1.2 Адміністративно-правові аспекти місця і ролі судової влади в механізмі держави

Визначення адміністративно-правових аспектів місця й ролі судової влади в механізмі держави є важливим елементом дослідження нашої теми, адже в кожній демократичній та правовій державі, судова гілка влади відіграє важливу роль у забезпеченні прав і свобод громадян.

Будь-яке суспільство або держава для свого функціонування й підтримки власної стабільності повинна мати певні закони, наявність яких передбачає існування структури в системі державної влади, що покликана їх реалізовувати. Проте розвиток суспільних відносин супроводжується конфліктами, що спонукає до створення гілки влади, здатної їх вирішувати. Таким чином, виникають три кола повноважень, які асоціюються з діяльністю законодавчої, виконавчої та судової гілок влади [181, с. 15 -16].

Правова природа судової влади полягає в тому, що у правовій державі вона підпорядковується єдиним правилам, найважливішими з яких є самостійність і незалежність. При цьому варто визнати, що судова влада не може існувати й функціонувати поза політикою, ізольовано від проблем, які стоять перед суспільством [180, с. 69-73].

Історично склалося так, що процес створення судової влади пов’язаний із взаємодією законодавчої та виконавчої влади. Спочатку з’являється парламент, який концентрує в собі законодавчу владу, потім він створює уряд (інколи обирає главу держави) - виконавчу владу, а потім уже обидві ці гілки влади узгодженими діями формують судову владу. Породжена законодавчою й виконавчою владою, судова влада нібито відривається від своїх «батьків», піднімається над ними, контролює їх, перевіряє конституційність та законність їх дій і рішень, а самі законодавці й виконавці жодних повноважень стосовно суддів не мають [184].

Загальновизнано, що самостійність - основна та обов’язкова ознака будь-якої влади [154]. Звертаючись до загальної теорії держави та права, бачимо, що принцип незалежності судової влади є закріпленим на законодавчому рівні. Як уже було зазначено вище, структура незалежності судової влади представлена двома рівнями - зовнішнім і внутрішнім. Зовнішній рівень передбачає політичну й соціально-економічну

незалежність. Рівень політичної незалежності абсолютно виключає можливість будь-якого впливу політичних партій, громадських рухів чи їх лідерів на судову владу. Внутрішній рівень незалежності судової влади містить три складники: по-перше, це процедура здійснення судової влади; по-друге - статусні гарантії суддів; по-третє - побудова судової системи [107].

Цікавою в цій сфері є думка К. Волинки щодо висновку В. Костицького [24; 90] про те, що однією з гарантій ефективності судової влади є можливість впливу та взаємодії судової влади із законодавчою та судовою владою. Слід відзначити різні думки провідних учених щодо місця судової влади в державі. Так, існує напрямок розвитку судової влади в системі влади держави у вигляді так званого гаранта рівноваги між гілками влади. В інших випадках суд у системі поділу влади розглядається як своєрідний арбітр, як інститут, який постає посередником між законодавчою і виконавчою владою. У третіх випадках суду надається вигляд інституту, покликаного в ході неперервної боротьби за вплив між різними гілками влади своїми рішеннями «пристосовувати різні державні структури, кожна з яких повинна виконувати свої власні, унікальні функції, до конституційних вимог поділу влади» [24; 10].

К. Волинка також аналізує висновок Т. Махлаєвої про те, що судова влада може існувати лише в тісній взаємодії з іншими гілками державної влади, що визначає весь зміст і призначення поділу влади як правового явища й поняття [24; 93]. Також учена розглядає дослідження Д. Фетіщева, який вказує, що «без постійної взаємодії система державних органів не зможе функціонувати як єдине ціле» [24; 177].

Таким чином, самостійність і абсолютна незалежність є найважливішими правилами судової влади, до яких має прагнути вітчизняна судова система. Згідно з вищезазначеним незалежність судової гілки влади представлена двома рівнями - зовнішнім і внутрішнім. Відповідно до зовнішньої незалежності ми відносимо судову незалежність, яка закріплена на законодавчому рівні; незалежність здійснення судочинства від виконавчої та законодавчої гілки влади; незалежність судової гілки влади від буд -яких сторонніх чинників, а саме від державних органів, політичної влади та громадськості; незалежність та єдність суду в сфері судового управління; виконання судових рішень усіма державними високопосадовцями.

На нашу думку, до внутрішньої незалежності судової гілки влади слід віднести високу матеріальну забезпеченість і незалежність суддів; моральну та висококваліфіковану особистісну якість суддів; авторитетність кожного представника судової влади; недопущення суддями ухвалення неправомірних судових рішень.

Як зазначає І. Фойницький, роль і місце судової влади в будь-якій державі зумовлені як системою формування судів, так і ступенем незалежності суду від законодавчої, виконавчої, політичної влади і захищеності суддів від багатьох негативних чинників, що впливають на судову діяльність [180].

Згідно із загальним міжнародним досвідом основними засадами формування судової системи є закріплення на законодавчому рівні належного статусу суддів; установлення якісної незалежності кожного судді та судової системи загалом; судді повинні мати всі необхідні повноваження для виконання ними поставлених завдань; суддя має ухвалювати рішення без будь-якого стороннього впливу або тиску на нього чи членів його сім’ї (тобто особисте життя судді має бути закритим і недоступним); суддя має доповідати про обставини справи тільки посадовим особам, які мають відношення до судового управління, щоб запобігти незаконному впливу на хід судового процесу; недопущення передання справи іншому судді (винятком з цього правила може бути лише хвороба або особиста зацікавленість судді у певній справі); розподіл справ має відбуватися тільки автоматизованим шляхом, щоб уникнути людського чинника (тобто отримання особистої вигоди); суддя має робити висновки у справі виключно з наявних доказів, вести процедуру засідання та виносити рішення згідно з чинним законодавством.

Вагомі засади, які визначають незалежність судової гілки влади України, безпосередньо містяться в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: 1) незалежність і самостійність судової системи. Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом (ч.1 ст.1); здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь -якого незаконного впливу; суди здійснюють правосуддя на основі Конституції та законів України й на засадах верховенства права (ч.1 ст.6); 2) право на судовий захист кожного громадянина своїх прав та інтересів. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом (ч.1 ст.7); 3) правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак (ч.1 ст.9); 4) право на правову допомогу. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Кожна особа є

вільною у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура (ст. 10 ); 3) гласність судового процесу. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, установлених процесуальним законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до судового рішення в порядку, установленому законом. Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання дозволяється за рішенням суду.

Тож при умові дотримання цих засад, як фізичні так і юридичні особи нашої держави, можуть розраховувати на якісний судовий захист своїх законних прав та інтересів. Однак існують проблеми, які пов’язані із взаємовідносинами різних гілок влади. Зокрема, це дотримання їх рівноваги, запобігання підміни однієї іншою та розв’язання конфліктів, які виникають у процесі їх діяльності.

Науковець М. Куцин аналізує думку відомого українського вченого М. Цвіка в коментарі до статті 6 Конституції України, що відособленість гілок влади не означає їх повної ізольованості. Заради забезпечення рівноваги між ними кожній з гілок надаються спеціальні повноваження із впливу на діяльність інших гілок влади. Саме з реалізацією цих повноважень пов’язане існування системи так званих стримувань і противаг, яка є невід’ємною й важливою складовою поділу влади. З її допомогою здійснюється взаємовплив усіх гілок влади, підтримується рівновага між ними. Це досягається шляхом надання дозволу органам однієї з гілок діяти в певних межах у сферах інших гілок. Таким чином забезпечується взаємостримування гілок, їх взаємний тиск і збалансування влади [101, с. 153-159].

Конституція України (ст. 6) закріплює, що влада в державі здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Поділ влади є структуротвірним і функціональним принципом з метою раціональної її організації та контролю. Розмежування це спрямовано на утримання державної влади від можливих зловживань і виражається в розподілі компетенції, взаємному контролі, у виробленні системи стримувань і противаг, збалансованості, рівноваги шляхом погодження [68].

Розмежування функцій між державними органами зумовлене відмінністю завдань, які ними виконуються, але в межах єдиної державної влади. Відповідно послаблення будь-якої гілки влади може призвести до невиконання всього комплексу завдань держави. Влада залишається єдиною, проте кожна ланка державного апарату чутливо реагує на певні зміни в суспільстві. Поділ влади не є абсолютним - він передбачає єдність влади на ґрунті загальних політико-правових принципів і мети цивілізованого демократичного суспільства. Поділ влад - це працюючий, дієвий механізм, який досягає єдності через динамічну рівновагу, певну напруженість і сполученість. Влада не може зосереджуватися в руках однієї особи або органу, бо стануть неможливими взаємоконтроль, стримування, противага, а в кінцевому випадку - розподіл влади і правова держава. Лише через поділ влади правова держава організовується та функціонує правовим шляхом, оскільки без такого розподілу настає деспотія [68].

Будь-яке суспільство або держава для свого функціонування й підтримки власної стабільності повинна мати певні закони, наявність яких передбачає існування структури в системі державної влади, що покликана їх реалізовувати. Проте розвиток суспільних відносин супроводжується конфліктами, що спонукає до створення гілки влади, здатної їх вирішувати. Таким чином, виникають три кола повноважень, які асоціюються з діяльністю законодавчої, виконавчої та судової гілок влади [181, с. 15-16].

На думку багатьох вчених, теорія поділу влади, а також самостійність суду виникли ще в античних державах [44, с. 270-276]. Стародавні мислителі виділили декілька обов’язкових ознак цієї теорії, відповідно до якої існують відносно самостійні елементи держави, кожен з яких виконує певні внутрішні функції, зміст яких зумовлений соціальним поділом суспільства. Ці елементи тісно взаємодіють між собою, допомагаючи й взаємостримуючи одне одного. Аналіз літературних джерел свідчить, що концептуальні засади поділу влади розроблені в працях Аристотеля, Платона, Епікура та ін. Найважливішим є те, що ці засади не тільки були втілені в судовій практиці античного світу, а й були відображені у Великій хартії вольностей 1215 року [170].

З погляду багатьох дослідників, найбільш істотні елементи концепції поділу влади й обґрунтування ролі влади судової містяться в працях французьких політичних мислителів Ш.Л. Монтеск’є та Ж.Ж. Руссо. У контексті функціонування судової влади дуже важливе значення має висновок першого з них про те, що в кожній державі існують три різновиди влади - законодавча, виконавча й провідна в питаннях цивільного права.

Остання (її можна назвати судовою) карає за злочини й вирішує конфлікти при зіткненні інтересів приватних осіб. Розглядаючи судову владу, філософ користується декількома вихідними положеннями. За своїм призначенням вона є регулювальною, необхідною для стримування від крайнощів законодавчої та виконавчої влад [122, с. 290]. Він розвиває погляди на функції та процедури судової влади. На його думку, ця «третя» влада здійснює функції правосуддя й охорони свободи та особистої безпеки громадян. Що стосується ролі суду в цьому процесі, то Монтеск’є вважав, що суддівських функцій замало, оскільки всі перешкоди, витрати й самі помилки правосуддя є тією ціною, яку громадянин сплачує за свободу [122, с. 225].

Окрім того, ключовим аспектом розуміння сутності судової влади в механізмі «стримувань і противаг» є її суб’єктний склад, на який безпосередньо покладається реалізація відповідних функцій. У зв’язку з цим підкреслимо, що визначення категорії судової влади через судову систему наразі є досить поширеним у науці. Так, І. Туркіна прямо зазначає, що основу судової влади становить сукупність судових органів, наділених відповідними повноваженнями [173, с. 31-34.]. Близькою до цього є позиція Ю. Дмитрієва та Г. Черемниха [48, с. 48], які розглядають судову владу як систему спеціальних державних і муніципальних органів, наділених передбаченими законом владними повноваженнями щодо вирішення конфліктів і покарання винних, їх рішення мають загальнообов’язковий характер.

У сучасних умовах в контексті стримування і противаг судову владу характеризують не лише правосуддя (у традиційному розумінні), але й юридична можливість здійснювати активний вплив на рішення і дії законодавчої та виконавчої влади, «урівноважувати» їх. Ці повноваження, коли вони використовуються судом, перетворюють його на потужну стабілізаційну силу, здатну захищати права й свободи громадян, оберігати суспільство від руйнівних соціальних конфліктів. Судовий контроль відіграє в житті суспільства роль упорядника через те, що державно-владний характер має суворе законодавче підґрунтя і виявляється в конкретних повноваженнях, які складають правові засоби реалізації державної політики у сфері застосування права. Ця діяльність відіграє роль правових важелів у здійсненні соціального управління суспільством, забезпечує ту його частину, де виявляється примусова сила влади, її прямий панівний вияв. Зрозуміло, що, використовуючи силу влади для підпорядкування волі членів суспільства єдиній керівній волі, судова влада відчуває вплив таких сучасних тенденцій суспільного розвитку, як активізація застосування державою методів ненасильницьких дій, гуманізація кримінально-правової політики, захист прав людини тощо. Але це не змінює в цілому характеру і призначення «силових» (умовно говорячи) влад, роль яких полягає в забезпеченні законності й правопорядку [184].

Судова влада в системі державної влади виконує специфічні функції, проте, на перший погляд, здається, що її навряд чи можна віднести до окремої гілки влади й сприймати як звичайну складову механізму виконавчої влади. Однак, якщо представницькі органи створюють закони, виконавчі структури реалізують конкретні соціально-економічні завдання, то судова влада націлена на захист прав і свобод громадян, суспільства, а також держави. У контексті завдань створення в державі комплексу заходів, здатних забезпечити баланс рівнодіючих сил, суд має не лише розглядати справи про кримінальні злочини й громадянські спори, але й реагувати на ексцеси законодавчої та виконавчої влади.

Уся історія становлення судового контролю над виконавчою владою свідчить про шалений опір потужного апарату зменшити його вплив на життя країни, її внутрішню й зовнішню політику, на долю громадян. Незалежний суд, відсутність у суддів будь -якої відомчої зацікавленості, широка гласність обговорення, усне й безпосереднє вивчення всіх доказів є загальновизнаною перевагою судової процедури. Завдяки цьому громадянин й орган влади або управління постають перед судом як сторони, що мають рівні процесуальні можливості в доведенні правильності своїх тверджень і спростуванні доказів протилежної сторони. Тому судовий контроль може стати серйозною перешкодою бюрократичному свавіллю, що зачіпляє права й законні інтереси особистості. Можливість безпосередньо звертатися до суду за захистом від будь-яких актів виконавчої влади - перша умова будь- якої свободи. Згідно із законодавством суду підконтрольні будь-які дії (рішення) будь-яких структур і посадових осіб, якщо виникне загроза утиску з їхнього боку законних інтересів особистості [184].

Судова влада не має у своєму підпорядкуванні спеціальних силових структур, функцією яких мала би бути реалізація рішень судової влади. Для виконання цього завдання автономно функціонують органи внутрішніх справ. У демократичному суспільстві судова влада, перебуваючи між державою і громадянином, прагне максимально ефективно забезпечити захист прав та інтересів не лише окремої особи, але й суспільства та самої держави. Безперечно, що насамперед судова влада мусить захищати людину від вседозволеності чиновників різного ґатунку та органів державного управління. Самим фактом свого існування вона не лише вирішує суперечки, карає осіб, які скоїли злочинні діяння, але й виконує в суспільстві роль певного стабілізатора, арбітра чи посередника, який вирішує суперечки про право [184].

Судова влада - це особливий вид влади, який за своєю природою значно відрізняється від законодавчої та виконавчої складових системи влади. Існування судової влади є обов’язковою прикметою демократичної держави. Основне призначення судової влади - охорона членів суспільства від будь-якого свавілля громадян і від неправильних дій самої держави, її органів, посадових осіб. Без виконання такої діяльності держава не може вважатися правовою. Яким є функціональне призначення судової влади? Переважна більшість науковців і практиків відзначають виконання судовою владою таких двох функцій, як правосуддя (захист і відновлення порушених прав) та охорони (охорона прав і свобод громадян держави). Разом із тим судовій владі притаманна й контрольна функція в сенсі контролю за законністю та обґрунтованістю рішень і дій посадових осіб, а також органів інших гілок влади. Ця функція може бути ефективною лише в тому разі, коли судова влада має можливість оцінювати відповідність Конституції діяльності законодавчої та виконавчої влади, визнавати нечинними ті їх акти, які суперечать Основному Закону. Контроль може здійснюватися як Конституційним судом, так і судами загальної юрисдикції [184].

Особливості системи правосуддя полягають у тому, що, по-перше, воно спрямоване на особливу форму діяльності держави, яка передбачає правозахисні, упорядницькі і правозастосовні елементи змісту влади; подруге, встановлює основи фактичної й правової рівності всіх соціальних груп і прошарків населення, кожного громадянина перед судом і законом; по- третє, реалізація системи правосуддя має чітку спрямованість на здійснення судової політики в державі. Правосуддя не може функціонувати поза політикою. У процесі демократизації суспільства судова політика не повинна мати інших орієнтирів, крім права, тобто має проваджувати в життя політику, висловлену в законі, забезпечувати правові форми в установленому законом порядку [80, с. 72].

Для будь-якої форми державної діяльності характерним є здійснення певних функцій держави. Певний час вважалося, що беручи участь у здійсненні всіх основних функцій держави, суд досягає поставлених перед ним завдань завдяки виконанню правоохоронної державної функції нарівні з прокуратурою, Міністерством внутрішніх сил, Службою безпеки, адвокатурою, які в цілому створюють систему органів охорони порядку. У правовій державі такий підхід не можливий через незалежність правосуддя, яке забезпечує не боротьбу зі злочинністю, а контроль за законністю методів боротьби зі злочинністю і має силу правозастосовного, а не правоохоронного характеру діяльності суду [135, с. 20-21];

Система правосуддя, суд - це третя необхідна гілка влади в механізмі розподілу влади. Проте судова система як сукупність органів стає судовою владою лише тоді, коли вона наділяється певними можливостями впливу на інші гілки влади, включається до системи стримування й противаг, які перешкоджають узурпації всієї державної влади якою -небудь з її гілок [117, с. 20].

З вищесказаного зрозуміло, що поділ влад так чи інакше був невід’ємною та потрібною частиною в державному управлінні ще з давніх часів і залишається актуальним на сьогодні. Окремим питанням є взаємостримування та збалансування виконавчої, законодавчої та судової гілок влади в Україні для їх ефективної та цілеспрямованої роботи, адже за великим рахунком вони мають на меті забезпечити законні права та інтереси громадян нашої держави.

Відмінність судової влади від інших полягає у специфічному функціонуванні судової влади, прав та обов’язків, які притаманні тільки їй, а також встановленої на законодавчому рівні особливості, що «суди у здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» (ст. 129 Конституції). Забезпечення ж фінансових та організаційних аспектів роботи суддів здійснюються виконавчою владою [87].

Так, в Основному законі країни містяться деякі обмеження щодо професійних суддів, відповідно до яких вони не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ч.2 ст.127 Конституції). Ці обмеження є гарантією для попередження неправомірного використання наданих суддями владних повноважень і непорушності їх репутації та авторитету [87].

Слід звернути увагу на те, що законодавство країн Східної Європи з метою зміни сформованої раніше традиції, що вимагала членства судді в партії, яка була при владі, забороняє суддям бути членами будь-якої політичної партії. Законодавство ж північноєвропейських країн, зокрема держав загального права, здебільшого сприймає суддів як звичайних громадян, а отже такими, які не можуть бути позбавлені права на членство в політичних партіях. У більшості держав від суддів вимагається лояльне ставлення до чинного державного устрою й утримання від активних політичних дій, особливо спрямованих проти влади [170].

Установлення певних заборон зумовлено тим, що жодні політичні, ідеологічні чи інші пристрасті й інтереси судді не мають впливати на справедливість винесеного ним рішення. Судові рішення мають бути засновані виключно на законі, забезпечуючи тим самим підтримку державного устрою. Суди не дають оцінки діяльності державних органів, не втручаються в їхню діяльність і не можуть творити норм права. У рішеннях судів виявляється правова позиція суддів, яка має не залежати від їх практичної діяльності та політичних поглядів [159, с. 5].

Згідно з Конституцією суддям забороняється поєднувати їх основну діяльність з іншою трудовою діяльністю, винятком з цього правила може бути тільки наукова, викладацька та творча діяльність. Це й не дивно, оскільки саме таке правило забезпечує незалежне й неупереджене ставлення до своїх трудових обов’язків, а також запобігає використанню своїх службових обов’язків у власних цілях. Тож таким чином забезпечується репутація та авторитет судової влади [87].

У Європейській Хартії про Закон «Про статус суддів» (п. 4.2) зазначено, що судді вільно виконують діяльність за межами свого суддівського мандата, зокрема діяльність, що є уособленням їхніх громадянських прав. Ця свобода не може бути обмежена до того часу, поки така стороння діяльність не стане несумісною з упевненістю в неупередженості або незалежності, або ж з готовністю судді ретельно займатися в належні терміни поставленими перед ним питаннями. На заняття сторонньою діяльністю (крім літературної та художньої), пов’язаною з винагородою, потрібно отримати попередній дозвіл на умовах, установлених Законом [50].

Тобто поряд зі своїми основними повноваженнями суддя може займатися й іншими видами діяльності, що не порушують його прав як громадянина певної держави. Однак ця свобода може бути порушена, якщо суддя змушує засумніватися в своїй незалежності й неупередженості, поряд із цим потрібно враховувати й розумні строки розгляду справи - щоб діяльність судді (яка не пов’язана з професійною) не заважала вчасному виконанню його обов’язків.

Отже, незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу, що гарантується Конституцією та законами України, і в здійсненні правосуддя вони мають підкорятися лише закону. Відповідно будь-який вплив на суддів суворо заборонений законом. Також незалежність забезпечується особливим порядком їх обрання, призначення або звільнення з посади та захистом їх особливих прав та інтересів, безпеки суддів та їх сімей, достатнім матеріальним забезпеченням правового та соціального захисту.

Тож, підсумовуючи вищесказане, можна зробити такі висновки щодо адміністративно-правових аспектів місця і ролі судової влади в механізмі держави: по-перше, згідно з поділом влад у нашій державі судова гілка є окремою та самостійною, тому це є необхідним елементом кожної правової держави; по-друге, судова влада забезпечена незалежними повноваженнями для її ефективного функціонування; по-третє, судді мають специфічну професійну діяльність, тому вони повинні мати особливі гарантії незалежності; по-четверте, згідно з ч. 2 ст. 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» (тут мається на увазі, що судді є незалежними у своїй діяльності від будь-кого, а також про заборону втручання в їхню діяльність з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб, щоб запобігти винесенню суддями неправомірного рішення.