Розділ 5 ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА РЕФЛЕКСІЯ ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО І МОДЕРНІЗАЦІЙНОГО ПРОЦЕСІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Стійкі кризові явища в політичній, економічній та соціальній сферах кінця минулого та початку XXI ст. дають підстави дійти висновку, що процес формування правового і со­ціального характеру державності в Україні, перехід до демокра­тичних форм політичної організації суспільства не був ефектив­ним.

На відміну від деяких постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, перехід України від однієї якості державності до іншої має непослідовний характер. Зміст держави та її діяль­ність не відповідають закріпленій конституцією формі, вона ще не реалізує функції, покладені на неї суспільством із забезпечен­ня його інтересів і прав громадян. З часу проголошення незалеж­ності України в політичній системі й далі мали місце тенденції етатизму, зверхності держави над суспільством, стримування розвитку його демократичних інститутів. Ці тенденції весь час посилювались, а після президентських виборів 1999 р. в Україні остаточно сформувався авторитарний політичний режим. Роки незалежності, що минули, багато в чому стали для українського суспільства періодом втрачених можливостей.

Увесь час на тлі різкого падіння життєвого рівня громадян держава продовжувала бути замкненою у власних штучних конс­трукціях, витрачала значні зусилля і ресурси на самозбереження. Її апарат дедалі більше бюрократизувався, вражався корупційни- ми виявами і сформувався в окрему соціальну страту суспільства з особливою системою кланово-утриманських цінностей. 89 % опитаних у часи розквіту української моделі авторитаризму спів­вітчизників були переконані, що держава відокремилась від лю­дини, причому 47 % стверджували, що їхнє життя залежить від правлячої еліти. 57 % респондентів були переконані, що вплину­ти на органи держави неможливо [3].

Традиційно в Україні не забезпечується реалізація загальнови­знаних демократичними суспільствами принципів тендерної по­літики. Серед загальної кількості безробітних в Україні 80 % жі­нок, а їхня праця оплачується на ЗО—40 % нижче, ніж аналогічна праця чоловіків [4]. Суперечливими залишаються намагання що­до реформи правової системи. У результаті ухвалення на початку дев’яностих років минулого століття низки законів, котрі форма­льно закріпили нові принципи та інститути, серед яких пріоритет прав і свобод особи, поділ влади, багатопартійність, свобода під­приємництва тощо, правова система була переорієнтована із со­ціалістичного на континентальний (романо-германський) тип. Але за темпами правових реформ Україна стабільно відстає від постсоціалістичних країн Європи.

Усупереч вимогам ст. 13, 15, 36 Конституції України держа­вою поки що не створено рівних умов розвитку всіх форм влас­ності, вільної конкуренції як основи громадянського суспільства та економічної бази соціального аспекта державності. Не ство­рено реальних умов для участі в політичному житті опозиції.

Найбільш враженою залишається соціальна сфера. За деякими підрахунками на початок 2005 р. в Україні було 6 млн безробіт­них [5], близько 1,5 млн (5 %) працездатного населення постійно працювало за кордоном [6]; за останні роки з України виїхали понад 4000 докторів і 5000 кандидатів наук. Ефект від праці цих учених на Заході перевищив 4 млрд дол. [7].

Органи виконавчої влади не забезпечують згідно з чинним за­конодавством соціальних виплат. Кабінет Міністрів України, зо­крема, практично постійно не виконує вимог ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в частині виплати компенсацій і допомог сім’ям з дітьми, які віднесені до категорії постраждалих. Розміри допомог і компенсацій цій категорії гро­мадян, затверджені постановами уряду в 1996 та 1997 рр. за умо­ви зростання цін, жодного разу не переглядались. Причому окре­мі види допомог втратили своє соціальне значення та доцільність і становлять від 1,6 до 2,6 грн на місяць. Значна частина пунктів постанови Кабміну від 26.07.96 № 836 суперечить вимогам за­значеного закону, якими передбачено визначення розмірів виплат виходячи з розміру мінімальної заробітної плати. На 1 січня 2005 р. розміри грошової допомоги на харчування становили 0,6—1,0 % мінімальної заробітної плати замість передбачених законом 30—50 %.

У державі, що задекларувала себе соціальною та правовою, немає єдиної цілісної системи надання пільг зазначеній категорії громадян, яка б забезпечила комплексне розв’язання питань їх соціального захисту та дала б змогу налагодити належний конт­роль за законністю призначення та виплати компенсацій і допо­мог. За станом на 1 січня 2005 р., наприклад, кредиторська забор­гованість із виплати компенсацій і допомог на харчування та допомог потерпілим дітям становила 45 млн грн, причому кошти на її погашення у держбюджеті на 2005 рік не передбачались [8].

Конституційний Суд України не раз розглядав питання щодо конституційності положень законів України в частині обмеження пільг, компенсацій і гарантій, на які відповідно до чинного зако­нодавства мають право окремі категорії населення [9].

Проте практика ревізування пільг, компенсацій і гарантій три­ває в Україні постійно. Вимоги ст. 22 Конституції України щодо неприпустимості звуження змісту та обсягу наявних прав і сво­бод ухвалення законів порушуються законодавчим органом май­же щороку під час ухвалення законів про Державний бюджет.

Тож усе це нівелює визначальні принципи правової держави, висвітлює невідповідність задекларованих Основним Законом ідеалів державності соціально-правового характеру, знижує авто­ритет права і сприяє репродукуванню в суспільній свідомості правового нігілізму.

Не сприяють формуванню соціального аспекта державності також інші чинники. Україна посідає 111 місце у світі та восьме серед країн СНД за обсягами фінансування медицини (з розрахун­ку на одну особу) [10]. Щороку в Україні зменшується кількість населення. Тільки за останні три роки загальна чисельність насе­лення країни скоротилася майже на 1 млн осіб (з 47 млн 658 тис. 315 осіб за станом на кінець 2003 р. до 46 млн 667 тис. 646 осіб на кінець 2006-го). Зокрема, чисельність міських жителів знизи­лася на 973 тис. осіб, а сільських — на 602 тис.

Згідно з данними Державного комітету статистики України найбільша чисельність населення за роки незалежності України зафіксована в 1992 р. (52 млн 244 тис. людей). Відтоді щороку за­гальна кількість населення скорочувалась у середньому на 400 тис. [11]. Значно погіршилася демографічна ситуація в сільській місце­вості. Тут на тисячу людей народжуваність становить 11,6 осіб, а в кожному четвертому селі діти взагалі не народжуються [12]. За прогнозом OOH в наступні 50 років за такого соціально-еконо­мічного стану населення України може зменшитись на 40 %. Загроз­ливих розмірів набуває поширення окремих видів захворювань, безпритульність дітей.

З огляду на реалії сьогодення і світовий досвід формування держав соціального спрямування стає очевидним, що в Україні немає безперечних ознак соціально-правової державності та при­таманних їй демократичного політичного режиму, верховенства права, всебічного гарантування прав, свобод і безпеки людини. В умовах проголошеної новим політичним керівництвом України відмови від авторитаризму та інтенсифікації демократичних дер­жавотворчих намагань розв’язання питання щодо визначення пріоритетів і способів створення соціально-правової державності можливе з урахуванням об’єктивного з’ясування та аналізу чин­ників, які стримували цей процес, окреслення системи політич­них, правових, соціальних та економічних координат сучасного суспільства.

Виходячи з детального аналізу соціальних процесів, що відбу­ваються в Україні протягом останніх років, можна виділити кіль­ка груп взаємозв’язаних чинників об’єктивного і суб’єктивного характеру, які, на наш погляд, прямо або опосередковано впли­вають на рівень ефективності модернізаційного процесу. До од­нієї з груп таких чинників слід віднести об’єктивні: особливості суперечливого еволюційного процесу українського суспільства та формування засад громадянського суспільства, механізму со­ціально-правової держави, визначення її функцій; до іншої — суб'єктивні: людський фактор, рівень політико-правової свідомо­сті та правової культури суспільства.

У зв’язку з браком чіткої програми розвитку українське суспі­льство й далі перебуває в стані інтенсивного пошуку пізнаваль­них орієнтирів, недостатнього усвідомлення необхідності розроб­ки програми розвитку з метою реалізації завдань, визначених Конституцією [14].

Продовжують існувати розрив між політико-правовою теорією і практикою державотворення, недостатня увага до науки з боку влади, нехтування нею пропозицій учених. Брак попиту на наукові дослідження з проблем модернізації суспільства «обеззброює» пе­вну частину науковців, зменшує їхній інтерес до цієї проблемати­ки, не сприяє плюралізму поглядів і конкуренції в науці.

Аналізуючи ці чинники й обставини, слід зазначити, що про­цес розпаду так званого соціалістичного табору, переходу низки країн від тоталітарного соціалізму до демократичних форм дер­жавності, хоч і мав спільні риси, проте в групах країн і кожній з них окремо, у тому числі в Україні, мав свої особливості. У країнах Центральної та Східної Європи вони були обумовлені багатьма політичними, економічними та ідеологічними фактора­ми, наявністю і високим станом готовності прогресивних полі­тичних сил суспільств та їхніх лідерів очолити трансформаційні процеси, а також здатністю всупереч корпоративним інтересам в історично короткі строки сформувати підвалини нового держав­ного і суспільного ладу соціального і правового характеру. Крім того, у цих країнах прогресивні антитоталітарні тенденції мали стійкі історичні традиції, репродукувались у суспільній свідомо­сті, значною мірою були консолідація ним аспектом для різних політичних сил і час від часу виявлялись фактами громадянської непокори (відомі події в Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р., Польщі — на початку 1980-х рр. тощо).

Близьким до цього був і державно-політичний процес у краї­нах Прибалтики. Саме тому перехід практично всіх загаданих країн до демократичних форм державності, по суті, мав револю­ційний характер, оскільки відбулась відносно швидка зміна одно­го якісного стану політичної організації суспільств на інший, фа­ктично змінились форми правління, політичний режим, а в деяких країнах і державний устрій. Результати таких змін та со­ціально-правова орієнтація цих країн були юридично закріплені в конституціях та конституційних законах, які ухвалювались два роки поспіль (Угорщина, Хорватія — 1990 р.; Болгарія, Македо­нія, Словенія, Румунія— 1991 р.; Болгарія, Чехія, Югославія, Польща, Естонія, Латвія, Литва — 1992 р.) і згідно з якими в більшості з них почалось інтенсивне формування відповідних їм демократичних правових систем та інститутів громадянського суспільства.

Проте в Україні антитоталітарні тенденції, оформлені ідеєю національного відродження, набули масового поширення тільки наприкінці 1980-х рр. з появою Народного Руху, який сходив на політичний олІмп в умовах протидії з боку офіційної влади і мар­гінальних груп населення.

Безсумнівно, передумовою суспільних змін у країнах тота­літарного соціалізму був викривлений стан суспільних відно­син, їх невідповідність прогресивному світовому трансформа­ційному процесу, і їх стартом слід вважати період зміни полі­тичного курсу CPCP, проголошеного його першим президентом М. С. Горбачовим в OOH у грудні 1988 р., та практичні заходи у зв’язку з цим щодо скорочення збройних сил, виведення військ з країн Центральної та Східної Європи, Афганістану, скасуван­ня політичної цензури, запровадження (хоч і дозоване) принци­пів демократії, гласності та інших інститутів громадянського суспільства. Треба також погодитись, що стимулом відновлення теоретичних пошуків ефективної моделі суспільного устрою стало визнання на XXVIII з’їзді КПРС у липні 1990 р. неможли­вості дальшої трансформації на засадах ортодоксальної комуні­стичної ідеології і переорієнтація на систему ідейних цінностей західних соціал-демократів — «гуманний демократичний соціа­лізм». Тобто визнання соціально-правової держави орієнтиром суспільних реформ.

Відмова від тоталітарного аспекту державності колишнього CPCP, здійснені політичні, організаційні та правові заходи змен­шили рівень етатизації суспільного життя, привели до зміни зміс­ту окремих внутрішніх і зовнішніх функцій держави, характеру взаємозв’язків суб’єктів конституційно-правових відносин, що й створило умови для реального самовизначення народів. Незале­жність України стала результатом згаданих об’єктивних умов та компромісу між керівною компартійною номенклатурою й На­родним Рухом, а самим компромісом було те, що номенклатура і стиль її керівництва залишаться [15]. Негативним результатом цього компромісу стало затягування номенклатурою процесу ви­значення змісту, принципів розбудови держави, чіткого визна­чення моделі суспільної модернізації та створення юридичних механізмів з її реалізації.

«Вписуючись» у політичні процеси через солідаризацію з ви­могами Руху та прогресивно налаштованими верствами суспільс­тва, чільники державних органів, а також інші представники ке­рівної номенклатури репродукували ідеї про необхідність реформ, відмову від старої моделі суспільного розвитку, але фа­ктично не мали чіткого уявлення про історичну перспективу України. Не мали конкретних програм суспільного розвитку і но­ві демократи, а також партії, що почали з’являтись у політичній системі українського суспільства. Основні їхні зусилля були спрямовані в основному на розв’язання питань з забезпечення політичного та економічного суверенітету України.

До ухвалення 1995 року Конституційного договору між Пре­зидентом України та Верховною Радою України «Про основні за­сади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Консти­туції України» в нормативно-правових актах питання про побу­дову соціально-правової держави не ставилося. Щоправда, в Де­кларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. визнавалась «необхідність побудови правової держави», згідно з якою 24 жовтня 1990 р. і 14 лютого 1992 р. були внесені зміни до ст. 68 Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р., згідно з якою Україна визнавалась незалежною демокра­тичною правовою державою.

Утім декларування на законодавчому рівні України правовою державою і побудови влади за принципом «її розподілу на зако­нодавчу, виконавчу та судову» [16] не стало ефективним стиму­лом конституційного процесу, більш чіткого визнання перспек­тив суспільної модернізації. У той час як більшість західних сусідніх країн за колишнім соціалістичним табором на основі но­вітніх конституцій почали формувати демократичні правові сис­теми. здатні забезпечити розвиток громадянського суспільства і державність соціально-правової спрямованості, в Україні в ре­зультаті надмірної політизації владних інститутів і суб’єктивізму її керівників конституційний процес невиправдано затягувався. Вона останньою серед країн СНД ухвалила Основний Закон дер­жави (Тукменістан, Узбекистан — 1992 р., Росія, Казахстан, Кир­гизстан— 1993 р., Молдова, Таджикистан— 1994 р., Азербай­джан, Вірменія, Грузія— 1995 р., Білорусь— 1994 та 1996 рр. (дві конституції), Україна — лише 1996 р.).

Керівна номенклатура, керуючись стереотипами минулого, формувала адміністративну систему, яка, по суті, не набагато відрізнялась від попередньої. Саме тому правові акти перших років незалежності були суперечливими, неузгодженими, не­ефективними і не повністю відповідали новим суспільним від­носинам.

Поряд з необхідними для перехідного періоду законами, спрямованими на регулювання відносин власності, підприєм­ництва, вільної конкуренції, банківської сфери (Закон України «Про власність» від 7.02.91; «Про підприємництво» від 7.02.91; «Про підприємства в Україні» від 27.03.91; «Про господарські товариства» від 19.09.91; «Про банки і банківську діяльність» від 20.03.91; «Про обмеження монополізму та недопущення не­добросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18.02.92 та ін.), ухвалювались правові акти, які зберігали тота­літарний аспект державності, забезпечували зверхність держа­ви над суспільством, її особливий статус у політичній системі. Ідеологія надмірної централізації влади стала квінтесенцією Закону України «Про Представника Президента України» від 5.03.92, який створив в Україні недемократичну вертикаль державної виконавчої влади і надав її посадовцям широкі пов­новаження щодо здійснення контролю фактично за всіма сфе­рами суспільного життя в межах певної адміністративно- територіальної одиниці. Закон певною мірою суперечив поло­женням Декларації «Про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 р. щодо запровадження принципів правового ха­рактеру державності, будови влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, утвердження самоврядування народу. Водночас закон не визначав порядку співвідношення цього інституту з повноважною структурою виконавчої вла­ди — Кабінетом Міністрів.

Представники Президента призначались і звільнялись з по­сади главою держави (ст. 2 Закону), здійснювали свої повно­важення одноособово (ст. 10) за умови відсутності дієвого громадського контролю за їх діяльністю, процедура усунення їх з посади за ініціативою органів місцевого самоврядування була надзвичайно складною. Президент міг розглянути питан­ня про звільнення свого представника на пропозицію не менш як трьох чвертей від загальної кількості обраних депутатів від­повідної Ради.

Новоствореному владному інституту були надані повнова­ження в частині здійснення контролю за законністю (п. З ст. 6), припинення незаконних дій посадових осіб, чинності актів адмі­ністрації підприємств, організацій і установ, інших юридичних осіб, які, як правило, притаманні правоохоронним і судовим ор­ганам правових держав (а в Україні згідно зі ст. 1, 4, 5, 21, 22, 23, 24 Закону України «Про прокуратуру» від 5.11.91 такими повно­важеннями наділена прокуратура).

Водночас недемократичними були норми згаданого та Зако­ну України «Про порядок введення в дію Закону України «Про Представника президента України» від 5.03.92, що регулювали його відносини з органами місцевого самоврядування. Ст. 4 цього закону припинила діяльність виконавчих комітетів орга­нів місцевого самоврядування, обмежила їх право на власність, передавши комунальне майно у розпорядження відповідних новостворених органів виконавчої влади. Створена система управління за своїм змістом, функціями та методами постала як класична державно-корпоративна інституція, пристосована до нових суспільних відносин, продовжувала забезпечувати інте­реси держави, репродукувати принципи розподільної справед­ливості.

1996 року ця система була закріплена в Конституції України. Глава держави і виконавча влада посіли домінантне становище з- поміж інших гілок влади, пронизуючи все суспільство за допомо­гою центральних, а також місцевих органів виконавчої влади — обласних, у місті Києві, Севастополі та 605 інших місцевих дер­жавних адміністрацій нижчого рівня, які почали справляти ви­значальний вплив на всі суспільні процеси, обмеживши можли­вості функціонування такого важливого інституту громадян­ського суспільства, як місцеве самоврядування.

Стрижнем кадрового потенціалу цієї системи стали партійно- комсомольські керівники та службовці силових відомств радян­ських часів, які були неготові до прийняття управлінських рішень за умов незалежності та переходу економіки до ринкових відно­син. Інша його частина — «керівники промислових підприємств і, зокрема, оборонних, вугільної промисловості та чорної металур­гії, сільського господарства занадто кволо адаптувалась до нових умов господарювання» [17].

Згодом кадровий потенціал поповнився представниками особ­ливої страти суспільства, яка здійснила нагромадження первинного капіталу в хаотичних умовах перерозподілу власності (приватиза­ції), за допомогою тіньового бізнесу, корупції, відмивання брудних грошей тощо, утворивши фінансово-політичні групи, вплив яких поширився за межі регіонів до рівня держави. В умовах ігноруван­ня інтересів територіальних громад і браку контролю з боку суспі­льства з початку 1990-х рр. до 2004 р. тільки 30—40 % підприємств були приватизовані через конкурси, проведені Фондом державного майна. Решта — через механізми санації, доведення до банкрутства тощо [ 18].

Так, в умовах слабких демократичних традицій, відсутності відповідної правової бази стереотипи мислення і поведінки апа­рату новоутвореної владної інституції, а також сформовані ним «псевдоринкові» цінності за допомогою владних механізмів та підконтрольних засобів масової інформації запроваджувались у суспільне життя. Невідповідність проголошеної державної ідео­логії реальному стану соціально-економічного життя, застосу­вання принципів макіавеллізму в політиці стримували форму­вання інститутів громадянського суспільства, підвалин правової і соціальної державності. На рівні групової та індивідуальної свідомості зазначене виявилось у викривленому розумінні мети трансформаційного процесу, недовірі до влади і демократичних інститутів, правовому нігілізмі, негативно вплинуло на форму­вання політико-правової культури населення.

Останнім часом в Україні відбулось певне перегрупування і диференціація політичного істеблішменту. У його строкатій і су­перечливій структурі виділяються незначна група прагматично налаштованих політиків та представників владних органів, які об’єктивно оцінюють перспективи втілення в життя визначеного Основним Законом суспільного ідеалу; друга група — це «утопі­сти або просто мрійники, які заповзято обстоюють набір ідеаль­них конструкцій, не співвідносячи їх з життям»; третя група «найбільш численна», вона складається з людей, для яких ідеа­ли— пустий звук. Для них головне— особистий інтерес» [19]. Усі ці групи репрезентовані у владі, і їхня боротьба за вплив на суспільні процеси триває.

У результаті неефективного керівництва, браку чітких полі­тичних, економічних і соціальних орієнтирів модернізації су­спільства, недосконалості нормативно-правової бази, зростання витратного характеру виробництва, недостатнього забезпечен­ня енергоносіями, бартеризації обмінних процесів тощо виник­ла низка передумов і чинників загроз соціальній безпеці. Соці­альні небезпеки посилились у зв’язку з падінням ціни робочої сили, а також нераціональною ціновою політикою, що зменши­ло доходи населення. З 1992 р. ціни були відпущені, а заробітна плата жорстко регулювалась, у зв'язку з чим інфляція проти 1990 р. зросла в 21 раз, а в 1993 р. — у 102,56 раза. Реальна мі­сячна зарплата в 1993 р. від 1990 р. становила всього 7 %, а в 1994 р. — 13 % [20]. Таке стримування заробітної плати і віль­не формування цін порушило принципи і пропорції економіки, виробництва і розподілу, обігу і обміну, споживання і нагрома­дження.

Витрати на оплату праці в структурі витрат на виробництво про­дукції (робіт, послуг) у 1991 р. становили 20,3 %, а в 2003 р.— 13,1 %, або на 7,2 п. п., або на 64,5 % менше. Відрахування на соці­альне страхування у вказаній структурі в 2003 р. проти з 1991 р. бу­ли меншими на 31,1 % [21 ].

За роки незалежності практично вся вироблена продукція за­лишається в межах держави. 2003 року виробництво товарів ши­рокого вжитку досягло лише 66 % від рівня 1990 р. Причому час­тка виробництва товарів народного споживання в складі загальних обсягів виробництва в 3,7 раза перевищувала відсоток продукції, яка використовувалась на задоволення потреб внутрі­шнього споживання в далекому 1990 році. Незважаючи на збіль­шення товарів народного споживання на внутрішньому ринку, рівень життя працівників, зайнятих у виробничих сферах, 2003 року зменшився проти 1990 р. в 1,85 раза [22].

Усі роки незалежності спостерігались «намагання» сформу­вати приватний сектор економіки, тимчасом як виробничі поту­жності державної форми власності та соціальна сфера не розви­вались. Серед чинників соціальної нестабільності, що стримували розвиток правового і соціального аспекту держави, були протистояння між главою держави, виконавчою та законо­давчою гілками влади, підгрунтям чого були надмірна амбіт­ність високих посадовців держави та переоцінка особистого вкладу в здобуття незалежності України, сприйняття ними представницької демократії як механізму юридичного схвален­ня політичних кулуарно-владних рішень керівної верхівки, а та- кож спроби будувати відносини між цими гілками влади за нор­мами Конституції України 1978 р., яка не визнавала принципу поділу влади.

Дострокові вибори парламенту в березні та глави держави в червні 1994 р. не зменшили описаного протистояння. Більше того, після виборів воно ускладнилося суб’єктивним фактором, невиправданими претензіями на розширення повноважень гла­ви держави. З’ясування питання «хто в домі господар» стало одним з головних у відносинах елементів механізму держави, яке супроводжувалось спробами юридичного закріплення полі­тичних намірів. Зокрема, 2 грудня 1994 р. Президент України в порядку законодавчої ініціативи подав до парламенту проект «Конституційного Закону України про державну владу і місце­ве самоврядування в Україні», де були закладені зазначені ідеї.

Владно-політичні перегони дали історії українського права Конституційний договір між Верховною Радою України та Пре­зидентом України про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до ухвалення нової Конституції України, схвалений пар­ламентом 8 червня 1995 р., складовою частиною якого був закон про державну владу та місцеве самоврядування. Імовірно, автори цього нормативно-правового акта використали досвід Польщі [23] у визначенні функцій органів держави, намагались юридич­но закріпити статус і повноваження нового в історії України ін­ституту президента, убезпечити його від надмірної опіки з боку гілок влади і виключити можливі питання щодо цього з боку пар­ламенту під час ухвалення Конституції.

За своїм характером це був політико-правовий акт, результат ще одного компромісу влади, що відбилось у його концепції та змісті. Визначаючи концептуальні засади організації та функці­онування владних інститутів держави і місцевого самовряду­вання, він залишив без уваги проблеми врегулювання відносин громадянина і держави, гарантування і забезпечення прав лю­дини і громадянина як основних об’єктів уваги соціальної і правової держави, залишив поза увагою питання розвитку ін­ститутів громадянського суспільства. Утім, попри свою одно­бокість з погляду охоплення регулятивним впливом багатоас- пектних суспільних відносин перехідного періоду, цей закон мав певне позитивне значення. У ньому підтверджувались принципи Декларації «Про державний суверенітет України» щодо демократичного, правового характеру держави (ст. 1 За­кону), визнання народу єдиним джерелом влади (ст. 2 Закону), будови влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. З Закону), гарантування місцевого самоврядування (ст. 4 Закону).

Уперше на законодавчому рівні закріплювалось положення про соціальну спрямованість держави (ст. 1 Закону), про полі­тичну, економічну та ідеологічну багатоманітність суспільного життя, рівноправне становище загальнодержавної, комунальної, колективної й приватної власності, будову ринкових відносин (ст. 5 Закону) як важливих умов формування громадянського су­спільства, хоч дієві механізми їх створення цим правовим актом не передбачались.

Досягнення світового модернізаційного процесу, визначальні принципи щодо мети, функцій та призначення сучасної держави як суверенної, демократичної, соціальної та правової, в котрій га­рантуються і забезпечуються права людини і громадянина, та ос­новні механізми їх створення знайшли своє юридичне закріплен­ня в Конституції України. Проте детальний аналіз чинників, що стримували і далі стримують трансформаційні процеси в Україні, дає підстави дійти висновку, що деякі положення Основного Зако­ну держави та чинне законодавство не забезпечують головного ін­тересу суспільства: його безпеку і стабільність як передумову ефе­ктивного реформування будь-якої соціальної системи, не виключають факторів загроз. Недосконалими виявились деякі ме­ханізми їх реалізації. Ідеться про закони, що визначають правові засади створення, організації й функціонування елементів полі­тичної системи та механізму держави, тобто ті, що регулюють сферу політики — специфічного координатора відносин між со­ціальними категоріями, групами й окремими індивідами щодо уз­годження особистого й загального інтересів.

Тому, розглядаючи питання про усунення чинників, що стри­мують процеси формування правового і соціального аспектів держави, слід здійснити заходи щодо вдосконалення законодав­ства, яке забезпечує функціонування політичної сфери. Це дасть змогу за допомогою юридичних механізмів припинити ототож­нення ідеології якоїсь однієї політичної сили або партії, що при­йшла до влади і політики держави, яка є багатоаспектним консен- суальним суспільним явищем і визначає стратегію й тактику мо­дернізаційного процесу.

Водночас, незважаючи на деякі позитивні тенденції в законодав­чій діяльності, ухвалення новітніх законів, серед яких низка кодек­сів матеріального права, невиправдано повільно здійснюється роз­робка та ухвалення відповідних процесуальних правових актів.

У зв’язку із хронічним відставанням юридичного забезпечення трансформаційних процесів суспільні відносини, які виникають, постійно загрожують виходом за межі правового поля, що, своєю чергою, стимулює намагання і діяльність органів держави щодо їх регулювання підзаконними нормативно-правовими актами, кіль­кість котрих у системі законодавства України невпинно збільшу­ється. Зокрема, 1995 року вповноваженими органами державної влади було ухвалено 4100 нормативно-правових актів, з яких лише 153 (3,7%) законів; 1997 року серед 6000 нормативно-правових актів законів було тільки 196 (3,3 %); 2004 року кількість законів ще більше зменшилась. Серед 14 500 нормативно-правових актів, що набули чинності цього року, було лише 330 законів, або 2,2 %. Усе це, а також брак відповідних законів, що регулюють нормо- творчу діяльність (наприклад, Закону «Про нормативно-правові акти»), нерідко призводило до первинної нормотворчості глави держави поза повноважень, що були надані йому п. 4 Перехідних положень Конституції України з економічних питань, неврегу- льованих законом.

В цьому контексті виходячи з результатів аналізу стану та ди­наміки політичних процесів в Україні, не можна вважати об’єк­тивними намагання минулої офіційної влади, а також окремих політичних лідерів і посадовців після Помаранчевої революції щодо стримування об’єктивного процесу внесення змін до Кон­ституції України, а також ухвалення низки нових законів, у тому числі тих, що регулюють політичну сферу. Даний погляд базу­ється на двох аспектах: суб’єктивному — бажанні окремих пред­ставників від влади зберегти свої особисті позиції у владній сис­темі; та об’єктивному — позитивістському підході до роз­уміння права багатьма представниками цієї страти суспільства. Детальний аналіз їхньої позиції дає підстави дійти висновку, що право розглядалось і розглядається ними як інструмент влади для переустрою суспільних відносин, забезпечення соціального комп­ромісу.

Тут логічним буде нагадати, що саме класичний юридичний позитивізм (Д. Остін, К. Бергбом, П. Лабанд, А. Есмен та інші) сутність права розглядав як сукупність норм, даних об’єктивно, а норму права — як раз і назавжди усталену норму. Але ж право — це не абстрактні накази, не нормативні міркування законодавця. Закон з’являється, тому що цього вимагають саме суспільні від­носини, а не навпаки— певні суспільні відносини виникають лише тому, що є відповідний закон. Тому бажання підігнати су­спільні відносини (у даному разі відносини у трикутнику — «су­спільство — держава — особа») під застарілі правові норми (або недосконалі з часу їх ухвалення) не можна вважати таким, що відповідає логіці і принципу верховенства права. Навпаки, такий підхід призводить до ототожнення права і закону, відмови від за­гальновизнаних принципів права, визнання їх критерієм цінності і гуманістичного спрямування законодавства, виокремлення пра­ва в самостійну систему, не взаємозв’язану з іншими соціальни­ми явищами.

Отже, зазначені чинники, а також намагання нав’язати суспі­льству систему поглядів та ідей окремої провладної групи і ото­тожнення її «ідеології» з політикою держави, крім стримування конституційного процесу, виключало можливість унормувати функціонування провідних суб’єктів політико-владної сфери і, зокрема, органів держави. Не визначені на законодавчому рівні юридичний статус і повноваження тимчасових спеціальних комі­сій, тимчасових слідчих комісій, організація й діяльність коміте­тів Верховної Ради України. Окремі тенденції функціонування органів держави на межі правового поля простежуються й доте­пер.

Безпосередньо після президентських виборів 2004 р. суспільс­тву було продемонстровано традиційну легкість у поводженні з законом посадових осіб держави. У призначенні голів обласних, Київської та Севастопольської місцевих державних адміністрацій після президентських виборів 2004 р. не було додержано відповід­ної процедури, передбаченої п. 10. ст. 106; ч. IV ст. 118 Консти­туції України, ч. II, III, ст. 8 Закону України «Про місцеві держа­вні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. (з наступними змінами) та ін., оскільки їх призначення має здійснюватись главою держави лише після того, як подані прем’єр-міністром кандидатури попе­редньо будуть схвалені урядом.

Не додав оптимізму в питаннях додержання принципу закон­ності також Указ Президента України «Про деякі питання органі­зації діяльності Ради національної безпеки і оборони України» від 8 лютого 2005 р., яким глава держави всупереч вимогам ч. III п. 31 ст. 106 Основного Закону передав свої повноваження з ве­дення засідання РНБО її секретарю; попри вимоги низки норм законів України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», «Про Вищу раду юстиції» він долучив Раду національної безпеки і оборони України до процедури призначення суддів, членів Ви­щої ради юстиції та членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Зазначимо при цьому, що ст. 107 Конституції України та ст. З Закону України «Про Раду національної безпеки і оборо- ни України» на цей орган покладено координацію і контроль дія­льності у сфері національної безпеки і оборони тільки органів виконавчої влади.

Суперечать вимогам ст. 13 Закону України «Про Раду націо­нальної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р. інші положення п. IIl згаданого Указу Президента з кадрових та де­яких інших питань. Не відповідає вимогам ч. III ст. 6 Закону Украї­ни «Про Раду національної безпеки і оборони України» п. II Указу глави держави щодо введення до складу РНБО Державного секре­таря України, оскільки чинні нормативно-правові акти не відносять цю посаду до переліку керівних посад центральних органів вико­навчої влади.

Тенденції функціонування органів держави на межі правового поля дедалі посилюються, про що свідчать події в Україні 2007 р. у зв’язку з Указом глави держави про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та деякі постанови парла­менту. Підтвердженням цього є також довільне тлумачення норм Основного Закону, що передбачають завершення законодавчого процесу, а саме підписання та оприлюднення ухваленого парла­ментом закону, а також застосування Президентом України щодо нього права вето.

У зв’язку з цим передбачене ст. 94 Конституції України від- кладальне вето перетворено на так зване кишенькове вето, коли глава держави повертає до парламенту значну кількість законів для повторного розгляду без відповідної аргументації, з посилан­ням на невідповідність ухваленого закону Конституції, тоді як установлення цього належить до компетенції Конституційного Суду. Ee сприяло поліпшенню цього етапу законодавчої про­цедури і відповідне рішення Конституційного Суду від 7 липня 1998 р. у справі щодо порядку повторного розгляду законів Вер­ховною Радою України та їх оприлюднення в разі подолання вето.

Отже, з урахуванням негативного досвіду минулого та сучас­них тенденцій запровадження принципів демократизму, законно­сті і верховенства права в діяльність органів держави актуальним як ніколи стає питання про забезпечення прозорості та форму­вання механізму контролю з боку громадянського суспільства за процедурою прийняття рішень главою держави. Ідеться про до­держання Президентом процедури контрасигнування його актів, виданих у межах повноважень, передбачених п. п. 5, 18, 21, 23 ст. 106 Конституції України, на чому автор цього дослідження наго­лошував і раніше [24].

Тож, як свідчить викладене, складність і суперечливість модер- нізаційного процесу в практичній площині полягає в тому, що за умов слабких демократичних традицій перехідного суспільства, недосконалості національного законодавства, недостатнього рів­ня політичної, правової й економічної культури населення постає завдання одночасного створення засад громадянського суспільс­тва, правового й соціального аспектів державності. Світова прак­тика державотворення такого досвіду не має. До того ж слід зва­жати на те, що основними суспільними силами, які в Західних країнах XIX—XX ст. генерували ідеї правової, а відтак соціаль­ної державності, були відповідно ліберально-демократичний рух і соціал-демократія. Досвід функціонування (та існування) цих ідейних течій був припинений у нас комуно-більшовицьким ре­жимом у 20-ті роки минулого століття.

У перехідному українському суспільстві поки немає політич­ної сили, яка змогла б консолідувати партії, громадські об’єднання на реалізацію визначеного Конституцією України су­спільного ідеалу. Незважаючи на велику кількість політичних партій, вони, за невеликим винятком, не можуть розглядатись ефективними елементами громадянського суспільства, оскільки більшість із них створено «зверху», під конкретних політиків або фінансово-політичні групи для забезпечення суто їхніх інтересів: участі в парламентських чи президентських виборах, створення тиску на владу, лобіювання корпоративних інтересів або інтере­сів свого бізнесу.

Зі 105 політичних партій, зареєстрованих Міністерством юс­тиції на січень 2005 р., тільки деякі мають розгалужену регіона­льну структуру. Найбільше обласних, районних, районних у міс­тах та міських організацій мають Соціал-демократична партія України (об’єднана)— 1010; Всеукраїнське об’єднання «Батькі­вщина»— 963; партія «Демократичний союз»— 927; Соціаліс­тична партія України — 904; Народно-демократична партія — 897; Всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбут­нє» — 892; Комуністична партія України — 884; Партія регіо­нів— 866; Українська народна партія— 841; Народна партія України — 778 [25].

Інші суспільні організації втратили вплив на суспільство у зв’язку з нечіткістю або невизначеністю стратегічного курсу роз­витку, політичними суперечками їхніх керівників, нав’язуванням населенню окремих регіонів заздалегідь неприйнятної їм системи поглядів та ідей, переоцінкою національного, мовного, регіона­льного аспектів у політиці тощо. Крім того, суспільна свідомість є ще надто обтяженою колективістським компонентом і неадек­ватно сприймає принципи індивідуалізму, на яких фактично ба­зується ціннісно-орієнтаційна система громадянського суспільст­ва. Антропологічна модель суспільства, сформована в недале­кому минулому, для більшості населення є більш зрозумілою, «своєю», від якої воно не може відмовитись і прийняти без засте­режень «чужу»— ідею громадянського суспільства. Саме тому значній частині українського суспільства значно ближчим є дер­жавний патерналізм, ніж принцип субсидіарності, який є підґрун­тям соціальної політики багатьох західних країн.