2 Ідейні витоки англо- американських концепцій соціально-правової держави

Застосовуючи вибраний нами метод, слід за­значити, що суттєвий вплив на становлення ідеї правової держа­ви і громадянського суспільства, прав і свобод людини в Англії справили політико-правові процеси суспільного життя, які відбу­валися ще в епоху середньовіччя.

Результатом суспільного протесту проти необмеженої влади короля стала Велика хартія вольностей (Magna Charta) 1215 p., яка є визначною пам’яткою конституційної історії Англії та важ­ливим і дотепер джерелом права Великобританії та США.

Хартія фактично реформувала державний механізм королівст­ва (ст. 12, 14, 61) [40], обмежила владу монарха «загальною ра­дою королівства» (ст. 14), передбачила механізм впливу в разі невиконання ним вимог Хартії. Створена Хартією Рада з 25 ба­ронів мала право за заявою чотирьох її членів і за підтримки міс­цевої общини після сорокаденного очікування «примушувати і тіснити короля всіма способами, якими тільки можуть, тобто способом захоплення замків, земель, володінь тощо» (ст. 61).

Хартія визначила гарантії особистої та майнової недоторкан­ності для всіх вільних людей королівства (ст. 9); порядок засто­сування засобів примусу (арешту чи тюремного ув’язнення) тіль­ки на підставі закону та за рішенням суду (ст. 39); надала можливість вільного пересування за межі королівства та безпе­решкодного повернення (ст. 41,42).

Утвердженню ідей правової держави і громадянського суспі­льства в теоретичний думці, а також в практиці державної розбу­дови Англії сприяло виникнення та функціонування парламенту. І хоч прообраз його виник ще за часів грецької демократії в Афі- нах у Vl ст. до н. е. у вигляді колегіального органу (буле), тради­ції якого певного мірою були продовжені в діяльності законодав­чих інститутів Стародавнього Риму і Флорентійської республіки, але в цілому «парламентаризм завдячує своїм походженням Ве­ликобританії» [41].

В XIII ст.

На відміну від інших країн, «в історії Англії парламент віді­гравав настільки важливу роль, що для багатьох поняття «парла­мент» і «демократія» майже рівнозначні... Англія— країна най­старішого у світі парламенту — досягла також найбільш доско­налих форм демократії» [43].

У плані нашого дослідження слушною є думка, що британська модель парламенту була рецептована в багатьох європейських країнах [44].

Піку свого розвитку і найбільш суттєвого впливу на суспільне життя парламентаризм досяг у XIX ст., коли в більшості західних країн почала формуватися система державного керування суспі­льством на засадах поділу законодавчих, виконавчих і судових функцій, а пізніше і визнання первинності законодавчої влади. У цих умовах виникла теорія «верховенства парламенту», для якої характерним є визнання всемогутності вищого представницького органу (для нього не існує жодних обмежень, крім громадської думки), а також права парламенту регламентувати за допомогою закону будь-яких суспільних відносин, права втручатись у справи не тільки державних органів, а й приватних осіб [45].

Історичний досвід становлення громадянського суспільства свідчить, що структуризація політичних систем західних су­спільств завдячує саме парламентаризму. Справедливим у цьому плані є погляд, що «сучасні партії виникли лише на тлі парламен­тської системи» [46].

Крім цього, процеси репродукування ідей правової держав­ності та намагання визначити згідно з їхніми основними поло­женнями функції органів держави та зміни засад суспільного життя стимулювались у суспільній свідомості середини XVH ст.

Проте згаданий процес у такій постановці вітчизняною нау­кою не досліджувався. Щоправда, історична та історико-правова науки вивчали цей суспільний рух за радянських часів, але оцінка його ролі в розвитку ідеї правової держави та громадянського су­спільства, впливу на трансформаційні процеси суспільства і дер­жави була нівельована класовим підходом. В умовах несприйнят- тя офіційною комуністичною ідеологією ідей громадянського суспільства і відповідної йому державності правового характеру цей рух розглядався як обстоювання новим соціальним класом — буржуазією — своїх майнових інтересів, що за таким підходом і привело до буржуазної революції [47] Подібна необ’єктивність і досі наявна в сучасних наукових та навчальних виданнях.

Однак, на нашу думку, незважаючи на глибокий антагонізм цих двох напрямів — пуританства і боротьби між ними, їхні по­гляди щодо перспектив реформування суспільства і держави ба­гато в чому сходились (а інколи цілком збігалися) у царині осми­слення сутності та пошуку механізмів утілення в життя ідеї панування права.

До того ж цей суспільний рух був першим масштабним рухом, який сприяв залученню до політичного процесу широких верств населення на основі загального інтересу— формування нових засад суспільного і державного життя, головним аспектом яких є забезпечення за допомогою правових механізмів інтересів кож­ного члена співтовариства.

Зазначений рух сприяв втіленню в позитивному праві окре­мих аспектів правової держави, а також становленню компонен­тів громадянського суспільства: ринкових відносин, приватної власності, розвитку парламентаризму, структуризації суспільст­ва тощо.

Згодом цей суспільний рух почав набувати організаційних форм. Наприкінці XVII ст. в Англії виникли дві партії: торі (що об’єднала велику буржуазію і земельну аристократію; із середи­ни XIX ст.

Натхненник левеллерів Дж. Лілберн (1614—1657) виборював ідеї республіканського правління, недоторканності приватної власності, суверенної влади народу і пов’язану з нею тезу про верховенство палати общин. Ідеолог цього напряму пуритан ви­ступав також за обмеження влади монарха і врівнювання її так само, як і влади парламента [48].

Левеллери висували вимоги позбавити короля права розпускати парламент на свій розсуд, забезпечити релігійну свободу, запрова­дити контроль суспільства за державними видатками, визначити межі діяльності парламенту в часі. Також вони пропонували запро­вадити принцип рівності всіх перед законом, новий принцип пред­ставництва до парламенту (принцип рівності або пропорції в пред­ставництві графств та інших підрозділів королівства).

Поет і філософ Дж. Мільтон (1608—1674) у своїх творах кон­центровано виклав систему поглядів індепендентів щодо суспі­льного й державного переустрою на засадах правності, основни­ми серед яких були: підкорення монарха, як і всіх громадян, закону; визнання суверенітету народу, природних прав людини; забезпечення свободи думки і віри; установлення республікансь­кої форми правління.

За умови значної ролі в суспільній свідомості релігійного компонента і консолідації на основі пуританства тогочасного су­спільства зазначені ідеї набули значного поширення і дали мож­ливість керівнику індепендентів О. Кромвелю згуртувати різні верстви населення для їх участі в першій (1642—1646 рр.) та дру­гій (1648 р.) громадянських війнах проти абсолютизму і проголо­сити 1649 р. Англію республікою.

Ретроспективний аналіз політичного процесу часів Індепенден- тської республіки (1649—1653) (до встановлення диктатури О. Кромвеля в 1653—1658 рр.) дає підстави дійти висновку, що в тогочасній суспільній думці в основному сформувались провідні принципи правової держави, і деякі з них втілились у в нормати­вно-правових актах того періоду.

Народ визнавався «джерелом будь-якої законної влади», а йо­го представницький орган— палата общин — оголошувалась «вищою владою в державі» [50].

Ідея побудови держави, обмеженої правом, більш інтенсивно почала репродукуватись у суспільній свідомості, розроблятись у політико-правових концепціях і втілюватись у соціальній прак­тиці після «Славної революції» в Англії 1688—1689 рр., резуль­татом якої стало ухвалення важливого політико-правового ак­та— Білля про права (13 лютого 1689 р.), який закріпив у позитивному праві провідні ідеї правової держави, обмежив владу короля, став основою конституційної (парламентарної) монархії і створив передумови для формування інститутів гро­мадянського суспільства.

Основними особливостями нової форми держави стало: вер­ховенство владних повноважень законодавчих зборів (парламен­ту) у системі взаємовідносин трьох гілок влади (законодавчої, міністерської і судової); відповідальність міністрів за результати своєї діяльності перед парламентом; незалежність суддів; судо­вий нагляд за законністю арештів і позбавлення волі громадян з відшкодуванням заподіяної моральної та іншої шкоди на користь потерпілого [51].

Король не мав права без згоди парламенту припиняти чин­ність законів, звільнити будь-кого з-під їхньої дії, дозволяти ви­лучення з законів. Заборонялось також застосовувати покарання, не передбачені законом [52].

Відповідно до положень Білля про права король почав прави­ти тільки за погодженням з парламентом і за посередництва пар­ламента.

Наступні законодавчі акти: Акт про влаштування та Закон про переслідування — ще суттєвіше обмежили владу короля. Були запроваджені процедура контрасигнатури та принцип незміннос­ті суддів.

В умовах конституційної монархії такого роду, як в Англії, — зазначав Уолтер Беджгот, — суверен володіє трьома правами: правом радити, правом заохочувати і правом застерігати [53].

Саме розглянутому періоду «ми завдячуємо багатьом з най­більш цінних гарантій проти свавілля виконавчої влади: сучас­ною формою суду присяжних, наказом habeas corpus, принципом незалежності суддів і скасуванням цензури» [54].

У результаті боротьби англійський народ створив умови для користування цілою низкою найважливіших свобод. «Це— не­доторканність особи, широка свобода слова, право організації профспілок і створення партій, право періодично обирати парла­мент, який бере участь у законотворчості і є місцем, де органи виконавчої влади можуть бути піддані критиці і де можуть бути віддані гласності всілякі невдоволення» [55].

Досвід модернізації держави і суспільства Англії цього пері­оду узагальнив Дж. Локк (1632—1704) у творі «Два трактати про державне правління» (1690 р.), який був фактично першою сис­темною науковою розробкою ліберального напряму, де розгляда­лась сутність та тенденції розвитку правової держави та грома­дянського суспільства в їх взаємозв'язку та співвідношенні. По­лемізуючи з Т. Гоббсом, він погоджувався з тим, що в додержав- ном}’ стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гоббсівської «війни всіх проти всіх». Закон природи, вважав Локк, як вияв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства [56].

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не за­подіяти шкоди іншій людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до громадянського стану замінюється захистом прав і свобод особистості публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави люди не відмовляються від своїх природних прав, закон природи й далі діє в державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади.

Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він зауважував, що метою за­кону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки — її збе­реження й розширення [57]. Свобода людей за умов існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписа­ми законів, загальних для кожного і встановлених законодав­чою владою.

Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Лок­ка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не повністю відмовляються від природ­них прав. Вони залишають за собою право на життя, на володін­ня майном, свободу і рівність.

Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають правовими. І навпаки, якщо такої відповідаль­ності немає і в системі управління превалюють деспотизм і сва­вілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям державної влади й вимагати зміни форми правління.

Влада суспільства або створеного людьми законодавчого ор­гану ніколи не може поширюватись далі, ніж це потрібно для за­гального блага. Хоч би хто володів законодавчою владою, він зо­бов’язаний управляти відповідно до встановлених законів, а не за допомогою імпровізованих указів, для досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу.

Оскільки з моменту об’єднання людей у суспільство біль­шість володіла всією владою спільно, то цей загал мав змогу застосовувати владу для створення законів та їх реалізації при-

значеними посадовими особами. За Локком, можливі форми правління: демократія — коли сам загал створює закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігар­хія — коли загал передає законодавчу владу до рук кількох осіб та їхніх спадкоємців або послідовників; монархія — коли влада передається в руки однієї особи. Суспільство в разі по­треби може встановлювати складні та змішані форми правлін­ня. Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести загальне визначення держави: «Під державою я...маю на увазі не демо­кратію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке неза­лежне співтовариство» [58].

Якщо основною метою вступу людей до суспільства є нама­гання мирно та безпечно користуватися своєю власністю, то ос­новним засобом для цього служать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним природним законом є збе­реження суспільства, то першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади. Суспільство встановлює межі та повноваження законодавчої влади: законодав­чий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повин­на діяти на основі опублікованих законів, які не можуть змінюва­тись у кожному окремому випадку.

Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодав­чу, виконавчу й федеративну. Законодавча влада залишається за народом, який здійснює її через своїх обранців (парламент). Це влада, котра має право вказувати, як має застосовуватися сила держави для збереження співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована парламенту. У разі потреби парламент у змозі її замінити. Король є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони) та, власне, він лише номіна­льний голова уряду. Він царює, але не править. Федеративна влада є органом, який обстоює інтереси держави в міждержав­них відносинах. їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів з іноземними державами та окремими іноземцями. Федеративна влада, ясна річ, перебуває в руках парламенту, але реальне виконання цієї функції — справа уряду.

Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна вла­да— законодавча, якій решта гілок влади підпорядковується. Але законодавча влада є довіреною. Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити законодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада підпоряд­кована й підзвітна законодавчій і може за потреби бути зміще­ною та заміненою.

Також у своїй концепції Дж. Локк допоміг прибічникам і по­слідовникам ліберальної політико-правової ідеології зрозуміти природу і сутність приватної власності — головного чинника становлення і функціонування громадянського суспільства, ос­нови економічної свободи індивіда. (Проте саме цей аспект тео­ретичного доробку мислителя до цього часу залишається не до­слідженим.) Розмірковуючи з цього приводу, він зазначав, що земля і все. що на ній перебувало в первісному стані, дане Богом всім людям для підтримки і полегшення їхнього існування, і спо­чатку ніхто не мав приватної власності.

Але щоб можна було скористатись якимись природними бла­гами для задоволення своїх потреб, вони мають належати не всім людям, а окремій особі. Тобто людина повинна ці блага (предме­ти, продукти) присвоїти, перш ніж вони можуть принести їй якусь користь. Вони не мають бути чиїсь, а повинні належати са­ме їй. Оскільки зазначені блага «дані для користування людям, то, за потреби, має бути засіб привласнювати їх тим чи іншим способом, перш ніж вони зможуть принести хоч якусь користь або взагалі піти на благо якій-небудь окремій людині» [59].

Але хоч земля і всі істоти на ній належать усім людям, кожна окрема людина володіє деякою власністю, котра полягає в її власній особистості, «на яку ніхто, окрім неї самої, не має жод­них прав» [60]. Такою власністю є труд тіла людини і праця її рук. Саме вони належать лише їй. Коли людина починає засто­совувати свою працю і роботу своїх рук, щоб змінити стан предмета, в якому він створений природою, і задовольнити свої потреби, відбувається приєднання цієї власності до предмета, в результаті чого він виводиться зі спільного володіння і стає вла­сністю конкретної людини. Тобто докладанням до предмета тру­дових зусиль і праці людина вилучає частину того, що є спіль­ним, робить цю частину своїм приватним правом.

Отже, природою передбачено, що речі (предмети) можуть на­лежати тому, хто затратив на них свою працю. Саме цей первіс­ний закон природи і є початком власності.

Водночас кількість праці, затраченої на зміну первісного ста­ну різних предметів, є різною, тобто «праця створює відмінності у вартості всіх речей». Причому праця, затрачена на зміну, «по­ліпшення» того чи того предмета, становить значно більшу час­тину вартості.

Дж. Локк робив також спробу визначити кількість власності, зазначаючи, що «людина має право своєю працею перевести у свою власність стільки, скільки вона може вжити для якихось по­треб свого життя, перш ніж цей предмет зіпсується» [61 ].

Природні властивості речей псуватись підштовхнули людей до обміну їх надлишками на інші корисні для них речі, а пізні­ше — до запровадження грошей, «деякої довговічної речі, яка може зберігатись у людини не псуючись, і яку люди приймають за взаємною угодою в обмін на справді корисні, але недовговічні засоби існування». Винайдення грошей надало людям можли­вість нагромаджувати і збільшувати власність.

Об'єднавшись у спільноти, люди визначили межі їх територій і за допомогою «створених ними самими законів упорядкували володіння приватних осіб у своїй спільноті і. таким чином, за до­помогою договору й угоди затвердили власність, початок якій поклали праця і сумління» [62].

Утім, віддаючи належне внеску Дж. Локка в розвиток ідей правової державності, поділу влад, невідчужуваних прав і сво­бод людини, суверенітету народу як єдиного джерела влади, не можна цілком погодитися з поглядом, що головною його за­слугою є те. що він «зумів визначити місце і межі діяльності державної влади в суспільному житті, розробив механізм обмеження і контролю цієї влади від зловживань» [63], оскіль­ки вчення мислителя в цьому плані не можна вважати завер­шеним.

Ґрунтовний аналіз теоретичної спадщини мислителя дає під­стави дійти висновку, що на його міркування щодо динаміки та тенденцій розвитку політико-правових явищ певною мірою вплинули емоційний компонент, який існував у англійському су­спільстві після «Славної революції», а також суб’єктивні почуття автора «Двох трактатів про правління», сформовані під час його боротьби з феодальним абсолютизмом і вимушеної еміграції до Франції та Нідерландів.

Тому пропонований ним поділ влади ще не є виваженим і зба­лансованим. Владу монарха, за вченням Дж. Локка, заступає за­конодавча влада з надзвичайно широкими повноваженнями яка, на його думку; «має бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів або частин суспільства випливають з неї і підко­рені їй» [64].

У дальшому поділ влади Дж. Локка є суперечливим. Виді­ляючи крім законодавчої влади виконавчу і федеративну, які «в кожному суспільстві насправді відрізняються одна від од­ної». але останні, на його думку, не можна, «розподіляти і пе­редавати в руки різних осіб». У разі якщо «виконавча і феде­ративна влади будуть довірені особам, які можуть діяти неза­лежно, сила суспільства буде перебувати під різним командуванням, а це може рано чи пізно призвести до безлад­дя й загибелі» [65].

Крім цього, у своїй концепції модернізації держави і суспільс­тва мислитель відходить від пропонованого ним принципу за­конності в діяльності органів держави і передбачає можливість виведення федеративної влади з-під дії законів, оскільки вона, на його думку, «менш здатна керуватися попередніми позитивними законами, ніж виконавча влада», а тому розв'язання питань «сто­совно іноземців...належить віддавати на розсуд тих. кому дові­рена ця влада, щоб вони могли керуватись найліпшим, що дає їх мистецтво, заради користі держави» [66].

І насамкінець, переоцінка Дж. Локком ідеї верховенства зако­нодавчої влади не дала йому можливості чітко визначити місце і роль у системі органів держави судової влади.

Незважаючи на визнання мислителем принципу неупере­дженості і справедливості суддів, «які повинні вирішувати спори тільки на підставі законів і застосовувати силу спільно­ти в державі тільки для виконання таких законів», судова влада за характером її діяльності розглядається ним як різновид ви­конавчої.

Генезу та сутність громадянського суспільства, а також від­повідну йому політичну форму з’ясовував також англійський філософ Д. Юм (1711—1776), науковий доробок якого незаслу- жено ігнорують сучасні дослідники цієї проблематики, попри те що його вчення справило суттєвий вплив на філософсько- правову теорію І. Канта. До того ж Д. Юм поділяв ідеї економі­чного лібералізму А. Сміта (1729—1790) та його тезу про «соці­альну людину», що має неабияке значення для з’ясування особ­ливостей розуміння громадянського суспільства та його компо­нентів.

Свою державно-правову концепцію Д. Юм будував виходячи з почуттів. Розрізняв природні та штучні почуття. До першої групи він відносив любов, ненависть, співчуття тощо, тобто природні реакції людини; до другої— штучні почуття. Правове почуття, на його думку, і є одним зі штучних надбань людства, що бере початок в умовах і потребах його життя. Норми право­порядку встановлені штучно, але вони не свавільні. Вони визна­чаються природними законами, тим спільним, що притаманне людству взагалі. Життя людей відбувається за умов менш спри­ятливих, аніж життя сильних звірів. Але проти останніх люди володіють величезною перевагою — розумом. Людина може боротись із суворістю природи, але фізичні засоби боротьби, якими вона володіє, незначні. Свою слабкість людина може врів­новажити тільки за допомогою суспільної організації, суспіль­ства [67]. Суспільна організація виникає стихійно, повільно, але на основі взаємної згоди. Уявлення про правопорядок, обов’яз­ки і власність з’являються в людей разом із виникненням суспі­льства: поза ним ці ідеї не мають підстав для існування. Ніяка природна схильність не змогла б змусити людей відмовитися від загарбання чужого багатства. Тільки злидні, невідповідність кількості благ потребам людей дають підстави для встановлення приватної власності. Якби всього було вдосталь, то ніхто не огороджував би свого майна. Якби всіх благ було стільки, скі­льки повітря, то не було б підстав для виникнення соціального порядку. Тому Юм уважав, що норми правопорядку значною мірою залежать від інтересів. «Дії політиків» можуть впливати на укріплення поваги до правопорядку, але не можуть породжу­вати його. Основа поваги до законів полягає в самих умовах су­спільного життя. Тому регулювання відносин власності нале­жить здійснювати загальними законами, які є обов’язковими для всіх членів суспільства.

Перша постанова або перший закон, ухвалені в суспільстві, повинні були дати можливість кожній людині користуватися ти­ми благами, якими вона володіла на момент його ухвалення. Од­нак не тільки це є джерелом виникнення власності. Крім цього, Д. Юм вирізнив іще чотири такі джерела: а) право першого захоп­лення; б) право давності; в) право приросту і спадку; г) право і продукт власної праці.

Аналізуючи проблеми виникнення держави і права, Д. Юм виходив із того, що люди діють під впливом афектів і віддають перевагу особистим інтересам. Задовольняючи їх, вони ніколи не погодяться добровільно коритися владі, яка вимагає від них від­мови від природних прагнень. Тому ніякі правові норми не ма­ють реального значення без примусу.

Державна влада апелює до основних законів людської психі­ки, за допомогою примусу і страху вимагає, щоб у дотриманні правових норм люди вбачали близький свій інтерес, а в їх по­рушенні — віддалений. Наприклад, безпосередній інтерес силь­ного полягає в тому, щоб силою заволодіти майном слабого. Але влада держави під страхом покарання прищеплює йому по­вагу до благ інших людей. Завдяки примусу відбувається зміна в порядку інтересів: близький інтерес стає віддаленим, а відда­лений — близьким. Особи, котрим у суспільстві доручено вла­ду. формують уряд.

Маючи владу, вони задоволені своїм суспільним становищем, тому безпосереднім їхнім інтересом є збереження встановленого порядку. Таким є походження, за Д. Юмом. громадянського уря­ду і громадянського суспільства. Мислитель обстоював тезу, що держава є органом примсу та охорони приватної власності, а су­спільство — продуктом власності.

Англійська політико-правова традиція набула дальшого роз­витку в колоніях Нової Англії— північноамериканських штатах. Утім з урахуванням політичних і соціально-економічних умов ідеї державності правового характеру в колоніях-поселеннях ма­ли особливе забарвлення.

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впли­вали зовнішні та внутрішні чинники. Серед них: колоніальна залежність від Англії; протистояння метрополії з Голландією, Францією та Іспанією; особливість процесів становлення нових економічних відносин, в основі яких — дальший розвиток ін­ституту приватної власності; суперечливість процесів у полі­тичній і соціальній сферах: формування демократичним спосо­бом представницьких інститутів влади і наявність рабства (напередодні війни за незалежність в Північній Америці було півмільйона рабів).

Також на політичну сферу колоній-поселень суттєвий вплив справляла правова система Англії. «Як у масовій свідомості, так і в політичній думці провінціальної еліти панував культ британсь­кої конституції, під якою розумілись акти, що були ухвалені під впливом англійської революції XVII ст. — Хабеас корпус акт (1679 р.), Білль про права (1689 р.) та ін., а також наступні пар­ламентські закони, що визначали політико-правові принципи британського суспільства» [68].

Конституція вважалась такою, що втілювала передові держав­но-правові принципи, розглядалась як фундаментальний право­вий документ, такий що містить природні невідчужувані права і свободи людини [69].

До того ж у північноамериканських штатах фактичною була змішана форма влади. Водночас із владою монарха (губернатори) та аристократії (колоніальні ради) існували демократичні інсти­тути (колоніальні асамблеї). Зокрема, дві з тринадцяти колоній- поселень (Род-Айленд та Коннектікут) мали хартії самоврядних колоній і фактично були самоврядними республіками з виборніс­тю всіх органів управління; в інших управління здійснювалось губернаторами або законодавчими зборами під контролем пред­ставників корони (губернаторів чи Таємної ради) [70]

Для певних верств населення гарантувалось право брати участь у формуванні через вибори законодавчих органів (нижніх палат асамблей). Згідно з нормами виборчого права від 50 до 75 % вільних білих чоловіків могли реєструватись як виборці, що дало підстави називати провінціальну Америку «зразковою де­мократією середнього класу» [71].

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою вплива­ла ідейна боротьба між поселенцями — прибічниками англікан­ської церкви та протестантами-кальвіністами. Ця боротьба пере­кинулася з метрополії та не обмежувалася вимогами «очищення» церкви та з'ясування, яка ж конфесія більше відповідає христи­янським заповідям. Головною метою ідейного протистояння час­тини протестантів було розширення ролі церкви в суспільстві, виборювання нею права політичного впливу в державі. Вони об­стоювали практику розв’язання релігійних проблем у їх взаємо­зв’язку з загальнодержавними, за допомогою пресвітерів, що обиралися з мирян.

Інша частина протестантів — пуритани — вважала офіційну англіканську церкву такою, що відступила від християнських за­повідей, а кальвіністські принципи розбудови церкви — пресві­терів, синодів — невідповідними Святому Письму. Згодом цей напрям радикального пуританізму дістав назву «сепаратисти», «індепенденти» (незалежні).

Помірковані пуритани (пресвітеріани) сприяли антифеодаль­ним устремлінням англійської буржуазії як у метрополії, так і в колоніях, а радикальний пуританізм, основною ідеологією якого було відродження ранньохристиянських заповідей та рівності в релігійному і світському житті, заклав підвалини революційно- демократичної політико-правової ідеології періоду боротьби ко­лоністів за незалежність.

Пуританізм сприяв поширенню демократичних ідей. У релі­гійне життя були запровадженні виборність та ротація священ­ників, автономія конгрегацій тощо. Переселенці «...принесли до Нового Світу християнство, яке точніше за все можна визначи­ти як демократичне і республіканське» [72], оскільки пуритани як «релігіозні сектанти додержувались демократичних погля­дів, підтримували парламент» [73] і республіканську форму правління.

Радикальні пуритани (індепенденти, або сепаратисти) зазнава­ли жорстоких переслідувань з боку держави (королівської влади) та офіційної церкви, що підштовхувало їх до переселення до Голландії та колоній. Під час одного з таких переселень близь­ко ста осіб з Англії та Голландії і з'явилося першоджерело американської Конституції — угода, що була укладена ними на кораблі «Мейфлауер», метою якої стало створення громадян­ського і політичного організму для підтримання порядку та безпеки [74]. Згодом пуританізм сприяв відходу колоній від пра­вових приписів метрополії та формуванню свого законодавства, в якому, на думку А. Токвіля. «необхідно шукати ключ до тої ве­ликої соціальної загадки, яку...являють собою для всього світу Сполучені Штати». Під час створення законів у переселенців «з'явилась дивна ідея черпати їх зі Священного Писання» [75].

У преамбулі кримінальних законів Коннектікута, зокрема, зазначалось: «Хто буде поклонятись іншому Богу, крім Господа нашого, буде покараний смертю» [76]. Кримінальні закони вста­новлювали юридичну відповідальність за дії, заборонені Біблією. З неї також були запозичені санкції за ці дії, що визнавались законами злочинами.

В американському суспільстві того часу, на думку А. Токвіля, вдалось поєднати два зовсім різних початки, які часто перебува­ють у протиборстві: прихильність до релігії і дух свободи. Це стало основою англо-американської цивілізації. Засновники Но­вої Англії були відвертими сектантами і водночас захопленими реформаторами. Ці дві тенденції не завдали одна одній шкоди. Навпаки — вони розвивались узгоджено і надавали одна одній підтримку. «Релігія вбачала в громадянській свободі благородний вираз людських здібностей, а в політичному світі — поле діяль­ності, надане людському розуму Спасителем... Свобода бачить у релігії свою спільницю в боротьбі й у перемогах, колиску свого дитинства, Божественне джерело своїх прав. Вона сприймає релі­гію як поборника моральності, а саму моральність уважає гаран­тією законності й умовою свого існування» [77].

Ще однією особливістю американського суспільства було те, що воно з’явилося раніше за владу і безпосередньо брало участь у формуванні владних інститутів: округу, штату, конфедерації, на відміну від європейських суспільств, де «...політичне життя бі­льшості країн починалось на вершині офіційної піраміди і потім поступово, і то не повною мірою, охоплювало всі складові суспі­льства» [78]. Це створило передумови для утвердження в суспі­льстві не аристократичної (як у Європі), а буржуазно-демо- критичної свободи, «повного втілення якої ще не зустрічалось в історії людства» [79].

Отже, за висловом А. Токвіля, США стали єдиною країною, де є можливим спостерігати природний і спокійний розвиток суспі­льства і де вдалось точно визначити той вплив, який справив по­чатковий період його становлення на майбутнє штатів [80].

Зазначені чинники сприяли розвиткові в суспільній свідомості уявлень про народний суверенітет і республіканський демокра­тизм, що були втілені в конституційних установах, серед яких «Основні положення», проголошені в Коннектікуті 1639 р., та «Массачусетська хартія вольностей» 1641 і 1648 рр.

Незабаром з'явилось кілька політико-правових актів, в яких були відображені основні аспекти свідомості тогочасного амери­канського суспільства. Зокрема, у першій Декларації прав коло- ній-поселень 1765 р. особиста свобода визнавалась основним правом, проголошувався принцип законності в питаннях оподат­кування, підкреслювалась визначальна роль представницького органу влади в установленні податків тощо.

Друга Декларація прав 1774 р. «право на життя, свободу і вла­сність», «право народу на представництво народу в законодавчих зборах», право на «користування повним захистом загального ан­глійського права», право «бути судимим згідно з законом», право «організовувати мирні збори для обговорення тих чи тих невдо­волень і для укладення відповідних петицій королю» визначала такими, що випливають із прав своїх предків і «не можуть бути змінені і скорочені якою б то не було владою без згоди самих ко­лоністів» [81].

Згодом торгове суперництво між колоніями й метрополією, невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метро­полії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях, що обер­нувся воєнними діями навесні 1775 р., які тривали протягом на­ступних семи років.

Напередодні «американської революції в штатах склалась пев­на традиція політичної і правової культури, чітко усвідомлювалась необхідність, з одного боку, звільнення від впливу британської ім­перії, а з другого— проголошення природних, невідчужуваних прав людини. Відповідно були вироблені власні політичні і право­ві ідеї і цінності. Значного поширення набули ідеї природного по­ходження прав людини, рівності, визнання прав і свобод громадян, поділу влади, народного суверенітету, представницької демократії, свободи приватного підприємництва і деякі інші» [82], які держава не може порушувати, а навпаки, покликана їх захищати і забезпе­чувати. Поширення природно-правового вчення сприяло розвитку в суспільній свідомості північноамериканських штатів теорії су­спільного договору. Концепції природних прав Т. Гоббса, Дж. Лок­ка за певного впливу відповідних ідей просвітників континенталь­ної Європи створили передумови для усвідомлення, що природне право є джерелом не тільки особистих прав людини, а також об­умовлює політичну владу і позитивне законодавство. Людська ци­вілізація в широкому розумінні має два етапи розвитку: природний і громадянський (політичний) стан.

Одноосібно людина не може задовольнити свої потреби і скористатись даними їй від природи правами. З метою забезпе­чення цих прав люди за допомогою суспільного договору пере­ходять до громадянського стану, відмовляючись від частини своїх прав (свобод), щоб забезпечити іншу їх частину, головни­ми серед яких є право на життя, на повагу, на власність тощо. Та частина природних прав, яка відчужується кожним учасни­ком суспільного договору і передається громадянському суспі­льству, становить громадянські права. Від цього у суспільній думці прогресує ідея про те, що джерелом влади є лише учасни­ки цього договору, які формують владу через своє волевиявлен­ня. Влада розглядається як така, що «одержана від з’єднання природних прав, які можуть бути використані окремою особою, її не можна використати для посягання на природні права, що охороняються особою» [83].

Відома свого часу в Англії та континентальній Європі ідея, що такий договір може укладатися з монархом (монарх — суве­рен— у Т. Гоббса; король— як частина обох гілок влади: зако­нодавчої і виконавчої — у Дж. Локка; монархія, що функціонує на підставі закону, — у III. Монтеск’є та Ж. Ж. Pycco та ін.), в американському суспільстві не була підтримана.

Англійські традиції втілення теорій природного права в життя в умовах американського суспільства набули нової сили. Ці тео­рії швидше переставали бути суто науковими концепціями. По­ступово поширюючись, вони сприяли усвідомленню широким за­галом цінності людини, виділення в суспільних відносинах як основного, індивідуального початку, стимулювали ініціативність і підприємливість. Надалі ці процеси стали основою розвитку со­ціальної антропології.

З цього часу обґрунтування суспільного ідеалу, в основі якого принцип правління права, у політико-правовій думці США здійс­нювалося за двома напрямами. Представники першого — Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон — виборювали ідеї демо- критичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету. Другий напрям — нейтралістів- федералістів — резпрезентували Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж. Медісон. Останні були «поміркованими просвітниками» [84], стримано і критично оцінювали демократизацію політичної сфери суспільства.

Твердження, що американська політико-правова думка цього періоду розвивалась за трьома напрямами (поміркований, ра­дикальний, революційний) [85] є, на наш погляд, не зовсім об'єктивним. (Маємо на увазі виокремлення революційного на­пряму.)

Представник американського Просвітництва Бенджамін Фран­клін (1706—1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його пе­реукладення, в разі якщо він уже не відповідає інтересам підда­них. Англію та північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство. Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою «Сполучені колонії Північної Америки». Саме він був «ініціатором перейменування колоній-поселень у штати (адміністративно-територіальні одиниці, що перебувають під владою певного уряду)» [86].

Ідеї республіканського самоврядування, природних і невід- чужуваних прав людини обстоював учасник Великої французь­кої революції, прихильник поглядів Б. Франкліна Томас Пейн (1737—1809). У праці «Здоровий глузд» (1776 р.) він проголо­шував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. Якщо такий підхід буде по­кладено в основу цієї проблеми, то, відповідаючи інтересам простих людей, вона розв’яжеться самостійно і швидко. Після вирішення проблеми суверенітету мислитель пропонував уста­новити в північноамериканських колоніях республіканську фор­му правління.

На відміну від багатьох своїх сучасників, Т. Пейн розрізняв суспільство і державу з її владними інститутами. Він, зокрема, зазначав, що вони різняться не тільки соціальною роллю, а й по­ходженням. Суспільство створюється потребами людей, сприяє їхньому щастю, позитивно об’єднує їхні устремління, а держава та її уряд є результатом вад людей, їхня мета — стримування не­гативних устремлінь, убезпечення життя та свободи громадян. Т. Пейн стверджував, що походження та існування влади ґрунту­ється виключно на згоді підлеглих.

Наявні форми правління він поділяв на два види: правління на основі виборів і представництва та правління на основі спадку. Держави, в основі правління яких закладено принцип виборності й представництва, є республіками, а там, де влада передається у спадок. — монархіями та аристократіями. Основою першої влади є розум, другої — невігластво. Оскільки урядова діяльність по­требує знань і здібностей, а вони у спадок не передаються, то в менш освічених народів часто буває монархічна або аристокра­тична форми правління.

Т. Пейн. як зазначалось, був прибічником природного права, обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав також свободу слова, друку, совісті тощо.

Особисті права людини мислитель уважав різновидом власно­сті найсвященнішого характеру, а рівність прав істинною і єдино правильною основою представницького правління. «Захист осо­бистості через рівність прав він уважає набагато важливішим, ніж захист власності, а приватну власність— суспільним злом, основою соціальної нерівності» [87].

Позитивне право має відповідати вимогам природного права. Природними правами людей є також право на самовизначення і право управління державними справами. За вченням Т. Пейна, народ є єдиним джерелом влади, він створює законодавчі й ви­конавчі органи. Закони в державі, на думку Т. Пейна, має ухва­лювати однопалатний парламент, обраний на підставі Консти­туції зі щорічною ротацією 1/3 його складу. До складу законодавчого органу, на його думку, належить обирати пред­ставників усіх верств населення.

Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон (1743—1826), провідний ідеолог війни за незалеж­ність 1775—1783 рр. Основні аспекти державно-правової концеп­ції мислитель виклав у «Примітках про штат Віргінія» та в Де­кларації незалежності США 4 червня 1776 р., одним з головних авторів якої він був. Т. Джефферсон був палким прибічником природного права у широкому розумінні. Він пропонував повер­нути народу права, передбачені законами природи. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, а та­кож право на самовизначення північноамериканських колоній. З цього приводу він, зокрема, зазначав, що всі люди є рівними від природи; вони наділені Творцем певними і невід’ємними права­ми, серед яких є право на життя, свободу; для забезпечення цих прав люди створюють уряди, доручаючи їм владу. Якщо якась форма правління порушує ці принципи, то народ може викорис­тати право змінити або скасувати її та встановити нову владу, яка в змозі забезпечити мирне щасливе життя.

У концепції природних прав Т. Джефферсона правова держава вперше в історії політико-правової думки США набуває соціаль­ного забарвлення. Зокрема, до природних і невідчужуваних прав він відносив право на щастя «як мету і сенс об’єднання людей у справедливе суспільство» [88]. Визнання цього права орієнтувало тогочасне суспільство на створення умов для досягнення кожним індивідом достатнього рівня добробуту та вимагати від держави створення для цього умов.

Зазначені правовий і соціальний аспекти державності знайшли втілення в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки, проект якої підготував Т. Джефферсон за дорученням Континен­тального конгресу, депутатом якого він був. У ній зазначалось, що «всі люди створені рівними; вони наділені своїм Творцем пев­ними невід’ємними правами, в числі яких— життя, свобода і прагнення до щастя; для забезпечення прав установлюються уряди, справедлива влада яких випливає зі згоди керованих; коли яка-небудь форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її й установити новий уряд, за­снувавши його на таких принципах і організуючи його владу в тій формі, які він вважатиме за найбільш придатні для здійснення його безпеки і щастя» [89].

З огляду на це Т. Джефферсон наголошував, що монархія та олігархія не здатні забезпечити природні права людини. їх реалі­зація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці. Рес­публіканські принципи повинні бути не тільки у федеральній, а й у зовнішній політиці. Лише республіка може дати можливість кожному громадянину брати участь в управлінні народними справами. Навіть більше, республіканські принципи, на думку Т. Джефферсона, мають упроваджуватися не тільки на рівні фе­дерації та штату, айв окрузі, районі, парафії, що буде гарантією прав людини і запобіганням несправедливості. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються демократично на обмежений термін і перебувають під постійним народним контролем.

Утім демократія, як спосіб виявлення колективної волі, на дум­ку Т. Джефферсона, має бути зв’язана «ланцюгами конституції». Він звернув увагу своїх співвітчизників на недосконалість вті­лення принципу поділу влади в Конституції штату Віргінія, акце­нтуючи увагу на тому, що всі гілки влади «зійшлись» у законода­вчому органі, наслідком чого могла стати фактична ліквідація системи стримувань і противаг і запровадження «виборного дес­потизму». «Зовсім не буде краще, якщо вся ця влада потрапить у руки багатьох, а не когось одного. 173 деспоти, без сумніву, бу­дуть так само пригнічувати, як і один» [90].

Демократичною та такою, що відповідає вимогам громадянсь­кого суспільства, може вважатись форма правління, «яка не тіль­ки повинна базуватись на принципах свободи, а й за якої правля­ча влада була б так поділена і врівноважена між кількома інститутами влади, щоб жоден з них не зміг вийти за межі своїх законних повноважень, не зустрівши ефективного стримування і протидії з боку інших». Завданням принципу поділу влади Т. Джефферсон вбачав реалізацію вимоги, згідно з якою «жодна людина не була б носієм більш ніж однієї форми влади одночас­но» [91].

Слушним є твердження Д. Боаза, що у творах Т. Пейна та Т. Джефферсона є «щось подібне до сучасної лібертариської фі­лософії» [92].

Дослідження творчого спадку згаданих мислителів і політич­них діячів дає підстави дійти висновку, що вони, розвиваючи ідеї Дж. Локка, створили «філософію прав індивідів, вільного ринку та обмеженого врядування» [93] і стали фундаторами анло-аме- риканської течії лібертаризму — основи новітньої системи пра- ворозуміння, яке дало можливість визначити перспективи суспі­льної трансформації й здійснити концептуальне оформлення су­спільного ідеалу: держави, обмеженої правом, що забезпечує ре­алізацію загальнообов’язкових норм поведінки, легітимованих громадянським суспільством.

Саме основний аспект лібертаризму — розрізнення права і закону — сприяв утіленню в політико-правових актах і утвер­дженню в соціальній практиці принципу верховенства права, визнання «визначальної ролі права у відносинах між учасника­ми суспільного життя, у діяльності державних та недержавних організацій, соціальних спільнот та об’єднань» [94], наданню «особливого значення гідності кожного індивіда, що тягне за собою як права, так і відповідальність», що має важливе зна­чення для формування взаємовідносин у громадянському суспі­льстві, яке, за визначенням Д. Боаза, є складною мережею об’єднань та зв’язків між людьми [95].

Нейтралісти-федералісти не були такими радикальними. По­діляючи погляди демократів про верховенство влади народу в державі, водночас висловлювали думку про необхідність обме­ження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справед­ливості.

Одним із федералістів, які піддавали сумніву принцип прав­ління більшості, був Джон Адамс (1735—1826). Йому імпонувала думка Т. Джефферсона про законодавчу і політичну незалежність північноамериканських колоній, на підтримку якої він навів низ­ку історичних і юридичних аргументів.

Після завоювання незалежності Дж. Адамс у кількох працях виклав основні принципи державного устрою, серед яких — і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, або система стримувань і противаг.

Утім він гадав, що ця система уможливлює існування монар­хії, де знать контролює короля, а міністри контролюють знать. Його соціальним ідеалом була змішана форма правління, законо­давчим органом якої є двопалатний парламент (верхня палата аристократична, нижня — демократична) і підпорядкована їй ви­конавча влада. Існування законодавчої влади в такому вигляді він обґрунтовував тим, що в суспільстві існують різні соціальні гру­пи і класи. Аристократія, за вченням Дж. Адамса, є панівним елементом усякого суспільства ще з давніх-давен.

У суспільстві завжди має місце панування однієї групи людей над іншою і прагнення контролювати життя людей. Формами та­кого впливу, на його думку, є влада і примус, які опікуються проблемами суспільства, забезпечують його стабільність. Водно­час із владою і силою в суспільстві співіснують свобода, право і закон, які санкціонують владу і примус. Щоб влада зі своєю си­лою (примусом) не перетворилась на зло через гріховність і хиб­ність людини, необхідно запровадити принцип стримувань і про­тиваг, що й було запропоновано Дж. Адамсом у Массачусетській декларації прав, яка супроводжувала конституцію цього штату (1780 р.) [96].

Апологетом сильної централізованої влади був Александер Гамільтон (1757—1804). Він висловлював сумніви щодо само­стійності місцевої влади і конфедерації, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави із сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.

Обіймаючи посаду міністра фінансів за часів Вашингтона, А. Гамільтон втілював у життя свої ідеї. Він, зокрема, був заснов­ником державного банку, сприяв запровадженню митних тари­фів, безпосередньо здійснював кредитно-фінансові реформи. По­зицію цього політичного та державного діяча рішуче підтри­мували купці, підприємці, а також інтелігенція.

Права і свободи людини він вбачав невідчужуваними і таки­ми, що дані їй від народження. Обгрунтував цю тезу у своїй полі- тико-правовій теорії і всебічно намагався втілити її в позитивне законодавство і реалізувати в соціальній практиці. Створення га­рантій з забезпечення цих прав уважав однією з головних функ­цій держави. Покладав великі надії на сильну виконавчу владу, яка, на його думку, здатна ефективно скерувати всі можливості суспільства на подолання кризових явищ, наявних в американсь­кому суспільстві на етапі становлення державності.

Водночас погляди А. Гамільтона стосовно сутності й соціаль­ного призначення влади були близькими до поглядів Ш. Л. Мон­тескье та Дж. Адамса. Він, зокрема, погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, не­обхідно втілити в практичне політичне життя принцип стриму­вань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.

Законодавчий орган, на його думку, має бути двопалатним, виконавча влада — сильною й централізованою, а судді — не­залежними та довічно призначеними на свої посади. З цього приводу він зазначав, що виконавча влада володіє мечем, кон­грес (законодавча влада) — гаманцем, а судді — тільки мудрі­стю.

Щодо форми правління А. Гамільтон не мав чіткої позиції. Спочатку він був прибічником обмеженої монархії, а згодом більш вдалою вважав президентську республіку з широкими пов­новаженнями президента. Головна мета держави, на його дум­ку — убезпечення приватної власності.

Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р.

За практичне втілення в життя республіканської форми прав­ління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання «батька конституції» дістав федераліст Джеймс Медісон (1751 — 1836), який був прибічником теорії природного права, пропону­вав конституційне закріплення прав людини і громадянина, під­тримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір.

Дж. Медісон зробив спробу з’ясувати причини суспільних конфліктів і дійшов висновку, що ними є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій. Під категорією «фракція» він ро­зумів сукупність громадян, які об’єднані та спонукаються до дій єдиним поривом пристрасті, інтересу або думки, що є ворожим щодо прав інших громадян, а також сукупних інтересів суспільс­тва. Фракції можуть завдати шкоди суспільству; аби цього не сталося, необхідно усунути причини, що підштовхують до шкід­ливих для суспільства дій.

На думку Дж. Медісона, у невеликих державах фракційна різ­ність зведена тільки до меншості та більшості, а у великих — суспільство поділено на великий спектр фракцій. Причиною ви­никнення останніх є відмінність поглядів людей на релігію, сис­тему влади, політику, а також нерівний розподіл власності.

Погляди мислителя стосовно форми правління формувалися протягом тривалого часу. Спочатку у своєму політико-правовому вченні він намагався пристосувати аристократичне правління до нових умов, а відтак віддав перевагу республіканській формі як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. До того ж республіка гарантує й забез­печує права людини, насамперед право на власність, а також по­літичні права.

Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.

Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв’язану систему («масу влади»), що складається з виокремлених законо­давчої, виконавчої та судової гілок.

У політичному есе Дж. Медісона, А. Гамільтона та Дж. Джея «Федераліст» суспільний ідеал набув свого теоретичного обґрун­тування, де втілились особливості американської моделі правової держави та концептуальні засади її взаємозв’язків із громадянсь­ким суспільством, в якому «високий рівень порядку є необхідним для виживання та процвітання індивідів», що «мають право на захист свого життя, свободи та власності» [97].

Теоретична обґрунтованість і прогностичність запропонованої концепції модернізації суспільства і держави, а також аргумента­ція щодо способів подолання спірних проблем теорії поділу вла­ди свідчать, що «американська політико-правова ідеологія не сприйняла в незмінному вигляді жодної соціально-філософської системи Старого Світу» [98].

У цьому плані не можна погодитись із тезою [99], що в прак­тиці американського державотворення була запроваджена лок- ківська модель поділу влади, оскільки у «Федералісті» йдеться про вчення Ш. Монтеск’є.

Автори «Федераліста» вперше в історії політико-правової дум­ки здійснили критичну переоцінку запропонованого ним меха­нізму поділу влади. На основі аналізу стану правового забезпе­чення державотворчих процесів північноамериканських штатів у «Федералісті» віддається належне авторству Ш. Монтеск'є сто­совно «безцінної аксіоми політичної науки», що він «препідніс її і наочним чином представив увазі людства» [100], і робиться ви­сновок, що в окремих штатах «законодавча, виконавча і судова влада на ділі зовсім не поділені і не автономні». «У деяких випад­ках визначальний принцип...порушувався у зв’язку зі змішанням і навіть злиттям трьох різних родів влади...і що в жодному з перелічених випадків належним чином не було передбачено, як на практиці забезпечити їх поділ, заявлений на папері» [101].

У зв’язку з тим, що «просте проведення на папері кордонів між законодавчою, виконавчою і судовою владою не створює до­статнього захисту від тих вторгнень, які ведуть до притаманного тиранії зосередження всієї повноти влади в тих само руках» [102], у «Федералісті» на основі досвіду північноамериканських штатів пропонується політико-правовий механізм втілення прин­ципу поділу влади в життя, який в Америці дістав назву система стримувань і противаг.

У зазначеній праці перш за все передбачається виключити можливість домінування законодавчої влади в державному меха­нізмі, оскільки вона за республіканської форми правління «неми­нуче стає панівною». Це виключається, на думку авторів, через особливу процедуру формування парламенту «різними способа­ми» та відповідний поділ його на різні гілки, які діють згідно з різ­ними принципами, «наскільки це припустимо за загальних обов’язків і загальної залежності від народу».

По-друге, кожна гілка влади повинна мати власну волю і бу­дуватись на засадах, коли її посадові особи мають якнайменший стосунок до призначення посадовців іншої. Важливою є також вимога, «щоб усі призначення на найвищі посади у законодав­чих, виконавчих і судових органах виходили від першоджерела влади— від народу й ішли по незалежних один від одного ка­налах».

По-третє, необхідною умовою врівноваження гілок влади є (поряд з запобіганням узурпації влади парламентом) зміцнення виконавчої влади. «Природним захистом від законодавців може бути для глави виконавчої влади право вето» [103], хоч у надзви­чайних випадках є небезпека його скасування або недостатня ефективність його застосування з урахуванням суб’єктивних чинників глави виконавчої влади.

Ще одним аспектом незалежності виконавчої влади, на думку авторів «Федераліста», є «дієздатність президента», під якою маються на увазі чотири взаємозв'язані компоненти: єдність, тривале перебування на посаді, належна опора на народ, а також компетентність влади.

Ще два надзвичайно важливих аспекти системи стримувань і противаг, що запропоновані у «Федералісті»: децентралізація фе­деральної влади, юридичне визначення повноважень, врівнова­ження зв'язків і системи взаємоконтролю центральної влади та влади штатів за умови визнання народу єдиним джерелом всякої влади. Тобто йдеться про дуалістичний федералізм з вагомими аспектами самоврядності, створення умов для розвитку інститу­тів громадянського суспільства.

Необхідно, — зазначали автори в цьому плані, — «розбити суспільство на таку велику кількість окремих груп громадян [104], яка зробить будь-яке об’єднання заради несправедливості мало можливим і нездійсненним»

Європейська за походженням ідея поділу влади була трансфо­рмована в суто американську систему стримувань і противаг. У формуванні політико-правового механізму реалізації принципу поділу влад в США була відкинута відома свого часу в Англії ідея верховенства парламента.

«Згідно з задумом «батьків-засновників», що був виражений у букві та дусі Конституції, основна роль відводилась президенту як верховному носієві виконавчої влади. Система стримувань і противаг повинна була забезпечити стабільність державних і правових інститутів, безперервність функціонування самої дер­жавної влади...» [105].

Конституція встановила різні способи формування окремих елементів механізму держави: законодавчої, виконавчої та судо­вої гілок влади з метою стримування і противаг одна одній. Зок­рема, палата представників Конгресу США обирається безпосе­редньо населенням, друга його палата — Сенат — легіслатурами штатів (законодавчими органами суб’єктів федерації).

Глава виконавчої влади— президент обирається колегією ви­борців, які для цього, своєю чергою, обираються населенням.

До формування Верховного Суду мають стосунок президент і сенат.

Важливим аспектом інтерпретованого американцями принци­пу поділу влади є різні терміни легітимності органів державної влади. Палата представників конгресу обирається на дворічний термін, а третина членів сенату кожні два роки підлягає ротації; президент держави обирається на чотири роки; судді Верховного Суду обираються довічно.

Кожна з гілок державної влади має повноваження контро­лювати діяльність іншої і в необхідних випадках впливати на її рішення.

Сенат має право обмежити право президента щодо призна­чення на високі посади, відхиливши відповідну його пропозицію; не підтримати укладений президентом міжнародний договір.

Уперше у світовій практиці судова влада в США посіла особ­ливе місце в механізмі держави. На відміну від судів європейсь­ких країн, яким були підсудні лише справи приватних осіб, дія­льність Верховного Суду США як «єдиної у своєму роді загальнонаціональної судової установи» набула «політичного ха­рактеру».

«Від семи федеральних суддів постійно залежить спокій, процвітання і саме існування союзу. Без них конституція пере­творилася б на мертву букву; саме до них звертається виконав­ча влада в надії знайти захист від втручання законодавчих ор­ганів; до них же звертається і законодавча влада, коли пробує убезпечити себе від тих чи інших дій влади виконавчої; звер­тається до них і Союз—щоб примусити окремі штати підко­рятися йому; і окремі штати — щоб відхилити зайві зазіхання Союзу; і суспільство, вступаючи в боротьбу з приватними ін­тересами; і консервативні сили, які боряться проти демократи­чної дестабілізації» [106].

Конгрес може відхилити внесені президентом законопроекти, притягнути його до відповідальності в порядку особливої про­цедури — імпічменту.

Своєю чергою, президент впливає на орган законодавчої вла­ди через відкладальне вето.

Завершувався процес формування американської системи стримувань і противаг запровадженням механізму конституцій­ного контролю. Верховний Суд був наділений повноваженнями здійснювати контроль за парламентом і главою держави спосо­бом перевірки відповідності конституції їхніх нормативно- правових актів.

Запропонований Т. Джефферсоном у Декларації незалежнос­ті соціальний аспект державності правового характеру надалі був втілений у Конституції США. У преамбулі Основного Зако­ну зазначено, що конституція запроваджується, поряд з розв’я­занням завдань «утвердження правосуддя, збереження спокою в краї, налагодження спільної оборони», також з метою «сприян­ня загальному добробуту» [107] і забезпечення для всіх «благ свободи».

Конституція виключає можливість припинення дії привілею habeas corpus, позбавлення громадянських та майнових прав чи ухвалення будь-яких законів, спрямованих на обмеження прав ех post facto [108].

Головною метою державного і суспільного ладу, концептуа­льні засади яких визначались Конституцією США, стало забез­печення громадянських, політичних і соціально-економічних прав. Основні з них: «свобода слова чи преси»; «право народу мирно збиратись і звертатися до уряду з петиціями про відшко­дування збитків»; «право народу на охорону особи, житла, па­перів та власності», презумпція невинуватості та інші [109] — були закріплені в Біллі про права (перших десяти поправках до Конституції США), який справедливо пропонується вважати «органічною частиною Конституції» [110].

Ідейним джерелом Білля про права була теорія природного права, яка справила визначний вплив як на юридичну техніку під час розробки цього нормативно-правового акта, так і на під­хід законодавчого органу під час його ухвалення. Білль, як за­значалося, лише окреслив основні права, що вимагали особли­вих гарантій з боку суспільства і держави, і створив передумови для громадян під час реалізації прав і свобод користуватись принципом «дозволено все, що не заборонено законом».

У поправці IX, зокрема, зазначається, що «перелік у Консти­туції певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом» [111].

З іншого боку, Білль про права підтвердив конституційні тен­денції щодо заборони органам держави обмежувати права і сво­боди громадян.

Ч. І розд. 10 статті Конституції заборонила законодавчим ор­ганам штатів «ухвалювати біллі про позбавлення громадянських та майнових прав, закони ex post facto або закони, що порушують договірні зобов’язання...» [112], а поправка І до Конституції встановила імперативний припис конгресу, який забороняє ухва­лювати закони, спрямовані на обмеження прав і свобод.

Утвердження американського конституціоналізму започатку­вало процес модернізації держав Західної Європи на засадах вер­ховенства права, визнання, гарантування та забезпечення прав людини, створення організаційних та юридичних механізмів фор­мування новітнього суспільного ладу.

Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і друга в сві­товій практиці Конституція Франції 1791 р. є, як стверджував свого часу М. М. Ковалевський у праці «Походження сучасної демократії» (1895 p.), прикладом спадковості і дальшого твор­чого розвитку ідей правової держави і громадянського суспі­льства.

Конституція США, на думку А. Блаустейна, стала «найважли­вішою статтею експорту Америки за кордон» [113].

Дослідники світового конституційного процесу відзначають також вплив як теоретичної думки, так і правової системи США на країни Латинської Америки. Наслідки такого впливу, зазна­чає зокрема А. А. Мішин [114], особливо відчутні як у перших латиноамериканських основних законах, так і в новітніх кон­ституційних актах.

Характеризуючи сутність соціально-правових аспектів дер­жавності США, один з теоретиків доктрини демократичного со­ціалізму Гарольд Дж. Ласкі (1893—1950) зазначав, що «...ге­ніальність американської системи полягає в тому, що вона від­давала владу в руки більшості, закони якої викликали глибоку повагу... Незважаючи на всі свої вади, американська система відрізнялась справжньою величчю. Люди були вільні, думали незалежно, були впевнені в собі й уміли співпрацювати. Ці яко­сті, своєю чергою, робили не потрібним «патерналізм» уряду, який постійно оберігає привілеї і таким способом обмежує іні­ціативу... Політична діяльність і можливості економічного роз­витку були практично необмежені...» [115], тимчасом як «за­гальнонаціональна влада в деякому сенсі зрікалася свого пану­вання» [116].