3.2. Види об’єктів екологічного законодавства і права

У правовій літературі не досягнуто єдності поглядів щодо класифікації об’єктів екологічного права та забезпечення їх правової охорони. З існуючих поглядів на цей предмет найбільш розповсюдженими є виділення природних об’єктів, природних ресурсів та природних комплексів.

Природні об’єкти, що підлягають охороні, визначені в екологічному законодавстві. Так, згідно ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду й інші території та об’єкти, визначені законодавством України.

За наведеною законодавчою нормою навколишнє природне середовище цілком віднесено до інтегрованого об’єкту правової охорони. Воно позначено узагальненим формулюванням: «навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів». До диференційованих природних об’єктів відносяться земля, надра, води, ліси, тваринний і рослинний світ, природно-заповідний фонд, атмосферне повітря. Разом з тим зазначені об’єкти у законодавчому порядку позначені укрупнено й усереднено. Тому в кожному з них можна виділити значну кількість відособлених природних складових. У зв’язку з цим у подальшому вказаний Закон проводить деталізацію відповідних природних об’єктів, вказуючи на їх окремі елементи або частини, які складають більш дрібні структурні компоненти природних біоресурсів і мікроорганізмів, утворюють генетичний фонд або формують природний ландшафт і т.

Природні ресурси в буквальному значенні є джерелами споживання. Під ресурсом у вузькому змісті, як цей термін вживається в екологічному законодавстві, розуміють джерело економічного споживання. У широкому змісті природні ресурси – це джерела споживання людиною і суспільством для задоволення своїх економічних, екологічних, оздоровчих, культурних, естетичних, духовних та інших потреб. У зв’язку з виділенням вузького і широкого змісту природних ресурсів прийнято говорити про охорону природи та використання її ресурсів. При цьому під охороною мається на увазі конкретний відособлений природний об’єкт, а під використанням – споживання його ресурсів. Однак у реальній дійсності найчастіше одночасно здійснюються охорона та використання одного і того ж об’єкта, наприклад, земельної ділянки, водного простору, лісового масиву тощо.

Поняття «природний об’єкт» відбиває екологічну сторону складової довкілля, а поняття «природний ресурс» – економічну сторону як об’єкта споживання. В еколого-правовому розумінні не можна охороняти те, що підлягає споживанню, а те, що не використовується, не потребує охорони. У зв’язку з цим у чинному законодавстві стосовно природних ресурсів вживається термін «раціональне використання» як форма еколого-правової охорони природних об’єктів та навколишнього природного середовища.

При цьому слід мати на увазі різний зміст екологічного й економічного раціоналізму. До природних ресурсів можна віднести, наприклад, земельні, водні, лісові, рослинні, фауністичні, мінеральні, кліматичні, енергетичні, геотермальні та багато інших. У середині кожного з цих видів ресурсів можна виділити більш визначені та конкретизовані природні ресурси, наприклад, землі сільськогосподарського призначення, прісноводні джерела, захисні ліси, лікарські рослини, наземні тварини тощо.

Природні комплекси мають місце, коли на певній території самостійно функціонує чисельна кількість або декілька видів природних об’єктів і природних ресурсів, що взаємопов’язані між собою і впливають один на одного.

У якості природних комплексів можна розглядати окремі види природних складових природно-заповідного фонду України, наприклад, природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки та деякі інші. Чинне екологічне законодавство відносить їх до території та об’єктів, що підлягають особливій правовій охороні. Це пов’язано з їхньою природною специфікою, що полягає у рідкісності, унікальності, різноманітності, сконцентрованості на певній території, особливій цінності тощо. Проте важливим тут є також правова ознака їх високої концентрації у певній території та утворення комплексу природних багатств, тобто не як будь-яке поєднання окремих природних об’єктів та їх ресурсів, а лише таке їх поєднання, що передбачається нормами екологічного законодавства.

До природних комплексів можна також віднести: курортні території з природними лікувальними ресурсами, що використовуються для лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань і рекреаційних цілей та підлягають особливій охороні; лікувально-оздоровчі місцевості і території, що мають мінеральні і термальні води, лікувальні грязі, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань; природні ландшафти як типові або унікальні природні комплекси й об’єкти тощо.

Фонди природних об’єктів та їх ресурсів нерідко позначаються у законодавчих актах в якості їх поєднання (інтеграції) чи відособлення (диференціації). Фондова консолідація чи фондове відокремлення природних об’єктів та їх ресурсів має місце, наприклад, у ст. 3 Водного кодексу України, за якою усі води (водні об’єкти) на території України становлять її водний фонд, у ст.

Чинний Земельний кодекс України, на відміну від попередніх Земельних кодексів, не включає усі землі країни до складу єдиного державного земельного фонду. Проте фондове позначення земель як об’єктів використання та охорони у земельному законодавстві є поширеним. Воно спостерігається у ст. 19 вказівкою на землі водного фонду, ст. 25 стосовно створення резервного фонду земель, ст. 43 щодо земель природно-заповідного фонду тощо. Наведене надає підстави для віднесення відповідних фондів природних об’єктів та їх ресурсів як специфічних «природних комплексів» до об’єктів екологічного права.

Екологічна мережа, яка створена в країні відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України», також є об’єктом екологічного права. За ст. 3 вказаного Закону, екологічна мережа – це єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природноресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біологічного різноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні. Таким чином, екологічна мережа являє собою певний комплекс природних об’єктів та їх ресурсів, але інтегрованих на широкому видовому рівні та поширеній території країни.

Одночасно Закон «Про екологічну мережу України» визначає об’єкт екомережі як її окрему складову частину, що має ознаки просторового об’єкта, тобто певну площу, визначені межі, екологічні характеристики тощо. При цьому до об’єктів екомережі відносяться території та об’єкти природно-заповідного фонду, водного фонду, лісового фонду, сільськогосподарські угіддя екстенсивного використання (пасовища, сіножаті) тощо.

Явища та речовини підвищеної екологічної безпеки, що утворюються або виникають в результаті виробничо-господарської діяльності та несуть загрозу погіршення якості навколишнього природного середовища, а через природне середовище – здоров’ю і життю людей, чинним законодавством також віднесені до об’єктів екологічного права. Так, у ст. 44 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачені умови та порядок встановлення лімітів на скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище.

Небезпечними видами господарської діяльності є, наприклад, застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів або електромагнітне, іонізуюче чи радіоактивне забруднення навколишнього природного середовища. Проте найбільше небезпеку стану довкілля у даний час складає забруднення природного середовища промисловими, сільськогосподарськими, будівельними, побутовими та іншими видами відходів. У зв’язку з цим ст. 55 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» покладає підвищені вимоги до власників відходів щодо їх утилізації, знешкодження або розміщення. Зокрема, розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях у межах установлених лімітів з додержанням санітарних і екологічних норм способом, що забезпечує можливість їх подальшого використання як вторинної сировини і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров’я людей.

Особливу небезпеку складає забруднення довкілля радіоактивними, хімічними, біологічними та іншими відходами, що створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього середовища і здоров’я людини та які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними. Такі спеціальні методи і засоби передбачені в Законах України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року^[49], «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 року, «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14 січня 1998 року, «Про відходи» від 5 березня 1998 року, «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання» від 19 жовтня 2000 року та інших актах чинного законодавства.

Однак слід зауважити, що тут йдеться про явища (прояви) та речовини (матеріали) підвищеної екологічної безпеки не природного походження, а про ті, що утворюються або виникають в результаті виробничо-господарської діяльності. Крім цього, об’єктом охорони у таких випадках є не явища чи речовини підвищеної екологічної безпеки, наприклад, промисловими відходи чи іонізуюче випромінювання, а навколишнє природне середовище та здоров’я людей.

Здоров’я і життя людей є своєрідними об’єктами екологічного законодавства і права. Так, за ч. 3 ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають здоров’я і життя людей. Здоров’я людини у даному випадку означає такий стан її організму, коли всі органи здатні виконувати свої життєві функції. А життя як біологічна форма існування людини безпосередньо пов’язана з існуванням та станом довкілля. При цьому сама людина як біосоціальна істота не є об’єктом екологічного права, хоча й безпосередньо пов’язана з природним середовищем. Людина виступає в якості суб’єкта екологічних відносин, а її здоров’я і життя вступають у якості об’єктів у еколого-правових відносинах.

Відповідно до ст. 3 Конституції, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а за ст. 50 Основного закону країни, кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Наведені конституційні права на здоров’я і життя людини і громадянина знайшли свій подальший розвиток в екологічному законодавстві і праві, зокрема у ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища». У вказаній нормі екологічного закону передбачено, що кожний громадянин України має право на безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище, на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів тощо.

Права людини і громадянина на користування природними об’єктами та їх ресурсами, наприклад, на пересування по землі, на користування водними об’єктами для відпочинку й оздоровлення, на чисте атмосферне повітря для життєзабезпечення, на здорове середовище існування є такими ж невід’ємними природними правами, як і право на життя, на здоров’я, на потомство і т. д. Вони природно притаманні людині і не залежать від держави та його органів. Держава не може їх надавати чи позбавляти, вона зобов’язана забезпечувати належні умови для їх використання та реалізації, не порушуючи ці природні права людини, а у випадках їх порушення – нести відповідальність перед громадянами.

Інші екологічні права громадян можуть мати опосередковане значення для забезпечення їх здоров’я та життя. Такими правами, наприклад, є право на вільний доступ до екологічної інформації, право на об’єднання в громадські природоохоронні формування тощо. Багато індивідуально-особистих і соціально-культурних прав громадян є по суті екологізованими, тому що їх реалізація пов’язана із сприятливим станом навколишнього природного середовища. Таке трактування змісту екологічних прав людини одержало широке визнання у міжнародних документах. У такій редакції вони закріплені в оновлених редакціях українського екологічного законодавства.