Суб’єктний склад природних екологічних відносин, їх класифікація

Виходячи із завдань дослідження, необхідно проаналізувати суб’єктний склад екологічного позитивного права у його «класичному» розумінні. Як правило, в юридичній навчально-методичній і науковій літературі до них належать: а) фізичні особи - громадяни України, іно­земці та особи без громадянства; б) юридичні особи - підприємства, установи, організації різних галузей господарювання в Україні, громад­ські об’єднання, релігійні організації, військові організації і формуван­ня, міжнародні організації та об’єднання, іноземні підприємства¹; в) Український народ; г) держава Україна й іноземні держави.

У контексті зазначеного слід звернути увагу на рішення КСУ від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 (підп. 4.1 п. 4 мотивувальної части­ни), де Суд зауважив, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу й правозастосовну діяльність, зокрема, у за­кони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо [926]. Рішенням КСУ від 25 січня 2012 р. № 3-рп/2012 визначено, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних по­треб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бю­джету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багат­ство між громадянами і територіальними громадами й прагнути до збалансованості бюджету України [931].

Наприклад, щодо виконання державою зобов’язань можемо на­вести такі приклади: ^[79]

- постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 липня 2013 р. № 826/6201/13-а за позовом Міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина» до Міністерства охорони на­вколишнього природного середовища України Міністерства екології та природних ресурсів України 3-ї особи Державне агентство еколо­гічних інвестицій про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання до вчинення дій. Позовні вимоги заявлені про визнання протиправною бездіяльності Міністерства охорони навколишнього природного середовища України як координатора заходів щодо вико­нання зобов’язань України за Рамковою конвенцією ООН про зміну клімату та Кіотським протоколом до неї. Суд постановив: 1) позовні вимоги задовольнити частково; 2) визнати протиправною бездіяльність Міністерства охорони навколишнього природного середовища України як координатора заходів щодо виконання зобов’язань України за Рам­ковою конвенцією ООН про зміну клімату та Кіотським протоколом до неї з виконання пп. 2, 3 рішення Ради Національної безпеки та обо­рони України, затвердженого Указом Президента України від 20 липня 2007 р.

- справу розглянуто Запорізьким окружним адміністративним судом у відкритому судовому засіданні за позовною заявою ПАТ «ДТЕК Дні- проенерго» до Міністерства екології й природних ресурсів України про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії. Керуючись статтями 9, 139, 243-246 КАС України, суд позов задо­вольнив у повному обсязі. Як висновок суд визнав протиправною без­діяльність Міністерства екології та природних ресурсів України в час­тині неприйняття рішення стосовно заяви ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» про видачу дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами й зобов’язав Міністерство екології та природних ресурсів України видати дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами [924];

- оправу № 826/20773/14, що перебувала на розгляді в Київському апеляційному адміністративному суді, відкриту за скаргою Державної служби геології та надр України на постанову Окружного адміністра­тивного суду міста Києва від 24 квітня 2015 р. у справі за адміністра­тивним позовом ТОВ «Карпатнафтохім» до Міністерства екології та природних ресурсів України, Державної служби геології та надр Укра­їни, за участю третьої особи Головного управління Державної казна­чейської служби України у м. Києві про визнання бездіяльності проти­правною та зобов’язання вчинити дії [759].

Керуючись статтями 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254, 267 КАС Укра­їни, суд апеляційну скаргу задовольнив частково.

Як бачимо, ні суб’єктивні екологічні, ні природні права й обов’язки не можуть бути реалізовані і забезпечені поза межами держави. У кла­сичному розумінні держава розглядається як: а) країна, що має певну територію, обмежену державними кордонами; б) народ, організований у державу, яка завдяки організації публічної влади об’єднує все насе­лення на засадах громадянства; в) влада, яка є стрижнем й поширю­ється на всю територію [1026]. Більш чітко наведене можна сформу­лювати так: держава - це територіальна організація публічної влади, яка об’єднує населення на засадах громадянства, здійснюється апара­том управління шляхом ухвалення й реалізації законів та інших право­вих актів [1026, с. 54].

Зазначимо, що терміни «держава» і «суспільство» неможливо ототожнювати. Звісно, нинішнє суспільство не може існувати поза межами держави (державності), яка забезпечує його життєдіяльність (рівень екологічної, економічної, продовольчої та іншої безпеки), організує в єдину цілісність. Україна як сучасна правова держава (мета - захист суспільства від держави) може існувати лише тоді, коли вона є соціальною державою (мета - захист суспільства державою) та навпаки.

У контексті викладеного вбачається за доцільне додати, що ми пов­ністю підтримуємо висновки, отримані Г. І. Балюк, яка підтримує думку давньогрецького філософа Аристотеля, що «держава - єдність громадян», продовжуючи і розширюючи її тезу про те, що громадянин повинен панувати над своєю державою. Звісно, нині ця теза є актуаль­ною й логічною. Громадяни України живуть сьогодні у країні, що пере­живає складні часи. Аналіз ситуативних проблем дає можливості зробити висновок: Україні не вистачає саме відповідальності держави (курсив наш. - Г. А.). Дослідниця наголошує, що чинна влада хворіє на невміння управляти державою, насамперед у сфері охорони й ви­користання природних ресурсів, які є власністю Українського народу. Невміння управляти в означеній сфері - це взагалі одна з найсерйоз­ніших проблем вітчизняного державного управління [109, с. 202, 203].

Перейдемо до класифікації суб'єктів природного екологічного права. Передусім зазначимо, що їх можливо диференціювати на дві групи залежно від форми реалізації: індивідуальні (фізичні особи) і ко­лективні (об'єднання осіб). До першої групи входять громадяни, іно­земні громадяни, особи з подвійним громадянством (біпатриди); особи без громадянства (апатриди). Фізичні особи можуть бути власниками природних ресурсів, займатися екологічним підприємництвом, вироб­ляти матеріальні й нематеріальні блага тільки в тому випадку, коли вони наділені безпечними умовами для життєдіяльності, а саме для життя в буквальному фізичному розумінні цього слова і для життя в загальному - як можливості вільного вияву і розвитку своєї індиві­дуальності, забезпечення поваги до суб'єкта та його захищеності.

До другої групи, яка являє собою об’єднання індивідуальних суб’єктів, належать партії, колективи підприємств, установ, організацій та інші формування екологічної спрямованості¹. Колективні екологіч­ні права переважно є похідними від прав індивіда. Зрозуміло, що бере участь у реалізації таких прав окрема людина, але ця участь насампе­ред пов’язана не з її особистим статусом, а зі становищем як члена будь-якої спільноти. Вони формуються в міру розвитку інтересів спільності й колективу, але на основі індивідуальних прав. Колективні природні права повинні відповідати природним правам людини, пере­бувати з ними в гармонії, не суперечити їм або утискати їх (виняток можуть становити надзвичайні екологічні, інші техногенні й природні ситуації, що загрожують життю народу). До цієї категорії прав відно­сять право на життя в умовах безпечного довкілля. Їх поява свідчить про усвідомлення як людством у цілому, так і окремими спільнотами солідарних екологічних інтересів, нехтування якими може призвести до несприятливих наслідків як для навколишнього природного сере­довища, так і для людей.

У правовій літературі існує й інша точка зору, згідно з якою колек­тивні права (право народу, право нації, право спільноти, асоціації тощо) не є природними, оскільки формулюються і кристалізуються в міру розвитку інтересів тієї чи іншої спільності або колективу. Вони мають якісно інші властивості, що визначаються цілями й інтересами колективного утворення [546, с. 37; 764, с. 140], що вважається дис­кусійним. Ця група колективних суб’єктів має внутрішню градацію, наприклад, формування можуть бути як державними, так і недержав­ними.

Щодо першого виду зазначимо таке. Із реалізацією екологічної функції держави пов’язана діяльність державних суб’єктів. До них належать державні органи, посадові (службові) особи, державні орга­нізації, державні установи, державні підприємства, діяльність яких пов’язана з екологією. Цим відносинам притаманний владно-політич­ний характер, а тому положення природно-правової доктрини знаходять ^[80] свій вияв саме в екологічних функціях. Слід зазначити, що деякі ко­лективні суб'єкти займаються господарською екологічною діяльністю, через що набувають статусу юридичної особи.

Стосовно другого виду зауважимо, що кількість і компетентність недержавних організацій у сфері екології досить різноманітна¹. Ці громадські організації використовують такі форми участі громадськос- ^[81] ті в прийнятті екологічно важливих рішень: референдум; звернення громадян; робота з депутатами; громадські (публічні) слухання; збори громадян за місцем проживання, залучення експертів від громадськос­ті до робочих груп, створених органами державної влади з екологічних питань; збори, мітинги, ходи, демонстрації та ін. Серед форм участі громадськості в прийнятті екологічно важливих рішень вагомий вплив мала громадська екологічна експертиза, участь громадськості у про­веденні державної екологічної експертизи до набрання чинності За­кону України від «Про оцінку впливу на довкілля» [847]. А також діє постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення громадських слухань у процесі оцінки впливу на довкілля» від 13 грудня 2017 р. № 989 [818]. Безліч законопроектів розроблялася за участю незалежних екологічних експертів в офіційних робочих групах¹.

Принагідно зауважити, що в еколого-правовій та інших галузях на­укових знань багато вчених займалися проблемами громадськості, на­магалися надати авторські визначення, вдосконалити, виокремити юридичні ознаки, серед яких: А. С. Аліхаджиєва [20, с. 190], К. О. Бє- локрилова [126, с. 176], М. І. Васильєва [184, с. 63], Н. С. Губська [285, с. 88], П. І. Каблак [391, с. 187], Г В. Мороз [611, с. 10-11], В. І. Мос- ковець [615, с. 633], В. Ф. Нестерович [638, с. 89], О. В. Павлова [688, с. 93], С. В. Размєтаєв [909, с. 11-12], М. Б. Станішевський [329, с. 44], А. Г Тарнавський [1016] та ін. Однак питання формулювання єдиного поняття досі залишається невирішеним. У законодавстві загалом від­сутній єдиний комплексний підхід до розуміння поняття громадськості^{[82] [83]}

У юридичній енциклопедії міститься теоретичне визначення тер­міна «громадськість»: соціально активна частина суспільства, яка на добровільних засадах бере участь у суспільно-політичному житті країни. Громадськості властиві: потреба в комунікації, колективна ді­яльність, перевага громадських інтересів над приватними, активне вираження своєї суспільної позиції тощо. Важливою сферою діяльнос­ті громадськості є її участь у державно-правових заходах [1168, с. 640]. Доречно визнати, що «громадськість» - узагальнене, збірне поняття, сутність якого може бути розкрита через різні правові категорії, напри­клад, суб’єктний склад.

Зазначимо, що правовий статус громадськості визначається не тільки різноманітними законами України, а й міжнародними догово­рами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а саме Законом України «Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» від 6 лип­ня 1999 р. № 832-XIV [857]. Слід звернути увагу на п. 4 ст. 2 Орхуської конвенції, в якій надано визначення терміна «громадськість» - це одна або більше фізичних чи юридичних осіб, їх об’єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою. У цій Конвенції вживається також термін «зацікавлена громадськість» - громадськість, на яку справляє або може справити вплив процес прий­няття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища, або яка має зацікавленість у цьому процесі. У Законі України «Про оцінку впливу на довкілля» від 23 травня 2017 р. № 2059-VIII вона визнача­ється тотожно, за винятком тези «які діють згідно з національним за­конодавством або практикою» [847], а в Законі України «Про страте­гічну екологічну оцінку» від 20 березня 2018 р. № 2354-VIII навпаки додано, що вони мають бути «зареєстровані» на території, на яку по­ширюється дія докуметна стратегічного планування [868].

Крім того, в Орхуській конвенції закріплено, що забезпечення до­тримання екологічного законодавства - це не лише обов’язок природо­охоронних органів, а й громадськості, яка також покликана відігравати цілком визначену роль. Відповідно до вимог Орхуської конвенції сторони повинні гарантувати, щоб представники громадськості могли безпосередньо забезпечити дотримання закону в разі дій або безді­яльності як з боку приватних осіб, так і з боку державних органів. Одночасно з окресленим представники громадськості можуть оскар­жувати дії або бездіяльність державних органів, які порушують націо­нальне природоохоронне законодавство. Зазначимо, що під бездіяль­ністю в цьому випадку розуміється нездатність здійснити чи забезпе­чити дотримання природоохоронного законодавства іншими державними органами або приватними суб’єктами діяльності. Згідно з Керівними принципами щодо забезпечення доступу до екологічної інформації та участі громадськості в процесі ухвалення рішень у га­лузі охорони навколишнього середовища (Софійські принципи) (Софія, 23-25 жовтня 1995 р.) громадськість повинна мати доступ у міру необ­хідності до адміністративних і судових процедур для оскарження дій або бездіяльності приватних осіб і державних органів, які порушують положення національного законодавства, що стосується навколишньо­го середовища. Додамо, що одним із зобов’язань України за статтями 360-363, 365, 366 Додатка XXX в рамках Угоди про асоціацію є імп­лементація нашою державою деяких актів законодавства ЄС відповід­но до планів, розроблених Міністерством екології та природних ресур­сів України за розпорядженням Кабінету Міністрів України. Такими актами визнано: Директиву 2003/4/ЄС про доступ громадськості до екологічної інформації; Директиву 2003/35/ЄС Європейського Парла­менту та Ради від 26 травня 2003 р. про забезпечення участі громад­ськості в розробленні окремих планів та програм, що стосуються навколишнього природного середовища; Директиву 85/337/ЄЕС і 96/61/ ЄС щодо участі громадськості та доступу до правосуддя з питань охо­рони довкілля. Слід також враховувати той факт, що вимоги ст. 9 Орхуської конвенції, в якій розкриваються положення про доступ до правосуддя, є дуже близькими до диспозицій ст. 6 Директиви 2003/4/ ЄС, ст. 11 Директиви 2011/92/ЄС, ст. 25 Директиви 2010/75/ЄС.

Зважаючи на наведене, маємо констатувати, що зараз спостеріга­ється непослідовність у правовому регулюванні питань щодо права екологічних громадських організацій на доступ до правосуддя у право- застосовній практиці. Передусім слід виходити з того, що це право складається з таких компонентів: а) оскаржувати рішення про нена- дання екологічної інформації; б) оскаржувати порушення процедур участі громадськості у процесі прийняття рішень; в) звертатися до суду щодо будь-яких порушень національного екологічного законодавства з боку приватних осіб чи державних органів.

Зазначимо, що процедура оскарження має передбачати адекватні й ефективні засоби юридичного захисту, а також бути справедливою, неупередженою, своєчасною і не пов’язаною з непомірно великими затратами.

Наприклад, постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 груд­ня 2018 р. справа № 910/8122/17, провадження № 12-186гс18 за позовом Міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина» (далі - МБО «Екологія-Право-Людина», або позивач) до Товариства з обме­женою відповідальністю «Аквадельф» (далі - ТзОВ «Аквадельф», або відповідач) про заборону діяльності дельфінарію [756]. Обґрунтовую­чи право на звернення до суду, МБО «Екологія-Право-Людина» по­силалася на норми Конвенції про доступ до інформації, участь громад­ськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, ратифікованої Законом України від 6 серпня 1999 р. № 832-XIV (далі - Орхуська конвенція), стверджувала, що по­дання позову є реалізацією статутних завдань організації та спрямова­не на захист інтересу щодо збереження довкілля. При розгляді руху цієї справи маємо додати, що Господарський суд міста Києва рішенням від 21 вересня 2017 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 6 лютого 2018 р., у позові від­мовив повністю, Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 20 червня 2018 р. на підставі частини п’ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з каса­ційною скаргою МБО «Екологія-Право-Людина» на розгляд Великої Палати Верховного Суду, пославшись на наявність виключної правової проблеми у вирішенні питання щодо правоздатності міжнародної благодійної організації на захист довкілля у судовому порядку (курсив наш. - Г. А.). Обґрунтовуючи своє право на звернення до суду, МБО «Екологія-Право-Людина» вказувала на мету і завдання діяльності благодійної організації, а також на норми національного законодавства й міжнародних договорів, ратифікованих Україною, які, за її тверджен­нями, наділяють організацію правом представляти свої інтереси й ін­тереси інших осіб у суді у справах, пов’язаних із порушенням еколо­гічних чи інших прав людини і громадянина або з порушенням еколо­гічного законодавства.

Зосередимося на позиції Великої Палати Верховного Суду щодо права міжнародної громадської організації бути позивачем у цьому спорі, а саме: відмовляючи в позові, суди попередніх інстанцій вихо­дили з того, що звернення МБО «Екологія-Право-Людина» до суду із цим позовом не узгоджується з положеннями статей 1, 2 ГПК України, у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, ч. 2 ст. 293 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з на­веденими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на такі міркування. Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завда­ної порушенням цього права шкоди. Екологічні інтереси населення можуть підлягати судовому захисту на підставі ч. 7 ст. 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, а також приписів ст. 66 Основного Закону, відповідно до якої ніхто не повинен заподіювати шкоду довкіллю. Міжнародним документом, який закріпив зобов’язання держав у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах, стала Орхуська конвенція, ратифікована Законом України № 832-XIV від 6 липня 1999 р., тому положення відповідно до ст. 9 Конституції України є нормами прямої дії, а положення національного законодавства про процедури і механізми судового захисту порушених екологічних прав та інтересів можуть їх конкретизувати. Для забез­печення належної реалізації, зокрема екологічних прав, Орхуська конвенція передбачає у ст. 9 право і гарантії доступу до судового й ад­міністративного оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені з порушенням права на доступ до інформації чи права на участь у про­цесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля. Пунктом 3 ст. 9 Орхуської конвенції на її Договірні Сторони покладається зобов’язання, зокрема, забезпечувати доступ громадськості до про­цедур оскарження дій та бездіяльності державних органів і приватних осіб, що порушують вимоги національного екологічного законодавства.

При цьому відповідно до Орхуської конвенції представники гро­мадськості мають право оспорювати порушення національного зако­нодавства у сфері довкілля незалежно від того, належать такі порушен­ня до прав на інформацію і на участь громадськості при прийнятті рішень, гарантованих Орхуською конвенцією, чи ні (згідно з Керівни­цтвом із провадження Орхуської конвенції (ООН, 2000 р.), далі - Ке­рівництво). Орхуська конвенція забезпечує доступ до правосуддя як на підставі власних положень, так і в порядку забезпечення дотриман­ня національного природоохоронного законодавства. Пояснимо остан­ню тезу. Так, приписи нормативно-правових актів усіх рівнів щодо принципів, правил, вимог, обов’язків різноманітних суб'єктів, що стосуються утримання диких тварин, на усіх правових титулах (в усіх формах власності чи користування), в неволі чи в напіввільних умовах, є «національним законодавством, що стосується навколишнього сере­довища» у розумінні п. 3 ст. 9 Орхуської конвенції. Порушення при­писів цих нормативно-правових актів може бути предметом судового оскарження відповідно до ст. 9 Орхуської конвенції.

Згідно із Законом України «Про благодійну діяльність та благо­дійні організації» сферами благодійної діяльності є, зокрема, екологія, охорона довкілля і захист тварин (ст. 3) [778]. Благодійній організації, до статутних цілей якої включено діяльність у сфері екології, охорони довкілля та захисту тварин, Орхуська конвенція надає право на доступ до правосуддя з питань довкілля у розумінні п. 4 ст. 9 цієї Конвенції.

Згідно із пп. 2.1 та 2.3 статуту МБО «Екологія-Право-Людина» метою створення і діяльності організації є здійснення благодійної ді­яльності, яка полягає у наданні допомоги фізичним і юридичним осо­бам у захисті їх екологічних прав і захисті довкілля в інтересах сус­пільства, а однією з форм такої діяльності, зокрема, є представництво інтересів організації, її членів та інтересів інших осіб у судах України у справах, пов’язаних з порушенням екологічних прав людини і гро­мадянина або екологічного законодавства.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду визна­чила, що МБО «Екологія-Право-Людина» є природоохоронною органі­зацією, яка відповідно до положень Орхуської конвенції та законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про громадські об’єднання», «Про благодійну діяльність та благодійні ор­ганізації»), а також відповідно до свого статуту має право на представ­ництво в суді екологічних інтересів суспільства й окремих його членів із метою захисту порушених екологічних прав людини і громадянина або з метою усунення порушень вимог екологічного законодавства.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами скарж­ника про те, що, відмовляючи в позові в цій справі, суди застосували обмежене тлумачення чинного законодавства, частиною якого є Орхусь- ка конвенція, проігнорувавши те, що право на захист порушеного конституційного права на безпечне довкілля належить кожному і може реалізовуватися як особисто, так і шляхом участі представника гро­мадськості, яким у цьому випадку є МБО «Екологія-Право-Людина».

Доцільно також зупинитися на висновках Великої Палати Верхов­ного Суду щодо юрисдикції спору. Виходячи зі змісту заявлених позо­вних вимог (припинення незаконної діяльності, зокрема, внаслідок відсутності дозвільних документів), Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір має публічно-правовий характер та повинен розгляда­тися в порядку адміністративного судочинства. При цьому право між­народної громадської організації звернутися з позовом про усунення порушень природоохоронного законодавства не виключає можливості залучення до цього спору як співвідповідача уповноваженого органу державної влади (Мінприроди України).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що МБО «Екологія-Право- Людина» має право звернутися до суду з метою усунення порушень вимог екологічного законодавства відповідачем. Водночас, оскільки зверненням з таким позовом позивач фактично замінює органи дер­жавної влади у питанні здійснення контролю за дотриманням природо­охоронного законодавства, цей спір має публічно-правовий характер, а отже, повинен вирішуватися в порядку адміністративного, а не гос­подарського судочинства.

Велика Палата Верховного Суду постановила: 1. Касаційну скаргу Міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина» задо­вольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 21 вересня 2017 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 6 лютого 2018 р. у справі № 910/8122/17 скасувати. 3. Проваджен­ня у справі № 910/8122/17 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає [756].

Однак у контексті наведеного слід окремо зупинитися на критеріях розмежування судової юрисдикції (суб’єктний склад спірних право­відносин і характер спірних матеріальних правовідносин); завданні адміністративного судочинства (захист прав, свобод та інтересів фі­зичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-право­вих відносин від порушень із боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб); критеріях юрисдикції адміністративних судів (публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскаржен­ня його рішень, дій чи бездіяльності). Безумовно, згадана постанова Великої Палати Верховного Суду буде слугувати позитивним прикла­дом для подальшого правозастосування з питань визнання права гро­мадських природоохоронних організацій на представництво в суді екологічних інтересів суспільства, але визначення юрисдикції спору вважаємо все ж таки дискусійним.

На наш погляд, юридичні особи також виступають суб'єктами при­родного права у сфері екологічних відносин, у них виникають відпо­відні права та обов'язки. Основними аргументами на користь цього положення є: по-перше, екологічні інтереси, які диктують необхідність створення юридичної особи, пов'язані з актом волевиявлення фізичних осіб, тобто волевиявленням їх засновників з метою реалізації екологіч­них колективних й індивідуальних інтересів. По-друге, юридична осо­ба розглядається як об'єктивна соціально-екологічна реальність, тому правоздатність її також природна, як і правоздатність людини. У свою чергу, вона може розглядатися як правоздатність загальна і спеціальна.

Загальноприйнятим у теорії права є поділ юридичних осіб на дві категорії: юридичні особи приватного права та юридичні особи публіч­ного права¹. Дія екологічного права поширюється також на дві катего­рії, але в основному норми позитивного права відображаються в межах загального характеру (тобто тих, яким підпорядковуються всі учасни­ки еколого-правових відносин). Додамо, що на сучасному етапі вклю- ^{[84] [85] [86] чення до чинного екологічного законодавства норм міжнародного приватного права сприяє розширенню сфери його дії.}

На користь зазначеного свідчить, що держави і територіальні гро­мади є суб’єктами (як юридичні особи публічного права) права влас­ності на природні ресурси і комплекси. Визнання того, що всі суб’єкти права власності діють у межах приватного права на свій розсуд, може унеможливити зазіхання на їх природні об’єкти і одночасно перешко­джати їх використанню для суспільних потреб у випадку об’єктивної, життєвої потреби (прокладка ліній електропостачання, забезпечення проходу (проїзду) через сусідську земельну ділянку тощо), що сприя­ло становленню в екологічному праві сервітутного права, яке входить до складу речового права, й регулюється нормами як екологічного та земельного, так і цивільного законодавства.

Принагідно зауважити, що автори ЦК України при визначенні правового статусу організацій - юридичних осіб керувалися принципом визнання їх функціонування як суспільно реальних «природних» фор­мувань. Такий підхід відрізняється від підходів усіх країн Заходу, у яких вказані суб’єкти вважаються штучними суб’єктами права. Концепція ЦК України будується на визнанні їх створення як прояву природних прав членів громадянського суспільства [438, с. 23]. Юридична осо­ба - самостійний правовий вид оформлення спеціальних зв’язків людей у ринковому суспільстві. Вона не створює нічого принципово нового для суспільства, але певним, створеним суспільством, чином регулює відносини і зв’язки людей у процесі обміну. Як правова організаційна форма юридична особа наділена рисами суб’єкта права, бо без цього неможлива її участь у правовідносинах [438, с. 50].

Перш ніж перейти до наступної класифікації, доцільно звернути увагу на те, що в суспільстві ведеться дискусія стосовно віднесення до суб’єктів екологічного права також і тварин. Вважаємо, що такий висновок має доволі спірний характер. Науковці визнають їх специ­фічними суб’єктами, які отримали правосуб’єктність згідно з Законом України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 21 люто­го 2006 р. № 3447-IV [820]. Як вважає В. В. Курзова, тварини: 1) наді­лені лише правоздатністю, але не дієздатністю - від їх імені і в їх інтересах мають виступати фізичні чи юридичні особи; 2) мають тільки природні права, що закріплені за ними Законом України «Про захист тварин від жорстокого поводження» - право на захист від жор­стокого поводження, на евтаназію, на спілкування із собі подібними, на гуманне поводження з ними тощо [533, с. 44]. Ситуація, коли учас­ник правовідносин володіє лише однією якістю - правоздатністю, припустима, але не можна володіти лише дієздатністю. Першою завжди є правоздатність, за нею - дієздатність, а не навпаки. Науковець не висловила власне ставлення до тварин як суб'єктів екологічних право­відносин, не відповіла, в чому особливості правосуб'єктності, не роз­крила зміст природних прав, не розмежувала їх із природними потре­бами, можливістю існування зазначених прав поза законодавчими межами, а саме їх гарантування й забезпечення. Природні права лю­дини не можна ототожнювати з правами тварин.

Доречно зупинитися й на тому, що концепція прав тварин у світо­вому співтоваристві була висунута у другій половині ХІХ ст. і зараз існує декілька підходів до її інтерпретації. На це звертає увагу у моно­графічному дослідженні Н. І. Зубченко [372, с. 23-27]. Водночас Т Рі- ган обґрунтовує права тварин з позицій логіки, оскільки тварини мають право на задоволення потреб і реалізацію своїх природних цілей. На думку Т Рігана, «оскільки тварини мають моральний статус (тобто статус “істота”), то вони мають і права» [917; 1221; 1223; 1224]. Натомість П. Сінгер вважає фундаментальний принцип філософії - рівне дотримання інтересів - прийнятним і щодо тварин [1226; 1227]. Права тварин з позицій християнської релігії відстоює Е. Лінзі. Він розглядає три аспекти ставлення до тварин: повага до життя, до живої істоти, відповідальність людини перед тваринами і права тварин [1214]. Свої міркування дослідник базує на філософії А. Швейцера, додатково аргументуючи свої доводи посиланнями на релігійні тексти.

Фундатором концепції прав тварин в Росії вважається П. В. Безоб­разов, який ще в 1903 р. писав, що тварини «...розумні істоти і, отже, юридичні особи. Права тварин полягають у тому, що їм повинні бути надані всі умови для виконання свого чистого тваринного життя (право на безболісне існування, право на необхідні засоби для існування)» [123]. На пострадянському просторі основи поводження з тваринами розгля­далися у працях, В. А. Агафонова, Є. В. Богатової, В. Є. Борейка, О. В. Буткевич, О. О. Гріненко, Н. І. Зубченко, Т Р Короткого, М. О. Мед- ведєва та ін.

Безумовно, визнання за тваринами правосуб'єктності, їх віднесен­ня не лише до об'єктів еколого-правового регулювання, а й суб'єктів - має право на існування, його ще необхідно обґрунтувати, як і ступінь соціальної зумовленості, але ми не вважаємо цей крок доцільним.

Наступна (друга) класифікація пов’язана з видом учасників еко­логічних відносин (вона певною мірою переплітається з першою диференціацією), а саме виокремлюють такі суб’єкти природних прав: людину, сім’ю, націю (народ) та інші соціальні спільноти (кла­си, прошарки, групи, громадські об’єднання, трудові колективи тощо), людство [1169, с. 543]. Ще раз наголосимо, що питання про багатосуб’єктність у сфері природного права в екологічних та інших відносинах є спірним. Найбільш поширеним був концепт, що до складу суб’єктів природного права входять лише люди, але зараз все ж домінують підходи щодо багатосуб’єктності. Право надається лю­дині і тільки їй або групам людей (організаціям); воно покликане опосередковувати і захищати їх соціальні інтереси і потреби [585, с. 66], у тому числі й екологічні. Тому жодне право не може існувати поза відносинами між суб’єктами, поза реальними особистісними взаєминами. Також відзначимо, що науковці виокремлюють різні якості категорії «суб’єкт». Наприклад, деякі вважають, що вона не містить у собі будь-яких біологічних властивостей, на відміну від індивіда, людини і особистості [585]. Вважаємо, що поняття «суб’єкт» багатозначне, воно вживається в різних контекстах, зв’язках і від­носинах, вимагає щоразу конкретного підходу.

Продовжуючи розгляд питання, зазначимо, що існують певні спір­ні моменти і тоді, коли йдеться про людину. Як з’ясувалося, у законах вживаються терміни «людина», «особа», «індивід» тощо. Крім того, сукупність різних рівнів конституювання людини в довкіллі, у тому числі в суспільстві, а також динаміка розвитку сфер її (людини) впли­ву на соціальну і природну реальність є умовою розвитку нових орга­нізаційних форм існування людства. Становлення цих форм, пов’язаних також із ускладненням соціального буття, пов’язане з виявом якісно нових інтересів індивідів. Для того щоб визначити суть цих форм со­ціального конституювання і необхідність їх віддзеркалення в позитив­ному праві, слід виявити якісні характеристики, що відображають ускладнення адаптивних здібностей людини як стану: «психічного», «біологічного», «соціального». Для вирішення цього завдання доціль­но заздалегідь визначити відмінності між групами понять: «людина», «особа», «індивідуальність» [283, с. 112]. Питання про таких суб’єктів, як особистість, людина, громадянин, розглядалося у науковій літера­турі¹. Проте В. О. Кучинський і І. Ю. Фарбер зробили спробу ввести в правовий обіг і термін «особа» [535, с. 23; 1062]².

Варто зауважити, що за чинним екологічним законодавством частіше застосовуються правові категорії «громадяни», «фізичні особи», «юри-

¹ Наприклад, у монографії М. І. Матузова, яка є одним з ґрунтовних досліджень, зазначеного питання та на яку спираються всі подальші дослідження, зазначені кате­горії розглядаються як не тотожні [585].

«Індивід (індивідуум) - вузькому сенсі слова розуміється окремий організм або особа - жива істота, що знаходиться в безперервній єдності з умовами існування (се­редовищем). Автором робиться правомірний висновок, що не будь-який індивід є людиною, хоча людина завжди - індивід, тому ним пропонується при вживанні слова «індивід» додавати: соціальний або людський. Людина розглядається як істота не тільки біологічна, а й соціальна, вона знаходиться в складній системі відносин з іншими людьми, усвідомлює і акумулює в собі навколишню дійсність, здатна змі­нювати її або, принаймні, впливати на неї. М. І. Матузовим поняття «людський інди­від» і людина розглядаються як тотожні. Сутність людського індивіда (людини) при­родно-громадська, вона являє собою складну біосоціальну структуру, яка виступає і функціонує в єдності цих двох начал. Людина одночасно є і «дитя природи» і «дитя суспільства», виступає у двох якостях: як біологічна особа, і як соціальний індивід. Вона є єдністью біологічного і соціального.

Особистість - поняття дещо вужче, ніж людина, а тим більше - ніж індивід. Під нею розуміється не просто людина, а людина, узята в сукупності всіх тих властивостей і якостей, які формуються в процесі і під впливом взаємин людини із суспільством. Людина стає особистістю лише завдяки суспільству і своїм різноманітним зв’язкам з ним. Якщо людина - продукт природи і суспільства, то особистість - тільки продукт суспільства. Структура особистості складна. Процес розвитку особистості підпоряд­кований перш за все суспільно-історичним законам. І ступінь розвитку особистості залежить від ступеня розвитку суспільства, а соціальний тип її визначається типом розвитку суспільства. Крім того, кожна особистість має свої, тільки їй властиві (інди­відуальні) риси і якості, якими вона відрізняється від усіх інших, і які становлять особливе поняття - індивідуальність.

Поняття «громадянин» характеризує політико-юридичну властивість людини, що належить певній державі. На думку М. І. Матузова, воно не збігається з поняттям «людина» і «особистість». Але між ними існує тісний взаємозв’язок, і вони дійсно можуть іноді заміняти один одного, не спотворюючи при цьому суті справи, але то­тожності, збігу тут немає. Для цього автором досліджуються зміст і значення понять індивід, людина, особистість, громадянин, суб’єкт. Між ними існують не тільки від­мінності, але і тісні взаємозв’язки, збіги. Не випадково вони вживаються і використо­вуються в багатьох випадках як рівнозначні і взаємопов’язані».

² Під особою В. О. Кучинський і І. Ю. Фарбер розуміють не що інше, як носія юридичних прав і обов’язків, що реалізуються в правовідносинах, тобто суб’єкта права. Звідси зрозуміло, що права особи неможливі поза правовідносинами, а права людини (оскільки вони розглядаються як загальні соціальні можливості незалежно від їх державно-правового визнання) можуть існувати і поза правовідносинами. З цим у принципі можна погодитися, однак не можна не звернути уваги на невизначеність самого терміна «особа», який не є соціологічною категорією. Доцільно разом із цим терміном вживати прикметник, наприклад, фізична особа, юридична і т. д. дичні особи», «іноземці», але в еколого-правовій доктрині також оперу­ють і термінами «людина», «особа». Науковці вважають, що ототожнен­ня зазначених правових категорій не є доцільним.

Зазначимо, що права, свободи людини і громадянина є центральним елементом конституційно-правового статусу особи, який суттєво впли­ває на її еколого-правовий статус. Питання про співвідношення понять права і свободи, як і про співвідношення між правами людини і правами громадянина, здебільшого вирішене Основним Законом України, який, безумовно, не може закріпити весь вичерпний перелік прав і свобод, а тому перелічує найважливіші, основні й найсуттєвіші з них. За основ­ними складниками екологічні права людини й екологічні права грома­дянина майже збігаються. Останні (екологічні права громадянина) пере­важно завжди пов’язані з правами людини, які є природними і наведені в Конституції, гарантуються і захищаються державою. Водночас еколо­гічні права людини і права громадянина - це взаємозалежні категорії.

На відміну від екологічних прав людини, заснованих на концептах теорії природного права, екологічні права громадянина (здебільшого суб’єктивні права) базуються на позитивістській теорії сутності прав. Таким чином, не слід ані ототожнювати, ані розрізняти екологічні права людини й екологічні права громадянина, оскільки їх походження й природа різні, але вони діалектично взаємопов’язані і залежні, а в деяких випадках навіть збігаються.

Оскільки громадянин за законом визначається юридично належним конкретній державі, його права і свободи, а також обов’язки, в тому числі й екологічні, пов’язані з інститутом громадянства - стійкого пра­вового зв’язку між фізичною особою і державою, що породжує вза­ємні права й обов’язки. Крім того, як уже зазначалося у ст. 50 Консти­туції України, екологічні права закріплені не через правову категорію «суб’єкт» з визначенням відповідного, а через конструкцію «кожен має право». У рішенні КСУ зазначено таке: враховуючи назву і зміст розд. 2 Конституції України, що слово «кожен», яке вжите у Конституції Укра­їни, може стосуватися лише людини. Додамо, що, ратифікувавши ЄКПЛ 1950 р. (далі - Конвенція), Україна взяла на себе зобов’язання гаранту­вати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, перед­бачені Конвенцією (ст. 1). У рішенні КСУ від 24 квітня 2018 р. № 3-р/2018 також зазначено, що гарантовані Конвенцією права і свобо­ди є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала [934]. Як підкреслив КСУ у рішенні від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016,

держава, виконуючи свій головний обов'язок - утвердження і забез­печення прав і свобод людини, повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реа­лізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою зако­нодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефектив­не правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і прин­ципам, і створювати механізми, необхідні для задоволення потреб й інтересів людини; при цьому увага має бути зосереджена на особли­во вразливих категоріях осіб (абз. 1 п. 3 мотивувальної частини) [932]. Конституційно визначені екологічні права забезпечуються і гаранту­ються державою, але є невідчужуваними і непорушними, не можуть бути скасовані, звуження їх змісту й обсягу не допускається.

Доречними є висновки Ю. С. Шемшученка, який також досліджував сутність співвідношення понять «права людини» і «права громадянина». Першому, на думку науковця, надається перевага, коли йдеться про права індивіда на міжнародному, а другому - на внутрішньодержавно­му рівні. В останньому випадку відповідні права зумовлені юридичною приналежністю особи до держави, тобто інститутом громадянства. Проте під людиною в такому випадку розуміється громадянин, права якого закріплюються і забезпечуються відповідною державою [1131]. Доцільно зазначити, що ця робота написана в 1989 р. до визнання ідей природного права і законодавчого закріплення низки природних еколо­гічних прав, надання їм статусу суб'єктивних прав. Слід мати на увазі, що ці права людини позатериторіальні і позанаціональні, їх визнання, дотримання і захист не є тільки внутрішньою справою держави.

Існують інші точки зору стосовно цього питання. З позицій сучаснос­ті і концепцій природного права більш доцільно ототожнювати людину і громадянина, хоча ми розуміємо, що вони мають різну природу походжен­ня. Виходячи з цього, обсяг зазначених прав повинен збігатися, хоча не виключені й обмеження, передбачені законодавством, наприклад, право приватної власності на землю в Україні (статті 80, 81 та ін. ЗК України).

Конституційна практика багатьох держав усунула суперечності природно-правової й позитивістської доктрини у підходах до сутності й розуміння прав людини шляхом закріплення основних прав і свобод. Водночас Основний Закон та конституційно-правова наука оперують дефініціями «права людини» і «свободи людини», перші, як правило, - це її можливості, що необхідні для нормального існування і розвитку як особистості, певні невід’ємні можливості її особистої свободи, вільної життєдіяльності в суспільстві, другі - спосіб її можливої та дозволеної поведінки в суспільстві. Однак права і свободи не є тотож­ними. Як зазначають фахівці, розрізняються вони головним чином шляхами, засобами їх реалізації та забезпечення [898, с. 94, 95]. Права людини можуть бути реалізовані, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів». Свободи, що ґрунтуються на макси­мальному волевиявленні особи, можуть здійснюватися і без допомоги держави, остання лише зобов’язана гарантувати відповідні можливос­ті, охороняти й захищати їх від будь-яких посягань.

Не можна оминути й проблему співвідношення термінів «суб’єктивні права» та «права людини» у контексті екологічних природних відносин. Науковці вважають, що за змістом перша дефініція переважно належить до категорій позитивного права, маючи різноманітний вияв, більш на­ближена до значення термінів «права особи» і «права людини». Проте поняття «права людини» відбивають природно-правовий аспект і ха­рактер цього явища, а отже, ширше за змістом. В умовах сьогодення деякі науковці вважають, що це не виключає можливості використання згаданих термінів як синонімів.

У будь-якому разі розмежування всередині держави екологічних прав позбавлене практичного значення. Тим більше, що навіть апатри­ди (особи без громадянства), які проживають на території України або іншої країни, перебувають під юрисдикцією її законів і міжнародного права. Доречно із цього приводу зазначав І. Ю. Фарбер, що «між пра­вами людини, громадянина і особи немає абсолютної грані» [1063, с. 42]. Таке судження повністю узгоджується з визнанням ідей при­родного права, які раніше не сприймалися юридичною наукою.

Природні права народу (нації), спільноти, асоціації та інші (що віднесені до колективних природних прав) були проаналізовані вище. Нагадаємо, що до колективних прав належать права сім’ї, яка за Сі­мейним кодексом України [964] трактується як первинний та основний осередок суспільства, а не є самостійний суб’єкт правовідносин. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права й обов’язки. За певних умов сім’єю вважається і подружжя, а саме коли дружина і чоловік у зв’язку з навчанням, ро­ботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з ін­ших поважних причин не проживають спільно. Водночас дитина на­лежить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (ст. 3). Як бачимо, сім'я є самостійною сферою суспільних відносин, головною ознакою якої є її приватний характер. Це й відокремлює сім'ю як від держави, так і від громадянського суспільства. Той факт, що сім'я не є інститутом громадянського суспільства, вказує на від­сутність підстав поширювати на неї принципи функціонування остан­нього [1176, с. 17]. Зауважимо, що сім'я розглядається як соціальне утворення, відображає моральні й духовні особливості суспільства, пов'язані з життєдіяльністю людей (членів родини). Водночас їй пев- ною мірою притаманні природні права, а сімейні правовідносини є об'єктом правового регулювання.

Однак дискусійним залишається питання щодо сім'ї як суб'єкта галузевих правовідносин. Родинні стосунки мають вияв, наприклад, у ЗКУ ст. 89 «Спільна сумісна власність на земельну ділянку», коли йдеться про те, що у спільній сумісній власності подружжя перебувають земельні ділянки. Вважаємо, що сім'я (як і її члени), будучи колектив­ним суб'єктом, має відповідну екологічну правосуб'єктність як пере­думову для виникнення правовідносин. Екологічна правосуб'єктність кожного із членів сім'ї похідна від правосуб'єктності основного суб'єкта - людини.

Ще один приклад. У ч. 5 ст. 1 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що фермерське господарство, зареєстро­ване як юридична особа, має статус сімейного фермерського господар­ства за умови, що в його підприємницькій діяльності використовуєть­ся праця членів такого господарства, якими є виключно члени однієї сім'ї, відповідно до ст. 3 Сімейного кодексу України. Особливості створення й діяльності сімейного фермерського господарства без на­буття статусу юридичної особи регулюються положеннями ст. 8¹ цьо­го Закону [871].

Проаналізуємо наступну категорію - «народ». Ще раз нагадаємо, що вона розглядається як: 1) все населення певної країни; 2) народні маси, які включають на різних етапах історичні класи і верстви, що за своїм об'єктивним станом здатні брати участь у вирішенні завдань прогресивного розвитку суспільства; 3) різні форми історичних спіль­ностей [983, с. 861]. У Словнику української мови «народ» визнача­ється як: «1) населення держави, жителі країни; 2) форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я); 3) трудящі маси експлуататорського суспільства - більшість населення країни; 4) тіль­ки однина. Взагалі люди, переважно у великій кількості; певна кількість людей, які мають що-небудь спільне (у поведінці або зовнішньому вигляді)» [980, с. 174].

Разом із тим не існує загальноприйнятого всім світовим співтова­риством визначення поняття «народ». Не тільки в міжнародно-право­вій, а й етнографічної літературі дискусія на цю тему триває ще з XIX ст. Узагальнюючи думки науковців, зазначимо, що народ - це стійка спільність людей, яка історично склалася на певній території та відрізняється від інших єдиною мовою, відносно стабільними особ­ливостями культури і психіки, а також усвідомленням своєї єдності і фіксованою самоназвою [149, с. 352]. Під категорією «народ» також розуміється община з однією історією, мовою, однаковими культурни­ми характеристиками, члени якої поділяють ідею, що вони пов’язані один з одним і що вони відрізняються від інших груп своєрідністю. Виходячи з цього можна констатувати, що сучасне міжнародне право націлене на народ, а не на націю, державу або меншину. Як зазначають науковці, повне співпадання народу, нації й домінуючої групи населен­ня рідко зустрічається в більшості країн, і будь-яка спроба наблизити­ся до цього тягне за собою ризик масових порушень прав людини і меншин [599, с. 392].

Таким чином, за сучасних умов «народ» доцільно розглядати як населення держави, що утворює єдину спільність незалежно від кіль­кості національних спільнот, які в ній існують [599, с. 392]. Примітно, що в преамбулі Конституції України (1996) зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здій­сненого українською нацією, усім Українським народом права на само­визначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соці­альну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми покоління­ми, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серп­ня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію - Основний Закон України (курсив наш. - Г. А.). Цей термін використовується у статтях 5, 11, 13, 16, 17, 92, 104, 106, 119, 124, 138 Основного Закону України, однак у Конституції вживаються також і словосполучення «народне волевиявлення» (ст. 69), «народна ініціатива» (ст. 72). Останні мають стати об'єктом самостій­ного дослідження в еколого-правовій науці.

У контексті зазначеного цілком логічно окремо зупинитися на по­няттях «народ», «нація» та «етнос», з'ясуванні їх співвідношення. Приступаючи до розгляду цих термінів, передусім наголосимо, що висуваються різноманітні такі їх тлумачення, як: лінгвісти пов'язують категорію «народ» з мешканцями країни, її населенням, а етнографи - співвідносять з поняттям «нація», «національність», «народність». Однак зауважимо, що: а) народ - це населення держави, так само трактується і «нація» (тобто розуміння тотожне); б) обидва терміни використовуються на позначення національної спільноти. В англійській мові, наприклад, і нація, і народ, і держава позначаються терміном «nation». Із вищезазначеного маємо зробити висновок, що народ, як і нація, не має єдиного трактування. Деякі науковці ототожнюють ці поняття, інші вважають, що «народ» набагато ширше за «нація», бо остання як політична спільнота об'єднує людей завдяки громадянству. У Конституції України закріплено розуміння нації як політичної спіль­ноти через такі правові конструкції, «основне національне багатство» щодо землі, яке перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), забезпечення «національних інтересів та безпека» (ст. 18). У міжна­родному праві основними суб'єктами ухвалення рішень і узгодження інтересів є нації, представлені їх державами (як бачимо, терміни ви­користовуються як синоніми).

Вважаємо, що названі терміни доцільно використовувати залежно від контексту. З юридичної точки зору найбільш доречно послуговува­тися терміном «народ», який має певну правосуб'єктність і є пошире­ним в еколого-правовій науці, доктрині, праві й законодавстві. Народ, як нами уже було зазначено, - суб'єкт природного екологічного права, виступає загальновживаною у різних галузях юридичних знань право­вою категорією.

Науковці також намагаються урівняти категорії «нація» та «етнос» (етнічна спільнота), але вважаємо, що вони належать до різних соці­альних сфер, а отже, їх ототожнення недоцільне. Останній термін вживається якщо йдеться про етнічні процеси (наприклад, асиміляцію, дивергенцію, які проходять стихійно, незалежно від волі людей). За та­кого підходу «етнос» розглядається як велика група людей, що розви­ваються на основі природно-ландшафтних умов, кровного споріднен­ня, антропологічних особливостей, специфіки культури, мови, релігії і психічного складу, етнічної самосвідомості, яке є єдиною несупер- ечливою його рисою. Сутність «нації» виявляється в національному русі і визначається як форма спільності людей, що історично склалася і характеризується єдністю мови, території, економічного життя, куль­тури й особливостями психологічного складу. Націю утворюють різні етнічні групи.

За «критерієм правосуб’єктності Українського народу як власника відносин власності на природні ресурси врегульовані спеціальним за­конодавством» Г Д. Джумагельдієва запропонувала класифікувати на відносини: «виняткові, в яких суб’єктом права власності на природні ресурси може бути лише Український народ (вода, надра, об’єкти тва­ринного світу¹); змішані, де Український народ є одним із суб’єктів права власності на природні ресурси (ліси); обмежені, в яких право Українського народу виступати власником природних ресурсів не отри­мало закріплення на законодавчому рівні (земля^{[87] [88], об’єкти рослинного)» (курсив наш. - Г. А.) [296, с. 22]. Такий підхід є дискусійним, бо, по-перше, слід брати до уваги екологічне законодавство (хоча б те, що діяло станом на 2014 р. - час написання роботи), по-друге, система об’єктів екологічно-правового регулювання не визначена, низка об’єктів екологічного права взагалі не розглянута. Крім того, монографічне до­слідження має досить поверховий характер, у ньому відсутні посилан­ня на провідні наукові доробки у галузі екологічного права, що були отримані останнім часом. До зазначеного додамо, що в екологічному законодавстві категорія «Український народ» вживається стосовно права власності на природні ресурси (ст. 13 Конституції України, а також відповідні статті у поресурсових законах і кодексах), останнє є одним із основоположних природних прав. Підтримуємо висновки І. І. Кара- каша, що у повсякденній свідомості, яка формується під впливом про­цесів звичайної життєдіяльності людини, розуміння власності пов’язується із зовнішніми предметами неживого світу і сприймається як ставлення людей до належних їм речей, тобто усвідомлення влас­ності у «людино-речовому» розумінні відбувається через приналежність речей, предметів чи об’єктів зовнішнього світу певним особам. При цьо­му складається уявлення про існування між суб'єктами-власниками та об'єктами-речами певних фактичних зв'язків, що виникають у процесі задоволення людиною своїх матеріальних потреб за допомогою речей. Завдяки речовим зв'язкам із собі подібними індивід асоціюється із со­ціумом, «зростається» із соціальними спільнотами - сім'єю, родом, плем'ям, общиною, громадою, групою, колективом тощо. У цьому сенсі можна говорити про невід’ємну властивість власності, прита­манну особистості, людським об'єднанням та суспільства в цілому (курсив наш. - Г А.) [401, с. 385].}

Наведене повністю узгоджується із Резолюцією 1803 (XVII) від 14 грудня 1962 р. Генеральної Асамблеї ООН «Невід'ємний суверені­тет над природними ресурсами», відповідно до якої право народів і націй на суверенітет означає свободу розпоряджатися своїми при­родними багатствами і ресурсами, виходячи із своїх національних інтересів. Право народів і націй на невід'ємний суверенітет над їх природними багатствами і ресурсами повинне реалізовуватися на ко­ристь їх національному розвитку і добробуту населення відповідних держав. Проте у цій Резолюції суверенітет над природними ресурсами розглядається не як правомочність власника, а як гарантія економічної незалежності держави і можливість встановлення правил про дозволи й заборони щодо природних ресурсів [564, с. 25].

Заслуговує на увагу і Резолюція 3201 (S-VI) від 12 грудня 1974 р. «Про економічні права та обов'язки держав». Спільним для вказаних резолюцій є підтвердження суверенітету прав держав над своїми при­родними ресурсами, із якого витікає як їх право на націоналізацію, так і обов'язок добросовісного дотримання договорів, включаючи догово­ри про іноземні інвестиції, що певною мірою суперечить одне одному.

Ураховуючи це, цілком логічним є висновок Л. С. Мамута, наведе­ний у монографічному дослідженні «Народ у правовій державі». На­уковець доводить, що «народ, який становить стійку цілісну колектив­ність, здебільшого набуває статусу (і відіграє роль) суб'єкта права, лише втілюючись у державу. Він і є юридичною особою: юридичною особою народу» [577, с. 53].

У теорії конституційного права також стверджується, що народ - це все населення цієї держави, що утворює єдину соціально-економічну й політичну спільність незалежно від поділу його на будь-які націо­нальні спільноти. У цьому сенсі в Основному Законі закріплено, що він є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади.

У контексті зазначеного заслуговує на увагу комплексне наукове до­слідження, проведене О. А. Придачуком щодо конституційно-правового статусу народу як одного з основних учасників правового захисту Кон­ституції. Вчений детально аналізує особливості реалізації правового захисту Конституції народом безпосередньо і шляхом представницько­го народовладдя, одночасно розкрито змістовний зв’язок між політич­ними правами громадянина і політико-правовими інструментами впли­ву на державні справи, якими наділений народ як колективний суб’єкт правовідносин (курсив наш. - Г. А.). На підставі досвіду конституційно­го будівництва України та зарубіжних держав науковцем визначено ряд найактуальніших проблем щодо участі народу в здійсненні правового захисту Конституції України, запропоновано практичні рекомендації щодо вдосконалення українського конституційного законодавства з ме­тою підвищення ефективності правового захисту народу [775].

Звернемося ще раз до ст. 13 Основного Закону нашої держави, де передбачено, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природ­ні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еконо­мічної зони, є об’єктами права власності Українського народу». На­ведена стаття не містить вичерпного переліку природних об’єктів, але визначає атмосферне повітря, яке не має індивідуально визначених властивостей, як об’єкта права власності Українського народу, що суперечить загальновизнаним юридичним ознакам, притаманним об’єктам права власності. Із цього приводу І. І. Каракаш робить висно­вок, що конституційне встановлення права народної власності на нього (атмосферне повітря) є умовним [324, с. 114].

Зазначимо, що досі триває наукова дискусія щодо формування в су­часній еколого-правовій доктрині наукового підходу до розуміння ка­тегорії «Український народ» як суб’єкта природного й позитивного права. Як нами вже зазначалося, наукові дослідження цієї правової категорії проводилися в контексті інституту права власності на при­родні об’єкти і комплекси. Маємо додати, що серед учених є як при­хильники концепції «Український народ - власник» (Л. О. Бондар, О. М. Вівчаренко, А. М. Мірошниченко, В. В. Носік, В. Л. Мунтян та ін.), на жаль, серед них єдиного розуміння щодо зазначеної концепції не досягнуто, так і супротивники.

Навіть те, що серед прихильників однієї концепції немає одностай­ності, ще раз підтверджує існування різних підходів, як наслідок, від­мінність і численність наукових концепцій щодо категорії «права власності Українського народу на природні об'єкти», визначення її юридичної природи. Розглянемо деякі з них. В. В. Костицький, спира­ючись на тлумачення конституційних положень, робить висновок, що первинним суб’єктом права власності на природні ресурси є Україн­ський народ (курсив наш. - Г. А.). Щоправда, науковець визнає очевид­ну складність забезпечення в юридичному сенсі реальних повноважень народу як власника природних ресурсів, виходячи з конституційної вимоги, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування, та положення ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного сере­довища», згідно з яким «від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади й органи місцевого самовряду­вання у межах, визначених Конституцією України, цим та іншими законами України. Громадяни України мають право користуватися природними ресурсами України відповідно до цього та інших законів» [845]. У зв'язку з цим, зазначає науковець, треба звернути увагу на те, що «конструкція “право власності народу України”» передбачає не виключну власність народу, а лише встановлює абсолютні права на­роду (курсив наш. - Г. А.), механізм реалізації яких може існувати в різних правових формах, зокрема, через поєднання державної і при­ватної власності [489, с. 245]. Право власності Українського народу на природні ресурси, як вважає фахівець, має як конституційно-правову, екологічну, так і цивільно-правову складову. У конституційно-право­вому сенсі це право невід'ємне від повновладдя народу на суверенній території. В екологічному праві закріплення такого права відображає особливу турботу Українського народу і держави про збереження дов­кілля і природних ресурсів як середовища проживання людини в інтер­есах теперішнього і майбутнього поколінь. Нагадаємо, що у цивільно- правовому аспекті право володіння та право розпорядження природ­ними ресурсами народ здійснює через органи державної влади й органи місцевого самоврядування [489, с. 246].

Розглянемо іншу точку зору, яку пропонує І. І. Каракаш. Так, науко­вець переконаний, що треба перейти від «виключної» власності до визначення природних об’єктів народним надбанням із встановлення щодо них особливого режиму експлуатації (курсив наш. - Г. А.) [397, с. 84-85]. Правник, виходячи з аналізу поставлених питань, робить висновок, що віднесення природних багатств до категорії об'єктів права власності у конституційному акті національного законодавства є, щонайменше, некоректним [324, с. 115]. Він вважає доцільним за­кріплення не права власності народу на природні об’єкти, а права на­родного надбання природних багатств. Народне надбання науковець трактує як «те, що відвойовувалося (у тому числі від природи), осво­ювалося, облагорожувалося, натуралізовувалося і на цій підставі діс­талося від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу.

Таке розуміння надбання народу, вважає дослідник, більше відпо­відає сутності й істотним ознакам закріплення належності й викорис­тання об’єктів і ресурсів природного походження [324, с. 115]. Він також звертає увагу на те, що правовий титул здійснення права влас­ності стосовно природних ресурсів органами державної влади й орга­нами місцевого самоврядування був би певною мірою коректним, якби чинна Конституція була прийнята всенародним голосуванням, тобто референдумом. У зв’язку з тим, що Конституція з чинними редакціями статей 13, 14, 41, 92 та інших норм прийнята парламентом країни, то функція здійснення народом правомочностей власності на природні об’єкти ним не делегована, тобто це означає, що розпорядження при­родними об’єктами і право власності на них, так би мовити «привлас­нені» органами державної влади й законодавчо «делеговані» ними органам місцевого самоврядування. Конституційне закріплення тако­го положення є небезпечним для суспільства і розвитку демократичних процесів на засадах вимог ст. 5 Конституції про те, що ніхто не може узурпувати державну владу: вона не може бути узурпована державою, її органами та посадовими особами. Однак надмірна концентрація правомочностей власності насамперед на природні багатства країни у центральних органів державної влади створює економічну основу для узурпації ними політичної влади в державі [400, с. 115, 116].

Багаторічний науковий досвід у сфері вивчення права власності на природні ресурси надав можливості оприлюднити І. І. Каракашу ґрун­товні монографічну [401] й дисертаційну [403] роботи, мета яких по­лягає у відстеженні ступеня придатності наявних доктринальних вчень, концептуальних засад і наукових досліджень відносин стосовно май­нової власності до відносин природноресурсової власності¹. Раціональ- ^[89] ними є підходи науковця щодо характеристики суб'єктів права влас­ності, а саме: право виключної власності народу не усуває від при- родноресурсової власності інших суб'єктів права. При цьому воно створює досить складну суб'єктивну структуру відносин власності на природні об'єкти та їх ресурси, що відрізняє її від суб'єктного складу права власності на майнові об'єкти. Українське конституційне і звича­єве законодавство передбачають певний механізм реалізації народом права власності на природні об'єкти. Визначені правовий режим їх використання і заходи щодо їх охорони можуть реалізовуватися через представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування. Такий висновок підтверджується чинною редакцією ст. 4 Закону Укра­їни «Про охорону навколишнього природного середовища» [401, c. 169]. Дослідник припускає, що народ як власник природних об'єктів делегує свої правомочності власності органам державної влади та місцевого самоврядування одночасно з демократичним способом фор­мування владних органів. Цю тезу І. І. Каракаш обґрунтовує консти­туційними положеннями про те, що «єдиним джерелом влади в Укра­їні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування». Проте згідно з Основним Законом України народ одночасно є і власником природних об'єктів, який здійснює свої правомочності власності на них через органи державної влади і місцевого самоврядування. Він вважає, що у цьому ще не простежується розмежування права власності між Укра­їнським народом і органами державної влади й місцевого самовряду­вання. У цьому випадку має місце «делегування» (курсив наш. - Г. А.) народом своїх правомочностей власника природних багатств органам влади і надання представницьких повноважень від імені на­роду у законодавчому (конституційному) порядку. Фахівець вважає за необхідне закріплення на конституційному рівні як основного поло­ження стосовно реалізації органами державної влади й місцевого само­врядування делегованих правомочностей не тільки «від імені», а й в «ін­тересах» народу (курсив наш. - Г А.), що стане загальним визначенням меж реалізації правомочностей народної природноресурсової власнос­ті [401, с. 181]. Право власності Українського народу полягає не тільки у складності включення природних ресурсів до об’єктів права власнос­ті, що умовно належать до речового права, а й фактичній неможливос­ті здійснення народом своїх правомочностей як суб’єктом права влас­ності на природні об’єкти [530, с. 93, 94].

Зазначимо, що серед усіх об’єктів права власності Українського народу найбільш дослідженим є земля, а отже, й більше уваги приді­лено суб’єктам відповідних правовідносин. Безумовно, не існує одно­стайної точки зору з цього питання, хоча головні концепти можна привести до двох основних векторів: а) Український народ - суб’єкт права власності на землю, і б) Український народ не визнається суб’єктом цього права. Прихильники першого напряму намагаються закріпити це право у чинному Земельному кодексі та інших законодав­чих актах України¹.

Не можна оминути увагою й думки П. Ф. Кулинича, який у своєму дослідженні звів наукові концепції до трьох напрямів. До першого на­лежать О. М. Вівчаренко, В. Л. Мунтян, які вважають, що конститу­ційне положення слід тлумачити як встановлення в Основному Законі країни виключної власності на землю (та, до речі, й на інші природні ресурси, зазначені у ст. 13 Конституції України). Прихильниками дру­гого є науковці (наприклад, В. В. Носік), які розглядають право влас­ності Українського народу як окремий правовий інститут, що функці­онує одночасно з інститутами права державної, комунальної і приват­ної власності на землю, але поширює свою дію на всі землі України. Науковці, що підтримують третій напрям (О. Г. Бондар [151, c. 142], А. М. Мірошниченко [606, с. 115, 116] й С. В. Размєтаєв [908, c. 10]) пропонують таке бачення «народ - власник». Наприклад, С. В. Размє- таєв вважає, що особливістю державної форми власності на природні ресурси є те, що вона виступає у вигляді виключної власності народу ^[90] України, а це означає, що стосовно природних ресурсів, оголошених виключно власністю народу, у держави є лише компетенція щодо управління цими ресурсами в загальнонародних цілях. Право виключ­ної власності народу України є особливою формою державної влас­ності, яка характеризує належність природних ресурсів та інших при­родних благ народу України в цілому [908, с. 10]. Наголосимо, що за­значені висновки науковець отримав значно раніше за інших і до прийняття Основного Закону України (1996). У свою чергу, Л. О. Бон­дар та А. М. Мірошниченко відповідно до сучасних умов розглядають цю правову категорію як окремий правовий інститут, що функціонує одночасно з інститутом права приватної власності на землю, а його дія поширюється лише на частину земель держави [цит. за: 531, с. 205, 206]. Вважаємо останню точку зору найбільш раціональною.

Однак, незважаючи на закріплення й виокремлення як самостійно­го суб'єкта права власності Українського народу, спробу відмежування його правового регулювання, маємо констатувати, що трактування залишається в такому вигляді: «право власності народу України - влас­ність держави». З огляду на зазначене особливої уваги потребує аналіз попередньої редакції ст. 4 Закону України «Про охорону навколишньо­го природного середовища» з позицій спроби надати визначеності юридичній категорії «повновладдя», а саме: «повновладдя народу України в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції Української РСР як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через республіканські органи державної влади відповідно до за­конодавства Української РСР. Від імені народу України право розпо­рядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада Української РСР» [845]. До речі, в ній були визначені способи реалізації повно­владдя народу.

Щодо делегування повноважень зауважимо, що в історичному кон­тексті доцільно звернути увагу на Закон України «Про всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 р. № 5475-VI [797] (який втратив чинність; визнаний неконституційним від 26 квітня 2018 р. [930]), від­повідно до якого всеукраїнський референдум розглядався як форма безпосередньої демократії в Україні, спосіб здійснення влади безпо­середньо Українським народом, що полягає у прийнятті (затверджен­ні) громадянами України (далі - громадяни) рішень з питань загально­державного значення шляхом таємного голосування в порядку, вста­новленому цим Законом. На наш погляд, таке трактування підтверджувало положення природно-правової доктрини у сфері еко­логічних відносин. За предметом всеукраїнський референдум доцільно поділити на такі види: 1) про схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Консти­туції України (конституційний референдум); 2) про зміну території України (ратифікаційний референдум); 3) щодо прийняття чи скасуван­ня закону України або внесення змін до чинного закону України (за­конодавчий референдум); 4) з будь-якого питання, за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з Конституцією України (за­гальний референдум). Предметом всеукраїнського референдуму могли ставати будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референду­мом не допускається Конституцією України (ст. 74 - референдум щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії), законами України. Другий вид референдуму був тісно пов’язаний з правовим режимом земель у межах території України, на що звертали увагу на­уковці, котрі вважали, що у ст. 13 Основного Закону йдеться про землю як територію, що «визначає просторові межі держави, яка в межах існуючого кордону є цілісною та недоторканною» [960], та «можливість здійснювати природне право народу виключно володіти, користувати­ся й розпоряджатися землею як територією в межах існуючих кордо­нів...» [650, с. 499].

Однак Закон України «Про всеукраїнський референдум» від 6 лис­топада 2012 р. № 5475-VI зі змінами визнано таким, що не відпо­відає Конституції України (є неконституційним), втрачає чинність з дня ухвалення КСУ цього Рішення. Зазначимо, що КСУ вважає, що, втілюючи приписи Конституції України стосовно законодавчого ре­гулювання, Верховна Рада України має дотримуватися міжнародних стандартів проведення референдумів, зокрема позицій Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської Комісії) (далі - Венеційська Комісія). У Висновку від 11 липня 2001 р. № 190/2002 «Керівні принципи для демократичних референдумів на національно­му рівні», ухваленому Венеційською Комісією на 47-й сесії (Венеція, 6-7 липня 2001 р.), зазначено: «Використання референдумів повинно бути підпорядковане юридичній системі в цілому, а особливо нормам, які регулюють перегляд Конституції. Зокрема, референдум не може бути проведений, якщо Конституція не передбачає його, наприклад, коли конституційна реформа є предметом виключної юрисдикції парламенту».

Венеційська Комісія на 95-й Пленарній сесії (Венеція, 14-15 черв­ня 2013 р.) ухвалила окремий Висновок щодо Закону № 5475, у якому, зокрема, зазначила: «Проте окремі положення нового Закону, відповід­но до яких може бути проголошено референдум за народною ініціати­вою щодо конституційних змін, якщо їх проаналізувати ретельніше, потрапляють під ризик не лише стосовно відповідності окремим між­народно визнаним стандартам щодо референдумів, а й з точки зору того, як з їх урахуванням слід розуміти Конституцію України»; «деякі з положень виходять за межі встановленої конституційної норми та можуть мати наслідком політично мотивовані маніпуляції таким рефе­рендумом, а особливо стосовно зміни Конституції у спосіб, не перед­бачений текстом Конституції України... новий Закон містить подібні положення». Далі у Висновку вказано, що «уможливлення всеукраїн­ського референдуму за народною ініціативою щодо нової конституції або щодо внесення конституційних змін (як зазначено в Законі про референдум, що розглядається, зокрема, у його статтях 15 і 16) дозво­лить обійти вимогу щодо голосування кваліфікованою більшістю у Верховній Раді. На глибоке переконання Венеційської Комісії, це було б згубним для конституційної стабільності та легітимності в Укра­їні» (пп. 16, 28 Висновку Венеційської Комісії від 17 червня 2013 р. № 705/2012 щодо Закону України «Про всеукраїнський референ­дум») [930].

Мотивованою також вважаємо окрему думку судді КСУ В. П. Ко­лісника стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відпо­відності Конституції України (конституційності) Закону України «Про всеукраїнський референдум» [668].

Найбільш повно і всебічно питання сутності та змісту права влас­ності Українського народу на землю були досліджені В. В. Носіком, але він не підтримав позицію В. Л. Мунтяна й О. В. Вівчаренка про те, що земля є виключною власністю Українського народу [649, с. 448-449]. Зазначимо, що науковець постійно вдосконалює свою точку зору, вра­ховуючи критичні приписи. Якщо у 2000 р. у зазначеній вище роботі В. В. Носік писав, що абсолютне право власності народу України зу­мовлене його природним правом і передбачає, що народ України без будь-яких обмежень має право володіння, використання і розпоряджен­ня своєю землею безпосередньо або в інших правових формах [649, с. 444-446], а у 2006 р. у своїй монографії наголошує, що зміст права власності Українського народу на землю необхідно розглядати як за­кріплену в Конституції України можливість здійснювати природне право народу виключно володіти, користуватися й розпоряджатися землею як територією (курсив наш. - Г. А.) в межах існуючих кордо­нів із метою забезпечення оптимальної взаємодії суспільних, громад­ських, державних і приватних інтересів у використанні земель як основного національного багатства. Право власності Українського народу на землю на вищому рівні має абсолютний характер і не може обмежуватися рішенням органів державної влади чи місцевого само­врядування. Зміст правомочностей має публічно-правовий характер, оскільки реалізація права власності на землю має бути спрямована на забезпечення національної безпеки, а також народного і державного суверенітету України [650, с. 499]. Наведена точка зору є прийнятною для розвитку природно-правової доктрини в екологічному праві. Разом із цим фахівець наголошує на необхідності введення дворівневого під­ходу до зазначеного права власності, а саме: «суб’єктами права влас­ності на землю виступають на вищому рівні Український народ як громадяни України всіх національностей. На нижчому рівні суб’єктами виступають фізичні й юридичні особи, держава і територіальні грома­ди як юридичні особи приватного права» [650, с. 223]. Останнє твер­дження має дискусійний характер, дещо суперечить конституційним положенням щодо принципу рівності всіх суб’єктів права власності.

У контексті питання, що розглядається, заслуговують на увагу ви­сновки, отримані І. М. Перчеклій на підставі аналізу чинного еколо­гічного законодавства України, про те, що всі природні ресурси за критерієм належності виключно Українському народові можуть роз­глядатися як дві великі групи: 1) ті, що можуть одночасно перебувати у власності Українського народу поряд з державною, комунальною й приватною (земля; ліси; тваринний світ; об’єкти Червоної книги України; окремі об’єкти природно-заповідного фонду); 2) ті, які можуть перебувати виключно у власності Українського народу, а існування інших суб’єктів права власності на них чинним законодавством не передбачено (атмосферне повітря; надра; води; рослинний світ, крім його об’єктів, які перебувають у межах земельних ділянок, належних на праві власності іншим суб’єктам права власності; території при­родних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам; при­родні ресурси континентального шельфу, а також виключної (мор­ської) економічної зони України) [705, с. 9]. Вона також пропонує з огляду на необхідність чіткого розмежування об'єктів права власнос­ті Українського народу та державної власності у сфері природних ре­сурсів прийняття Закону України «Про управління об'єктами права власності Українського народу» (за аналогією з відповідним законом, присвяченим управлінню об'єктами державної власності) [705, с. 9].

Супротивниками наведеної правової конструкції є В. З. Янчук, П. Ф. Кулинич та ін. Розглянемо найбільш ґрунтовні положення цих концепцій. Так, В. З. Янчук наводив такі аргументи на користь своїх міркувань: по-перше, те, що положення ст. 13 Основного Закону то­тожні націоналізації землі, яка була проголошена Декретом про землю 1917 р.; по-друге, доводить необхідність серйозного й істотного допов­нення або ж хоча б автентичного тлумачення права власності Україн­ського народу [1181, с. 101]. Науковець наполягав, що згадана стаття в частині «земля є об'єктом права власності Українського народу», повинна бути викладена в новій редакції, а саме: слова «є об'єктом права» варто замінити словами: «земля є виключною власністю Укра­їнського народу», що надасть виключній власності на землю статусу економічної категорії, а правовий режим земель визначатиметься нор­мами земельного законодавства [1182].

Ґрунтовне дослідження цієї проблеми провів П. Ф. Кулинич у сво­їй монографії «Правові проблеми охорони і використання земель сільськогосподарського призначення в Україні», звернувши увагу на низку чинників, що вплинули на формування сучасної правової кон­струкції «право власності Українського народу на природні об'єкти», а саме: на суперечливий склад конституційної комісії, яка розробляла проект Конституції, історичні, політичні й економічні умови. Учений зробив такі висновки. По-перше, виходячи з трактування положення ст. 13, можна стверджувати, що Основний Закон забороняє придбава- ти землю у власність іншим, крім Українського народу, суб'єктам. Безперечно, якщо виключним власником землі є народ, то громадяни можуть володіти землею лише на праві користування [531, с. 194]. По­друге, аналіз положень ст. 13, з одного боку, та статей 14 і 142 - з дру­гого, дає підстави для висновку про те, що за своїм змістом вони принципово відрізняються, навіть контрастують, адже правовий режим виключної власності на землю одного суб'єкта абсолютно протилеж­ний за змістом правовому режиму плюралізму форм земельної влас­ності, за якого власниками землі можуть бути двоє чи більше суб’єктів [531, с. 195]. Суб’єктами права власності на землю в нашій державі є громадяни, юридичні особи, територіальні громади сіл, селищ і міст та держава [531, с. 197]. В Україні конституційно встановлено дві форми земельної власності, а саме: публічна власність, яка включає державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб [531, с. 197]. По-третє, науковець звертає увагу на те, що юридична корек­тність редакції цієї статті викликає сумніви з міркувань: а) на момент прийняття Конституції в Україні певна частина земельного фонду країни вже була приватизована, тобто передана у власність ряду фізич­них і юридичних осіб; б) народ не може бути власником чи суб’єктом права власності на землю, оскільки він взагалі не визнається доктри­ною цивільного права суб’єктом цивільних правовідносин. Будь-який об’єкт, у тому числі й об’єкт природи, може належати на праві влас­ності одночасно лише одному суб’єкту [531, с. 200]. По-четверте, він вважає, що саме на соціально-політичне (а не юридичне) значення вказує ст. 13 Конституції й перелік природних об’єктів, оголошених власністю Українського народу [531, с. 201] тощо. Спираючись на це, П. Ф. Кулинич зробив висновок про необхідність закріплення нових редакцій статей 13 та 14 Основного Закону [531, с. 214] та доцільність відмовитися від правової конструкції «право власності Українського народу».

Безумовно, питання щодо юридичної природи зазначеної правової категорії не є простим, а тому досі не існує єдиної відповіді на нього. Науковці перебувають у постійному пошуку, дослідженні окресленої проблеми. Наприклад, М. В. Шульга, аналізуючи юридичний зміст цієї категорії, спочатку доходить висновку, що «про народ України як про власника землі можна вести мову лише в соціально-політичному ас­пекті. В юридичному ж сенсі навряд чи можна вважати народ власни­ком зазначеного природного ресурсу» [1147, с. 79]. Однак далі він все ж висловлює думку, що встановлення виключної власності народу України на землю необхідно розуміти як перехід землі України - само­стійної і суверенної держави й розділяти та ізольовано розглядати народ України як суб’єкт права власності без його зв’язку з державою чи ототожнювати цих суб’єктів було б неправильним [1147, с. 80]. В інших своїх наукових працях учений звертає увагу на те, що народ України як суб'єкт права власності на землю може бути представлений тільки державою, яка за своєю суттю є складною політичною органі­зацією. Народ як соціально-політичний суб'єкт сам не здійснює без­посередню експлуатацію землі [1149, с. 35]. Разом із цим М. В. Шуль­га зазначає, що за своєю економічною природою власність Українсько­го народу є фактично державною, і народ, і держава як суб'єкти права власності не можуть протиставлятися [468, с. 223].

Доречним буде зупинитися на висновку І. І. Каракаша щодо від­мінності правових категорій «народ України»¹ і «Український народ». Він зауважує, що «у цьому випадку має місце не проста зміна місця розташування термінів, а термінологічний розвиток, як видається, на­справді виробляє певну міру «націоналізації» природних ресурсів у збиток їх надбанню та іншим народам України [1, с. 260]. Зазначене в сучасних умовах знайшло своє втілення і підтвердилося в законо­творчості, зараз приведено у відповідність до конституційних положень низку законодавчих актів, у тому числі й екологічної спрямованості. Так, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законо­давчих актів України щодо оптимізації повноважень органів виконав­чої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні» від 16 жовтня 2012 р. № 5456-V Верховна Рада Укра­їни постановляє: внести такі зміни до законодавчих актів України: у ВК України [210]: 1) в абзаці першому преамбули слова «Народу України» замінити словами «Українського народу»; 2) у статті 6: а) у частині першій слова «народу України» замінити словами «Українського на­роду»; б) у частині другій слова «Народ України» замінити словами «Український народ» [793, с. 10]. Відповідно до цього ж Закону зміни були внесені й до КУпН [436], а саме: у ч. 1 ст. 4 слова «народ України» в усіх відмінках замінено словами «Український народ» у відповід­ному відмінку.

Згідно із зазначеними змінами надра є виключною власністю Укра­їнського народу і надаються тільки у користування (ст. 4 КУпН), так само і води (водні об'єкти) - це власність виключно Українського на­роду, вони надаються тільки у користування (ст. 6 ВК України). По­ложення щодо права власності на природні ресурси також містяться і в поресурсовому екологічному законодавстві за наявності державної, комунальної й приватної власності (законах України «Про тваринний ^[91] світ» (ч. 2 ст. 5), «Про природно-заповідний фонд України» (ст. 4), ЛК України (ст. 7), а також у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 4). Деякі відмінності щодо закріплення цієї правової категорії, безумовно, є, але це буде об’єктом подальших наукових досліджень.

Ще раз наголосимо, що в чинному законодавстві Український народ як суб’єкт правовідносин розглядається лише з позиції відносин права власності. Ці положення закріплені не тільки в Основному Законі, екологічному законодавстві, а також ЦК України й Законі України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-XII [787], який втратив чин­ність [786]. На останній в історичному аспекті маємо звернути увагу. У ст. 1 цього нормативного акта власністю народу України проголо­шувалося все її національне багатство, а об’єкти цієї власності позна­чаються в узагальненому вигляді, а також правомочності громадян на отримання тим або іншим шляхом тих благ, які йому надаються за цим Законом. Відповідно до ст. 3 цього Закону народ України разом із гро­мадянами, юридичними особами і державою та іншими утвореннями є рівноправним суб’єктом права власності.

Як уже зазначалося, деякі правники вважають, що Український на­род не повинен бути суб’єктом цивільного права. І. В. Спасибо (1998) доводила, що він може фігурувати лише в публічному праві, але не в приватному. Жодна людина разом з іншими складовими поняття «на­род України» не володіє ні право-, ні дієздатністю, які дозволяють мати і реалізувати право власності, ні органами, через які він міг би здійсню­вати свої повноваження власника. У будь-якому випадку право влас­ності народу України зводиться до права державної власності [989, с. 5]. Статтею 9 Закону, що розглядається, визначалися об’єкти виключної власності народу України: це - земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та ви­ключної (морської) економічної зони. Це положення означало, що всі перераховані об’єкти, в чийому б користуванні і володінні вони не перебували, вважалися власністю народу України [989, с. 16]. Заува­жимо, що поняття «інші природні ресурси» не було закріплене в ньому, на відміну від ст. 13 Конституції України і ст. 324 ЦК України.

Історичний досвід розвитку країни показав, що націоналізація за­собів виробництва і ведення господарства на планових засадах самі по собі ще не забезпечують загальнонародної державної власності. Не слід ототожнювати загальнонародну і державну власність, змішувати еко­номічні й юридичні відносини власності. Власність народу України - економічна категорія, економічні відносини, головним об'єктом яких є народ - єдиний власник загального майна. Як інші учасники еконо­мічних відносин загальнонародної власності можуть бути названі: держава в цілому, окремі регіони, органи державного управління, трудові колективи, конкретні працівники, інші верстви і групи насе­лення, окремі громадяни як члени громадського колективу власника. Це аж ніяк не означає, що всі вони повинні бути визнані суб'єктами права власності на майно народу України, адже це право - не єдина правова форма закріплення їх положення в системі економічних від­носин загальнонародної власності. Право державної власності з цієї точки зору - лише одна з правових форм реалізації зазначених еконо­мічних відносин. Тому власність держави І. Спасибо розглядає як юридичний аспект власності народу [989, с. 16].

У ЦК України одночасно з фізичними й юридичними особами, державою, Автономною Республікою Крим, територіальними грома­дами, іноземними державами - учасниками цивільних відносин ви­знаються й інші суб'єкти публічного права (тобто до таких можна віднести і народ). Стаття 324 «Право власності Українського народу» у своєму змісті відтворює положення ст. 13 Конституції України. Од­нак у законодавстві не наводиться визначення поняття «народ» як суб'єкта правовідносин, а лише йдеться про те, хто від імені народу здійснює права власника.

На наш погляд, Український народ доречно розглядати як суб'єкт екологічного права (і природного, і позитивного), носія природних екологічних прав та обов'язків. Будучи категорією соціальною й еко­номічною, такою, що має політичний характер, вона водночас має й правову форму і законодавчо визначена на конституційному рівні й у поресурсових законах та кодексах. Роблячи висновок, необхідно від­значити, що в екологічному законодавстві містяться норми, що закріп­люють як суб'єктивні, так і деякі природні екологічні права суб'єктів, проте вони мають загальний і декларативний характер; практика за­хисту природних прав тільки починає своє становлення.

Людство як суб'єкт природно-екологічних відносин має певні можливості, необхідні для його існування і розвитку як єдиного, ціліс­ного суб'єкта світової історії - носія земної цивілізації, та об'єктивно зумовлені станом соціального й природного середовища. До них мож­на віднести, зокрема, права на: безстрокове існування людства; мир; відродження й збереження гармонії з природою (екологічну безпеку); збереження, використання і розвиток загальнолюдських матеріальних і духовних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших над­бань); відкрите море і його корисні копалини; антарктичний простір; користування космічним простором. Про права людства як права тре­тього покоління вже йшлося вище.

Доцільно звернути увагу на концепцію загальної спадщини люд­ства, що знаходиться за межами державної юрисдикції щодо просто­ру і ресурсів, які належать міжнародному співтовариству в цілому, що визначає їх правовий режим, включаючи правила користування. Як відомо, до цього існувала концепція загального надбання (res communis humanitatis), яка зараз уже застаріла. Концепція загальної спадщини людства поширює свій захист на інтереси не лише теперішнього, а й майбутніх поколінь. Концепція стосується просторів і ресурсів, які за самою своєю природою не можуть знаходитися під суверенітетом тієї чи іншої держави. Вона охоплює океани, глибоководне дно, Антарк­тику, космос, атмосферу, довкілля у цілому. Вже з цього переліку видно, якою великою і значною є загальна спадщина людства. У по­зитивне міжнародне право концепція загальної спадщини була введе­на Договором про принципи діяльності держав із дослідження і ви­користання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (1967) [855]. Згідно з цим Договором використання космічного простору «здійснюється на благо і в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку, і є надбанням всього людства» (ст. 1). Космічний простір, включаючи небесні тіла, не підлягає національному присвоєнню (ст. 2). Концепція знайшла відображення і в морському праві при визначенні правового режиму щодо міжнародних повітряних просторів, атмосфери тощо. Поступо­во спільна спадщина (надбання всього людства) охоплюватиме всі духовні цінності людства. У 1972 р. ЮНЕСКО прийняла Конвенцію про захист світової культурної і природної спадщини. З огляду на не­достатню захищеність особливо цінних об’єктів природи, культурних та історичних цінностей, цей документ передбачає співпрацю держав у їх захисті. Концепція загальної спадщини пов’язана з іншою кон­цепцією, характерною для сучасного міжнародного права, - концеп­цією сталого розвитку [472].

Суб’єкти природного екологічного права не тотожні суб’єктам екологічного права як галузі права і законодавства, але, якщо природ­ні права отримали своє закріплення на рівні нормативно-правових актів, то й суб’єктний склад має бути тотожним (збігатися) їм і теж фіксуватися.

Взагалі суб’єкт природного екологічного права - категорія багато- аспектна, може розглядатися як: вища соціальна цінність, при законо­давчому закріпленні - соціально-правова; має певну форму. Суб’єкти екологічних правовідносин (як позитивних, так і природних): вико­ристовують лише ті права, котрі їм необхідні; вони розглядаються як активний і пасивний носій прав і обов’язків; їх наявність сприяє за­доволенню екологічних потреб і екологічних інтересів. Природне екологічне право доцільно розглядати як субстанціональну основу позитивного екологічного права і правосуб’єктності.

Поняття «суб’єкти природного екологічного права» ширше за «суб’єкти природних екологічних правовідносин». Суб’єкт природно­го екологічного права стає суб’єктом правовідносин, якщо він вступає в суспільні відносини з іншими суб’єктами права, при цьому виникають і реалізуються суб’єктивні і природні екологічні права й обов’язки. Категорію «суб’єкт екологічного права» доцільно розглядати в контек­сті міждисциплінарних досліджень, а саме з урахуванням філософ­ських, соціологічних, політологічних, економічних та інших.

Підсумовуючи, додамо, якщо природні права закріплені в еколо­гічному законодавстві, то вони набувають форми позитивного права (тобто стають унормованими, суб’єктивними правами), а отже, поло­ження теорії права до них можна застосувати. Проте поняття «суб’єкти правовідносин» і «суб’єкти природного права» не завжди збігаються: по-перше, екологічні правовідносини - не єдина форма реалізації норм екологічного права (позитивне екологічне право). Суб’єктивні права неможливі поза правовідносинами, а природні права (оскільки вони розглядаються як загальні соціальні можливості незалежно від їх дер­жавно-правового визнання) можуть існувати і поза правовідносинами. При цьому природні права можуть реалізуватися через усю сукупність конкретних суб’єктивних прав у всіх галузях об’єктивного права або залишатися природними правами (доктриною, концепцією) і не втра­тять свого значення в праворозумінні, правосвідомості, залишаючись правоположеннями.

По-друге, природними правами людина наділена з моменту наро­дження, а ряд суб’єктивних (позитивних) прав, властивих людині, вона набуває лише при певному віковому цензі або додержанні низки юри­дичних фактів, передбачених чинним екологічним законодавством. Деякі суб’єкти (діти, що не досягли повноліття, психічно хворі люди), які є суб’єктами природного екологічного права (безпосередньо при­родно-біологічного, що забезпечує природне існування фізичної особи), але не можуть бути суб’єктами певного кола екологічних правовідносин (природно-соціальних, наприклад, права приватної власності на при­родні об’єкти). По-третє, конкретна людина (як соціобіологічна істо­та) завжди виступає суб’єктом природного екологічного права, але не завжди є учасником правовідносин.

3.3.