Природне екологічне право: наукові підходи до трактування

Природні екологічні відносини є першоджерелом екологічних правовідносин, саме предметом природного й позитивного екологіч­ного права, змістом якого виступають природні екологічні права суб'єктів (які є передосновою для становлення суб'єктивних екологіч­них прав) і природні екологічні обов'язки (як першооснова юридич­ного екологічного обов'язку).

Звісно, для всебічного вивчення й розуміння умов формування єдиного еколого-правового простору, глобалізаційних світових процесів екологізації суспільних відносин потрібно передусім з'ясувати поняття і зміст природного екологічного права. Мова йде про необхідність вста­новлення особливостей і, спираючись на це, переосмислення підходів до екологічного права, природного екологічного права в системі права. Наведене набуває актуальності в умовах екологізації суспільних від­носин, реформування екологічного законодавства в контексті євроінте- граційних процесів як об'єктивного і соціально обумовленого процесу. При аналізі окресленого питання доцільно звернути увагу на класифі­кацію екологічних правовідносин, на систематизацію екологічних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків з позиції природних, які становлять зміст еколого-правових відносин. Перш за все вкажемо, що диференціація природних екологічних відносини, закріплених на за­конодавчому рівні, буде збігатися з видами еколого-правових відносин. Особливо це стосується фактичного змісту екологічних відносин як визначеної поведінки суб'єктів, у межах якої реалізуються екологічні права й обов'язки, а також юридичної, як закріпленої нормами законо­давства реальної можливості суб'єктів екологічних правовідносин здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки.

В умовах сьогодення в національному правознавстві набувають поширення філософські підходи до розуміння права, обґрунтування природного права, яке тісно пов'язане з незмінною ціннісною пара­дигмою верховенства права, основоположних прав і свобод людини, а також становлення природного екологічного права як права рівності й справедливості (І. А. Ісаєв, В. П. Культенко, С. І. Максимов, Ю. М. Оборотов, Л. В. Петрова, С. С. Сливка, А. В. Стовба та ін.). Для дослідження зазначеного питання стануть у пригоді праці науковців у галузі теорії права, як-от: С. С. Алексєєва, В. Д. Бабкіна, Г Дж. Бер­мана, Г. Г Бернацького, М. І. Козюбри, М. М. Марченка, В. С. Нерсе- сянца, Н. М. Оніщенка, О. В. Петришина, П. М. Рабіновича, В. М. Се- ліванова, В. І. Тимошенка, Є. М. Трубецького, В. О. Четверніна, В. В. Цвєткова, М. В. Цвіка та ін.

Приступаючи до висвітлення питання, вкажемо, що «нерідко ви­значенням природного права користуються не у прямому, а в перенос­ному значенні, маючи на увазі те, що не заперечується природним правом, подібно до того, як часто називають справедливим те, що є вільним від будь-якої несправедливості; і навіть зловживаючи термі­ном «природне право», зазвичай поширюють його на те, що розум визначає гідним або найкращим, хоча й необов'язковим» [302, с. 94]. Ще римські юристи, виправдовуючи чинне позитивне право, підкрес­лювали, що воно прямо не суперечить праву природному і засновуєть­ся на його вимогах, водночас критикуючи його з погляду природної справедливості, й використовували останню як джерело оновлення, пом'якшення й удосконалення позитивного права [302, с. 95].

На існуванні природних екологічних відносин наголошували В. І. Андрейцев, А. П. Гетьман, В. В. Костицький, В. В. Носік, В. М. Єрмоленко, Ю. С. Шемшученко та ін. Важливі для екологічно­го права явища (природні екологічні відносини, природні екологічні права, природні екологічні обов'язки) та інші чинники досліджува­лися не тільки з юридичної точки зору, а й з позиції інших суспільних наук - філософії, соціології, політології тощо, а також природничих наук, які суттєво впливають на формування понять природного й еко­логічного права, які потім використовуються юридичною наукою й природно-правовою доктриною, а також галузевими правовими доктринами.

Спираючись на базові положення природно-правової доктрини через концепції «природного права», фахівці намагаються впровадити основоположні цінності людства до сфери еколого-правового регулю­вання. Саме з огляду на це ідеї щодо специфіки природного права разом із християнськими поглядами на особистість виступають підґрунтям сучасних концепцій природного права, відображаються у змісті осно­воположних міжнародно-правових документів, присвячених правам людини, їх забезпеченню й захисту [194, с. 443]. Ще раз наголосимо, що із середини ХХ ст. робиться спроба поєднання визначальних здо­бутків усіх наукових шкіл щодо праворозуміння (природного права, історичної й соціологічної) у межах «інтегративної юриспруденції».

Відзначимо, що «право та права людини, - на думку М. І. Козю- бри, - повинні розглядатися як принципово однорідні явища, які мають єдину соціально-юридичну природу (курсив наш. - Г. А.), і тому права людини поза межами права в сучасному демократичному суспільстві не можуть існувати, так само як і право за межами прав людини» [443, с. 83-96]. Академік О. В. Петришин доводить, що право як спосіб впо­рядкування суспільних відносин має включати в себе обидва змістових компоненти - права людини як фундамент правової системи і правові норми (курсив наш. - Г. А.), які врегульовують ситуації, пов'язані з їх забезпеченням і захистом, попередженням і вирішенням соціальних конфліктів [194, с. 443].

Підсумовуючи, зазначимо, що природне екологічне право - це со­ціальне явище, що розглядається як сукупність сформованих суспіль­ством прав на фундаментальні соціальні блага, що набуваються люди­ною від народження. До них належать право на: життя; безпечне для життя і здоров'я довкілля; екологічну безпеку; охорону здоров'я від несприятливої дії природного середовища; власності, природокорис­тування, тобто на використання природних ресурсів для задоволення різноманітних життєво необхідних потреб людини (оздоровчих, рекре­аційних, естетичних, наукових, культурних, економічних); оскарження в судовому порядку рішень, дій, бездіяльності органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, їх посадовців про порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому в законі, та ін.

Питання соціальної зумовленості еколого-правових норм, одним із першоджерел яких вважаються вихідні засади природно-правової доктрини, є ключовим для еколого-правової науки й еколого-правової доктрини. Більше того, соціальна зумовленість екологічного права і формування його на концептах природно-правової доктрини розгля­даються як динамічна система, що оптимізує відповідність, адекват­ність права сучасним суспільним відносинам, що регулюються або мають регулюватися, вводить їх у правовий простір¹, його здатність відображати об’єктивні інтереси і потреби соціуму. В контексті євро- інтеграційних процесів доцільно говорити не лише про формування єдиного наукового простору, а й про утворення його складової - еко- лого-правового простору, підґрунтям для розвитку якого є природно- правова доктрина.

Виходячи з цього, соціальною основою дослідження місця й ролі екологічного права та його складника - екологічного природного в сис­темі права мають виступати особливості сучасного життя, точніше, чітке їх розуміння. Без цього і без реалізації невідкладних заходів, як вважають Ю. С. Шемшученко і В. В. Костицький, настання глобальної екологічної й гуманітарної катастрофи видається все більш реальним, що (і це не випадково) нині на передньому плані загального спектру світових соціально-економічних, політичних, і перш за все гуманітар­них, проблем, незалежно від того, як би науковці, політики не оціню­вали перспективи виживання людства і можливого настання якісно нової доби в розвитку цивілізації, основним досягненням представни­ків якого слід назвати визнання відповідальності теперішніх поколінь перед прийдешніми, усвідомлення ролі кожного покоління в системі розвитку [1132, с. 67]. ^[10]

Як відзначає Ю. С. Шемшученко, наявність системи екологічного права й соціальна необхідність в охороні довкілля зумовлюють по­требу у виділенні такої функції держави, як екологічна, формуванні комплексної галузі права - екологічного права, яке в Україні остаточно конституювалося як самостійна галузь права (курсив наш.

Погоджуємося з висновками, зробленими С. І. Максимовим, що «на сучасному етапі розвитку суспільства можливості технологічного втручання в природу людини можуть досягати такого ж рівня небез­пеки, що й втручання у природне середовище, тобто загрожувати іс­нуванню людства або тому способу буття людини, що склався. Це зу­мовлює перспективу зміни принципів правового регулювання у сфері природи - як внутрішньої (природи людини), так і зовнішньої (при­родного середовища)» [558, с. 154].

Ураховуючи все наведене, спробуємо проаналізувати основні док- тринальні підходи до формування, функції, видів правовідносин, що регулюються в екологічному праві, в контексті природно-правової доктрини.

Перший підхід. Як вважає його прихильник В. І. Андрейцев, антро- позахисна функція екологічного права в сучасних екологічних і полі- тико-військових умовах значно посилюється у зв'язку з необхідністю забезпечення верховенства цього суб'єктивного права на рівні реалі­зації сучасної екологічної, військової і соціальної політики України в процесі інтеграції й адаптації вітчизняної нормативної бази до вимог екологічного законодавства ЄС, міжнародно-правових документів, прийнятих останніми роками на рівні ООН, і дотримання їх основних принципів і положень [25, с. 10].

Послідовниця другого підходу М. В. Краснова стверджує, що в основі сучасного екологічного права традиційно, як і в інших галузях права, достатньо сильними залишаються антропологічні мотиви, згід­но з якими основними цінностями проголошуються права й свободи людини, на противагу античному і середньовічному концепту справед­ливості, що значною мірою послаблює диктат етики на юриспруден­цією, з якої остання вийшла. Антропологічні мотиви в екологічному праві виправдовуються конституційними засадами найвищої соціаль­ної цінності - людини, її прав, свобод і безпеки, а також тим, що у ме­жах юриспруденції вирішуються питання тільки тих відносин, завдяки яким може реалізувати свої права уповноважена особа.

Такий підхід підтримує й Ю. А. Краснова. Певний науковий інтерес становить її монографічне дослідження «Право екологічної безпеки: теоретичні аспекти» [516], в якому розкриті об’єктивні передумови формування норм і відносин права екологічної безпеки як системи між­народного, європейського та вітчизняного законодавства, а також сис­теми державно-правового регулювання; визначені основні засади фор­мування наукової думки про його становлення; запропоновані авторські підходи до його понятійно-категоріального апарату, визначення пред­мета, методів, принципів безпеки та ін. Науковець Ю. А. Краснова також робить доволі дискусійний висновок, що багаторічна практика вико­ристання в екологічному праві антропоцентричного підходу, згідно з яким основною цінністю визнається людина, не виправдовує себе. Зараз доцільно обирати екоцентричний підхід (курсив наш. - Г. А.), за­снований на засадничих документах Організації Об’єднаних Націй, у тому числі на ідеях Концепції сталого розвитку, які розглядають без- пековий характер існування суспільства як невід’ємний елемент при­роди, що розвивається за своїми законами. Цей підхід дозволяє визнати природу з її економічними, екологічними і духовними (соціальни­ми) атрибутами публічним благом і найвищою соціальною цінністю, переглянути державну політику щодо неї на рівні конституцій, а також посилити заходи суспільної відповідальності за її стан [516, с. 6].

Наведені вище точки зору М. В. Краснової та Ю. А. Краснової пітримує й Н. Р. Малишева. На переконання останньої, важливим ре­зервом еколого-правового розвитку України в майбутньому має також стати подолання антропоцентризму в регулюванні екологічної безпеки. Сьогодні, як зазначає авторка, критеріальна основа середовища на­лежної якості, а звідси і норми конкретного регулювання, що встанов­люють вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки, орієнтовані виключно на людину, «виносячи за дужки» інші елементи екосистеми, передусім біологічні ресурси тваринного й рослинного світу. Нові технології, новітні суспільні явища, зміни клімату - все це впливає на предмет регулювання екологічного права і покликане забезпечити його розвиток ушир. Отже, слід подивитися на проблему й в іншому вимірі. Традиційно сфера регулювання екологічного права обмежувалася про­сторовими рамками досяжності життєдіяльності людини. У другій половині ХХ ст. межі цього простору формувалися середовищем біо­сфери Землі. Однак сьогодні не можна нехтувати процесом досліджен­ня й використання людиною космічного простору. Цей процес стрімко розвивається [567, с. 59].

Представницею третього підходу є Г І. Балюк. Авторка доводить, що серед філософських концепцій і напрямків, які мають вплив на формування сучасного екологічного права, виокремлюють такі, як: анімізм, антропоморфізм, антропологізм, антропоцентризм, конкор- дизм, екоцентризм, екогуманізм, енвайроменталізм (антропоцентрич- ний та екоцентричний). Зокрема, після конференції ООН (Ріо-де- Жанейро, 1992) енвайроменталізм розглядається як ідея об’єднання зусиль усіх країн світу в галузях економіки, політики, техніки, науки, культури, освіти і права для збереження довкілля на екологічно об­ґрунтованих засадах. Енвайроменталізм як новітня ідеологія прагне об’єднати політичних, наукових, екологічних, релігійних діячів для збереження природного оточення людини. Енвайроменталізм - одна з глобальних парадигм сучасної науки, що спирається на засади стало­го розвитку (курсив наш. - Г. А.) [113, с. 11, 12]. Повністю погоджує­мося й підтримуємо висновок Г. І. Балюк і вважаємо його прогресив­ним, тому що за такого підходу усуваються існуючі суперечності між антропоцентричним і екоцентричним підходами.

Загальновідомо, що змістом будь-яких правовідносин є сукупність суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників таких правовід­носин. Екологічні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії суб’єктів права, учасники якої мають взаємні, кореспондуючі права, обов’язки, відповідальність і реалізують осо­бисті права з метою задоволення власних потреб і інтересів у встанов­леному порядку. Залишимо поки екологічні права й обов'язки, у тому числі й природні, для подальшого окремого поглибленого та всебічно­го дослідження автором, яке буде проведено у підрозділах 3.2, 3.3, 3.4 монографії. Зараз лише відзначимо, що в законодавстві й теорії еколо­гічного права ще й дотепер не достатньо досліджені такі категорії, як «інтерес», «публічний інтерес», «приватний інтерес», «законний інте­рес». Їх природа, форми, правові засоби реалізації й функціональне значення досі не стали предметом ґрунтовних наукових досліджень. Немає однозначного підходу й до співвідношення правових понять «інтерес», «суб'єктивні права», «природні права», хоча ці правові ка­тегорії неодноразово розглядалися науковцями - представниками різних історичних епох, шкіл і наукових поглядів.

Зокрема, конструкцію «екологічний інтерес» доречно вивчати в контексті правової доктрини й законодавства. Різноманітні тверджен­ня про природу інтересу зумовили й різний підхід до з'ясування його суті й змісту, що впливає на формування визначення цього терміна. Так, деякі дослідники під інтересом розуміють: а) усвідомлену потре­бу, що виступає змістом інтересу; б) прагнення індивіда до задоволен­ня своїх потреб; в) об'єктивний зв'язок між людиною й матеріальними умовами її життя; г) залежність між необхідністю задоволення потреб і можливістю їх задоволення через цілеспрямовану діяльність суб'єкта; д) об'єктивну причину, що викликає у людини спонукання до певної діяльності; е) об'єктивне вираження існуючих і виникаючих суспільних відносин та ін. Як бачимо, «інтерес» - багатоаспектна категорія, що має складний характер зв'язків, джерело яких криється як у внутрішній природі індивіда, так і в соціальних закономірностях. Як і природне право, він становить ціннісне й змістове підґрунтя права суб'єктивного.

За сучасних умов загальнопоширеним є діалектичне розуміння інтересу як єдності об'єктивних і суб'єктивних начал. Проте вважаємо за доцільне погодитися з тим, що «екологічний інтерес» - це категорія об'єктивна, тобто цей різновид інтересу входить до змісту екологічних правовідносин саме як об'єктивна категорія, що впливає не тільки на формування позитивного права, а й на поведінку учасників цих від­носин, що повинні усвідомлюватися ними. Об'єктивність екологічного інтересу полягає в тому, що він виступає первинним стосовно свідо­мості. Таким чином, виникнення й формування екологічних інтересів - об'єктивний процес, бо він зумовлений безпосередньо природою (до­вкіллям) і соціальними умовами життя людей. Крім того, він має притаманну, власне, лише йому специфіку, продиктовану об’єктивними законами природи. Якщо інтерес розглядати як родове поняття, то інтерес екологічний доречно вважати його різновидом, тобто поняттям видовим. У свою чергу, екологічний інтерес має внутрішню диферен­ціацію, в якій на особливу увагу заслуговують пріоритетні національ­ні інтереси України в галузі екології, а саме: а) забезпечення екологіч­но й техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспіль­ства; б) збереження навколишнього природного середовища й раціональне використання природних ресурсів та ін. На наше пере­конання, у законодавстві також варто визначити співвідношення на­ціональних і публічних інтересів [59, с. 368-371].

Наголосимо, що ще наприкінці ХХ ст. В. В. Петров справедливо за­уважував, що на сучасному етапі взаємовідносин між людиною і навко­лишнім середовищем виникає необхідність поділити екологічне право на дві категорії: паперове і право реальне [715, с. 60, 61]. Аналіз цього положення змушує нас звернутися до концепції «трирівневості» (трьох форм прояву) галузі права, що існувала у 20-х рр. ХХ ст.: правова кон­цепція, норми права і правовідносини. Ці ідеї, сформульовані, зокрема, у працях П. І. Стучки - радянського вченого-теоретика в галузі цивіль­ного права, найкраще підходять і для характеристики нинішнього стану справ. Певний науковий інтерес викликає перша форма, складовими якої є правові ідеї, закладені у відповідній екологічній доктрині. Інакше ка­жучи, для формування екологічного природного права будуть братися до уваги природні екологічні права, які в подальшому визначають зміст екологічних правових норм і екологічних правовідносин.

Доречно перш за все зупинитися на змісті природного (рос. «ес­тественного») екологічного права, бо критерієм диференціації різних концепцій сучасного природного права є підхід до того, як і з чого ви­никають природні права людини. Залежно від цього розрізняють такі доктрини: неотомізм, протестантизм та інші, згідно з якими природні права походять від утворення Богом порядку буття; неогегельянство, за яким вважається, що природні права - результат гармонії, об’єктивного розуму та ідеї права; неокантіанство - їх джерелом є «чисте» мислення, що охоплює «належне» і «суще»; феноменологічна концепція - при­родні права випливають із правових цінностей; екзистенціалістська теорія - з існування абстрактної людини; герменевтика - з історичного праворозуміння [1034, с. 606].

Не менш важливого значення набуває власне назва, оскільки, ви­ходячи з неї, стає зрозумілим, що в її основу покладені суспільні від­носини, які виникають при взаємодії суспільства й природи. Зверне­мося до тлумачення слова «природний» (рос. «естественный»), грама­тичної форми, стилістичної характеристики, фразеологічних зв'язків, рекомендацій щодо сфери його вживання. Передусім наголосимо, що цей термін належить до сфери природи (земної поверхні, клімату, тваринного та рослинного світу тощо). Згідно з тлумачним словником, він вживається на позначення того, що здійснюється за законами при­роди, зобов'язане їй, а не сторонньому втручанню, властиве від на­родження. Непряме значення - те саме, що й природжений [666, с. 173]. За такого трактування природа розглядається як органічний і неорга­нічній світ у всій сукупності й зв'язках, що є об'єктом людської ді­яльності й пізнання; а природним вважається все те, що не створене людиною: буття, матерія, жива природа - рослинний і тваринний світ, нежива - неорганічній світ [196, с. 945-946].

Природне право в політичних концепціях Нового часу розумілося як сукупність прав, що людина отримує при народженні [733, с. 96]. Терміни «природне» і «природжене» право [1169, с. 543, 544] науков­ці вживають як синоніми, але доречно зауважити, що як правові кате­горії «природні» і «природжені» відображають соціальну сутність правового явища, а не їх природну суть, зміст, значення. Переклад «природний» як «природжений» звужуватиме зміст і обсяг природної доктрини права, тому що природженість, тобто зв'язок з моментом народження, - це лише одна з ознак природного (рос. «естественно­го») права.

У більшості випадків такі російські слова, як «природный» і «естественный» однаково перекладаються українською мовою - «при­родний», хоча семантичне значення цих термінів ніколи не збігалося, а отже, виникає термінологічна плутанина, що існує як у філології, так і в лінгвістиці (мовознавстві), а також має місце і в юриспруденції (юридичній науці). Як наслідок, у вживанні словосполучення «при­родне право» в юридичній науці немає тотожності. Наприклад, найпо­ширенішим і правильним, з точки зору автора, вважається переклад з російської «естественно-правовая классическая теория» - «природно- правова класична теорія» [947, с. 39], «естественное право» - «при­родне право» [1169, с. 543, 544], «естественно-правовая доктрина» - «природно-правова доктрина» за аналогією. Крім того, у статтях деякі

автори перекладають термін «естественное» як «природне», а отже, і «природньо», що граматично неправильно й хибно.

За підсумками проведеного семантико-правового аналізу маемо констатувати, що в українській мові на позначення природного (рос. - «естественного») права вживається словосполучення «природниче право», а для природних об'єктів - «природні об'єкти», «природне середовище», тобто, щоб не ототожнювати дані поняття, їх штучно підміняють, нав'язуючи різне смислове і правове навантаження. Однак слід пам'ятати, що «природниче» застосовується переважно до при­родничих наук, до яких екологічне право не належить, хоча їх поло­ження враховуються юридичною наукою.

Принагідно зауважимо, що відомий вітчизняний науковець П. М. Рабінович мінімізує використання або ж узагалі уникає вживан­ня терміна «природне право» й надає перевагу термінам «загально- соціальне» або «соціально-природне». Вчений мотивує це тим, що «природність» права (зокрема, основоположних прав людини) здавна і донині інтерпретується, як відомо, вельми неоднозначно. З-поміж основних концептуальних підходів до такої інтерпретації фахівцем були виокремлені легістський, етичний, психологічний, теологічний, природничо-природний (наприклад, біологічний) і соціально-природ­ний. Прихильники майже кожного з них є й у сучасній Україні (теоло­гічного - А. С. Довгерт, природничо-природного - С. П. Головатий, котрий вважає, що основоположні права людини - «це елемент При­роди», «Природний Закон») [895, с. 74, 75]. У контексті наведеного наголосимо, що ми принципово виключаємо евристичність природни­чо-природної інтерпретації правових або інших соціальних явищ. Отже, «соціально-природне» право слід розуміти як явище соціальне, що виникає й існує в суспільстві цілком природно (у сенсі нормально, закономірно, неминуче) [895, с. 74, 75]. За сучасних умов, коли мова йде про природне екологічне право й природно-правову доктрину, вони завжди розглядаються як соціальні явища.

До зазначеного слід додати, що складовими цілісної системи наук (умовно) виступають природні, суспільні й технічні [983, с. 866]^{1 [11]}

оскільки єдність матеріального світу зумовлює й єдність наук. Вихо­дячи з цього не варто протиставляти природничі науки суспільним. Більше того, трансформація науки в перетворюючу силу відбувається не тільки у природознавстві, а й у науці про суспільство. Так, що ін­тенсивніше й ширше впроваджуються в промислове виробництво досягнення природничих наук, то з більшою необхідністю виявляєть­ся об’єктивна потреба в науковому визначенні соціальних умов і на­слідків цього впровадження, екологізації цього процесу. Крім того, саме ці науки не тільки вивчають, а й висвітлюють шляхи перетворен­ня соціальної дійсності, що закладає передумови для вільного розвитку духовного життя суспільства, у тому числі й природничо-наукової творчості [410, с. 6-7].

Можемо стверджувати, що між основними видами названих наук абсолютне розмежування провести неможливо, бо суспільні й правові явища і процеси органічно пов’язані між собою, взаємопроникають і взаємодіють у ході свого розвитку. Тим більше, неможливо провести таку розмежувальну лінію між предметами юридичних наук, що ви­вчають ті самі об’єкти, наприклад, такі як, держава і право. Однак це твердження зовсім не означає, що виключається можливість визна­чення специфічного предмета тієї чи іншої науки. Зокрема, природа, суспільство, людина, держава, право тощо є об’єктами дослідження багатьох наук, хоча рівень, аспект або мета їх дослідження в кожній науці особливі, характерні саме для неї. Навіть у межах єдиного комп­лексу юридичних наук досить чітко (але не абсолютно) виявляється відмінність предмета кожної її окремої галузі [410, с. 7]. Як суспільна наука екологічне право тісно пов’язане із загальною соціологією в її сутнісному призначенні як науки про основні закономірності такого єдиного цілісно-системного утворення, яким є суспільство, його іс­торії в логічній інтерпретації, сучасний стан та перспективні тенденції розвитку [410, с. 11].

Продовжуючи висвітлення питання, вкажемо, що під час дослі­джень у сфері природничих наук прийнято зіставляти поняття «при­рода», «навколишнє середовище» і «біосфера». Звісно, між ними є загальні та спеціальні риси, що певною мірою ускладнює виявлення юридичного аспекта, щоправда, останньому в правознавстві не нада­ється належного юридичного значення. Це пояснюється тим, що ви­моги, які можуть бути висунуті у процесі правового регулювання ді­яльності людини, не пов'язані з характерними рисами біосфери. Як справедливо зауважує І. І. Каракаш, «людина як субстанція тілесного виду поряд з іншими представниками біосфери не є самодостатньою істотою. Вона, як і все живе, вимагає стабільного буття середовища як необхідної умови, засобу та місця існування. Будь-якій формі тілесно­го життя людства та буття біосфери притаманна складна система об­міну речовин і енергії» [324, с. 15].

У контексті сказаного доречним видається висновок, зроблений Г. І. Балюк, що екологічне право в своєму предметі звернене до найбільш важливих сторін буття людини, а отже, пошук основ і витоків, на які спирається фундамент системи правового регулювання, для нашої галу­зі не є «пустим», більше того, це питання належить до питань так званої рецесії, самоосмислення екологічного права і магістральних шляхів його формування й розвитку. Авторка звертає увагу на те, що багато дисерта­цій, захищених за спеціальністю 12.00.06, рясніють цитатами В. І. Вер- надського, М. Ф. Реймерса, Родеріка Неша, Ліни Уайт та інших видатних учених-природознавців. Це легко пояснити тим, що саме етичні категорії віри, надії, добра, любові, справедливості покладені не лише в основу еколого-правового регулювання, а й права в цілому [113, с. 9].

Підсумовуючи, наголосимо, що для з'ясування змісту й сутності природного екологічного права необхідно всебічно дослідити цю пра­вову категорію в широкому аспекті, включаючи й аналіз понятійного апарату. На продовження зазначимо, що питання значення, осмислен­ня й уніфікації ключових понять науки екологічного права, потреби у створенні єдиної екологічної термінології підіймалося ще в 70-х рр. ХХ ст. «Розробка науково обґрунтованої екологічної термінології, яка застосовується в праві, є одним із найважливіших завдань еколого- правових досліджень. Успішне вирішення екологічних проблем у на­ціональному і глобальному масштабах викликає нагальну потребу в уніфікації та, власне, вживанні екологічних термінів» [712, с. 101­133], на чому акцентують і сучасні екологи-правознавці.

З огляду на це важливого значення в умовах сьогодення набуває оперування термінологією правової екології. У різних поресурсових кодексах і законах один і той самий термін інколи застосовується в різ­них значеннях, що для конкретної правової системи взагалі є непри­пустимим. Чіткість правової термінології в екологічному законодав­стві - це справа не тільки правників, а й фахівців різноманітних сфер знань. Терміни, яких вживає законодавець, повинні відбивати не тіль­ки правову сутність, зміст поняття, а й мати біологічні, соціальні та інші характеристики, які відповідають дійсності та є загальновизна­ними. Спираючись на це, питанню екологічної термінології потрібно відвести окреме місце в новому нормативному акті, яким має стати Екологічний кодекс, а до її (термінології) розробки долучити спеціа­лістів різних наукових галузей. Лише при комплексному вивченні порушених питань ми зможемо усунути існуючі суперечності й про­галини [64], а це - не лише завдання науки екологічного права, а й еко- лого-правової доктрини.

Крім того, в процесі адаптації екологічного законодавства до вимог ЄС великого значення набуває вдосконалення процедури перекладу, що знайшло відображення в постанові Кабінету Міністрів України «Порядок здійснення перекладу на українську мову актів Європейсько­го Союзу acquis communautaire, пов’язаних з виконанням зобов’язань України у сфері європейської інтеграції» від 31 травня 2017 р. № 512 [754]. Вказане вкотре підтверджує нагальність створення цілісного термінологічного апарату, що полегшить приведення вітчизняної тер­мінології у відповідність до міжнародних стандартів, наприклад, до ISO (the International Organization for Standardization) 704:2009 - Terminology work - Principles and methods [1229]. У той же час інтегра­ція загальновизнаних принципів і норм міжнародного права до укра­їнського законодавства, запозичення категорій, інститутів у сфері екології й досі відбуваються по-різному, це пояснюється тим, що вона розглядається під кутом зору різноманітних наукових підходів, що й пояснює їх неоднозначне тлумачення. Додамо, що не має відбувати­ся «калькування» та запозичення термінології без урахування націо­нальної специфіки та наукових підходів. Виходячи з цього до уваги передусім слід брати ступені спільності (єдності) еколого-правової термінології, взаємопроникнення й трансформації міжнародних і на­ціональних еколого-правових принципів і інститутів, напрями їх вза­ємовпливу [138, с. 44-46], що, звісно, й повинно стати об'єктом комп­лексного самостійного наукового дослідження, а провідним напрямом екологічного законотворення - усунення дефектів законодавчих дефі­ніцій. Таким чином, при їх визначенні варто враховувати наукові на- працювання юриспруденції, типові для законодавчих визначень, як-от: а) двозначність понятійних формулювань; б) абстрактність; в) неточ­ність; г) тавтологічність; ґ) алогічність; д) надмірна деталізація; е) де­кларативність тощо. Безумовно, для еколого-правової доктрини це буде складним завданням.

Яскравим прикладом непослідовного використання термінів в еко­логічному законодавстві є процедура нормативно-правового закріп­лення основоположного природного права на безпечне довкілля, а саме: у ст. 50 Конституції України (1996) воно визначене як право на «безпечне довкілля» [467], а в ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991) - «на безпечне на­вколишнє природне середовище», як і в міжнародних правових ак­тах [845]¹. Це право притаманне людині з моменту її народження, незалежно від розсуду державних органів, тобто фактично воно має розглядатися як право кожного громадянина вимагати дотримання еколого-правових приписів, йому відповідає обов'язок кожного і дер­жави щодо його забезпечення. Аналізу цього пріоритетного права буде приділена окрема увага, але маємо при цьому констатувати, що мова йде саме про легалізацію природно-екологічних відносин, а це нале- ^[12] жить до сфери встановлення норм права, їх упорядкування. Зараз прийнята низка нормативно-правових актів, які сприятимуть забез­печенню екологічної безпеки як складової національної безпеки й екологічних прав громадян, передусім природних, з урахуванням вимог сьогодення, серед них: закони України «Про національну без­пеку України» [833], «Про особливості державної політики із забез­печення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецький та Луганській областях» [842], які сприяють забезпеченню екологічної безпеки як складової національної безпеки й екологічних прав і інтересів з урахуванням концептів природно- правової доктрини.

Прикладом непослідовного, двозначного, декларативного, алогіч­ного використання термінів є, на жаль, і Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» від 28 лютого 2019 р. № 2697-ІІІ [838], який вважається документом довгострокового державного планування. Звернемо увагу хоча б на мету державної екологічної політики, якою визнано досяг­нення «доброго стану довкілля» шляхом запровадження екосистемно- го підходу до всіх напрямів соціально-економічного розвитку України задля забезпечення конституційного права кожного громадянина Укра­їни на «чисте та безпечне довкілля», впровадження збалансованого природокористування і збереження й відновлення прикладних екосис­тем. Викликають певне здивування й правові конструкції, точніше, логічність їх побудови, закладені при окресленні основних засад державної екологічної політики, як-от: «сприяння збалансованому (сталому) розвитку шляхом досягнення збалансованості складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), орієнтування на прі­оритети збалансованого (сталого) розвитку, а також декларативно за­кріплена стратегічна ціль - формування в суспільстві екологічних цінностей».

Підсумовуючи, додамо, що сучасний етап розвитку екологічного законодавства характеризується впливом на нього концепцій природ­ного права, сталого й гармонійного розвитку природи і суспільства, однак разом з цим активно посилюються глобалізаційні суспільні про­цеси, за яких використання природних ресурсів, особливо невідтво- рюваних об'єктів, потребує додаткового дослідження в межах міжна­родного й національного права у сфері права власності природокорис­тування й охорони навколишнього середовища.

1.2.2.