Юридична природа, форми, функціональне призначення екологічних інтересів

Зазначимо, що публічність екологічних інтересів передбачає вжит­тя певних заходів для суспільних цілей, а носієм цього інтересу, пере­важно за традицією, виступає суспільство як єдине й органічне ціле. Забезпечення публічних екологічних інтересів - це здатність соціуму адаптуватися до потенційних природних і природно-техногенних за­гроз, попереджувати й відвертати екологічні ризики, сприяти охороні й відтворенню природно-ресурсного потенціалу країни. Враховуючи наведене, справедливим вбачається твердження Й. О. Покровського: «ми маємо завжди пам'ятати, що право будь-якого індивіда обмежене інтересами суспільства» [732, с. 311]. Зазначене науковцем має роз­глядатися як доктринальний підхід при визначенні меж реалізації екологічних прав й задоволенні інтересів громадян. Сучасні публічні екологічні інтереси передусім полягають у задоволенні екологічних потреб теперішнього, а також і майбутніх поколінь, забезпеченні зба­лансованого економічного зростання, заснованого на ефективному використанні ресурсів, створенні конкурентоспроможної низьковугле­цевої економіки, виявленні екологічно чистих джерел, розвитку еко- орієнтованих галузей, використанні екологічно чистих технологій, охороні довкілля, збереженні біорізноманіття, покращенні бізнес-се- редовища, зокрема, для малих і середніх підприємств, мінімізації не­гативного впливу на довкілля, викликаного системою споживання й виробництва в суспільстві.

Відразу наголосимо, що автор не ототожнює публічний, державний і суспільний інтерес.

До викладеного варто додати, що дотепер предметом ґрунтовного аналізу не ставали юридична природа, форми, правові засоби реаліза­ції, а також функціональне призначення екологічних інтересів. Це зай­вий раз підтверджує актуальність цього наукового дослідження. Заува­жимо, що в цілому інтерес розглядається переважно як загальнонау- кова, загальногуманітарна, міжгалузева, багатоаспектна категорія, що є предметом дослідження багатьох наук, наприклад, соціології, полі­тології, філософії, економічної теорії, юриспруденції тощо. Звісно, це відбивається на змісті зазначеного поняття у відповідній галузі науко­вих знань. Так, суспільні науки мають виходити із розуміння інтересу як явища, яке має загальну природу й загальні закономірності вияву. Додамо, що окремі галузі наукових знань разом із категорією «інтерес» використовують низку близьких за змістом понять, наприклад: потре­ба, мета, мотив та ін.

Теоретичним підґрунтям при дослідженні правової категорії «інте­рес» стали результати наукових доробок представників різних історич­них епох, шкіл і наукових поглядів, які вивчали його роль у становлен­ні й функціонуванні права, вплив на формування законодавства, а також співвідношення інтересу із суб’єктивним правом та іншими спорідне­ними юридичними явищами, робили спроби щодо визначення його місця у правовідносинах. Серед них: С. С. Алексєєв [9], І. П. Андруш­ко [38; 39], М. О. Баринов [116], В. В. Башкатова [121], В. В. Болгова [146], С. М. Братусь [158; 159; 162], О. М. Вінник [208], І. В. Венедик­това [198], В. П. Грибанов [274; 275; 276], Р. Е. Гукасян [286], О. Я. Гу- няк [287], А. І. Екимов [1157], Ю. Ю. Івчук [387], О. С. Іоффе [382], Р. Ієринг [946], Б. О. Кістяківський [412], О. М. Клименко [416], М. М. Коркунов [477], О. Д. Крупчан [521], А. Є. Кубко [523], О. Я. Кур­батов [532], Є. В. Лакушева [539], О. В. Малько [569; 571], С. А. Му- ромцев [622], О. В. Святун [959], В. Ф. Сіренко [963], В. В. Субочев [1001; 1002], Я. М. Шевченко [685], Д. В. Шепелев [1135], Г Ф. Шер- шеневич [1137; 1140], А. В. Янчук [1180], Т С. Яценко [1184] та ін.

Зазначимо, що формування категорії «інтерес» як наукової розпо­чалося ще з часів філософії Давньої Греції та Давнього Риму. Слово «інтерес» е похідним від латинського висловлювання inter esse - «бути між чимось», більш детальний семантичний аналіз цього терміна був наведений у рішенні КСУ від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) (далі - рішення КСУ у справі про охоронюваний за­коном інтерес») [928]. Відповідно до нього з точки зору семантики слово «інтерес» слід трактувати так: а) увага до кого-, чого-небудь, зацікавлення кимось, чимось; цікавість, захоплення; б) вага; значення; в) те, що найбільше цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот; г) прагнення, потреби; д) те, що йде на користь кому-, чому-небудь, відповідае чиїмось прагненням, потребам; вигода, ко­ристь, зиск.

Принагідно зауважити, що основоположником теорії інтересів у юриспруденції справедливо вважається німецький правознавець другої половини XIX ст. Р. фон Ієринг (1818-1892), який одним із пер­ших дослідив вплив соціальних інтересів на право. Вчений у своїх дослідженнях, як зазначає Д. В. Шепелєв, пройшов шлях від розумін­ня інтересу в побудові теорії права в суб'єктивному змісті до тверджен­ня захисту інтересу як мети об'єктивного права. Зокрема, Р Ієринг визнавав існування в праві як матеріального, так і ідеального (духов­ного) інтересу, кожен з яких може стати пріорітетним залежно від мотивів, пов'язаних з особистими якостями суб'єкта, його духовної орієнтації і, урешті-решт, від конкретних умов життєдіяльності в сус­пільстві [1135, с. 5]. Еволюція поглядів Ієринга дала поштовх ідейному розвитку правової думки - від юриспруденції понять до юриспруденції інтересів, від юридичного позитивізму до соціологічної юриспруденції [193, с. 293], щоправда, у своїх працях учений не розмежовує право і закон. Всебічно погляди Р. Ієринга досліджені в дисертації Н. Л. Ула- євої [1059, с. 27-31, 65-68].

Різні аспекти теорії інтересу у сфері екологічного й земельного права розглядалися в роботах таких вітчизняних і зарубіжних науков­ців, як: М. І. Васильєва [184], А. П. Гетьман [240; 247], М. В. Дудіков [312], Н. Р. Кобецька [422; 427], Т О. Коваленко [431], В. М. Комар- ницький [460], С. М. Кравченко [504; 505], Г А. Місник [596], В.

На початку становлення екологічного права як галузі права у пра­цях відомих вчених, серед яких В. І. Андрейцев, О. С. Колбасов, С. М. Кравченко¹, В. В. Петров^{[114] [115], В. К. Попов та ін., об'єктом досліджен­ня ставали екологічні інтереси.}

В. К. Попов у своїй монографії проаналізував основні цивільно- правові форми, що забезпечують задоволення матеріальних інтересів відповідних суб'єктів і довів, що економічні відносини виступають формою задоволення цих інтересів, їх неможливо задовольнити поза суспільними відносинами. Науковець зробив висновок, що матеріаль­ні інтереси становлять зміст економічних відносин, вони є внутрішні­ми силами, що приводять їх у рух. Майнова відповідальність, госпо­дарський договір розглядаються як форми задоволення матеріальних інтересів. Крім того, ним обґрунтовано, що цивільно-правові форми одночасно виступають юридичними формами економічних відносин і матеріальних інтересів суб'єктів цих відносин [745, c. 4-5].

Заслуговує на окрему увагу й те, що науковець проаналізував три основоположні підходи до природи інтересу та довів, переконливо вказав на те, що останній належить до об'єктивної категорії, розкри­тикувавши дві інші точки зору, а саме: 1) суб’єктивну і 2) єдину суб’єктивно-об’єктивну. Вчений наполягав, що останній підхід до об’єднання в інтересі об’єктивного й суб’єктивного, його провідної природи (аргументуючи це тим, що він належить до сфери суспільно­го буття (об’єктивний інтерес), а також існує у свідомості людини (суб’єктивний інтерес), не має сенсу, бо не можна поєднувати два самостійних явища, що й пояснює складності при визначенні поняття «інтерес» [745, с. 6-7]. При трактуванні інтересу в об’єктивно- суб’єктивному розумінні науковець припускає, що відбувається певне зміщення єдності всіх складників кожного об’єктивного явища й єд­ності взаємодії об’єктивного і суб’єктивного факторів. З огляду на це В. К. Попов наполягав, що при дослідженні інтересу необхідно ви­ходити із багатоаспектних його зв’язків з іншими соціально-економіч­ними, об’єктивними і суб’єктивними явищами, не забуваючи при цьому про самостійність кожного з них. Фахівець дотримувався двох принципових положень: по-перше, інтерес розглядався як об’єктивне відношення; по-друге, його об’єктивність зумовлена природною необ­хідністю життєдіяльності людини [745, с. 8, 13]. Зокрема, В. К. Попов наголошував, що інтереси зумовлені самою природою і соціальними умовами життя людей, що й розкриває їх об’єктивний бік. Усвідом­лення інтересів - процес самостійний і суб’єктивний [745, с. 11]. Безумовно, отримані науковцем висновки залишаються актуальними й тепер.

У подальшому В. К. Попов трансформував накопичений науковий досвід щодо юридичної природи інтересу в екологічне право, опри­люднив отриманні результати (набуті знання) у наукових статтях і те­зах доповідей і повідомлень [742; 746; 749]. Не можна залишити поза увагою й планові наукові роботи, які виконувалися професором В. К. Поповим, а саме: «Поняття правового забезпечення реалізації екологічних інтересів» (1991) [744], «Право власності на природні ресурси - форма забезпечення реалізації екологічних інтересів» (1992) [748], «Право природокористування - юридична форма забез­печення реалізації екологічних інтересів» (1995) [747] та ін. Зупини­мося на основних концептуальних положеннях згаданих робіт. Так, у своїй науковій роботі 1991 р. автор зазначав, що в процесі реалізації екологічних прав і виконання екологічних обов’язків усі суб’єкти, які стикаються з природою, урешті-решт, домагаються задоволення еко­логічних, економічних та інших соціальних інтересів, серед яких екологічні, звісно, посідають особливе місце. Пояснюється це тим, що саме по собі задоволення екологічних інтересів всіх соціальних суб'єктів об'єктивно пов'язане з природним середовищем, що розви­вається за власними природними законами. З огляду на це суб'єкти екологічних інтересів через об'єктивний зв'язок із природою повинні усвідомлювати свої екологічні інтереси в сукупності з іншими [744, с. 3]. Водночас В. К. Попов не відходив від концепту, що інтереси, у тому числі й екологічні, за своєю природою є об'єктивними явищами, вони існують як соціальне явище без волі людини, пов'язані з наро­дженням [744, с. 8]. Останнє твердження, на наш погляд, є дискусій­ним, бо інтереси мають вияв лише в соціумі, а природні екологічні права (переважно біологічної спрямованості) і потреби, притаманні людині від народження, можуть існувати поза межами правовідносин.

Варто додати, що В. К. Попов під інтересом пропонував розуміти особливого роду ставлення соціального суб'єкта до власних потреб та інших умов життя, що забезпечують його соціальне самоствердження і розвиток у межах існуючих способів виробництва [744, с. 12]. Учений також наполягав, що екологічні інтереси мають власну специфіку, про­диктовану об'єктивними законами природи: якщо інтерес розглядаєть­ся як родове явище, то екологічний інтерес - його різновид (видове явище). На переконання В. К. Попова, екологічний інтерес як широке видове поняття можна поділити на різні підвиди (складні, прості тощо), зокрема, він має підвидову класифікацію за приналежністю певним соціальним суб'єктам: загальнонародні, колективні, особисті; най­ближчі, перспективні, регіональні та ін. [744, с. 14-17]. Безумовно, запропонований поділ зумовлює необхідність проведення подальшого наукового дослідження, враховуючи те, що це були лише перші кроки на шляху до вивчення «екологічного інтересу» як правової категорії. Спираючись на наведене, вчений розглядав екологічний інтерес як особливого роду ставлення соціальних суб'єктів до екологічних потреб та інших екологічних умов життя, що забезпечують їм нормальну життєдіяльність і рівновагу в навколишньому природному середови­щі [744, с. 14].

Отже, екологічний інтерес - це не власне екологічна потреба, а став­лення соціального суб'єкта до неї [744, с. 15]. Виходячи зі змісту еко­логічного законодавства, В. К. Попов до основних правових форм, що забезпечують задоволення екологічних інтересів, відносив: право власності на природні ресурси, право користування природними ресур- сами в усьому їх видовому різноманітті; екологічну правоздатність і дієздатність; правові форми контролю за використанням, відтворенням й охороною природних об'єктів; правові форми розгляду еколого-право- вих спорів; юридичну відповідальність за порушення екологічного законодавства тощо. Крім того, науковець зазначав, що кожна із вказа­них правових форм включає підвидові правові форми [744, с. 25]. Сво­єчасно автор також розглянув питання щодо місця екологічних інтересів у загальній системі економічних, соціальних та інших інтересів і визнав пріоритетність, узгодженість, поєднання з іншими [744, с. 33].

До зазначенного маємо додати, що форми задоволення екологічних інтересів були предметом вивчення М. О. Орлова. Однак висновки, отримані науковцем, суперечливі й недоведені, мають слабке наукове підґрунтя, зокрема, щодо існування лише чотирьох форм задоволення екологічного інтересу: правосуб'єктність, право власності, право при­родокористування й юридична відповідальність [678, с. 96-99], що значно звужує сфери реалізації й зміст юридичної природи екологіч­ного інтересу, особливості його впливу на екологічні відносини.

Дещо пізніше В. К. Попов у своїй наступній плановій науковій роботі проводить аналіз законодавства про власність на природні ре­сурси з акцентом на правову форму, за допомогою якої забезпечується задоволення екологічних інтересів. Передусім маємо відзначити про­гресивність згаданої наукової праці, оскільки автор, спираючись на приписи національного законодавства, визнає за можливе введення плюралізму форм власності не лише на землю, а й на інші природні ресурси, пам'ятаючи при цьому їх екологічну та іншу цінність, до­цільність введення у господарський обіг. Крім того, учений також вказував на певні особливості проведення процесу «роздержавлення форм власності на природні ресурси», що підтверджено часом й мало місце при систематизації екологічного законодавства. До того ж вчений право власності на природні ресурси розглядав у двох аспектах, як: 1) складне суб'єктивне право й 2) правовий інститут, який охоплює не лише сукупність прав власника, а й сукупність його обов'язків [747, с. 3-5]. Заслуговує на увагу висновок, зроблений фахівцем, що, вихо­дячи із співвідношення суб'єктивного права та інтересу, разом із за­хистом порушеного права відбувається й захист інтересу, тому що перше не існує без другого [747, с. 29].

Не зупиняючись на досягнутому В. К. Попов продовжує ґрунтов­но вивчати це питання. Наступна планова наукова робота, новизна якої, за словами автора, полягає в дослідженні права природокорис­тування з позицій забезпечення задоволення екологічних інтересів (до речі, вона є подовженням попередніх досліджень). Науковець довів, що право природокористування, як і право власності, виступає самостійною юридичною формою забезпечення задоволення систе­ми екологічних та інших інтересів. Однак при цьому він зазначав, що зміст права природокористування (сукупність правомочностей управомоченої особи) вужчий за зміст права власності на природні ресурси, тому перше в дещо меншій мірі забезпечує задоволення інтересу, разом із цим наголосивши, що способи і форми захисту права власності і права природокористування однакові за своїм сут- нісним змістом. Примітно, що різноманіття форм права власності за екологічним законодавством (станом на 1995 р.) науковцем розгля­нуто на прикладі земельних ділянок і об'єктів тваринного світу (в деяких випадках). Усі інші природні ресурси, на його думку, зна­ходяться у власності держави, тому головною юридичною формою експлуатації цих природних об'єктів вважається право природоко­ристування, яке, у свою чергу, виступає основною формою викорис­тання природних ресурсів, що забезпечує задоволення екологічних та інших інтересів. Право природокористування вчений розглядав як правовий інститут, що охоплює права й обов'язки відповідних суб'єктів у сукупності. Отже, задоволення екологічних та інших інтересів відбувається через здійснення конкретних правовідно­син [747, с. 40-41].

Варто додати, що юридичну природу екологічних інтересів вивчав і В. І. Андрейцев. Так, учений висловив низку концептів, а саме, що екологічні інтереси: а) окремого громадянина - це природні й соціаль­но обумовлені потреби осіб із використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення еко­логічної безпеки, що випливають зі змісту норм екологічного законо­давства і не забезпечені на сучасному етапі системою юридичних за­собів захисту; б) неперсоніфіковані, а отже, належать усім громадянам (суспільству); в) виходять із мети, завдань і характеру екологічних відносин і норм екологічного законодавства; г) не гарантуються чітко конкретними нормами екологічного законодавства; д) задовольняють­ся у процесі вжиття сукупності екологічних заходів (організаційних, технічних, економічних, превентивних) і у процесі забезпечення еко­логічного правопорядку [27, с. 33].

Ураховуючи наведене, автор цієї монографії (під час проведення під науковим керівництвом В. К. Попова наукового дослідження у 1996 р.) також вивчала питання екологічних прав громадян як юри­дичної форми задоволення екологічних інтересів [46, с. 52-67], спира­ючись на те, що останні становлять соціальний зміст правової форми, а об'єкт суб'єктивного екологічного права - це завжди зовнішнє щодо його змісту, знаходиться поза цим правом. Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що екологічний інтерес як об'єктивне явище іс­нує до суб'єктивного права, однак завжди разом із ним, тому що суб'єктивне право, яке не віддзеркалює інтереси його носія, - нікому не потрібне правове явище. Пояснимо останню тезу: суб'єктивні еко­логічні права мають оптимально відбивати екологічні інтереси, бо екологічні суспільні відносини забезпечують як реалізацію екологічних прав громадян, так і задоволення їх інтересів. Хоча екологічні інтер­еси (у своїй основі) і визначають зміст правової форми (сукупність екологічних правомочностей), але можливі випадки, коли правова форма не повною мірою забезпечує задоволення інтересів. Невідпо­відність правової форми екологічним інтересам може бути зумовлена об'єктивними факторами, а також суб'єктивними причинами [46, с. 64-67].

У контексті наведеного варто додати, що вагомий внесок у роз­робку теорії екологічних інтересів в екологічному праві зроблено М. І. Васильєвою. Так, науковець проаналізувала «правові та інші суспільні відносини, що виникають й існують у сфері охорони навко­лишнього природного середовища у зв'язку із необхідністю соціаліза­ції й юридизації екологічних інтересів; правову раціоналізацію соціо- природних закономірностей формування й розвитку екологічних інте­ресів; взаємозв'язки права, законодавства, інтересу і суб'єктивних прав громадян у контексті охорони довкілля; нормативні й правореалізацій- ні аспекти забезпечення екологічних інтересів людини й суспільства; публічність та інші констатуючі властивості екологічних інтересів, що захищаються законом; напрями взаємодії держави і громадянського суспільства з метою охорони навколишнього середовища тощо» [183, с. 5]. Зокрема, М. І. Васильєвою вперше в еколого-правовій науці про­ведено комплексний аналіз публічних екологічних інтересів як право- встановлюючого фактора і правового інституту, системи поглядів на зміст і місце в праві екологічних інтересів людини, суспільства і дер­жави, наведено й обґрунтовано власні висновки з цього приводу; ви­явлено закономірності й перспективи їх соціально-правового розвитку, виходячи з їх детермінуючого значення для існування суспільства, а також розглянута можливість правової гармонізації екологічних та інших суспільних, державних і приватних інтересів [183, с. 14].

Крім того, М. І. Васильєва особливу увагу приділяє суб’єктивному праву громадян, природному праву людини й публічному екологічно­му інтересу [184, с. 93-99]. Авторка намагається з’ясувати, що ж до­цільно розуміти під поняттям «природне право людини на сприятли­ве навколишнє природне середовище», аналізує три основоположних підходи до цього. По-перше, природність, як зазначає М. В. Васильє­ва, можна розглядати з позицій походження і/або приналежності права. При цьому вона акцентує увагу на моменті походження й при­належності екологічних прав і робить узагальнення, що за змістом визнання «природності» природних прав людини залежить від визнан­ня природної зумовленості права в цілому. По-друге, природність права на сприятливе навколишнє середовище означає його іманент­ність особистості, невідчужуваність, оскільки воно нерозривно пов’язане з правом на життя, певною мірою є елементом, конкрети­зацією останнього, котре разом із правом на свободу й власність становить історично перший, незмінний і самодостатній (за Кантом, природжене право лише одне - свобода, все інше полягає в ній і з неї походить) комплекс природних прав людини. По-третє, якщо визна­вати існування природного права як надпозитивної реальності, то ідея права на сприятливе навколишнє середовище - його гармонійна скла­дова [184, с. 97-98].

Ураховуючи наведене, М. І. Васильєва робить висновки, що право на сприятливе навколишнє середовище: 1) це - властивість, яка від самого початку притаманна людині, одночасно природне й соціально- історичне; 2) належить до нового покоління прав людини (хоча, на думку різних авторів, до третього або четвертого); 3) інструмент до­сягнення публічного й особистого екологічного інтересу; 4) екологіч­ний інтерес задовольняється громадянами не тільки безпосередньо через категорію права на сприятливе навколишнє середовище, а й шляхом використання інших правових засобів, які часто належать до інших галузей законодавства тощо [184, с. 98, 99]. Таким чином, право людини на сприятливе навколишнє середовище, з одного боку, існує завжди як природна життєва потреба, з другого - у міру усвідомлення й соціалізації цієї потреби як юридично значущого інтересу до певно­го історичного моменту воно отримало нормативне визнання, утвер­дилося у вигляді права громадянина [184, с. 99]. Безумовно, дослідни­ця торкнулася важливого питання, але чіткого трактування і встанов­лення співвідношення між окресленими категоріями не навела.

Проте заслуговують на увагу і викликають певний науковий інтерес такі висновки, зроблені М. І. Васильєвою: «властивість екологічності публічних інтересів, що підлягають охороні екологічним правом, ви­значається їх спрямованістю на збереження сприятливої для життя, здоров'я людини і розвитку суспільства якості навколишнього при­родного середовища, а також на рівний доступ до природних ресурсів як основи життя і діяльності теперішніх та майбутніх поколінь. Пу­блічність екологічних інтересів пов'язана з їх суспільним походженням і приналежністю, загальною значимістю й державно-правовим визнан­ням» [183, с. 7]. Вчена дефініцію «публічність» також розуміє як спе­цифічну властивість інтересу, якому нормами права надається відпо­відна правова форма або, що в цьому випадку означає те саме, суб'єктивна приналежність, яка залежить головним чином від мети регулювання конкретних відносин. Таким чином, публічність еколо­гічного інтересу - якість, що одночасно визначається двома факторами: а) його суспільним (загальнозначимим) характером і б) державною підтримкою, визнанням або гарантованістю, і в цьому сенсі в публіч­ності вбачається збіг суспільного й державного начал [183, с. 19], тобто йдеться про так званий загальний інтерес, про їх компроміс і збалансованість. Як бачимо, М. І. Васильєва розглядає екологічний інтерес як публічно-правовий вимір змісту суб'єктивного права гро­мадян на сприятливе навколишнє середовище, а також виключно як публічний інтерес.

Крім того, М. І. Васильєва не залишила поза увагою актуальну протягом багатьох років проблему конкуренції екологічного й ресурс­ного інтересу, яка пов'язана й тісно переплітається з питанням спів­відношення екологічного й природоресурсного права. Дослідниця вважає, що останнє виконує прямо протилежні завдання: економічні, пов'язані з вирішальною роллю сировинного чинника у виробництві, й екологічні, які полягають у раціоналізації природокористування [183, с. 28]. До зазначеного додамо, що в сучасних умовах маємо вести мову про екологозбалансоване використання природно-сировинної бази, що впливає на конструкцію публічного екологічного інтересу та його ко­реляцію з приватними.

Не применшуючи значення й наукової цінності вказаних наукових напрацювань і висновків, необхідно зауважити, що з огляду на комп­лексність, доктринальну вагомість проблема, яка розглядається, потре­бує подальшого вивчення й осмислення, особливо в контексті практики застосування. До цього слід додати, що на цей час не проводилося також системного дослідження співвідношення публічних і приватних еколо­гічних інтересів у процесі правового регулювання екологічних відносин відповідно до вимог національного законодавства.

Проаналізувавши погляди науковців, можемо зазначити, що еколо­гічний інтерес доречно розглядати в контексті приписів сучасного національного законодавства і правової доктрини. Безумовно, законо­давчому закріпленню передує еколого-правова доктрина, що ґрунту­ється на напрацюваннях природно-правової доктрини. Пояснимо свою позицію. Для цього проаналізуємо стан сучасного законодавства, яке сформувалося під впливом природно-правової доктрини. Передусім зупинимося на законодавчих засадах закріплення категорії «інтерес», дефініціях цього поняття. Так, у Конституції України закріплено: а) зов­нішньополітична діяльність країни спрямована на забезпечення її на­ціональних інтересів (ст. 18); б) не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах націо­нальної безпеки, економічного добробуту й прав людини (ст. 32); в) право громадян на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 35); г) громадяни мають право на свободу об'єднання в по­літичні партії й громадські організації для реалізації і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36); д) обмеження прав збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самовря­дування, може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки й громадського порядку (ст. 39); е) використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі (ст. 41); є) ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); ж) громадянам гарантується захист їх моральних і матеріаль­них інтересів (ст. 54) тощо.

Виходячи з приписів Основного Закону, маємо констатувати, що категорія «інтерес», як правило, використовується в контексті забез­печення й обмеження конституційних прав, а також виокремлюються різні сфери впливу й види інтересів (безпека суспільства, підтримання громадського порядку, соціальні, матеріальні і моральні), але мова не йде про власне публічні або приватні інтереси, тим більше, останні офіційно не визначені, не закріплені в Конституції України, а правни- ки використовують переважно наукове тлумачення згаданих норм, рішення КСУ від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004, оперуючи при цьому категоріями публічні і приватні інтереси. Зазначимо також, що з тексту Конституції України видно, що існує взаємозв’язок між категоріями «безпека» (незалежно від її виду) і «інтерес»: стан безпечності висту­пає критерієм визначеності меж задоволення екологічного інтересу. Крім того, в Основному Законі закріплені загальні засади задоволення, захисту й охорони інтересів.

3.5.2.