали народний суверенітет і утвердження на практиці принципів свободи.

Проте ні добрі закони, ні інші чинники не врятували Америку від стану, що його Токвіль слідом за Дж. Адамсом та іншими на­звав «тиранією більшості». Він називав «нечестивим і мерзенним» таке правило, коли у справі управління більшість може чинити все, що їй заманеться. На його думку, існує вищий закон — «справед­ливість», яким установлено «межі права кожного народу» і водно­час право кожного індивіда апелювати «від верховної влади наро­ду до верховної влади всього людства». Однак, на відміну від своїх попередників, які користувалися поняттям «тиранія більшості» для критики демократичних законів, Токвіль убачав «тиранічний» ви­яв американської демократії насамперед у пануванні громадської думки. Ця думка завдяки прагненню кожного здобути підтримку інших громадян в умовах демократії неминуче стає думкою мас і тому має колосальну примусову силу, яку неможливо порівняти з жодними законами.

Токвіль підкреслював: «Масі немає потреби вдаватися до зако­нів, щоб покарати тих, хто думає інакше; їй достатньо висловити своє несхвалення, і почуття гнітючої самотності та безсилля дове­де їх до відчаю». І далі: «Коли люди рівні за своїм становищем, то завжди громадська думка величезною силою тисне на розум кож­ного індивіда, вона керує ним, охоплює і пригнічує його; це зале­жить не стільки від політичних законів, скільки від складу самого суспільства». Тому, хоч як би було врівноважено й розподілено владу в демократичному суспільстві, хоч як би юридично гаранту­вались основні громадянські права і свободи, висловлювати дум­ки, що суперечать думці маси, стає надзвичайно важко.

Отже, звільнившись від тиранії держави, американці створили в суспільстві власну тиранію — тиранію одноманітного мислення і поведінки людей, що відкидає інакодумство. Водночас Токвіль відзначив низку чинників, які пом’якшують «тиранію більшості» у Сполучених Штатах Америки, а особливо той авторитет, який мають у цій країні юристи. Хоч за умов американської демократії вони становлять привілейовану касту і є аристократами за спосо­бом мислення, манерами і відчувають інстинктивну любов до по­рядку і формальностей, неприязнь до дій мас тощо, але за інтере­сами і походженням самі належать до народу, а тому корис­туються його довірою та обираються на всі більш або менш зна­чні державні посади. Вплив юридичної професії сягає далеко за межі суддівської чи адвокатської діяльності. Як зазначав Токвіль, майже всяке питання, що виникло, рано чи пізно стає юридич­ним, унаслідок чого всі сторони змушені вдаватися до ідей та мо­ви, характерних для юридичних процедур, а державні діячі, які також в основному є юристами, вносять звичаї та навички своєї професії у здійснення суспільних і державних функцій. Мова права, отже, певною мірою стає повсякденною мовою, а юридич­не мислення дедалі глибше проникає у свідомість мас. У цьому аспекті важлива роль належить суду присяжних, коли народ або певна його частина підіймається до рівня суддів.

Токвіль протиставляв рівність й свободу. Він запевняв, що в демократичних республіках рівність має більшу соціальну цін­ність, аніж свобода, оскільки потреба у свободі є життєво важли­вою для небагатьох, тоді як рівність робить щасливим кожного. Тому, хоч демократичні суспільства і прагнуть до свободи, це прагнення підпорядковане стійкішому і масовому прагненню до рівності, задля якої вони врешті-решт ладні відмовитися від сво­боди. «Вони хочуть рівності зі свободою, але, якщо це їм недо­ступно, то хочуть її навіть у рабстві. Вони перетерплять злидні, гноблення, варварство, але не витерплять аристократії», — зазна­чав Токвіль. Щоправда, рівність породжує індивідуалізм, а це є негативним явищем, бо тягне за собою такі негативні наслідки, як, скажімо, поступова відмова громадян від участі в суспільному житті. Він підкреслював, що люди в демократичних суспільствах «...завжди з великими труднощами відриваються від приватних справ, щоб долучитися до спільних».

Це, зрештою, веде до появи прагнення передати турботу про загальний інтерес єдиному видимому та постійному його вираз­нику — державі, яка з послабленням понять про проміжні види влади незмінно асоціюється у свідомості народу із сильною од­ноосібною центральною владою. Така влада, яка стоїть над усі­ма громадянами, не викликає ні в кого заздрощів, оскільки всі стосовно неї перебувають у рівному становищі. Навіть більше, у процесі зростання прагнення до рівності народ із чимраз біль­шою симпатією дивиться на встановлення одноосібної диктату­ри, до концентрації всіх політичних прав у руках будь-якої си­льної особистості. Деспотизм, який почуває себе впевнено тільки тоді, коли люди роз’єднані, коли соціальні зв’язки між ними послаблені, виявляється, принаймні на словах, прихиль­ником рівності та, використовуючи егалітаристські прагнення мас, утверджується в суспільстві як єдина політична сила. При цьому тиран, який захопить владу, на думку Токвіля. на певний час забезпечить порядок і навіть зможе задовольнити матеріа­льні інтереси мас. але врешті-решт обов'язково забере у людей головне — свободу. І важливим здобутком Америки с те, що американці зуміли боротися з індивідуалізмом за допомогою вчення правильно зрозумілого інтересу, а такий інтерес привчив їх до кооперації, спільної діяльності в різних асоціаціях, осно­вою яких завжди була необмежена свобода створення асоціацій, у тому числі і з політичними цілями і з метою розв'язання соці­альних питань

Небезпека деспотичного переродження демократії особливо велика у тих країнах, де немає традицій політичної свободи. «Ко­ли рівність запроваджується серед народу, який ніколи не знав або вже давно не знає свободи, як це спостерігається на європей­ському континенті, — писав Токвіль, — то старі національні зви­чки одразу ж і немов би через природне тяжіння поєднуються зі звичками й поглядами, що їх породжує новий суспільний устрій; при цьому всі влади немов би самі собою прагнуть до центру, зо­середжуючись у ньому з дивною швидкістю, і держава одразу ж досягає крайніх меж своєї сили, тоді як приватні особи так само швидко доходять до останньої межі безсилля».

Важливим у поглядах Токвіля є його ставлення до державного устрою або, точніше, до проблеми централізації та децентраліза­ції. У праці «Старий режим і революція» він підкреслював, що централізація є чинником, що паралізує все громадське життя. І тому як у період абсолютизму, так і після революції головною перешкодою для утвердження свободи і демократії була саме централізація, зосередження всіх питань суспільного життя у компетенції центральної влади.

Як прихильник демократії та свободи, Токвіль був перекона­ний, що вони є цінністю самі по собі. Люди, які вбачають у свобо­ді виключно засіб досягнення матеріальних благ, ніколи не змо­жуть утримати її надовго. За Токвілем, прагнення свободи — це властивість аж ніяк не всіх народів, а лише тих, котрі створені для неї, ненавидять як зло саму залежність, люблять у свободі не тіль­ки матеріальні блага, що їх вона їм дає, але й бачать у ній самій та­ке дорогоцінне й необхідне благо, з утратою якого нічим не можна втішитись і володіння яким є найвищою нагородою. Справжня любов до свободи притаманна небагатьом — це властивість людей особливої, великої душі, які знаходять вищу насолоду, за словами Токвіля, у праві говорити, діяти, дихати без утисків, підпорядко­вуючись виключно Богові та закону.

Проблема співвідносив особи і держави була основним за­вданням, що з'ясовував у своїй філософсько-правовій концепції представник німецького лібералізму Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835). Цінність його наукового спадку полягає в тому, що він був першим, хто зробив спробу визначити сутність і основні напрями соціальної політики правової держави, а також обсяг її повноважень у сфері розв'язання соціальних проблем. «Сприй­маючи філософське вчення Канта. Гумбольдт намагався конкре­тизувати і розвинути його на матеріалі суспільної історії» [125]. Ця його концепція була викладена в праці «Досвід визначення меж діяльності держави» 1792 р.. яка цілком вийшла друком ли­ше 1851 року. Мислитель проводить чіткий розподіл між грома­дянським суспільством і державою, що йому вдається через роз­поділ інститутів цих рівновеликих явищ.

Елементами громадянського суспільства він називає: по- перше, систему національних установ— союзів, організацій, об’єднань, що утворюються людьми за їх власною ініціативою; по-друге, природне і загальне право; по-третє, людину. До еле­ментів держави мислитель відносить: по-перше, державні інсти­тути і служби; по-друге, позитивне право; по-третє, громадянина. Порівнюючи ці елементи, він зазначав, що суспільство є вагомі­шим за державу, а людина— за громадянина, члена політичного (державного) утворення. Водночас «природне і загальне право» має бути основою позитивного права, визначати принципи зако­нотворчої діяльності держави.

Учення Вільгельма фон Гумбольдта має чіткий соціальний зміст. Мету держави він убачав у служінні суспільству, створенні для нього блага, усуненні внутрішніх і зовнішніх загроз, а мету державного устрою — у розвитку людини.

Мислитель сповідував ранньоліберальну ідею «мінімальної держави», що обтяжен соціальним опікуванням, яке послаблює силу нації. Вона повинна відмовитися від надання допомоги різ­ним верствам населення, створюючи натомість умови для розвит­ку ініціативності, сумлінного ставлення до праці, усвідомлення громадянами необхідності покладатися на свої сили. Патерналі- стська функція держави, її надмірна опіка послаблює волю інди­відів, відучує їх від самостійного розв’язання життєвих проблем, сприяє поширенню в суспільстві бездіяльності та апатії.

Держава, реалізуючи відведену їй роль, у своїй діяльності не повинна ставити перед собою іншу мету, крім гарантування вну­трішньої та зовнішньої безпеки громадян. Гумбольдт рішуче не сприймав ідеї та факту піклування держави про позитивне благо громадян, тобто про їхнє матеріальне процвітання і суспільну кар'єру, їхню моральність, фізичне здоров'я, спосіб життя тощо. Діапазон активності держави слід різко звузити. Це зумовлено тим, що об’єднання людей у єдиному соціальному союзі поро­джує нескінченну різноманітність виявів людських сил і діяльно­сті. За таких умов розвиваються багатство натури і характер лю­дини; формується людина, наділена внутрішніми гідністю і свободою. Держава ж, утілюючи в собі верховну владу, не сприймає цієї поліфонії, багатоманітності, а тому прагне уніфіку­вати свідомість і поведінку людей, можливе розмаїття виявів життя людини, нації, суспільства.

Особливо значну небезпеку для індивіда і нації держава ста­новить тоді, коли починає надмірно опікувати людей, «оскільки такі державні заходи та установи послаблюватимуть енергію на­роду» [126]. Гумбольдт був переконаний, що розрахунок грома­дян на піклування про них правителя, уряду або чиновника роз­слаблює їхні волю та енергію, відучує самостійно вирішувати проблеми, що виникають у житті, долати труднощі. Постійне очікування на допомогу з боку держави призводить, зрештою, до бездіяльності людини.

«Усі державні розпорядження більшою або меншою мірою пов’язані з примусом, і навіть там, де немає примусу, вони при­вчають людей радше сподіватися чужих настанов, чужого прово­ду, чужої допомоги, ніж думати, як можна зарадити собі» [127].

Потерпає від цього і моральність — адже той, ким постійно та інтенсивно керують, легко жертвує залишками своєї само­стійності, впадаючи в апатію. Якщо кожен сподівається на тур­ботливу допомогу держави щодо самого себе, то він, ясна річ, беззаперечно передасть їй турботу про долю своїх співгрома­дян. Ця обставина підриває співчуття до ближнього і зменшує налаштованість людей до надання взаємної допомоги. Суспіль­на ж допомога найефективнішою буде там, де людина глибоко усвідомлює, що все залежить від неї. За Гумбольдтом, що знач­ніший обсяг і ширший діапазон дій державної влади, то меншу свободу мають індивіди, їхні об’єднання. Владолюбні слуги держави, — підкреслював він, — і в теорії, і на практиці ігно­рують принцип — «ніщо так не сприяє досягненню зрілості для свободи, як сама свобода». Гумбольдт не заперечував цінності, важливості й необхідності держави, але він прагнув визначити ті межі, в яких держава сприяє розвитку суспільства, кожного індивіда зокрема. У цьому — безперечна цінність і заслуга нау­кової спадщини мислителя.

Відкидаючи теорію абсолютизму і державний патерналізм, Вільгельм фон Гумбольдт водночас обстоював ідею про амора­льність позитивних законів, їхню соціальну недосконалість, оскі­льки вони спрямовані на обмеження волі людини, тотально ви­значаючи її поведінку, застосовуючи за відхилення від їх приписів примус. У цьому плані держава є «необхідним злом».

Водночас, — зазначав мислитель, — люди бувають вільними завдяки правовим законам, і політична мудрість полягає в тому, щоб добитися відповідності позитивних законів праву, наповни­ти їх правовим змістом.

На основі ґрунтовного аналізу суспільних процесів і дослі­джень державно-правових теорій Західної Європи німецький правник Лоренц фон Штайн (1815—1890) запропонував своє ба­чення трансформації правової держави в соціальну. Стрижнем його вчення, яке викладене в працях «Соціалізм і комунізм у су­часній Франції» та інших, було з’ясування характеру взаємо­зв’язку і перспектив розвитку взаємовідносин суспільства і дер­жави, її функцій в умовах соціальних антагонізмів, питань прав і власності індивідів, підвищення їх добробуту. З огляду на це Л. Штайн правомірно вважається автором поняття «соціальна держава» [128].

Суспільство і державу вчений розглядав як два рівновеликих явища, між якими є особливий зв’язок. Основою будови суспіль­ства є розподіл майна, що сприяє поділу його на класи: власників і залежних від них людей праці. Така залежність, а також те, що кожен член суспільства керується своєю волею, визначає основ­ний принцип його будови, яким є несвобода.

Держава відрізняється від суспільства формою, змістом і при­значенням, у ній об’єднуються в єдине ціле різні індивідуальні волі і дії людей, що утворюють суспільство. Вона являє загальну волю і служить загальному, забезпечує свободу. Свобода є осно­вним принципом будови держави.

У зв’язку з тим, що суспільство поділяється на класи, держава повинна мати надкласовий характер, усувати суперечності і врів­новажувати відносини. У цьому плані республіканська форма правління не є виправданою, оскільки держава в цих умовах по­винна бути підкореною суспільству.

Тільки в умовах конституційної монархії її правитель може виконувати роль арбітра, незалежного від класів. Влада в державі має бути побудована за умови підкорення виконавчої гілки зако­нодавчій, що буде гарантією трансформації звичайної держави в правову.

Конституційна монархія повинна здійснювати реформи соціа­льного характеру, а також заходи, спрямовані на підвищення рів­ня продуктивності праці, споживання, життєвих можливостей та освіти людей, забезпечувати законність, правовий порядок, права своїх підданих. Під правами Л. Штайн розумів рівні можливості людей щодо поліпшення свого соціального й економічного ста­новища законними засобами.

Деяка відмінність акцентів у розглянутих концепціях зазна­чених фундаторів ліберальної політико-правової ідеології пов'я­зана, на наш погляд, з цілою низкою політичних, соціальних та економічних чинників, особливостей становлення інститутів громадянського суспільства, суспільних відносин і політичних процесів, що відбувались в Англії, Франції та Німеччині. Але за своєю сутністю вони мали прогностичний характер і сходились в економічній програмі, яка «пропонувала проект такого уст­рою, основою якого є індивідуальна економічна свобода у фор­мі необмеженої свободи володіння власністю та свободи під­приємницької діяльності» [129], оскільки тільки власність «дає людині можливість здійснити політичні права» [130].

Економічна програма лібералізму пропонувала кожному «можливість без будь-яких обмежень ззовні, без жодних пере­шкод з боку суспільства, без державного втручання користува­тися своєю економічною свободою так, як йому самому, вихо­дячи із власних інтересів, здавалося найбільш вигідним» [131]. Основні ідеї класичного лібералізму щодо забезпечення особис­тої свободи, розвитку ринкових відносин, в основі яких приват­на власність, мінімізації ролі держави в суспільному житті, справили визначальний вплив на трансформаційні процеси в єв­ропейських та інших країнах.

Перша половина XIX ст. стала періодом реалізації політичної та соціально-економічної стратегії лібералізму. Лютнева револю­ція у Франції 1848 р. і Друга республіка (1848—1851 рр.) стали початком фактичного втілення ідеології лібералізму в соціальну практику. Зокрема, конституція Франції 4 листопада 1848 р. зна­чно розширила соціальний аспект омріяної правової державності, «свободу, рівність і братство» [132] визнала основними принци­пами Другої республіки. Вона повинна була «охороняти особу громадянина, його сім’ю, релігію, власність, труд і зробити до­ступним всякому освіту, необхідну для кожної людини»; через «братську допомогу забезпечити існування громадянам, які по­терпають від злиднів, підшукуючи їм роботу, що відповідає їхнім здібностям, або підтримуючи тих, хто не може працювати» [133].

Ст. 10 конституції передбачала рівні для всіх умови на обі­ймання суспільних посад. Всяка власність оголошувалась недо­торканною (ст. II), а конфіскація майна заборонялась (ст. 12). Конституція гарантувала «громадянам свободу праці і промисло­вості» (ст. ІЗ), а податки встановлювались «у видах загального блага» (ст. 15).

При цьому, чітко визначаючи зміст обмеженої соціальної функції «мінімальної держави», конституція передбачала знач­ну участь громадянського суспільства у розв'язанні проблем соціального характеру. Статтею 13 конституції на нього покла­дався обов'язок «сприяти і заохочувати розвиток праці, надаю­чи безоплатне початкове навчання, засоби до професійного на­вчання. установлюючи рівність у відносинах господаря і робітника, засновуючи опіку і кредитні спілки, сільськогоспо­дарські інститути і вільні асоціації» [134].

За посередництва державних установ — «департаментів або комун» суспільство мало організувати «суспільні роботи, які б забезпечували зайнятість безробітним», надавати допомогу «покинутим дітям, калікам і старцям, що не мають засобів для існування» [135]. Передбачалась можливість дальшого розвит­ку інститутів громадянського суспільства, зокрема, утворювати об’єднання громадян, «збиратись мирно без зброї, надавати пе­тиції і піддавати гласності свої думки друкованим або якимось іншим способом». Межами особистої свободи стаття 8 консти­туції визнавала права і свободи іншого і суспільну безпеку [136].

Два роки по тому. 31 січня 1850 р., ліберальні ідеї, щоправда у меншому обсязі, були закладені в Конституційну хартію Прусії. У другому її розділі «Про права прусаків» установлювалась рів­ність усіх перед законом, гарантувалась особиста свобода, недо­торканність приватного життя [ 137]. Ст. 9 Хартії гарантувала не­доторканність власності. Визначалось, що «повна або часткова експропріація може застосовуватись лише в інтересах суспільно­го блага за умови попередньої оплати, а в термінових випад­ках— за умови попереднього нарахування винагороди» [138]. Передбачались інші «громадянсько-політичні права», серед яких свобода совісті, «науки і викладання», друку, зборів, «право пе­тицій». У «публічних народних школах» запроваджувалось безо­платне навчання.

На конституційному рівні надавалась можливість створення та функціонування інститутів громадянського суспільства. Усі пру­саки згідно зі ст. ЗО конституції наділялись правом «утворювати товариства для таких цілей, які не підлягають дії кримінальних законів».

Пізніше у філософсько-правовій і економічній думці західних країн формується погляд, що «мінімальна держава», забезпечив­ши особисту свободу і свободу власності, не є ефективною в умовах вільного ринку з породженими ним диференціацією су­спільства на заможних і малоімущих, виявами соціальної неспра­ведливості, бідністю, безробіттям тощо, які не можуть бути ви­рішені самостійно на індивідуальному рівні, а також можливо­стями тільки громадянського суспільства.

«Нерегульований капіталізм знову поділив людей на класи: на неімущих і тих, хто володіє власністю, на залежних і безправних у широкому базисі суспільства та вільних і привілейованих на верхівці суспільної піраміди» [139].

У цих умовах здійснюється дальший науковий пошук нового характеру взаємовідносин громадянського суспільства і держави, корекції її функцій.

Питання про необхідність розширення регулятивної і керів­ної ролі держави в господарському житті суспільства з метою усунення соціальних ризиків було поставлено кількома еконо­містами — представниками нової історичної школи [140]. Про­позиції щодо необхідності таких реформ ми знаходимо в теоре­тичних концепціях представників цієї школи Г. Шмоллера і Л. Брентано.

Німецький учений Густав Шмоллер (1838—1917) у своєму творі «Основи загального вчення про народне господарство» та інших наукових працях викладав думки, що пруська держава — це основна сила розвитку суспільства, а монархічна форма прав­ління може розв’язати складні соціальні проблеми. В умовах бур­жуазного суспільства ідея соціальної справедливості може бути реалізованою лише за умови сильного уряду, який стоїть над кла­сами, може приборкати класовий егоїзм і зловживання, забезпе­чити сталий економічний розвиток.

З урахуванням ринкових перетворень цікавими були думки вченого щодо важливості «етичного принципу» господарювання, що залишається актуальним для українського суспільства і сьо­годні. Він стверджував, що від моральних чинників значною мі­рою залежать результати ринкових реформ, і тільки ті господар­ники можуть досягти успіху, поведінка яких відповідає загально­визнаним у суспільстві нормам моралі і правовим приписам. Без міцного морального підґрунтя, зазначав Г. Шмоллер, не може бу­ти ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Відповідна ро­бота повинна здійснюватись державою з формування високої мо­ральності у робітників, що сприяло б запровадженню в суспільне життя принципу «соціальної солідарності», зменшенню класово­го протистояння.

Відповідно до розробленої ним системи моральних ціннос­тей учений пропонував здійснення суспільних змін. Він не сприймав Марксову державно-правову доктрину, яка пропагу­вала зміну суспільного устрою способом насильницької рево­люції, експропріації власності, знищення класових противників. У його концепції це мали бути виважені поступові реформи, ме­тою яких перш за все є усунення майнової нерівності та підви­щення добробуту людей.

Ідеї «соціального миру» і рівноваги, зменшення протистояння між класами в суспільстві пропагував німецький економіст Луйо Брентано (1844—1931). У працях «Класична політична еконо­мія», «Етика і народне господарство в історії» та інших він поді­ляв погляди Г. Шмоллера щодо ролі «етичного принципу» і пра­ва в упорядкуванні економічних відносин. Учений переймався проблемами соціальної й майнової нерівності тогочасного суспі­льства, вважав за необхідне демократизувати відносини власників і робітників, надавати їм пільги, дбати про житлове будівництво, сприяти діяльності професійних спілок, розвивати фабричне зако­нодавство, підвищувати заробітну плату, що сприяло б підвищен­ню продуктивності праці. Професійним спілкам радив демократи­чним способом виборювати більш вигідні умови продажу робочої сили власникам засобів виробництва.

У праці «Причини економічного розладу в Європі» одним з вагомих заходів щодо подолання соціальних негараздів Л. Брен­тано вважав об’єднання підприємців у картелі, які називав спіл­ками виробників, що мають на меті планомірно пристосувати ви­робництво до суспільного попиту, аби виключити перевироб­ництво товарів і послуг, падіння цін, банкрутства, безробіття та голодування, забезпечити зміцнення капіталу.

Схожими до розглянутих були концепції представників «со­ціального напряму», які справили певний вплив на формування філософсько-правової думки. Важливим у цьому плані був нау­ковий доробок німецького вченого, зачинателя течії неокантіан- ства Рудольфа Штаммлера (1856—1938), який функції держави в умовах ринкової економіки вбачав у створенні нею норматив­ної бази, правових дозволів і заборон, що створило б умови для забезпечення ефективного регулювання нових економічних від­носин.

«Соціальний напрям» був притаманний творчості Р. Штольц- мана, який у праці «Мета в народному господарстві» стверджу­вав, що економіка підпорядкована ідеалам морального характеру і с засобом для досягнення моральних цілей. Капіталістичне ви­робництво має бути спрямовано на створення добробуту суспіль­ства і його членів. Життєвий достаток людей є вищим моральним принципом, відповідно до якого мають здійснюватись відносини виробництва і розподілу.

Зазначені погляди стали ідейним підгрунтям, на якому сфор­мувалась течія неолібералізму (що інколи йменується як «соціа­льний лібералізм» або «ліберал-реформізм»). Представники цієї течії запропонували нове «позитивне» розуміння свободи, яке означає обов'язок держави забезпечувати соціально орієнтовану політику, вирівнювати «соціальні нерівності» [141]

Автором концепції соціальних реформ, викладеній у праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», основою якої є ідеї розширення впливу держави на всі сфери життєдіяльності соціуму задля подолання кризового розвитку, був представник неолібералізму англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946). На основі дослідження системи суспільного уст­рою, сутності ринкових відносин та причин економічної кризи 1929—1933 рр. учений зробив висновок, що капіталізм вільної конкуренції виконав свою місію і його механізми надалі не мо­жуть бути ефективними. Своїм сучасникам він запропонував но­вий напрям розвитку ринкової економіки — її державне регулю­вання. Держава повинна обмежити вільне підприємництво, знизити ставки процентів на капітал, установити високі податки на спекулятивні угоди, а зібрані з цього кошти інвестувати у ви- робницті о і профінансувати соціальні програми.

Беззаперечною заслугою Дж. Кейнса в питаннях переустрою суспільних сфер є його теоретичні новації щодо комплексного господарства і окремих його складових у взаємозв’язку, чого йо­го попередники не робили. Вони обмежувались дослідженням тільки окремих проблем господарювання.

По суті, згадане теоретичне дослідження, як зазначалось у по­передньому розділі монографії, мало соціальний характер, оскіль­ки розв’язання проблем споживання, нагромадження, заощаджен­ня, інвестиційної діяльності, організації громадських робіт, зайня­тості населення мали на меті збільшення національного доходу.

Кейнсіанські ідеї щодо розширення меж втручання держави в економічну сферу суспільства швидко поширились. 1938 року на першій міжнародній конференції, що відбулась у Парижі, бу­ла офіційно визнана необхідність розширення функцій держави в цьому питанні та забезпечення нею умов вільної конкуренції. Із цього часу питання соціальної справедливості стало одним з головних в державно-правових концепціях неолібералізму. За державою визнається право організатора соціального життя, закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності су­спільства.

Таке бачення суспільного розвитку втілилось у теоріях «дер­жави загального добробуту», одним з провідних авторів якої був Карл Гуннар Мюрдаль (1898—1987). шведський економіст. У праці «За межі держави добробуту» вчений стверджував, що в індустріальних державах Заходу загальне благо стало реальні­стю. Сутність такої держави в тому, щоб ненасильницьким спо­собом у капіталістичній державі здійснювати скоординовану ефективну публічну політику, яка б сприяла розвитку економіки відповідно до інтересів більшості її громадян. Така політика по­лягає в узгодженні ринкових механізмів саморегуляції і держав­ного планування, яке викликано виникненням монополій і не­обхідно для підтримки рівноваги і стабільного розвитку еко­номіки. Планування врегульовує лише діяльність укрупнених суб’єктів матеріального виробництва, що об’єктивно виникли в його процесі, і не зачіпає індивідуальної свободи.

У такій державі відбувається дальший розвиток демократії. Зростання добробуту її громадян дає можливість здійснити децен­тралізацію влади, передавши частину її управлінських функцій населенню в особі органів місцевого самоврядування і об’єднан­ням громадян, за участі яких здійснюється розподіл благ і задо­волення різнобічних інтересів соціальних груп, контроль за влад­ними органами.

Суспільний ідеал «держави загального добробуту» в праці «Кінець ідеології» пропагував також американський соціолог, професор Колумбійського і Гарвардського університетів Даніел Белл (1919 р. н.), який також вважається автором концепції де- ідеологізації політичної влади. Характерними ознаками такої держави вчений називав пропоновані К. Мюрдалем наявність узгоджених ринкових механізмів і державного регулювання, а також децентралізацію політичної влади.

Елементи теорії «держави загального добробуту», що дає змо­гу забезпечити свободи і рівність людей та їх благо, зустрічають­ся в ученні американського філософа Джона Роулса (1921 р.н.), викладеному в його працях «Теорія справедливості» та «Справед­ливість як обопільна чесність: політична, а не метафізична».

Дж. Роулс запропонував і обґрунтував альтернативну утиліта­ризму етику та сформулював теорію справедливості, адекватну «соціально-ринковій економіці» [142]. Її найперше завдання, — зазначав учений, — полягає в тому, щоб забезпечити надійнішу і прийнятнішу основу для конституційних принципів і базових прав та свобод, ніж це дозволяє зробити утилітаризм [143].

Застосовуючи методологію Арістотеля щодо з’ясування сут­ності справедливості, Дж. Роулс розмірковував, що блага, які мають місце в суспільстві, повинні розподілятись відповідно до вимог і рівності людей. Перш за все йдеться про так звані пер­винні блага, а саме: свободу, певний рівень добробуту, рівні мож­ливості для всіх людей, у тому числі економічні, які мають за­безпечити її автономне існування, користування і розпорядження благами. Усі повинні мати можливість вільно об’єднуватись, ви­бирати вид занять, місце для життя, вільно висловлювати думки, а також бути захищеними державою.

Справедливість у суспільстві має забезпечуватись правовими механізмами, за допомогою справедливого закону і конституції, яка закріплює справедливий суспільний устрій, а також установ­лює принципи обмеження несправедливості.

Проблеми рівності та її забезпечення в умовах капіталізму вивчав професор права і філософії, член Британської академії та Американської академії мистецтв і наук Рональд Дворкін. Ба­чення цієї проблеми він виклав у кількох працях, основними з яких були «Ліберальна концепція рівності», «Справедливість права», «Про права серйозно». Право на рівність учений розгля­дав визначальним у системі прав людини. Суб’єктивні права утворюють принципи і критерії, які слід ураховувати, оцінюючи право з погляду справедливості. Учений вважав, що жодної со­ціальної політики не можна виправдати, хоч як добре вона слу­жить загальному добробуту, якщо вона порушує індивідуальні права. Він закликав розрізняти два відмінних принципи, для яких рівність є політичним ідеалом. Перший полягає в тому, щоб уряд ставився до всіх своїх підданих як до рівних, тобто таких, що мають право на рівну турботу і повагу. Другий прин­цип вимагає, щоб, розподіляючи певний ресурс можливостей, уряд однаково ставився до всіх своїх підданих або принаймні забезпечив такий стан справ, за якого всі вони були б рівними чи майже рівними в цьому плані [144], тобто принцип приблиз­ної рівності.

Перший з цих принципів, стверджував Р. Дворкін, є визнача­льним, другий — похідним. Ідея рівності, в розумінні вченого, є основою моралі лібералізму, яка вимагає офіційного нейтрально­го ставлення до уявлень про те, що є важливим у житті.

«Уряд повинен ставитись до людей як до рівних, не тому що для політичної моралі не існує ні справедливості, ні несправед­ливості, а тому що саме таке ставлення є справедливим....Концепція рівності— це той принцип політичної організації, якого потребує справедливість, а не спосіб життя окремих лю­дей» [145]. Будь-якої іншої, радикальнішої, теорії рівності, за твердженням її автора, не існує [146].

Завдяки німецькому вченому Францу Нейману з 1932 р. в державно-правових теоріях соціалістичного спрямування закрі­пилось поняття «соціальна держава» [147], котру він визначав як державно-правовий устрій, створений на основі правових ін­ститутів свободи і власності, що доповнюються трудовим та економічним законодавством, метою якого є участь трудових спілок в управлінні економікою і своєю професійною долею.

Особливості трансформації соціально-правової держави, її взаємозв’язку з правом, а також взаємовідносин із суспільст­вом з'ясовував німецький філософ Юрген Хабермас (1912 р.н.). Модернізацію західного суспільства вчений поділяв на чотири етапи і розглядав її як процес становлення права як со­ціального інституту і поступове правове оформлення суспільс­тва. Перший етап він пов'язував з формуванням буржуазної держави періоду абсолютизму; другий — зі становленням кон­ституційної держави; третій— з демократичною конституцій­ною державою, що виникла в країнах Заходу та Півночі Аме­рики внаслідок революційних подій у Франції; четвертий етап настав у XX ст., коли сформувались соціально-демократичні конституційні держави.

На першому етапі розвиток права відбувався у вигляді інсти- туціоналізації двох засобів регулювання суспільних відносин: економічних (гроші) та державних (влада), що сприяло поділу економіки і держави на дві підсистеми. Держава створювала умови для розвитку підприємництва та ініціативи, відносин віль­ного ринку. Відбувалось формування приватного і публічного права. Перше регулювало динамічні відносини у сфері господа­рювання; друге — оформляло політико-владні відносини, закріп­лювало суверенітет держави у правотворчій сфері та її виключне право на примус. Зазначене сприймалось як засоби формування громадянського суспільства.

На другому етапі виконавча влада була підкорена закону, у соціальну практику був запроваджений принцип панування пра­ва. що обмежило втручання адміністративної влади в приватне життя громадян.

Демократизація влади, гарантування і забезпечення політич­них прав громадян, за вченням Ю. Хабермаса, були важливими аспектами розвитку суспільного життя на третьому етапі. У про­цесі становлення соціальної держави відбулось правове закріп­лення гарантій трудового люду від свавілля з боку власників і підприємців. На цьому етапі здійснюється юридизація відносин, формуються правові інститути, які стають гарантією соціальної стабільності і злагоди в правовій державі.

Забезпечення справедливості в суспільстві як умови його модер­нізації можливе лише за допомогою права, — зазначав у своєму вченні Густав Радбух (1878—1949). У цьому плані право, з-поміж інших соціальних норм, має вирішальне значення, оскільки здійс­нення справедливості є його специфічною цінністю. Право, — за­значав він, — може бути несправедливим, але воно є правом тіль­ки тоді, коли покликано здійснювати справедливість. Якщо лише одна його норма не буде мати на меті здійснення справедливості, то право взагалі позбавиться своєї правової природи.

У зв'язку з основними уявленнями щодо завдань і перспектив розвитку Г. Радбух виокремлює декілька головних цілей суспіль­ства і права.

Першою головною метою суспільства і права, в основі якої індивідуалістична ідея, він називає створення системи сприяння індивідові задля його повної самореалізації і щастя.

В основі другої— надіндивідуалістична ідея. Це сприяє тому, що основою діяльності держави стає збереження і розширення національної і державної влади або поширення релігійних погля­дів, формування відповідних релігійно-ціннісних систем і органі­зації згідно з ними людського життя.

Третьою визначальною ідеєю, що визначає мету суспільства, є створення предметів культури і розвиток науки. Безумовно, зазна­чені цілі на рівні їх реалізації в соціальній практиці тісно пов’язані між собою, але в кожній з розглянутих провідних ідей можуть іс­нувати різні аспекти. В умовах лібералізму увага акцентується на свободі для всіх, гарантуванні правового миру і безпеки.

В умовах соціально орієнтованої політики актуалізуються пи­тання рівності, рівномірного поділу матеріальних аспектів розвит­ку індивідів; в умовах демократизму провідного значення набу­ває створення можливості для самовизначення політичних та економічних відносин; соціалізм вимагає рівності в розподілі ма­теріальних благ.

В одній культурній системі є цілі, протилежні за змістом, а є й такі, що доповнюють одна одну. Це притаманно, зокрема, соціальній державі, коли нею обмежується укладання догово­рів задля створення свободи матеріальної діяльності більшості людей. А державу, своєю чергою, треба оберігати від обме­ження через угоди між картелями.

Гарантування порядку і правового миру може суперечити ідеї створення умов для реалізації індивідуальної свободи. Завдання полягає у тому, щоб віднайти критерії, діяльність згідно з якими дала б можливість реалізувати в соціальній практиці як одну, так і іншу ідею. Перш за все це стосується функцій держави під час реалізації нею соціальних, господарських і політичних цілей.

Розвиваючи погляди Г. Радбуха щодо можливості об'єднання соціальною державою ідей індивідуальної свободи і рівних мож­ливостей, вільного ринку і державного втручання в економіку професор Ерлангенського університету Райнгольд Циппеліус за­значав, що державне регулювання як таке має, з одного боку, як­найширше дбати про суспільний добробут і соціальну справед­ливість, а з другого — не перешкоджати виявленню індиві­дуальної свободи, не пригнічувати приватну ініціативу і не пара­лізувати функцію конкуренції відбору.

В іншому випадку держава, яка реалізує індивідуалістичні цілі свободи і щастя своїх громадян, повинна одночасно мати на меті також інші цілі, вибирати міру, у межах якої можуть досягтися по­лярні цілі. Тобто проблема справедливості має зводитись до розум­ного компромісу. Але питання, як визначити правильну міру для різних цілей, досягнення яких поставило собі за мету суспільство, і якими засобами здійснювати цю міру, Р. Циппеліус залишає від­критим. Проте він переконаний, що в державі XX ст. відбувається конвергенція прав людини: права на свободу, права на рівність та соціальні вимоги до держави брати участь у забезпеченні матеріа­льних умов розвитку особистості, з чим слід погодитись.

Права на свободу (свобода віри, совісті, переконання, зборів, вільного пересування, свободи професій, права власності, права на свободу участі у політичному житті) надзвичайно тісно пов'язані з правом на рівність перед законом (рівні вибори, до­ступ до професій, рівні можливості за сприяння держави у забезпеченні матеріальних умов розвитку особистості тощо), то­му, — зазначає вчений, — головні правові гарантії полягають «...не лише в установлені межі влади, а й у виконанні державою вимог позитивних обов’язків. Саме це і є завданням «головних соціальних прав».

Посилаючись на Г. Радбуха, вчений розглядає рівність не тільки як вимогу «формального правового зрівняння», але й соці­альної справедливості, «матеріального» вирівнювання. Положен­ня рівності ставить перед державою завдання бути «опорою слаб­ких та обмеженням сильних», виконувати функції «повіреного в розподілі справедливості».

Водночас вимоги до держави щодо створення умов для розвитку особистості, а також про соціальну справедливість не можуть бути раз і назавжди визначеними у вигляді «головних соціальних прав». Право може визначати загальні, «більш чи менш точні цілі, надава­ти мінімальні гарантії та обмежувати. Але в деталях соціальна полі­тика завжди залишається соціально обумовленою: різновид та мас­штаб обов’язків, які пропонує держава, залежить від відповідного стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від мінливих засобів, якими розпоряджається держава» [148].

Свобода, зазначав Р. Циппеліус, має економічні аспекти, вона спирається на приватну власність. Приватна власність створює умо­ви для економічної незалежності, вільного розвитку особистості, на­громадження і збереження матеріальних засобів і грошових коштів для забезпечення особистих життєвих потреб чи створює основи «особистої самостійності та індивідуальної самодовіри. Власність є інструментом винагороди власних страждань і надає таким чином стимули до праці,...гарантує кожному справедливо набуті ним бла­га, ставить дійові обмеження зазіханням інших людей і слугує таким чином правовому спокою» [149]. Приватна власність забезпечує й те, що частина суспільного регулювання інтересів здійснюється у приватному порядку, чим обмежується діяльність держави.

Водночас у правовій державі соціального характеру й інші відносини врегульовуються не тільки нормативно-правовими ак­тами державної влади. Частина з них передається для «самоофор- млення» зацікавленими сторонами та спілками плюралістичного суспільства, які завдяки «приватній автономії» в обмеженому об­сязі самостійно врегульовують «взаємні правові відносини й без­посередньо впливають на конкретне оформлення своїх обов’язків та прав...на підставі угод, що мають зобов’язальну силу для їх­ніх учасників» [ 150].

Отже, у західних теоріях державності соціального характеру слід вирізняти два основні напрями: «соціальної держави» (при­таманний філософсько-правовій думці Західної Європи) та «дер­жави загального добробуту» (в основному філософсько-правові теорії вчених Швеції та США), які в деяких сучасних досліджен­нях необгрунтовано ототожнюються.