§ 3. Форми захисту права громадян на екологічну безпеку

Захист права на екологічну безпеку здійснюється у випадку його порушення. Тоді виникають конкретні правовідносини з усунення перешкод у реалізації права, з відшкодування шкоди або з припинен­ня дій, що порушують це право.

Захист права на екологічну безпеку визначається як діяльність компетентних державних органів, самих правомочних осіб і громад­ських організацій, спрямована на припинення порушення, визнання і відновлення даного права, на усунення перешкод у його здійсненні шляхом застосування у відповідних випадках юридичної відповідаль­ності.

Насамперед потребує з’ясування питання про поняття самого по­рушення даного права. В еколого-правовій науці щодо цієї проблеми існують різні думки. Так, порушенням права громадян на екологічну безпеку вважають усяку екологічно значиму діяльність або бездіяль­ність юридичних і фізичних осіб, яка призвела до порушення юри­дичних критеріїв безпечного довкілля, що, у свою чергу, створило небезпеку для життя і здоров’я людини [7, с. 37]. Інші підходи опо­середковано пов’язують порушення зазначеного права з недотриман­ням еколого-правових нормативів або заподіянням шкоди здоров’ю [8, с. 123]. Таким чином, формулювання поняття «порушення права на екологічну безпеку» залежить від тлумачення його обсягу і змісту, визначення його об’єкта, а також прямо пов’язано з фактом або за­грозою заподіяння шкоди життю і здоров’ю громадян.

Порушення права на екологічну безпеку можна визначити в ши­рокому і вузькому смислі (значенні).

У вузькому смислі порушенням права громадян на екологічну без­пеку є екологічно значима діяльність або бездіяльність, яка призвела до небезпечних змін у довкіллі, що спричинило заподіяння шкоди здоров’ю людини або створило загрозу заподіяння такої шкоди. Вар­то сказати, що факт або загроза заподіяння шкоди життю і здоров’ю людини є істотною підставою виникнення обов’язку відшкодування шкоди, у той же час основним, але не єдиним фактором, що визначає порушення права на екологічну безпеку.

Захист права громадян на екологічну безпеку може здійснювати­ся на двох рівнях. Перший, у літературі іменований як адміністративно- правовий [9, с. 16] (його можна назвати загальнодержавним), здій­снюється при різкому зростанні шкідливого впливу на довкілля в ре­зультаті раптових природних і техногенних факторів — аварій, ката­строф, стихійних лих, коли спостерігаються масові захворювання людей та коли не існує будь-яких сумнівів ні в джерелі впливу, ні в обсязі заподіяної здоров’ю шкоди. Захист права громадян на еколо­гічну безпеку в такому випадку має загальний характер, оскільки здійснюється шляхом застосування адміністративних, правових, со­ціальних заходів відносно всього населення відповідного регіону. Постраждала територія залежно від ступеня небезпеки для життя і здоров’я людини оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, на якій встановлюється особливий правовий режим.

Другий рівень захисту права на екологічну безпеку (суб’єктивно- правовий) становлять окремі, конкретні випадки, коли має місце скар­га, позов або інше звернення громадянина (або об’єднань громадян) до державних органів про порушення його (їх) суб’єктивного права, запо-

діяння шкоди здоров’ю. Особливість цього виду полягає в тому, що відповідні правовідносини із захисту права навіть при очевидному (але не аварійному, а, припустимо, протягом певного часу) забрудненні до­вкілля в конкретному районі не виникають доти, поки громадянин (чи група громадян) не звернеться до суду, інших компетентних органів з вимогою захистити своє право. Другий рівень захисту права на еко­логічну безпеку може бути задіяний і при масовому ураженні територій, але коли загальнодержавні заходи захисту населення недостатні, не привели до бажаного результату або не виконуються.

Можна виділити такі форми захисту цього права: досудова, судо­ва, конституційна і міжнародна (за органами, що здійснюють захист); індивідуальний і громадський захист (за суб’єктами, що звертаються за захистом).

Досудовий (адміністративний) спосіб захисту прав регулюється Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. [10] і полягає у зверненні громадян до органів державної влади і місцево­го самоврядування, об’єднань громадян, органів управління у сфері охорони навколишнього середовища із зауваженнями, скаргами і ви­могами захисту своїх суб’єктивних прав і законних інтересів. Діяльність цих органів, у свою чергу, полягає в об’єктивному і своєчасному роз­гляді звернень громадян, перевірці викладених фактів і прийнятті рішень відповідно до діючого законодавства, що виражаються, при необхіднос­ті, у припиненні правопорушень, які посягають на екологічно безпечний стан довкілля.

Адміністративний спосіб вважається початковим етапом для здійснення дій громадян із захисту свого права на екологічну безпеку. У випадках, не пов’язаних із відшкодуванням шкоди здоров’ю, цей спосіб іноді може бути більш простим, доступним і оперативним, ніж, наприклад, звернення до суду.

Найважливішим правовим інструментом у справі захисту права громадян на екологічну безпеку є право безпосереднього звернення 24

до суду. Однак аналіз судової практики вказує на певні особливості в цій царині. Зокрема, на судовий процес захисту права на екологічну безпеку впливають такі чинники, як складність доказування причинно- наслідкового зв’язку між забрудненням навколишнього природного середовища і фактом погіршення здоров’я населення; вірогідність кумулятивного забруднення довкілля декількома джерелами, коли важко визначити «внесок» кожного з них; відсутність спеціальних методик проведення медико-екологічної експертизи і підрахунку шкоди, заподіяної здоров’ю громадян у результаті забруднення нав­колишнього середовища, тощо. Усе це істотно сповільнює формуван­ня і практичне застосування механізму судового захисту відповід­ного права громадян [11, с. 149].

Основою судового захисту права громадян на екологічну безпеку є подання громадянами до судів позовів до державних органів, під­приємств, установ, організацій і громадян. Причому позов може мати два аспекти (змістовних напрями): про відшкодування шкоди, запо­діяної здоров’ю і майну громадян унаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище і про усунення порушення відпо­відного права.

У еколого-правовій літературі й законодавстві окремо виділяєть­ся шкода довкіллю, що включає кількісні і якісні втрати в природному середовищі, і шкода здоров ’ю людини, яка виявляється у втратах фі­зіологічного, генетичного, морального порядку. Разом ці два види становлять поняття екологічної шкоди. Варто сказати, що екологічна шкода має свої особливості. На відміну, скажімо, від майнової шкоди екологічна шкода здатна набувати довгострокового, а часом незворот- ного характеру. За своїм проявом її наслідки можуть мати тривале продовження як у часі, так і на великі відстані у просторі.

Шкода здоров’ю людини (у літературі вживаються поняття «еко- генна», «антропологічна») виражається в захворюванні, іншому роз­ладі здоров’я або реальній загрозі такого, а також у негативних гене­тичних ефектах, що пов’язані з проживанням в екологічно небезпечних умовах і використанням забруднених природних ресурсів та харчових продуктів. Останнім часом виділяється окремо генетична шкода, що може виявлятися у вигляді генетичних мутацій в організмі людини і тривати десятиліттями, здійснюючи вплив на кілька поколінь.

Підставою для відшкодування екологічної шкоди є сам факт її за­подіяння (забруднення довкілля, що спричинило, як наслідок, пору­шення здоров’я людини або втрату життя) або реальна загроза її за­вдання (наприклад, факт проживання на екологічно забрудненій тери­торії).

Наявність зв’язку між шкодою здоров’ю і джерелом її заподіяння, визначення ступеня шкідливого впливу на людину доводяться резуль­татами медико-соціальної експертизи, передбаченої Основами зако­нодавства України про охорону здоров’я (ст. 69) [34], що проводить­ся за заявою громадян, а також з ініціативи органів прокуратури, суду. Основною метою такої експертизи є з’ясування причин і обставин виникнення тих чи інших захворювань і ускладнень їх перебігу, а та­кож наявності зв’язку їх з екологічними факторами.

У основі визначення розміру відшкодування шкоди лежить загаль­ний принцип цивільно-правової відповідальності — повної компенса­ції заподіяної шкоди. Компенсації за загальним правилом підлягають такі витрати: а) на лікування і відновлення здоров’я; б) на відшкоду­вання матеріальних втрат у зв’язку із втратою працездатності; в) інші збитки (змушений переїзд на нове місце проживання, передчасний ви­хід на пенсію, упущені можливості професійної чи іншої діяльності); г) шкода, викликана психічними відхиленнями, породженими негатив­ним впливом навколишнього середовища, моральна шкода. Водночас цей принцип, закріплений у цивільному законодавстві, при відшкоду­ванні шкоди життю і здоров’ю застосовується тільки в тій частині, у якій така шкода піддається грошовій оцінці. Насправді, утрата життя, здоров’я, негативні зміни в генетичній характеристиці людини не мо­жуть бути оцінені у грошовому вираженні, а отже, і відшкодовані в повному обсязі, принаймні на сучасному етапі.

Окрему проблему становить відшкодування моральної шкоди. У процесі захисту права на екологічну безпеку моральна (немайнова) шкода може полягати в заподіянні потерпілим громадянам фізичних і моральних страждань у результаті отриманої внаслідок шкідливої дії довкілля інвалідності, порушення здоров’я, подальшому його по­гіршенні, а також у втраті потерпілим душевного спокою, викликаних небезпечним для нормальної життєдіяльності станом навколишнього середовища, одержанні інших моральних травм.

Відшкодування шкоди здоров’ю громадян унаслідок небезпечно­го впливу забрудненого довкілля гарантується його фінансовим за­безпеченням. Залежно від джерела заподіяння шкода може підлягати відшкодуванню за рахунок: 1) безпосередніх забруднювачів довкілля (правопорушників); 2) власників об’єктів, що становлять екологічну небезпеку; 3) державного бюджету; 4) місцевих бюджетів; 5) шляхом екологічного страхування.