Становлення еколого-правової науки і доктрини в контексті природно-правової доктрини, їх співвідношення

Актуальність питання, що пропонується до розгляду, підтверджу­ється теоретичним і практичним значенням формулювання таких правових категорій, як «природно-правова доктрина», «еколого-право- ва доктрина», «екологічне законодавство», за допомогою яких розши­рюється наукове вчення про сутність і зміст екологічного права, його взаємодію з іншими правовими галузями й науками не тільки юридич­ної спрямованості, посилюється вплив на розроблення екологічного законодавства в умовах сталого розвитку і євроінтеграційних процесів та досвід його застосування, покращується тлумачення еколого-право- вих норм, прискорюється становлення сучасної державної екологічної політики України.

Доречно навести зауваження В. І. Андрейцева з приводу того, що наукові доктрини, які ґрунтуються на вимогах чинного екологічного законодавства, тенденціях його вдосконалення й концептуальних ідеях

окремих наукових шкіл, не враховують усієї гами законодавчого регу­лювання екологічних правовідносин, що вносить відповідний дисба­ланс у розвиток науки й навчальної дисципліни, мета яких - форму­вання у фахівців юридичного профілю різних еколого-правничих світоглядів і праворозуміння [770, с. 97].

В еколого-правовій науці (як і у всій юриспруденції) сьогодні ши­роко вживаним стає термін «доктрина». У сучасних умовах з ураху­ванням ступеня використання вчення доцільно вести мову не про тео­рію, концепцію, а про природно-правову доктрину в екологічних правовідносинах, законодавстві. Незважаючи на рівень і ґрунтовність проведених досліджень, досі не існує не лише одностайної думки щодо суті поняття «доктрина» й виконуваних нею функцій, а й навіть щодо її місця в системі джерел (форм) права.

Формування сучасної еколого-правової доктрини (видове понят­тя) як галузевої на визначальних положеннях правової доктрини (родо­ве поняття), що спирається на основи природно-правової доктрини (загальноправова категорія вищого порядку, в якій визначені найвищі цінності), зумовлене глобальною екологічною кризою, пов’язаною з вичерпанням природних ресурсів, забрудненням навколишнього при­родного середовища, недотриманням вимог екологічної безпеки при проведенні господарської діяльності, поводженні з відходами тощо. Беручи все це до уваги, міжнародне співтовариство наприкінці ХХ ст. обрало нову парадигму сталого розвитку, яка й досі залишаєть­ся актуальною^{[23] [24], а питання формування нового міжнародного екологіч-}

ного правопорядку - це не лише збільшення кількості угод екологіч­ного характеру, нормативно-правових актів на національному рівні, а й підвищення якості вітчизняної системи екологічного законодавства, яка не є досконалою. Чимало її актів, висхідними для яких виступають ціннісні орієнтири природно-правової доктрини, не відповідає сучасній еколого-правовій доктрині, європейським напрямам розвитку україн­ської державності й вимогам сьогодення.

Ще у постанові Верховної Ради України «Про попереднє схвален­ня законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади» від 31 серпня 2015 р. № 656-VIII була запро­понована така редакція ст.

Науково-теоретичне підґрунтя дослідження правової категорії «доктрина» становлять праці вчених дореволюційного, радянського та сучасного періодів у різноманітних сферах наукових знань, що стосу­ються теоретичних моделей і концепцій, присвячених методологічним підставам правової доктрини, порівняльному правознавству, теорії й філософії права, теорії правосвідомості і правової культури, джерел права, серед яких: С. С. Алексєєв, Дж. Г Берман, М. Й. Байтін, А. І. Бо- бильов, С. В. Бошно [156], А. О. Васильєв [180], С.

Крім того, стали у пригоді наукові праці, що стосуються підходів до концепції так званого «відродженого природного права» (на що зверталася увага у підрозділі 1.1), історико-правових аспектів розвитку доктрини, серед яких можна виокремити публікації П. Г. Виноградова, В. К. Гессена, І. О. Ільїна, Б. О. Кістяківського, П. І. Новгородцева, Й. О. Покровського, А. В. Полякова [736], Л. Савіньї, П. Б. Струве, Ф. В. Тарановського, Є. М. Трубецького, В. Д. Шипова, Г Ф. Шерше- невича, Р Штаммлера та ін.

Базовими напрацюваннями, що сприяли вивченню порушених проблем, стали праці видатних німецьких юристів Е. Вольфа «Проб­леми природного права» [1239], Г Шелауске «Філософські проблеми природно-правової дискусії в Німеччині: 1945-1965» [1225], Г Вель- целя «Природне право і матеріальна справедливість» [1235, с. 108-153], Ф. Віакера «Історія приватного права Нового часу» [1237, с. 132-215], Г. Кленнера «Від права природи до природи права» [415] і М. Ліберіх «Історія права» [1217], а також дисертаційне дослідження Н. Г. Ряб- ченко, предметом якого стали процес і результати розвитку природно- правових учень у Німеччині (з давніх часів до сьогодення) з урахуван­ням розуміння природного права на сучасному етапі, а саме концепції відродженого природного права, проблеми співвідношення права природного й позитивного [951].

Еколого-правові аспекти розвитку правової доктрини були об'єктом вивчення В. І. Андрейцева, Г І. Балюк, А. Г Бобкової, А. П. Гетьмана, О. К. Голіченкова, П. О. Гвоздика, Т. Г Ковальчук, М.

Вагомий внесок у розкриття філософсько-правових, методологіч­них і наукознавчих засад правознавства, доктринальних вимірів верхо­венства права, прав людини, правової системи, праводоктринальних концепцій сучасної української державності й історико-правових доктрин зробив колектив авторів монографії «Загальнотеоретична та історична юриспруденція» п'ятитомника «Правова доктрина України» [769]. У «Великій український юридичній енциклопедії» правова док­трина розглядається як «зумовлена характером правової культури суспільства цілісна і логічно узгоджена сукупність визнаних юридич­ною спільнотою ідей і наукових поглядів на право, що виступає основою професійної правосвідомості й концептуальним підґрунтям нормо- творчої, правозастосовної, правотлумачноїдіяльності» (курсив наш. - Г. А.). Правова доктрина є продуктом наукової діяльності, своєрідним підсумком пізнання державної дійсності в конкретний історичний період [194, с. 471].

Слід підтримати думку Г. І. Балюк у тому, що еколого-правова на­ука не є винятком [112, с. 252]. У той же час, як уже наголошувалося, розвиток науки - це процес не лише кількісного накопичення знань щодо будь-якого явища, а й еволюційного переходу до усвідомлення його нової якості. На сьогодні найбільш системно до вивчення доктри­ни сучасного екологічного права України у ХХ - ХХІ ст. підійшли автори розділу монографії «Доктринальні проблеми екологічного, аграрного та господарського права» [770] вищезгаданого п'ятитомника. Як зауважує В. І. Андрейцев, науково-правові доктрини формувалися і легалізувалися на ґрунті існуючого механізму правового регулюван­ня з усіма його прогресивними й регресивними ідеями, приписами, установками щодо здійснення різних видів діяльності, які були б су­місними з принципами відповідної екологічної політики.

Зазначене наукове дослідження буде проведене за такою схемою: еколого-правова наука → доктрина → природно-правова доктрина → правова доктрина → еколого-правова доктрина → еколого-правова державна політика → екологічне законодавство.

Починаючи висвітлення досліджуваних питань, визначимося з тер­мінологією. Поняття «наука» вживається на позначення: а) системи знань про дійсність; б) сфери людської діяльності, метою, призначен­ням і функцією якої є вироблення й систематизація цих знань; в) окре­мих галузей науки [599, с. 402]. У свою чергу, беручи до уваги дефіні­цію В. І. Андрейцева, галузева еколого-правова доктрина є результатом еколого-правових наукових досліджень, що ґрунтуються на міждисци­плінарних підходах до науки екологічного права. Як нове знання док­трина набуває статусу наукового за умов відповідності двом вимогам: науковій обґрунтованості (достовірності) й формально-логічній відпо­відності загальним вихідним принципам і закономірностям правової науки [616, с. 8].

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-XII [845] в дер­жаві провадяться систематичні комплексні наукові дослідження навколишнього природного середовища і природних ресурсів з ме­тою розроблення наукових засад їх охорони й раціонального вико­ристання і забезпечення екологічної безпеки. Координацію й уза­гальнення їх результатів здійснюють НАН України й центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Крім того, під­ґрунтям для подальшого розвитку сучасної екологічної науки є за­кони України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 26 лис­топада 2015 р. № 848-VIII [831], «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 р. № 1556-VII [783], постанова Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: “Про стан та законо­давче забезпечення розвитку науки та науково-технічної сфери дер­жави”» від 11 лютого 2015 р. № 182-VIII [859], Указ Президента України «Про Стратегію сталого розвитку “Україна-2020”» від 12 січня 2015 р. № 5/2015 [866] тощо. Усі ці акти спрямовані на вдо­сконалення й піднесення науки, у тому числі суспільно-гуманітарної, складовою якої є наука екологічного права. Завдання останньої по­лягає в розробленні й систематизації екологічного законодавства з урахуванням впливу соціальних, економічних, політичних і між­народних чинників.

Щоправда, незважаючи на прийняття Закону України «Про науко­ву та науково-технічну діяльність» від 26 листопада 2015 р. № 848-VIII [831], метою якого є модернізація законодавчого забезпечення сфери наукової і науково-технічної діяльності, створення умов для підви­щення ефективності наукових досліджень і використання їх результа­тів для забезпечення розвитку усіх сфер суспільного життя, втілення його норм відбувається вкрай повільно. Звісно, Закон: а) створює до­ступ до фінансування наукових досліджень не тільки для певних ін­ституцій, а й для колективів учених і навіть для індивідуальних науков­ців; б) змінює всю систему фінансування таких досліджень; в) збільшує частину грантового фінансування, яке буде розподілятися через На­ціональний фонд досліджень України [832]; г) надає пріоритети для розвитку наукових досліджень в університетах; д) передбачає участь молодих учених у формуванні наукової й науково-технічної політики; е) вводить норму, якою державним науковим установам і державним університетам, академіям, інститутам надається право бути співзас- новниками господарських товариств з метою використання об'єктів права інтелектуальної власності. Проте швидко цього домогтися важ­ко, а отже, ще багато потрібно зробити для дієвого функціонування цього Закону.

Додамо, що нині треба брати до уваги й той факт, що межі між­народного співробітництва, встановлені Угодою між Україною і Єв­ропейським Співтовариством про наукове і технологічне співробіт­ництво, дозволять швидше досягти мети - поступового наближення України до політики і права ЄС у цій сфері й залучення нашої держа­ви до європейського дослідницького простору, що теж передбачено Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європей­ським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода про асоці­ацію). Беручи все це до уваги, О. О. Орендарець завдання науки еко­логічного права на сьогодні вбачає в обґрунтуванні сучасної концеп­ції і доктрини розвитку екологічного права в умовах економічного й соціального сьогодення, пріоритетних напрямів законотворчої ді­яльності в цій сфері суспільних відносин на найближчу й віддалену перспективу, системності розроблення і прийняття еколого-правових законів з урахуванням економічних, соціальних, міжнародних і по­літичних викликів [677, с. 3]. Із приводу наведеного В. І. Андрейцев наголошує, що еколого-правова наука все ж повинна передувати створенню наукових доктрин і концепцій розвитку екологічного за­конодавства, формуванню екологічної політики держави (курсив наш. - Г. А.). Це, звісно, значною мірою прискорить розвиток остан­ньої, забезпечить утвердження принципів екологічного права у прак­тиці правозастосування, що, так би мовити, «заборгувала» саме еко- лого-правова наука, зокрема щодо визначення наукових підходів і викладення теоретично-практичних положень окремих науково- освітніх правничих шкіл [30, с. 98].

Принагідно як підсумок навести запропоноване в дисертаційному дослідженні О. О. Орендарець визначення поняття «наука екологічно­го права». Науковець розглядає її як комплексну, суспільну, юридичну науку, що становить систему знань про екологічне право як галузі права й законодавства (сукупність відносин у сфері раціонального ви­користання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки), про його систему, еколого-правові норми і правові інститути, про екологічне законодав­ство і практику його застосування, про ефективне еколого-правове виховання, взаємодію екологічного права як науки, галузі права, за­конодавства і навчальної дисципліни, що сприяє розвитку цієї системи, а також про закономірності її виникнення, функціонування, взаємодію і розвиток напрямів удосконалення [677, с. 6-7]. Зазначимо, що таке трактування розглядуваного поняття є дискусійним і вимагає подаль­шого аналізу.

Для повноти і всебічного вивчення питання важливим є те, що формування доктрин пов'язане зі створенням наукових шкіл. У су­часний період, на переконання В. І. Андрейцева, процес формування останніх все більше набуває міжгалузевого спрямування, що пояс­нюється появою потужних науково-координаційних центрів шляхом легалізації всеукраїнських і міжнародних наукових структур, лідери яких мають можливість організовувати структуровані мобільні науко­ві колективи, довкола ідей і доктрин яких об'єднуються науковці відповідних правничих знань [32, с. 21]. І немов продовжуючи й роз­виваючи наведену думку, С. І. Максимов наголошує: універсальні вчення набувають доктринального характеру (курсив наш. - Г. А.), лише коли вони застосовуються для вирішення того чи іншого право­вого питання, хоча ці вчення (наприклад, позитивізм і теорія при­родного права, концепція верховенства права - правової держа­ви) і формулюють свої положення в абстрактній, у найзагальнішій формі [561, с. 63].

Перейдемо до наступного питання. Звертаючись до аналізу змісту загальнонаукової категорії «доктрина», якою оперують суспільство­знавчі науки, й відзначаючи багатозначність її трактувань в енцикло­педичних, філософських, юридичних словниках, підкреслимо, що при її вивченні й намаганні навести наукове визначення використовують такі поняття, як учення, основні ідеї, задум, теорія, наука, система по­глядів, а іноді вона розглядається і як синонім терміна «концепція», що не є виправданим. Отже, наведені вище категорії в багатьох випадках сприймаються як тотожні. Слушним є зауваження М. В. Кармаліти, що ні ідеї, ні теорії, ні концепції не визнавалися джерелами права, у той час як за доктриною такий статус закріпився і в національних, і в між­народних правових системах [405, с. 18], і це є ключовим концептом для сприйняття природно-правової доктрини.

Передусім слід указати, що слово «доктрина» означає теорію, на­уку, що спирається на певні засади [945]. Доктрина (від лат. doctrina - вчення; навчання, утворено від doctor - учитель) - «політичне, науко­ве, філософське, військове та інше вчення, теорія, система поглядів», «наукова або філософська теорія, провідний теоретичний або політич­ний принцип» [196, с. 314; 977, с. 180].

В енциклопедичному словнику Ф. А. Брокгауза, І. А. Єфрона оби­два терміни трактуються як тотожні: доктрина - вчення [1163, с. 898], концепція - поняття [1163, с. 145].

Крім того, до англійського розуміння правової доктрини прийнято включати дійовий аспект застосування права, не обмежуючи її тільки думками вчених і практиків. Оксфордський словник синонімів об'єднує значення доктрини з догмою (dogma), максимою (maxim), каноном (canon), принципом (principle) [1213, с. 132]. Поширеним є тлумачення доктрини як «правила або принципу права, здійсненого за допомогою судових рішень» (a rule or principle of law developed through court decisions) [1211, с. 91]. Деякі словники визначають доктрину як «основ­ні принципи права» (a general principle of law), «корпус вчення» (body of teaching), «переконання і концепції церкви, політичної партії, науко­вої школи» (beliefs and teachings of a church, political party, school of scientists) [1212, с. 256], «сукупність релігійних або політичних пере­конань» (a set of religious or political beliefs) [1215, с. 202] тощо.

Термін «доктрина» запозичений з латинської мови через західно­європейські (від нім. doktrin, фр. doctrine) [336, с. 105]. В енциклопе­дичній літературі він тлумачиться як «учення, наукова або філософська теорія, нормативна формула, керівний теоретичний або політичний принцип» (наприклад, воєнна доктрина [860]), «сукупність визнаних наукових чи офіційних поглядів на цілі, завдання, принципи й основні напрями забезпечення будь-чого» [148, с. 591; 1037, с. 293].

У той же час варто ще раз зауважити, що в юридичних джерелах, зокрема в наукових роботах з екологічного права, існують розбіжності щодо усвідомлення правознавчої природи доктрини, трактування її суті й ознак. За сучасних умов у юриспруденції правовою категорією «док­трина» оперують у різноманітних словосполученнях: позитивістська, природно-правова доктрина, доктрина абсолютного суверенітету, док­трина контролю над злочинністю, доктрина національної безпеки, доктрина правова, державно-правова доктрина, доктрина верховенства права, міжнародно-правова доктрина (або доктрина міжнародного права)¹, доктрина глобалізації прав людини і громадянина^{[25] [26], доктрина}

розвитку прав людини [671, с. 331-358], доктрина правової охорони навколишнього середовища¹, доктрина екологічного процесуального права^{[27] [28]}, доктрина міжнародно-правового регулювання забезпечення до­бробуту тварин та захисту їх від жорстокого поводження^[29], доктрина зайнятості [1103] тощо, що ще раз підтверджує багатоаспектність цьо­го терміна.

Зазначимо, що будь-яка доктрина спирається на уявлення про при­роду права, на те, чим воно є. Підґрунтя таких уявлень, як зазначає С. І. Максимов, становлять дві протиборні інтуїції: а) право - це со­ціальний факт; воно створюється можновладцями (наприклад, законо­давцями й суддями) або звичаями, що існують серед людей; б) судді й дослідники права отримують знання про нього шляхом оцінних операцій, тобто тлумачення законодавчих актів, прецедентів та інших джерел права. Таке тлумачення неодмінно пов'язане зі справедливістю; отже, несправедливе тлумачення є хибним [561].

Нагадаємо, наука екологічного права у своїй еволюції пройшла декілька етапів. Крім того, досягнення, отримані під час кожного з них, дозволяють диференціювати, виокремити правові інститути, підгалузі й галузі екологічного права в процесі їх формування, а з огляду на це з'являються підстави найвищим етапом вважати інтеграцію як синтез знань. Спираючись на наведене, можемо вести мову про те, що еволю­ція еколого-правової науки - це безперервний процес, який віддзерка­лює діалектику екологічних відносин, хоча і проходить нерівномірно, що зумовлено розвитком різних галузей знань - технічних і соціальних. Не менш важливим при цьому є те, що інтеграція різних сфер знань в екологічне право сприяє створенню науково обґрунтованої еколого- правової доктрини, закладає фундамент правового регулювання сус­пільних відносин, які забезпечують екологічні права, екологічний правопорядок, гармонійну взаємодію природи й суспільства і задо­вольняють інтереси суб'єктів.

Примітно, що нині природно-правова доктрина, яка тривалий час була поза визнанням сучасної юриспруденції, стає основою для розви­тку всіх правових доктрин, ціннісним орієнтиром. Той факт, що право­ва доктрина разом з її складником (еколого-правовою доктриною) є од­нією з форм результатів наукових досліджень, які мають наукову цін­ність, є безперечним.

Підсумовуючи наведене, вкажемо, що природно-правова доктрина існує з XVII ст., точніше, з часів виникнення школи природного права Г. Гроція, тобто вона еволюціонувала понад три століття, а це досить тривалий проміжок часу. Практична значущість природно-правових підходів до розвитку правової системи України залежить насамперед від їх соціально-емпіричної спрямованості, від того, якою мірою вони передбачають вивчення й урахування реальних соціальних (економіч­них, психологічних, моральнісних, культурних та ін.) засад юридич­ного регулювання [904, с. 128].

У сучасній теорії й філософії права серед підходів і концепцій можна виокремити дві групи: а) ті, в яких існують відносини допов- нюваності, компліментарності між природним і позитивним правом або між відправними типами праворозуміння, доктринами (Р. Моулз, Л. Александер, Г. В. Мальцев та ін.), і б) ті, що зорієнтовані на той чи інший варіант інтегрування, синтезу природного й позитивного права (інтегративна юриспруденція Дж. Холла, Г. Дж. Бермана, М. Вілле, П. О. Сорокіна та ін.; онтологічна герменевтика А. Кауфмана; концеп­ція «права як цілісності» Р. Дворкіна і концепція «внутрішньої мораль­ності права» Л. Л. Фуллера; ідеї «природності позитивного права» й «позитивності природного права» Е. Л. Тінанта; «комунікативна теорія права» А. В. Полякова; «реалістичний позитививізм» Р. А. Ро­машова; «формально-змістовні» підходи Є. М. Трубецького й П. А. Оля, «природно-позитивне право» В. М. Шаріфова, соціологічно-орієнто- ване праворозуміння О. В. Петришина та ін.). Окремо слід згадати ідеї сучасних науковців, серед яких С. С. Алексєєв [10, с. 369-375], В. А. Ба- чинін [118, с. 76-87], а також концепцію багаторівневої правової ре-

альності С. І. Максимова [556, с. 178-179; 559, с. 39-42] й А. А. Коз- ловського [441, с. 178, 193], які пропонують інтегрування природного й позитивного типів розуміння права на засадах доповнюваності [цит. за: 904, с. 102-103].

Із нашої точки зору, другий напрям, тобто інтегрування, з позицій еколого-правової доктрини є більш доцільним, оскільки вона форму­ється на засадах синтезу природного й позитивного права, а в подаль­шому екологічного права та екологічних відносин. Отже, ми більше схиляємося до інтегрування (синтезу) екологічного права природного і позитивного, правової та природної доктрини.

Останніми роками з'явилися праці, в яких природно-правова док­трина в її методологічному вимірі стає предметом цілеспрямованої рефлексії (С. П. Рабінович [901; 903], Д. Є. Прокопов [876], Р. О. Гав- рилюк [214] та ін. [див.: 485; 486; 487; 717]). У теорії права й галузевих юридичних науках позитивістське і природно-правове праворозуміння виявляє себе, як вважає С. І. Максимов, головним чином через концеп­ції ототожнення і розрізнення права й закону. Причому, якщо в теорії права таке розрізнення стало загальновизнаним, то на рівні галузевих доктрин за інерцією переважає позитивістський за своїм характером підхід [561, с. 71].

Наприклад, П. О. Гвоздик у своїй монографії проаналізував різні дефініції терміна «екологічне право» й пов'язані з указівкою на нього джерела, провів узагальнення поглядів на правові джерела його тво­рення і зробив висновок про існування трьох способів трактування: 1) через визначення сукупності правових норм, якими регулюються певні суспільні відносини; 2) як сукупність правових норм та інших чинників формування права (ідеї, правовідносин тощо; що, по суті, є вираженням розуміння в широкому сенсі права); 3) шляхом обмежен­ня загальною вказівкою про призначення екологічного права як регу­лятора відповідних відносин (це найбільш універсальний, загальний підхід¹). Усі ці способи дають уявлення про право й способи його ви- ^[30]

раження, опрацьовані в загальнотеоретичних дослідженнях сутності права з акцентом на ті чи інші особливості зовнішнього його вияву. Як вважає П. О. Гвоздик, превалює при цьому нормативістський підхід до тлумачення права як сукупності регулятивних норм [221, с. 10]. Ураховуючи ознаки джерел екологічного права України, науковець за­пропонував авторську дефініцію поняття «джерела екологічного пра­ва» - офіційно документовані акти загальнообов’язкового характеру уповноважених органів держави, що нею визнані й містять норми, якими впорядковуються екологічні відносини [221, с. 45]. Дослідник вважає, що немає сенсу переводити у площину екологічного права дискусії щодо численних підходів до його тлумачення, які торують шлях у теорії права, мають своїх прихильників, але яким бракує ши­рокого визнання. Натомість достатньо апробовані в науковій правовій літературі доктрини мають підтримку багатьох науковців, упевнено використовуються для обговорення доктринальних положень еколо­гічного права [221, с. 13]. Вирішуючи проблеми визначення екологіч­ного права та його джерел, учений виходить із того, що науковці вживають поняття «джерела права» у двох значеннях - практичному й теоретичному, що навряд чи сприяє доктринальному тлумаченню правової категорії «джерела права». У першому йдеться про формаль­но-юридичні джерела, які є зовнішньою формою вираження правових норм і дають уявлення про засоби внутрішньої організації правової матерії; у другому - про всі уявлення, що сприяють фактичному впли­ву на функцію створення й застосування права, зокрема, про моральні й політичні принципи, правові теорії, думки експертів, які несуть до­слідницьке навантаження [221, с. 14].

Викликають певний інтерес погляди правників стосовно сучасних інтерпретацій природного права, на яких базується новітня природно- правова доктрина, які розрізняються між собою відрізняються і які умовно можна розподілити таким чином: а) концепція натуралістичної юриспруденції (соціального натуралізму) О. М. Костенка [486]; б) кон­струкція природне й надприродне право, яка обстоюється С. С. Слив-

кою [974]; в) соціально орієнтований природно-правовий підхід М. І. Козюбри, у якому традиційна юснатуралістична проблематика (розрізнення права й закону, його духу і букви) розглядається як із теоретико-правових, так і з соціокультурних позицій [442; 444; 446]; г) концепція загальносоціального права П. М. Рабіновича [887; 892; 893; 895].

З огляду на важливість окресленого питання, на наше пере­конання, заслуговують на підтримку деякі засадничі положення вказаних концепцій, як-от: а) положення натуралізму про «природ­ну цілісність світу», «універсальність конституції» природи та ін. (О. М. Костенко); б) спроба поєднання низки натурфілософських підходів, що розглядаються як домінуючі, з окремими елементами некласичної й постнеокласичної філософії (де природне право ха­рактеризується як «синергетичне», а в деяких випадках - як «інтуї­тивне») (С. С. Сливка); в) спосіб вирішення традиційно юснатуралі- тичної проблематики з теоретико-правової і соціокультурної позиції, що дає змогу досліджувати природно-правовий підхід у державно- юридичній діяльності з урахуванням соціокультурних особливостей національної юридичної системи (М. І. Козюбра); г) ідея неминучості співіснування природного й легістського праворозуміння, що розгля­даються як діалектична єдність протилежностей (П. М. Рабінович). Водночас констатуємо, що наведені концепції мають певні недоліки, дискусійні положення, які є самостійним об'єктом дослідження для теорії й філософії права, філософії й соціології, а для науки еколо­гічного права важливе доктринальне значення має порівняння під­ходів до розуміння категорії «природа», висловлених у концепціях О. М. Костенка і С. С. Сливки. Якщо в концепції соціального натура­лізму «Природа» трактується як матеріальний Всесвіт, то в концепції «природного й надприродного права» під цим поняттям розуміється лише жива, органічна «Природа», з огляду на що, як не дивно, закони фізики й хімії віднесено до надприродних. У зв'язку з цим зауважимо, що однією з причин, що зумовлюють неоднозначне сприйняття сучас­ним правознавством інтерпретацій природного права як права «При­роди», є складність і багатозначність цієї основоположної категорії юснатуралізму, яка вже неодноразово була предметом спеціального аналізу з боку науковців. Недиференційоване й неконкретизоване оперування цією натурфілософською категорію здатне породжувати 144

низку непорозумінь і суперечностей, на деякі з яких, до речі, уже вказувалося [цит. за: 904, с. 110].

До наведеного варто додати, що підґрунтя природно-правової док­трини становить так зване опозиційно-бінарне мислення, властиве передусім цивілізації Західної Європи. Як наголошує С. П. Рабінович, слід визнати природно-правовий (юснатуралістичний) підхід у право­знавстві й тлумачити його як спосіб осмислення правової реальності, який виражає змістовий зв'язок між юснатуралістичним праворозу- мінням, на якому він ґрунтується, й методами дослідження світогляд­но-філософських проблем права. Науковець констатує, що у гранично загальному вигляді цей підхід є особливим способом філософсько- теоретичного пояснення буттєвих (антологічних) підвалин існуючої соціонормативної реальності, а також способом визначення її ціннос­ті [904, с. 94-95].

Українські вчені-правознавці заклали і продовжують удосконалю­вати засади етико-морального розуміння держави і права, розвинули низку демократичних гуманістичних ідей і концепцій, спрямованих на «олюднення» держави і права, формування принципу верховенства права й пов'язаності держави правом. Так, право ними розглядалося як своєрідний складник духовної культури народу. Ці ідеї впливали на розвиток екологічної правової свідомості. У методологічному плані при вивченні цих проблем значне місце посіла теорія природного пра­ва як особлива юридична філософія цінностей.

Закріплення природно-правової доктрини в Конституції України, в нормативно-правових актах, а також їх відтворення у змісті інших формальних джерел свідчать про визнання цих положень: а) юридич­ною спільнотою концептуальною основою нормотворчої, правозасто- совної і правотлумачної діяльності; б) практичною цінністю природно- правової доктрини для екологічного законодавства; в) на державному рівні природно-правова доктрина набуває юридичної сили, загальної обов'язковості, тобто стає формою права.

Таким чином, природно-правова доктрина становить загально- правове явище, загальноправову категорію вищого порядку, яка ін­тегрує, є своєрідною моделлю політико-правової реальності, право­вого регулювання, моральності, відображає потреби соціуму, опти­мальне співвідношення приватних і публічних інтересів, сприяє гармонійній взаємодії природи й суспільства, збереженню безпечно-

го довкілля, захисту життя та здоров'я населення. Крім того, вона є загальноправовою категорією, властива й екологічному праву, має позитивацію в екологічному законодавстві та є інтегруючою сукуп­ністю юридично-наукових трактувань і суджень про право, у межах яких розробляються й обґрунтовуються юридичні форми пізнання права і правових явищ, принципи, поняття, терміни, конструкції, способи, засоби, прийоми розуміння і тлумачення його джерел, сис­теми, структури тощо.

Вплив природно-правової доктрини на еколого-правову доктрину, їх кореляція, інтегрування, синтез виявляються у правотворчості, зо­крема, при розробленні понятійно-категоріального апарату, форму­ванні правосвідомості, підготовці нормативно-правових актів, про­веденні їх наукових експертиз тощо. Такі поняття, як «довкілля», «природа», «тваринний світ», «ліси», «лісовий масив», «рослинний світ» та ін., за своїм змістом постійно вдосконалюються наукою еко­логічного права, хоча деякі з них і мають легальне закріплення в за­конодавчій термінології (це так звані легальні категорії, поняття, терміни), проте, на жаль, неоднаково визначаються, мають різне тлумачення в окремих галузях законодавства України. Зрозуміло, що науковці намагаються усунути недоліки, суперечності й міжгалузеві концептуальні розбіжності. Дуже важливим і доцільним є створення уніфікованого понятійного апарату й наукового інструментарію як в екологічному праві, так і в інших юридичних науках. Представники різних еколого-правових шкіл повинні дійти консенсусу, порозуміння з низки питань, що стосуються понятійно-категоріального апарату, і це стане першим кроком для подальшої кодифікації екологічного законодавства [75, с. 90-91].

Для повноти розгляду питання варто додати, що дослідження пра­вової доктрини на пострадянському просторі вченими-правниками мали переважно загальнотеоретичний характер [117; 178; 179; 187; 294; 366; 405; 482; 520; 553; 616; 881; 1051; 1104]. Проте вони стосу­валися розкриття проблеми формування переважно галузевих доктрин, а ось природно-правова й еколого-правова все ще залишаються поза увагою науковців і не були самостійним об'єктом комплексного до­слідження.

Передусім наголосимо, що в різних наукових джерелах наводять­ся різноманітні дефініції категорії «юридична доктрина», як-от: 146

а) вчення (теорія) як сукупність теоретичних положень про правові явища; б) державна програма (концепція) регулювання суспільних відносин, постановка цілей, завдань, визначення засобів для їх реалі­зації; в) сукупність загальних засад, відправних принципів права, що підтримуються або санкціонуються державою; г) керівні теоретичні принципи, засадничі правові дефініції; д) наукові праці авторитетних дослідників; е) точки зору вчених-юристів із певних питань право- творчості й правозастосування; є) елемент правової системи та ін. Як бачимо, «доктрина» - це складне, комплексне й багатоаспектне поняття [55, с. 52].

Семантичний аналіз терміна «доктрина» дозволив А. О. Васильєву зробити висновок про існування двох його значень: а) доктрина як вчення, текст і б) доктрина як сукупність ідей, що підтримуються вче­ними. У контексті правознавства правову доктрину треба розуміти як учення про право й ідеї, що підтримуються й обстоюються корпора­цією юристів (курсив наш. - Г А.). Отже, існує розуміння доктрини як системи принципів, уявлень, поглядів на природу, суспільство й люди­ну [180, с. 19].

У філософсько-правовій науці зазвичай терміном «доктрина» опе­рують у контексті таких понять, як «учення», «соціальна наука», «фі­лософська теорія (природно-правова, позитивістська)», «ідеологія (ліберальна, соціалістична, консервативна)», «догма», «концепція» та ін. Проте у всіх випадках, як зазначає С. І. Максимов, при його за­стосуванні мається на увазі вчення (знання), яке певною мірою реду­ковано до внутрішнього несуперечливого ядра, завдяки чому воно націлене на безпосереднє використання на практиці. Загальне розумін­ня поняття «доктрина» у сфері юридичного значення набуває свого специфічного вияву як правова доктрина [561, с. 60-61].

Розглянемо основні підходи до праворозуміння категорії «правова доктрина». Передусім зупинимося на точці зору В. В. Копєйчикова, який наголошував, що правову доктрину варто розглядати як сукуп­ність (систему) наукових знань про певне правове явище. За відповід­них умов вона може бути розвинена у правову теорію з більшою чи меншою мірою узагальнення. Співвідношення між правовою доктри­ною і правовою теорією є дещо відносним. Якщо правова доктрина охоплює широке коло принципово важливих методологічних питань, вона може започаткувати розвиток відповідних теорій права. Пере­важно ж вона входить до теорії права як її елемент [599, с. 186]. Від­значимо, що природно-правова доктрина формує подальший розвиток і теорії екологічного права.

Як вважають Н. М. Пархоменко [693, с. 141], Т Я. Хабрієва [1076, с. 34], К. В. Романова [941, с. 4] та інші правознавці, правова доктрина за своїм змістом є найближчою до правової науки, і в більшості ви­падків під термінами «наука» і «доктрина» розуміють ідентичні, то­тожні терміни. Доктринальні положення мають переважно науковий характер, однак не будь-яка наука є доктриною. В юридичній науці існує безліч концепцій, підходів, теорій, якими пропонуються різні підходи (нерідко діаметрально протилежні за змістом) до вирішення тих чи інших проблем правового регулювання. Науковий плюралізм закладено в самому принципі науковості. Жодна наукова концепція не може претендувати на «істинність» в останній інстанції, а тому зазда­легідь припускає існування інших точок зору на досліджувану про­блему [959, с. 26].

Усе частіше перед науковцями постає питання, чи є правова док­трина джерелом (формою) права. Загальновідомо, що правові системи світу вирізняються своєрідністю джерел права, ступенем свого розви­тку, пріоритетом одних джерел над іншими. Проте в цих системах джерелами права визнаються нормативно-правові акти, нормативно- правові договори, правові звичаї, судові прецеденти (або судова прак­тика), загальні принципи права, правова доктрина. Так, у межах рома- но-германської правової системи важливу роль відіграють загальні принципи права як самостійне джерело права [1026, с. 108]¹. Як уточ­нюють правознавці (й це не викликає заперечення), до цього типу правової системи як своєрідний європейський різновид за формою належить українська правова система [967, с. 238; 673, с. 110]. У той же час питання кількості правових сімей, їх груп, класів і типів та їх класифікація були й залишаються дискусійними. Проте у вітчизняно­му науковому середовищі відчувається криза методології юридичного позитивізму, а це позначається на дослідженнях, які порушують проб­лему типології і класифікації правової системи України.

Вчені-правознавці виокремлюють два основні, діаметрально проти­лежні, суперечливі підходи, але це не виключає їх внутрішньої дифе­ренціації щодо визнання або заперечення регулятивної функції право­вої доктрини, її здатності бути джерелом права. Переважна більшість ^[31] фахівців розглядає доктрину як джерело (форму) права або як чинник, що помітно впливає на правотворчу і правозастосовну практику (А. О. Васильєв, М. М. Вопленко, В. В. Дєрвоєд, О. О. Зозуля, С. А. Ка­рапетян, М. В. Кармаліта, Т М. Пряхіна, Н. М. Пархоменко, Р. В. Пу­зиков, І. В. Семеніхін, В. В. Сорокін та ін.). Наприклад, О. О. Зозуля юридичну доктрину вважає загальноправовою категорією, що інтегрує сукупність юридично-наукових трактувань і суджень про позитивне право, в межах яких розробляються й обґрунтовуються юридичні фор­ми пізнання права і правових явищ, принципи, поняття, терміни, кон­струкції, способи, засоби, прийоми розуміння і тлумачення позитив­ного права, його джерел, системи, структури, дії і застосування, по­рушення й відновлення [365, с. 10].

У той же час М. В. Кармаліта правову доктрину розглядає як дже­рело (форму) права (курсив наш. - Г. А.), що містить систему осново­положних поглядів правознавців на державно-правові явища, науково обґрунтовує соціально важливі проблеми з метою більш ефективного їх вирішення й окреслює стратегічні перспективи правового розвитку держави. Дослідниця акцентує увагу на недоліках суто позитивісько- го підходу до розуміння поняття «джерело права» (курсив наш. - Г. А.), (наприклад, його ототожнення із системою джерел законодавства), який спрощував цю проблему й нівелював її значення для юридичної прак­тики [405, с. 1]. Висловлюємо солідарність із її твердженням щодо використання правової доктрини як джерела права у правових системах і доцільності трансформувати еколого-правову доктрину до джерел екологічного права у випадках: а) наявності прогалин у позитивному праві, оскільки саме правові ідеї є фундаментом права і мають велике значення для процесу його тлумачення; б) розроблення законопроектів та їх прийняття; в) втілення положень правової доктрини в рішеннях конституційних судів, їх обґрунтування на підставі правової доктрини судового чи адміністративного рішення за формулою «відповідно до панівної в науковій літературі думки» [405, с. 16-17].

Розглядаючи ознаки й перспективи розвитку системи джерел пра­ва, Н. М. Пархоменко акцентує увагу на необхідності підвищення в ній ролі правової доктрини, забезпечення постійного зворотного зв'язку юридичної науки і практики. На її думку, правова доктрина є частиною системи джерел права (її підсистемою), проте власної системної структури не має (курсив наш. - Г А.) [695, с. 11-12]. На наш погляд, доцільно підтримати позицію науковців, які вважають таке тверджен­ня суперечливим. Правова доктрина - це складне поліструктурне явище, елементами якого є взаємопов’язані галузеві правові доктрини. В юридичній науковій літературі із цього приводу висловлюється дум­ка про існування певних підвидів (рівнів) правової доктрини, під якими слід розуміти галузеві правові доктрини [549; 881; 988; 1052].

Як слушно зауважує С. В. Бошно, наукова праця може стати доктринальною, якщо вона містить практичні рекомендації, комен­тарі до законодавства та інших форм права; прогнозує процеси правотворчості й правореалізації; усуває прогалини законодавства (курсив наш. - Г. А.) [155, с. 79]. Такого погляду дотримуються й інші дослідники [617, с. 39]. Лише та частина наукових положень набуває ознак доктринальності, яка отримує загальне визнання юридичної спільноти, що є підставою для легітимації доктрини в суспільній свідомості, можливого офіційного визнання її державою (курсив наш. - Г. А.) (наприклад, шляхом включення того чи іншого доктри­нального положення до тексту закону) і сприйняття її юридичною практикою.

У зв’язку із цим доцільно навести точку зору М. М. Коркунова, який вважав: коли серед юристів із приводу того чи іншого питання сформувався усталений погляд, то він обов’язково впливає на юридич­ну практику, яка враховує його з огляду на науковий авторитет юрис­пруденції, доки не буде спростовано відповідний погляд communis opinio doctorum [478, с. 67, 149]. Стосовно цього М. Є. Мочульська підкреслює, що доктриною стають лише ті наукові твердження, що мають особливу наукову цінність і є загальновизнаними в наукових колах [617, с. 39]. На цю важливу властивість правової доктрини звер­тають увагу і Д. Ю. Любитенко й Є. О. Мадаєв [548, с. 24; 553].

У той же час М. Є. Мочульська доводить, що, крім об’єктивації в наукових працях (дисертаціях, монографіях, наукових статтях тощо) (курсив наш. - Г. А.), правова доктрина втілюється в різних формах, характеристика яких є необхідною передумовою встановлен­ня її місця й ролі в континентальній системі права. У результаті аналі­зу законодавства, правотворчої і правозастосовної практики держав, що входять до цієї правової системи, дослідниця з’ясовує основні форми вираження правової доктрини, серед яких на особливу увагу заслуговують законодавчі дефініції й висновки наукових правових екс­пертиз (курсив наш. - Г. А.). Вона стверджує, що вираження правової доктрини у формі законодавчих дефініцій характерне для більшості держав континентальної правової системи (зокрема, ФРН, Швейцарії, Франції, Польщі) і робить висновок, що загальною тенденцією стає зростання ролі наукових правових експертиз, а отже, реалізація право­вої доктрини у формі експертних висновків. Завдяки плюралістичному підходу до розуміння права в континентальній правовій системі роз­межовується загальне й конкретне поняття правової доктрини. Перше - це правове явище, об’єктивоване у формі наукової правової теорії, розробленої вченими для вдосконалення позитивного права; друге (конкретне) - це традиційне й фактичне джерело права, система науко­вих теорій, поглядів, концепцій, які визнані обов’язковими науковою юридичною спільнотою і юридичною практикою шляхом санкціону­вання їх судовою владою і які впливають на правотворчі, правотлумач- ні та правозастосовні процеси [616, с. 3-4, 9]. Не менш вагомим також є положення, що у вузькому значенні правову доктрину слід розуміти як окремий підтип, особливе правове явище, що існує в перехідному суспільстві [616, с. 4].

Слушною видається думка І. В. Семеніхіна з того, що доктриналь- ні положення стають загальнообов’язковими нормами права, а сама правова доктрина набуває ознак формального джерела права лише в разі її санкціонування (курсив наш. - Г А.) [959, с. 55]. Із приводу цього С. С. Алексєєв наголошує, що доповнення судами положень за­кону призводить до того, що у сфері права разом із законом народжу­ється особлива нормативна реальність [14, с. 120]. Джерелом такої реальності, з погляду О. О. Зозулі, є саме правова доктрина, найваж­ливіші, базові положення й висновки якої не дозволяють судді форму­лювати правила, що суперечать сутності права. За умови існування певних обставин (незрозумілості, нечіткості, наявності рамкового ха­рактеру законодавства) доктрина стає реальним джерелом права, що має судову легітимацію (курсив наш. - Г А.) [365, с. 171].

Як вважають М. М. Вопленко та В. П. Реутов, сутність такого санк­ціонування полягає в тому, що держава в особі своїх контрольно-на­глядових і нормотворчих органів не заперечує, а допускає з мовчазної згоди чи в найзагальнішій формі визнає й бере під свій захист певні правила й норми [212, с. 48; 914, с. 60].

Інакше сприймають правову доктрину С. С. Алексєєв, П. П. Бара­нов, С. В. Батурін, а саме як категорію значно вищого порядку. У їх­ньому розумінні вона є комплексною, інтегруючою категорією, що виступає в ролі своєрідної моделі політико-правової дійсності, право­вого регулювання, відображає потреби суспільства, його духовно-мо­ральні підвалини, культуру, традиції право- й державотворення (кур­сив наш. - Г. А.). Також І. В. Семеніхін стверджує, що доктрина, яку традиційно пов’язують із позицією провідних авторитетних правників, у цьому значенні служить системоутворюючим елементом, теоретико- методологічним фундаментом правової системи, політики держави у сфері правового регулювання, відображає й визначає загальну модель останнього (цит. за: [959, с. 18]).

Зауважимо, що відповідно до вимог сучасного процесуального за­конодавства «учасники справи мають право подавати до суду висновок експерта у галузі права щодо змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосу­вання, доктриною у відповідній іноземній державі» (абз. 2 ч. 1 ст. 112 КАС України) [435]. Тотожні положення містяться у приписах абз. 2 ч. 1 ст. 114 ЦПК України [1097], а також абз. 2 ч. 1 ст. 108 ПІК України [268].

Можливість застосування судом правової доктрини передбачена законодавством Швейцарії, у ст. 1 Цивільного кодексу якої законода­вець установив обов’язок суду дотримуватися правової доктрини при відправленні правосуддя. Суди інших держав континентальної право­вої системи, у тому числі й України, активно використовують висновки наукових правових експертиз, доктринальні методики судових екс­пертиз, коментарі нормативно-правових актів.

Наприклад, у рішенні Економічного Суду Співдружності Неза­лежних Держав від 15 січня 2002 р. № 01-1/3-2001 [923] зазначено, що, враховуючи те, що термін «проживання», який використовується Конвенцією в п. 1 ст. 29, належить, як зазначено вище, використову­вати у значенні «місце проживання», і в міжнародному приватному праві воно означає постійне проживання (або звичайне проживання - принцип доміцілію), слід визнати, що суд іншої держави буде компе­тентний розглядати справу про розлучення, якщо на його території постійно проживають обидва з подружжя. Національне законодав­ство не визначає, що розуміється під місцем постійного проживання. У доктрині міжнародного приватного права під ним розуміється «місце осередку життєвих зв’язків особи, центр її існування». Отже, чи є місце проживання одного з подружжя в державі, громадянином якої він не є, місцем його постійного проживання, вирішується судом на основі з’ясування всіх обставин, що характеризують його як місце «зосередження його життєвих зв’язків» (проживання разом з ним ді­тей, постійна робота, тривалість проживання, наявність посвідки на проживання тощо) [923].

Ще раз наголосимо, що досі в юридичній науці не існує єдиного розуміння правової доктрини, оскільки вона є складним багатогранним юридичним феноменом і має широке функціональне призначення [550, с. 196; 941, с. 13; 553, с. 24]. Так, І. С. Зеленкевич відносить її до най­давніших і найзагадковіших джерел права [361, с. 42]. З погляду С. В. Бошно, вона належить до тих правових явищ, які не лише багато­разово змінювали і продовжують змінювати свій статус, а й прагнуть, так би мовити, розчинитися у науці, судовій практиці, релігії, загальних принципах та інших формах і джерелах права, різних явищах держав­но-правової дійсності [155, с. 70]. На цю властивість правової доктри­ни звертав увагу Ю. С. Гамбаров, який на позначення відповідного правового явища вживає термін «право юристів», що в його розумінні є симбіозом юридичної теорії (науки) й судової практики [219, с. 439­440]. З огляду на це підхід Л. О. Корчевної, яка зводить складний фе­номен правової доктрини до норм-принципів, слід визнати необгрун­товано звуженим [483, с. 75-83].

Продовжуючи розгляд питання, вкажемо, що формування еколого- правової доктрини в умовах сьогодення вимагає виваженого підходу і переосмислення найвищих соціальних цінностей, які є життєво необ­хідними, як-от: а) права людини (у тому числі природні, основополож­ні, пріоритетні екологічні); б) безпека суспільства в цілому та її склад­ника - екологічної безпеки; в) суверенітет держави (не тільки як верхо­венство, самостійність, повнота й неподільність влади в межах території держави, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, а й як захист прав, свобод людини та її інтересів); г) верховенство права та ін. За змістом природні екологічні права пов'язані з мораль­ними вимогами; це так званий «моральний мінімум», який представ­ники природної школи вважали ядром природного права. Беручи до уваги все наведене, можемо констатувати, що розбіжності між при­родним правом, природно-правовою й еколого-правовою доктриною, наукою й законодавством, безсумнівно, неминучі, адже весь юридично значущий зміст природних екологічних прав через їх природну неви­черпність і постійний саморозвиток не може бути повною мірою відо­бражений у вигляді відповідних норм законодавства. Поза межами міжнародно-правових актів завжди залишатимуться деякі ідеї, прин­ципи й норми, які ще не зафіксовані в офіційних документах, проте вже вважаються загальновизнаними міжнародною спільнотою. Треба враховувати й той факт, що розуміння екологічних прав залежить від рівня еколого-правової культури і правосвідомості суспільства, а також те, що в різні часи воно має своє забарвлення, тобто не може залиша­тися вічним і незмінним. Крім того, слід пам'ятати, що еколого-право- ва доктрина бере свої витоки із доктрини радянської доби і пов'язана із вченням про природоресурсне, природоохоронне право. До речі, формування радянської доктрини пов'язане з прізвищами відомих екологів-правників, як-от: Ю. О. Вовк, О. С. Колбасов, В. Л. Мунтян, В. В. Петров, Б. Г Розовський, Н. І. Титова та ін. Зокрема, В. І. Андрей- цев вважає, що наукові доктрини екологічного права в історично-хро­нологічному порядку можна поділити на два різновиди: а) наукові доктрини екологічного права радянської доби; б) наукові доктрини доби незалежної України [31, с. 12]. Варто також звернути увагу на запропоновану О. О. Орендарець класифікацію наявних доктринальних еколого-правових здобутків учених-правників. Так, на переконання науковця, можна виокремити такі історико-правові етапи розвитку науки екологічного права: перший - початок 60-х рр. ХХ ст., вирізня­ється появою досліджень загальнотеоретичних проблем земельного й колгоспного права, на підставі яких у подальшому почала розвива­тися наука екологічного права; другий - 60-ті - кінець 70-х рр. ХХ ст., що відзначається подальшими науковими дослідженнями правової охорони навколишнього природного середовища й розвитком законо­давства про охорону природи; третій - 80-ті - початок 90-х рр. ХХ ст. - є переломним періодом, коли з'являються нові доктринальні підходи до еволюції екологічного права в Україні, відбуваються формування й активний розвиток доктрини як цілісної комплексної системи науко­вих знань, і характеризується розширенням предмета й об'єктів науки екологічного права, поглибленням загальнотеоретичних розробок, за­родженням і обґрунтуванням багатьох екологічних концепцій; четвер­тий - кінець 90-х рр. ХХ ст. і до сьогодні - вважається етапом інтен­сивного розвитку нових напрямів цієї науки на якісно новому підґрун­ті в умовах незалежної Української держави, відзначається значним розширенням системи науки екологічного права, її предмета й об'єктів, що сприяє появі нових правових інститутів, концептуальних наукових напрацювань тощо [677, с. 10-11]. Як зауважує О. О. Орендарець, за­пропонована нею класифікація - умовна, оскільки неможливо з мак­симальною точністю встановити момент початку еколого-правових досліджень, як і не можна чітко вказати момент виникнення науки екологічного права. В основу наведеної класифікації покладено декіль­ка критеріїв у сукупності: правовий, історичний, політичний і суб’єктивний. Однак авторкою не зазначено, які наукові дослідження належать до категорії «доктринальні». На нашу думку, диференціюва­ти останні відразу за чотирма критеріями - не зовсім правильний крок.

У той же час з окресленою точкою зору певною мірою можна й по­годитися. Якщо вести мову про зародження еколого-правової доктри­ни, бажано було б виокремити ознаки доктринальності наукових праць, їх вплив на формування екологічного законодавства, на стратегії роз­витку державної екологічної політики, наукову обґрунтованість (до­стовірність) і на формально-логічну відповідність визнаним юридич­ною спільнотою загальним вихідним принципам і закономірностям правової науки з можливістю її подальшої легітимації в екологічній свідомості, а також офіційного визнання державою як напряму сучас­ної державної екологічної політки, закріпленого в Законі України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 р. № 2818-VI, а також у За­коні України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» від 28 лютого 2019 р. № 2697-VIII, вихідного положення інституту права власності на при­родні ресурси, пов’язаного з природно-правовою доктриною, а також сприйняття останньої юридичною практикою.

До наведеного варто додати, що диференціація еколого-правової доктрини складна, оскільки вона є багатоаспектним правовим явищем. Якщо розглядати її розвиток паралельно із впливом природного права на екологічні відносини, то з історичної токи зору це буде дуже великий проміжок часу, що було предметом нашого наукового дослідження і знайшло відображення в розділах 1 і 2 цієї монографії.

Підсумовуючи, можемо стверджувати, що еколого-правову док­трину варто розглядати як галузеву юридичну, тобто як видове по­няття стосовно правової доктрини. З огляду на те, що метою цього дослідження було не здійснення класифікації правових доктрин, а висвітлення деяких моментів, необхідно з’ясувати співвідношення природно-правової, еколого-правової і правової доктрини. Останню диференціюємо за змістом на: а) доктрину загальноправову юридич­ну; б) правову доктрину окремої галузі права, а саме права екологіч­ного, цивільного права та ін.; в) правову доктрину окремого право­вого інституту (галузевого, міжгалузевого), зокрема права власності на природні ресурси.

Зауважимо ще раз, що на формування еколого-правової доктрини суттєво впливають євроінтеграційні процеси. Як підкреслює В. Я. Та- цій, нині існує нагальна потреба в науковій розробці системи загаль­них доктринальних поглядів як правового ідеологічного підґрунтя діяльності законодавчої й виконавчої гілок влади з реалізації Страте­гії інтеграції України з Європейським Союзом [1018, с. 539]. У свою чергу, А. П. Гетьман вважає, що метою правової інтеграції є об’єднання національних правових систем у єдиний геоправовий простір. Цей процес є комплексним, складається з декількох стадій, що охоплюють: а) поглиблену взаємодію й узгодження принципів формування між­народної правової системи; б) наближення національних правових систем до міжнародної за умови попередньої адаптації національно­го законодавства до правових стандартів цієї системи; в) входження національних правових систем до міжнародної й остаточна їх адап­тація в межах єдиного правового простору [241, с. 16]. У той же час О. Д. Тихомиров зазначає, що правовий простір як поняття юридич­ної науки поки ще не набуло загальноприйнятого значення, його ін­терпретація залежить від різних підходів до праворозуміння, філо­софсько-правових концепцій, національної правової доктрини, науко­вих позицій учених та інших факторів. Правовий простір трактується як: 1) спосіб повсякденного сприйняття правового світу; 2) поняття юридичної науки, що відображає багатоманітність право­вих явищ, їх взаємне розташування й зв’язки чи їх відсутність; 3) ра­зом із правовим часом є атрибутивною формою існування правової матерії. У сучасній юридичній науці правовий простір розглядається і як самостійний правовий феномен, і як властивість, форма існуван­ня інших правових явищ, зокрема, у контексті осмислення правової матерії, свободи суб’єктів права, правової реальності, предмета пра­вового регулювання, території держави чи позадержавних територій та їх кордонів, дії нормативно-правових актів, правової комунікації тощо. Науковець вважає, що завдяки «відродженню» просторового підходу з’явилися такі поняття, як «соціальний простір», «економіч­ний простір», «екологічний простір», «інформаційний простір» та ін. Отже, правовий простір має методологічне значення в тому чи іншо­му аспекті, в тій чи іншій формі для будь-яких юридичних досліджень і не тільки наукових, звичайно, якщо визнавати, що простір - одна з основних форм буття матерії [255; 256; 257; 507; 1035, с. 703-707]. Слід погодитися, що в сучасних умовах правовий і екологічний про­стір стають об'єктами правового регулювання, дії нормативно-право­вих актів, і зараз можуть стати об'єктом дослідження еколого-право- вої доктрини.

2.1.2.