3.3. Суб’єкти екологічного права та екологічна правосуб’єктність
Словосполученням «суб’єкт права» у загальнотеоретичному розумінні й у галузевому правознавстві, прийнято позначати учасників суспільних відносин. Так, відповідно до ст. 2 Цивільного кодексу, учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи.
Ними також є держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші вітчизняні суб’єкти публічного права, а також іноземні держави та інші іноземні суб’єкти права. Важливим у наведених положеннях є позначення учасників суспільних відносин у якості суб’єктів публічного права, оскільки самій галузі екологічного права притаманні ознаки публічної галузі права.Поряд з вказаними суб’єктами права у ст. 318 Цивільного кодексу суб’єктом права власності визнається український народ. У цій нормі відбивається положення ст. 13 Конституції України щодо права власності українського народу на природні об’єкти та здійснення цього права від імені українського народу органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Проте питання про визнання українського народу суб’єктом права власності на природні об’єкти в законодавчому порядку вирішено не тільки у Цивільному кодексу, а і у вказаній конституційній нормі, нормі ст. 4 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та інших законодавчих актах.
Однак наведені положення є підставою для постановки питання у більш широкому аспекті, а саме – про визнання українського народу[50] всеосяжним і повноцінним суб’єктом екологічного права. На поставлене питання слід надати позитивну відповідь, хоча б виходячи з такого прикладу, що при погіршенні якості навколишнього природного середовища в країні шкода завдається не державі або її окремим органам, а українському народу в особі усієї народної спільноти чи населенню окремої територіальної громади.
Проте, держава як політико-правова форма організації народної спільноти у відповідних територіально-географічних межах природного простору також є суб’єктом екологічного права.
Це закріплено, наприклад, в ст. 16 Конституції щодо забезпечення екологічної безпеки та подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, ст. 6 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» стосовно розробки, прийняття та реалізації державних цільових екологічних програм, ст. 5 Закону «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» відносно визначення державою правового режиму зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок цієї катастрофи, укладання договорів на проведення робіт з іншими державами і міжнародними організаціями та інших законодавчих актах.Аналогічна ситуація складається стосовно визнання певної територіальної громади суб’єктом екологічного права. Територіальна громада як суб’єкт права визнана такою, наприклад, у ст. 142 Конституції щодо використання природних ресурсів для одержання доходів до місцевих бюджетів в якості матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, ст. 6 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», в якій територіальна громада визнається первинним суб’єктом місцевого самоврядування та основним носієм його функцій і повноважень тощо.
Однак слід зазначити, що від імені українського народу як суб’єкта екологічного права його повноваження завжди здійснюються відповідними органами державної влади. А територіальна громада в якості суб’єкта екологічного права може як безпосередньо сама виконувати свої екологічні повноваження, так і здійснювати їх через утворені ним органи місцевого самоврядування або делегувати їх органам державної виконавчої влади.
Безумовно, поняття суб’єкта права як учасника відповідних суспільних відносин пов’язано з поняттями правоздатності та дієздатності. Не вдаючись у детальний розгляд розбіжностей визначення і змісту правоздатності та дієздатності, що висловлені у правовій літературі, слід зазначити, що вони також одержали офіційне закріплення у цивільному законодавстві. Так, за ст. 25 Цивільного кодексу, здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи, а згідно його ст.
30 цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати. Проте визначення наведених правових категорій не передбачено у чинному екологічному законодавстві. У цьому зв’язку виникає питання щодо меж застосування цивілістичних категорій правоздатності та дієздатності до екологічних відносин.У природоохоронних законодавчих актах термін «суб’єкт» використовується для позначення правоздатного та дієздатного учасника екологічних відносин. При цьому екологічна правоздатність – це здатність мати екологічні права та екологічні обов’язки, а екологічна дієздатність означає здатність своїми діями набувати екологічні права і створювати екологічні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. У певних випадках поєднання екологічної правоздатності та екологічної дієздатності, наприклад при їх одночасному виникненні у юридичних осіб, прийнято позначати терміном екологічна правосуб’єктність.
Екологічна правосуб’єктність являє собою здатність бути учасником екологічних суспільних відносин. Юридична сторона екологічної правосуб’єктності полягає в законодавчому визнанні можливостей суб’єктів права брати участь у суспільних відносинах використання та охорони природних об’єктів, природних ресурсів, природних комплексів та інших компонентів природного середовища. Це, власне кажучи, узаконення їх участі у природноресурсових та екологічних відносинах, що вивільняє цю участь від індивідуального чи групового свавілля і доведення його до рівня загальновизнаного в законодавчому порядку на всій території держави.
Проте, окремі природні об’єкти, наприклад, землі як просторовий базис чи атмосферне повітря, являють собою життєве середовище й є умовою підтримки життєдіяльності людини і суспільства. Тому їх використання ґрунтується не стільки на користувальницькій правосуб’єктності, скільки на підставі природних властивостях людини і суспільства незалежно від законодавчого визнання та здійснення правового регулювання державою як вольових відносин.
У цьому полягає одна з головних особливостей екологічної суб’єктності, що ґрунтується державою з метою задоволення природних потреб та інтересів людини і суспільства.В законодавчому визнанні та правовому регулюванні екологічних прав людини і громадянина зацікавлені не тільки фізичні особи, а і держава. Встановлюючи відповідні екологічні права громадян, соціально відповідальна держава може розраховувати на їх більш активну діяльність і тим самим на сприяння в підвищенні ефективності природоохоронної функції самої держави.
У зв’язку з природним походженням об’єктів довкілля, вольовий зміст правосуб’єктності може не збігатися із суспільною волею національного співтовариства. У таких випадках зміст правосуб’єктності є увільненим від сукупного чи консолідованого волевиявлення окремих індивідів або соціальних груп. У цьому зв’язку визнання українського народу суб’єктом екологічних відносин не позбавлено певного науково-теоретичного значення.
Доречним також є постановка питання про формування й адекватне законодавче закріплення суспільної волі уповноваженими на те вищими органами законодавчої влади. Законодавець може не сприйняти або не у повному обсязі охопити суспільну волю, що сформувалася стосовно розподілу природних об’єктів та їх ресурсів між суб’єктами природокористування. Тому адекватна законодавча легалізація екологічної правосуб’єктності на природні об’єкти має суттєве значення для розвитку усієї системи екологічних відносин.