1.3 Адміністративні принципи незалежності судової влади

В умовах сучасної політичної нестабільності досить гостро постає питання правильного функціонування органів судової влади. Ґрунтовною основою розбудови належної системи судових органів є принципи - керівні засади здійснення судочинства в Україні.

Академічний тлумачний словник української мови трактує слово «незалежний» як такий, що не залежить від кого-, чого-небудь, не підкоряється комусь, чомусь [6].

Теорія держави і права трактує поняття «принципи права» таким чином: це загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, що є основними засадами правового регулювання суспільних відносин, спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу і порядку [162]. Як визначають вчені-теоретики права О. Мурашин і М. Кельман, принципи права - це керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, з іншого - найбільш загальні норми, які діють у всій сфері правового регулювання й поширюються на всі суб’єкти. Ці норми або чітко сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законів [68]. Як зазначають В. Кириченко й О. Куракін, принципи права притаманні будь-якій правовій системі, вони постають як своєрідна конструкція, на якій базуються й реалізуються не тільки окремі норми, інститути й галузі права, а й уся система права. Учені вважають, що принципи права - це основні засади, вихідні ідеї, положення, що відбивають зміст права, його сутність і призначення в суспільстві, визначають спрямованість правового регулювання та поширюються на всіх суб’єктів права [70].

Для розкриття змісту й особливостей адміністративних принципів незалежності судової влади потрібно розкрити поняття принципів адміністративного права, які відповідно і є основоположними у сфері адміністративно-правового забезпечення. В. Юсупов під принципами

адміністративного права визначає основні засади (комплекси ідей), що характеризують його зміст, закріплюють закономірності розвитку й визначають механізм адміністративно-правового регулювання управлінських відносин [190].

регулювання суспільних відносин [12]. В. Галунько під принципами адміністративного права розуміє основні вихідні, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується діяльність суб’єктів адміністративного права, забезпечуються права та свободи людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави [12].

Р. Мельник визначає роль принципів адміністративного права, які зокрема виконують системотворчу роль, тобто зумовлюють формування в межах нових інститутів; беруться до уваги у процесі законотворчості та нормотворчої діяльності, будучи орієнтирами для розвитку норм адміністративного права; створюють основу для судового контролю за адміністративними діями; заповнюють прогалини у сфері адміністративно- правового регулювання суспільних відносин [112]. На думку В. Галунька, до характерних рис принципів адміністративного права належать такі: 1) вони формуються з метою забезпечення прав і свобод людини та громадянина й нормального функціонування громадянського суспільства та держави; 2) установлюють керівні засади-настанови, що визначають найважливіші правила, за якими здійснюється та організовується діяльність суб’єктів адміністративного права; 3) принципи адміністративного права характеризуються прогресивністю, засвідчують ідеальні для умов сучасності основоположні засади поведінки суб’єктів адміністративного права, але які є реально досяжними [14].

Таким чином, з урахуванням думок теоретиків держави і права, а також поглядів провідних учених-адміністративістів адміністративні принципи

забезпечення незалежності судової влади - це основоположні ідеї, вимоги засадничого характеру щодо здійснення адміністративно-правового

забезпечення судової незалежності, які є основою визначення змісту, механізму й адміністративного інструментарію, а також визначають напрямки вдосконалення правового забезпечення для забезпечення права громадян на чесне, справедливе й у визначені строки судочинство, надання якісних адміністративних послуг судової влади.

Існують різні класифікації принципів адміністративного права, що є провідними для принципів адміністративно-правового забезпечення. Класична теорія держави і права розрізняє принципи права таким чином:

1) загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права - це загальноприйняті норми-ідеї (основні засади), що зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства, утілюють цивілізаційні правові здобутки протягом історії та закріплені в міжнародних правових документах всесвітнього значення;

2) принципи національної системи права, які мають відмітні ознаки в різних правових системах, є конкретноісторичними, визначаються правовими традиціями, рівнем розвитку демократії, залежать від потреб та інтересів суб’єктів їх тлумачення, за сферою дії поділяються на загальногалузеві, міжгалузеві, галузеві, підгалузеві й інституційні [163].

Як зазначила Т. Коломоєць, у вітчизняній адміністративно-правовій науці відсутня єдність поглядів щодо принципів адміністративного права, їх переліку та класифікаційного розподілу. У переважній більшості випадків принципи адміністративного права поділяються на загальні (мають основоположне значення для всієї галузі) і спеціальні (характерні для окремих інститутів адміністративного права) [84]. С. Бондар принципи діяльності адміністративних судів об’єднує у дві групи - загальні принципи здійснення судочинства в Україні та принципи організації функціонування адміністративних судів. Їх загальним призначенням є, з одного боку, захист прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно - правових відносин, з іншого - забезпечення (організація) ефективного функціонування адміністративних судів. Зазначені дві групи принципів тісно взаємопов’язані й становлять цілісну систему. Кожний принцип відіграє самостійну роль, характеризуючи як загальні засади судочинства, так і окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв’язок і взаємодія, що визначаються єдністю мети і завдань адміністративного судочинства [8].

Отже, враховуючи думки вчених, ми вважаємо, що принципи адміністративно-правового забезпечення незалежності судової гілки влади слід класифікувати таким чином: загальні, що характерні для всієї галузі адміністративного права, однак в аналізованій нами сфері мають свою особливості; спеціальні, що характерні саме для здійснення адміністративно - правового забезпечення незалежності судової гілки влади.

Переважна більшість учених-адміністративістів однаково трактують загальні принципи адміністративного права, які є базовими для галузі й реалізують положення Конституції. Тому до загальних принципів слід віднести такі: верховенство права; законність; рівність громадян перед законом; принцип пріоритету прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина; принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою та людиною; взаємна відповідальність особи й держави; демократизм нормотворчості та реалізації права. Цей перелік є певною мірою усталеним, проте не вичерпним [84].

Застосування загальних принципів має свою специфіку в системі судів загальної юрисдикції. Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову виражений у ст. 6 Конституції України [87]. Розглядаючи цей принцип через призму діяльності місцевих судів, можна сказати, що на місцевому рівні ніхто, а саме органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також всі інші особи не мають права втручатися в діяльність судової влади. Ні голова державної районної адміністрації, районної ради, ні будь-яка інша особа не може давати вказівки судді місцевого суду, тиснути чи іншим чином впливати на здійснення судочинства. Ці дії будуть явним порушенням принципу поділу влади й підлягають юридичній відповідальності.

Принцип верховенства права в аспекті здійснення судочинства місцевими судами означає таке: 1) суд і суддя у своїй діяльності при винесенні рішення мають обов’язково врахувати, що будь-які суб’єкти владних повноважень мусять діяти виключно відповідно до другої формули правового регулювання «заборонено все крім того, що прямо дозволено законом», яку відбито у статтях 6, 19 Конституції України; 2) усі інші суб’єкти не є обмеженими принципом законності й можуть діяти відповідно до першої формули правового регулювання «дозволено все крім того, що прямо не заборонено в законі».

Для неупередженого та політично незаангажованого правосуддя, а також для забезпечення динамічного балансу гілок влади та посилення авторитету судових рішень потрібно мати надійні гарантії незалежності.

Учені Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого слушно зазначають, що принцип незалежності судової влади закріплений на законодавчому рівні. А структура незалежності судової влади представлена двома рівнями - зовнішнім і внутрішнім. Зовнішній рівень незалежності містить політичну й соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності абсолютно виключає можливість будь-якого впливу політичних партій, громадських рухів чи їх лідерів на судову владу. Внутрішній рівень незалежності судової влади містить три складники: по-перше, це процедура здійснення судової влади; по-друге - статусні гарантії суддів; по-третє - побудова судової системи [107].

Таким чином, до зовнішньої незалежності ми відносимо судову незалежність, яка закріплена на законодавчому рівні; незалежність здійснення судочинства від виконавчої та законодавчої гілок влади; незалежність судової гілки влади від буд-яких сторонніх чинників, а саме від державних органів, політичної влади та громадськості; незалежність та єдність суду в сфері судового управління; виконання судових рішень усіма державними високопосадовцями.

До внутрішньої незалежності судової гілки влади ми відносимо високу матеріальну забезпеченість і незалежність суддів; моральну та висококваліфіковану особистісну якість суддів; авторитетність кожного представника судової влади; недопущення суддями ухвалення неправомірних судових рішень.

Статусні гарантії незалежності суддів передбачають: а) особливий порядок зайняття посади, переводу на іншу посаду, звільнення з посади й вичерпний перелік підстав звільнення суддів; б) особливий порядок їх притягнення до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності; в) гарантії стосовно матеріального, побутового, житлового забезпечення суддів; г) пільги щодо соціального та пенсійного їх забезпечення; д) статусні гарантії суддів у відставці та ін.

Судоустрійні складники незалежності судової влади визначають принципи побудови судової системи, порядок і строки обрання та призначення суддів. Чинний порядок формування суддівського корпусу є оптимальним. Він забезпечує незалежність носіїв судової влади й дозволяє виключити вплив на суддів із боку місцевих органів влади й органів місцевого самоврядування. Принцип незалежності судових органів вимагає від них забезпечення справедливого провадження судового розгляду й дотримання прав сторін [107].

Відповідно адміністративні принципи незалежності мають забезпечуватися на високому рівні, що дозволить належним чином захистити права та свободи громадян нашої незалежної правової держави. Адже судова гілка влади є окремою та самостійною, не залежить (і не має залежати) від інших, має незалежні повноваження, судді в Україні мають особливі гарантії незалежності (причому впливати на них категорично заборонено на законодавчому рівні), є незалежними у своїй діяльності від будь-якого впливу, з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб, що має забезпечити перешкоджання винесенню суддями неправомірного рішення.

Суд як носій судової влади виконує свою діяльність незалежно від законодавчої чи виконавчої влади. Судді під час здійснення судочинства не залежні та підкорюються лише закону. Їх гарантії незалежності можна класифікувати на процесуальні, правові, організаційні й матеріальні.

Процесуальні гарантії: 1) передбачена законом процедура здійснення судочинства; 2) таємниця ухвалення судового рішення й заборона її розголошення. Вони закріплені у процесуальному законодавстві.

Правові гарантії: 1) заборона під загрозою відповідальності за втручання у справляння судочинства; 2) відповідальність за неповагу до судді чи суду; 3) недоторканність суддів.

Організаційні гарантії: 1) установлений законом порядок формування суддівського корпусу, призначення і звільнення суддів з посади; 2) право судді на відставку; 3) суддівське самоврядування.

Матеріальні гарантії: 1) стабільна й висока матеріальна винагорода за роботу; 2) заборона зменшення рівня матеріальної винагороди суддям і вимога переглядати її рівень у зв’язку з рівнем соціально-економічного розвитку держави; 3) належне соціальне, медичне, побутове, житлове забезпечення суддів.

Принцип незалежності суддів передбачає незалежність: а) від впливу й думки різних органів державної влади й управління, посадових осіб, громадських організацій, партій чи рухів, засобів масової інформації, окремих громадян; б) від вищих судів; в) від висновків слідчого, прокурора та інших осіб; г) у самому суді - зокрема незалежність народних засідателів і присяжних від суддів, а суддів - від голови (тобто можливість кожного з суддів і народних засідателів вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і ухваленні рішень за своїм переконанням, їх непідзвітність будь-кому); д) суддя не зобов’язаний давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які перебувають у його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення не інакше як у випадках і порядку, передбачених законом [107].

Вітчизняне законодавство містить положення, які констатують принцип незалежності, зокрема в Конституції України та міжнародних основоположних актах у сфері незалежності судової влади, знаходять свій подальший розвиток у спеціальних законах. Так, Закон України від 15.12.1992 № 2862-XII «Про статус суддів» визначав: «Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні» [147], Закон України від 07.07.2010 № 2453-VI визначав: «Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено законом. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом» [148].

Чинний Закон України від 02.06.2016 № 1402-УШ «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що: «Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом» (ст. 1). «Здійснюючи

правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, щодо розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено законом. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади» (ст. 6) [147].

Тобто ці норми тим чи іншим чином закріплюють гарантії адміністративних принципів незалежності судової системи України, під якими розуміється незалежність судді від будь-якого стороннього впливу та можливість судді виносити судове рішення згідно з представленими доказами в судовому процесі за власними переконаннями незалежно від будь-яких впливів. Відповідно наша держава завжди забезпечувала судову незалежність в законах і нормативно-правових актах. Однак фактично судова влада такою в повному сенсі цього слова не була, як її характеризують в українському законодавстві. Нормативною новизною у цій сфері, що засвідчує вищезазначене, є Постанова пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 № 8 «Про незалежність судової влади», у якій судді Верховного суду України намагалися звернути увагу влади й суспільства, стверджуючи, що: «Останнім часом факти тиску на суддів і втручання в діяльність судів набули системного та відвертого характеру, зокрема при розгляді судами справ, формуванні суддівського корпусу, призначенні суддів на адміністративні посади, вирішенні питань про відповідальність суддів [145].

Проте пропозиції цієї постанови щодо усунення недоліків для забезпечення незалежності судової влади не були реалізовані на практиці.

Досить актуальним у цьому сенсі є такий приклад: 23 листопада 2016 р. позивач звернувся до суду з позовом, у якому просить визнати неправомірними дії відповідача - Управління Пенсійного фонду України в м. Лубнах і Лубенському районі Полтавської області (нині - Лубенське об’єднане управління Пенсійного фонду України, далі - відповідач, пенсійний орган, УПФУ) щодо утримання з частини його пенсії. Позивач просив зобов’язати відповідача нараховувати та виплачувати пенсії без відрахування з її частини податку на доходи фізичних осіб і стягнути з відповідача безпідставно утриману суму податку. Постановою Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 4 грудня 2016 р. адміністративний позов позивача задоволено в повному обсязі. Не погоджуючись з судовим рішенням, в апеляційній скарзі УПФУ з посиланням на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, висунуто прохання скасувати постанову Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 4 грудня 2015 р. й ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову. На підставі з’ясування обставин справи Харківський апеляційний адміністративний суд постановив апеляційну скаргу Лубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України задовольнити, а Постанову Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 04 грудня 2015 р. скасувати з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову позивача [140]. Цей випадок свідчить про формальну обов’язковість рішення місцевого суду, яке в подальшому було скасоване апеляційною інстанцією.

Принцип незалежності й недоторканності суддів у класичному вигляді означає, що на діяльність суду не може бути здійснено будь-якого тиску. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 1 грудня 2004 р.

№19-рп/2004 незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Відповідно вищеназване рішення Конституційного суду визначає недоторканність суддів як один з елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічноправове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом [157].

Цікавими є результати опитування відвідувачів у трьох українських судах, які засвідчили, що проблеми діяльності судової системи схожі, а оцінка діяльності суддів і судів відрізняється від негативної громадської думки, бо виявилася доволі високою. Аналітичний звіт «Оцінка рівня задоволеності громадян якістю окремих аспектів функціонування судів» охоплює два міськрайонні та один районний суди Київської області - Броварський, Васильківський і Вишгородський. Однак висновки та рекомендації щодо трьох судів Київщини виявилися майже однаковими і тричі згадані у звіті. Така схожість в оцінках дає змогу припустити, що вони є актуальними й для інших українських судів. Цікавими є результати оцінювання діяльності судів з огляду на загальну репутацію судової влади в Україні в суспільстві та ЗМІ. Більшість респондентів, які взяли участь в опитуванні, оцінили якість роботи суду як «добру» та «відмінну» (від загальної кількості - 60-70%).

Проте тривожним виявилося те, що для більшості (половини або понад половини) респондентів якість роботи суду порівняно з попереднім роком взагалі не змінилася. Попри те, що матеріально-технічний стан українських судів часто є незадовільним і приміщень бракує, умови перебування в суді більша частина опитаних визнала достатньо зручними. Але з одним зауваженням: у порадах щодо необхідних змін інфраструктурні перешкоди опиняються вже на першому місці, а у відкритому запитанні відвідувачі наводять розлогий перелік незручностей, які можуть позначатися як на їхній загальній оцінці роботи суду, так і на ефективності судового процесу. Інформацію, розміщену в суді, відвідувачі переважно оцінили як досить повну та зрозумілу, однак певна група опитаних в усіх трьох судах наголосила на необхідності впровадження електронного врядування шляхом «організації оформлення документів через «e-mail» та «викладання повної інформації на сайті суду». Неочікувано низьким виявився відсоток відвідувачів у судах, які висловили під час дослідження своє побажання «боротьби з корупцією та звільнення корупціонерів», а також запропонували «люструвати суддів» (від 10% до 15% опитаних у кожному з трьох судів).

Найбільш схвальну оцінку від опитаних отримали працівники апарату суду, яких назвали старанними в роботі, доброзичливими, шанобливими та готовими допомогти - у спілкуванні з відвідувачами незалежно від соціального статусу. У висновках дослідження окремо наголошується, що особливо позитивними оцінками респонденти відзначили професіоналізм працівників апарату суду. Разом із тим серед опитаних повторюється вимога покращити контроль над кваліфікацією суддів і працівників суду. Результати дослідження свідчать про доволі високий ступінь лояльності відвідувачів до постійних перенесень слухань і затримок початку судових засідань. Учасники судового процесу відповідали, що переважно вчасно отримують повістки та повідомлення про розгляд справи та «вважають обґрунтованими затримки/перенесення слухань у розгляді справи». При цьому незначна кількість опитаних (не більше третини в кожному суді) визнали, що їх побажання не враховуються при призначенні дня та часу засідання, та звернули увагу на проблему несвоєчасності початку судових засідань. Високі оцінки отримали судді від відвідувачів суду і за якість своєї роботи, зокрема за дотримання процедури судового розгляду та надання сторонам можливості прокоментувати свою позицію у справі. Разом із тим в учасників процесу є нарікання на брак чемності з боку суддів [40].

Спираючись на результати цих досліджень, відзначаємо проблемні зони та насмілимось дати конкретні поради, частину з яких складно виконати відразу через брак коштів (наприклад, щодо покращення внутрішньої інфраструктури - туалетів, меблів, установлення банкоматів у судах тощо), але деякі з них зовсім не потребують грошових вливань чи надзусиль з боку українських судів (наприклад, поліпшити умови доступу до суду людей з обмеженими можливостями, зокрема встановити пандус при вході до приміщення суду та передбачити можливість для відвідувачів на візках потрапити до будівлі суду поза турнікетом; створити багатоканальні лінії зв’язку з інформаційними центрами судів; підвищити рівень інформативності веб-сайтів судів; за можливості узгоджувати з учасниками судового процесу час і дату судового засідання та з урахуванням складності справи закладати запас часу, щоб запобігти затримкам початку розгляду) [40].

На наш погляд, щоб досягти незалежності для судової гілки влади в Україні, потрібно:

1) збалансувати законодавчу, виконавчу та судову гілку влади для досягнення державної збалансованості та вирішення проблеми впливу однієї гілки влади на іншу. Адже деякі публічні службовці, прикриваючись державним інтересом, використовують своє службове положення у власних цілях, зокрема й з метою збагачення;

2) уникнути тиску на місцеві та апеляційні суди (мається на увазі вищих судів і нижчих, а також з боку прокурорів й інших високопосадовців;

3) здійснити конкурсний добір суддів для того, щоб відібрати тільки висококваліфікованих професіоналів своєї справи, які мають певний досвід у судовій сфері, патріотично налаштовані та виявляють високий рівень правової культури;

4) заборонити на законодавчому рівні втручання в особисте життя суддів і закрити його від сторонніх осіб (рішення у справі, винесене суддею, має бути повністю прозорим, а особисте життя - закритим, за винятком визначених законом правоохоронних органів);

5) уникнути адвокатського впливу на суддів, тобто шляхом особистісних зв’язків з певними суддями;

6) удосконалити роботу народних засідателів і присяжних (зробити їх входження до судової системи через вибори громадськістю);

7) забезпечити суддів високим матеріальним забезпеченням для уникнення хабарництва;

8) прописати відповідальність для суддів на законодавчому рівні за порушення процесуальних строків.

Також однією з вагомих проблем неналежної незалежності судової влади є те, що на суддів мають вагомий вплив високопосадовці, а особливо органи державної влади, які завдяки різних чинників намагаються підлаштувати судову систему під власні особистісні потреби.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить конфлікт щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Тож недотримання строків розгляду цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення порушує конституційне право на судовий захист, гарантований статтею 55 Конституції України, і негативно впливає на ефективність правосуддя та на авторитет судової влади [143].

Аналізуючи Кодекс адміністративного судочинства, розумним строком вважається найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічноправових відносинах (ст.3); адміністративна справа має бути розглянута й вирішена упродовж розумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження у справі, якщо інше не встановлено КАСУ (ст.122) [143].

Однак строки розгляду й вирішення судових справ мають тенденцію порушуватись, оскільки відповідальність суддів за такі порушення чинним законодавством прямо не прописано. А судові рішення часто також не виконуються через халатність суддів. Таким чином, з цього можна зробити висновок, що окремі судді мають низький рівень правової культури. На наш погляд, незалежність суддів, їх висока правова культура, правосвідомість та бажання чесно й на високому рівні здійснювати правосуддя нерозривно пов’язані.

Відповідно проаналізоване законодавство в сфері судочинства дає зробити висновки та визначити, що адміністративними принципами незалежності судової влади є:

1) принцип незалежності судової влади, який базується на природних цінностях розподілу влад, гарантується державою та закріплений у Конституції та законах України, а всі інші державні органи, установи й організації мусять підкорятися суду та шанувати його незалежність;

2) принцип законності, відповідно до якого вся судова система нашої держави має приймати рішення та розглядати справи безсторонньо на основі фактів та доводів і у своїй діяльності керуватися виключно законодавчими актами України та міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України, судовими прецедентами Європейського суду з прав людини;

3) принцип заборони втручання в ухвалення судового рішення суддями означає, що органам виконавчої та судової влади, а також приватним особам на законодавчому та виконавчому рівні не дозволяється здійснювати будь- який тиск, погрозу або неправомірний вплив на суддів з приводу будь-яких причин;

4) принцип самостійності, за яким суд будь -якої інстанції самостійно вирішує, чи входить справа до їхньої компетенції;

5) принцип незмінності судових рішень, тобто судовий перегляд винесених судом рішень не допускається будь-якими іншими органами, а ухвалені судом рішення не можуть бути пом’якшені чи переглянуті, окрім випадків, установлених законом;

6) принцип права на судовий захист передбачає доступність кожного громадянина до суду та можливість захисту своїх порушених прав і свобод у судовому порядку;

7) принцип справедливого судового розгляду передбачає, що суд мусить забезпечити справедливий, незалежний та неупереджений розгляд справи та при цьому дотримуватися рівноправності прав сторін;

8) особливістю адміністративних принципів незалежності судової влади є те, що вони забезпечуються саме на основі норм адміністративного права суб’єктами публічної адміністрації.

Отже, адміністративні принципи незалежності судової влади безпосередньо представлені двома рівнями: принципом незалежності та організаційними принципами (єдність судової системи і статусу суддів; територіальність, спеціалізація та інстанційність у побудові судової системи; незалежність, недоторканність, незмінюваність і професіоналізм суддів). Визначено, що під принципом незалежності судової влади слід розуміти вихідну об’єктивну (природноправову) ідею існування незалежної гілки влади в єдиній державній щодо недопущення її узурпації, забезпечення прав і свобод громадян на основі правових гарантів, закріплених в Конституції, законах України, міжнародних договорах, ратифікованих Верховною Радою України та судовими прецедентами Європейського суду з прав людини, які забезпечуються на основі норм адміністративного права суб’єктами публічної адміністрації.