§ 2. Види юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства про екологічну безпеку

Підставою для притягнення до юридичної відповідальності у га­лузі забезпечення екологічної безпеки є вчинення екологічного право­порушення. Чинне екологічне законодавство закріплює перелік по­рушень у галузі екологічної безпеки.

Найбільш поширеним правопорушенням у галузі екологічної без­пеки є недотримання відповідних екологічних нормативів, вимог та правил.

Порушення нормативів екологічної безпеки створює умови для екологічного ризику та в кінцевому підсумку призводить до виник­нення реальної екологічної небезпеки для життя, здоров’я людини та навколишнього природного середовища.

Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення екологічної безпеки — найпоширеніший вид юридичної відповідальності, яка полягає в застосуванні компетентним органом держави заходів адміністративного впливу за противоправні й винні діяння, що порушують встановлений порядок використання природ­них ресурсів, охорони навколишнього середовища (довкілля) та ви­моги екологічної безпеки. Підставою для її застосування є адміністра­тивні екологічні правопорушення, різні види і склади яких передба­чено Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи гро­мадян, на встановлений порядок управління і за яку законом перед­бачено адміністративну відповідальність.

За своїми об’єктивними ознаками адміністративне правопорушен­ня зовні схоже зі злочином, однак основним критерієм їх розмежуван­ня є ступінь небезпеки діяння, тяжкість заподіяних наслідків. Кодекс України про адміністративні правопорушення як одну з попередніх умов накладання адміністративної відповідальності передбачає від­сутність у вчиненому порушенні ознак складу злочину. Відповідно до ч. 2 ст. 9 КУпАП адміністративна відповідальність за порушення, передбачені даним Кодексом [4], настає лише в тому випадку, якщо ці порушення характером не тягнуть за собою кримінальної відпо­відальності. Основні ознаки, що дають можливість розмежувати екологічний злочин і адміністративний проступок, наводяться, як правило, у Кримінальному кодексі України — це повторність вчинен­ня екологічного правопорушення, наявність умислу, систематичність, тяжкість наслідків, які свідчать про підвищену небезпеку, та ін. Так, порушення встановлених правил охорони надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля, кваліфікується як злочин (ст. 240 KK України) [6]. Якщо вказаної небезпеки немає, по­рушення правил охорони надр спричиняє адміністративну відпові­дальність (статті 57, 58 КУпАП).

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення закріпле­ні кілька складів правопорушень, що передбачають відповідальність громадян та посадових осіб за порушення екологічної безпеки. Так, адміністративна відповідальність настає: за порушення вимог режи­му радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення (ст.

Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадця­тирічного віку.

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням вста­новлених правил у сфері охорони порядку, природи, здоров’я насе­лення та інших правил, забезпечення яких входить до їх службових обов’язків.

Іноземці і особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України.

За вчинення адміністративних правопорушень до винних засто­совуються передбачені КУпАП адміністративні стягнення.

Види адміністративних стягнень:

- попередження;

- штраф;

- позбавлення права займатися спеціальною діяльністю;

- конфіскація знарядь правопорушення.

Порушення екологічних лімітів, нормативів, стандартів, вимог екологічної безпеки тягне за собою застосування заходів адміністра­тивного впливу, а саме:

- обмеження діяльності;

- зупинення діяльності на певний строк;

- припинення діяльності.

Суб’єктами застосування адміністративної відповідальності є ви­значене КУпАП коло органів (посадових осіб), уповноважених роз­глядати справи про адміністративні правопорушення: адміністратив­ні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад; виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад; районні, районні у місті, міські суди (судді); органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені на те КУпАП.

Кримінальна відповідальність за злочини у сфері забезпечення екологічної безпеки — це найсуворіший вид відповідальності. Під­ставою для її застосування є вчинення екологічного злочину, тобто найнебезпечнішого екологічного правопорушення, відповідальність за яке передбачена Кримінальним кодексом України. Злочином у сфері екологічної безпеки визнається передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що по­сягає на екологічний правопорядок, екологічні права громадян, а також інше суспільно небезпечне діяння у сфері екологічної безпеки.

Кримінальна відповідальність настає, як правило, у результаті тяжких наслідків забруднення довкілля — загибелі, захворюваності людей або створення небезпеки для їх життя і здоров’я, масового зни­щення рослинного і тваринного світу, зараження великих територій. Відповідно до постанови Верховного Суду України №17 від 10.12.2004 р. «Про судову практику в справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» (п.

Кримінальна відповідальність за злочини проти довкілля перед­бачена за порушення правил екологічної безпеки (ст. 236) KK України; невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення (ст. 237); проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253); порушення правил безпеки під час виконання робіт

з підвищеною небезпекою (ст. 272); порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274); порушення правил, що стосуються без­печного використання промислової продукції або безпечної експлу­атації будівель (ст. 275); за заготівлю, переробку або збут радіоактив­но забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 327) тощо [6].

До особливостей застосування мір кримінальної відповідальнос­ті за порушення екологічної безпеки слід віднести те, що вони за­стосовуються тільки в судовому порядку судами загальної юрисдик­ції на основі розглянутої кримінальної справи.

Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчи­нення злочину виповнилося шістнадцять років.

До винних осіб у вчиненні злочину можуть бути застосовані такі види покарань:

- штраф;

- позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

- громадські роботи;

- виправні роботи;

- конфіскація майна;

- арешт;

- обмеження волі; позбавлення волі на певний строк.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені дер­жави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудже­ного.

Своєчасний і правильний розгляд кримінальних справ про злочини, відповідальність за які передбачена статтями 236-254 Кримінального кодексу України, є важливим засобом захисту гарантованого Консти­туцією права громадян на безпечне довкілля, а також суспільних відносин у сфері охорони й відтворення навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забез­печення екологічної безпеки життєдіяльності людини.

Відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення вимог забезпечення екологічної безпеки.

Цивільно-правова відповідальність у галузі охорони навколиш­нього природного середовища полягає у покладанні на правопоруш- 286

ника обов’язку відшкодувати потерпілій стороні майнову чи мораль­ну шкоду, заподіяну в результаті порушення еколого-правових вимог, і передбачену Цивільним кодексом України (статті 15-23; 270; 293; 1166; 1167; 1187) [20]. Однак відносини по використанню об’єктів природи не є тотожними майновим, цивільно-правовим відносинам. їх специфіка зумовила особливості правового регулювання відносин по відшкодуванню шкоди, заподіяної природним об’єктам, що про­явилось у встановленні особливого порядку відшкодування такої шкоди і стало підставою для обґрунтування в наукових джерелах іс­нування самостійного виду відповідальності за екологічні правопо­рушення — матеріальної відповідальності.

Умови, за яких настає майнова відповідальність:

- протиправність;

- причинний зв’язок між заподіяною шкодою і протиправною дією;

- наявність вини осіб, які завдають шкоди;

- підвищений екологічний ризик і небезпечна діяльність.

З нашої точки зору, більш точним є твердження, що матеріальна відповідальність за шкоду природному середовищу є проявом цивільно-правової відповідальності. Адміністративні санкції накла­даються на винних осіб тільки за ті провини, що не становлять сус­пільної екологічної небезпеки.

Відшкодування шкоди, заподіяної природним об’єктам і навко­лишньому середовищу, може здійснюватися порушником шкоди у добровільному порядку. При відмові порушника відшкодувати еко­логічну шкоду добровільно, він буде відшкодовувати її в судовому порядку.

Стаття 68 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» передбачає обов’язок відшкодувати шкоду, заподі­яну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища, а ст. 69 Закону вказує на необхідність її компенсації в повному обсязі [13].

Шкода, яка заподіяна здоров’ю громадян і має масовий характер, відшкодовується шляхом матеріальної компенсації і установлення певних пільг, закріплених у законодавстві [16; 17]. У той же час слід визнати, що практика з вирішення цього питання є ще недостатньою. Більше того, в Україні існує кілька районів (наприклад, деякі райони Донецької, Луганської, Рівненської, Львівської областей), які за рівнем екологічного забруднення не поступаються зонам надзвичайних ситу­ацій, однак з ряду причин не визнаються такими [8; 9]. Думається, що на законодавчому рівні доцільно було б закріпити заходи щодо захисту населення цих територій від небезпечного впливу навколишнього се­редовища. Для вирішення конкретних питань про віднесення осіб до жертв забруднення необхідно враховувати типовість випадків захво­рювань, а також тривалість впливу токсичних речовин у такій зоні.

Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природ­них ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Особи, що володіють джерелами підвищеної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

На практиці часто правомірна, дозволена в законодавчому поряд­ку діяльність призводить до певного забруднення навколишнього середовища в межах установлених нормативів. З правової точки зору ці дії не розглядаються як правопорушення (тому що тут у своїй осно­ві дотримуються встановлені нормативи), і тому юридична відпові­дальність у цих випадках не настає. Однак слід зауважити, що, не­зважаючи на наукову обґрунтованість, установлені нормативи гра­нично припустимих концентрацій (ПДК) все ж умовні і не завжди відбивають дійсні процеси, що відбуваються в людському організмі під впливом забрудненого довкілля. До того ж не завжди відомий і може бути встановлений сумарний ефект різних сполук шкідливих речовин [7, с. 35], тому з часом такі обставини можуть бути причиною погіршення здоров’я населення. Такі випадки зустрічаються в еколого- правовій літературі [12, с. 45].

У законодавстві повинно бути передбачено закріплення гарантії відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю громадян при відсутнос­ті екологічного правопорушення. У даному випадку відшкодування шкоди здійснюється не в порядку юридичної відповідальності в за­гальноприйнятому розумінні, а за правилами застосування гарантій, установлених законодавством. Прикладом такої гарантії може бути припис про відшкодування шкоди об’єктом підвищеної небезпеки, коли власник цього об’єкта зобов’язаний відшкодувати шкоду в пов­ному обсязі незалежно від його провини, крім випадків дії непере­борної сили чи наміру потерпілого [12].

Форми компенсації екологічної шкоди можуть бути різними. На­самперед, при можливості, доцільно застосовувати відшкодування шкоди в натурі, коли порушник за власний рахунок повинен усунути негативні наслідки своїх протиправних дій. Якщо ж такий спосіб не­прийнятний, то порушник зобов’язаний відшкодувати заподіяні збит­ки, розрахунок яких у екологічному праві має свої особливості, оскіль­ки при заподіянні шкоди природним об’єктам не завжди можна ви­значити реальні збитки. Основна вага в їх змісті належить неодержа- ним доходам і значне місце займають витрати на відновлення, по­кращення природного середовища.

У літературі розрізняють способи обчислення розмірів збитків унаслідок екологічних правопорушень, а саме:

- затратний (за фактичними затратами на відновлення порушено­го стану навколишнього природного середовища і здоров’я людей);

- нормативний (за встановленими нормативами);

- розрахунковий (за відповідними методиками розрахунку роз­міру шкоди);

- таксовий (на підставі насамперед установлених такс).

Зокрема, такса є своєрідною розрахунковою одиницею, тарифом, що має умовний характер і містить у своєму розмірі насамперед ви­значену оцінку збитків, витрат держави, що виникнуть у зв’язку зі знищенням окремих природних компонентів. Такси враховують у вар­тісному виразі, а також культурну, наукову, історичну цінність при­родних об’єктів, їх розповсюдженість в даному регіоні та інші ознаки. Вони становлять розраховану і зафіксовану оцінку заподіяної еколо­гічної шкоди у вигляді кратності до розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Застосування такс, методик не є особливим видом відповідаль­ності, а тільки полегшує визначення збитків у процесі відшкодування. Такси чи методики мають допоміжний характер і у випадку їх від­сутності шкода визначається у загальному цивільно-правовому по­рядку. Як зазначено в п. 15 постанови пленуму Верховного Суду України від 10.12.2004 р. «Про судову практику у справах про зло-

чини ті інші правопорушення проти довкілля», розглядаючи у кримі­нальних справах цивільні позови про відшкодування шкоди, заподі­яної довкіллю, суди повинні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а у випадках, коли це питання не врегульовано зазна­ченим законодавством, — відповідними положеннями Цивільного кодексу України.

Особливості відповідальності за ядерну шкоду та транскор­донне радіоактивне забруднення.

Відносини у сфері використання ядерної енергії регулюються Законом України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» [17].

Дотримання норм, правил і стандартів ядерної та радіаційної без­пеки є обов’язком при здійсненні будь-якого виду діяльності у сфері використання ядерної енергії.

Державне регулювання ядерної та радіаційної безпеки здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони здоров’я України та інші органи державної виконавчої влади. Саме ці органи створюють державні інспекції, на які покладається державний нагляд за дотриманням вимог ядерної та радіаційної без­пеки.

Поняття ядерної шкоди слід розуміти як втрату життя, будь-які ушкодження, завдані здоров’ю людини, або будь-яку втрату майна, або шкоду, заподіяну майну, або будь-яку іншу втрату чи шкоду, що є результатом властивостей ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї.

Відповідальність за ядерну шкоду згідно із Законом України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» несе оператор незалежно від встановлення його вини, крім випадків, коли ядерна шкода заподіяна ядерним інцидентом, що виник безпосередньо як наслідок стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлік­ту, воєнних дій, громадянської війни або повстання.

Якщо ядерна шкода пов’язана з відповідальністю більш як одно­го оператора, ці оператори несуть часткову відповідальність. Якщо частка кожного з них у цій шкоді не може бути обґрунтовано визна­чена, ці оператори несуть солідарну відповідальність.

Якщо ядерна шкода була заподіяна під час транзиту ядерного матеріалу через територію України, відповідальність за ядерну шко­ду несе оператор, що є вантажовідправником чи його одержувачем. Момент переходу відповідальності визначається угодою між ванта­жовідправником і вантажоодержувачем. У разі відсутності чіткого визначення настання цього моменту вантажовідправник несе відпо­відальність до моменту передачі вантажу уповноваженій особі на кордоні держави, до якої відправлено вантаж, якщо інше не перед­бачено міжнародними договорами, учасниками яких є Україна.

За рішенням суду оператор може звільнятися повністю або част­ково від обов’язку відшкодування шкоди, заподіяної особі, якщо він доведе, що ядерна шкода виникла повністю або частково внаслідок грубої недбалості особи, якій заподіяна шкода, або внаслідок дії чи бездіяльності такої особи з наміром заподіяти шкоду.

Право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, запо­діяної життю і здоров’ю людей, не обмежується строком давності.

Право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, за­подіяної майну або навколишньому природному середовищу, діє протягом десяти років з дня заподіяної шкоди.

Дисциплінарна відповідальність за порушення вимог екологіч­ної безпеки регламентується ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», Кодексом законів про пра­цю України. Вона виражається у накладанні власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом на винного працівника дисциплінарного стягнення за невиконання чи неналежне виконання ним його трудових обов’язків, пов’язаних із використанням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища, за по­рушення вимог екологічної безпеки, дотримання якої є його посадо­вим обов’язком. Умовами настання дисциплінарної відповідальності в екологічній безпеці є: протиправність; наявність вини правопоруш­ника; професійна правосуб’єктність в екологічній безпеці; невико­нання чи неналежне виконання екологічних вимог, які становлять коло службових професійних обов’язків правопорушника.

Особливістю накладання дисциплінарного стягнення є те, що воно може накладатись на правопорушника незалежно від настання еколо­гічних наслідків, за одним лише фактом вчинення правопорушення.

Дисциплінарна відповідальність працівників, у обов’язок яких входить виконання екологічних функцій, регулюється законодавством про працю. Так, згідно із ст. 147 Кодексу законів про працю України до порушників можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнен­ня: догана і звільнення. Накладаються вони власниками підприємств чи органом управління у формі видання наказу.

Як різновид дисциплінарної відповідальності згідно із ст. 68 За­кону України «Про охорону навколишнього природного середовища» посадові особи, винні в порушені вимог щодо охорони навколишньо­го середовища та використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, за поданням державних органів охорони навко­лишнього природного середовища згідно з рішенням управлінських органів позбавляються премій за основними результатами господар­ської діяльності повністю або частково. Цей вид стягнення є більш ефективним та доцільним для профілактичного впливу на працівника, ніж його звільнення.