Класифікація природних екологічних обов’язків
Природні екологічні обов’язки взаємопов’язані з юридичними екологічними обов’язками суб’єктів1, як із природно-правовими, що знайшли своє відбиття в чинному законодавстві, тобто мають природно-правовий зміст і функціонують у формах позитивного права.
Численність існуючих нормативних конструкцій екологічних обов’язків обумовлена різноаспектністю екологічних відносин, сфер їх існування, особливостями екологічних об’єктів, що вимагають нормативно-правового опосередкування. Безпосередньо завдяки проведенню диференціації природних екологічних обов’язків можемо вести мову про доцільність подальшого нормативного закріплення природних екологічних обов’язків з урахуванням екологічних потреб та інтересів, рівня розвитку держави, а також розгалуженості в певній частині системи [104] [105] [106]екологічного законодавства та її неузгодженості. Практичне значення класифікацій екологічних обов’язків полягає у вдосконаленні правового й законодавчого регулювання суспільних екологічних правовідносин, їх гарантування, підвищення рівня дієвості й забезпеченості екологічних прав суб’єктів. Доцільно навести висновок, отриманий О. М. Жеребцовим, що будь-яка класифікація не повинна здійснюватися поза заявленою метою, оскільки ці обставини дозволяють стверджувати, що в її основу має бути покладено телеологічний метод1, який дозволяє сформувати системний підхід (системно-структурний метод) до диференціації правових обов’язків [345, c. 177].
Зазначимо, що на початку ХХ ст. домінував «поділ обов’язків на три класи і поділ їх системи на три рубрики, це обов’язки: 1) стосовно Бога; 2) стосовно самого себе; 3) стосовно ближніх» [707, с. 429]. Таку класифікацію наводить й С. Пуфендорф [421, с. 72], її ми зустрічаємо і в інших джерелах [652, с. 17-31]. У свою чергу, Ґ. В. Ф. Геґель поділяв обов’язки людини на чотири групи: а) перед самим собою; б) перед сім’єю; в) перед державою; г) перед іншими людьми [222, с.
61].До речі, деякі науковці (як вітчизняні, так і зарубіжні) не вважають доцільним класифікувати юридичний обов’язок як самостійну правову категорію2 (тому що з правами вони становлять єдине ціле - правову основу статусу особи), але припускають (зокрема, У. Н. Хофельд) їх диференціацію лише разом з відповідним корелятом [1086, с. 95-96]. Безумовно, ця точка зору є полемічною, з нею погодитися досить складно, але Р Р Каримова доходить висновку, що окреслений підхід до тлумачення юридичного обов’язку - це конкретність, чітка змістов- [107] [108] на визначеність і системність [404, с. 108]. Перейдемо до розкриття особливостей цього процесу. 1. Стосовно класифікації екологічних обов’язків, наголосимо на доцільності звернути увагу на те, що зазвичай усю їх систему диференціюють за способом походження на дві групи: а) природні, основні, невідчужувані й б) інші, в основі яких природно-правовий зміст. Можемо зробити висновок, що носіями природних екологічних обов’язків є людина й суспільство, у складі ж юридичних можуть бути обов’язки з природно-правовим змістом, а їх носіями поряд із громадянами є держава та її органи (курсив наш. - Г. А.). Юридичні обов’язки закріплені в позитивному праві. Як констатує Р Р. Каримова, слід визнати той факт, що юридичні обов’язки, відповідні основним природним правам людини (як і права), залежно від стану розвитку суспільства поступово конкретизуються й закріплюються у вигляді юридичних обов’язків у законодавстві [404, с. 118, 119]. Із цим варто погодитись, адже екологічне законодавство є яскравим прикладом легалізації природних прав та обов’язків, причому насамперед на конституційному рівні, що ще раз підтверджує тезу про генезу екологічного законодавства й сучасних екологічних відносин. Наприклад, якщо на конституційному рівні оголошено екологічне право людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50), одночасно на інших суб’єктів і на державу (статті 8, 16, 21, 22, 66 та ін.) покладається екологічний обов’язок поважати й захищати зазначене право. 2. Залежно від суб’єктного складу природних/природно-правових відносин, у тому числі й екологічних правовідносин, виокремлюють обов’язки, притаманні: а) загальним суб’єктам, тобто всім громадянам, і б) спеціальним суб’єктам, виникнення яких пов’язано з їх професійною діяльністю, територіальністю, наприклад, із мисливством, використанням природних ресурсів, наданням природних ресурсів і комплексів у власність за місцем проживання та ін. 3. Природні екологічні обов’язки за способом і джерелом закріплення (легалізації) в законодавстві і трансформації на коло суб’єктів можуть поділятися на: 1) загальні/основні (фундаментальні, основоположні), закріплені у ст. 66 Конституції України, в міжнародних договорах, ратифікованих Україною, й 2) спеціальні/неосновні (похідні/ спеціальні), ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а також інші законодавчі приписи поресурсо- вого законодавства, зокрема, ч. 2 ст. 14 ЛК України містить обов'язок забезпечувати охорону, захист, відтворення лісів, дотримуватися норм і правил використання лісових ресурсів тощо, які стосуються лише власників лісів. Перші, як правило, виконують багатоплановий, багатоцільовий обов'язок з раціонального використання й охорони природних об'єктів і комплексів, а також життя і здоров'я людини. Отже, вони виконують одне з головних завдань державної екологічної політики - створення оптимальних правових умов для реалізації права кожного на безпечне довкілля. Основні/фундаментальні обов'язки стосуються кожного, а саме: зберігати природне середовище, дбайливо ставитися до природних багатств країни. Незважаючи на те, що вказане завдання вже не одне десятиліття є первинним, наблизитися до його повного вирішення не вдалося й донині, що, у свою чергу, свідчить про відсутність в арсеналі чинного екологічного законодавства оптимальних правових засобів, які створювали б умови для ефективного виконання громадянами екологічних обов'язків. Згаданим вище Законом закріплені обов’язки щодо охорони навколишнього природного середовища (ст. 12) й екологічні права громадян у цій галузі (ст. 9). Як бачимо, законодавець не став називати обов’язки «екологічними», а вказав на них бланкетно, декларативно, що потребує вдосконалення змісту цієї статті, щоб екологічним правам відповідали певні екологічні обов’язки і навпаки. С. Р Тагієвим, правда, було зроблено спробу розмежувати правові конструкції «екологічні обов’язки» й «обов’язки фізичних осіб у галузі охорони довкілля». Але в тексті автореферату його дисертації вони обидві визначаються як одне й те саме поняття: це «встановлена законодавством та забезпечена державою міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта у його ставленні до природи, її ресурсів, процесів чи умов» [1013, с. 6-9]. Проте ототожнювати їх, звичайно ж, неприпустимо та й неможливо. А якщо розглядати екологічні обов’язки як видове поняття, то обов’язки в галузі охорони довкілля будуть їх підвидом (або різновидом). Другі обов’язки (неосновні/спеціальні), як і права, мають екологічний характер й закріплені іншими законами й нормативно-правовими актами. Додамо, що за способом закріплення екологічні обов’язки також диференціюються на: а) не закріплені в законодавстві; б) похідні (що випливають) з тлумачення законодавства, еколого-правової і природно- правової доктрини, принципів екологічного права, принципів екологічного законодавства; в) прямо (безпосередньо) закріплені в законодавстві. Ця класифікація здійснюється завдяки способам і формам реалізації екологічних обов’язків. Природні екологічні відносини існують поза межами законодавчої регламентації, наприклад, походять із правових принципів (які виникли ще до системи права); екологічні відносини, які ґрунтуються на природно-правовій і еколого-правовій доктрині, принципах права, принципах законодавства, походять із тлумачення останнього; природно-екологічні відносини впорядковуються безпосередньо на законодавчому рівні. 4. Екологічні природні обов'язки за ступенем соціальної зумовленості й регламентації (не лише законодавчої) доцільно поділяти на загальнорегулятивні й абсолютні, зумовлені соціальними потребами. Абсолютні обов'язки, в яких контрагентом управненого суб'єкта екологічних відносин виступає неперсоналізований суб'єкт, який індивідуалізується лише опинившись у певній правовій ситуації. Як правило, абсолютні обов'язки, наприклад берегти природу, характеризується відсутністю чіткої визначеності їх поведінки й персоніфікації. Загальнорегулятивні - це екологічні обов'язки, законодавчо закріплені й зумовлені існуючим суб'єктивним екологічним правом, обов'язками самого управненого суб'єкта: а) плати за спеціальне користування природними ресурсами; б) використання набутого блага (природного ресурсу) чи в) заборона зловживання екологічним правом та обов'язком [194, с. Розглянемо приклад з практики, що стосується плати за користування природними ресурсами. У відкритому судовому засіданні розглядалася справа про стягнення заборгованості з орендної плати щодо земельних ділянок. Позивач указує, що всупереч умовам договорів відповідач здійснював виплату орендної плати за землю несвоєчасно, чим порушував умови договорів і положення норм земельного законодавства. Статтею 96 Закону України «Про оренду землі» встановлений обов'язок землекористувачів, у тому числі орендарів, своєчасно сплачувати орендну плату за користування землею. Ця норма кореспондується відповідно до ст. 24 цього Закону, де передбачається, що орендодавець землі має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. За ст. 629 ЦК України договір про оренду є обов'язковим для його виконання сторонами, а за ст. 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином, належними сторонами, в передбачений законом чи договором спосіб і термін, за відповідною ціною та ін. Указані умови є істотними для зобов'язальних правовідносин, отже, повинні виконуватися безумовно, в точній відповідності до умов договору. Ураховуючи зазначене, а також керуючись статтями 31 і 32 Закону України «Про оренду землі», ст. 141 ЗК України, ст. 651 ЦК України, статтями 259, 263, 265, 268, 272, 352, 354 ЦПК України, суд позовні вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати повністю задовольнив [356]. У складі екологічного обов’язку з природно-правовим змістом варто виокремити три типи зобов’язань, що корелюють із правомочностями, а саме: 1) не втручатися й не перешкоджати діям суб’єктів права екологічних відносин (зобов’язання «поблажливого терпіння», що полягає в пасивній поведінці, невчиненні певного роду дій); 2) реагувати на вимогу суб’єкта права про вчинення належної дії шляхом здійснення такої дії (зобов’язання щодо активної поведінки на вимогу і в інтересах управненого суб’єкта або припинення певного роду дій, які заважають йому реалізувати суб’єктивне право, тобто припинення дій розглядається як активна реакція на вимогу; 3) зазнавати примусових утисків чи додаткових обтяжень у разі неналежного ставлення до виконання власних екологічних обов’язків (як заходів припинення порушення чи юридичної відповідальності) [194, с. 549]. 5. Природні екологічні обов’язки, як і екологічні юридичні, залежно від певних дій і функцій, покладених на конкретного суб’єкта, які виконуються у суспільних відносинах, поділяються на: а) активні - дії вчиняються для забезпечення реалізації права уповноваженого суб’єкта й б) пасивні, що полягають в утриманні від учинення певних дій, що суперечать інтересам уповноваженої особи або суспільним екологічним інтересам. 6. Із вищезазначеною класифікацією пов’язана така, яка має певні особливості. З огляду на те, що екологічний обов’язок (у тому числі і природний) є необхідною поведінкою, яка має завершитися результатом, що задовольняє інтереси суб’єкта. Від виконання власного обов’язку в конкретних правовідносинах або у природно-правових відносинах суб’єкт не може відмовитися без згоди на це уповноваженої особи. На підставі класифікацій, запропонованих у теорії права [194, с. 379], вирізняють три види таких екологічних відносин, як-от: а) обов’язок активної поведінки, який покладається на учасників екологічних природних відносин і правовідносин (їх різновид - природно- правові, що передбачає вчинення певних активних дій на користь уповноваженої особи (наприклад, надання природного ресурсу або комплексу у власність); б) екологічний обов’язок утримання від будь- яких дій, що виникає в абсолютних екологічних відносинах і спрямований на унеможливлення створення перешкод суб’єктові, який реалізує власні права. Індивідуалізація зобов’язаної сторони має місце лише у випадку невиконання ним обов’язку й застосування до неї юридичної відповідальності за вчинене порушення прав інших суб'єктів; в) екологічний обов'язок підкорення санкціям, що покладаються на зобов'язану особу, яка скоїла правопорушення, пов'язане з невиконанням покладених обов'язків у відносинах чи абсолютних відносинах. 7. Природні екологічні обов'язки можливо диференціювати залежно від типу функцій, виконуваних у межах певних екологічних відносин, тобто вони мають певну специфіку залежно від їх виду: а) відносинам пасивного типу притаманні екологічні обов'язки з обмежувальною функцією, що скерована на реалізацію уповноваженим суб'єктом дозволених позитивних дій і задоволення власних інтересів; б) відносинам активного типу властиві екологічні обов'язки, які виконують забезпечувальну функцію, оскільки це має основне значення для задоволення інтересів уповноваженої особи, реалізація екологічного права якої безпосередньо гарантується виконанням екологічного обов'язку; в) відносинам регулятивного типу характерні екологічні обов'язки з гарантуючою функцією, оскільки вони як важливий елемент змісту екологічних правовідносин у випадку добровільної реалізації сприяють дієвості й ефективності екологічних прав; г) відносини охоронного типу, виховна (просвітницька) й відновлювальна функція, адже примусова реалізація й застосування засобів державно- примусового впливу забезпечує недопущення порушень зобов'язаною стороною. Зауважимо, що можна виокремити також інші види функціонального призначення природних екологічних обов'язків у сферах: а) з використання природних ресурсів (спрямовані на забезпечення екологічних інтересів і потреб завдяки природним ресурсам і використанню їх корисних властивостей); б) охоронюваної спрямованості на охорону довкілля, життя і здоров'я громадян від небезпечної діяльності й в) забезпечувальні - на обов'язок відшкодування шкоди взагалі, шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян та ін.). 8. Природні екологічні обов'язки за змістом варто поділяти на основоположні, матеріальні і процесуальні. Перші пов'язані з життям і здоров'ям громадян в екологічно безпечному довкіллі, зі збереженням природи, її охороною, раціональним використанням її багатства. Громадяни мають здійснювати свою діяльність відповідно до вимог екологічної безпеки, не порушувати права інших суб'єктів тощо. Матеріальні обов'язки громадян: а) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на довкілля; б) вносити штрафи за екологічні правопорушення; в) компенсувати витрати на проведення аудиторського аналізу щодо об’єктів і видів діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку; г) впроваджувати нові технології, які запобігають шкідливому впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я людей, та ін. Обов’язки еколого-процесуальні - характеризують процесуальний статус суб’єкта, надають можливості на підставі індивідуальних ознак, зумовлених складом механізму реалізації (виконання) процесуального обов’язку і правосуб’єктністю сторони, не тільки виокремити особливості й певну специфіку в реалізації (виконанні) процесуальних обов’язків і віднесення їх до певного виду, а й з’ясувати вплив на процесуальну форму, яка, у свою чергу, дозволяє окреслити сутність, структуру й межі процесуальних обов’язків, обумовлених безпосередньо статусом сторони як учасника процесу, тобто обов’язків статусних. 9. За хронологічною ознакою (терміном, строком реалізації). Виокремлюють природні екологічні обов’язки постійні (берегти природу, дотримуватися заходів щодо забезпечення екологічної безпеки) й тимчасові (відшкодовувати заподіяні збитки, сплачувати за отримання певних рекреаційний послуг, задоволення певних інтересів, наприклад, любительське і спортивне рибальство на орендованих водоймах тощо). Природні екологічні обов’язки, зауважимо, реалізуються в пасивній і активній формах, за певних умов, причому перші і другі притаманні суб’єктові протягом усього терміну його існування/життя. Поряд із зазначеним вже неодноразово зверталася увага на те, що природні екологічні обов’язки і права обумовлені низкою факторів, у тому числі залежать від економічних, соціальних та інших, які залежать від ступеня розвитку держави та демократичного стану соціуму, вони динамічні, а саме можуть залишатися природними екологічними правами або отримати законодавче закріплення, але спрямованість їх залишається природною. 10. За характером сприйняття суспільною свідомістю екологічні обов’язки поділяються на ті, що: а) сприймаються як належне і внутрішньо з нею згодні (наприклад, берегти природу) і б) сприймаються як зайве, як тягар, до якого складно звикнути (впровадження мало- відходних, енергозберігаючих технологій тощо). Саме низка останніх екологічних обов’язків ще буде отримувати подальший розвиток відповідно до соціальних, економічних, екологічних та інших чинників. 11. Згідно з класифікацією прав людини, за можливістю виокремлення в них природних прав (про що йшлося у підрозділі 3.3 монографії) доречно і природні екологічні обов'язки віднести до обов'язків першого покоління, які корелятивні певним правам. 12. Залежно від виду суб'єктів розрізняють природні обов'язки людини, сім'ї, народу (нації), соціальних спільнот (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів та ін.), людства. 13. З огляду на запропоновану вище диференціацію екологічні природні обов'язки за формою здійснення поділяються на індивідуальні й колективні. 14. Природні екологічні обов'язки, як і юридичні, за спрямованістю задоволення й захисту майнових або немайнових інтересів суб'єктів можна поділити на майнові, які мають розгалужену внутрішню диференціацію, й особисті немайнові обов'язки. 15. Природні екологічні обов'язки за сферою належності поділяють на обов'язки щодо: а) права власності1, а також похідні від них, які [109] [110] [111] мають характер обтяження речового права власності; б) права природокористування та ін. 16. Залежно від виду об’єктів виокремлюють природні екологічні обов’язки земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосферно-повітряні та інші, що в умовах сьогодення зумовлюють потребу визначення їх правових форм з метою реалізації й забезпечення. 17. Природні екологічні обов’язки поділяються за способом, методом, характером поведінки суб’єктів їх регулювання на заборонюваль- ні та евентуальні. 18. За значимістю природні екологічні обов’язки можна поділити на: життєвоутворюючі, життєвопідтримуючі, стабілізаційні та ін. Варто пам’ятати, що нині відбуваються активні пошуки альтернативних джерел енергії - вітрових, сонячних, приливних та ін. У певних випадках виникне необхідність і в інших еколого-правових відносинах, що породжуватимуть нові екологічні права й обов’язки, викликатимуть потребу їх правового впорядкування, а деякі природні екологічні права повинні стати законодавчо врегульованими й суб’єктивними. Як підкреслив О. С. Колбасов, супергалузі «екологічне право» притаманне велике майбутнє, яке розколе всі правові вимоги й норми на майнові й природоохоронні, де другим належатиме провідна роль унаслідок перенаселення Землі, вичерпаності її ресурсів й вимушеної передачі останніх у загальне користування, пріоритетності загальної охорони природи і природних ресурсів перед їх вживанням і розподілом між власниками [449, c. 11]. Звернемо увагу на таке поняття, як «обов’язки-принципи» (ст. 66 Конституції України, ст. 5 ЗК України щодо пріоритету вимог екологічної безпеки, забезпечення раціонального використання та охорони земель тощо). Залежно від свого закріплення вони можуть походити з нормативно-правових актів, звичаїв, морально-етичних норм, нормативно-правових договорів (передусім міжнародних), судової практики і правової доктрини. Обов’язки-принципи синхронізують механізм правового регулювання екологічних відносин. Розглянемо далі особливості правового регулювання обов’язків, які існують зараз. Їх обов’язок - зберегти, примножити й передати майбутнім поколінням свій історичний спадок (йдеться про віднесення екологічних обов’язків до чинників, які забезпечують перше покоління прав людини). Але спадок людства розглядається як третє покоління прав людини. Наприклад, екологічні права майбутніх поколінь можуть припускати збереження життєво важливих ресурсів господарської діяльності за рахунок розумного, економічного їх використання сучасними поколіннями. Указані права також можуть стосуватися збереження якості довкілля в інтересах майбутнього покоління. А такий обов'язок насамперед включає екологічний складник, припускаючи, що весь конституційно-правовий розвиток має бути побудований для забезпечення належних умов життя майбутніх поколінь. У зарубіжних країнах проблемі прав майбутніх поколінь в усіх її багатоаспектних виявах нині приділяється значно більше уваги, аніж в Україні. Зазначимо, що наша держава намагається усунути ці недоліки й вийти на міжнародний рівень вирішення зазначеної проблеми. Сучасна концепція прав майбутніх поколінь ґрунтується на принципі справедливості в його етичному тлумаченні, в рамках якого й обговорюється ідея прав майбутніх поколінь. Ця проблема вже отримала віддзеркалення в низці міжнародних документів. У підготовленому ЮНЕСКО у 2009 р. інформаційно-довідковому документі «Вчення про екологічну етику» екологічні обов'язки і права нинішнього покоління й майбутніх поколінь розглядаються в контексті екологічної справедливості [1230]. Про відповідальність нинішнього перед майбутніми поколіннями вже згадувалося в різних міжнародних нормативних актах (у Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, прийнятої Генеральною конференцією ЮНЕСКО 16 листопада 1972 р. [1230]; Віденській декларації і Програмі дій, прийнятих Всесвітньою конференцією з прав людини 25 червня 1993 р. [1230], а також у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН резолюції про захист глобального клімату в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь [1230]). У Декларації про відповідальність нинішнього покоління перед майбутніми поколіннями, прийнятій Генеральною конференцією ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) 12 листопада 1997 р. [1193], підкреслюється, що сьогоднішні проблеми (бідність, недостатній технологічний і матеріальний розвиток, безробіття, загрози довкіллю) належить вирішувати в інтересах як нинішнього, так і майбутніх поколінь. Цей документ формулює низку фундаментальних обов'язків нинішнього покоління перед майбутніми поколіннями, що полягають у нижченаведеному. Разом з належною увагою до прав людини й основних її свобод необхідно: - докладати всіх зусиль для забезпечення того, щоб нинішнє й майбутні покоління користувалися повною свободою щодо вибору своїх політичних, економічних і соціальних систем і мали можливість зберігати своє культурне й релігійне різноманіття (ст. 2); - піклуватися про розумне використання природних ресурсів і забезпечувати захист життя від небезпеки згубних змін екосистем, піклуватися про те, щоб науково-технічний прогрес в усіх сферах не завдавав збитку життю на Землі (ст. 4); - захищати геном людини і зберігати біологічну різноманітність при безумовній повазі гідності людської особистості і прав людини (ст. 6); - зберігати культурну різноманітність людства, захищати матеріальну і нематеріальну культурну спадщину, передавати цю загальну спадщину майбутнім поколінням (ст. 7); - користуватися загальною спадщиною відповідно до міжнародного права за умови, що це не завдає їй непоправного збитку (ст. 8); - позбавити майбутні покоління від лих війни, забезпечити світ, безпеку, повагу міжнародного права до прав людини й основних її свобод (ст. 9) та ін. Ідея невідчужуваних обов’язків і прав майбутніх поколінь уже закладена в основу діяльності громадських організацій та інститутів, що забезпечують представництво інтересів цих поколінь у сьогоднішньому політичному процесі [371, с. 7-16]. Сучасні стандарти прав і свобод людини, закріплені в міжнародно- правових документах і в національному законодавстві, є наслідком тривалого протистояння особи і влади. У зв’язку з цим слушною є думка науковців, що еволюція суспільства становить прогресивний розвиток свободи. Проте категорії «соціальна свобода» й «соціальна відповідальність» можуть розглядатися тільки у взаємозв’язку. Ученими вказується на складні зв’язки між державою й індивідами, що фіксуються нею в таких юридичних формах, як права, свободи, обов’язки і взаємна відповідальність [770, с. 342]. Звідси логічно випливає конституційна відповідальність, яку в умовах сьогодення все частіше дослідники позиціонують як самостійний вид юридичної відповідальності кожного представника сучасного покоління перед майбутніми поколіннями за створення довгострокових умов сталого розвитку. У найзагальнішому вигляді можна припустити: хто живе нині має діяти так, щоб їх нащадкам дістався не менший обсяг благ, якими вони користуються самі. Ці блага повинні вдосконалюватись і примножуватись. Кожне покоління повинно займати однакове (рівне) положення, будучи одночасно й користувачем, і розпорядником за дорученням. У цьому й полягає сенс правового підходу до вирішення окресленої проблеми на підставі формальної рівності взаємовідносин між суб’єктами [371]. Необхідно звернути увагу й на взаємозв’язок юридичної відповідальності (позитивної й ретроспективної) та екологічного обов’язку за порушення вимог екологічного законодавства. Разом із зазначеним, безумовно, існує проблема зловживання екологічними правами. Спрямованість ретроспективної (негативної) відповідальності на добровільне або примусове виконання винними суб’єктами вимог, передбачених екологічним законодавством. На осіб покладається й виконання інших обов’язків і відповідальність за допущення екологічних правопорушень. Позиція законодавця полягає в такому. Згідно з вимогами ч. 3 ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища несуть винні особи. Інакше кажучи, ідеться лише про суб’єктів, винних у вчиненні екологічних правопорушень і злочинів, про порядок притягнення їх до адміністративної чи кримінальної відповідальності за нормами статей Кодексу України про адміністративні правопорушення й Кримінального кодексу України. А позитивна відповідальність - це активна реалізація, як правило, спеціальної правосуб’єктності зобов’язаних осіб, спрямована на належне виконання позитивних, юридично значимих дій щодо забезпечення екологічних правовідносин. Громадяни України зобов’язані виконувати екологічні обов’язки, оскільки їх недотримання є підставою для притягнення їх до юридичної відповідальності (як різновид спеціальних юридичних гарантій). Юридичні екологічні обов’язки, як і природні, необхідно розглядати в контексті з юридичними гарантіями як правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Державні органи спеціальної і загальної компетенції, посадові особи і громадські організації зобов’язані забезпечувати реалізацію прав людини і громадянина. Наприклад, парламентський контроль за додержанням конституційних екологічних прав та свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У 2016 р. моніторинг Омбудсмена виявив системні проблеми й масові порушення конституційного права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля, гарантоване у ст. 50 Конституції України. Це також підтверджується даними ВООЗ, відповідно до яких кожні 15 хвилин в Україні помирає п’ятеро людей через незадовільний стан довкілля, з яких троє - діти, а семеро людей стають на облік як смертельно хворі через забруднення питної води, ґрунтів і повітря. Незабезпечення прав людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на санітарне благополуччя, безпечні й належні умови проживання, на вільний доступ до інформації про стан довкілля, участь громадськості у процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, і є поясненням значної кількості звернень громадян до Омбудсмена. У цих зверненнях містяться скарги на незабезпечення прав на питну воду й санітарію, на невирішення проблем, пов’язаних з негативним впливом діяльності тваринницького комплексу на стан довкілля, незаконною вирубкою лісів, міських парків, скверів і знищенням водних об’єктів з метою подальшої їх забудови, а також поводженням з відходами (сміттям) тощо [1152, с. 406, 407]. Спираючись на наведені міркування, можемо підсумувати, що в сучасній еколого-правовій доктрині екологічні обов’язки й права мають розглядатися як парні, але самостійні правові категорії, пов’язані між собою як правові явища. Завдяки проведеному дослідженню отримані такі висновки: - екологічні права й обов’язки ґрунтуються на природно-правовій доктрині; - кожній історичній епосі притаманне власне уявлення про них як про динамічні правові категорії; - вони діалектично взаємодіють як парні правові поняття; - забезпечуються державою в інтересах усіх членів суспільства й кожної особи; - виступають елементами правовідносин з природним змістом; - екологічні права та обов’язки - це важливі структурні елементи еколого-правового статусу людини і громадянина (незалежно від того, закріплені вони на законодавчому рівні чи ні); - їм властива кореляція; - екологічні обов’язки виступають межами прав і забезпечують їх гарантованість; - основоположні екологічні права й обов’язки належать до природних; - вони мають однакову цінність і значущість для суспільства; - екологічні права і обов'язки мають загальну мету й завдання реалізації. Доречно констатувати, що екологічні обов'язки - природні й закріплені на законодавчому рівні - (як і права) еволюціонують залежно від економічного, соціального, політичного, духовного й культурного розвитку соціуму. Рівень їх дієвості визначається суспільною обґрунтованістю екологічних потреб, які є результатом біологічного й соціального розвитку, й не є незмінними. Сутність природних екологічних обов'язків (а саме юридичних) становить природний екологічний порядок - їх закріплення на законодавчому рівні, причому як на національному, так і міжнародному. Однією із істотних вимог реалізації екологічних обов'язків є їх суспільно-відповідальна мотивація. Екологічні обов'язки - необхідний складник взаємодії держави, суспільства й особистості, без яких неможлива гармонійна взаємодія природи й соціуму. На рівень визначеності екологічних обов'язків суб'єктів (природних, природно-правових) впливає імперативно-диспозитивний характер методу регулювання суспільних відносин. З огляду на наведені міркування щодо екологічних обов'язків та екологічних прав можемо зробити певні узагальнення: - досліджувані обов'язки і права розглядаються як складна еколого-правова система, закріплена в міжнародних актах, Конституції України, спеціальному екологічному й суміжному з ним законодавстві; - вони становлять складні правові міжгалузеві (комплексні) інститути екологічного права; - в екологічному праві як у самостійній галузі права існує не лише інститут екологічних прав, а й корелятивний йому інститут екологічних обов'язків; - основоположні екологічні права громадян належать до природних прав, невідчужуваних, як правило, закріплених на конституційному рівні. Вони вважаються вищою соціальною цінністю, бо невід'ємні від особистості, життєдіяльності громадянина, не залежать від свого правового закріплення, є безпосередньо діючими, перебувають під захистом держави й відповідають міжнародним стандартам, що стосуються прав людини. Такими ж мають стати й екологічні обов'язки; - форми здійснення екологічних прав та обов'язків повинні бути відповідними й корелятивними. Екологічні права й обов'язки — це системоутворюючий чинник, ціннісний орієнтир для подальшого розвиту еколого-правової науки, доктрини, політики й законодавства. На наше переконання, при подальшій кодифікації екологічного законодавства в ЕК України доречно передбачити самостійний розділ (або главу) щодо екологічних прав та обов’язків людини і громадянина (або еколого-правового статусу громадян), у якому (якій) закріпити статті, присвячені їх системі, ретельному аналізу як екологічних прав, так і екологічних обов’язків, правовому механізму їх реалізації, охороні й захисту. Саме ж визначення екологічних прав та обов’язків доцільно навести в розділі (або главі) 1 «Основні положення» ст. 1 «Визначення основних термінів». Доцільно закріпити в ЕК України й категорію «екологічний інтерес», назвати різновиди інтересу (публічного й приватного) як об’єкта правової охорони. Необхідно також внести відповідні зміни й доповнення до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», використавши запропоновані напрацювання й висновки [1185]. Зазначені положення доцільно враховувати і при оновленні Стратегії державної екологічної політики та розвитку галузевих стратегій, що передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2017 р. № 1106 «Про виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони» [782]. Сьогодні триває формування міжгалузевого (комплексного) інституту екологічних обов’язків (і прав) - як правового, так і законодавчого, що цілком зрозуміло і виправдано з огляду на прагнення України приєднатися до європейського правового простору й відповідати його стандартам. Таким чином, в екологічному праві як у самостійній галузі національного права існує окремий інститут екологічних обов’язків, з яким корелюється інститут екологічних прав, що ґрунтується на засадах природного екологічного права. Крім того, останньому як міжгалузевому правовому інституту властиві певні ознаки. Цей інститут: а) регулює певний вид однорідних суспільних екологічних відносин, що виникають між суб’єктами; б) має власний і специфічний предмет правового регулювання; в) є визначальним складником галузі екологічного права; г) має відносну автономність сукупності норм екологічної галузі; д) має спеціальний еколого-правовий понятійно-категоріальний апарат, завдяки якому встановлюється відповідне правове регулювання; е) йому притаманні певні характерні принципи; ж) інститут має своєрідні законодавчі конструкції та ін. У цьому випадку можна й, мабуть, доцільніше вести мову про правовий інститут екологічного (або еколого-правового) статусу громадян. Формування складних міжгалузевих правових інститутів, як вважають фахівці, це перший крок до розвитку й утворення самостійної правової галузі. Знову зауважимо, що екологічні права й екологічні обов'язки як міжгалузеві (комплексні) інститути законодавства становлять систему взаємопов'язаних нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної системи екологічних відносин. Як правило, норми, що утворюють інститут екологічних прав та інститут екологічних обов'язків, мають бути розташовані в самостійному (виокремленому) розділі (главі) нормативно-правового акта, наприклад, у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» у розд. ІІ «Екологічні права та обов'язки громадян». Якщо вести мову про законодавчо закріплені природні екологічні права й обов'язки, можна стверджувати, що будь-яка юридична норма передбачає як право, так і обов'язок, незалежно від її формулювання у статті. Кожному закріпленому екологічному праву відповідає чийсь обов'язок, тільки через який воно має можливість здійснитися, бо інакше екологічні права, в тому числі і природні, дійсно б не мали сенсу. Отже, екологічний обов'язок - це гарантія з боку держави й суспільства щодо здійснення екологічних прав. Таким чином, вважаємо, що природні екологічні обов'язки: - ґрунтуються на природно-правовій доктрині; - виникають з моменту народження й існують довічно незалежно від волі держави; - притаманні різним суб'єктам у сфері належності (зокрема, на праві власності і природокористування та ін.), використання й дотримання вимог екологічної безпеки, відтворення (відновлення), збереження, охорони й захисту довкілля; - є невід'ємними й невідчужуваними, основоположними і пріоритетними стосовно інших обов'язків суб'єктів; - є неодмінними для створення безпечних і життєво необхідних умов існування людини; - по'вязані зі створенням механізму реалізації й гарантування природних екологічних прав; - їм корелятивні природні екологічні права; - визначаються за всіма державами й забезпечуються ними (незалежно від правового закріплення); - є категорією динамічною й залежать від економічного, соціального, політичного, духовного, культурного розвитку соціуму й державності; - спираються на такі змістовні характеристики, як: об’єктивність, всезагальність, невідчужуваність, незмінність тощо; - не обмежені часовими параметрами (наприклад, не конкретизується ні час вступу у силу, ні час припинення їх дії; - не мають просторових обмежень своєї дії. В умовах сьогодення вести мову про безпечне довкілля, якість життя, реалізацію громадянами та іншими суб’єктами своїх екологічних прав можна тільки у випадку, якщо всі члени соціуму й сама держава неухильно й належним чином виконуватимуть свої обов’язки. Екологічні обов’язки повинні стати основоположним елементом правового механізму забезпечення здійснення й гарантування екологічних прав громадян. Зважаючи на викладене, наголосимо, що співвідношення екологічних прав та екологічних обов’язків громадян обов’язково слід брати до уваги при подальшій кодифікації чинного екологічного законодавства. Доцільно сформувати дієву систему екологічних обов’язків, які об’єктивно сприятимуть мотивуванню, заохоченню й залученню суб’єктів до сфери охорони й захисту довкілля з метою забезпечення екологічної безпеки, підвищення рівня екологічної свідомості й культури. 3.5.