Періодизація, основні наукові концепції природного права та їх вплив на систематизацію екологічного законодавства

вироблення цього загальнотеоретичного критерію можна вважати трактування прав людини як таких, що належать особистості як абсо­лютні права. На думку В. М. Горшеньова, вони є природними і невід’ємними, правовим надбанням індивіда [947, с. 4]. У вітчизняній юридичній науці П. М. Рабінович першим запропонував цілісну кон­цепцію прав людини, згідно з якою її основні права визначаються як можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкрет­но-історичних умовах, що об’єктивно визначаються досягнутим про­гресом людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними і рівними для кожного [887, с.

Сучасна концепція прав людини сформувалася в процесі еволюції людства, їх коріння слід шукати в ідеї природних прав, що виникли ще з часів Античності, а їх зміст змінюється разом із людською циві­лізацією. З урахуванням зазначеного спробуємо навести авторську періодизацію впливу природного права на формування національного екологічного законодавства в контексті загальної системи нормативно- 50

правових актів. Це легше зробити, оперуючи відмінностями, специ­фікою етапів розвитку державно-правової думки.

Так, визначимо основоположні характеристики природного права, притаманні І періоду (давні часи - до ІХ ст.) зазначеної диференціації.

Загальновизнано, що засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил природи і поклоніння духам предків. Наприкінці Х ст., тобто з розвитком укра­їнської державності, великокнязівська влада зрозуміла необхідність створення єдиної системи офіційної релігії - християнства [1071].

Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно систематичне вивчення про­цесу зародження в давніх слов'ян класових відносин як обов'язкової умови становлення державності. Деякі відомості про слов'янські пле­мена Східної Європи у II-V ст. н. е. містять писемні джерела VI ст. На­приклад, візантійський історик Прокопій Кесарійський і готський іс­торик Іордан свідчили, що східні слов'яни-венеди (називалися анта­ми) проживали між Дніпром і Дністром та на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відокре­милося від сільського господарства, видобування й оброблення заліза, ткацтво. Внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком ремесла, і зовніш­ня торгівля прискорювали процес диференціації суспільства, сприяли формуванню заможної соціальної верхівки [1070].

Незважаючи на те, що минуло багато часу, тема народження й ево­люції східнослов'янського суспільства і його державності досі зали­шається маловивченою. Науковці у процесі формування давньоруської державності виокремлюють чотири етапи: 1) племінні княжіння схід­них слов'ян; 2) утворення первісного ядра давньоруської державності - «Руської землі»; 3) формування південного й північного ранньодер- жавних утворень; 4) об'єднання цих утворень у Давньоруську держа­ву з центром у Києві [1070].

Як зазначає М. Ф. Котляр, давньоруським державі та народу при­свячено десятки, якщо не сотні, книжок і величезна кількість ста­тей [499].

Зауважимо, що в монографії не ставиться за мету проведення ґрун­товного історичного дослідження, вбачається за доречне вивчити проб­леми природного права в історичному аспекті, бо розглянути і встано­вити їх витоки, вплив природного права на розвиток державності і нормотворення можливо лише за умов ретельного опрацювання ре­лігійних уподобань, культури тощо, а зробити це в рамках моногра­фічного дослідження не вважається за можливе.

ІІ період (з ІХ ст. до середини XVI ст.) ознаменувався такими по­діями, як: Люблінська унія, створення Речі Посполитої. Основні віхи періоду - існування Київської Русі, удільний період, Русько-Литовська держава - середньовіччя українського суспільства, в якому доцільно зупинитися на наукових течіях, що впливали на формування природно- правової доктрини.

Як уже неодноразово наголошувалося, формування й розвиток державно-правової думки, доктрини в Україні можна прослідкувати, спираючись на окремі джерела починаючи з ХІ ст. До таких джерел належать: а) «Руська правда»; б) «Слово про закон і благодать» Іларі- она (ХІ ст.); в) «Повість временних літ» (ХІІ ст.); г) «Повчання» Воло­димира Мономаха (ХІ - ХІІ ст.); д) «Слово о полку Ігоревім» (1185­1187); е) «Моління» Данила Заточника (ХІІІ ст.) та ін. Названі джерела мали релігійно-філософський і політико-правовий зміст. Додамо, що південноруські «Повість временних літ», Київський ХІІ ст. і Галицько- Волинський ХІІІ ст. літописи (точніше свідчення, наведені в них фак­ти) є маловивченими й не отримали належного тлумачення в контексті підходів до природного права.

Таким чином, виходячи з аналізу деяких джерел законодавства, можна зробити висновок, що вже у правових документах ХІУ ст. зустрі­чаються екологічні права, які хоча й покликані охороняти безпосередньо середовище проживання людини, але все-таки спрямовані на захист природних екологічних прав і довкілля. Більше того, вони можуть роз­глядатися як передумови формування прав громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля й забезпечення екологічної безпеки.

Примітно, що становлення екологічного права ставало предметом вивчення багатьох науковців у різні часи, серед них: Ю. С. Шемшу- ченко, А. П. Гетьман, І. І. Каракаш, М. В. Краснова, В. В. Костицький, П. Ф. Кулинич, В. Л. Мунтян, В. В. Носік, Т Є. Харитонова, М. В. Шуль­га та ін., але з огляду на те, що їхні дослідження були цілком присвя­чені вирішенню відповідних наукових завдань, то в них проблема впливу природно-правової доктрини на формування екологічних від­носин і законодавства розглядалася побічно.

Щодо нормативно-правового закріплення еколого-правових норм, то вітчизняні вчені вважають, що це відбулося в період правління в Київській Русі Ярослава Мудрого, а саме в «Руській правді». Однак варто пам'ятати, що ці норми мали більш економічну спрямованість і були скеровані на захист природних об'єктів князівської власності, а не екологічних цінностей. Таким чином, природні екологічні права (як явище соціальної дійсності) розглядалися з позицій панування саме князівської власності.

Вважаємо справедливим твердження І. А. Малютіна, що українська державно-правова ідеологія теж має давню і складну історію свого розвитку, її витоки слід шукати ще в додержавних нормах природного права (jus naturalis) на основі традицій і звичаїв народу. Однією з таких пам'яток права, створених на вітчизняному правовому полі, є «Руська правда» (1019-1054), заснована на усному законі й звичаєвому праві Русі, прямим відображенням чого є норми природного права. Вже в ті часи термін «правда» вживався у слов'янських народів у значенні «справедливість» (justitia), бо в старослов'янській мові корінь «прав» - це «прямий, правильний, справжній, справедливий, правдивий, неви­нуватий тощо» [575, с. 143].

Загальновідомо, що вказаний період, коли існували Київська Русь і Галицько-Волинське князівство (ІХ - ХІ ст.), доцільно вважати по­чатком історичного формування нормативно-правової бази нашої держави. У працях багатьох науковців неодноразово згадувалося про охорону лісів у законах Ярослава Мудрого «О церковних судах й зем­ських ділах», в яких містяться лісоохоронні норми. У приписах «Русь­кої правди» (1016) також певна увага приділялася саме охороні тери­торій ловів та угідь, на яких проводилося полювання. У контексті превентивної діяльності, скерованої на забезпечення прав власників і природокористувачів як природних. Класичним прикладом, який неодноразово використовували науковці, можна визнати те, що в ХІ ст. бобер цінився дорожче за двох корів і навіть життя людини. Були введені правила, якими регулювався промисел диких птахів, гусей, качок, а разом із заходами охорони мисливських угідь, володінь і окре­мих цінних видів звірів встановлювалася охорона земель типу запо­відників.

Литовсько-Польська доба (XIV-XVII ст.) У цей час знайшло своє продовження регулювання охорони природи державою. Наприклад, Литовський статут брав під охорону звірів і птахів: за крадіжку або вбивство лебедя чи зруйнування його гнізда передбачалося накладан­ня штрафу. У «Судебнику короля Казимира Ягелловича, даному Литві 1468, лютий 29», зокрема у дев'ятому розділі «Про лови, про пущі, про бортне дерево», приділено увагу питанням полювання, рибальства, використання вод, плати за користування об'єктами природи.

Козацько-гетьманська держава (XVII-XVIII ст.). Охорона при­роди в Запорозькій Січі полягала насамперед у збереженні й раціо­нальному використанні природних ресурсів. Характерною ознакою правової охорони природних об'єктів було обмеження кола осіб, які мали право використовувати природні ресурси. Так, користуватися лісовими ресурсами в Запорозькій Січі для власних потреб мали пра­во лише козаки і піддані Війська Запорозького. Сторонні особи набу­вали такого права лише з дозволу Коша або кошового отамана. У 1722 р. уперше створюються лісове управління і служба контролю за викорис­танням лісових ресурсів, а у 1718-1719 рр. були видані акти, що за­бороняли викидання сміття у річки, протоки [701].

Будь-яка людська спільнота, як і суспільство в цілому, потребує внутрішньої організації, відповідних правил встановлення людських взаємин, які регулюються за допомогою певної системи соціальних норм або ж права. Для середньовічного українського суспільства ха­рактерною була наявність звичаєвого права разом із кодифікованим, яке ґрунтувалося на усних усталених звичаях та нормах. Навіть у ко­дексі XVIII ст. «Права, за якими судиться малоросійський народ» звичай визнавався джерелом права. Це підтверджує те, що звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державних інсти­туцій козацьких громад. Як зауважив дослідник українського права А. П. Ткач, «особливого значення норми звичаєвого права набули в Січі, яка була центром виникнення великої кількості звичаїв, що перетворилися згодом у норми права. Так, у Січі зародилися норми щодо військово-адміністративної організації козацтва, правил ведення війн, деяких правил діяльності судових установ, видів покарань зло­чинців та низка інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах» [1038]. На думку науковця В. О. Щербака, ко­зацьке право і судочинство вироблялися самим життям, природними потребами людей без будь-яких штучних регламентацій [1150].

Наголосимо, що звичаєве право трансформується й на інші періо­ди формування природних екологічних відносин. Як зазначає В. І. Ан- дрейцев, характерною ознакою ментальності українського народу є розгалуження і застосування багатьох правових звичаїв, за допомогою яких встановлено традиційні правові зв'язки між суб'єктами різних відносин. Нині значна їх частина набула письмової форми і увійшла в систему світського публічного й приватного права як окремі правові норми і положення законодавчих і підзаконних актів, створивши тим самим суттєвий історико-етичний доробок. Окремі ж правові звичаї обмежені у застосуванні на рівні побутових або локальних відносин, відіграючи важливу роль у регулюванні взаємин між людьми й реалі­зації інтересів різних груп населення. Автор відзначає, що досі в Укра­їні поширені звичаї загального використання: окремих ділянок уздовж річок, довкола ставків, інших водойм для оздоровчих, рекреаційних, рибальських потреб, облаштування невеликих водойм («копанок») із метою використання вод для побутових, господарських, оздоровчих потреб й аматорського рибальства; корисних копалин місцевого зна­чення; встановлених населенням місцях кар'єрів для будівельних робіт, побутового використання, вільного перебування громадян у лісах, збирання незаборонених квітів, грибів, ягід тощо [24, с.15].

Для повноти розгляду питання звернемося до національних джерел церковного права, які мають різне змістове наповнення, певні особли­вості формування й відрізняються за обсягом повноважень суб'єктів їх ухвалення, що зумовлено впливом національних традицій і норм звичаєвого права [591, с. 8]. Передусім наголосимо, що джерела цер­ковного права цього періоду ставали предметом досліджень багатьох науковців. Серед останніх варто згадати дисертацію І. А. Мацелюк «Джерела церковного права державного походження в Україні (Х - середина XVII ст.)», в якій запропоноване авторське визначення по­няття «джерела церковного права державного походження» - норма­тивно-правові акти, ухвалені відповідними органами державної влади, реципійовані із релігійних центрів для регулювання державно-церков­них відносин чи внутрішнього життя й поняття дарувальних грамот, за якими державна влада передавала майнові цінності у довічне воло­діння церкви за умови взаємної солідарної діяльності у різних соціаль­них сферах [591, с. 7]. Безумовно, це стосується й природних ресурсів, які надавалися церкві. Вважаємо за доцільне зупинитися на поділі джерел церковного права державного походження різних історичних періодів на окремі групи за критерієм суб'єкта й об'єкта правовідносин. За вказаним критерієм у Руській державі та Галицько-Волинському князівстві виокремлюють загальнодержавні й місцеві джерела; у Речі Посполитій, крім названих, існують ще й спеціальні документи; у Ве­ликому князівстві Литовському - установчі грамоти, обмежувальні акти, підтверджувальні документи, соборні джерела, що урівнювали привілеї й дарувальні грамоти; в Українській гетьманській державі - джерела, що сприяли вирішенню питань фінансування, документи про призначення на посади, охоронні грамоти, юрисдикційні універсали та дарувальні акти [591, с. 8].

Вважаємо за доцільне зробити невеликий екскурс, а саме розгля­нути сучасні погляди на релігійні норми, православну доктрину й те­ологічну теорію в екологічному законодавстві. В умовах сьогодення науковці все частіше зосереджуються на зв'язку джерел екологічного права з релігійними нормами, первісності юридичних норм. Зокрема, із приводу екологічних правовідносин В. С. Шахов зазначив, що, не будучи прибічником теологічної теорії походження права, не можна не звернути уваги на дивний взаємозв'язок релігійних і правових норм. І перші природоохоронні декрети радянської влади містили унікальний термін - «живі сили природи». У подальшому вчені довели, що земля - живий організм, вода має пам'ять і так далі. Спираючись на це, науко­вець веде мову про православ'я, точніше про Нагірну проповідь Ісуса Христа, і припускає, що заповідь «полюби ближнього свого як самого себе» екологічне право визнало б як підґрунтя для формування при­родно-правової доктрини [1107, с. 183-184].

У свою чергу, В. М. Ермоленко також розглядає релігійні норми як джерела аграрного права. При вивченні механізму взаємодії релігійних норм і сучасного аграрного права науковець вважає, що не можна оминути увагою дві тези-цитати, що є маяком у цьому напрямі науко­вих досліджень. Перша - те, що найглибші витоки закону містяться в надрах міфу і позасвідомого, де лежать ті пласти правової реальнос­ті, які можуть так ніколи й не вийти на поверхню правової свідомості, але які чинять на нього визначальний вплив. Розірвати зв'язок цих факторів із правовими явищами неможливо, як і абстрагувати право від усіх сфер культури, не побоюючись перетворити його на мертву схему [цит. за: 341, с. 36]. Інша теза засвідчує, що церковне право спо­чатку було правом Церкви для світу і як канонічне право охоплювало справи, що тепер виходять за його сферу і регулюються світським. Згодом церковне право змушене було поступатися дедалі новими сфе­рами світському праву і сьогодні воно, по суті, залишається правом Церкви для Церкви [цит. за: 341, с. 36].

Відзначимо, що Г. І. Балюк вважає, що саме православна доктрина, яка генетично зберігається у свідомості Українського народу, є тим унікальним інструментарієм, який використовують і українські прав- ники при осмисленні еколого-правових явищ, формуванні поглядів і переконань. Саме християнські основи дозволяють зняти протисто­яння «людина і природа», адже православ'я розуміє людину і світ, що її оточує, як творіння Вищого розуму, які існують у гармонії. При цьому матеріальний, природний світ створений Творцем для задово­лення потреб людини, у тому числі й екологічних. І не більше того. У той же час накопичення (жадібність) розглядаються як один зі смерт­них гріхів. Виходячи з цього можна говорити, що Біблія є джерелом формування сучасного екологічного права України, вона містить нор­ми, які накладають обмеження на експлуатацію природи і які заборо­няють дії, спрямовані на деградацію навколишнього природного сере­довища, його забруднення: «Не спустошуй місцевостей, адже дерево в полі не людина, щоб могло втекти від тебе в укріплення». Отже, в основу екологічного праворозуміння покладені одвічні біблійні іс­тини [113, с. 9].

У своїх наукових працях В. В. Костицький також наполягає на теолого-соціальному змісті права власності на природні ресурси [492], який можна вважати базою для подальшого розвитку цього правового інституту. Як представник теолого-соціологічної теорії, цей правник вважає, що «в нашому суспільстві бачення права, на жаль, одномірне: система норм і правил поведінки», наголошує на тому, що «право - система норм у межах моральних імперативів, дарованих Усевишнім» [492, с. 7].

Однак не все так просто, як здається на перший погляд. Ще з дав­ніх-давен чітко простежувалися розбіжності права (природного) і за­кону. Основний постулат розглянутого напрямку - висновок про іс­нування вищих, постійно діючих, незалежних від держави норм і прин­ципів, що персоніфікують розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, що не тільки є директивами для законодавця, а є безпосередньо діючими. Звісно, у релігійної особи і законотворця відтінки міркувань різноманітні, але практика орієнтується на пошук кращого рішення - справедливого й розумного. Теологія закликає звернутися до Бога, світський варіант орієнтує на Природу взагалі, природу людини, природу речей.

Спираючись на результати дослідження, зауважимо, що перші тексти загальновідомих пам’яток права, які стосуються охорони при­роди, підтверджують, що закріплення екологічних прав споконвічно визнавалося природними умовами. У тих місцях, де необхідні для життя людей природні ресурси були обмеженими, правові норми вста­новлювали правовий режим, що сприяв би задоволенню природних потреб у питній воді й родючих землях, в інших природних умовах ішлося про інший особливий (відповідний даним природним умо­вам) правовий режим використання природних об’єктів, що виконують функцію середовища життєдіяльності для індивідів. Екологічні фак­тори були прямо підпорядковані економічним умовам, це переважно виявлялося в тому, що розвивався механізм охорони права власності, який розглядався, у певних випадках й історичних умовах, під впливом природної доктрини права.

ІІІ період - Нова історія України (кінець XVI ст. - початок ΧΧ ст. (1569-1914)).

Розглянемо найважливіші ознаки цього періоду. Передусім звер­немося до козацького права. Загальновідомо, що козацьке право - сукупність звичаєвих норм (приписів), переважна більшість яких виникла в Запорозькій Січі. Його норми врегульовували ті суспільні відносини, що склалися серед козацтва, закріплювали військово-ад­міністративну організацію Січі, встановлювали правила військових дій, регламентували діяльність судових органів, порядок землекорис­тування, укладання договорів, визначали види злочинів і покарань. Звичаєві норми Запорозької Січі у XVI- XVII ст. діяли по всій Укра­їні. Проте важливого значення козацьке право набуло після укладен­ня Березневих статей (1654), за якими царський уряд офіційно визнав силу «попередніх прав». Гетьман і старшина, виносячи ті чи інші рішення або даючи вказівки судам, посилалися на практику, що скла­лася. Суди ж, ухвалюючи вирок, керувалися давніми правами і зви­чаями козацького війська. Крім того, норми звичаєвого права є у «Пра­вах, за якими судиться малоросійський народ» (1743), «Екстракті малоросійських прав» (1767) та інших законодавчих збірниках. Ар­хівні матеріали XVII - І пол. XIX ст. свідчать про те, що протягом цього часу в Лівобережній Україні ще діяли окремі норми звичаєво­го права, у тому числі козацького. Примітно, що звичаєве право За­порозької Січі, доповнене правовими актами місцевої військово-ад­міністративної влади, вважалося народним правом, користувалося неабияким авторитетом, охоронялося державою і народними тради­ціями, навіть мало своєрідну назву - козацьке право, норми якого становили основу правової системи Гетьманщини, що проіснувала до 1840-1842 рр. [720].

Проте прикладів чи конкретних відомостей про практику застосу­вання козацького права у волостях у джерелах, які дійшли до наших часів, збереглося небагато. Важливим його елементом, як і звичаєвого, була наявність інституту свідків, які обиралися із заслужених козаків. Наприклад, під час запиту щодо продажу козаком Максимом Михай­ловичем Плоского лісу зі всіма угіддями (1615) в уряді були присутні реєстровці Яким Чернишенко і Роман Пешта, а печатку «товариську» приклав чигиринський отаман Федір Кузьминський. Аналогічний до­кумент від 26 вересня 1630 р. засвідчили «люди віри гідні: пан Стефан Святопричиський, пан Федір Калинов, пан Гаврило Коробка», а за­твердив отаман Василь Томиленко [1150].

У той же час на розвиток державно-правової думки помітно впли­нуло перебування території України у XV-XVI ст. у складі Великого князівства Литовського. Найбільшу цінність мали Литовські статути, що діяли в Україні упродовж XV-XVIII ст. (так звана правова система Литовських статутів 1529, 1566, 1588 рр.). Окремі ідеї і теорії цього періоду містяться в таких релігійних творах, як: а) «Апокрисис» (X. Фі- лалета, 1598); б) «Пересторога» (автор невідомий, 1606); в) «Тренос» (М. Смотрицький, 1610); г) «Протестація» (І. Борецький, 1621); д) «Па- лінодія» (З. Копистенський, 1619-1622) [458, с. 66-69].

У Петровську епоху діяли як укази панівні, так і Литовський ста­тут, універсали гетьманів і деякі інші правові акти. Литовські статути, що хоч і мали феодальну оболонку, можна віднести до перших зако­нодавчих актів, які підготували сучасну концепцію прав людини, стали її основою [613, с. 9]. В історико-правовій науці досі існує думка, що власне правові норми національного законодавства почи­наються з часів Петровської епохи, хоча із цього приводу точаться дискусії, що підтверджує наведене вище. Однак маємо додати, що природні права в цей період розглядалися через призму охоронної спрямованості (як середовища перебування, основної виробничої природної сировини тощо), дотримання безпеки, забезпечення прав власників і відшкодування збитків, а також формування спеціальних контролюючих інституцій та ін. Зокрема, Соборне уложення 1649 р. захищає право приватної власності на рибні багатства, а відповідно до Указу Петра І 1703 р. усі ліси, що прилягають до берегів рік (сму­гою від 20 до 50 верст), оголошувалися заповідними, у них також заборонялося вирубування дерев під загрозою страти.

Крім того, у Петровську епоху створювалися природоохоронні інституції, наприклад спеціальне лісове управління й служба охорони лісів, видавалися інструкції щодо використання природних ресурсів, як-от «Про порядок рубки лісу й лісорозведення», уводився посилений контроль за дотриманням законодавчих актів у даній сфері. У деяких інших актах містилися норми, за допомогою яких врегульовувалися й питання охорони інших природних об'єктів, що трансформується і на забезпечення природних прав власників.

Ще раз наголосимо, що у цей період уперше видаються укази про захист навколишнього природного середовища в зоні проживання людей, а саме формуються норми, що створюють правовий механізм захисту природних прав на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Наприклад, за Указом Михайла Федоровича Романова (1640) перед­бачалися заходи із охорони населення від масових захворювань у міс­цях їх проживання, а також описувалося, що потрібно виконувати для боротьби з порушенням санітарно-епідеміологічних правил [174, с. 146, 147]. Від початку ХУШ ст. проблема охорони середовища про­живання набуває особливої актуальності. Зокрема, згідно із «Устано­вами для керування губерніями» 1775 р. земський справник зобов'язаний стежити, «щоб скрізь на місцях і дорогах була чистота» [942, с. 223], а за Уложенням про покарання кримінальні і виправні 1845 р., якщо «хто-небудь побудує визнані за законом шкідливими для чистоти повітря або води фабрику, мануфактуру або завод у місті або хоча й поза містом, але вище одного за течією ріки або протоки, то ці заклади знищуються на рахунок винного й він піддається арешту на час від семи днів до трьох місяців або грошовому стягненню на понад триста рублів» [261, с. 32]. Маємо констатувати, що продовжується формування екологічних функцій законодавства (превентивних, заохо­чувальних, каральних та інших) у первинних актах природоресурсно­го та природоохоронного права.

Зародження ідеї прав людини в політико-правовій думці України можна віднести до ХУІІІ ст., коли на її території набула поширення теорія природних прав людини [103, с. 17]. Певний внесок у розвиток ідей прав та свобод людини в Україні зробили такі прогресивні діячі Києво-Могилянської академії, як Л. Баранович, І. Галятовський, І. Гі- зель, М. Козачинський, Й. Кононович-Горбацький, Г. Сковорода, Д. Туптайло, С. Яворський. Знайомство наукових кіл, як вважає О. Ф. Скакун і С. П. Мороз, із теорією природного права почалося із праці В. Золотницького «Сокращение естественного права, выбранное из различных авторов для пользы российского общества» (1764) [368], яку можна розглядати як зібрання головних положень західноєвропей­ських прихильників теорії природного права [969, с. 9]. Спираючись на ідеї природного права й суспільного договору, що виникли в Євро­пі, сформувалася філософія Просвітництва. Наприклад, «філософія серця» (кордоцентризм) прихильником якої був Г С. Сковорода (1722­1794). Його оригінальна концепція права припускає релігійно-онтоло­гічне обґрунтування природного права. Суттєво збагатили українську наукову думку екзистенціально-романтичний світогляд М. В. Гоголя; напрацювання членів Кирило-Мефодіївського братства М. І. Костома­рова, П. О. Куліша, Т. Г Шевченка, які з позицій «філософії серця» обґрунтовували українську національну ідею.

Значний внесок у розвиток міркувань щодо прав і свобод людини в Україні зроблено Я. Козельським (1729-1793). Науковці, дослідивши його погляди, встановили, що вони базуються на природному праві й суспільному договорі та зводяться до такого: а) природний стан лю­дей не ідеальний, а перевагу має більш прогресивний державно-право­вий етап розвитку людства; б) позитивні закони мають засновуватися на природному праві, інакше їх не можна вважати справедливими; в) усі громадяни мають бути формально рівними перед законом, влада і особа мають нести взаємну відповідальність за виконання умов сус­пільного договору; г) як рівноправна сторона договору члени суспіль­ства мають право розірвати договір і укласти новий; д) зміна суспіль­них порядків через реформи, просвіту людей, виховання в них вміння застосовувати справедливі закони з метою мирного їх існування і роз­витку [458, с. 68, 69].

Прихильником теорії природного права був і М. П. Драгоманов (1841-1895), який вважав, що людина від народження наділена при­родними правами. У своїх поглядах на права і свободи людини науко­вець поєднував утопічно-соціалістичні й конституційно-демократичні ідеї. Головне ж призначення позитивного права він вбачав у закріплен­ні прав людини і громадянина. Стояв на позиціях космополітизму. Виходячи із висновків, концептів, розроблених М. П. Драгомановим, права людини стають предметом наукового дослідження цілої плеяди таких українських учених, державних і громадських діячів, як: В. К. Винниченко, М. С. Грушевський, С. С. Дністрянський, Д. І. Дон­цов, Т. А. Зінківський, Б. О. Кістяківський, І. В. Лисяк-Рудницький, М. І. Павлик, В. В. Садовський, В. А. Старосольський, І. Я. Франко, Л. М. Цегельський тощо.

У наукових поглядах М. С. Грушевського домінує позитивістський підхід, але в них так само відбиваються погляди М. П. Драгоманова, І. Канта та ін. Перший український професор права К. О. Неволін, який стояв на ліберальних позиціях, у будь-якому законодавстві виділяв дві частини: 1) закони природи, які створюють ідею законодавства, й 2) за­кони позитивні, що служать її проявам. Інший видатний науковець Б. О. Кістяківський (1868-1920) власну філософську позицію визначав як «науковий ідеалізм». До права підходив і як соціолог, і як прихиль­ник неокантіанської філософії цінностей.

Підсумовуючи, вкажемо, що природні права, що одвічно належать людині, обмежують державну владу, виступають основою й доповнен­ням підзаконної влади й становлять базу фундаментальних принципів правової держави. Саме природні права, насамперед екологічні, повин­ні бути визнані, а також законодавчо гарантовані, забезпечуватися й охоронятися за допомогою норм не тільки приватного, а й публічно­го права.

IV період - Новітня історія України (середина ХХ ст., точніше з 1914 р. - і дотепер). Основні віхи для державотворення й правотво- рення: Українська національна революція, перебування у складі СРСР, незалежна Україна. Цей етап можна назвати періодом відродження природного права.

Загальновідомо, що зародження екологічного права як галузі права й науки почалося в радянський період, для якого характерними були пріоритети класової сутності, соціально-політичного змісту права, мети і завдань соціального суспільства. Спираючись на попередні напрацю- вання, нині критичного аналізу зазнає концепція позитивізму, оскільки пов'язує правотворчу діяльність тільки з державою і основним джере­лом права вважає закон. Саме з таких позицій тлумачилися традиційні юридичні форми й конструкції, що використовувалися (а деякі й досі використовуються) наукою екологічного права: право державної влас­ності на природні ресурси, публічно-правовий характер суспільних відносин у цій правовій галузі, управлінські аспекти охорони довкіл­ля [774, с. 12]. Обрання того чи іншого вирішення проблеми співвід­ношення природного і позитивного права пояснюється особливостями праворозуміння, зокрема поглядами на джерела обов'язковості юри­дичних норм та їх дійсності; світоглядно-методологічними підходами до осмислення способу буття прав зобов'язаного; уявлення про право­ву значущість змісту юридичних норм і форми юридичного регулю­вання [900, с. 685].

Як підсумок додамо, що з теоретичної точки зору формами існу­вання права є звичаєве право, прецедентне право, договірне право, законодавство. Загальновідомо, що звичаєве право розглядається як перша історична форма права, його поширення залежить від особли­востей конкретно-історичного розвитку тих чи інших країн, їх еконо­мічних, політичних та інших культурно-історичних особливостей. Прецедентне право становлять рішення судів, ухвалені при вирішенні конкретних справ, які можуть використовуватися при розгляді анало­гічних справ. Договірне право, основи якого були закладені ще на початку нормативного способу впорядкування соціальних відносин, знаходить сьогодні широке застосування у сфері міжнародних та інших сферах правового регулювання, передусім у галузях приватного права. Законодавство як найбільш досконала з точки зору юридичної техніки форма права є основним джерелом права у країнах континентальної Європи, найважливішим засобом проведення правової політики [194, с. 446].

Виходячи із зазначеного, необгрунтованою є позиція М. О. Орлова, який без наукового аналізу робить висновок, що «в сучасній літературі із загальної теорії права звичай розглядається як рідкісне явище. Замість звичаєвого права в науковий обіг уводиться природне право» [678, с. 144]. Однак далі науковець зазначає, що «природне право має багато спільного із звичаєвим правом, його існування відповідає життєвим потребам» [678, с. 147]. З огляду на це важливою видається узгодже­ність природного права зі звичаєм, незважаючи на те, що загальнолюд­ські цінності відображені далеко не у всіх звичаях, але тим цінніше наявність тих звичаєвих норм, які містять такі ідеї. Відомий вислів одного з видатних юристів ІІ ст. Юліана: «Укорінений звичай цілком справедливо захищається як закон, і це є право, яке встановлює звичай», яскраво характеризує значення нормативних настанов ранніх товариств, які відіграли суттєву роль і в подальшому, для формування правової системи. Природне право не тотожне, і не поглинуло звичаєве право - це дві самостійні категорії, дві форми для подальшого розвитку пози­тивного права. Вони існують досить тривалий час, не підміняючи одне одного, але є взаємозалежними від соціально-економічних умов розви­тку суспільства та інших факторів. Проблеми звичаю і звичаєвого права актуальні й сьогодні. У різні роки йому було присвячено такі праці: (див.: [267; 376; 529; 953; 957; 1045 тощо]). Правовий звичай являє собою особливий вид суспільної регуляції, що є відображенням відповідної йому моралі й стану правової системи, санкціонованої державою, і тим самим сприйнятий правовою системою для фіксації та відтворення в нормативних актах. Юридична сила, що надається звичаю, визнається всіма учасниками правовідносин, адже звичай входить безпосередньо у правосвідомість і в правову культуру особис­тості разом із традиціями і мораллю. Як правило, звичаї, об'єднані в сукупність норм, називаються звичаєвим правом [1031, с. 33]. Існують й інші його визначення (див.: [188; 288; 289; 597; 694; 952; 1116 тощо]).

Підтримуємо висновки, зроблені В. І. Андрейцевим, що закономір­ності розвитку права в Україні є традиційно багаті на колорит історич­ної правничої спадщини. Правовий світогляд і правова культура укра­їнського народу історично формувалися і продовжують формуватися під впливом трьох блоків українського права: а) звичаєвого (народно­го) права; б) канонічного (церковного) права; в) світського (державно­го, публічного) права [24, с. 15]. Додамо, що системоутворюючим складником, стрижнем багатьох правових явищ є природне право з його ціннісними орієнтирами.

Жовтневий переворот 1917 р., що знищив державно-політичний, економічний і соціальний устрій держави, вніс свої корективи й в обсяг і поняття екологічних прав людини. Початковий період розвитку ра­дянської правотворчості, виходячи з аналізу нормативних актів, харак­теризується відсутністю правових основ екологічної безпеки громадян (тобто визначального природного екологічного права на безпечне для життя й здоров'я довкілля), тому що інтереси держави, правлячої пар­тії переважно зводилися до безжалісної, непрогнозованої, неефектив­ної й нераціональної експлуатації природних об'єктів. Провідними вважалися лише економічні інтереси соціалістичного ладу, що форму­вався. Ознаками цього періоду є домінування експлуатації навколиш­нього природного середовища, але варто відзначити, що в контексті її охорони як джерела життєдіяльності все ж таки було прийнято низку нормативних актів [653; 657; 659].

Друга світова війна, внаслідок якої було заподіяно величезної шко­ди, змінила панівний погляд на безмежність природних ресурсів, тому в післявоєнний період спостерігається розвиток екологічного законо­давства охоронної спрямованості [259, с. 54], що пов'язано безпосе­редньо із забезпеченням низки екологічних прав¹.

Нормативне закріплення «прототипу» права на безпечне довкілля - суб'єктивного права на безпечне для здоров'я атмосферне повітря містилося в ст. 21 Закону УРСР «Про охорону природи Української ^[5]

РСР» від 30 червня 1960 р. [846]. Свого подальшого розвитку право громадян на безпечне навколишнє природне середовище набуло із прийняттям 19 грудня 1969 р. «Основ законодавства Союзу РСР і со­юзних республік про охорону здоров'я» [681, с. 163-175].

Вивчивши основні ідеї законодавця, можемо стверджувати, що охорону середовища життєдіяльності в 1970-х рр. [655; 656; 800; 821; 822] доречно розглядати як взаємозв'язок між суб'єктивними еколо­гічними правами громадян і природоохоронною функцією держави. Як відомо, у радянській правовій системі природно-правова доктрина вважалася буржуазною й такою, що суперечить соціалістичному пра­ву й законності. Щоправда, правознавці вбачали в позитивному праві такі явища, які не вміщалися в його рамки, але назвати це природним правом, природно-правовою доктриною на той час не вважалося за можливе. З огляду на це у правовій системі намагалися знайти нові елементи. Іноді вдавалися до такого прийому: вели мову не про права, а про так звані соціальні домагання індивіда на певний мінімум мате­ріальних і духовних благ, необхідних йому для нормального існування й розвитку, або моральні права, офіційно не визнані державою [411, с. 77; 578, с. 26]. Вкажемо, що в той час зазначалося, що ці наукові здобутки й міркування заслуговують на увагу в тому розумінні, що орієнтують наукову думку на «передправові» процеси [586, с. 108, 109], їх ще називають соціальними вимогами, прагненнями, інтересами, потребами, які на певному етапі визнаються державою й закріплюють­ся в законодавчому порядку, набуваючи тим самим звичайного статусу юридичних прав громадян. Звісно, правові вимоги - це також і соці­альні вимоги, але не завжди навпаки. Виходячи з цього завдання по­лягає в тому, щоб ті соціальні потреби й інтереси людей, які ще не мають правового характеру, але об'єктивно вимагають державно-пра­вового визнання, юридичного захисту, переводити у правові, тобто формулювати у вигляді суб'єктивних юридичних прав або охороню- ваних законом інтересів. Хоча це не завжди можливо з огляду на деякі економічні, соціальні та інші причини, а також у зв'язку з існуванням екологічних факторів, тобто «соціальні домагання» виникають на під­ставі ціннісних орієнтирів природно-правової доктрини.

У контексті наведеного вважаємо за потрібне звернути увагу на взаємодію норм права з явищами неправового характеру, які були до­сліджені С. М. Кравченко. Автор обґрунтовувала, що норми права реалізуються найбільш ефективно, якщо вони збігаються з етичними та іншими соціальними нормами, містять моральні критерії оцінки екологічно значимої поведінки. Етичні норми виконують важливу роль в охороні еколого-правових норм, позитивно оцінюючи наявність санкцій за екологічні правопорушення; у державному примусі містить­ся суспільний осуд. Норми моралі слугують засобом усунення прогалин у знанні екологічного законодавства суб’єктами його реалізації, що нерідко зумовлено аморальністю протиправних діянь. Реалізація в за­конодавстві принципу раціонального використання природних ресур­сів вимагає застосування не тільки соціально-економічних, й етичних оцінок, порівняння розумних економічних і соціальних потреб із ре­альними екологічними умовами [504, с. 27, 28]. За сучасних умов до­речно вести мову про право екологозбалансованого природокористу­вання, яке буде ґрунтуватися на природних екологічних правах і від­повідати змісту й провідним цінностям, принципам природного права.

Мораль же дає бачення права в її безпосередньому зв’язку з люди­ною, її інтересами й потребами. Взаємодія права й моралі дозволяє правові приписи, що є зовнішніми регуляторами поведінки, перетво­рити на внутрішні переконання особи, сформувати на їх основі на­станови й ціннісні орієнтири. Через мораль право трансформується в мотивацію поведінки. Природне екологічне право також впливає на еколого-правову культуру особи і її еколого-правову свідомість¹.

Зокрема, такий процес відбувався в 1970-х рр. Як наголошували науковці, такі передумови назріли у сфері охорони природи. У цей час набуває поширення термін «охорона природи»^{[6] [7], виникають права й обов'язки, що пов'язані з цим, щоправда, саме вони відповідають галузям природоресурсного і природоохоронного права, а формування екологічного права в сучасному його розумінні тільки розпочиналося. Доречно простежити, хоча б схематично, як розширилося проблемне поле філософії екології (див.: [254; 607; 608; 1165]. Спочатку на по­рядку денному постали питання щодо необхідності регуляції пере­творюючої діяльності людини, межі зростання виробництва, засно­ваного на все більшому споживанні дарів природи. Так, ще в 1970-х рр. у роботах представників Римського клубу досить чітко наведені сце­нарії можливої екологічної катастрофи, до якої поступово й неухильно наближається сучасна цивілізація. Вихід убачався в обмеженні мате­ріально-енергетичного виснаження природи й мінімізації шкідливих викидів, що критично порушують динамічний розвиток біосфери. Ідеалами проголошені: перехід до екологічно чистих технологій, від­мова від технократичного ставлення до природи й до людини. При­мітно, що і в свідомості людей намітився перелом у ставленні до нав­колишнього середовища, загострилося почуття небезпеки, тривоги за прийдешній день, прагнення захистити свої безпосередні, життєвоне- обхідні інтереси (здоров'я, саме життя). З огляду на тогочасну науку покладається відповідальність і разом із тим ставиться завдання гли­бокого дослідження цих процесів, вироблення напрямів і заходів бо­ротьби з негативними наслідками промислової революції, що відбува­ється. Не в останню чергу це стосується правової науки; такий інстру­мент, як право, може відіграти в цьому досить вагому роль.}

Беручи до уваги напрацювання попередніх поколінь, у сучасних концепціях природне право виводиться з: 1) буття трансцендентних ідей, божественного порядку буття (неотомізм, неопротестантизм); 2) об’єктивного буття ідеї, духу, ейдосов, ідеальних цінностей (нео­гегельянство, Мюнхенська школа феноменології, «матеріальна цінніс­на етика»; 3) реалізованого в соціальному бутті апріорного належного (неокантіанство); 4) буття свідомості (екзистенціалізм, екзістенціаль- но-феноменологічна герменевтика); 5) ірраціоналістичні начала при­роди людини (інтуїтивізм, філософська антропологія). Спираючись на таку класифікацію, в теорії природного права як загальному можна виокремити відповідні п’ять напрямів [1100, с. 35]. Зауважимо, що в сучасній теорії природного права ці напрями й підходи нерідко пере­плітаються між собою [386, с. 610] і доповнюють одне одного¹.

Зупинимося на постулатах правової герменевтики, виходячи з основ­них тез якої, право не міститься винятково в законодавчих нормах, його сутність «надюридична», а отже, пошук права - завдання, що повинно виконуватися спільно всіма юристами, кожним у своїй сфері. Для цього варто залишити межі суто юридичні й починати пізнання з ан­тропологічного моменту. Керуючись засадами герменевтичної антро­пології (іншими словами, нормами природного права), ніхто на Заході більше не вважає закони (юридичні норми) єдиним джерелом права й не думає, що суто логічне їх тлумачення може у всіх випадках при­вести до віднайдення правового рішення. Примітно, що самі прихиль­ники позитивізму відмовилися від розуміння закону таким, яким він ^[8] вважався в XIX ст., зараз вони визнають правотворчу роль доктрини й суддів. У цей час і в теорії, і на практиці усе більш відкрито визнають, що абсолютний суверенітет закону в країнах романо-германської пра­вової сім'ї є фікцією, оскільки разом із законом існують й інші не менш значущі джерела права, закон має сенс лише у поєднанні з ними [717, с. 41].

Для повноти розгляду питання вважаємо за доцільне зупинитися на висновку С. С. Сливки (який ми підтримуємо), що природне право слід розуміти як систему норм і як науку (курсив наш. - Г. А.), при­чому і в тому, і в іншому випадку слід виходити з того, що існують вузький і широкий сенс. Спираючись на це, наводиться чотири різних визначення природного права. У вузькому розумінні природне право, тобто як система норм, - це сукупність законів Природи і законів біологічного розвитку людини, на основі яких функціонує світ. У ши­рокому значенні природне право як система норм - це сукупність мета­фізичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватися людина, підтримуючи онтологічні принципи світопорядку й обґрун­товуючи трансцендентальність власної свобідної волі для активного гармонійного самозбереження у Всесвіті. У вузькому розумінні при­родне право як наука - це вчення про правову обґрунтованість і про гарантії державного й міжнародного захисту прав людини, нації і інших суб'єктів суспільного життя в чинній політичній системі. У широкому розумінні природне право як наука - це вчення про філософію правової культури, її онтологію й гносеологію, про синергетичні правові про­цеси, правову красу для морального обґрунтування свобідної волі людини у правовому просторі (курсив наш. - Г. А.) [974, с. 211, 212].

Разом із тим потрібно враховувати, що саме природне право як моральні й правові ідеї, принципи, ідеали, вимоги не є правом у юри­дичному розумінні, воно являє собою мораль, правосвідомість, демо­кратичні прагнення, тобто найближчу й необхідну передумову права, у тому числі й екологічного. Важлива роль у перетворенні ідеалів природного права належить заснованому на ньому позитивному, або власне юридичному, праві. Доречною є позиція М. І. Матузова, згідно з якою «природно-правова теорія ніколи не виявляла негативного став­лення до позитивного права, позитивних законів у цілому, а виступала лише проти таких, які суперечили природним законам, заснованим на них умовам «суспільного договору». Обґрунтовуючи пріоритет при­роджених прав людини, природно-правова теорія ставала на бік ство­рення й розвитку в конкретних державах і у різних народів такого позитивного права, яке доводилося б на цих фундаментальних правах, визнавало його значення й необхідність для практичної реалізації при­родних законів» [589, с. 148]. Природно-правові теорії від самого по­чатку були узагальненням практичного досвіду, але природне право ніколи не зможе замінити позитивних законів [1209, с. 98].

Як обґрунтовував В. С. Нерсесянц, серед сучасних учених існує концепт відмежування права і закону, й наполягає на необхідності звернення до справедливості як одного з абстрактних визначень права. Він відзначає, що розрізнення права й закону велося і ведеться не тільки із природно-правових позицій. Це необхідний момент будь-якого теоретичного підходу до правових явищ. Дотепер залишаються акту­альними такі його висновки та напрацювання, як-от: по-перше, визнан­ня ним нормативності права, а по-друге, вказівка на ту обставину, що в законі не може бути конкретизований «будь-який довільно взятий зміст, але лише визначений за своєю сутністю зміст (тобто свобода)» [636, с. 353]. Крім того, науковець загальнообов’язковість і можливість владно-примусового захисту пов’язує з нормою закону, а не права. Якщо ж припустити застосування права разом із законом і всупереч закону, то можуть стати явними несприятливі наслідки.

Точку зору В. С. Нерсесянца підтримує А. П. Гетьман і розвиває, трансформуючи на екологічні права: «Виникнення в історико-політич- ній думці ідей природної рівності всіх людей (рівності за приро­дою) стало важливою віхою в обґрунтуванні такого аспекту, як всеза­гальність і єдність вимог закону» [229, с. 132]. У всьому процесі по­ступової універсалізації (внутрідержавний рівень - міжнародний рівень) положень про права уявлення про вроджені й природні невід- чужувані права людини, на переконання В. С. Нерсесянца, відіграли важливу роль. Ці права, зберігаючись в умовах державності, мають бути визнані й гарантовані публічною владою й законом [635, с. 27].

Зупинимося ще на одному моменті. Законодавча інституціоналі- зація природного права пов’язана із забезпеченням прав людини. Зауважимо, що їх цінність зумовлюється конституціоналізацією. Наприклад, у Конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена надпозитивна, природно-правова, концепція прав людини [1061, с. 19], що більш детально буде проаналізовано в підрозділі 3.2 моно­графії. Вважаємо за потрібне звернути увагу на те, що в конститу­ціях класичних європейських держав (Франція, Німеччина, Італія та ін.) не йдеться про право на безпечне навколишнє середовище. Право на сприятливе навколишнє середовище передбачено переважно новими конституціями зарубіжних держав (Португалії (1976), Іспа­нії (1978), Туреччини (1982), Бразилії (1988) та ін.). Щоправда, їх за­кріплення має різноманітне підґрунтя. Наприклад, у Конституції Іс­панії будь-яка особа має право користуватися навколишнім середови­щем для розвитку своєї особистості. Відповідно до ст. 21 Конституції Голландії (1952) Уряд піклується про якість життя в країні, захист і покращення навколишнього середовища. Такий незбіг у конституцій­ному тлумаченні й закріпленні не слід переоцінювати, тому що кон­ституції розвинених західних держав орієнтовані на принципи право­вої держави, отже, на захист і охорону прав людини й громадянина, у тому числі й екологічних. Першочерговими завданнями правової регламентації цих прав є: створення безпечних умов для існування людини, забезпечення екологічної рівноваги, збереження навколиш­нього природного середовища від антропогенного впливу, нераціональ­ного й неефективного використання та ін. Звісно, передумовою для їх законодавчого закріплення, удосконалювання механізму правового регулювання є екологічні інтереси й потреби людини. Наголосимо, що природні екологічні права як основа природно-правової доктрини, «хоча й належать людині від народження», захищеності набувають завдяки юридичній формі, тому ці права не можуть бути протиставле­ні державі, що має брати на себе функцію не тільки їх захисту й забез­печення, а й подальшого законодавчого забезпечення, особливо в Кон­ституції [663, с. 13].

Природно-правова доктрина, що спирається на теорію природного права, стала першою в історії філософсько-політичної думки, що про­йшла крізь століття й епохи ідеєю, спрямованою на те, щоб згідно із здоровим глуздом і вимогами науки пов’язувати право із природними основами життя людей як розумних істот, із природним середовищем, із людським буттям [9, с. 421].

У той же час варто пам’ятати, що основним у природному праві є відображення в ньому специфічних вимог життєдіяльності людей. Переосмислення вимог природного права через вирішення екологічних проблем робить помітною низку об’єктивних причин для законодав­чого закріплення природних екологічних прав й у цілому виокремлен­ня їх як самостійного різновиду прав з урахуванням важливості еко­логічних інтересів для людини й держави.

Щодо законодавчого закріплення в екологічному праві приписів природної спрямованості доречно відзначити, що М. І. Матузов ще у 2001 р. наполягав на тому, що настала потреба в юридичному об­ґрунтуванні й фіксації особливого суб’єктивного права громадян на сприятливе середовище перебування або певний рівень екологічного комфорту (право дихати чистим повітрям, пити чисту воду, вживати нешкідливі продукти харчування й плоди природи, право на усунення шумових подразників тощо). Справедливість такої точки зору підтвер­див законодавчий процес. Це, приміром, ст. 50 Конституції України 1996 р., ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного сере­довища» та інші нормативні акти, для яких першоосновою (тобто природними правами) послужили теорії правоутворення і в яких вони були враховані при формуванні позитивного права. Щодо закріплення екологічних обов’язків можна зазначити, що на той час вони були за­фіксовані для державних органів і посадових осіб у низці нормативних актів¹.

Маємо додати, що відповідні настанови природного права визна­ються самостійними джерелами чинного позитивного права, причому пріоритетними порівняно з усіма іншими. Про це свідчать статті Основ­ного Закону України: про вищу цінність прав і свобод людини (ст. 3); про недопущення звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод і про те, що їх перелік не є вичерпним (ст. 22), про невід’ємність права на життя (ст. 27) та ін. У свою чергу, теоретичні уявлення про природ­ні невідчужувані права людини наклали свій відбиток на конструкцію безпосередньо прав людини на використання, експлуатацію природних ресурсів, їх охорону від знищення, псування, забруднення, засмічення, заподіяння шкоди природі в який-небудь інший спосіб [229, с. 132]. Однак змушені констатувати, що слабка матеріальна, соціальна та інша забезпеченість конституційних прав і свобод значною мірою вихолощує їх зміст і сутність [661, с. 60]. Це стосується не тільки прав і свобод ^[9] громадян, а й різних конституційних положень, стосовно невідчужу­ваності й приналежності основних прав і свобод людині від народжен­ня, їх гарантованості відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права [661, с. 252, 253].

Як уже зазначалося, спираючись на результати аналізу законодав­ства України, можна стверджувати, що нинішнє століття в науці харак­теризується як період «відродження природного права», що трансфор­мувалося через категорію невід’ємних прав людини й стало основою розуміння самої суті права, що відповідає вимогам сучасного грома­дянського суспільства. Такий напрям можна визнати правильним. Проблеми природного права були у центрі уваги вчених у сфері філо­софії права, теорії права й конституційного права та інших галузей, серед них А. І. Бобильов, Л. С. Мамут, Л. В. Петрова, Ю. М. Тодика, М. В. Цвік, О. В. Петришин тощо.

Наприклад, Ю. М. Тодика вважав, що ст. 3 Конституції України виходить із розуміння того, що права й свободи людини виникають і існують не з дозволу держави, не з її бажання, а є природними, не- відчужуваними. Конституція вперше в практиці конституційного бу­дівництва в нашій країні встановлює обов’язок держави визнавати, дотримувати й захищати права й свободи людини. Тим самим на кон­ституційному рівні закріплюється, що джерело й основа цих прав пере­бувають поза державою, але остання за допомогою наявних у неї можливостей зобов’язана гарантувати їх [1044, с. 105]. «Закріплення природних прав людини на конституційному рівні має велике значен­ня з точки зору забезпечення цих прав. Є відмінність у природно-пра­вовому й позитивістському підходах до природи прав людини. Обме­ження влади держави правами людини не повинне вести до істотного применшення ролі держави. Роль влади досить значна в охороні прав і свобод, у наданні їм законодавчої форми й насамперед на рівні Кон­ституції. Основний Закон прийняла саме Верховна Рада України. Держава повинна визнавати права» [1042, с. 109]. Подібної позиції дотримуються й інші вчені.

Як наголошувала Н. П. Осипова, права й свободи людини і грома­дянина, закріплені в Конституції України, не є вичерпними, але це положення не усуває факту, що в цьому документі сформульовані основні права й свободи індивідів, які йменуються природними пра­вами, а принципи підходу до прав і свобод за своїм соціальним змістом є також принципами підходу й до тих прав, які з тих або інших причин не увійшли до нього. В Конституції України визначається й діє принцип верховенства права, але це не абстрактне поняття, а визнання верхо­венства природних прав людини» [679, с. 72-73]. У контексті зазна­ченого додамо, що наведена точка зору щодо верховенства природно­го права є дискусійною. Зауважимо, що його доцільно враховувати при визначенні основ принципу верховенства права як одного з основопо­ложних принципів конституціоналізму. Це пояснюється нині тим, що немає однозначного розуміння цього принципу тому, що в законодав­стві не розкрито його змісту, а сам принцип в українській правовій доктрині й зараз привертає увагу науковців, про що більш детально йдеться у підрозділі 2.2 монографії. Ґрунтовне дослідження верховен­ства права в еколого-правовій науці проведене А. П. Гетьманом [225; 231; 239]. Незважаючи на все це, належного механізму державно-пра­вового впливу на природні екологічні відносини досі не існує (його не створено). На наш погляд, приступаючи до вирішення цього питан­ня, варто враховувати існування певних стадій правового регулювання. Зокрема, А. І. Бобильов виокремлює такі основні стадії: І - держава робить висновок про необхідність охоплення тих або інших відносин нормами права (їх соціальну обумовленість) і створює їх, тобто дер­жава має контролювати систему існуючих у суспільстві відносин, оцінюючи їх з позицій інтересів, доцільності й справедливості; ІІ - ви­никнення прав і обов’язків у конкретних суб'єктів на основі дії право­вих норм; ІІІ - реалізація суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків стають можливими, коли права й обов’язки конкретних учасників суспільних відносин діють на практиці, при цьому досяга­ється безпосередня мета правового регулювання певних суспільних відносин, а реалізація права - за бажанням суб’єктів, тому що їм на­даються певні блага, яких вони прагнуть, обов’язки виконуються від­повідно до вимог як держави, так і її суб’єктів [137, с. 107-108].

Ще раз наголосимо, що в еколого-правовій літературі не було фун­даментальних досліджень за вказаною тематикою, однак на існування природних прав в екологічному праві звернули увагу В. І. Андрейцев, Г І. Балюк, М. М. Бринчук, М. І. Васильєва, А. П. Гетьман, І. І. Кара- каш, І. О. Костяшкін, М. В. Краснова, В. В. Носік, В. В. Петров, О. О. Погрібний та інші правознавці. Природне право наповнялося й буде наповнюватися новим змістом, оскільки як носій основних со­ціальних цінностей сучасності воно поставило в центр уваги невід’ємні права й свободи людини.

Відповідно до концепції природного права головні (конституцій­ні) права людини є вродженими, наданими людині від природи, а за ними стоять цінності, які по-різному сприймаються на певних періодах людської історії й здатні видозмінюватися залежно від соціально-еко­номічних і інших умов. Зараз це еталони поведінки, визнані співтова­риством незалежно від державних кордонів. Їх стандартизації й упро­вадженню сприяють міжнародні акти про права людини, за допомогою яких відбувається немов «вирівнювання» країн, що перебувають на різних етапах правового регулювання [718, с. 90].

Практика держав, що визнають природно-правову доктрину по­ходження прав людини, аж ніяк не скасовує їх позитивного закріплен­ня. Вони не виступають як антиподи (курсив наш. - Г. А.) [204, с. 18-28]. Природно-правова доктрина зосереджується на джерелах походження прав людини як його невід’ємних, невідчужуваних влас­тивостей і ставить його вище за державу, будучи спрямованою на об­меження тоталітарних прагнень останнього.

У цей час у конституційній і судовій практиці іноземних держав спостерігається пом’якшення протистояння викладених підходів. Що­правда, практика йде шляхом позитивної фіксації природних прав і принципів, що простежується й в екологічному законодавстві. Така тенденція знімає протистояння й крайності зазначених доктрин - не­захищеність природних прав людини поза державним закріпленням і розрив позитивістського навчання з моральними, соціальними цін­ностями.

Значення позитивістського закріплення природних прав підтвер­джується досвідом конституційного розвитку США. Конституція США (1787) не містила переліку невідчужуваних прав, оскільки батьки-за- сновники виходили з того, що природно приналежні від народження людині права не мають потреби в позитивному підтвердженні в тексті Конституції. Їх перерахування мало бути сприйняте як вичерпний перелік прав і свобод, що могли привести до обмеження тих прав, які не ввійшли б до переліку. Однак відсутність в Основному Законі США такого переліку викликала критику цього документа. Під тиском сус­пільної думки знов обраному Конгресу США 1789 р. були запропо­новані проекти поправок, що містили положення про політичні й осо­бисті права. Десять перших змін до Конституції, що становили феде­ральний Білль про права, були ратифіковані до кінця 1791 р. [407, с. 224-245]. Крім того, варто пам’ятати, що з огляду на специфіку США багато природоохоронних проблем і суперечок вирішувалося в судах, яким доводиться лавірувати між священним правом приватної влас­ності й національним природним благом. За англо-американською доктриною «загальним надбанням» є ложе, дно вод, деяка частина тваринного світу й лісів, атмосферне повітря. Показовою щодо цього є позовна справа організації «Сьєрра-Клуб» із приводу острова «Лиса голова» площею 15 тис. га у штаті Північна Кароліна. «Сьєрра-Клуб» через красу, екзотичні острови, розмаїтість рослинності, пляжів, диких тварин і птахів намагався придбати його для рекреаційних цілей, але територія дісталася торговцеві нерухомістю, який, на жаль, викорис­товував її для вирубування лісу й будівництва тисяч будинків. Звісно, почалися підвезення матеріалів, будівництво причалів, прокладання каналів для з'єднання з Атлантичним океаном. Як і в інших подібних випадках, висновок про будівництво берегових споруджень надавав корпус військових інженерів. Експертизою були виявлені відступи від вимог охорони водних і болотних тварин. Однак суд у задоволенні по­зову відмовив, мотивуючи необхідністю захисту приватної власності. Апеляційний суд (штат Вірджинія) позов, навпаки задовольнив, вва­жаючи, що внаслідок змикання узбережжя й пляжів із дном і ложем ріки й океану та перетворення їх, таким чином, суд визнав доцільність збереження «загального надбання» [142].

Беручи до уваги наведене, достатньо впевнено можна вести мову про те, що природне екологічне право й надалі деталізуватиметься при закріпленні (легалізації) в нормах позитивного права, але не втратить своєї специфіки й не стане тотожним йому. На засадах природно-пра­вової доктрини, на наше переконання, повинно ґрунтуватися й розви­ватися екологічне законодавство. Маємо констатувати, що завдяки законодавчому закріпленню перед природними екологічними правами відкриваються додаткові можливості щодо їх реалізації й охорони. Якщо ж деякі природні екологічні права не отримають законодавчої фіксації, це не означає того, що вони не існують, тим більше, що нор­мативне закріплення цих прав не є обов'язковою умовою для їх існу­вання й захисту. Природні екологічні права виникають у суб'єктів екологічного права незалежно від їх законодавчого закріплення, на­явності в законі або інших нормативних актах, через певні об'єктивні життєві факти й обставини.

Сучасні зміни, що відбуваються у країні й суспільстві, є спробою перебудови всієї закоренілої, узвичаєної системи поглядів на націо­нальне право, яке існувало досить тривалий період (понад сімдесять ро­ків) і пов'язані з пануванням догми радянського права. Радянська правова доктрина, як уже відзначалося, базувалася на марксистсько- ленінській теорії і повністю заперечувала наявність природних прав і концепцію природного права, природно-правової доктрини, тому цей світогляд не набув належного висвітлення й вивчення.

Як справедливо наголошує академік А. П. Гетьман, «екологічне законодавство належить до молодих та, як засвідчують теорія і прак­тика, складних галузей законодавчої системи України» [774, с. 9]. Спираючись на це, науковець вважає за потрібне розробити Концепцію розвитку екологічного права й законодавства України, метою якої ма­ють стати пропозиції стосовно основ екологічного законодавства як чинної і такої, що розвивається, нормативно-правової системи [233, с. 165-173]. Принагідно додати, що питання розроблення концепцій розвитку законодавства в цілому та його окремих складових, у тому числі й екологічного, протягом багатьох років перебувають у центрі уваги фахівців [23; 49; 50; 86; 89; 140; 143; 164; 165; 206; 230; 245; 378; 379; 380; 432; 469; 474; 646; 677; 690;770;915;961;1129; 1141; 1142]. Викладене свідчить про актуальність окресленої проблеми, що зумов­лює необхідність формування єдиної, логічно послідовної, всебічно обґрунтованої теорії систематизації екологічного законодавства, по­шуку її можливих і найбільш оптимальних форм, а вживання й засто­совування основоположних засад природно-правової доктрини тільки сприятиме цьому процесу, який пов'язаний з такими категоріями, як «загальна справедливість» й «вічна правда». Як слушно наголошували представники теорії природного права, право, яке твориться державою, має значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права, якщо ж закон (право, що твориться законодавцем) якимось чи­ном суперечить природному праву, він перестає бути законом і стає його спотворенням, є виявом свавілля.

Один із важливих кроків на шляху формування загальних засад екологізації українського суспільства на базі природно-правової док­трини був проголошений у Постанові Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР «Про основні напрями державної по­літики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» [841]. Аналізуючи зміст згаданого нормативно-правового акта, можна зробити висновок, що екологізація має проводитися за чотирма спрямуваннями, а саме: суспільства, держави, законодавства, освіти. У цьому контексті до­цільно вести мову й про екологізацію юридичної науки й доктрини, державної політики, серед яких провідним вектором мало бути про­ведення систематизації екологічного законодавства, яку передбачало­ся здійснювати у формі кодифікації й інкорпорації з одночасною підготовкою як першочергових, так і перспективних законів і норма­тивно-правових актів. Примітно, що кодифікацію перспективних нормативно-правових актів законодавець пов'язує з науковим обґрун­туванням, розробкою та прийняттям ЕК України. У Концепції націо­нальної екологічної політики України на період до 2020 р., схваленій розпорядженням Кабінету Міністрів України 17 жовтня 2007 р. № 880-р [867], опрацювання цього Кодексу, забезпечення прийняття й дотримання його основних вимог розглядаються як єдиний інстру­мент національної екологічної політики. У той же час у Законі Укра­їни «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 р. № 2818-VI [839] про прийняття Екологічного кодексу вже не згадувалося, як не згаду­ється й у прийнятому 28 лютого 2019 р. Законі України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики на період до 2030 року» [838], який скеровано на забезпечення виконання Угоди про асоціацію з ЄС та концепцію сталого розвитку. Стратегія перед­бачає п'ять цілей: формування в суспільстві екологічних цінностей і засад сталого споживання й виробництва; забезпечення сталого роз­витку природно-ресурсного потенціалу України; забезпечення інте­грації екологічної політики у процес прийняття рішень щодо соціаль­но-економічного розвитку України; зниження екологічних ризиків для екосистем і здоров'я населення до соціально прийнятного рівня; удосконалення й розвиток державної системи природоохоронного управління. Стратегія містить 35 показників оцінки проведення нової екологічної політики, кожен з яких є не лише індикатором моніторин­гу її виконання, а й визначає цільові значення на 2020, 2025 та 2030 роки. У своїй презентації Міністр екології та природних ресурсів України першим серед них зазначив Індекс екологічної ефективності (Environmental Performance Index), що свідчить про бажання й готов­ність посідати чільні місця у глобальних процесах збереження до­вкілля й досягнення сталого розвитку [642]. Вважаємо, що згаданий Закон сприятиме забезпеченню удосконалення державної екологічної політики.

З огляду на наведене вище додамо, що Концепція систематизації екологічного законодавства, що розробляється багатьма правниками, має враховувати широке коло факторів, що зумовлюють його розви­ток. На нашу думку, насамперед слід звернути увагу на наукові за­сади створення дійового й життєздатного правового механізму забез­печення верховенства права, реалізації, охорони й захисту істотних, невід'ємних, невідчужуваних природних прав. Для цього доречно застосовувати природно-правову доктрину поряд із позитивістськи­ми напрямами при нормотворенні у сфері екологічних відносин. Безперечним є факт інтеграції природного права в екологічну науку, доктрину, законодавство, правовідносини, оскільки однією з харак­терних рис сьогодення є глобалізація проблем забезпечення і захисту прав і свобод особистості, її інтересів, що виступає першочерговим завданням державної екологічної політики України й світового спів­товариства.

Спираючись на це, в Україні Указом Президента від 12 січня 2015 р. № 5/2015 схвалено Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020» [1000], яка визначає мету, вектори руху, дорожню карту, пріоритети й індика­тори належних оборонних, соціально-економічних, організаційних, політико-правових умов становлення й розвитку країни. Стратегія передбачає в рамках названих чотирьох векторів реалізацію 62 реформ і програм розвитку держави, серед них і реформи, скеровані на вдо­сконалення екологічних правовідносин, а саме: енергетики; енергое- фективності; сільського господарства й рибальства; земельна; управ­ління державною власністю; системи національної безпеки й оборони; Програма збереження навколишнього природного середовища; дер­жавного управління; конституційна; забезпечення безпечності й якос­ті харчових продуктів тощо. Можемо впевнено вести мову про те, що новітня парадигма сталого розвитку ґрунтується на всіх позитивних рисах попередніх концепцій природного права, сучасних світових тенденцій щодо вирішення проблем гармонійного розвитку людства, а одним із основних чинників, що забезпечує сталий розвиток, можна вважати екологічний.

Підсумовуючи, зауважимо, що реалії й виклики сьогодення вима­гають розробки фундаментальних філософсько-правових основ, які стали б підґрунтям для оновленої сучасної еколого-правової доктрини, науки, праворозуміння. Головне, щоб вони позитивно впливали на по­дальший розвиток, удосконалення й усталення екологічного законо­давства (законодавчий екологічний процес), практику його застосуван­ня. Крім того, треба пам'ятати, що система екологічного законодавства є вторинною стосовно системи екологічного права, виникає на її осно­ві під впливом природно-правової доктрини.

Також вважаємо, що поки не існує позитивної й дійової законодав­чої практики з питань щодо розроблення ЕК України, вважаємо за доцільне підготувати і прийняти Екологічну доктрину України на дов­гостроковий період, де визначити стратегічну мету, вектори (напрями), завдання й принципи державної екологічної політики. Як вбачається, засади її науково-методологічного забезпечення варто закріпити в окре­мому розділі. Більше того, Доктрина має бути розроблена за участю як органів державної влади й самоврядування, так і екологічної спіль­ноти - науковців (екологів-правників), громадських екологічних орга­нізацій тощо, та прийнята відповідною постановою Кабінету Міністрів України. Вона має складатися з: вступу, розділу І «Загальні положення» (поняття Екологічної доктрини України, визначення її правових основ, мети і завдань, вимог щодо її забезпечення); розділу ІІ «Організаційні засади» (економічний екологічний, соціально-правовий, інформаційний та інші чинники, основні складові системи охорони довкілля); розді­лу ІІІ «Фінансове та ресурсне забезпечення»; розділу IV «Підготовка кадрів»; розділу V «Наукове супроводження державної екологічної політики»; розділу VI «Міжнародне співробітництво» (відповідність екологічного забезпечення державної політики міжнародним стандар­там); прикінцевих положень. Приписи Доктрини, на наш погляд, мають становити основу для розроблення нормативно-правових актів і керів­них документів із питань державної екологічної політики, Концепції систематизації екологічного законодавства. Крім того, спираючись на неї, слід формувати в подальшому Основні засади (стратегію) держав­ної екологічної політики України.

З огляду на наведене вище вважаємо, що при реформуванні еколо­гічного законодавства мають використовуватися лише ті наукові кон­цепції, які довели свою життєздатність, ефективність і які найбільше відповідають вимогам і світовим стандартам життя, що спонукає до пошуку нових шляхів теоретичного аналізу, технологій дослідження, методологічних і концептуальних підходів до вирішення проблем впливу природно-правової доктрини, природного права на формуван­ня сучасного суспільства й правової держави, а в майбутньому на становлення України як екологічної держави.

1.2.