Науково-теоретичні підходи до визначення правової категорії «об’єкти» в екологічних природних відносинах

Питання чіткого визначення об'єктів природно-екологічних від­носин, як і в цілому об'єктів еколого-правового регулювання, є, з одно­го боку, досить актуальним, а з другого - дискусійним.

Додамо, що об’єктом будь-якої науки є певна частина дійсності, яка є завершеною, цілісною. Така частина (елемент) насправді перебуває у центрі уваги декількох наук у різних сферах наукових знань одно­часно. Кожна з наук, що займається дослідженням екологічних проблем, має свій предмет - частину (сферу) дійсності. Загальновизнано, що спільним об’єктом усіх наук (гуманітарних, природничих, техніч­них) або всієї науки у цілому, є природа й людина, досягнення гармо­нійної взаємодії суспільства і природи. Тобто маємо на увазі об’єкти довкілля, які задовольняють природні потреби, інтереси й права люди­ни, а саме зумовлюють виникнення природних екологічних відносин, що не регулюються нормативно-правовими актами, й відносин, що закріплені на законодавчому рівні, які мають природну спрямованість.

Об’єктом вивчення природного екологічного права є та частина об’єктивної реальності, яка пов’язана з пізнанням людини (суспіль­ства) і природи у їх взаємодії у процесі реалізації невід’ємних прав і обов’язків. Екологічні відносини, що при цьому виникають, звісно, можуть бути як врегульовані (мають правову форму), так і не врегу­льовані правом (залишаються доктриною, концепцією тощо).

Під час дослідження об’єктів природного екологічного права мож­на використовувати основні положення позитивного права, оскільки з огляду на об’єктивні фактори вони характерні і притаманні природ­ному праву. Проте спектр об’єктів природно-правового впливу наба­гато ширший за перелік об’єктів правового регулювання екологічних правовідносин. У цьому випадку йдеться насамперед про об’єкти, які ще не стали об’єктом правового регулювання, але найближчим часом це має відбутися або вже відбувається, й завдяки не лише розгалужен­ню природно-правового впливу (сонячна, вітрова енергія, клімат, по­вітряний простір тощо), а й виникненню нових видів суспільних еко­логічних відносин (наприклад, як це відбувалося під час становлення прав приватної власності на природні ресурси й комплекси, надання екологічних послуг тощо). Виходячи з цього, зауважимо, що об’єкт природних екологічних відносини - реальне благо, на використання або охорону якого спрямована реалізація екологічних прав і обов’язків. При цьому слід мати на увазі той факт, що неприпустимо надмірно врегульовувати суспільні екологічні відносини, а особливо природної спрямованості, доцільно підвищувати рівень екологічної культури, свідомості, етики й екологічної освіти в цілому.

Наведене набуває особливої ваги ще й тому, що при формуванні сучасної державної екологічної політики пріоритетним стає напрям забезпечення безпеки життєдіяльності, безпечності природних умов життя й харчових продуктів тощо. Безумовно, проблема безпекового суспільства потребує більш ретельного правового аналізу окреслених питань, але передусім доцільно звернути увагу на кореляцію еколо­гічної безпеки з економічною, харчовою, інноваційною та іншою, розмежування кола об’єктів права екологічної безпеки.

Зважаючи на важливість питання, що розглядається, вкажемо, що об’єктам еколого-правового регулювання за сучасних умов найбільше приділяється уваги в навчально-методичній літературі, а в еколого- правовій доктрині та науці й досі триває полеміка щодо їх визначення, особливостей, сутності, складників, видів та ін. Цілком зрозуміло, що за таких умов переважно вивчається правовий режим окремих при­родних об’єктів, який ґрунтується на природних особливостях і влас­тивостях кожного. На жаль, досі не досягнуто узгодженості у питаннях визначення, використання і тлумачення еколого-правових термінів у науковій та навчальній літературі, у законодавстві й на практиці. Саме з огляду на це необхідно виробити комплексний, збалансований підхід до дослідження об’єктів еколого-правового регулювання з позицій природно-правової доктрини, звівши всі поняття в одну термінологіч­ну базу, розтлумачивши в статті закону чи кодексу.

Наведене вище має вирішальне значення ще й тому, що екологічне право як самостійна галузь права перебуває на етапі формування й роз­витку. Перелік об’єктів як і їх систематизація та еколого-правове регу­лювання залишаються відкритими. Імовірно, і це вже стає вимогою сьогодення, він буде розширюватися залежно від ступеня суспільної необхідності і доцільності їх закріплення на рівні як національного, так і міжнародного законодавства, завдяки, зокрема, розробкам сучас­ної науки екологічного права [76] і світового досвіду.

На думку А. П. Гетьмана та В. А. Зуєва, сучасний етап розвит­ку екологічного права характеризується двома протилежними, але пов’язаними між собою тенденціями: у науці екологічного права вини­кає необхідність, з одного боку, припинення експансивного розвитку, забезпечення внутрішньої структурованості і диференціації, а з дру­гого - адекватного реагування на зміну соціальних і економічних чинників, появу нових об’єктів правового регулювання і факторів, що на них впливають (курсив наш.

До зазначеного додамо, що екологічні правовідносини (та їх невід’ємна складова природно-правові відносини, або екологічні правовідносини з природним змістом) опосередковані екологічними принципами й соціальними, правовими нормами і методом, виступа­ють ситуативною формою суспільної взаємодії людини й природи, що пов’язано з виникненням, реалізацією, зміною і припиненням суб’єктивних та природних екологічних прав і обов’язків, а також заходів юридичної відповідальності, спрямованих на забезпечення публічних і приватних екологічних інтересів. Особливості суспільних відносин, що регулюються еколого-правовими нормами і становлять його предмет, пояснюються особливостями саме об’єктів еколого- правового регулювання. Зауважимо, що юридична природа «об’єктів» правового регулювання в юридичній науці, зокрема і в екологічному праві, не сприймається всіма фахівцями однозначно, відсутні узго­джені й єдині підходи. Складність характеристики окресленого пра­вового явища зумовлена не лише численністю об’єктів екологічних відносин (постійним зростання їх кількості), а й їх природою (при­родними властивостями), відмінністю їх правового режиму/правових режимів (його ключових елементів), особливостями їх використання, відтворення (можливістю повного або часткового їх відтворення або взагалі відсутністю можливості їх відтворення), охорони, збережен­ня й захисту, створення безпечних умов для їх існування й поперед­ження (зменшення) антропогенного навантаження на них.

ституційних засад, закріплених у статтях 1, 3, 8, 13, 14, 16, 17, 19, 21, 22, 48, 50, 57, 64, 66 та ін. Основного Закону, буде проводитися до­слідження.

Вбачаємо за доцільне окремо зупинитися на основоположних кон­цептуальних підходах до визначення об’єктів права в теоретичному аспекті. Як вказує Ю. С. Шемшученко, під ними слід розглядати мате­ріальні й нематеріальні блага, з приводу яких виникають правовідно­сини. Парною категорією для об’єкта права є його суб’єкт. До об’єктів права фахівець, зокрема, відносить: речі, гроші, цінні папери та інше майно, в тому числі майнові права; роботи і послуги; інформацію; не­матеріальні особисті блага (честь і гідність людини, її свободу і недо­торканність тощо); продукти духовної творчості й права інтелектуаль­ної власності; поведінку і дії юридичних і фізичних осіб тощо. Види й обсяг матеріальних та нематеріальних благ, які є складовою об’єктів права, визначаються законодавцем і закріплюються у законах та інших нормативно-правових актах. Науковець переконаний, що поняття «об’єкт права» фактично є тотожним поняттю «об’єкт правового регулювання» (курсив наш. - Г. А.) [599, с. 479], з чим ми не погоджу­ємося. До цього ланцюга термінів доцільно додати також «об’єкти правовідносин». Два останніх, як правило, вживаються як синоніми. Однак зазначимо, що зарано ставити знак рівності між об’єктами, що використовуються й охороняються, адже не всі природні об’єкти через різноманітні чинники підлягають експлуатації (використовуються), не завжди з приводу права їх використання виникають відповідні сус­пільні відносини, що підлягають правовому регулюванню, а також законодавчо закріплені. Зазначимо, що охорона (в тому числі й право­ва) здійснюється практично щодо всіх об’єктів (наприклад: атмосфер­не повітря, клімат, озоновий шар, ландшафт, біологічне різноманіття, навколоземний космічний простір тощо).

Д. О. Бочаров зауважує, що стосовно визначення об’єктів право­відносин спостерігається певна плутанина, яка спричинена традицій­ним ототожненням об’єктів і речей, а також нерозрізненням об’єктів права (законного інтересу) та правовідносин (курсив наш. - Г. А.). Зазначене є причиною того, що об'єкти правовідносин різні автори часто трактують як об'єкти права (законного інтересу): блага, ціннос­ті, сили й потреби; матеріальні й нематеріальні; особисті та соціальні тощо [194, с. 548]. Водночас Д. О. Бочаров вважає, що об'єкти право­відносин здебільшого розглядаються як матеріальне чи нематеріальне благо, задля одержання, передання або використання якого суб'єкти вступають саме у правовідносини. Утім ці блага становлять швидше об'єкт інтересу суб'єктів правовідносин (в учасників правовідносин можуть бути різні об'єкти інтересів; наприклад: набуття права корис­тування й одержання вигоди в орендних відносинах; за традиційного розуміння об'єкта правовідносин також постає питання про можливість існування безоб'єктних відносин), натомість їх взаємодія передбачає наявність об'єкта-ситуації (елементом виступає і контрагент) і його інструментальні можливості, і закріплений правом алгоритм їх розвит­ку, і можливі девіації, і очікуваний результат взаємодії, зумовлений правовими позиціями сторін (реалізація інтересу) [194, с. 548].

Підсумовуючи додамо, що об’єкти права доцільно не ототожню­вати з об’єктами правовідносин, оскільки останні розглядаються як певне особисте або соціальне благо, для здобуття й використання якого визначаються взаємні юридичні права й обов'язки суб'єктів (курсив наш. - Г. А.), на що варто звернути увагу в еколого-правовій науці. Так, П. М. Рабінович як фахівець у галузі теорії права вважає, що оскільки об'єкти правовідносин слугують джерелом, засобом без­посереднього задоволення потреб суб'єкта, то саме ними визначається, «вимірюється» в кожному випадку цінність правовідносин. За видами вони (об'єкти правовідносин) поділяють на: 1) матеріальні - фізичний стан людини; фізіологічні дії уповноваженого суб'єкта; фізіологічні дії зобов'язаного суб'єкта; речі (засоби виробництва, предмети спо­живання, гроші тощо); стан природних об’єктів, явищ; 2) нематері­альні: морально-психологічний стан людини; певні соціальні власти­вості й риси об'єднань, спільностей; духовні цінності (курсив наш. - Г. А.) [599, c. 780-781]. Наведене також підтверджує тезу про те, що в екологічному праві життя і здоров'я людини, власне людина є об'єктом екологічних правовідносин, на чому неодноразово акцен­тувалася увага [77, с. 8].

У теорії права існують й інші класифікації об'єктів правовідносин. Залежно від специфіки категорії «благо» виділяють такі види об'єктів правовідносин: 1) природні об'єкти - земля, її надра, атмосферне по­вітря, водні, лісові та інші природні ресурси; вони мають природний характер, не створюються людьми, але використовуються ними для задоволення своїх потреб; 2) речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше рухоме і нерухоме майно; 3) немайнові блага (особисті та соці­альні) - життя, здоров’я, честь і гідність, свобода, недоторканність житла, права людини, конституційний лад, громадський порядок і без­пека, довкілля, належне управління та ін.; 4) результати дій, у тому числі послуги й результати робіт; 5) об’єкти права інтелектуальної власності [1026, c. 237-238].

У контексті дослідження кола об’єктів еколого-правових відносин доречно зупинитися на категорії «благо», а також співвідношенні, термінологічному навантаженні понять «природне благо», «природний об’єкт», «національне багатство», «основне національне багатство», «національне надбання», «публічне благо», котрі використовуються як в еколого-правовій літературі, так і в законодавстві. Як відомо, про­блеми цінностей досліджує теорія цінностей, або аксіологія, яка є од­ним із наймолодших розділів філософії. Певної самостійності й визна­ченості аксіологія набула наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Це фі­лософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності і про структуру ціннісного світу, тобто про зв’язки різних цінностей між собою, із соціальними й культурними чинниками і структурою осо­бистості [1101, с. 325-337]. Метою цієї науки є світоглядне осягнення предмета, а об’єктом наукового аналізу виступають реальні явища і процеси правової сфери, в яких знаходять свій вияв ціннісні феноме­ни. У загальнотеоретичній літературі останніх років право все частіше стало розглядатися в ціннісному, тобто аксіологічному аспекті. Аксіо­логія права, на думку С. С. Алексєєва, нова, «...духовно-інтелектуаль­на форма висвітлення права» [13, с. 461]. Як специфічна сфера соці­ально-філософського знання аксіологія права покликана пояснювати сутність права, його зміст і призначення для суспільства в цілому і окремої особистості зокрема, інтерпретувати право з позицій вищих цінностей і сенсу людського життя, досліджувати певні ідеальні сут­ності (цінності) з точки зору оптимальних вимог соціальної реальнос­ті, які є першоосновою права та його метою.

Передусім зауважимо, що виникнення і використання юридично- аксіологічного підходу до вивчення правових проблем безпосередньо пов’язане з розвитком ідеї природного права, а це, як відомо, перед­бачає існування права природного й позитивного (офіційно встанов­леного державою) [1101, с. 336]. Водночас специфіка природно-право­вого чи юридичного праворозуміння полягає в тому, що воно звернене до ціннісного виміру, до вищих гуманістичних цінностей.

Розглянемо більш детально питання цінностей природного права в екологічній галузі. По-перше, вони універсальні, мають абсолютний характер, що є однією з найважливіших їх особливостей. По-друге, їх універсальність полягає в тому, що вони поширюються на суб'єктів незалежно від будь-яких ознак соціального, національного, професій­ного плану тощо. Тобто вимоги й цінності природного права забезпе­чують суб'єкту вищу правоту, якщо він діятиме відповідно до них, і, навпаки, заперечення цих вимог, правил, цінностей у природно-право­вій свідомості. По-третє, природно-правові цінності й вимоги одна­ково «працюють» в усіх сферах людського буття, поширюються на всі види життєдіяльності особистості, які існують у будь-який час і в будь-якому просторі [697, с. 60], що чітко виявляється як у науці еко­логічного права і еколого-правовій доктрині, так і законодавстві.

Щоправда, твердження М. В. Краснової про доцільність урахуван­ня при «підготовці проекту нової редакції Конституції України саме екоцентричних підходів до суті і значимості природи та особливо її екологічних і духовних (соціальних) атрибутів, що відповідає сутнос­ті засад сталого розвитку, а тому на рівні Основного Закону слід ви­значити природу, у тому числі перетворену внаслідок антропогенного впливу (навколишнє природне середовище, середовище життєдіяль­ності) найвищою соціальною цінністю» [514, с. 9], викликало полемі­ку серед правників. Соціальна цінність - це значимість явищ і пред­метів реальної дійсності з точки зору їх відповідності або невідповід­ності потребам суспільства, соціальних груп чи окремої особистості. Найвищою цінністю відповідно до ст. 3 Конституції України визнані людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Отже, виникають запитання: чи доцільно одночасно з таким визнанням закріпити дефініцію «природа», що саме розуміти під правовим тлу­маченням цього поняття? Вважаємо, що під екологічною цінністю мають розумітися екологічні права й інтереси, життя людини у без­печному довкіллі, а також екологічна безпека як складова національної безпеки України.

Не можна оминути й те, що разом із законодавчо визначеними концептами існують дещо схожі підходи до ціннісних орієнтирів еко­логічного права. Зокрема (з позиції вказаного), має сенс міркування М. М. Бринчука щодо законодавчого визнання природи публічним благом (курсив наш. - Г. А.) [168, с. 29-38]. Як наголошує І. І. Каракаш, у зв’язку з особливостями права власності на природні об’єкти та їх ресурси у правовій науковій літературі склався широкий спектр думок стосовно обґрунтованості й допустимості законодавчого закріплення цього права у традиційно цивілістичному розумінні. Як бачимо, по­лярність висловлених точок зору сягає від твердження про необхідність закріплення права власності на природні об’єкти у «виключній» формі до визначення останніх національним надбанням [324, с. 112]. Сам же вчений пропонує розуміти природні об’єкти та їх ресурси як невід’ємне народне надбання (курсив наш. - Г. А.) [397, с. 84-85].

В історико-правовому аспекті категорія «природні багатства» ши­роко використовувалася за радянських часів, наприклад, у Законі УРСР «Про охорону природи Української РСР» від 30 червня 1960 р. [846] зазначалося, що охорона природи полягає в збереженні, раціональному використанні всіх її багатств, відтворенні та розвитку цінних видів флори і фауни [1123]. Як правило, за радянських часів науковці «при­родні багатства» частіше за все прирівнювали (майже ототожнюва­ли) до об’єктів державної власності і розглядали як всенародне над­бання [451; 772].

За часів перебування УРСР у складі СРСР було прийнято Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р. № 142-XII [805], який є чинним і сьогодні. У ст. 4 цього Закону закріплено, що фундамент економічної самостійності Української РСР утворює власність її народу на національне багатство. До об’єктів права цієї власності належали земля, її надра, повітряний простір, води та інші природні ресурси, весь економічний, науковий і технічний по­тенціал, основні засоби виробництва у сферах промисловості, будів­ництва, сільського господарства, зв’язку, на транспорті тощо.

На сьогодні, виходячи з аналізу чинного екологічного законодавства, категорія «національне багатство» тісно пов’язана з об’єктами права власності Українського народу, що більш детально буде розглянуто далі. Зазначимо лише, що ця категорія неодноразово була предметом науко­вих дискусій серед правників, як-от: А. П. Гетьман, В. В. Костицький, П. Ф. Кулинич, В. В. Носік, А. К. Соколова, Ю. С. Шемшученко, М. В. Шульга та ін.

В умовах сьогодення на конституційному рівні (ст. 14) [467] основ­ним національним багатством визнана земля, зазначені положення також містяться (практично дублюються) й у ст. 373 ЦК України [1095], ст. 1 ЗК України [363]. Маємо констатувати, що серед усіх інших природних об'єктів лише земля на рівні Основного Закону оголошена основним національним багатством. Звісно, це істотно впливає на її правовий режим, одним із різновидів якого є саме конституційно-правовий режим використання й охорони земель. Заслуговує на увагу й те, що лише до землі як природного об'єкта вживається прикметник «основне».

Додамо, що статусу «національне багатство» за екологічним за­конодавством також набули: ліси (ст. 1 ЛК України [543]); тваринний світ (преамбула Закону України «Про тваринний світ» [869]). Напри­клад, мисливські тварини, які перебувають у стані природної волі, належать до природних ресурсів загальнодержавного значення (ст. 2), а мисливські тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу (ст. 3 Закону України «Про мисливське господарство та полюван­ня» [829]). Ці норми використовуються як спеціальні лише стосовно мисливських тварин, з урахуванням загальної норми, закріпленої в За­коні України «Про тваринний світ», відповідно до якої вони вважають­ся складником тваринного світу і національним багатством. У Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» також ідеться про обов'язок берегти природу, охороняти, раціонально вико­ристовувати її багатства згідно із вимогами законодавства про охорону навколишнього природного середовища (ст. 12) [845].

Визнання природних ресурсів національним багатством доцільно розглядати, по-перше, як усвідомлення державою обов'язковості за­безпечення їх охорони в інтересах як нинішнього, так і майбутнього поколінь і встановлення для них особливого правового режиму. Спи­раючись на наведене, можна констатувати, що поняття «національне багатство» не має у вітчизняному законодавстві чіткої нормативно закріпленої дефініції. По-друге, її юридичний зміст, як вважають на­уковці, розкривається як залишення державою за собою значного об­сягу прав з публічно-правового регулювання земельних відносин, у тому числі шляхом установлення обмежень права власності на землю в публічних інтересах [1096, с. 252], по-третє, визнання державою стратегічної економічної й екологічної цінності природних ресурсів в умовах сталого розвитку держави.

На відміну від вищезазначених об'єктів усі води (водні об'єкти), відповідно до преамбули ВК України, на території України є націо­нальним надбанням Українського народу, однією з основ його еконо­мічного розвитку і соціального добробуту [210]. Крім того, природно- заповідний фонд охороняється як національне надбання (преамбула Закону України «Про природно-заповідний фонд України» [856]) тощо.

Зауважимо й те, що з метою збереження унікальних наукових об’єктів (колекцій, інформаційних фондів, дослідних установок й обладнання, а також заповідників і дендропарків, наукових полі­гонів тощо), які мають виняткове значення для вітчизняної та світо­вої науки, створюється Державний реєстр наукових об’єктів, що становлять національне надбання. Відповідно до ст. 16 Закону Укра­їни «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 26 листопада 2015 р. № 848-VIII [831], науковий об’єкт, що становить національ­не надбання, - це унікальний об’єкт, який не піддається відтворен­ню, втрата або руйнування якого матиме серйозні негативні на­слідки для розвитку науки та суспільства (курсив наш. - Г. А.), тобто йдеться про втрату природного об’єкта, практичне його руй­нування й неможливість його подальшого використання майбутніми поколіннями. До природних об’єктів, які мають зазначений статус, віднесені природні й біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, інші природні території та об’єкти, штучно створені об’єкти природно-заповідного фонду, що потребують підтримки, не перед­баченої Законом України «Про природно-заповідний фонд України», або їх окремі частини, зокрема ботанічні, зоологічні, мікробіологіч­ні та інші колекції.

Важливо додати, що постановою Кабінету Міністрів України за­тверджено Положення про порядок визначення наукових об’єктів, що становлять національне надбання, від 19 жовтня 2016 р. № 723 [852]. Рішення про надання науковому об’єкту статусу такого, що становить національне надбання, та про позбавлення його цього статусу приймає Кабінет Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування й реалізує державну політику у сфері наукової і науково-технічної діяльності. Науковому об’єкту надається статус такого, що становить національне надбання, з дня його включен­ня до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національ­не надбання. Фінансування заходів з утримання, збереження і розвитку цих об’єктів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством. Слід наголосити, що наукові об'єкти, включені до Державного реєстру наукових об'єктів, що становлять національне надбання, не підлягають приватизації.

Спираючись на проведений аналіз дефініцій і думок науковців, вважаємо, що в екологічному законодавстві все більш поширеною є конструкція «національне багатство», що вживається в Конституції України, якій мають відповідати всі нормативно-правові акти, що прий­маються на її основі (ст. 8) [467], й саме ця правова дефініція забез­печує спеціальний правовий режим природним об'єктам, особливі правові засоби їх охорони, природних ресурсів державної та комуналь­ної власності.

Найбільшого поширення набула теорія множинності об'єктів пра­вовідносин, за якою такими можуть бути різні явища: речі, дії людей, результати духовної і творчої праці, особисті майнові та інші блага. Вона суттєво впливає на розвиток екологічних правовідносин. Беручи до уваги її основні положення, можемо вказати, що під об'єктами правовідносин розуміють матеріальне або нематеріальне благо, задля одержання, передавання або використання якого суб'єкти вступають у правовідносини. Як зауважують фахівці, такі об'єкти мають бути конкретними й індивідуалізованими. Саме чітке виокремлення об'єкта зумовлює правовий зв'язок (точніше його існування) між суб'єктами, сприяє реалізації їх прав і обов'язків (у тому числі екологічних, еколо- го-природних та ін.).

Безумовно, не всі об'єкти правовідносин можуть бути об'єктами еколого-правового регулювання. Виходячи з аналізу наукових публі­кацій з еколого-правових питань, можна констатувати, що фахівці намагаються розширити коло об'єктів, але не з усіма твердженнями ми погоджуємося. За сучасних умов, наприклад, стає можливим вести мову і про землю як об'єкт нерухомого майна, про формування земель­ної ділянки як об'єкта цивільних прав (ст. 79 ^і ЗК України); життя та здоров'я людини, її екологічні права й права на природні ресурси (а саме права на земельні ділянки); екологічну безпеку як стан навко­лишнього природного середовища, за якого забезпечується поперед­ження погіршення екологічної обстановки і виникнення небезпеки для здоров'я людей; екологічне управління; надання екологічних послуг та інші як об'єкти еколого-правового регулювання. Усе це потребує ґрунтовного вивчення й перевірки практикою і часом.

Підтримуємо висновки, зроблені Н. Р. Малишевою, що «ледь не найактуальнішою соціальною проблемою сьогодення є вичерпання природних ресурсів і пов’язана з нею проблема продовольчої безпеки. Україна у цьому плані має низку суттєвих переваг порівняно з іншими країнами, оскільки посідає одне з перших місць у світі за кількістю та якістю своїх ґрунтів, переважну більшість із яких складають чорнозе­ми. Питання лише у строках його вичерпання. На переконання фахів­ців, природноресурсний потенціал планети Земля буде вичерпано і доведеться шукати нові джерела енергії, питного водопостачання, їжі тощо. Це означає, що слід дивитися вперед, на кілька кроків випере­джаючи час. Більш того, сучасне екологічне право, як, до речі, між­народне, так і національне, ще не «розвернулося обличчям до проблем космічного простору, штучно обмежуючи сферу свого регулювання середовищем поширення Земної атмосфери» [568, с. 132, 134].

М. В. Краснова зазначає, що ряд природоохоронних об’єктів еко­логічного права розширюється, зокрема, віднесенням (у тому числі й завдяки актам міжнародного екологічного права) до них таких, як клімат, озоновий шар атмосфери, біологічне різноманіття, екологіч­на мережа, навколоземний космічний простір, генофонд живої та неживої природи та ін. (курсив наш. - Г. А.). В одних випадках такі об’єкти відображають певні характеристики самої природи (або нав­колишнього природного середовища), наприклад клімату, в других - відбивають сучасні підходи до інтеграції сукупності компонентів природи як комплексів і ландшафтів [514, с. 8].

Як було зазначено вище, до об’єктів права юристи-науковці також відносять роботи й послуги, інформацію, поведінку й дії юридичних і фізичних осіб [1026, с. 237-238; 1126, с. 213]. Такими об’єктами еко­логічного права, на думку М. В. Краснової, можуть бути: а) природо­охоронні заходи (роботи й послуги), які можуть вживатися і держав­ними, і недержавними (господарськими, громадськими) органами й організаціями як у межах державних замовлень, так і на рівні дого­вірного регулювання екологічних правовідносин; б) заходи з реалізації державної екологічної політики (контроль, моніторинг, екологічне інформування тощо) [514, с. 11]. Визнання їх самостійними об’єктами еколого-правового регулювання, на наш погляд, є дискусійним. Безу­мовно, існують міжгалузеві й міждисциплінарні правові інститути, що регулюють схожі правовідносини і мають єдиний об’єкт регулювання, але кожному виду екологічних правовідносин притаманні особливос­ті, що зумовлено, зокрема, дією екологічних чинників, специфікою об’єктів еколого-правового регулювання. Отже, з огляду на наведене не варто забувати попередження фахівців, що екологічні відносини за своїм змістом хоча і є різноманітними, однак пов'язані між собою. Це пояснюється єдністю всіх природних об'єктів, що є найважливішою передумовою існування екологічних систем.

Загальновідомо, що для задоволення екологічних потреб як сус­пільства, так і окремого індивіда, необхідне формування організацій­но-правового механізму, складником якого виступають екологічні послуги, надання яких сприяє гармонізації екологічних приватних і публічних інтересів, забезпеченню екологічної безпеки національної економіки, суспільного виробництва. Як і більшість понять у еколо­гічній сфері, термін «екологічні послуги» зараз не отримав чіткого законодавчого визначення. Проте у загальному розумінні їх розгляда­ють як комплекс послуг, основним змістом яких є попередження, усунення, мінімізація шкідливого впливу на людину і покращення стану довкілля.

У контексті зазначеного не менш важливо й те, що ця правова ка­тегорія є предметом дослідження різних галузей знань - соціології, економіки, права та інших. Впровадження правового інституту еколо­гічних послуг продиктована необхідністю врахування екологічного стану об'єкта у процесі проведення господарської діяльності. Крім того, це слід робити послідовно, систематично впроваджуючи заходи щодо здійснення екологічного аудиту, екологічного менеджменту, еко­логічного страхування, оцінки впливу на навколишнє середовище, стратегічної екологічної оцінки, екологічного інжинірингу, консалтин­гу, стандартизації, сертифікації. А також доцільно модернізувати пра­вове забезпечення діяльності з надання послуг у сфері екологічного супроводу підприємств та інших суб'єктів, що покликано стати на заваді нехтуванню екологічними вимогами та імперативами.

Вбачається за доцільне особливу увагу приділити й формуванню дієвої правової бази для екоаутсорсингу як необхідного еколого-еко- номічного засобу щодо дотримання всіх вимог екологічного законо­давства і контролюючих органів. На наш погляд, це сприятиме забез­печенню екологічних потреб, підприємства завдяки встановленню безпечного співвідношення між ціною і якістю робіт (економічної доцільності) і рівнем їх екологічної небезпечності (екологічної до­цільності).

У зарубіжній літературі існує поняття «екосистемні послуги». Воно трактується як потік матеріалів, енергії та інформації, що надходить з навколишнього середовища, і в поєднанні з природними й людськи­ми ре сурсами створює благополуччя для суспільства [1191]. Наведене видається дещо звуженим тлумаченням, бо не згадує й не визначає особливостей цих послуг. Водночас доволі логічною з еколого-право- вої точки зору є їх класифікація за функціями призначення, проведена О. І. Орел. Так, вчена розрізняє за типом послуги у сферах: 1) еконо­мічній (екологічний аудит, екологічний менеджмент, екологічне стра­хування, моніторинг навколишнього середовища, екологічний інжині­ринг, екологічний консалтинг, екологічна сертифікація, оцінка викидів забруднюючих речовин); 2) технологічній (розробка програм та інфор­маційне забезпечення для природоохоронних цілей, прилади й системи екологічного контролю на промислових підприємствах, «зелене» бу­дівництво та «екодизайн»); 3) соціальній (зелений туризм; підготовка спеціалістів екологів, підвищення їх кваліфікації; флористика, озеле­нення, ландшафтний дизайн) [676]. До наведеного можна додати, що ринок екологічних послуг - це порівняно молодий ринковий сегмент, який вважається перспективним напрямом і тісно пов’язаний із розвит­ком екологічних технологій, зокрема інноваційних. Безумовно, окрес­лене питання має стати предметом самостійного комплексного науко­вого дослідження в контексті забезпечення природних екологічних прав і унормування природних екологічних відносин.

Зауважимо, що категорія «природний об’єкт» в екологічному пра­ві використовується як умовна¹. Проте її вживання дає можливість із позицій права індивідуалізувати певну частину природного сере­довища з тим, щоб визнати її предметом правового регулювання, об’єктом правової охорони. Стосовно об’єктів природного екологічно­го права й екологічного права наголосимо, що між ними є багато спільного, проте є й відмінності. Наприклад, для існування природно­го права не завжди обов’язкові врегульовані нормами законодавства суспільні відносини (права, пов’язані із задоволенням природно-біо­логічних потреб), однак відповідні правовідносини можуть виникнути ^[57]

після порушення природних екологічних прав. Для реалізації природ­них екологічних прав у багатьох випадках не потрібна індивідуалізація природного об'єкта та ін.

Доречно додати, що наказом Міністерства юстиції України від 2 червня 2004 р. № 43/5 затверджено Класифікатор галузей законодав­ства України, відповідно до якого: Природні ресурси. Охорона довкіл­ля - 270.000.000, а 150.000.000 - Земельне законодавство, 130.100.030 - Благоустрій, озеленення міст та інших населених пунктів, 140.130.000 - Тваринництво. Птахівництво. Рибне господарство. Полювання. Бджільництво. Шовківництво. Виробництво кормів та ін. [812]. Зазна­чимо, що Класифікатор галузей законодавства України використову­ється для ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів, інших електронних баз даних правової інформації та для фор­мування зібрань чинного законодавства України. Маємо зазначити різноманітну спрямованість природних об'єктів, надану у ньому.

Викликає інтерес те, що на пострадянському просторі (у Росій­ській Федерації, Республіці Білорусь та деяких інших) як один із компонентів навколишнього природного середовища, що охороняють­ся екологічним правом, розглядається не лише традиційні його скла­дові (земля, надра, вода, атмосферне повітря, ліси, об'єкти тваринно­го та рослинного світу), а й навколоземний космічний простір. І хоча відповідні загальні положення поки що не отримали в законодавстві держав подальшого розвитку, не можна недооцінювати їх роль як норм випереджаючого регулювання в подальшій регламентації відносин із використання природних ресурсів за межами атмосфери Землі [568, с. 134].

Спираючись на наведене вище, маємо вказати, що доречно і обов'язково зосередитись на визначенні саме поняття «правовий про­стір», який розглядається як сукупність суспільних відносин, урегу­льованих правом у певних просторово-темпоральних вимірах. Як вважає Н. М. Оніщенко, його треба розглядати у вузькому (інструмен­тальному) та широкому (сутнісному) значеннях. Просторові параметри є невід'ємним елементом правових систем: вони розвиваються на певній території - на землі, у воді, у повітрі, космосі й навіть у вір­туальному просторі (курсив наш. - Г А.). Наявність державно-право­вих феноменів зумовлена їх розміщенням у просторі (вузький під­хід) [194, с. 527]. Науковець наголошує, що світ складається з багатьох 258

держав, кожна з яких має свої: територію, політику і правову систему, що вибудовувалася упродовж її історії, географічне положення, релігію, національні звичаї, світогляд, правову ідеологію, ментальність (широ­кий підхід) [194, с. 527]. Виходячи з цього стає очевидним той факт, що суверенітет України поширюється на всю територію України (ст. 2 Конституції України). Згідно зі статтями 13 та 14 Основного Закону існує юридичний зв’язок між правовим простором і поняттям «право­вий простір» (що повністю відповідає вузькому підходу). У зв’язку з цим виникають запитання: що сприяє формуванню єдиного еколого- правового простору в контексті розвитку екологічної політики та державності України і що має стати об’єктом подальших наукових досліджень?

Свого часу Ю. О. Вовк предмет природоресурсового права визна­вав як своєрідні суспільні відносини, які існують з приводу раціональ­ного використання й охорони природних ресурсів, об’єктів природи нашої країни. Цей предмет неподільний через єдність і нерозривний зв’язок усіх об’єктів природи, а також загальні принципи природоко­ристування. Водночас він доволі багатогранний, що знаходить свій вияв у підвидовій різноманітності зазначених відносин, а це, у свою чергу, зумовлено існуванням різних видів природних об'єктів, з при­воду яких виникають суспільні відносини (курсив наш. - Г. А.) [209, с. 10]. Сучасна харківська школа екологічного права підтримує зазна­чені висновки і зараз. Такий підхід залишається провідним концептом, що впливає на формування еколого-правової доктрини. Крім того, вчений підкреслював, що взаємозв’язок природних об’єктів, а отже й суспільні відносини, які виникають у результаті, наочно демонстру­ються стосовно землі, її надр, вод, лісів, іншої природної рослинності і дикого тваринного світу. Йдеться передусім про нерозривний фізичний та екологічний зв'язок, причому нерідко настільки тісний, що суспіль­ні відносини з приводу використання окремих об'єктів природи не­можливо розмежувати без спеціальних правових приписів (курсив наш. - Г. А.) [209, с. 10].

Якщо загальновизнаним вважається те, що під об’єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини, тоді об’єктами екологіч­ного права мають виступати природні блага, які існують без участі людини або з певною її участю. Розглянемо основоположні підходи до розуміння й визначення об'єктів екологічного права. Маємо передусім зауважити, що, на жаль, зазначений аналіз здебільшого можливо про­вести на підставі сучасної навчально-методичної літератури, підруч­ників з екологічного права, бо зараз відсутні самостійні комплексні наукові дослідження системи об'єктів, а також предмета екологічного права як галузі права та законодавства.

Беручи до уваги критерії, виокремлені авторами підручника «Пра­во довкілля (екологічне право)»¹ і покладені в основу визначення по­няття «право довкілля (екологічне право)», можна зробити висновок про традиційне розуміння ними поняття «об'єкт права» як правової категорії. На переконання науковців, об'єкт права належить до явища, що характеризує правові відносини, які виникають завдяки правовим нормам і визначеним ними юридичним фактам; це те, на що спрямо­вані вчинки учасників правовідносин; те, що є метою їх реалізації (курсив наш. - Г. А.). Серед об'єктів, які характерні для правовідносин довкілля, зазвичай виокремлюють природні і природно-антропогенні цінності. Будучи здатними задовольняти безпосередні потреби учас­ників цих правовідносин, вони перебувають під постійним впливом об'єктивних законів розвитку природи і постали саме завдяки їй, яка і є їх творцем, за винятком об'єктів антропогенного характеру^{[58] [59]. Основ­на група об'єктів правових відносин - це насамперед довкілля в ціло­му як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів. Отже, головним інтегрованим об'єктом правовідносин у сфері довкіл­ля є саме довкілля. Інакше кажучи, крім природних комплексів, при­родних об’єктів і природних ресурсів, довкілля (у широкому своєму значенні) як об’єкт правової охорони включає також елементи, пов’язані із соціальними умовами і процесами. Передусім (з точки зору авторів посібника) у його структурі виокремлюють природні об’єкти, які, власне, й постають об’єктами правових відносин. Вони мають при­родне походження, безпосередньо взаємодіють із довкіллям, забезпе­чують життєво важливі потреби людини. До цієї групи об’єктів нале­жать: земля, надра, води, ліси, тваринний та рослинний світ, атмосфер­не повітря, екологічна мережа України, континентальний шельф і виключна (морська) економічна зона [719, с. 50-52]. Однак науковці не здійснили чіткого розмежування між об’єктами права довкілля і екологічного права.}

Водночас автори багатьох інших підручників і навчальних посіб­ників з екологічного права, оперуючи, як правило, конструкцією «об’єкт екологічного права», наводять власне його визначення. Заува­жимо, що численні дефініції цієї категорії містять незначні розбіжнос­ті, які в цілому не впливають на сутнісний зміст досліджуваного по­няття. Наприклад, Ю. С. Шемшученко розглядає об’єкти екологічного права як суспільно значущі (природні і природно-антропогенні) цін­ності, з приводу яких складаються і регулюються відповідні відносини, одночасно наголошуючи, що ці об’єкти не є однорідними [327, с. 12].

Під об’єктами екологічного права В. І. Андрейцев розуміє сукуп­ність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплек­сів, екосистем і життя й здоров’я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства [27, с. 18].

Натомість І. І. Каракаш підтримує традиційний поділ об’єктів еко­логічного законодавства і права на диференційовані, інтегровані й комплексні, доводячи, що для внутрішніх і зовнішніх меж охороню- ваного навколишнього природного середовища характерні відповідні ознаки, до яких науковець відносить можливості оцінки впливу антро­погенної діяльності на стан довкілля і здоров’я людини, а також реаль­ні засоби державно-правового втручання у середовищеохоронні про­цеси. Внутрішні межі такого втручання визначаються природозалеж- ним, антропозміненим й екологовартісним характером об’єкта, доступним для державно-правової охорони. Зовнішні межі охороню- ваного законом навколишнього природного середовища окреслюють­ся рамками атмосфери і навколоземного простору в тій їх частині, в якій вони зазнають антропогенних змін, впливу земної природи та космічних факторів [321, с. 20-21]. Учений виокремлює щонайменше три ознаки, які притаманні природним об'єктам, на відміну від товар­но-матеріальних цінностей: 1) природне походження; 2) взаємозв'язок із природною екосистемою; 3) виконання функцій життєзабезпечен­ня [321, с. 21]. Автор слушно наголошує, що, незважаючи на складнос­ті у відмежуванні об'єктів природного походження від неприродних і штучно створених, наведені їх ознаки все-таки дозволяють тлумачи­ти природні об'єкти як складові або компоненти навколишнього при­родного середовища, які мають ознаки природного походження, зна­ходяться в екологічному взаємозв'язку з природними системами, здат­ні виконувати екологічну функцію й забезпечувати якість середовища існування людини й суспільства, охоронювані нормами екологічного законодавства. Наведене визначення, на нашу думку, охоплює основні ознаки, властиві об'єктам природного походження й пов'язані з нав­колишнім природним середовищем [321, с. 24].

У свою чергу, Н. Р. Кобецька об'єктом екологічного права визнає певні природні блага, умови, елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права, називаючи основним загальним об'єктом екологічного права «навколишнє природне середовище». Учена зазначає, що в науковій літературі і в законодавстві зустрічаєть­ся ряд суміжних, але не тотожних понять: природа, навколишнє сере­довище, навколишнє природне середовище, довкілля [424, с. 25-29]. На жаль, їх офіційного тлумачення не існує, а в деяких випадках (як на законодавчому рівні, так і в науці екологічного права й в міжнарод­них документах) ці поняття використовуються як синоніми, що непри­пустимо.

Дещо іншу точку зору висловлює В. В. Костицький. Так, у підруч­нику «Екологічне право України» він говорить лише про «об 'єкти правової охорони довкілля» (курсив наш. - Г. А.) [323, с. 93-95]. Автор вважає, що довкілля (навколишнє природне середовище) - це необхід­ний і доступний для буття людства простір, що піддається впливу суспільства, яке у ньому живе. Залучення нових природних умов до сфери матеріального виробництва означає, що компоненти довкілля стають соціалізованими елементами суспільного буття або як засоби виробництва, або як різноманітні предмети суспільного чи особистого споживання. У зв'язку з цим проблема охорони довкілля як життєвого простору людини охоплює і охорону природи, і раціональне викорис­тання природних ресурсів, і забезпечення екологічної безпеки здоров’я й життя людини і суспільства в цілому [490].

В. В. Курзова об’єкти екологічних правовідносин розглядає як «ті цінності, з приводу яких люди вступають в екологічні правовідносини, тобто щодо чого виникають права й обов’язки. Людина, з точки зору екологічного права, не є частиною природи» [328, с. 41-42]. На нашу думку, використання такого роду дефініцій у навчально-методичній літературі і під час проведення виховної діяльності є неприпустимим, бо в них порушені основні правила побудови. У посібнику «Екологіч­не право України» науковець наводить трактування поняття «об’єкти еколого-правової культури» - це духовні і матеріальні природні цін­ності, що підлягають правовій охороні з боку екологічного права¹. Крім того, нею робиться висновок, що всі без винятку природні об’єкти, які належать до природних об’єктів еколого-правової культури, виступа­ють одночасно й об’єктами матеріальної культури, й джерелами духов­ної культури [328, c. 516-517].

Отже, в результаті аналізу наведених вище визначень у галузі еко­логічного права встановлено, що в сучасній навчально-методичній літературі використовується доволі різноманітний понятійно-катего­ріальний апарат стосовно визначення «об’єктів екологічного права», «об’єктів екологічних правовідносин», «об’єктів правової охорони», «об’єктів екологічного законодавства» тощо. Вважаємо, що право без­посередньо не впливає на природні об’єкти, його перцепція виявляєть­ся в правовому регулюванні поведінки суб’єктів екологічних відносин. Екологічне право виступає регулятором відносин, що виникають між суб’єктами. Більш того, саме в праві визначається міра можливої і на- ^[60]

лежної поведінки суб'єктів екологічних відносин, що забезпечує опти­мальне використання природних ресурсів, їх відтворення й охорону, збереження навколишнього природного середовища (екологічної сис­теми), забезпечення екологічної безпеки, захист екологічних прав та інтересів суб'єктів. З огляду на це вважаємо, що не всі природні явища зараз можуть бути об'єктами екологічного права і мають «підпадати» під законодавче закріплення. Деякі відносини щодо впливу людини на природні явища в умовах сьогодення ще не підвладні правовому регу­люванню, зокрема, водні відпливи і припливи, грозові явища, вивер­ження вулканів тощо. Отже, об'єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, у результаті яких можливе виникнення суспільних відносин, а їх правове регулювання стане доцільним [325, с. 5-6].

У контексті зазначеного окремо варто зупинитися на тому, що, ви­ходячи із завдань законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища, закріплених, зокрема, у Законі України «Про охоро­ну навколишнього природного середовища» (яке зараз переважно на­зивають екологічним законодавством), основним призначенням його є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання й ліквідація негативного впливу господарської та іншої діяльності на такі об'єкти, як: навколишнє природне середовище, природні ресурси, генетичний фонд живої природи, ландшафти та інші природні комп­лекси, унікальні території й природні об'єкти, пов'язані з історико- культурною спадщиною (ст. 1) (курсив наш. - Г. А.) [845]. Відповідно до ст. 5 цього Закону, по-перше, об'єкти поділяються на об'єкти: а) державної охорони і б) регульованого використання на території України¹. По-друге, зроблена спроба навести їх перелік, до якого, зо- ^[61]

крема, включено: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в економіці в цей період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рос­линність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Особливій державній охороні підлягають території й об’єкти природ­но-заповідного фонду України та інші території й об’єкти, визначені відповідно до законодавства України, що підлягають охороні здоров’я і життя людей від негативного впливу несприятливої екологічної об­становки. Таким чином, усі об’єкти природи, що охороняються цим Законом, поділяються на три категорії: диференційовані, інтегровані, особливо охоронювані [77, с. 5-6; 81].

Як було зазначено вище, не всі природні явища в умовах сьогоден­ня можуть бути об’єктами еколого-правового регулювання, але можуть бути об’єктами природних екологічних відносин. Об’єкти екологічно­го права (як правової галузі) становлять сукупність природних, при­родно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів, екосистем, у тому числі життя й здоров’я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства [325, с. 5-6]. До основних ознак об’єктів екологічного права належать: а) природний, природно-антро­погенний або антропогенний характер походження; б) відсутність вартості природних і природно-антропогенних об’єктів; в) неможли­вість (або обмежена можливість) відновлення в натурі природних і природно-антропогенних об’єктів; г) екологічний взаємозв’язок із навколишнім природним середовищем; ґ) особливий правовий режим їх використання, збереження, охорони, відтворення, захисту (який, у свою чергу, можна поділити на загальний та спеціальний), що містить значну кількість імперативних приписів; д) віднесення деяких при­родних ресурсів до національного багатства (або надбання); ж) визнан­ня на конституційному рівні їх об’єктами права власності Українсько­го народу (земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси

її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони), а також з) проголошення найвищою соціальною цінністю забезпечен­ня безпеки, у тому числі й екологічної, тощо.

3.1.2.