ПРОБЛЕМИ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Децентралізацію можна вважати процесом перерозподілу чи диспергування функцій, повноважень людей або речей від центра­льного управління. У науковій літературі децентралізацію визначе­но як такий спосіб організації публічної влади в державі, за якого адміністративно-територіальні одиниці чи інші територіальні утво­рення мають право самостійно розв’язувати питання місцевого значення і реалізувати власні завдання у межах, встановлених за­конодавством та під відповідальність уповноважених органів і по­садових осіб, а втручання в їхню діяльність може відбуватись виня­тково для нагляду за законністю в передбачених законом випадках і відповідних формах.

У загальноєвропейському середовищі децентралізацію розу­міють як «процес широкого перерозподілу ролей та відповідально­сті з метою створення сприятливих умов для участі нових гравців (органи місцевого самоврядування, недержавні організації) в про-

системи територіальної організації влади в Україні // Вчені записки Таврійсь­кого національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2019. Том 30 (69). № 6. С. 35-40; Децентралізація влади: порядок ден­ний на середньострокову перспективу: аналіт. доп. / [Жаліло Я. А., Шевченко О. В., Романова В. В. та ін.]; за наук. ред. Я. А. Жаліла. Київ : НІСД, 2019. 192 с.; Лелеченко А. П., Васильєва О. І., Куйбіда В. С., Ткачук А. Ф. Місцеве самоврядування в умовах децентралізації повноважень: навч. посіб. / [А. П. Лелеченко, О. І. Васильєва, В. С. Куйбіда, А. Ф. Ткачук] К., 2017. 110 с.; Медвідь Ф. М., Мельниченко Я. Б., Твердохліб А. І. Політико-правові засади регіональної політики України в умовах імплементації європейських стандар­тів місцевого самоврядування // Міжнародні та європейські стандарти місцево­го самоврядування: проблеми імплементації в Україні [Текст] :матеріали Все­української науково-практичної конференції за міжнародною участю (20 груд­ня 2019 р., м.

Децентралізація витупає інституційною передумовою ста­новлення демократичного та ефективного публічного адміністру­вання, заснованого на принципах належного врядування.

⁹⁵ Грицяк І. А., Говоруха В. В., Стрельцов В. Ю. Правова та інституцій- на основи Європейського Союзу: підруч. - Х., 2009. - 619 с.; Місцеве самовря­дування в Україні та зарубіжних державах: порівняльно-правові аспекти: мо­нографія / за загальною редакцією доктора юридичних наук, професора О. В. Батанова, доктора юридичних наук, професора О. В. Марцеляка, доктора юридичних наук, професора А. Берлінгуера. Київ: Вид-во «ОСНОВА», 2020. - 672 с.; Баймуратов М. Місцеве самоврядування як фактор інтернаціоналізації національного та конституціоналізації міжнародного правопорядків. Юридич­ний журнал: Аналіт. матеріали. Коментарі. Судова практика. 2011. № 12. С. 24-31; Баймуратов М. О. Теоретичні аспекти конституційно-правового забезпечення зовнішньополітичної діяльності держави в умовах глобалізації та європейської інтеграції. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Право. 2014. Вип. 7. С. 10-27; Контроль за діяльністю органів публічної влади: національний досвід та міжнародні стандарти: аналітична доповідь / Ю. С. Шемшученко (керівник кол. авт.), О. В. Скрипнюк, Н. Р. Малишева та ін. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2018. С. 74-83; Гурне Б. Державне управ­ління / пер. з франц. В. Шовкуна. - К.: Основи, 1993. 165 с.; Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / [Борис- лавська О. М., Заверуха І. Б., Школик А. М. та ін.]; Центр політико-правових реформ. - К., Москаленко О. М., 2012. - 212 с.; Матвієнко А. С. Політико- правові засади територіальної організації держави: світовий досвід і Україна / А.

Серед вітчизняних дослідників варто назвати таких: В. Авер'янова, І. Грицяка, О. Батанова, Р. Бедрія, І. Бутка, О. Зай- чука, В. Кампо, І. Кресіну, М. Корнієнка, В. Кравченка, В. Копєй- чикова, М. Микієвича, М. Пухтинського, А. Селіванова, М. Теплю- ка, В. Шаповала. Значний внесок у дослідження проблем адмініст­ративно-територіального устрою останніми роками зробили вітчи­зняні фахівці у галузі державного управління та місцевого само­врядування (Т. Безверхнюк, О. Кучабський, В. Куйбіда, О. Лазор, П. Петровський, М. Пухтинський, О. Сушинський, В. Яцуба), соці­ально-економічної географії (М. Дністрянський, О. Шаблій), регіо­нальної економіки (О. Амосов, А. Дєгтяр, М. Долішній, В. Загорсь- кий). Пошук шляхів удосконалення територіального устрою Украї­ни у різних аспектах здійснювали І. Алєксєєнко, О. Батанов,

A. Береза, В. Борденюк, А. Доценко, І. Заяць, М. Іжа, О. Картунов, Л. Кочубей, І. Кресіна, В. Малиновський, І. Махновський,

B. Олещенко, А. Павлюк, Є. Перегуда, О. Стойко, Л. Тварковська,

C. Телешун, А. Ткачук, Ф. Медвідь, Н. Хома, Ю. Шемшученко та ін.

Політика децентралізації публічної влади в України сьогодні формується в умовах неоголошеної війни з Росією, яка спричинила окупацію частини території та економічні втрати, супроводжується погіршенням соціально-економічного стану країни та рецесією, вимагає значних зовнішніх запозичень на відновлення економіки, а також масштабних витрат на ведення воєнних дій.

Регіональна політика поєднує секторальні, просторові та управлінські цілі і пріоритети. Про це йдеться у «Порядку денному Європейського Союзу для регіонів» (EUTerritorial Agenda 2020), де зазначено, що серед найважливіших проблем, які мають розв’язувати регіони ЄС у ХХІ ст., є формування місткого, консо­лідованого внутрішнього ринку, недопущення економічної регіо­нальної самоізоляції та підтримка справедливої конкуренції на місцевому і регіональному рівні, впровадження ефективних захо­дів, пов’язаних з реакцією на демографічні і соціальні зміни у світі, розв’язання актуальних проблем розвитку регіонів, пов’язаних зі зміною клімату та довкілля.

З огляду на стратегічний курс на євроінтеграцію, Україна по­требує, з одного боку, взаємної відповідності цілей регіонального розвитку країни та ЄС, а з іншого - вироблення власного стратегіч­ного бачення реформ на регіональному і місцевому рівнях з ураху­ванням викликів, що виникають перед нашою державою. Сформо­вані в Україні до 2014 р. нормативно-правова база та усталена практика реалізації державної регіональної політики мали низку недоліків, які перешкоджали успішності реформ на місцевому рів­ні. Громади і регіони не перетворилися на повноцінні суб’єкти ре­гіональної політики через такі перешкоди: нормативно-правові акти, які регламентують регіональну політику, ухвалювались біль­шою мірою задля розв’язку короткострокових, локальних завдань розвитку окремих територій, а тому не входили в єдину взаємоуз- годжену систему, породжували фрагментарність правового поля; державна регіональна політика тривалий час не розглядалася як окремий складник стратегічного розвитку держави; відсутність координування органів влади, відповідальних за різні сфери соціа­льно-економічного розвитку у частині реалізації окремих питань розвитку територій; не було створено достатніх стимулів для забез­печення інтегрованості регіонів у консолідований господарський простір країни.

- Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р.), у якій обґрунтовані стратегічні цілі регіона­льного розвитку, визначені пріоритети координації регіональної політики з галузевими політиками, а також механізми, інструменти та джерела фінансування регіонального розвитку до 2020 р.;

- Концепція реформування місцевого самоврядування та те­риторіальної організації влади в Україні (схвалена Розпорядженням КМУ від 1 квітня 2014 р.), і План заходів щодо її реалізації. Поло­ження Концепції визначають базові напрями децентралізації влади в Україні, нову роль громади, району, регіону у системі місцевого самоврядування і територіальної організації влади та шляхи підви­щення дієвості, ефективності й відповідальності місцевого самов­рядування за реалізацію регіональної політики;

- Закон України «Про співробітництво територіальних гро­мад» (від 17 червня 2014 р.), в якому унормовані питання співробі­тництва територіальних громад для розв’язання спільних питань місцевого і регіонального розвитку;

- Закон України «Про ратифікацію Додаткового протоколу до Європейської хартії місцевого самоврядування про право участі у справах органу місцевого самоврядування» від 2 вересня 2014 р.), положення якого унормовують права участі окремих громадян та громадських організацій у справах органу місцевого самовряду­вання відповідно до норм європейського права;

- Закон України «Про засади державної регіональної політи­ки» (від 05 лютого 2015 р.), який визначає інституційні рамки регі­онального розвитку в Україні; формує правову основу реалізації нової державної регіональної політики; законодавчо унормовує мету державної регіональної політики - створення умов для дина­мічного, збалансованого розвитку України та її регіонів, забезпе­чення їх соціальної та економічної консолідації, підвищення рівня життя населення, додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного громадянина незалежно від місця прожи­вання;

- Закон України «Про добровільне об’єднання територіаль­них громад» (від 5 лютого 2015 р.), який створив правове підґрунтя для укрупнення громад і формування економічно та організаційно спроможних дієздатних адміністративних одиниць;

- Закон України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» (щодо реформи міжбюджетних відносин) (від 28 грудня 2014 р.), який визначив напрями удосконалення бюджетного зако­нодавства в рамках децентралізації, передбачив значне розширення повноважень громад та зміцнення матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування;

- Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу та деяких інших законів України (щодо податкової реформи) (від 28 грудня 2014 р.), який означив шляхи подальшої лібералізації податкової системи та передбачив надання більшого податкового ресурсу місцевим бюджетам.

Стратегія національного розвитку України, що базується на системі національних інтересів і пріоритетів, передбачає і страте­гію національної безпеки держави, яка визначає принципи, пріори­тетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. З урахуванням геополітичної і внутрішньої ситуації діяль­ність усіх державних органів в Україні має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтраліза­ції зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, захисті су­веренітету і територіальної цілісності України^{[90] [91] [92] [93], безпеки її прикор­донного простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні осо­бистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадяни­на, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціаль­но-політичної стабільності суспільства, зміцненні позицій України у світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу і 99 обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.}

Державна політика національної безпеки України формуєть­ся і реалізується за умов, коли у сучасному світі нівелюється різни­ця між внутрішніми та зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага несилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних тощо) складових її забезпечення та формуються в межах ЄС - європейська наднаціональна ідентич­ність, а в рамках СНД - панросійська^[94] в умовах зовнішньої агресії Росії та сучасної гібридної війни^{[95] [96].}

Узагальнення теоретичного надбання, а також практика реа­лізації зовнішньополітичних завдань сприяє окресленню складових національної безпеки України у зовнішній площині, до яких, як відомо, зараховують: гарантування і захист прав українських гро­мадян і співвітчизників за кордоном; збереження цілісності і тери­торіальної недоторканності Української держави; досягнення висо­кого економічного розвитку і відповідно гідного місця в міжнарод­ному поділі праці, а також протистояння енергетичним загрозам; адекватне співвідношення національних інтересів з участю у над­національних міжнародних структурах; формування позитивного іміджу Української держави.

Зовнішньополітичні імперативи України спираються на зага­льновизнані норми і принципи міжнародного права, серед яких принцип визнання загальнолюдських цінностей, активної міжнаро­дної співпраці є визначальним. Він передбачає на взаємній основі:

суверенну рівність і повагу суверенітету; територіальну цілісність і непорушність кордонів; невтручання у внутрішні справи; дотри­мання і виконання міжнародних договорів і зобов’язань; врегулю­вання міжнародних спорів і конфліктів винятково мирними, полі­тичними засобами. Для оптимального використання зазначених зовнішньополітичних імперативів Україна потребує конфігурації • • 103

політичних сил навколо національних інтересів і безпеки.

Національна безпека є важливою функцією кожної держави, що покликана гарантувати сприятливі умови для життя і продукти­вної діяльності громадянам, державних інститутів, захищати жит­тєво важливі інтереси людини, суспільства й держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Національна безпека, як зазначено у ст. 1 Зако­ну України «Про національну безпеку України», виступає як «за­хищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, сус­пільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспі­льства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам». Захищеність людини і громадянина, суспільства і держави забезпечується відпо­відною діяльністю, яка зменшує або відвертає ймовірні загрози і підвищує захисні, мобілізаційні функції у період небезпеки чи за­гроз. В основі цієї діяльності лежить обстоювання і реалізація наці­онального інтересу країни - глобального, всеохопного інтегрально­го інтересу, втілення якого уможливлює здійснення життєво важ­ливих приватних, групових і суспільних інтересів більшості грома­дян. Отже, національна безпека є своєрідним синтезом інтересів і потреб усіх соціальних суб’єктів^{[97] [98] [99].}

Дослідження національної безпеки і національних інтересів здійснює низка вчених з різних галузей знань, зокрема, О. Андрєєва, М. Вавринчук, О. Власюк, В. Горбулін, А. Гольцов, О. Данілян, О. Дзьобань, С. Здіорук, М. Панов, Б. Парахонський, Г. Перепелиця, А. Качинський, А. Колодій, С. Кононенко, Ю. Римаренко, С. Римаренко, Г. Ситник, М. Степико, В. Олуйко, М. Поручник, В. Смолянюк, О. Соснін, М. Мальський, Ф. Медвідь, С. Федуняк, Л. Чупрій та ін. Політико-правові засади становлення національної безпеки і національних інтересів України розроблені 106 автором. ^[100]

Правову основу національної безпеки забезпечують Консти­туція України, закони, інші нормативно-правові акти, а також ви­знані Україною міжнародні договори і угоди.

Заслуговує на увагу аналіз небезпек і загроз національним інтересам України як ядру національної безпеки держави, здатному колективно протидіяти очікуваним загрозам. Національна безпека - це важлива функція кожної держави, що покликана гарантувати сприятливі умови для життя і продуктивної діяльності громадянам, державних інститутів, захищати життєво важливі інтереси людини, суспільства й держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Націона­льна безпека, як зазначено у ст. 1 Закону України «Про національну безпеку України», виступає як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої за­безпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз націо- 107 нальним інтересам».

Нова редакція Стратегії національної безпеки України була розроблена на виконання Указу Президента України від 24 вересня 2014 року №744 «Про рішення Ради національної безпеки і оборо­ни України від 28 серпня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності» і представлена Президентом України під час проголошення позачергового послан­ня до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє стано­вище України у сфері національної безпеки» у листопаді 2014 р.^{[101] [102].}

Основними цілями Стратегії є: мінімізація загроз державно­му суверенітету та створення умов для відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаного кордону Украї­ни, гарантування мирного майбутнього України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; утвер­дження прав і свобод людини і громадянина, забезпечення нової якості економічного, соціального і гуманітарного розвитку, забез­печення інтеграції України до Європейського Союзу та формуван­ня умов для вступу в НАТО^{[103] [104] [105].}

Досягнення визначених цілей потребує: зміцнення Укра­їнської держави шляхом забезпечення поступального соціально- політичного й соціально-економічного розвитку України; якісно нової державної політики, спрямованої на ефективний захист наці­ональних інтересів в економічній, соціальній, гуманітарній та ін­ших сферах, комплексне реформування системи забезпечення наці­ональної безпеки та створення ефективного сектору безпеки й обо­рони України; Нового зовнішньополітичного позиціонування Укра­їни у світі в умовах нестабільності глобальної системи безпеки. що передбачає створення ефективного сектору безпеки і оборони і уможливлює стабільний суспільно-політичний та соціально- економічний розвиток України; нового зовнішньополітичного по­зиціонування України у світі в умовах нестабільності глобальної 110 системи безпеки.

Актуальними загрозами національній безпеці України Стра­тегією визначено:

Агресивні дії Росії, що здійснюються для виснаження Украї­нської економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення держави України і захоплення її території. Нее­фективність системи забезпечення національної безпеки і оборони України. Корупція та неефективна система державного управління. Економічна криза, виснаження фінансових ресурсів держави, зни­ження рівня життя населення. Загрози енергетичній безпеці. Загро­зи інформаційній безпеці. Загрози кібербезпеці і безпеці інформа­ційних ресурсів. Загрози безпеці критичної інфраструктури. Загро- 111

зи екологічній безпеці.

В умовах докорінних змін у зовнішньому та внутрішньому безпековому середовищі Україна, на думку аналітиків, потребує нової моделі забезпечення національної безпеки, на створення якої спрямована Стратегія національної безпеки України, реалізуючи яку, Україна захищатиме всіма доступними засобами свої фунда­ментальні національні цінності, визначені Конституцією та закона­ми України, - незалежність, територіальну цілісність і суверенітет держави, свободу, демократію, права людини і верховенство права, добробут, мир і безпеку^[106].

Основою подальшого розвитку країни є нагальна переорієн­тація системи державного управління на безумовне дотримання принципів верховенства права, рівності кожного громадянина пе­ред законом, прозорості влади. Досягнення цієї мети потребує: рішучого очищення влади від корупціонерів, агентури іноземних держав та непрофесіоналів; докорінної реорганізації державного апарату: реформування інституту державної служби, створення, дієздатних органів управління державою, формування висококва­ліфікованого, патріотично налаштованого корпусу державних слу­жбовців, відповідного реформування системи підготовки і перепід­готовки кадрів, упровадження сучасних етичних норм поведінки державних службовців, військовослужбовців, співробітників пра­воохоронних органів, формування нової культури безпеки; виваже­ної децентралізації функцій держави та бюджетних ресурсів, зміц­нення фінансових можливостей органів місцевого самоврядування; зосередження діяльності органів виконавчої влади, органів місце­вого самоврядування, прокуратури і судів на завданнях ефективно­го захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, національної безпеки України; забезпечення відкритості та прозорості функціо­нування державних органів, зокрема шляхом упровадження техно­логій електронного урядування.

Нагальним завданням є здійснення принципової і послідов­ної антикорупційної політики, пріоритетними напрямами якої є удосконалення процедури перевірки на доброчесність та моніто­ринг способу життя державних службовців, забезпечення діяльнос­ті Національного антикорупційного бюро та Національного агентс­тва з питань запобігання корупції, активна співпраця з міжнарод­ними антикорупційними організаціями, зокрема Групою держав Ради Європи проти корупції (GRECO).

Створення ефективного сектору безпеки і оборони України є ключовим завданням формування нової моделі забезпечення націо­нальної безпеки. Він має функціонально об'єднати військові фор­мування, правоохоронні розвідувальні органи та спеціальні держа­вні органи і служби, які здійснюють захист національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз шляхом застосуванням зброї, спеціальних заходів або правового примусу у межах наданих їм повноважень. Для розв'язання завдань забезпечення безпеки і обо­рони України у встановленому порядку суб'єкти сектору безпеки і оборони взаємодіють з іншими державними органами, неурядови­ми організаціями та об'єднаннями, установами і підприємствами, також оборонно-промислового комплексу. Реалізація згаданого завдання повинна забезпечити: ефективне реагування на сучасні виклики і загрози національній безпеці України, що мають компле­ксний характер; раціональне використання потенційних можливос­тей суб'єктів сектору безпеки і оборони при захисті національних інтересів; узгодження концепцій (програм) реформування та розви­тку цих суб'єктів; ефективне управління сектором безпеки і оборо­ни та міжвідомчу взаємодію в мирний час, у кризових ситуаціях та в особливий період; цільовий і прагматичний підхід до визначення обсягів фінансових і матеріально-технічних ресурсів, необхідних для ефективного функціонування, підготовки та застосування суб'єктів сектору безпеки і оборони.

Для забезпечення ефективного функціонування сектору без­пеки і оборони необхідним є: створення системи стратегічного прогнозування і планування з метою забезпечення адекватного реагування на реальні та потенційні загрози національній безпеці, визначення комплексу політичних, воєнних, економічних, соціаль­них, інформаційних та інших заходів для запобігання виникненню загроз національні безпеці, їх нейтралізації та комплексної проти­дії; забезпечення професіоналізації сектору безпеки і оборони, під­вищення професійного рівня особового складу, створення інтегро­ваної системи підготовки кадрів; удосконалення системи демокра­тичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони України.

Характер сучасних загроз національній безпеці України зу­мовлює нагальну необхідність забезпечення готовності держави, її економіки і суспільства до оборони та відбиття збройної агресії, підвищення рівня обороноздатності держави як одного з найважли­віших пріоритетів політики національної безпеки. Головними за­вданнями у цій сфері є: реформування системи мобілізаційної під- готовки та мобілізації України з урахуванням особливостей сучас­них воєнних конфліктів; перегляд та законодавче визначення засад територіальної оборони держави; активне використання механізмів двосторонньої та багатосторонньої співпраці з державами- партнерами, передусім щодо розвитку військової і військово- технічної співпраці, зокрема отримання від них військової допомо­ги; реструктуризація та випереджувальний розвиток оборонної промисловості України, оптимізація її виробничих потужностей, здійснення політики імпортозаміщення та налагодження власного виробництва критичних комплектуючих і матеріалів, поглиблення військово-технічної співпраці з провідними державами світу, на­самперед державами - членами ЄС і НАТО; упровадження розвит­ку системи військово-патріотичного виховання, запровадження програм початкової військової підготовки у загальноосвітній шко- •113 лі.

Пріоритетним завданням є реформування Збройних Сил України з метою досягнення нової якості - ефективних, мобільних, оснащених сучасним озброєнням і військовою технікою, спромож­них забезпечити оборону держави.

Реформування правоохоронних органів, спеціальних служб і розвідувальних органів України спрямоване на забезпечення їх ефективного функціонування на основі загальноєвропейських норм, а також принципів державності, патріотизму, компетентнос­ті, демілітаризації, координації, результативної взаємодії, чіткого розподілу завдань і усунення дублювання функцій, запровадження нових цивільно-військових відносин.

Реформа Служби безпеки України має на меті позбавлення цього органу невластивих йому правоохоронних і слідчих функцій, перетворення на спеціальний орган контррозвідувального забезпе­чення державної безпеки, захисту конституційного ладу, територіа­льної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу від посягань спеціальних служб іноземних держав, бо­ротьби з тероризмом.

¹¹³ Медвідь Ф. М. Національна безпека України в умовах формування європейської системи колективної безпеки // Україна в нових реаліях: політич­ні, економічні та правові орієнтири розвитку: збірник наукових праць за мате­ріалами ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, 17 травня 2011 року / Національний університет ДПС України, НДІ фінансового права. - К.: Алеута, 2011. - С. 93-98.

Реформа Державної прикордонної служби буде здійснювати­ся у напрямі підвищення можливостей цього органу для охорони та забезпечення недоторканості державного кордону, суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні шляхом ство­рення мобільних механізованих підрозділів та формування повно­цінного мобільного загону швидкого реагування.

Відновлення територіальної цілісності Української держави, верховенства права на всій її території, реінтеграція тимчасово окупованих та неконтрольованих територій є першочерговими пріоритетами політики національної безпеки. Їхня реалізація вима­гає формування сприятливих політичних передумов, що досягати­муться мирними, заснованими на принципах міжнародного права засобами: шляхом політичного діалогу, пошуку прийнятних варіа­нтів надання додаткових повноважень органам місцевого самовря­дування та регіонам; гарантованим забезпеченням захисту грома­дянських, політичних, економічних, соціальних, релігійних, куль­турних прав усіх етнічних груп, що проживають на території України^[107].

Відтак, подальша децентралізація публічної влади в Україні з урахуванням європейських стандартів та принципів регіонального розвитку має спрямовуватися на: остаточний перехід від жорсткої системи управління по вертикалі «центр - регіон» до політики де­централізації державного управління, повсюдності місцевого само­врядування та оптимізації територіальної організації влади на принципах субсидіарності; перехід від політики вирівнювання з центру зростаючих соціально-економічних диспропорцій розвитку територій, централізованого перерозподілу ресурсів та обмежених бюджетних коштів - до політики створення рівних можливостей для збалансованого розвитку регіонів, розкриття внутрішнього потенціалу громад та підвищення їх конкурентоспроможності; за­безпечення надання інституційної та інвестиційної підтримки всім регіонам через залучення потенціалу державно-приватного парт­нерства, забезпечення державних гарантій для іноземних інвесто­рів, упровадження дієвих інструментів оптимального використання місцевих ресурсів та їх спрямування на розвиток територій; поши­рення гнучких інструментів стимулювання регіонального розвитку (залучення технічної допомоги, кредитів, розвиток ринку місцевих запозичень)^[108].

Отже, децентралізація публічної влади в умовах розбудови національної безпеки України передбачає формування нової логіки відносин громади, регіону та держави і має стати каталізатором відбудови і нового поступу держави, чинником консолідації украї­нського суспільства задля збереження державності та реалізації євроінтеграційних прагнень.

1.5.