3 Трансформація ідей соціально-правової держави в програмах перших політичних партій та урядів України

Ідейною домінантою політичної культури українського суспільства від початку XX ст. став соціалізм. Со­ціалістична ідея перестала бути предметом тільки наукового аналізу й основою розробки теоретичних моделей модернізації суспільства і держави науковцями та інтелігенцією.

Приваблива модель соціалістичної держави розглядалась най­більш ефективною для розв’язання завдань у політичній, еконо­мічній, соціальній і культурній сферах суспільства, для націона­льної ідентифікації, подолання соціальних негараздів, боротьби з безробіттям, бідністю і невіглаством. Уважалось, що соціалісти­чна держава виключить надмірне багатство і на основі розвитку нової економіки, заснованої на усуспільненій власності, створить умови для розвитку загального добробуту, запровадження у су­спільне життя принципу справедливості. Популярності соціаліс­тичним ідеям додали успіхи соціал-демократів у країнах Західної Європи з питань виборювання і захисту в умовах конституційних монархій і парламентаризму громадянських, політичних, еконо­мічних і соціальних прав людей.

Після Першої світової війни утвердженню ідей соціалізму в суспільній свідомості сприяв прихід соціалістів до влади в Авс­трії, Німеччині, Польщі та Угорщині, а також практичне ство­рення соціалістами Веймарської республіки та Другої Речі По­сполитої.

Соціалістичні ідеї стали ідеологічним стимулом політичної діяльності, сприяли виникненню політичних партій, у програ­мах яких у концептуальній формі була втілена політична оцінка дійсності і визначення варіантів соціалістичної трансформації суспільства. Утім слід зазначити, що об’єктивне дослідження трансформації ідей соціально-правової держави в часи револю­ції в Україні можливе лише за умови комплексного з’ясування сутності концептуального оформлення систем поглядів держав­ності такого характеру в програмах політичних партій, які у своїй більшості стали програмами практичних дій перших уря­дів, що (за винятком гетьманату П.

Зазначений підхід дасть можливість врахувати справедливе зауваження, що в сучасних наукових дослідженнях «більше мо­виться про політичні програми партій і рухів, менше аналізують­ся політичні програми урядів...» [84], що, своєю чергою, допо­може визначити фактори, які заважали розвитку цих концепцій до рівня науково обгрунтованих теорій суспільного розвитку, а також з'ясувати всі причини, які стали на заваді реалізації зга­даного суспільного ідеалу в життя і зменшити значення в цьому зовнішнього фактора (зокрема російського аспекта), на якому ак­центують увагу сучасні націонал-демократи.

Метою, головним напрямом діяльності політичних партій і перших урядів України були намагання втілення в соціальну практику ідеї державності правового і соціалістичного характеру. Ці ідеї більшою чи меншою мірою були наявні в програмах прак­тично всіх згаданих структур, вони відбивали прагнення широ­ких верств населення до визволення від національного гноблен­ня, соціальної нерівності, утворення гарантованих законом реаль­них умов для всебічного розвитку особистості, зміцнення миру і співпраці з іншими народами.

Важливо зазначити, що більшість партійних програм прого­лошували необхідність переходу до парламентської форми прав­ління, передбачали децентралізацію влади і широке самовряду­вання регіонів. Практично всі політичні партії у своїх концепціях суспільної трансформації і їх представники в урядових структу­рах додержувалися принципу поділу влади, проголошували принцип верховенства права.

Головні розбіжності розглянутих програм — це питання пошуку форм державного устрою. В одних пропонувалась ав­тономія України у складі федеративної держави на основі ко­лишньої Російської імперії, в інших Україна бачилась штатом Росії, ще в інших пропонувалась ідея повної незалежності України.

Особливістю як партійних, так і урядових програм було різне бачення обсягу соціальних функцій держави.

Особливістю програм українських політичних партій соціал- демократичного спрямування і перших урядів було поєднання в них, поряд з базовими цінностями соціал-демократії (свободою, справедливістю, солідарністю), ідеологічних цінностей інших політичних партій і рухів. Зокрема, у деяких з них ми знаходимо принципи рівності, пріоритет спільної власності й надмірне втру­чання держави в суспільне життя, які пропагувались партіями марксистського (більшовицького) напряму. В інших програмах мали місце тенденції лібералізму (принципи індивідуальної сво­боди, пріоритет приватної власності, мінімізація економічної ролі держави та її соціальних функцій); ще в одних — відчутним був націоналістичний компонент.

Проте в даному дослідженні автор не ставив за мету розгляну­ти програми^ суспільного переустрою всіх політичних партій, що виникли на початку минулого століття, а намагався проаналізу­вати лише ті, що обстоювали ідеї правової держави соціального характеру від часу свого виникнення, а також ті, представники яких безпосередньо входили до органів держави, що були ство­рені в Україні в період революції.

Першою українською політичною партією, яка ставила за­вдання розв’язати проблеми демократизації політичної і соціаль­ної сфер та створити дієву систему гарантій комплексу прав лю­дини, була Українська революційна партія, заснована харківськи­ми студентами на зборах їхньої громади 1900 р.

З грудня 1905 р. на вимогу частини партії, яку очолювали Н. Порош, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та М. Тка­ченко, було проведено другий з’їзд партії, що перейменував її в Українську соціал-демократичну робітничу партію. На цьому з’їзді було ухвалено програму і статут. За два наступні роки пар­тія об’єднала до 3 тис. членів, в основному студентів, службов­ців, робітників і селян.

Українська соціал-демократична робітнича партія проголо­сила своєю метою формування засад правової держави, устано­влення рівних прав громадян незалежно від статі й походження. Формою державного устрою за цією програмою мала бути фе­деративна демократична Російська республіка, законодавча вла­да в якій належала б представницькому органу. Україна мала входити до неї на правах широкої автономії.

На території України мало бути чинним законодавство, що його ухвалював би свій законодавчий орган (сейм). Передбача­лося, що законодавчий орган обиратиметься таємним голосу­ванням на два роки всіма громадянами, які досягли 20-річного віку. Кожен громадянин міг бути обраним до представницьких органів влади. Державні службовці також мали обиратися на свої посади, мала бути запроваджена звітність їх перед вибор­цями.

Для кожної нації, яка мешкала на території України, програма передбачала можливість культурного і політичного самовизна­чення, а також пропонувала встановлення «рівноправності всіх мов у школах, судах, у крайових громадських і державних інсти­туціях» [85].

На регіональному рівні програма передбачала встановлення широкого місцевого і крайового самоврядування для всього на­селення держави, з наданням прав розпоряджатися земельними угіддями. Програмою партії передбачалась реформа судової влади. Мали бути скасовані всі виключні та спеціальні суди, які діяли в Росії. Проголошувався принцип незалежності та вибор­ності суддів. Передбачалося утворення судів присяжних, вибор­них промислових судів.

Передбачалось у законодавчому порядку закріпити такі осо­бисті та політичні права і свободи громадян, як свободу совісті, недоторканність особи, житла і листування; необмеженість сво­боди слова, друку, зібрань, союзів, страйків. Крім цього, перед­бачалися важливі аспекти свободи: право вільного переїзду, ска­сування паспортного режиму тощо. Пропонувалось скасування смертної кари та довічного ув’язнення, скасування всіх привілеїв. Уважалося за потрібне провести зміни силових структур суспіль­ства: розпустити постійне військо, а функції охорони сувереніте­ту покласти на народну міліцію.

Українська соціал-демократична робітнича партія для досяг­нення проголошених цілей ставила за мету участь у «громадсь­кому перевороті» (революції), яка розглядалась як «визволення не тільки пролетаріату, але й всієї людськості», «Громадський переворот» мав на меті завоювання пролетаріатом політичної влади і повинен був стати основою всіх дальших змін у суспільс­тві, оскільки «робітничий клас, — як зазначалось у програмі, — не може боротись і розвивати свою економічну організацію, не маючи прав політичних» [86].

Відповідно до тенденцій ідеології тогочасної західної соці­ал-демократії українські соціалісти вважали, що основою еко­номічної системи нової держави мала стати усуспільнена влас­ність.

Вирішення економічного і соціального блоку проблем вва­жалось можливим лише за умови «перетворення приватної власності на землю, рудники, сирові матеріали, машини і т. ін. на власність громадську і переробленої товарної продукції на соціалістичну, що ведеться самим громадянством для себе, може довести до того, що велике проізводство і постійне зрос­тання продуктивності громадського труда стає для досі екс­плуатованих класів з джерела нуждарства і пригнічення дже­релом найвищого добробуту і цілковитого гармонічного розвитку» [87].

Програмою УСДРП детальніше, ніж у відповідних докумен­тах інших партій, планувалось розв’язати кілька блоків соціаль­них проблем, а також було зроблено спробу визначити механіз­ми їх розв’язання.

У сфері трудових відносин і захисту трудових прав людей вважалось за потрібне встановити максимальний 8-годинний робочий день для всіх дорослих робітників і 6-годинний для не­повнолітніх від 16 до 18 років; запровадити щотижневий міні­мальний 42-годинний час відпочинку; заборонити нічну працю та шкідливі виробництва, працю дітей віком до 16 років; у зако­нодавчому порядку визначити обсяги декретної відпустки та ча­су догляду матері за дитиною.

Важливою новацією було програмне положення щодо вста­новлення «мінімуму заробітної плати, бюро для встановлення такої плати — з представників на половину від робітничих ор­ганізацій, на половину від підприємців; щотижневої видачі за­робітної плати виключно грішми в робочий час; безумовного недозволення підприємцям робити вирахування із заробітної плати» [88].

З метою забезпечення контролю за виконанням трудового законодавства соціал-демократи пропонували запровадити ін­ститут незалежних виборних фабричних інспекторів для всіх підприємств з найманими працівниками, а також здійснювати незалежний санітарно-гігієнічний догляд за всіма підприємст­вами.

Проблему побудови системи соціальних послуг (соціального забезпечення, охорони здоров’я, організації освіти) пропонува­лось вирішити через запровадження «державного страхування робітників від старості, інвалідності і нещасних випадків; пере­дачі управління страхуванням у руки представників від робіт­ників» [89]. Важливою в цьому плані була пропозиція запрова­дити спеціальне оподаткування підприємців для утворення страхового капіталу.

Елементами системи соціальних послуг мали бути надання безоплатної медичної допомоги за кошти підприємців, збере­ження повного заробітку під час хвороби, а також запроваджен­ня безоплатного обов’язкового світського, загального і профе­сійного навчання для всіх дітей і відкриття необхідної кількості шкіл для кожної нації.

Освітою повинна була опікуватись держава, надаючи безко­штовно харчування, одяг і підручники для дітей з бідних сімей.

У сільській місцевості основою розв’язання гострих еконо­мічних і соціальних питань мала бути передача всіх земель — «казенних, удільних, кабінетських, монастирських, церковних і великих приватних землевласників крайовим автономним оди­ницям» [90], а також знищення всіх пережитків кріпацтва в аг­рарних відносинах та скасування законів, які обмежують право селян вільно розпоряджатися своєю землею. Пропонувалось та­кож обмежити орендну плату за землю.

Як відомо, деякі члени УСДРП, входячи до складу уряду Української Народної Республіки, зокрема В. Винниченко, ро­били спробу реалізувати програму побудови правової держави соціального характеру. Але брак консенсусу серед керівного складу партії з приводу майбутньої форми державного устрою, способів та перспектив реалізації концептуальних положень програми, особисті амбіції лідерів, а також низка зовнішніх чинників, пов’язаних з імперськими тенденціями більшовиків, унеможливили ці намагання. Якийсь час УСДРП виступала за об’єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією, але за умови автономії України та визнання українсь­кої партії національною організацією українського пролетаріа­ту, представництва у ЦК і регіональних комітетах. Ці пропози­ції прийнято не було.

Згодом ідея державності, закладена в програму партії, зазнала значних змін. Під час Першої світової війни її частина, очолюва­на Д. Донцовим, А. Жуком і В. Дорошенком, стала на бік Союзу визволення України, пропагуючи ідею самостійної України під австро-німецьким протекторатом; друга частина партії віддавала перевагу більшовицькій тактиці перетворення імперіалістичної війни в громадянську; третя частина, очолювана В. Винниченком і С. Петлюрою, залишилася на позиціях автономізму в складі фе­деративної держави.

Зазначені політичні суперечки щодо форм державного устрою затьмарили актуальність правового і соціального аспектів держа­вності, сприяли переміщенню їх в новоутворюваній системі соці­альних цінностей до розряду другорядних, призвели до фактич­ного припинення пошуку ефективних шляхів втілення їх у практику державної розбудови.

Соціалістичний лад, основою якого є визволення всіх громад­ських і політичних установ з-під влади буржуазних класів, скасу­вання приватної власності на природні ресурси і на засоби (зна­ряддя) виробництва, знищення класової різниці, економічного, політичного та релігійного гніту був суспільним ідеалом Україн­ської партії соціалістів-революціонерів, що виникла в 1906 році на основі народницьких груп.

Соціальну базу цієї партії становили селянство та українська інтелігенція. Офіційне утворення цієї партії завершилось у квітні 1917 р., а її програму, розроблену одним з її лідерів — М. Кова- левським ще 1915 р., було доведено до громадськості через жур­нал «Боротьба». На той час партія вже налічувала 75 тис. членів, а до складу її керівного органу входив відомий учений, політич­ний і громадський діяч Михайло Грушевський.

Українська партія соціалістів-революціонерів поділяла погля­ди Російської партії соціалістів-революціонерів і вважала себе складовою армії міжнародного революційного соціалізму, під­тримувала всі постанови Інтернаціоналу. У згаданій програмі партії, ухваленій у липні 1917 р., зазначалося, що її метою є до­магання соціалістичних партій усього світу, які вона пристосовує до конкретних форм життя української демократії.

Досягнути свого суспільного ідеалу партія планувала через захоплення політичної влади та державно-соціальні реформи, які віддали б у руки працюючих усі засоби для підготування со­ціального перевороту і дали б змогу якнайкраще організуватись і підготувати себе до великої визвольної боротьби, усуваючи все, що стоїть на заваді класовій солідарності й культурній еман­сипації.

Національне питання у програмі стояло на першому місці. Для його вирішення пропонувалось керуватися загальнолюдсь­кими ідеалами, забезпечуючи право кожної нації на самовизна­чення, тобто на найширшу політичну волю, якою є певна суве­ренність нації.

Програма передбачала широке забезпечення прав національ­них меншин: росіян, євреїв, німців тощо, установлення для них пропорційного представництва в сеймі та всіх органах місцево­го самоврядування, виділення з державного бюджету коштів для культурних потреб, надання їхнім мовам державного характеру в місцях компактного їх проживання. З установленням суспіль­ного ладу, передбачуваного програмою, планувалося запрова­дити панування закону, законодавчо закріпити особисті й полі­тичні права громадян, скасувати військо і замінити його народною міліцією. За змістом цей розділ програми багато в чому збігався з розглянутою програмою Української соціал- демократичної робітничої партії, включно з заходами щодо кон­тролю за виконанням законів з охорони праці, серед яких уста­новлення промислових судів, кримінальної відповідальності підприємців за порушення законів з охорони праці.

Ідеологи Української партії соціалістів-революціонерів, роз­робляючи розділ своєї програми з національних питань, запропо­нували перебудувати Російську державу на федерацію рівноправ­них демократичних республік, утворених за національно-терито­ріальним принципом і міжнародним забезпеченням прав націо­нальних меншин на основі національно-персональної (екстерито­ріальної) автономії, запропонованої в концепції австрійських со­ціал-демократів, що була ними викладена в Брюннській програмі 1899 р. Така федерація мала бути утворена на основі добровіль­ної угоди між суверенними націями. На цих же умовах повинна була ввійти до федерації й Україна в її етнографічних межах, не­залежно від тогочасного входження українських територій до ін­ших державних утворень.

Щоправда, пізніше Українська партія соціалістів-революціо­нерів скорегувала аспект політичної програми щодо форми дер­жавного устрою. Основною її ідеєю стало утворення незалежної держави України.

За формою правління Україна мала бути парламентською рес­публікою. Законодавча влада мала належати однопалатному представницькому органу — сейму; виконавча — Раді міністрів; третя гілка — незалежний суд. Посади глави держави програма не передбачала.

Народні представники повинні були обиратися на два роки та­ємним голосуванням (рівним і прямим) усіх громадян, які досяг- ли 20-річного віку. Виконавча влада — Рада міністрів — мала обиратися сеймом і звітувати перед ним.

У співзвучності з аспектами ідеологічної платформи за­хідної соціал-демократії соціалісти-революціонери прагнули до змішаної економіки, планували здійснити націоналізацію залізниці, об’єктів та засобів водного транспорту, вугільної і цукрової промисловості, а також інших «галузей господарст­ва, які обслуговують найпекучіші життьові потреби людності» [91], та монополізувати державний нагляд «над виробами тих галузей промислу, націоналізація котрих поки що неможли­ва» [92].

Соціалісти-революціонери в питаннях власності пропонували скасувати право власності на природні ресурси, а також на зем­лю. Ix пропонували виключити з товарообміну та організувати використання «всім трудовим народом» через сільські громади, органи місцевого самоврядування, Всеукраїнський та регіональні земельні комітети, створені демократичним способом.

Соціал-демократичні ідеї економічної демократії мали бути реалізовані через «якнайширший розвиток професійних робітни­чих організацій і їх щоразу більш активну участь в порядкуванні організацією праці у промислових підприємствах» [93], а також участі в діяльності страхових фондів, забезпечення представниц­тва в роботі спеціалізованих промислових судів.

Змішана економіка мала стати матеріальною основою соціа­льної політики держави й умовою функціонування ефективної системи соціальних послуг: безоплатних освіти, медичної допо­моги робітникам, «державного забезпечення робітників на ста­рість, від немічності і нещасливих випадків та на випадок безро­біття і страйків» [94].

Фінансування соціальних програм, здійснюваних з метою ма­теріальної підтримки і поліпшення добробуту робітників, мало здійснюватись за рахунок страхового фонду, кошти якого пови­нні були формуватись за допомогою спеціального оподаткування капіталів. Управління таким забезпеченням (страхуванням) пла­нувалось передати в руки робітників.

У сфері соціальної політики держава мала взяти на себе ще одну важливу функцію — гарантування і забезпечення трудових прав громадян, здійснення контролю за створенням нормальних умов праці, санітарного і гігієнічного догляду, вжиття заходів щодо зменшення впливу шкідливих факторів виробництва, «установлення мінімальної заробітної платні по згоді представ­ників од робітничих професійних організацій і од органів місце­вого самоврядування» [95].

На відміну від інших партійних доктрин, програма соціалістів- революціонерів розвивала ідеї М. Драгоманова щодо децентралі­зації влади і підвищення ролі у житті суспільства органів місце­вого самоврядування, яким відводилась значна роль у здійсненні соціальних програм. Його основою вважались громади міст, по­вітів «і окремих українських земель (провінцій)».

Посадовці органів місцевої влади мали обиратись населенням і звітувати перед ним. Органам місцевого самоврядування ма­ли делегуватись функції скасованих місцевих адміністративних органів.

Передбачалось, що муніципалітети будуть незалежними й са­мостійними у вирішенні комунальних справ. Програмою пропо­нувалось здійснити муніципалізацію водопостачання, освітлення, місцевого зв’язку, транспорту та інших об’єктів соціальної ін­фраструктури. На місцевому рівні мали вирішуватись також пи­тання «організації продовольчої справи і доставки палива»; «без­оплатної земсько-агрономічної і лікарської допомоги та санітар­ного догляду» [96]; вирішення житлових питань для соціально вражених верств населення; організації позашкільної освіти, ес­тетичного та фізичного виховання. Водночас соціальні послуги у сфері освіти мала надавати держава за участі органів місцевого самоврядування. Організація початкової, середньої і вищої освіти мала здійснюватись за кошти державного бюджету і фондів орга­нів місцевого самоврядування.

Пропонувалось також створити умови для «повного права за­кладати приватні школи всіх можливих типів; незалежності на­вчання від державного контролю і цілковитої автономії в справах педагогічних шкіл і освітніх товариств» [97]. Органам муніципа­льної влади програмою пропонувалось надавати право оподатку­вання нерухомого майна та «вивласнення» його для задоволення потреб бідноти, «вивласнення» в межах міста приватної землі. Муніципалітети планувалось наділити повноваженнями вживати заходів щодо надання матеріальної допомоги для розвитку гро­мадських господарств: кооперативів і артілей. Раціональними бу- ли також ідеї щодо передачі державою органам місцевого само­врядування питань боротьби з безробіттям. З цією метою про­грамою передбачалось утворити муніципальні біржі праці для допомоги в найманні робітників.

Близькі до попередніх соціал-демократичні погляди пропагу­вала Українська партія соціалістів-федералістів. Вони поєднали в собі кадетські ідеї Української демократичної партії та соціаліс­тичні ідеї Української радикальної партії. Ці партії об’єдналися наприкінці 1905 р. в Українську радикально-демократичну пар­тію соціалістів-федералістів. її очолювали Д. Дорошенко. С. Еф­ремов, Ф. Матушевський, А. Никовський, В. Прокопович, О. Шульгин. У програмі партії, схваленій на її з’їзді у вересні 1917 р., зазначалося, що вона є національною соціалістичною партією. Суспільним ідеалом, до якого вона прагнула, була соці­алістична федерація рівноправних автономних національних одиниць, яка мала заступити державу, збудовану на централісти­чних засадах, що нехтувала національними правами, пригнічува­ла «недержавні» народи.

Але федералізм соціалісти-федералісти уявляли ширше, ніж інші партії, вони поділяли ідеали кирило-мефодіївців, убачали в федералізмі спосіб оновлення людського життя не тільки в ме­жах тогочасних держав, а прагнули до всесвітнього федералізму. У програмі цієї партії зазначалося, що нова федеративна держава повинна ґрунтуватися «на двох підвалинах: правах людини і пра­вах нації», що орієнтовані на загальнолюдські цінності. Зміна чинної форми правління мала відбутися завдяки децентралізації влади та наданню кожній народності на своїй території автономії з правом місцевого крайового законодавства.

У демократичній федеративній республіці Україна розгляда­лась як окремий штат. Програмою передбачався один спосіб утворення федерації: проведення Всеросійської установчої та мі­сцевих рад, які визначали б загальні принципи федерального єд­нання. Право на самовизначення передбачалося надати не тільки націям, а й окремим краям (областям), що мали особливі геогра­фічні та економічні умови й заявляли про своє бажання виокре­митися в автономну одиницю.

У програмі зроблено спробу розділити й урівноважити фун­кції законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Законода­вчу владу на рівні федерації пропонувалося сконцентрувати у Вседержавному парламенті, обираному на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосу­ванням за пропорційної системи виборів. Вседержавний парла­мент мав ухвалювати основні закони кваліфікованою більшіс­тю (2/3 голосів), а також реалізовувати загальнодержавні функ­ції, серед яких — зносини з іноземними державами, військові справи, загальнодержавні позики, управління митною та гро­шовою системами, нагляд за комунікаціями зв’язку і транспор­ту. Крім того, до компетенції Вседержавного парламенту мали належати окремі питання кримінального законодавства щодо злочинів проти державного та економічного устрою. На загаль­нодержавному рівні передбачалася Федеральна рада, яка мала контролювати законодавчу діяльність усіх законодавчих орга­нів федерації: Вседержавного парламенту і крайових сеймів. У разі встановлення фактів порушення конституції законодав­чими актами Вседержавного парламенту або крайових сеймів (автономій) Федеральна рада могла скористатися правом вето.

У запропонованій концепції досконаліше розглядався зако­нодавчий процес. Правом законодавчої ініціативи наділялися Вседержавний парламент, Кабінет міністрів і кожний автоном­ний штат. Верховним органом виконавчої влади на федераль­ному рівні мала бути Висока державна рада з п’ятьох осіб, оби­рана Вседержавним парламентом на п’ятирічний строк за погодженням із Федеральною радою. Головували в цій раді ко­жен із п’яти її членів протягом одного року. Головуючий у Ви­сокій державній раді був і президентом федеративної держави. Президент і члени цієї ради здійснювали представницькі функ­ції. Продовжував виконавчу гілку влади Кабінет міністрів, що формувався лідером парламентської більшості за дорученням Високої державної ради. Кабінет міністрів у своїй роботі був підзвітний парламенту.

Судову владу на загальнодержавному рівні здійснював Фе­деральний суд, у функції якого входило вирішення проблем, що могли б виникнути між штатами або особами, які належа­ли до різних штатів, а також справ, що стосувалися загально­державної конституції та загальних прав усіх громадян держа­ви. Усі суперечки між загальнодержавними органами автоно­мій мали розв’язуватися в комісії, до якої по три члени обира­ли Федеральний суд і вища судова інстанція автономії. Цим було зроблено спробу розділити функції загальнодержавних органів, урівноважити їх і встановити контроль за діяльністю. Таку саму спробу зроблено і на рівні відносин федерації та її членів — штатів. Україна мала ввійти до федерації на правах автономного штату і в місцевих справах керуватися своїми за­конами.

Законодавча влада в Україні повинна була належати сейму, до якого мали обиратися громадяни не молодші від 20 років, на ос­нові загального, рівного та безпосереднього виборчого права і та­ємного голосування.

У справах, які стосувались усіх громадян автономії, передба­чалося проведення референдуму.

Сейм (Українська народна рада) крім ухвалення законів пови­нен був відати питаннями мита й оподаткування, бюджету, конт­ролю за законністю в роботі адміністрації України.

Виконавчу гілку влади в Україні за програмою соціалістів- федералістів очолювала Рада міністрів, яка складалася за дору­ченням голови сейму представником парламентської більшості. Затверджувалися сім членів Ради міністрів із питань: державного скарбу, шляхів, торгівлі й промисловості, сільського господарст­ва і хліборобства, справедливості, культурних справ, праці, охо­рони і порядку. Усе майно на території України разом із транспор­тними комунікаціями мало становити її власність. Усі податки мали надходити до скарбниці України. Пропорційно до кількості населення Україна мала передавати кошти для утримання органів загальнодержавної влади, на виплату державних боргів і процен­тів на них.

Концепцією соціалістів-федералістів передбачалося побудува­ти судову систему в Україні відповідно до принципу рівного, відкритого, виборного суду з широкою компетенцією суду при­сяжних.

Усе діловодство та освіта в Україні повинні були вестись українською мовою, а зносини з загальнодержавними установа­ми — українською та російською мовами.

Національним меншинам гарантувалося пропорційне предста­вництво у сеймі, право користування своєю мовою, заснування національних шкіл, можливість утворювати національно-куль­турні спілки й товариства.

Православна церква проголошувалась у межах України авто­кефальною.

Крім цього, програма соціалістів-федералістів передбачала за­конодавче закріплення особистих і політичних прав громадян, здійснення промислової та аграрної реформ. Визначалося, що гур­тове хазяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи. Приватне право на землю планувалося скасувати. Заводи та інші промислові об’єкти передбачалося залишити у приватній власно­сті, але програма у зв’язку з цим окреслювала певні заходи зако­нодавчої охорони праці робітників.

У цілому програма соціалістів-федералістів за змістом мала еклектичний характер, у ній не було засад соціальної політики, вона також нечітко визначала соціальні функції держави та участь у розв’язанні соціальних питань органів місцевого само­врядування, інститутів громадянського суспільства. Щоправда, в її структурі був відповідний пункт, де декларувались гасла щодо забезпечення економічних, трудових та деяких соціальних прав, але він фактично повторював вимоги інших політичних партій і рухів, що висувалися ними з питань пенсійного забезпечення, охорони здоров’я та освіти. Але організаційних, юридичних чи економічних механізмів реалізації цих прав програма не мала.

Суттєвою вадою програми було й те, що в ній майже детально розроблялися функції верхніх ланцюгів влади, але залишилася нерозв’язаною проблема організації управління на регіональному рівні. До того ж програма не передбачала функцій загальнодер­жавного Кабінету міністрів, порядку його зносин з органами ви­конавчої влади у штатах; недосконалий вигляд мала і реформа судової системи.

Утім за обставин, що склалися на той час у країні, програма цієї партії відповідала інтересам багатьох громадян і збігалася з ідеями побудови держави представниками офіційної влади України. Тому й не дивно, що лідери соціалістів-федералістів входили до центральних органів влади Української Народної Рес­публіки і ще довго дотримувалися своїх політико-правових по­глядів. Уже після еміграції 1923 р. партія повернулася до старої назви — Українська демократично-радикальна партія, відмови­лася від соціалістичних ідей та ухвалила нову програму.

На базі частини Української революційної партії на чолі з М. Міхновським було створено Українську народну партію. На відміну від концепцій федеративного державного устрою, за­кладених у програмах соціал-демократичної робітничої партії, партії соціалістів-революціонерів і партії соціалістів-федера­лістів, Українська народна партія пропагувала ідею незалежної держави. У програмі Української народної партії зазначалося, що український народ, який складається переважно з селянства, може тільки тоді використовувати природні багатства своїх зе­мель, стати багатим і сильним та зрівнятися з іншими культур­ними народами світу, коли забезпечить собі незалежне держав­но-національне життя. Концепцією, викладеною у програмі, передбачалася побудова самостійної та суверенної України з віль­ним політичним та економічним розвитком. Уважалося за доці­льне забезпечити автономію (самоврядування) Галичині й Кубанщині, які перебували в різних історичних та економічних умовах. Державний устрій, порядок і засади законності мали ви­значатися Установчими зборами, що обиралися на основі зага­льного, рівного, прямого й таємного голосування. Автори кон­цепції дотримувалися принципу поділу влади. Вирізняли законодавчу — парламент, виконавчу — Раду міністрів і судову владу — Генеральний суд.

Гарантією законності й правового порядку в державі вважа­лася незмінність суддів. У програмі декларувалися зверхність законів у системі нормативно-правових актів, рівність перед ними всіх громадян України незалежно від національності, віри, статі й статків. Планувалось у законодавчому порядку охороня­ти права національних меншин, забезпечити викладання у шко­лах їхніми мовами. Державною мовою проголошувалась україн­ська. Для охорони державного суверенітету України програма передбачала створення самостійної армії та флоту, а економіч­ного — національної валюти.

Одним із важливих аспектів побудови незалежної правової держави вважалося вдосконалення освіти, підвищення свідомо­сті громадян. Для цього передбачалося заснувати загальноосвіт­ні технічні та ремісничі школи, організувати дошкільні заклади і позашкільну освіту.

Основою добробуту держави вважалося середнє і дрібне хлі­боробське господарство, розвитку якого потрібно сприяти, дома­гаючись одночасно скасування великої земельної власності.

Передбачалося розробити таку торгово-промислову політику, що сприяла б розвитку всіх галузей національної промисловості. Для їх стимулювання вважалося за потрібне організувати держав­не кооперативне кредитування.

З установленням обраного суспільного ладу партія домагалася б широких соціальних гарантій для трудящих у сфері трудових відносин, деяких аспектів тендерної політики, боротьби з без­робіттям.

У грудні 1917 р. Українська народна партія прийняла рішен­ня про об’єднання зі щойно утвореною Українською партією самостійників-соціалістів, яка головними своїми завданнями вважала «національне і соціальне визволення всього народу українського», а також просвіту з метою «освідомити українців- робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних і кла­сових інтересів» [98].

У програмі останньої, що мала націонал-соціалістичний харак­тер, проголошувалося, що вона є партією працюючої маси українського народу, а своїм суспільним ідеалом визнає соціа­лізм, який здатний знищити безправ’я, капіталістичний устрій, побудований на насильстві, і задовольнити український та інші народи. Одну з умов побудови такого суспільства самостійники- соціалісти вбачали в тому, щоби засоби виробництва (фабрики і заводи) належали українським робітникам, а земля (рілля) — українським хліборобам.

Самостійники-соціалісти критикували прибічників ідеї феде­ративної держави на базі Росії, вважали помилковими ідеї пар­тій, які до цього прагнули. Для багатонаціональних держав вони пропонували розпад на кілька незалежних національних держав з можливістю співпрацювати, об’єднуватись у спілки й федера­ції. За концепцією партії самостійників-соціалістів Українська народна республіка повинна була стати незалежною демократич­ною державою. У перспективі Україна могла співпрацювати або вступати в міжнародні спілки з Румунією, Кавказом, Туреччи­ною та Балканськими державами: Болгарією, Грецією, Сербією, Чорногорією.

Законодавчим органом у незалежній Україні мав бути парла­мент (Центральна українська рада), обираний внаслідок загаль­них, рівних виборів із таємним голосуванням. Виборчі округи формувались у межах національних. Представництво в парламе­нті пропорційно до кількості населення міст і сіл, національних меншин. Виконавчу владу мали очолювати президент республіки і підпорядкована йому Рада міністрів. Остання повинна була фор­муватись представником парламентської більшості за доручен­ням президента, недовіра їй з боку парламенту вела до зміни складу.

Судова влада в Україні повинна бути незалежною, а головна її мета — охорона прав та інтересів народу.

У місцевостях із багатонаціональним населенням мав запро­ваджуватися «Суд третього» для розгляду справ, однією зі сторін яких були представники національної меншості.

У державотворчій концепції партії самостійників-соціалістів було зроблено спробу передбачити структуру органів влади та управління на регіональному рівні. Передбачалося, що областям і краям в Україні може бути надана автономія. Серед таких облас­тей називалися Слобожанщина, Чорномор’я, Полісся, Холмщина, Запоріжжя, Правобережна Україна.

Державною мовою проголошувалася українська, нею мало вес­тися все діловодство в державних установах, навчання в школах, навчальних закладах, а також відправлятися служба в церквах.

Правовий аспект держави, яку мріяли побудувати соціалісти- самостійники. був переобтяжений національним компонентом, а наповнення її соціального аспекту реальним змістом залежало від розв’язання національного питання. Створення «непідлежної» України — республіки «вільних людей, вільної праці», зазнача­лось у програмі, забезпечить умови для досягнення віковічного ідеалу «українського трудового народу: жити щасливо, вільно і незалежно на своїй землі» [99].

Цінність пропонованих самостійниками-соціалістами ідей правової соціальної держави зменшувалась у зв’язку з неправо- вими принципами, що проголошувались ними для розв’язання національного питання, яке домінувало у програмі. З одного бо­ку, у розділі програми «Декларація прав українського народу» проголошувалася рівність усіх націй, які живуть в Україні, мож­ливість їхньої участі в політичному житті, а також культурного розвитку, а з другого — українці підносилися до ролі «старшого брата». Зокрема, у статуті партії зазначалося, що її членами мо­жуть бути тільки українці. «На всіх відповідальних посадах судо­вих інстанцій в Україні, — зазначалось у програмі, — мусять бу­ти українці» [100]. Адміністративні посади також могли обіймати лише особи титульної нації.

Не відповідала принципам Соціалістичного Інтернаціоналу закладена в програму вимога партії щодо утворення українцями- робітниками і селянами своїх клубів, бібліотек, народних універ­ситетів та інших інститутів просвіти тощо, щоб «не брати освіту з чужих джерел, а тим паче з газет і журналів ворожих класів» [101]. У програмі йшлося також про необхідність створення українцями-робітниками і селянами національних організацій економічного і політичного характеру, яким належить відіграти визначальну роль у національному і соціальному звільненні, оскільки подібні організації змішаного типу (німецько-чеські, україно-польські, польсько-німецькі, українсько-московські то­що) розглядались соціалістами-самостійниками «як перехідна стадія робітничого руху, що стає свідомим і культурним» [102], а «свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату, є справа самого українського пролетаріату і нікого більше» [103].

Девізом робітничого руху, «головними пунктами домагань українського пролетаріату» мали стати економічні та соціальні питання, серед яких: упорядкування робочого часу, створення сприятливих умов та оплати праці. У програмі практичних дій соціалістів-самостійників з побудови омріяного суспільного ідеалу держава лише частково мала брати участь у соціалізації суспільних відносин і здійсненні соціальної політики.

Вона мала встановлювати правові зобов’язання, заборони і дозволи у сферах трудових відносин, соціального забезпечення, освіти, а саме: визначити тривалість робочого часу залежно від характеру виробництва, віку працівників, установити мінімаль­ний рівень заробітної плати, заборонити шкідливі виробництва, працю дітей, запровадити юридичні механізми забезпечення прав робітників, матерів, що мають малолітніх дітей, контролю­вати виконання працедавцями дотримання правил безпеки ви­робництва, зобов’язань щодо створення нормальних умов праці тощо.

Держава повинна була також здійснювати державне страху­вання робітників. Соціальні послуги з надання безоплатної ме­дичної допомоги робітникам мали здійснюватись за кошти капі­талістів. Робітники згідно з програмою повинні були створю­вати товариства взаємодопомоги, страйкові каси, каси допомоги під час безробіття і промислових криз, каси утримання робітни- ків-інвалідів, «старих, не здібних до роботи, сиріт» [104]. Про­грамою пропонувалося створювати також робітничі контори «для пришукування роботи», кооперативні та споживчі това­риства.

Не менш важливим етапом у досягненні свого суспільного ідеалу соціалісти-самостійники вважали підвищення освіченості населення, збільшення кількості національної інтелігенції, утво­рення безоплатних національних шкіл, вищих навчальних закла­дів. За програмою вся система освіти в Україні мала бути від­окремлена від держави, як це було в Англії, Німеччині та інших країнах. З цього приводу зауважувалося, що вищі школи, а тим паче Академія наук, мають бути автономними, незалежними від уряду щодо свого внутрішнього устрою і життя.

Представники партії самостійників-соціалістів входили до уряду в період Директорії, а після падіння УНР вона розпалася.

Верховенство загальнолюдських цінностей над національни­ми, прав особистості над правами нації в концепції соціально- правової держави проголошувала Українська федеративно- демократична партія, що з’явилася 1918 р., членом організацій­ного комітету якої був Б. О. Кістяківський. У програмі партії за­значалося, що вона наслідує ідеї Кирило-Мефодіївського товари­ства, поділяє політичні та правові погляди М. Драгоманова та є наступницею Української радикальної партії. Основна ідея дер­жавотворчої концепції Української федеративно-демократичної партії полягала у скасуванні унітарної форми державного устрою Росії та побудові в її межах федерації автономних областей, до складу якої ввійде й Україна. Суверенітет за цим проектом мав належати федеративному цілому, а не автономним його части­нам. За багатьма своїми положеннями ця державотворча концеп­ція була подібна до проекту, запропонованого раніше М. Драго- мановим.

Головним принципом внутрішньої політики федерації визна­валися загальнолюдські вимоги свободи і рівності всіх громадян у всіх сферах суспільного життя, у тому числі й можливість на­ціонального самовизначення. Цей принцип повинен був лягти в основу конституції, адміністративного й цивільного законодав­ства, які гарантували б свободу особистості, культурно- політичні права всіх національностей як на рівні федерації, так і на рівні автономій, виключали б зверхність великоросійської нації та не підпускали б насильницької українізації в автономії. Важливим моментом побудови такої федеративної держави вважалося скасування державного та адміністративного центра­лізму, передача законодавчих повноважень обласним представ­ницьким органам.

У межах федерації російська мова вважалася засобом спіл­кування між окремими націями, мовою діловодства в центра­льних державних установах. В установах місцевого управління разом із російською діловодство могло вестися українською мовою.

Програмою передбачалося сконцентрувати законодавчу владу на федеральному рівні у представницькому органі, який складав­ся б з двох палат: нижньої, до якої обираються представники з усієї федерації від рівної кількості жителів по виборчих дільни­цях, і верхньої, котра формувалася з представників, делегованих сеймами автономій. Автори концепції зробили спробу врівнова­жити кількість представників від національностей у верхній па­латі. У ній кількість представників від Росії не мала перевищува­ти однієї третини від загальної кількості.

Усі питання в обох палатах мали вирішуватися простою біль­шістю, за винятком ухвалення або тайни конституційних законів. У частинах федерації — автономіях передбачався законодавчий представницький орган — сейм, який повинен був обиратися за­гальними прямими виборами і таємним голосуванням. Сейм мав ухвалювати закони, які б регулювали питання, віднесені до ком­петенції автономії, затвердження бюджету, а також здійснювати контроль за додержанням законів. Гілку законодавчої влади про­довжував представницький орган автономних земель — земські збори, які повинні були обиратися на три роки й ухвалювати міс­цеві закони.

Виконавча влада мала бути покладена на міністра у двох рів­нях: федеральному та автономному. Окрім цього, на місцевому рівні виконавчу владу повинні були репрезентувати земські управи, що мали обиратися земельними зборами. Таку схему управління мали і менші адміністративні одиниці: волості й по­віти.

Програмою передбачалась і судова гілка влади, але її систему не було детально розроблено. У федерації та автономіях передба­чалось ухвалення Основного Закону (Конституції), а всі інші ак­ти державної влади мали видаватися відповідно до неї, бути під- законними.

У розділі програми «Основні права громадян Російської фе­деративної держави» були викладені всі громадянські і полі­тичні права людей, які партія зобов’язувалась забезпечувати в разі приходу до влади і побудови засад правової державності. В ньому зазначалося, що всі громадяни незалежно від статі, віри й національності рівні перед законом. За порушення закону громадяни відповідатимуть тільки перед судом. Особистість і житло громадян недоторканні та повинні охоронятися законом. Ніхто в державі не міг переслідуватись та бути покараним інакше як за вироком суду. Усі особисті й політичні права гро­мадян належало занести в Конституцію та охороняти держа­вою. Проголошувалася свобода совісті, друку, слова, зборів. Передбачалася можливість утворювати і громадські організації без попереднього дозволу. Вважалося за потрібне дозволити ві­льне переміщення громадян як у межах автономій і федерації, так і за кордон. Паспортна система з огляду на це мала бути скасована.

Важливою умовою формування правової державності і за­безпечення прав громадян мав стати розвиток інститутів гро­мадянського суспільства. Передбачалося, що «всі громадяни Російської федеративної держави мають право створювати со­юзи і товариства, не питаючи на те дозволу», а також збирати «публічні збори як в закритих приміщеннях, так і під відкри­тим небом для обговорення всіляких питань на якій завгодно мові» [105].

Умовою державної децентралізації, становлення громадянсь­кого суспільства мало бути створення дієвої системи місцевого самоврядування. Усе управління в Україні (як і у федерації в ці­лому) мало здійснюватись виборними посадовцями. У невели­ких, до ста дворів, населених пунктах доцільним вважалося управління сільськими сходами, в більших — могли обиратися ради. Управління у волостях та уїздах пропонувалось здійсню­вати представницькими органами — зборами, що мали обира­тись на три роки, які для оперативного управління повинні були обирати виконавчі структури. Управління землями мало здійс­нюватись земськими зборами, яким планувалось надати повно­важення «здійснювати автономію земель, тобто видавати місце­ві закони» [106].

Основою розвитку економіки і формування нової соціальної політики демократичної правової держави мали стати широко планова аграрна реформа, створення системи гарантій і забезпе­чення трудових прав громадян, а також реалізація програми роз­витку народної освіти. Для тогочасної України, сільське населен­ня якої становило 80 %, реформування аграрного сектору еконо­міки вважалось ключовим завданням для розв’язання низки соці­альних проблем.

Аграрна реформа згідно з програмою мала на меті: по-перше, надати землю всім безземельним селянам, збільшити в разі по­треби земельні ділянки, а також* урегулювати земельні відносини інших громадян; по-друге, «здійснити такі правові, культурні і економічні умови в Україні, які негайно викличуть підйом дріб­ного трудового сільського господарства» [107] і збагатять держа­ву. Земля повинна була надаватись за безпосередню плату або в кредит, за рахунок чого передбачалось створити національний фонд, за кошти якого мали будуватись заклади освіти, транспор­тні комунікації, здійснюватись кредитування сільськогосподар­ських кооперативів. З урахуванням традицій українського народу вважалося за потрібне сприяти розвитку індивідуальних госпо­дарств, вільних від державного піклування.

У сфері трудових відносин держава мала взяти на себе обов’язок створення системи юридичних механізмів з забезпе­чення права на працю та відпочинок, а також контролю за до­держанням працедавцями трудового законодавства та створенням нормальних умов праці. З метою підвищення продуктивності праці вона мала опікуватися створенням безоплатних вечірніх професійних курсів для робітників. Надання соціальних послуг у зв’язку зі старістю, інвалідністю, хворобою, нещасними випад­ками мало здійснюватись за рахунок державного страхування.

Програма федеративно-демократичної партії пропонувала де­мократичну систему обов’язкової народної освіти, що грунтува­лась на принципі єдиної школи, відповідно до якого створюва­лись би умови для мобільності учнів і студентства, переходу з одного навчального закладу в інший, а також до навчальних за­кладів вищого рівня без іспитів. Витрати на навчання мали по­криватись державою та органами місцевого самоврядування. За рахунок цих фінансових джерел планувалось також будувати приватні навчальні заклади.

Програма цієї партії пропонувала утримуватись від примусо­вої українізації і створювати умови, «щоб добитися визнання на­селенням потреби у своїй національній школі не шляхом насиль­ницьких заходів, а методом підняття загальної культури населен­ня і свідомого засвоєння ним свого національного «Я» [108].

Багато в чому суперечливі, місцями еклектичні програми українських політичних партій початку XX ст. стали ядром про­грам практичних дій перших урядів України, значна частина складу яких належала до соціалістичних партій. Навіть до складу уряду Гетьманської держави П. Скоропадського, яка за формою правління, як уважають деякі дослідники, була буржуазно-помі­щицькою монархією з диктаторськими повноваженнями гетьмана [109], входили чотири соціалісти, а також п’ять представників Українського Національного Союзу, очолюваного соціалістом В. Винниченком.

Водночас програми як партій, так і урядів багато в чому були виявом суб’єктивного розуміння їхніх лідерів сутності та перспек­тив демократичного соціалізму. В одних випадках основою та­кого розуміння були спроби примирення моделей державного розвитку К. Маркса і М. Драгоманова, у других — різне бачення форми державного устрою України, у третіх — визнання пріори­тетним національного питання. Відмінним також було бачення перспектив розвитку інституту власності на землю та шляхів здійснення аграрної реформи.

Давався взнаки брак належної уваги до теоретичному компо­нента суспільної модернізації. Ґрунтовне дослідженя змісту роз­глянутих політичних і правових документів дає підстави дійти висновку, що в них лише частково використані наукові розробки вітчизняних та зарубіжних учених щодо перспектив побудови соціально-правової держави. Мабуть, саме цим можна пояснити відсутність у проаналізованих програмах термінології, що засто­совувалась у наукових розробках з цієї проблеми, а також у про­грамах західної соціал-демократії та нормативно-правових актах країн, в яких існував досвід юридичного закріплення аспектів правової і соціальної держави.

Піддані глибокому вивченню програми за своїм змістом перед­бачали питання тактики, а не стратегії, у них відчувається намаган­ня пристосувати соціалістичне вчення до нестабільної української дійсності.

Політичній свідомості більшості соціалістів-урядовців було притаманне переконання, що «соціалізм — це просто поширен­ня демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю «буржуазної демокра­тії», а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпе­чити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва» [110].

Водночас ідеї державної модернізації набували свого відті­нку у свідомості різних соціальних верств суспільства, яке складалося з 80 % сільського україномовного населення, укра­їнської інтелігенції та російськомовного пролетаріату і війсь­кових. Відповідно, вони підтримували різні напрями революції та різні владні інституції: суто українські державні утворен­ня— Українську Центральну Раду та Генеральний Секретарі­ат, Гетьманат, Директорію, які стрімко змінювали одне одного; народжені в Росії — революцію 1905 р. і модернізовані за бі­льшовицькою ідеологією в 1917 р. Ради Робітничих і Солдат­ських депутатів.

В умовах двовладдя (створення Української Народної Респу­бліки проголошено III Універсалом Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р., а Української Соціалістичної Респуб­ліки— 11 грудня 1917 р. на І Всеукраїнському з’їзді Рад) і роз­чарування діяльністю перших урядів України ідеї рівності, справедливості та експропріації землі і засобів виробництва по­міщиків і капіталістів, що пропагувались представниками Рад, приваблювали бідніші верстви населення. Центральна Рада ста­ла віддзеркаленням ідеологічної строкатості українського суспі­льства. З 822 осіб, що ввійшли до складу Центральної Ради були делегати: Всеукраїнської Ради Селянських депутатів— 212; Всеукраїнської Ради Військових депутатів — 158; Всеукраїнсь­кої Ради Робітничих депутатів — 100. Депутати робітничих та солдатських рад — 50; українських соціалістичних партій — 20; російських соціалістичних партій — 40; єврейських соціалісти­чних партій — 35; польських соціалістичних партій — 15; міст і губерній, обраних на селянських, робітничих і загальнонаціона­льних з’їздах— 84; представників професійних, просвітніх, економічних та громадських організацій і національних пар­тій— 108 [111]. У зв’язку із цими обставинами політико- правові документи Української Центральної Ради щодо визна­чення засад державного і суспільного ладу були суперечливими і непослідовними, а їхні правовий і соціальний компоненти — несистемними. Проголошуючи Українську Народну Республіку «самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною» державою, водночас ставилось завдання «додати допомоги міс­цевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатсь­ких депутатів» [112], які репрезентували революційну владу більшовиків.

Суперечили основним засадам становлення правової держави і громадянського суспільства рішення про підпорядкування (з квітня 1918 р.) системи місцевого самоврядування департамен­ту місцевого самоврядування Міністерства внутрішніх справ, а також вимоги щодо зміцнення адміністративно-владних відносин Української Центральної Ради і самоврядних органів.

В універсалах Української Центральної Ради, які за змістом і юридичною технікою є, скоріше, програмами політичної діяль­ності, а не джерелами права, правовий і соціальний аспекти дер­жавності викладені лише фрагментарно. Головними завданнями в них були визначення статусу України в складі федерації, її відно­син з Тимчасовим урядом Росії (І та II Універсал), а також визна­чення форми держави України та процедура зносин Української Народної Республіки з органами влади РСФРР.

Проте діяльність Української Центральної Ради справила по­зитивний вплив на розвиток деяких умов становлення правової держави. Перш за все — це розвиток ідей та практичне станов­лення визначальної форми демократії— парламентаризму, ви­знання народу єдиним джерелом влади, який «на своїй землі має сам порядкувати своїм життям» [113], запровадження принципів законності, гуманізму, визнання людини вищою соціальною цін­ністю, а забезпечення її прав і свобод — метою суспільного переустрою.

Основні аспекти правової держави соціального характеру конкретніше були викладені в Конституції Української Народної Республіки, ухваленій Українською Центральною Радою 29 квіт­ня 1918 р., яка головним завданням держави визначила «забезпе­чення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян» [114]. Україна проголошувалась парламентською, уні­тарною, самостійною і незалежною державою, суверенне право в якій належить народу і здійснюється через представницький за­конодавчий орган.

Конституція запроваджувала систему стримувань і противаг між органами законодавчої (Всенародні збори), виконавчої (Ра­да Народних Міністрів) та судової (Генеральний Суд) влади, єдине громадянство, гарантувала право створювати органи са­моврядування: «виборчі Ради і Управи громад, волостей і зе­мель» [115], національні союзи, які разом з органами місцевого самоврядування мали забезпечувати право на національно- персональну автономію. Органам місцевого самоврядування, а також виборцям (за умови збору 100 тисяч підписів) конститу­цією надавалося право законодавчої ініціативи у Всенародних зборах. Зазначимо, що таким правом наділялися також президія законодавчого органу, «поодинокі фракції, зареєстровані Все­народними зборами, ЗО народних депутатів та Рада Народних Міністрів УНР.

Мандат народних депутатів, що обирались один від ста тисяч виборців «загальним, вільним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорційним голосуванням» [116], був імперативним: всенарод­ні збори могли бути розпущені за певних умов, у тому числі на вимогу трьох мільйонів виборців.

У конституції УНР закріплювався проголошений III Універса­лом Української Центральної Ради принцип національно-персо­нальної автономії «це б то право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національ­ного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР» [117].

У розділі Конституції «Права громадян України» викладено основні громадянські та політичні права, встановлена заборона їх обмеження та скасування. Однак соціальні та економічні пра­ва громадян Конституцією не були передбачені. Поза межами правового регулювання залишились інститути громадянського суспільства: політичні партії, громадські об’єднання, рухи, не передбачена можливість їхньої участі в управлінні суспільними справами. В Основному Законі не було також засад соціальної політики держави, її економічних та соціальних функцій щодо розв’язання завдань щодо досягнення високого рівня «культури й добробуту громадян»— основних якісних ознак соціальної державності, про що йшлося в ст. 1 розд. І Конституції.

Суперечили загальнолюдським принципам, а також принци­пам правової соціальної держави норми ст. 71 Основного Закону щодо складання іменних списків осіб різних національностей, «які в сукупності складають національний кадастр, який по скла­данню публікується до загальної відомости» [118].

З зазначеними розділами Конституції УНР могли конкурувати норми правових актів Гетьманату, які визначали громадянські та основні політичні права, надавали громадянам «право гуртувати громади і спілки», «робити зібрання в межах, не шкідливих зако­нам» [119], гарантували право приватної власності, визначали її «фундаментом культури і цивілізації», установлювали механізми оплатного відлучення землі «від великих власників, для наділен­ня земельними участками малоземельних хліборобів», проголо­шували «свободу торга,...приватного підприємництва і ініціати­ви», окремо виділяли права «робітничого класу», які мали «твердо забезпечуватись» [120]. Значна увага приділялась питан­ням утвердження принципу законності, підвищенню ролі права в регулюванні суспільних відносин і закону в системі нормативно- правових актів. Ухвалені й не оприлюднені закони вважались та­кими, що не набули чинності.

Запроваджувалась процедура контрасигнації, характерна озна­ка правової держави і елемент системи стримувань і противаг: підзаконні нормативно-правові акти, що видавались гетьманом, мали візуватись відповідними міністрами. Крім цього, ще деякі аспекти державності правового і соціального характеру знайшли практичне втілення за гетьманату П. Скоропадського. Було здій­снено судову реформу, підготовлено проект земельної реформи, а земельний закон, ухвалений урядом, відомий правник X. Лебідь- Юрчик назвав «подібним тільки до земельних законів найдемо- кратичніших країн у цілому світі» [121]. Досягнуто певних успіхів у економічній, соціальній і культурній сферах суспільства: за­проваджено грошову систему, засновано банки, налагоджено транспортну інфраструктуру; засновано Українську академію на­ук, Національну бібліотеку, кілька театрів; налагоджено видав­ничу справу.

Натомість соціалісти, які організували повстання проти геть­манату і очолили Директорію (В. К. Винниченко, С. В. Петлюра, А. Г. Макаренко, Ф. П. Швець, П. М. Андрієвський), перебуваю­чи в безперервних суперечках, не спромоглися здійснити заходи з реалізації проголошеного в програмах своїх партій суспільного ідеалу, поклавши в основу практичної політики так званий тру­довий принцип, який затьмарив ідею правової соціальної держави, спричинив дискусію щодо поняття «народ» і сприяв трансфор­мації політико-правових поглядів чільників Директорії від соціа­льного реформізму до радикального марксизму.

«У проводі, — зазначає Н. Полонська-Василенко, — не було певної думки — ні політичної, ні соціальної. Провід хотів задо­вольнити всі вимоги «трудящих мас». Більшість його стояла за радянську плятформу, за союз з большевиками проти Антанти. Це були: В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал, разом з ко­лишнім президентом М. Грушевським. Друга частина, яку під­тримував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою про­ти большевиків» [122].

Відповідно до «трудового принципу», що був покладений в основу ідеології державної розбудови, органи центральної влади мав утворювати Конгрес трудового народу, який формувався ви­ключно з делегатів від робітників, селян і «трудової інтелігенції». Органами влади на місцях мали стати Трудові ради селян, робіт­ників та «трудової інтелігенції».

Як Трудовий Конгрес, так і Трудові ради були органами об­меженого представництва, оскільки права обирати і бути обра­ним до них позбавлялись не лише капіталісти і поміщики, але й уся інтелігенція: науковці, педагоги середніх шкіл, лікарі, адво­кати та інші представники цих верств суспільства, які не обслу­говували безпосередньо робітників і селян. Саме Трудовий Кон­грес мав успадкувати владу від тимчасового органу верховної влади — Директорії і виконувати роль парламенту, а до цього за­конодавча функція залишалась за нею, виконавча— за створе­ною нею Радою Народних Міністрів.

Утім нормативно-правові акти щодо державного устрою, юридичного забезпечення суспільних змін нечітко визначали в цьому процесі роль і повноваження Директорії та інших органів держави, приділяли значну увагу питанням військового будівни­цтва і за змістом не відповідали багатьом принципам правності, не приділяли належної уваги забезпеченню прав і свобод люди­ни, розвитку інститутів громадянського суспільства, соціального аспекта держави. Утраті системності теоретико-ідеологічних цін­ностей правової соціальної держави сприяли нестійкі світоглядні позиції делегатів Трудового Конгресу. Навіть серед делегатів від партії соціалістів-революціонерів, членів яких у Конгресі було найбільше, виникло три різновекторних ідейних течії. Лише одна з них залишалась на платформі демократичного соціалізму, інші дві: течія «боротьбістів» підтримувала ідею радянської влади, а ще частина делегатів від цієї партії на чолі з М. Грушевським та М. Шаповалом [123] пропонувала передати владу Трудовим ра­дам селянських і робітничих депутатів.

Отже, модель соціальної правової держави дедалі більше «розмивалась» і не стала домінантою політичної культури лідерів політичних партій і керівників органів держави.

В українському суспільстві не було єдиної політичної сили, яка змогла б об’єднати народ на реалізацію цього суспільного ідеалу, що формувався в деяких країнах Заходу. У чільників політичних партій і урядовців не вистачило толерантності і політичної волі у визначенні головних напрямів формування механізмів соціальної правової держави, створення умов для розвитку інститутів громадянського суспільства. На відміну від соціалістів— урядовців Веймарської республіки, міжвоєн­ної Австрії та Другої Речі Посполитої, які поступились партій­ними й особистими амбіціями і основні зусилля скерували на дальше демократичне реформування державних і суспільних інститутів, створення механізмів юридичного забезпечення реформ, свідомість вітчизняних чільників соціалістичних пар­тій і урядів була занадто вражена бажанням швидкої побудови соціалізму, чого не можна було досягти у зв'язку з тим, що «демократія прийшла до народів, просто не готових до її сприйняття» [124].

Спроби реалізувати таке бажання здійснювались на фоні нех­тування чинниками загроз соціальній безпеці суспільства, небез­пекою втрати культурних цінностей, які можливі в умовах наси­льницької зміни форм держави, фактичної підтримки ідеї надзаконного перерозподілу власності: експропріації матеріаль­них цінностей багатих біднішими верствами населення, що ще більш стимулювало розкол суспільства і компрометувало ідею правової соціальної держави.

Соціал-демократам, що прийшли до влади в країнах Заходу, цьому вдалось запобігти завдяки здійсненню заходів з підвищен­ня «освіти й масового добробуту, через програми соціального ре­гулювання» [125].

Після утворення CPCP репродукування в Україні ідей демо­кратичного соціалізму як системи теоретико-ідеологічних цін­ностей соціально-правової державності припинилось. Частина українських соціалістів увійшла до партії більшовиків, цілком поділяючи ідеологію марксизму, інша — створила націонал- комуністичний напрям, вірячи, що «відродження української нації в національній сфері, як зазначав В. Винниченко, йшло й йтиме в гармонії з соціальним визволенням...з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити наці­ональне відродження нашого народу режим національно-україн­ської радянської соціалістичної влади» [126].

Проте не слід перебільшувати значення націонал-комунізму в історії розвитку української державності, що інколи має місце в наукових публікаціях [127], оскільки в його світоглядних лабірин­тах ідея соціально-правової держави була зведена нанівець. Фун­датор цього ідеологічного напряму Скрипник Микола Олексійо­вич (1872—1933), один з організаторів Комуністичної партії України, у промові на Xl з’їзді РКП(б), полемізуючи зі своїми опонентами, повернув до життя інтерпретовану ідею українських соціалістів, що Україна є самостійною в межах радянської дер­жави. «Ми даємо можливість трудящим у нас, — зазначав він, — на радянській території, повністю розвивати всі свої здібності і, незалежно від національності, задовольняти їхні національні по­треби» [128].

Піддаючи сумніву гасло «єдиної неподільності Росії», М. О. Скрипник зазначав, що питання майбутнього України «...цілком визначене...як і щодо інших радянських республік». Тому...тенденція до ліквідації тої державності робітників і се­лян, здобутої силою робітників і селян цієї країни» не має перс­пектив. «Нова вільна робітничо-селянська Росія, — зазначав він, — це є нашим шляхом». М. О. Скрипник закликав Централь­ний комітет комуністичної партії більшовиків в цьому питанні «...провадити тверду, певну лінію», щоб зірвати намагання пев­них елементів, які працюють у владних органах і мають на меті обмежити суверенітет інших народів, що ввійшли до радянської держави. Торкаючись у широкому плані питання про взаємовід­носини розвинених і відсталих країн, він зазначав, що «...лише радянська влада, влада пролетаріату й селянства, може розв’я­зувати ці питання» [129]. Причому «...партія тримається тої са­мої лінії, себто партія залишається представником звільнення всіх трудящих мас по всій земній кулі, вона є іскрою, що її кида­ють у пороховий льох сходу, всіх колоніяльних країн» [130].

Принципи правності суспільного життя у поглядах націонал- комуністів не визнавались. М. О. Скрипник, зокрема, обстоював ідею приведення позитивного законодавства у відповідність до постулатів панівної ідеології, створення системи законів, в яких мало б місце «об’єднання принципів революції з принципами законності». При цьому законність розумілась як «підпорядко­ваність існуючим формам революційного життя, уведення жит­тя у певні рамки законів, утворених революцією» [131]. Право, що створювалось у цей час, залишало поза увагою інтереси осо­би, натомість гарантуючи інтереси держави і партії, що при­йшла до влади.

Ідея революційної законності, на думку Скрипника, має бути вкорінена у «свідомість кожного радянського робітника», який повинен усвідомлювати, «що він є агент Радянської влади, за­хищає інтереси робітничого класу і селянства й повинен підля­гати законам влади робітників і селян,...якнайуважніше сте­жити за тим, щоб виконувати волю всього класу, а не тільки задовольняти окремі групові або місцеві інтереси» [132], Зако­нам було відведено роль забезпечення революційного порядку, а головним принципом права стала «революційна правосвідо­мість».

Щоправда, більш опозиційними стосовно до офіційної держав­но-правової доктрини були погляди українського письменника, члена комуністичної партії більшовиків Миколи Хвильового (1893—1933). Його творчість пронизана ідеєю незалежної Україн­ської держави, підвищенням її ролі в розвитку цивілізації.

«І самостійна Україна — писав М. Хвильовий, — не тому що цього хочемо ми комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів...коли якась нація...виявляє свою волю протягом віків до виявлення свого організму як дер­жавної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення кла­сових сил, а з другого — вносять елемент хаосу у світовий зага- льноісторичний процес. «Замазувати» самостійність порожнім псевдомарксизмом значить не розуміти, що Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде його природ­ного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення на­ціональних держав» [133].

У цьому плані одним з головних аспектів його вчення, викла­деного в памфлетах «Камо грядеши», «Україна чи Малоросія?» та інших була відмова від орієнтації в державному і культурному будівництві на Росію. Пропагуючи цю ідею, М. Хвильовий за­значав, що українська культура у своєму розвиткові повинна бу­ти орієнтованою на західноєвропейську, а її творцями мають бу­ти не робітники і селяни у своїй масі, як це визначалось у більшовицькому вченні, а їх талановиті представники. Це важли­во ще й тому, що «українська інтелігенція відчуває, що в масі во­на не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну куль­туру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній» [134]. Він закликав раз і назав­жди покінчити «з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру» [135], відмовившись водночас від «зоологічного націоналізму» [136].

Націонал-комуністичні погляди Василя Шахрая, Олександра Шумського, Антіна Крушельницького можна вважати останньою в історії політичної думки України спробою примирити ідею де­мократичного соціалізму з марксизмом.

Для їхнього націонал-комунізму було характерним усвідом­лення невідповідності між ідеальною та практичною більшови­цькою програмою державно-правового будівництва; розуміння відмінності між сутністю більшовизму та ідеєю соціалізму; ви­знання реальності факту міжнаціональної боротьби, у тому чис­лі між пролетаріатом; формування нового суспільного ідеалу, сутністю якого є ідея національного соціуму, котрий внутрі­шньо організований за законами соціальної справедливості (со­ціалізму).