3 Філософсько-правові проблеми вдосконалення судової влади в сучасній Україні

У комплексі проблем формування механізму соціально-правової держави вкрай важливим є завдання побу­дови ефективної судової системи, оскільки практика державо­творення свідчить, що «без справедливого, незалежного і не- упередженого суду не може відбутися правова держава Україна, а суспільство не може стати розвиненим і громадян­ським» [61], в якому в повному обсязі гарантуються і захища­ються права і свободи громадян.

Щоправда, згідно з Конституцією України завдання з забезпе­чення і захисту прав людини і громадянина мають здійснювати й інші органи державного механізму: глава держави (ст. 102 Основ­ного Закону), а також уряд (п. 2 ст. 116). Але механізму такого за­хисту й досі немає, що загострює рівень актуалізації проблеми ре­формування системи судової влади, яка в правовій державі є «реальною основою державності, інститутом, що забезпечує соці­альний мир, правопорядок і стабільність у суспільстві» [62].

Водночас варто зазначити, що «головною вимогою, яка вису­вається перед судовим контролем, є повномасштабність судово- правового захисту прав і свобод громадян, тобто під контроль повинні підпадати всі рішення і дії публічної влади та їх предста­вників» [63], оскільки в перехідному суспільстві з нестабільним законодавством реалізація прав громадянами значною мірою за­лежить від дискреційних рішень управлінських структур вико­навчої влади і свавілля їх чиновників. Крім цього, проблема вдо­сконалення судового захисту прав і свобод громадян актуалізу­ється також у зв’язку з тим, що в Україні значна кількість органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб у традиціях недалекого тоталітарного минулого наділені повноваженнями застосовувати заходи державного примусу. Зокрема, це міністерства: з надзви­чайних ситуацій, охорони навколишнього природного середо­вища, Державна податкова адміністрація, санітарно-епідеміоло­гічна служба тощо.

У науковій літературі виокремлюють кілька аспектів взаємо­зв’язку судової влади з захистом прав і свобод громадян, а також особливих її ознак, що відрізняють її від інших органів держав­ного механізму. Судова влада має особливе джерело формування, з чого випливає її самостійність і незалежність від законодавчої та виконавчої гілок влади, жодна з яких не може втручатись у спеціальну компетенцію судів та суддівської діяльності, вона створюється для розв’язання спеціальних завдань і здійснення особливих державних функцій; судова влада є певною визначе­ною організаційною структурою юрисдикційних органів, котрі володіють необхідними владно-примусовими повноваженнями, які забезпечують можливість виконувати прийняті рішення; вона здійснюється у відповідних процесуальних формах із застосуван­ням спеціальних процедур [64].

Наведені особливості визначають місце судової влади в дер­жавному механізмі і дають їй здатність забезпечувати оптималь­ний режим діяльності всіх гілок державної влади і виконання державою своїх функцій. Крім цього, формування розвиненої си­стеми захисту прав людини державою та створення професійно­го, доступного для населення, авторитетного і неупередженого суду сприятиме забезпеченню у соціальній практиці принципу верховенства права, який означає: утвердження верховенства конституції в правотворчій, правозастосовній та правоохоронній діяльності органів, а також посадових осіб державного механізму й усіх владних структур; забезпечення у законодавстві пріорите­тності загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; утвердження верховенства правового закону в системі норматив­но-правових актів та забезпечення принципу правової законності у процесі правозастосовної діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування [65}.

Проблема побудови оптимальної судової системи, визначення її компетенції та характеру взаємозв’язків з іншими державними органами є найбільш складною з-поміж інших реформаційних за­вдань на шляху до формування механізму соціально-правової держави, з якими стикалися суспільства, що обрали демократич­ний шлях розвитку.

Тому, з’ясовуючи перспективи становлення судової влади як соціального інституту, котрий би виконав своє призначення в умовах розбудови і функціонування громадянського суспіль­ства і державності соціально-правового характеру, слід урахо­вувати як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники її недоскона­лості.

Треба також зважати на те, що в попередніх формах держави і політичних режимів, які існували в минулому України, судова влада була основним елементом механізму застосування примусу держави задля збереження її атрибутів та одним з головних орга­нів, що застосував неправове законодавство фактично під конт­ролем виконавчої влади. А як свідчать реалії сьогодення, суспі­льна свідомість ще не позбавлена стереотипів мислення і сприйняття суспільних явищ, у зв’язку з чим виконавчу владу пе­вна частина суспільства вважає домінантною.

Ґрунтовний аналіз модернізаційного процесу в Україні дає підстави дійти висновку, що за часи незалежності нашої держави мали місце три етапи реформування судової системи.

Перший етап відбувся в 1992—1995 рр. У цей час Верховною Радою України була схвалена Концепція судово-правової рефор­ми (1992 р.), а також ухвалені закони України: «Про статус суд­дів» (1993 р.), «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атес­тацію і дисциплінарну відповідальність суддів України» (1994 р.), «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» (1994 р.), «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» та ін.

Другий етап судово-правової реформи ознаменований безпо­середньо ухваленням 28 червня 1996 р. Основного Закону Украї­ни. в якому передбачено спеціальні розділи: VIII — «Правосуд­дя», а також XII — «Конституційний суд».

З червня 2001 р. розпочався третій етап судово-правової ре­форми (так звана мала судова реформа), протягом якого роби­лися спроби привести відповідну нормативно-правову базу до вимог Конституції, а також узгодити вітчизняні традиції з теорі­єю і практикою діяльності судової влади країн Континентальної Європи.

Парламентом були ухвалені закони України «Про судоустрій України» (2002 р.), «Про порядок обрання на посаду та звіль­нення з посади професійного судді Верховною Радою України» (2004 р.), «Про доступ до судових рішень» (2005 р.) та деякі ін­ші. Важливим для вдосконалення діяльності судової системи було також ухвалення низки процесуальних законів: Цивільного процесуального кодексу (2004 р.), Господарського процесуаль­ного кодексу (1991 р.), Кодексу адміністративного судочинства (2005 р.).

Однак намагання інтенсивно сформувати законодавчу базу не забезпечило належної судової діяльності, а навпаки, юри­дичні новації з побудови судової системи та її функціонування ускладнили порядок звернення громадян до суду з питань від­новлення порушених прав. Проблема забезпечення доступності правосуддя для громадян сьогодні залишається найбільш гост­рою.

Вимоги ст. 59 Конституції України щодо надання у необхід­них випадках безоплатної юридичної допомоги громадянам для вирішення справ у судах не виконуються. Це обмежує право гро­мадян на звернення до суду згідно зі ст. 55 Основного Закону з пи­тань захисту прав і свобод, оскарження в суді рішень, дій чи безді­яльності органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, посадових і службових осіб.

Недосконалим виявився наявний інститут касації, що призве­ло до нагромадження у Верховному Суді України близько п’ятдесяти тисяч невирішених справ. Фактично всі касаційні скар­ги сьогодні проходять через вищу судову інстанцію.

Невиправданим виявилось перелаштування судової системи на чотириланкову, що пояснюється необхідністю реалізації принципу спеціалізації судів, передбаченого ч. І ст. 125 Основно­го Закону.

Нелогічним уявляється брак права законодавчої ініціативи су­дової влади, тимчасом як таке право згідно зі ст. 93 Конституції мають інші органи державного механізму: глава держави, уряд, а також народні депутати.

Обґрунтованою є думка, що з часу створення під дахом Вер­ховного Суду України п’яти абсолютно незалежних одна від од­ної судових юрисдикцій: судових палат у цивільних, криміналь­них, господарських, адміністративних справах та Військової судової колегії, а також позбавлення права Пленуму Верховного Суду України судових функцій (розгляд судових справ в остан­ній інстанції) — відбулось послаблення ролі Верховного Суду як вищої судової інстанції [67].

З ухваленням змін до Закону «Про судоустрій України» 2002 р. Пленум припинив бути судовим органом, оскільки його позбавлено повноважень щодо перегляду судових рішень у по­рядку нагляду, а також у зв’язку з нововиявленими обставинами. Остаточне рішення у справах приймають зазначені судові палати та колегія (які слід розглядати як окремі частини цілого), а не Верховний Суд України в особі його Пленуму, членами якого згідно з п. 2 ст. 48 закону є всі судді, а також голови вищих спе­ціалізованих судів та їхні перші заступники.

У зв’язку з зазначеним Верховний Суд України втратив єд­ність як цілісний структурний елемент механізму держави, а та­кож атрибути державно-владного характеру: можливість видава­ти відповідно до компетенції обов’язкові до виконання правові акти (ідеться про акти застосування норм права), а також можли­вість забезпечувати виконання правових актів органів держави через застосування примусу.

Згаданими змінами до Закону України «Про судоустрій України» поставлена під загрозу можливість і здатність Верхо­вного Суду України як елемента механізму держави впливати на поведінку людей і соціальні процеси. Гобго сзостерігата ін. Необхідність розв'язання цієї проблеми стимулюється також тим, що «Конституційний Суд України, вирішуючи питання про тлумачення норм Консти­туції у разі її застосування, не має ніяких правил, крім тих, що сформульовані в доктрині природного права, заснованій на принципі соціального натуралізму, а відтак безбоязно може орі­єнтуватися на замовлення зверху» [76].

Осмисливши теоретично перспективу формування механізму соціально-правової держави, який би забезпечив ефективне ви­конання її завдань і реалізації функцій, маємо погодитись із твердженням, «що судово-правова реформа передбачає рефор­мування не тільки судової системи, а й правоохоронних та ін­ших органів, діяльність яких пов’язана з діяльністю судів. Тому зеформуванню в її межах підлягають і органи прокуратури...» 77]. Перш за все слід визначити місце прокуратури з-поміж ор­ганів держави, а також її роль та функції як правоохоронного органу.

Багато провідних учених і практиків (Ю. С. Шемшученко, М. В. Касюта, Є. В. Невмержицький та інші) переконані, що 1996 р. було допущено серйозну помилку під час визначення ста­тусу цього конституційного органу [78].

В умовах стихії вільного ринку, що формується, штучно стимульованої капіталізації окремих груп економіко-вироб- ничих відносин, метою яких є виведення деяких аспектів госпо­дарської діяльності з правового поля і отримання надприбутків, нечітка юридична визначеність місця прокуратури в механізмі держави, її повноважень не сприяє зміцненню законності в су­спільстві, яке серйозно хворе на правовий нігілізм. Більше того, відмова від патерналістської функції держави в умовах соці­ального стресу, перерозподілу власності, зростання безробіття, корумпованості та бюрократизації влади залишили громадянина сам на сам з чиновниками владних структур і новоявленими власниками, що порушують його права. У цьому зв’язку спроби найрадикальніших опонентів ідеї утвердження прокуратури в державному механізмі обгрунтувати тезу, що класичний поділ гілок влади в демократичній державі не залишає місця для пра­вової незалежності і самостійності прокуратури, не відповіда­ють реальним потребам перехідного українського суспільства.

Необхідно пам’ятати, що пропонуючи вибудувати владу від­повідно до принципу її поділу на три взаємозв’язані елементи одного цілого, Ш. Монтеск'є мав на меті розв’язати комплексне завдання: по-перше, виключити можливість зловживання вла­дою; по-друге, створити реальну можливість для забезпечення прав людини як члена державного утворення.

Правоохоронні структури і державні силові відомства сучас­ної України не можуть реалізувати це завдання, оскільки струк­турно і функціонально здійснюють свої повноваження в системі виконавчої влади, перебувають у матеріальній і фінансовій за­лежності від неї. Тому їхня боротьба з традиційними та іншими виявами неправомірної поведінки державних службовців і поса­дових осіб є неефективною. Крім цього, як свідчать реалії сьо­годення, співробітники зазначених структур і відомств самі по­рушують права і свободи людей у процесі дізнання та опера- тивно-розшукової діяльності, залучаються до протизаконного адміністративного тиску у політичному процесі, під час прове­дення виборчих кампаній, у перерозподілі власності (рейдерст- ві) тощо.

Навпаки, сьогодні слід поставити питання про дальшу деполі­тизацію та певне звуження обсягу повноважень деяких правоохо­ронних структур, наприклад Міністерства внутрішніх справ, і зведення їх до суто поліцейських функцій. Однією з основних та­ких функцій має бути боротьба з адміністративними проступками та кримінальними злочинами.

Водночас необхідно зауважити, що здійснення притаманних правовій соціальній державі функцій не виключає застосування примусу до суб’єктів правових відносин, які порушують приписи законодавства або неналежно їх виконують. Утім сутність при­мусу в такій державі має бути змінена згідно з продекларованими Конституцією принципами верховенства права, гуманізму, за­конності, індивідуалізації юридичної відповідальності, презумп­ції невинуватості тощо. При цьому помилково було б вести мову лише про примус держави, що виявляється в традиційних видах юридичної відповідальності за участь державних силових відом­ств. Розв’язуючи це завдання, доцільно було б використати до­свід і вдосконалити процедуру реагування на факти порушень за­конності актами прокурора, передбаченими Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., такими як: протест прокурора (ст. 21 Закону), припис прокурора (ст. 22), подання прокурора (ст. 23), постанова прокурора (ст. 24), передбачивши одночасне звернення його до суду з порушених у цих актах пи­тань і особливий порядок їх розгляду.

Щоб органічно «вписати» прокуратуру в механізм держави соціального і правового характеру, доцільно було б, на наш по­гляд, внести зміни до розд. VII Конституції України «Прокура­тура» згідно з резолюцією Парламентської Асамблеї РЄ, в якій вимагається реформувати цей орган держави, привівши його ді­яльність у відповідність до європейських стандартів. Однак, маючи на меті такі зміни, слід ураховувати роль прокуратури, що історично склалась у державі, досвід її функціонування в перехідних суспільствах, а також особливості прокурорської си­стеми в розвинених країнах. Основні завдання та повноваження прокуратури треба визначити, зважаючи на фактичні соціальні, економічні, політичні та правові умови розвитку сучасного українського суспільства, стан законності та правопорядку, не­обхідність забезпечення прав і свобод громадян, урегульова- ність і реалізацію повноважень іншими органами державного механізму.

Не можна не враховувати і правового нігілізму перехідного суспільства, поширену зневагу до закону, до прав людини, що виявляють не тільки роздутий чиновницький апарат, а й нова економічна «еліта», де нехтування, наприклад, трудовими права­ми громадян набуло небезпечних розмірів. Потрібно також мати на увазі і протистояння, що триває між владними органами в центрі й на регіональному рівні, невідповідність нормативних ак­тів, що видаються місцевими органами виконавчої влади та орга­нами місцевого самоврядування, чинному законодавству. Діяль­ність прокуратури з відповідного реагування на факти порушень законодавства цими органами та порушення питань про їх усу­нення в суді сприяло б утвердженню принципів верховенства права і законності.

Потреба розв’язання проблеми більш чіткого визначення мі­сця прокуратури в державному механізмі перехідного суспільс­тва актуалізується в умовах політико-правової летаргії україн­ського суспільства, в якому не спрацьовують демократичні інститути соціального контролю і де спостерігається, як зазна­чав президент Європейського інституту омбудсмена А. Канел­лас, мовчазний саботаж Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Вирішуючи це питання, слід також брати до уваги, що в пи­таннях захисту прав і свобод людини неефективною є діяльність судів. Ст. 55 Конституції України про гарантії кожному судово­го захисту його прав і свобод має декларативний характер. Ме­ханізм її дії достатньо не врегульовано. Багато скарг громадян про грубе порушення трудових, житлових, майнових прав, про­типравне застосування заходів адміністративного примусу часто залишаються без уваги або їх розгляд невиправдано зволікаєть­ся в судах. До того ж для мільйонів людей, що перебувають сьо­годні за межею бідності та мають прибуток нижчий за прожит­ковий мінімум, звернення за правовим захистом їхніх законних інтересів до суду все ще залишається проблематичним. До цьо­го часу немає юридичного механізму реалізації частини першої ст. 59 Конституції України щодо надання безоплатної правової допомоги населенню. Унаслідок цього щороку до вищих орга­нів держави — Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів— надходить понад чверть мільйона звернень грома­дян, значна кількість яких саме з приводу порушення їхніх кон­ституційних прав і свобод.

Масові звернення громадян до вищих органів влади перекон­ливо свідчать, що чинні механізми, зокрема суди і система омбуд­смена, не спрацьовують. Загальновідомо, скільки суперечливих, взаємовиключних рішень за тією самою справою приймають міс­цеві і апеляційні суди. Після рішення Конституційного Суду про неконституційність Касаційного суду України в державі фактич­но не діє такий важливий інститут захисту прав людини, як каса­ційний перегляд справ. А єдина касаційна інстанція — Верхов­ний Суд України, де роками чекають на бвою чергу на перегляд 50 тис. справ, навіть фізично не в змозі розглянути їх у встанов­лені законодавством терміни.

Тому наявність прокуратури в механізмі держави як юридич­ної установи з захисту прав і свобод людини є виправданою. Та­кий підхід цілком відповідає міжнародним правовим актам і, зок­рема, Конвенції OOH про захист прав і свобод людини і громадянина (1950 р.), Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи (2000 р.) та ін.

У висновку Венеціанської комісії (2004 р.) зазначається, що повноваження прокурора у цій сфері слід обмежити лише випад- ками, коли зачіпається громадянський інтерес і коли сама особа звертається до прокурора за допомогою.

З’ясовуючи місце прокуратури з-поміж інших органів держа­ви, а також її роль і призначення в забезпеченні процесів станов­лення засад державності правового і соціального характеру, по­трібно об’єктивно оцінити досвід її функціонування в країнах стабільної демократії.

Найбільший інтерес для України, на наш погляд, має досвід побудови та функціонування прокуратури у ФРН, де вона фор­мально діє при судах і підпорядкована міністру юстиції, але фак­тично це достатньо незалежний від будь-якої гілки влади ін­ститут. Особливе становище прокуратури в цій країні забезпечу­ється багатьма правовими актами і не в останню чергу — про­цедурою призначення і звільнення Генерального федерального прокурора. Його призначає Президент ФРН за поданням Мініст­ра юстиції і за узгодженням з верхньою палатою парламенту — Бундесратом, причому це призначення безстрокове. Кожен рі­вень цієї прокуратури має свої функції, чітко сформульовані в за­коні. Генеральна федеральна прокуратура, наприклад, наділена повноваженнями загальнодержавного значення: це участь в апе­ляційному і касаційному провадженнях; кримінальне пересліду­вання за злочини, спрямовані проти внутрішньої і зовнішньої безпеки країни, тощо. Повноваження земельних прокуратур спрямовані на захист інтересів федеральної землі.

Водночас для всіх рівнів прокуратури ФРН найважливішою є функція кримінального переслідування, яка передбачає широкі повноваження — починаючи від прийняття рішення про наяв­ність підстав для пред’явлення публічного звинувачення і закін­чуючи керуванням розслідуванням усіх злочинів і підтримкою звинувачення в суді. Пред’явлення звинувачення за будь-яким злочином і складання обвинувального висновку у кримінальній справі — це прерогатива тільки прокуратури. До повноважень прокуратури входить також вирішення питання про відмову від пред’явлення звинувачення. У цій соціально-правовій державі діє принцип процесуальної зверхності прокуратури на стадії досудо- вого слідства. Поліція ФРН виступає як допоміжний орган про­куратури в розслідуванні злочинів, тобто фактично здійснює фун­кцію дізнання.

Дещо відрізняються від німецької повноваження прокуратури Франції, де ще 1302 року вперше у світі було створено цей інсти­тут. Систему органів розслідування тут становлять слідчий суд­дя, прокуратура і судова поліція. На прокуратуру покладено обов’язки кримінального переслідування, керування розсліду­ванням справ про злочини судовою поліцією, підтримку звинува­чення в суді та нагляд за виконанням рішень. Попереднє розслі­дування, як і за КПК України, має дві форми: дізнання і досудове слідство. Останнє є прерогативою слідчого судді. Однак щодо бі­льшості злочинів у Франції проводить дізнання поліція. Проку­рор здійснює процесуальне керування судовою поліцією, він на­ділений правами розслідування злочинів, наглядає за додержанням підстав і правил затримання підозрюваного, дає вказівки щодо проведення всіх процесуальних дій з пересліду­вання осіб, які вчинили злочини.

Є свої відмінності в організації та повноваженнях прокуратури в Сполучених Штатах Америки, де Генеральний федеральний прокурор є одночасно Міністром юстиції. Генеральні прокурори штатів і окружних прокурорів обираються населенням, що забез­печує їхню реальну незалежність від усіх гілок влади і прозорість діяльності.

Максимально широкими повноваженнями наділена прокурату­ра Бразилії. В Основному Законі цієї країни головну функцію про­куратури сформульовано як захист правового порядку, демократич­ного режиму, суспільних і особистих інтересів; забезпечення додержання урядовими органами і службами прав, гарантованих Конституцією; призначення громадського розслідування і подання публічних цивільних позовів для захисту державної та суспільної власності, навколишнього природного середовища та інших інди­відуальних і колективних інтересів.

Отже, як бачимо, єдиного стандарту побудови прокуратури у світі немає, визначення її місця в державному механізмі, завдань та функцій здійснюється згідно з особливостями національної правової системи, історії її становлення.

Водночас слід зазначити, що прокуратура України залишаєть­ся єдиним органом механізму держави, який практично не зазнав змін. Щоправда, відповідно до зобов’язань України у зв’язку з прийняттям її 9 листопада 1995 р. до Ради Європи у ході так зва­ної «малої судової реформи» 2001 року внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру», згідно з якими прокурори позбавле­ні права на санкціонування арештів, обшуків житла та іншого во­лодіння особи. Ці повноваження покладено на суди.

Реалізацією принципів правової державності й утвердженням авторитету і незалежності судової влади в механізмі держави стало позбавлення в процесі цієї реформи повноважень прокура­тури щодо здійснення нагляду за законністю судових рішень.

Разом з тим зауважимо, що на цьому приведення прокурату­ри до демократичних принципів функціонування цього право­охоронного органу було припинено.

«Вдосконалення функцій прокуратури, здійснене змінами до Основного Закону 8 грудня 2004 року, яке полягає у доповнені ст. 121 пунктом 5 «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами ви­конавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадо­вими і службовими особами» та новій редакції частини першої ст. 122 щодо призначення та звільнення Генерального прокуро­ра України, не можна вважати таким, що відповідає стандартам, викладеним у Рекомендації Парламентської Асамблеї 2003 року «Про роль прокуратури у демократичному суспільстві, керова­ному верховенством права». У цьому плані слід погодитись, що таке вдосконалення повноважень прокуратури України є кроком назад [79].

За своєю конструкцією норми ст. 121 Основного Закону, яка визначає головні функції прокуратури, є відбитком минулої правової системи, в якій цей орган виконував одночасно як пра­вову, так і політичну функції, здійснюючи загальний нагляд за застосуванням законодавства та додержанням суб’єктами пра­вовідносин так званої соціалістичної законності.

Залишається нереалізованою ідея демократизації прокурату­ри та зміни пріоритетів її діяльності від захисту тільки інтересів держави в бік захисту інтересів особи. До цього часу не визна­чено механізму реалізації згадуваного п. 5 ст. 121 Конституції, внесеного в матерію Основного Закону змінами 8 грудня 2004 р., щодо нагляду за додержанням прав і свобод людини і грома­дянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Однак таке визначення функції прокура­тури не можна вважати доцільним, оскільки «загальний захист прав людини не є сферою діяльності прокуратури. Найбільше це стосується омбудсмена, а не прокуратури» [80]. Тому в цьому плані «права прокурорів потрібно обмежити» [81].

Занадто абстрактною є функція прокуратури, передбачена п. 2 ст. 121 Конституції України, щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених зако­ном. Так само не окреслені механізм і процедура реалізації цієї функції, повноваження прокурора під час її здійснення, а також коло питань, з яких можлива його участь у судовому процесі з цих питань.

З іншого боку, потенційні можливості цієї норми були б ви­щими за умови розширення зазначеної функції завдяки наданню прокурору права репрезентувати інтереси не тільки громадяни­на або держави в суді, а також інтереси юридичних осіб, об’єднань громадян, політичних партій, інших інститутів гро­мадянського суспільства, які в перехідному суспільстві можуть зазнавати тиску з боку влади. Така функція прокуратури визна­чена, наприклад, ст. 127 Конституції Бразилії. Причому Основ­ний Закон тут забороняє прокуратурі юридично репрезентувати і консультувати державні органи.

Провідною функцією прокуратури має стати кримінальне переслідування, а також підтримка державного обвинувачення в суді. Поряд з цим прокуратура має опікуватися проблемою за­хисту прав людини в процесі виконання органами й установами судових рішень, а також у застосуванні заходів примусового ха­рактеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Важливим напрямом діяльності (функцією) прокуратури має стати також здійснення контролю за проведенням уповноваже­ними органами оперативно-розшукової діяльності, яка з метою забезпечення конфіденційності, нерозголошення методів і осіб, що залучаються до її проведення, не може бути піддана контро­лю з боку традиційних інститутів громадянського суспільства. Як відомо, у цій сфері правоохоронної діяльності мають місце системні порушення прав людини. Серед них — використання спеціального апарату оперативно-розшукових служб і їхніх тех­нічних можливостей у політичних цілях, несанкціоноване зби­рання інформації про громадських і політичних діячів, представ­ників опозиції та преси, незаконне спостереження за ними та прослуховування телефонних розмов тощо. Для виконання цієї, а також попередньої функції прокуратура має бути наділена пов­новаженнями звертатись до суду для прийняття ним рішень за фактами порушень законодавства.

Дальшому утвердженню принципу поділу влади як умови формування державності соціально-правового характеру, а та­кож структуризації механізму держави згідно з демократичними традиціями має стати, на нашу думку, інтеграція прокуратури в судову владу.

Прокуратура має бути незалежним державним органом у си­стемі судової влади, яка б не втручалась «у справи, що належать до компетенції органів законодавчої і виконавчої влади» [82], а її обов’язком має бути «дотримуватись і прагнути захищати права людини, як визначено Конвенцією про захист прав і основ­них свобод людини» [83]. Зазначене сприятиме утвердженню незалежності прокуратури від глави держави, уряду та законо­давчої влади, підвищенню її ролі в правозахисному механізмі соціально-правової держави.

Зазначимо, що деякі країни колишньої соціалістичної орієн­тації, що обрали своїм політичним ідеалом соціально-правову державу, на конституційному рівні вирішили питання про місце прокуратури в державному механізмі саме таким способом. Це, зокрема, відбулось у Болгарії, в Основному Законі якої норми щодо побудови, організації діяльності та функції прокуратури є частиною розділу «Судова влада», а в ст. 126 зазначається, що структура прокуратури відповідає структурі судів. Так само ви­рішено питання в Хорватії, а також інших країнах.

У цьому контексті рекомендації деяких експертів [84] щодо можливості підпорядкування прокуратури уряду не можна вва­жати прийнятними для України, оскільки це не виключить мож­ливості прямого чи латентного залучення прокуратури до полі­тичних процесів в умовах парламентсько-президентської форми правління та формування уряду політичною силою, що перемо­гла на виборах або правлячою коаліцією.

Поряд із цим задля дальшого забезпечення незалежності прокуратури від інших органів держави необхідно здійснити корекцію ст. 122 Конституції України в частині порядку звіль­нення Генерального прокурора України, для чого виключити норму, що передбачає його звільнення в разі висловлення недо­віри парламентом, і передбачити, що звільнення Генерального прокурора з посади здійснюється Президентом України за умо­ви надання на це згоди кваліфікованою більшістю депутатів пар­ламенту.

У цілому заходи з формування механізму соціально-правової держави повинні мати комплексний характер і передбачати як удосконалення його організаційної структури на засадах прин­ципу поділу влади і демократичних цінностей так і створення відповідної нормативно-правової бази, що визначає компетен­цію і повноваження органів держави, характер їх взаємозв’язку і відповідальності. Важливим напрямом формування державного механізму має також стати кадрове забезпечення функціонуван­ня апарату держави, наукове та інформаційне забезпечення фун­кціонування всієї соціальної системи управління. Водночас по­винні здійснюватись організаційно-правові заходи для створен­ня соціального контролю за владними органами, розвитку ін­ститутів демократії.

Важливою умовою формування державного механізму, який би відповідав завданням і призначенню соціально-правової держави, має стати зосередження його діяльності на визначенні стратегії розвитку суспільства і в разі схвалення її представни­цьким органом законодавчої влади — забезпеченні реалізації.

Отже, через державний механізм має виявлятись позитивна роль держави в забезпеченні економічних і соціальних прав громадян. Вона повинна мінімізувати своє безпосереднє втру­чання в процеси життєзабезпечення населення, делегувавши значну частину цих повноважень органам місцевого самовряду­вання, забезпечувати гарантії і створювати відповідні умови для надання соціальних послуг.