КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ТА ВИКЛИКИ УНІТАРИЗМУ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

Безумовно, визначення базових понять, охоплених загальною проблематикою державного ладу, державного устрою, територіа­льного устрою (унітарності, автономії, територіальної організації влади та місцевого самоврядування, етнорегіональної, етнонаціо- нальної та мовної політики, національно-державного будівництва тощо), знаходимо не лише в законодавстві, а і, насамперед, енцик­лопедичних та довідкових виданнях. Хоча підходи, методологічні засади до тлумачення відповідних понять та обсяг охоплення в них політико-правових реалій різні. Поглибленому дослідженню цієї проблематики сприяють видання історико-політологічних і право­вих документів, збірників аналітичних оглядів та рекомендацій.

Проте комплексних досліджень проблематики унітаризму обмаль. Тривалий час науковці зверталися до загальних проблем право-державотворення, не диференціюючи їх, розглядали здебі­льшого атрибутику держави, її завдання та функції, а не її внутріш­ню організацію щодо не лише форми, а й суті та змісту. Основну увагу приділяли питанням інституційного характеру - адміністра­тивно-територіального устрою в його нормативно-правових та управлінських функціях.

Тому, попри наявність доволі фундаментальних праць з пи­тань адміністративно-територіального устрою та територіальної організації влади, подекуди з доволі амбітними назвами та зміс- том, треба констатувати, що сьогодні у вітчизняній юриспруденції дослідження проблем унітарної форми територіального устрою та загалом унітаризму залишаються доволі фрагментарним.

Тема унітаризму досліджувалася у контексті загальних про­блем державного устрою, територіального устрою, порівняння з федеративною формою територіального устрою, або в контексті продукування необхідності проведення адміністративно- територіальної реформи.

Незважаючи на ці та інші проблеми конституційної теорії та практики, для кожної сфери наукового знання приходить час осми­слення накопиченого знання як результату теоретичного засвоєння нею свого предмету, який набуває рис системності. Йдеться про пізнання наукою самої себе, що є умовою її подальшого розвитку та утвердження реальної соціальної цінності. Хочеться думати, що настав час і для вітчизняної конституційної теорії державного уст­рою, концептуальним орієнтиром для якої мають стати ідейні заса­ди класичного унітаризму.

Хрестоматійно термін «унітарна держава» походить з латин­ського слова unus, unites, що означає «один», «єдність». Унітарна держава складається не з державних утворень, а з адміністративно- територіальних одиниць, правовий статус яких визначено центра­льною владою. Унітарний характер держави означає, що територія у межах існуючих державних кордонів є цілісною і недоторканною, що складові частини цієї території перебувають у нерозривному взаємозв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави.

Концептуально значущими є й інші характеристики унітар­ної держави. Наприклад, деякими дослідниками акцентована увага не тільки на її так званих «матеріальних» характеристиках, а й під­креслюється сприяння забезпеченню унітаризму факторів немате­ріального змісту. Саме такий підхід демонструє визначення унітар­ної держави, представленої як простого єдиного державного утво­рення, що складається з юридично рівних адміністративно- територіальних одиниць, які підпорядковані центральним органам влади і не мають ознак державного суверенітету, а більшість насе­лення в такій державі має унітарну правосвідомість.

«Унітарна правосвідомість» належить до групи ознак, які не обмежуються лише формою державної атрибутики та технологіч­ною характеристикою унітарної держави.

В контексті універсалізації методологічних підходів до уні­тарних характеристик сучасної держави особливої уваги заслуговує системний підхід. У західній доктрині права поняття «унітарна система» визначається як система політичної організації, за якої усі або більшість владних повноважень зосереджені на рівні централь­ного уряду, на відміну від федеральної системи. В умовах унітарної системи центральний уряд, зазвичай, делегує повноваження тери­торіальним одиницям і дозволяє останнім реалізовувати прийняті політичні рішення.

Аналізуючи генезис унітарної форми державного устрою, потрібно зважати на те, що унітаризм замінив партикуляризм і фе­одальну роздробленість, відіграв свою прогресивну роль. Він не залежав від національно-етнічної чи расової структури населення, а був затребуваний єдиним режимом, відносною простотою в здійс­ненні державної влади. Унітарна держава натепер є найпоширені­шою у світі формою державного устрою. Понад 85 % країн світу обрали унітарну форму свого територіального устрою. Незважаючи на те, що це різні за своїми територіальними параметрами, етно- національним складом, географічним розташуванням, економічним та соціально-культурним розвитком, політичними та правовими традиціями держави, унітарним державам притаманна комплексна система ознак.

Серед них визначають такі: територія держави поділена на адміністративно-територіальні одиниці, які не наділені державним суверенітетом; єдина структура державного апарату, компетенція якого поширюється на всю територію держави; єдине громадянст­во; єдина система законодавства, осьовим центром якої є єдина державна конституція, норми якої застосовуються на території всієї країни без будь-яких обмежень; єдина судова система; єдина сис­тема органів конституційного контролю; одноканальна система оподаткування; участь держави у міжнародних відносинах як єди­ного цілого тощо.

В аспекті забезпечення державно-управлінської організації кожна з них має свої особливості. Наприклад, Велика Британія, децентралізує владу на практиці, але не в конституційних принци­пах. Це одна з небагатьох країн, яка обрала деволюцію як форму децентралізації та територіальної організації. Інші країни наділя­ють різним ступенем автономності територіальні одиниці. У Фран­ції - класичному прикладі децентралізованої адміністративної сис­теми, деякі члени місцевої влади призначаються центральним уря­дом, тоді як інші обираються.

Для унітарної держави характерна єдина система вищих ор­ганів (парламент, глава держави, уряд). Юрисдикція цих органів розповсюджується на всю територію країни, яка поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. В цих одиницях (департаменти, області, округа, райони, громади тощо) звичайно утворюються власні представни­цькі та виконавчі органи, які функціонують відповідно до загаль­нонаціонального законодавства та зобов’язані застосовувати зако­нодавчі та інші нормативні акти, які ухвалюють центральні органи державної влади.

Територія унітарної держави завжди має свою внутрішню організацію або так званий адміністративно-територіальний устрій (винятком є лише так звані мікродержави), суть якого зводиться до поділу єдиної території держави на складові частини. Територія унітарної держави являє собою не що інше, як велику політичну та соціально-економічну суперсистему, що у визначених державним кордоном межах поєднує ключові функціональні підсистеми жит­тєдіяльності суспільства («управління», «виробництво», «обслуго­вування», «розселення») та певною мірою локалізує їх у межах конкретних адміністративно-територіальних одиниць існуючого адміністративно-територіального поділу. Лише у тих випадках, коли локалізація зазначених підсистем на території відповідає іс­нуючому адміністративно-територіальному устрою (відповідно, і існуючій системі управління) адміністративно-територіальний устрій можна розглядати, як оптимальний.

Втім, на наше переконання, як у концептуально- конституційному, так і праксеологічному аспекті, унітаризм є наба­гато складнішим за своїми аксіологічними, онтологічними, гносео­логічними, телеологічними та іншими ознаками і характеристиками феноменом, ніж унітарний устрій держави.

Теорія унітаризму належить до числа універсальних консти­туційно-правових та політичних теорій, які розвивають і збагачу­ють практику конституційного права та процесу, будівництва су­часної державності. Осмислення специфіки конституційного будів­ництва в сучасній Україні стикається з низкою доктринальних про­блем і, зокрема, з необхідністю розробки категорій, що утворюють стійку і водночас динамічну політичну систему. Така політична потреба в умовах сьогодення і в майбутньому актуалізує необхід­ність розробки, уточнення багатьох понять.

До таких і належить поняття унітаризму, яке тісно пов'язане з феноменом конституціоналізму і системою конституційних тра­дицій, ідей, поглядів, що визначають конституційний лад та прояв­ляються в конституційно-правових нормах і інститутах, конститу­ційних звичаях і конституційній свідомості.

Сьогодні унітаризм в сучасній Україні розвивається в надто не простих умовах, пов'язаних насамперед з анексією Автономної Республіки Крим та збройною інтервенцією з боку Російської Фе­дерації. Докорінна модернізація багатьох конституційних, ідеологі­чних та моральних цінностей, що відбулася за останні десятиліття, викликає необхідність консолідації конституційної та політичної свідомості, конституційної та політичної культури суспільства. Саме тому унітаризм може стати сьогодні такою ціннісно- орієнтуючою парадигмою, яка б стала системоутворювальною іде­єю і важливим елементом громадської правосвідомості.

Актуальність вивчення інституту унітаризму натепер зростає не тільки з доктринально-пізнавальних позицій, але і в праксеоло- гічному аспекті, оскільки багато з проєктів конституційних, перед­усім адміністративно-територіальних перетворень співзвучні з реа­ліями сьогоднішнього дня і сприяють утвердженню принципово нових конституційних цінностей, в системі яких унітаризм має унікальне значення.

Обумовлено це, насамперед, тим, що унітаристська ідея в процесі свого генезису виходить за просторово-технологічні, функ­ціонально-телеологічні та інструментально-кратологічні рамки державного устрою і в існуючих реаліях починає перетворюватися на форму національної моделі конституційного ладу, вбираючи в себе безліч конституційних явищ, відносин і процесів - починаючи з питань становлення муніципалізму і парламентаризму, функціо­нування територіальних громад і органів публічної влади та закін­чуючи проблемами формування конституційної свідомості і кон­ституційної культури. В сучасних умовах унітаризм, як один з ос­новоположних принципів конституційного ладу, об’єктивно слугує своєрідним плацдармом для впровадження унітаристської ідеології в конституційно-правове життя і суспільні відносини.

Втім сучасна теорія унітаризму страждає відсутністю систе­мності, цілісності, адекватної юридичної визначеності базових терміно-понять. Тому розробка відповідного категоріально- понятійного апарату залишається доволі важливою проблемою сучасного право-державознавства. Багато понять, на наш погляд, досі точно не визначено, що породжує неоднозначне їх тлумачення, різне сприйняття суті, змісту і обсягу. У наукових працях, навіть спеціально присвячених питанням унітаризму, часто взагалі не формулюються визначення основних понять, відсутнє чітке розме­жування між ними. А такі поняття, як «унітарна держава», «унітар­ність» і «унітаризм» часто вживаються окремими дослідниками як ідентичні.

На думку В. В. Міщука, унітаризм це принцип державного устрою, «сутнісна значимість якого вбачається в централізації, яка обов’язково знаходить свій вияв у сфері державної влади та управ­ління, а також може знаходити відповідну об’єктивізацію в еконо­мічній, культурній, соціальній та інших сферах державно- суспільного життя». Також він вважає, що «в основу принципу унітаризму покладені процеси централізації державної влади та управління, поєднані із самоврядними тенденціями місцевого са­моврядування. При унітарній формі територіального устрою дер­жави існує лише одна конституційна система органів державної влади, компетенція яких поширюється на всю територію держави».

Водночас В. В. Міщук стверджує, що поняття «унітарна фо­рма держави» та «унітаризм» не є тотожними, оскільки неоднако­вим є їхнє змістовне наповнення. До того ж, час введення згаданих понять у науковий обіг різний: дефініція «унітарна держава» впер­ше зустрічається у наукових працях учених-теоретиків ХІХ ст., натомість термін «унітаризм» з різних причин і в сучасній юрис­пруденції не набув широкого використання. Сама унітарна держава виникає і розвивається на основі принципу унітаризму. Окремі елементи унітаризму спостерігаються і в державах з федеративною

< • 129

формою територіального устрою.

Іншим прикладом є позиція М. В. Савчина, який розглядає унітаризм як одну з форм державного устрою та стверджує, що «вітчизняний унітаризм базується на адміністративно-терито­ріальному поділі, який передбачає уніфікацію законодавства про місцеву владу та уніфікацію системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Також зазначає, «він цим не вичерпується, засади унітаризму з погляду правової догматики порушується - у складі України є Автономна Республіка Крим, що є дилемою українського унітаризму, оскільки виникає питання про можливість зародження регіоналістських і, навіть, федералістських 130 тенденцій».

Показовою є і позиція О. Г. Кушниренка, який хоч і наголо­шує на тому, що унітаризм є «формою державної єдності та базо­вою цінністю конституційного ладу», втім зосереджує увагу лише на аналізі унітарної форми державного устрою^{[122] [123] [124].}

Отже можна констатувати, що напрацювання визначення по­няття унітаризму є доволі складним завданням. У багатьох науко­вих працях не подана чітка дефініція, або вона присутня в неявно­му вигляді через перерахування ознак, властивостей, рис^[125]. Не всі з них характерні саме унітаризму. Різні суть, зміст і кількість наве­дених ознак і властивостей. До того ж поняттям «унітаризм» опе­рують вчені різних галузей наукового знання (юристи, політологи, соціологи, філософи, економісти, фінансисти), тобто воно є міжди­сциплінарною категорією.

Відсутність єдиного підходу до розуміння унітаризму викли­кано декількома причинами. І передусім тим, що унітарна модель державного устрою: а) належить одночасно і до структури, і до функціонування публічної влади; б) вона забезпечує синтез різних тенденцій розвитку державного організму: з одного боку, його єд­ності, неподільності, централізації та, з іншого боку, муніципаліза­ції, децентралізації, деконцентрації, деволюції тощо; в) одночасно є і конституційно-правовим, політичним і соціальним явищем; г) передбачає цілі і засоби їх досягнення, ці цілі можуть бути за своїм характером локальними, регіональними і глобальними.

До того ж існує кілька моделей унітарної організації держа­ви, для яких унітаризм може розглядатися і як теорія унітарної форми державного устрою, і як конкретна унітарна держава - спо­сіб реалізації та втілення цієї теорії. За такого підходу унітаризм як конституційно-правове явище ототожнюється з науковою теорією про це явище, тобто конституційно-правова дійсність і її відобра­ження в науковому знанні не розрізняються. В такому аспекті по­няття «унітаризм» містить філософію державного устрою, воно становить теоретико-методологічну основу організації унітарного устрою. А «унітарність» - тип реальної державної організації, який відповідає всім принципам унітаризму і є втіленням його філософії.

Унітаризм також розглядається і як спосіб життя, поєднання територіальної єдності і невіддільності в конституційних відноси­нах різних форм державності - від централізованих до децентралі­зованих, деконцентрованих, регіональних держав і місцевого само­врядування.

Сучасний етап розвитку унітаризму в Україні обумовлений істотними змінами у механізмі конституційно-правового регулю­вання суспільних відносин та якісним оновленням системи, струк­тури та змісту конституційного. На наш погляд, суть та зміст кла­сичного унітаризму необхідно розглядати та розуміти з різних по­зицій:

- аксіологічної, яка розкриває ціннісний потенціал феномену унітаризму як конституційно-правової та політичної ідеології, що являє собою систему ідеалів та ідей про територію держави, її устрій як конституційні цінності (їх генезис, систему, форми вира­... ∙ √33

ження, методи та ступінь реалізації і захисту), в основі якої є симбіоз конституційно-правової теорії та практики. Наприклад, суверенність, поділ влади, верховенство права, непорушність, суб- сидіарність, пропорційність, системність, стабільність адміністра­тивно-територіального устрою є сенсоутворювальними цінностями сучасного унітаризму. Унітаризм абсолютно справедливо належить до числа непорушних цінностей конституційного ладу України, що стосуються української державності^{[126] [127]} Розглядаючи феномен конституційних цінностей у суб’єктному контексті, сучасні

вітчизняні дослідники доводять, що найвищими ієрархічними цін­ностями є свобода та справедливість (цінності громадянського сус­пільства) та суверенітет, незалежність і унітаризм (цінності, що стосуються української державності). Саме вони виступають засо­бом зближення особистостей, культур, народів та універсальним 135 інструментом досягнення соціальної злагоди та миру ;

- гносеологічної (епістемологічної), що дає знання про про­цеси становлення та перманентного розвитку унітаризму в окремих європейських державах, європейському континенті загалом і зага- льноцивілізаційному значенні з погляду формування українського, європейського та світового конституціоналізму, процесів демокра­тизації, глобалізації та європейської міждержавної інтеграції. Ево­люція вітчизняного унітаризму - це тривалий, розтягнутий у часі та просторі процес, який складається із сукупності історичних етапів, критеріями виділення яких зазвичай є різкі, переломні моменти у розвитку суспільства і держави, демократії та владних інститутів, які були викликані сукупністю загально цивілізаційних, державних та регіональних, внутрішніх та зовнішніх, соціально-правових, геополітичних, господарсько-економічних, духовно-культурних, екологічних, націобезпекових та інших тенденцій і процесів, які детермінують можливість виникнення, визнання та розвитку суве­ренної демократичної державності;

- онтологічної, що концептуалізує феномен унітаризму як особливу форму існування суспільної свідомості та механізму вті­лення у буття людини ідеалів вітчизняного конституціоналізму та ідей авторитету державної території як фундаментальної конститу­ційної цінності, поваги до її цілісності та неподільності, а саме - унітаристської свідомості, побудованої на свідомій переконаності у необхідності, корисності, функціонально-телеологічній цінності державної унітарності та правових норм, на основі яких вони ви­знаються Українським народом і державою, встановлюють гарантії конституційного ладу України, моделюють можливості захисту різнопланових інтересів Українського народу, держави, територіа­льних громад та людини за місцем її проживання за допомогою дій та кроків публічної влади.

¹³⁵ Реньов Є. В. Щодо питання основних цінностей конституційного ладу України. Jurnalul juridic national: teorie si practica. 2014. №6 (10). С. 61-64.

Ми вважаємо, що означений аспект є одним з ключових як у процесі формування сучасного унітаризму в Україні загалом, зміц­нення єдності та цілісності державної території, так і щодо розвит­ку демократії, децентралізації та місцевого самоврядування. Адже найголовнішою передумовою зрушень у справі зміцнення унітар­ності України має бути формування специфічних конституційно - правових унітаристських установок та унітаристського мислення суспільства, розвиток унітаристської культури, витребуваність у народі самого принципу унітаризму;

- вітальної, яка фіксує такі детермінанти та телеологічні орієнтири існування унітаризму, які мають життєутворювальне значення не лише для суспільства і держави, а і людини та терито­ріальних громад. Саме територія є неодмінною умовою розвитку всього державного життя. Територія, разом з категоріями «народ» та «влада», утворює тріаду елементів, які формують державу. Територія держави не лише уможливлює саме виникнення, існу­вання, організацію та функціонування держави, виступаючи як «простір самовизначення народу, в межах якого держава здійснює 137

свій суверенітет та свою юрисдикцію», а й стає просторовою основою свого поділу на складові частини - адміністративно- територіальні одиниці з метою створення для всіх громадян неза­лежно від місця їхнього проживання сприятливих умов для розвит­ку людського потенціалу, забезпечення необхідного рівня надання населенню адміністративних, соціальних та інших послуг, функці­онування раціональної системи управління соціально- економічними процесами, сталого розвитку тощо.

Традиційно поділ державної території на адміністративно- територіальні одиниці зумовлений географічними, історичними, економічними, соціальними, культурними та іншими чинниками. Територія у просторовому вимірі оптимально фіксує у собі як складні проблеми загальнодержавного значення, так і елементарні

¹³⁶ Сысоева Е. А. Категория «территория» в правовой теории и практи­ке законодательного регулирования федеративного устройства современной России: автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права; История учений о праве и государстве». Ростов-на-Дону, 2006. С. 3.

¹³⁷ Бабурин С. Н. Территория государства : Теоретико-правовые проб­лемы: автореф. дисс. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория права и государства; История права и государства; История правовых и политических учений». Москва, 1998. С. 6. питання людської життєдіяльності, політичні, економічні, духовно- моральні цінності та соціальні досягнення людини у будь-якій га­лузі суспільного розвитку. В унітарній державі це обумовлює особ­ливу унітарну соціальність;

— цивілізаційної: осмислення як історичного, так і сучасного досвіду унітаризму через призму цивілізаційного підходу дає змогу зрозуміти перспективи політичного та соціально-економічного розвитку України як суверенної держави у віддаленому майбут­ньому, також сенс національного досвіду унітаризму та порівняти його з досвідом унітаризму тих зарубіжних демократій, де він став стійкою цивілізаційною традицією. У цьому аспекті, зокрема, розк­ривається процес формування парадигмальної конструкції унітари­зму як теоретичного відображення політичної, соціально- економічної, екогуманістичної, інформаційної та націобезпекової стратегії та практики розвитку Українського народу та української державності;

- праксеологічної, яка дає знання про сучасний унітаризм як практику територіальної організації і функціонування публічної влади та реалізації прав людини, яка склалася під впливом загаль­новизнаних ідей та принципів сучасного конституціоналізму та муніципалізму.

Зокрема натепер найактуальнішим завданням держави та державної влади стає захист суверенітету, забезпечення цілісності та недоторканності території України; суспільний розвиток, насам­перед - розвиток людського капіталу, захист прав, свобод і закон­них інтересів громадян України, європейська і євроатлантична ін­теграція (створення необхідних умов для набуття повноправного членства у ЄС і НАТО); відновлення територіальної цілісності в межах міжнародно визнаних кордонів України, розвиток оборон­них і безпекових спроможностей, які унеможливили б збройну агресію проти України шляхом збільшення ціни цієї агресії; здат­ність суспільства та держави швидко й адекватно реагувати на змі­ну безпекового середовища й підтримувати стале функціонування своїх основних механізмів. Реалізація цих та інших пріоритетів має забезпечуватися шляхом відновлення миру та державного сувере­нітету на тимчасово окупованих територіях Донецької та Лугансь­кої областей, здійснення необхідного комплексу супутніх міжнаро­дно-правових, політико-дипломатичних, націобезпекових, екогу- манітарних та соціально-економічних заходів тощо.

На наше переконання, однією з парадигмальних засад реалі­зації відповідних державницьких завдань та цілей має бути доктри­на українського унітаризму.

Щодо ролі муніципальної влади у відповідних процесах, то вона полягає не тільки у реалізації нею своїх самоврядних функцій та повноважень, а й утворенні та послідовній реалізації різноманіт­них організаційно-правових форм, способів, засобів, напрямів без­посередньої публічно-самоврядної діяльності, які б сприяли якомо­га повнішому залученню населення до розв’язання проблем місце­вого життя, стимулюванню інтересу й ініціативи до самоорганіза­ції. Саме ця обставина формує як практичне значення ефективної, побудованої на європейських стандартах муніципальної демократії, організації та діяльності муніципальної влади, так і науково- дослідницький інтерес до вказаної проблематики, враховуючи ко­лосальний соціальний запит на методологічно осмислену інформа­цію, яка б висвітлювала багатогранні аспекти публічно владної діяльності місцевого самоврядування, насамперед в аспекті зміц­нення вітчизняного унітаризму;

- функціональної, яка передбачає відображення ролі і зна­чення публічної (державної та муніципальної) влади як динамічної системи та цілеспрямованої діяльності, через яку, власне кажучи, реалізується функціонально-телеологічне призначення держави та практична підвалина сучасного унітаризму. Адже сила сучасної демократичної держави визначається, насамперед, тим, наскільки ефективно вона виконує свої функції, є результативною проведена нею внутрішня та зовнішня політика. Унітарна держава має свої особливі якості, які характеризують її державний устрій (юридичне оформлення унітаризму), що виявляються в її політиці по-різному в кожній країні, суспільстві, у конкретних ситуаціях відповідно до завдань, які розв’язуються суспільством, окресленими цілями, пра­вами, свободами і законними інтересами громадян, тобто це ефек­тивна, повноцінна, авторитетна й впевнена в собі держава, яка чіт­ко виконує усі свої функції і соціальне призначення.

Як вказує історія розвитку держав, механізм держави буде лише тоді ефективним, коли будуть успішно розв’язуватися еконо­мічні, політичні та соціальні завдання, коли будуть забезпечуватися стабільність влади та її державно-правових інститутів, правильно використовуватися методи державно-правового регулювання, підт­римуватися належний баланс у системі елементів, які складають механізм держави, а органи держави будуть виконувати усі покла­дені на них функції, тобто діяльність механізму держави буде від­повідати корінним інтересам суспільства та громадян.

Такий підхід свідчить про перехід у функціональній теорії держави від традиційного акценту на формальні її складові до так званого «людського чиннику» з позицій широкого гуманістичного підходу, покликаного викликати переоцінку співвідношення об’єктивних і суб’єктивних чинників у системі управління суспіль­ством на його користь та в його інтересах. Зокрема, людський ви­мір проблематики функціонування механізму й апарату держави є методологічною основою, що дає змогу предметніше аналізувати нові для юридичної науки, однак надзвичайно актуальні, важливі і дуже складні питання політики і права, національної безпеки і обо­рони, інформаційного та кадрового забезпечення, організації і про­ходження публічної служби тощо ;

- організаційної, що дає інформацію про інституціональні особливості сучасного унітаризму у контексті виникнення, форму­вання та розвитку та системні якості суб’єктів та організаційних структур унітарної державності. З огляду на це конституційним механізмом державної влади слід вважати засновану на правових принципах єдину систему взаємопов’язаних, публічних, легальних, нормативно визначених і організаційно та функціонально забезпе­чених інститутів, що мають на меті практичну реалізацію функцій держави та спираються на наявні ресурси. Водночас структурою конституційного механізму державної влади доцільно вважати складну багаторівневу систему нормативних та інституційних за­собів, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований, результа­тивний вплив на державно-владні відносини шляхом взаємозумов- леного, збалансованого функціонування усіх структурних елемен­тів для створення оптимальних політичних, економічних, соціаль­них, духовно-культурних, ідеологічних, правових та інших умов для функціонування суверенної, незалежної, демократичної, право­вої держави, а унітарність - як один з організаційних принципів її 139 існування ;

¹³⁸ Волинець В. В. Функції сучасної держави: теоретико-правові проб­леми: монографія. Київ: Логос, 2012. 512 с.; Лощихін О. М. Функції сучасної держави: нарис юридичної теорії: монографія. Київ: Логос, 2013. 228 с.

¹³⁹ Шатіло В. А. Конституційний механізм державної влади в Україні: проблеми співвідношення організаційних структур і функцій: дис. на здобуття

- комунікативної, що дає змогу розглядати унітаризм як ін­струмент реалізації одного з головних завдань сучасної конститу­ційної історії - поєднання в єдине ціле інтересів держави, суспільс­тва та особи, оскільки головний сенс, суть та функціонально- телеологічне призначення унітарної державності полягають у тому, щоб здійснювати гармонізацію прав та свобод людини і громадя­нина з інтересами держави та суспільства. Саме права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності (функції) держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Право визначати і змінювати кон­ституційний лад в Україні належить винятково народові і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами.

Варто відзначити й те, що серед багатьох турбот сучасного суспільства одна з найгостріших проблем - проблема відчуження людей, ксенофобія, патологічний егоцентризм та індивідуалізм. У поєднанні з гострими кризовими явищами в економічному та полі­тичному житті ця проблема спричиняє існування цілої низки песи­містичних поглядів на долю людства взагалі, свідченням чого є офіційно визнана ООН «стратегія виживання». Людська цивілізація впродовж своєї історії нагромадила цінний досвід подолання во­рожнечі і взаємоненависті, досвід, який акумулювався в такій соці­альній та духовній цінності як людська солідарність. Головним засобом забезпечення солідарності стає культура людських взає­мин, цивілізований спосіб спілкування, або так звана «комунікати­вна культура». В змістовно-термінологічному сенсі поняття «ко­мунікація» перебуває в одному ряду з близькими за змістом понят­тями «взаємодія» (взаємини), «людські стосунки», «взаємообумов- леність», «взаємовплив» тощо, зміст яких оптимально характеризує процеси утворення та функціонування унітарної державності;

- ідеологічної (пропагандистської): формування цілісної парадигмально-конституційної основи сучасного українського уні­таризму відіграватиме вагому роль у процесах протидії проросій-

наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право; муніци­пальне право». Київ, 2018. 496 с.

¹⁴⁰ Сарновська С. О. Сучасна соціальна комунікативна культура (філо­софсько-методологічний аналіз): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії». Київ, 2000. С. 1.

ськи орієнтованим федералістським та відверто сепаратистським сценаріям розвитку вітчизняної державності^{[128] [129]. В сучасних умовах у суспільстві загалом, у політичному та науковому середовищі має послідовно формуватися чітка концептуально аргументована та ідеологічно підсилена позиція, згідно з якою федералізація держав­ного устрою України (у будь-яких формах: класичного або коопе­ративного федералізму, федеративного дуалізму, федерально- матричної моделі тощо) є формою відвертого колабораціонізму з російськими окупантами, ідеологічною та політичною технологією сепаратизму в У країні.}

Відповідні ідеологічні федералізаційні концепти жодною мі­рою не перевірені досвідом сучасних федерацій у зарубіжних краї­нах, політичною ситуацією в Україні, прогнозами на її історично видиме майбутнє, її соціально-демографічною мапою тощо, особ­ливо в умовах анексії Автономної Республіки Крим та збройної інтервенції Російської Федерації проти України, проходження аб­солютно нового та вкрай складного етапу розвитку української нації, коли йде не лише практичний процес та теоретичне обґрун­тування власної державності, по суті формування нової державної нації у широкому (загальногромадянському) розумінні цього слова, а й боротьба за збереження суверенітету України. Якщо централі­зована федерація є для державності України небезпечною і небажа­ною, то реалізація ідеї децентралізованої федерації в Україні, на якій наполягають деякі сепаратистські кола, стане політичною і соціальною катастрофою. За таких умов, за висновками більшості вітчизняних експертів, оптимальна конституційна модель держав­ного устрою України - унітарна конституційно децентралізована держава. Ідейні засади такої держави мають бути засновані на па- радигмальних філософських, правових, політичних, соціологічних засадах українського унітаризму;

- дефінітивної (категоріальної), що базується на припу­щенні здатності унітаризму як понятійного елемента виокремити систему категорій сучасного конституційного права («територія держави», «державний устрій», «адміністративно-територіальний устрій», «унітарність», «унітарний устрій», «регіоналізм», «регіо- налізація», «муніципалізм», «муніципалізація», «децентралізація», «деконцентрація» тощо).

Не менш значущою у цьому аспекті є проблема формування та втілення у конституційному законодавстві адміністративно- територіальної лексики української мови. На думку сучасних віт­чизняних вчених-філологів, лексика на позначення територіальних одиниць відзначається великим стилістичним потенціалом. Стиліс­тичні функції територіальної лексики реалізуються у творенні мов­ностилістичного образу Батьківщини, вираженні ідеї державності, відтворенні історичного колориту описуваної епохи, відображенні історичних реалій. Крім прямого значення, територіальна лексика може набувати додаткових смислових відтінків, уживатися в пере­носному значенні, набувати оцінних позитивних чи негативних значень. Активним засобом реалізації образного потенціалу дослі­джуваної лексики виступає введення її в систему тропів. Посилення суб’єктивної оцінності та емоційної насиченості досягається шля­хом уведення територіальної лексики у структуру перифраз, речень зі звертанням, градаційних конструкцій.

Не викликає сумніву, що термінологія адміністративно- територіального поділу повинна формуватися на національній ос­нові. Здійснюючи реформу адміністративно-територіального поді­лу в Україні, треба забезпечити для номінації територіальних оди­ниць такої термінологічної лексики, яка б не нівелювала специфіч­них особливостей історичного розвитку української нації. У разі залучення у сферу номінації чужомовної лексики, використовувати тільки такі назви, які характерні високим ступенем освоєння на українському мовному ґрунті, не суперечать природі рідної мови та законам її функціонування на різних рівнях.

Підсумовуючи результати проведеного у цій частині моног­рафії дослідження можна дійти низки висновків та узагальнень.

По-перше, тільки у своїй єдності означені та інші аспекти у розумінні суті унітаризму (у контексті ідей та цінностей світового конституціоналізму, його змістових та системно-структурних хара­ктеристик, серед яких свобода, суверенітет, солідарність, демокра­тія, правовладдя (верховенство права), поділ влади) дають змогу говорити про існування цього феномену не тільки як привабливої концептуальної моделі, а й об’єктивної реальності, яка має аксіоло- гічні, гносеологічні, онтологічні, цивілізаційні, інституціональні, конститутивні, нормативні, функціонально-телеологічні, історичні, національні та ментальні параметри, які еволюційним шляхом склалися під впливом відповідних ідей та принципів.

По-друге, такий симбіоз сутнісних, змістових та системно- структурних характеристик сучасного унітаризму сприяє розумін­ню, розвитку, захисту унітарної державності. Адже, тільки за умови такої парадигмально-конституційної, інституціональної та функці­ональної інсталяції у механізм демократичного конституційного ладу унітаристська ідея стає оптимальною та, по суті, універсаль­ною основою для розв’язання значної кількості суспільних справ, передусім прав людини, що свідчить про колосальний гуманістич­ний потенціал сучасного українського унітаризму.

¹⁴³ Жила Т. І. Адміністративно-територіальна лексика української мови: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук: спец. 10.02.01 «Українська мова». Київ, 2006. С. 14.

По-третє, унітаризм не повинен ототожнюватися винятково з традиційними організаційними або функціональними атрибутами унітарної форми державного устрою. Унітаризм є багатовимірним соціально-політичним та конституційним явищем: це і ідея, і тео­рія, і науковий напрям, і соціально-політична та конституційна практика, і конституційна форма існування та функціонування на­роду (народоправство), держави (державність), регіонів (регіона- лізм) та територіальних громад (громадоправство та муніципалізм), і історичний стан національної державності та української регіона­льної цивілізації (національна ідентичність), і прояв громадянсько­сті (унітарна правосвідомість) тощо.

По-четверте, унітаризм - це метатеоретичне соціальне яви­ще, предтечею якого є численні спроби теоретичного осмислення національного та зарубіжного досвіду розвитку унітарного держав­ного устрою. Саме тому вкрай важливим є узагальнення різнопла­нових досліджень унітарних систем, рівно як і акумулювання різ­них наукових традицій і концепцій в рамках національної парадиг­ми унітаризму.

По-п'яте, формування унітаристського дискурсу у сучасній конституційно-правовій науці та освіті створило б умови для пог­либлення наукового знання про унітаризм та територію держави як феномен конституційного права України, а також формування спе­ціалістів абсолютно нової генерації. Адже важко розраховувати на динамічний розвиток держави, її інститутів, місцевого самовряду­вання в Україні, успіхи у проведенні адміністративно- територіальної, адміністративної, податкової та інших реформ не маючи професійно підготовлених спеціалістів, які мають фундаме­нтальні знання у сфері теорії сучасного унітаризму.

1.6.