1.1. Предмет екологічного права та види еколого-правових відносин
Предмет будь-якої галузи права є основним критерієм його виділення в якості самостійної галузі права. Пізнання предмету екологічного права є найбільш прийнятним і доступним за допомогою виявлення кола суспільних відносин, що його складають.
Під предметом сучасного екологічного права в юридичній літературі переважно розуміють сукупність суспільних відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки суспільства й захисту екологічних прав громадян, що складаються на основі норм соціального характеру та державного гарантування якості навколишнього середовища.В залежності від об’єктів і джерел правового регулювання найчастіше виділяють дві основні групи суспільних відносин, врегульованих нормами екологічного права. Першу групу складають пооб’єктно-охоронні відносини, до яких відносяться: землеохоронні, надроохоронні, водоохоронні, лісоохоронні, флороохоронні, фауноохоронні, повітряноохоронні, тобто ресурсовоохоронні відносини. До другої групи включається система відносин, що охоплюють охорону окремих природних територій і комплексів, зокрема, природно-заповідного фонду, курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших територій та об’єктів, а також відносини щодо забезпечення безпеки у певних сферах буття людини і людської діяльності, включаючи населені пункти, промисловість, сільське господарство, енергетику, транспорт, зв’язок, тобто середовищеохоронні відносини. Крім того, в залежності від об’єктів правового регулювання виділяють природоохоронні й антропоохоронні відносини. Однак виділення антропоохоронних відносин в якості окремого виду екологічних відносин є не зовсім коректним у зв’язку із тим, що будь-які охоронні відносини, так чи інакше, носять антропоохоронний характер у розумінні здійснення їх охорони від людської діяльності. При цьому кожний із зазначених видів відносин у свою чергу підрозділяється на певні підвиди в залежності від характеру об’єктів, а також форм і джерел несприятливого екологічного впливу на них.
Проте об’єктом правового регулювання завжди виступають суспільні відносини, тобто відносини між людьми з приводу охорони природного оточення існування людини і суспільства.У правовій літературі висловлена й інша думка щодо видового розподілу суспільних екологічних відносин. Так, професор В.І. Андрейцев пропонує підрозділяти екологічні відносини на природноресурсові та природоохоронні. Однак будь-які еколого-правові відносини, у тому числі природноресурсові, так чи інакше, носять охоронний характер. Крім цього, основна мета правового регулювання природноресурсових відносин відповідними галузями права переважно носить економічний, а не екологічний характер. Так, встановлення правового режиму виключної (морської) економічної зони спрямовано на вирішення, насамперед, економічних інтересів. Безумовно, використання ресурсів виключної (морської) економічної зони чи континентального шельфу супроводжується природоохоронними заходами та виконанням екологічних вимог. Проте, природноресурсові відносини, що мають певний природоохоронний чи середовищезахисний характер, все ж за своїм змістом є ресурсними і відносяться до предмету природноресурсового, а не екологічного права.
На думку відомого і авторитетного правознавця, академіка НАН України Ю.С. Шемшученка, для структури екологічного права як комплексної правової галузі, визначальними є чотири групи суспільних відносин: відносини щодо охорони навколишнього природного середовища; відносини щодо використання природних ресурсів; відносини щодо забезпечення екологічної безпеки; відносини щодо формування, збереження та раціонального використання екологічної мережі[1]. Слід зауважити, що остання складова екологічного права як інтегрованої галузі права у значній мірі охоплюється наступними трьома групами суспільних відносин і, на нашу думку, немає необхідності у її відокремленні в якості самостійної складової екологічного права як комплексної правової галузі вітчизняного права.
Представники харківської еколого-правової школи проводять диференціацію екологічних відносин за основними сферами діяльності людини у навколишньому природному середовищі.
За цією підставою ними виділяються шість груп відносин у складі вітчизняного екологічного права: відносини, що виникають з приводу забезпечення екологічної безпеки довкілля, суспільства та громадян; відносини, що виникають з приводу приналежності природних об’єктів та комплексів певним суб’єктам на праві власності або на праві користування; відносини щодо експлуатації природних ресурсів конкретними суб’єктами з метою задоволення своїх інтересів; відносини, що складаються у галузі відтворення (відновлення) природних об’єктів та комплексів, поліпшення їх якості; відносини, що виникають у сфері навколишнього природного середовища; відносини щодо захисту навколишнього природного середовища та людини від шкідливого впливу[2]. Неважко помітити, що насправді вчені зазначеної еколого-правової школи незмінно дотримуються не диференційованої, а інтегрованої (природноресурсової та природоохоронної) змістовної структури сучасного екологічного права.Якщо на сучасному рівні розвитку правової системи країни спроби одних авторів розширити предмет екологічного права за рахунок комплексу природноресурсових відносин є дискусійними, то спроби інших дослідників підсилити предмет екологічного права за рахунок розширення кола природоохоронних відносин шляхом трансформації до предметної сфери екологічного права середовищеохоронних відносин мають певні перспективи і знаходять своє відображення в законодавстві. Зазначене простежується, наприклад, при підсиленні екологізації технічних норм, розвитку й екологізації законодавства про захист прав споживачів, підвищенні екологічних вимог до якості продуктів харчування тощо. Позитивним з цієї точки зору є реальний стан природного і соціального оточення людини і суспільства, що з розвитком науково-технічного прогресу віддаляється від поняття «природне середовище». Тому у даний час більш вірним було б говорити про середовище буття людини як сукупності природних і техногенних складових, що, безумовно, впливає на коло суспільних відносин, які складають предмет сучасного екологічного права.
Екологічними правовідносинами охоплюється широке коло самих різноманітних відносин, що потребує їх певної систематизації та відповідної класифікації.
Серед них можна виділити декілька найбільш значущих груп правовідносин, а саме: природоохоронні правовідносини, зокрема, з приводу охорони довкілля, правовідносини з приводу природокористування, тобто користування об’єктами та ресурсами природного походження, правовідносини щодо забезпечення екологічної безпеки, зокрема, попередження погіршення екологічної ситуації, антропоохоронні правовідносини, тобто охорони життя і здоров’я людини від небезпечного впливу природного середовища, управлінські правовідносини у сфері охорони навколишнього природного середовища тощо.Природоохоронні правовідносини охоплюють відносини щодо охорони природних об’єктів та їх ресурсів, природних ландшафтів і об’єктів природно-заповідного фонду, курортних територій та їх природних лікувальних ресурсів, природних оздоровчих об’єктів і рекреаційних територій, існуючих екосистем та утворених природних комплексів тощо. Особливе місце серед природоохоронних правовідносин займають повітряноохоронні відносини.
Правовідносини з природокористування, як правило, носять комплексний характер і мають чіткий прояв, обумовлений конкретністю об’єктного визначення: земельні, водні, лісові, гірничі, флористичні, фауністичні тощо. Вони здійснюються безпосередньо на основі реалізації багатогранного права власності на природні об’єкти або реалізуються на засадах права природокористування, що складає підстави для різноманітних видів використання природних об’єктів та їх ресурсів.
Правовідносини із забезпечення екологічної безпеки складають відносини стосовно попередження та уникнення погіршення екологічної ситуації у певній місцевості чи в країні у цілому. Особливістю правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки є їх публічний характер, що обумовлює обов’язкову участь в них публічних суб’єктів права, зокрема, держави в особі своїх уповноважених органів та їх посадових осіб і органів місцевого самоврядування.
Антропоохоронні правовідносини включають відносини щодо охорони життя і здоров’я людини від впливу стихійних сил природи та природних явищ, а також самої людини у природному середовищі від негативних наслідків природних явищ.
Проте в умовах індустріального періоду існування людини у природному середовищі суттєве поширення одержали техногенні впливи на її природне оточення, від яких життя і здоров’я людини потребують більш посиленого захисту.Управлінські правовідносини у сфері охорони навколишнього природного середовища об’єднують групу відносин щодо здійснення спостереження за станом довкілля, дослідження кількісних і якісних змін, що відбуваються у природному середовищі, здійснення контролю за якістю довкілля, організації та проведення екологічної експертизи, прогнозування, програмування та інформування щодо змін у природному середовищі, здійснення розподілу та перерозподілу природних об’єктів та їх ресурсів між природокористувачами або вилучення природних об’єктів із користування, а також виконання інших видів виконавчо-розпорядчої діяльності. Для управлінських правовідносин притаманним є участь в них поряд з іншими суб’єктами екологічного права органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
За характером участі кола суб’єктів в екологічних правовідносинах їх можна класифікувати на загальні та спеціальні. У загальних екологічних правовідносинах коло їх учасників не обмежено. У спеціальних екологічних правовідносинах коло їх учасників завжди визначено.
Екологічні правовідносини можна поділяти на матеріальні та процесуальні. Матеріальні правовідносини виникають і реалізуються на основі норм матеріального права, які безпосередньо регулюють певні відносини шляхом надання їх учасникам відповідних прав та обов’язків. Процесуальні правовідносини виникають і реалізуються на підставі норм процесуального права і носять організаційний характер, тобто передбачають процедуру здійснення прав і обов’язків суб’єктами екологічних відносин.
В залежності від функціональної ролі екологічні правовідносини можна поділяти на регулятивні правовідносини, які виникають і реалізуються, наприклад, на основі договорів та інших угод, та охоронні правовідносини, що пов’язані, наприклад, із застосуванням примусових заходів стосовно забезпечення охорони довкілля.
У свою чергу, регулятивні правовідносини можна також поділити на два різновиди: активні, що пов’язані зі здійсненням певних позитивних дій (правовідносини оренди природних об’єктів), та пасивні, що пов’язані з дотриманням встановлених заборон (не погіршувати екологічну ситуацію).В залежності від складу учасників екологічні правовідносини можна поділяти на прості, що виникають між двома суб’єктами (правовідносини природокористування), та складні, що виникають між багатьма суб’єктами (правовідносини щодо охорони водного об’єкту, який використовується багатьма учасниками екологічних відносин). Терміни дії екологічних правовідносин дозволяють поділяти їх на безстрокові та строкові. У свою чергу, строкові екологічні правовідносини поділяються на короткострокові та довгострокові.
За визначеністю сторін у екологічних правовідносинах вони можуть визнаватися відносними та абсолютними. У відносних правовідносинах конкретно (поіменно) визначені усі їх учасники, тобто уповноважені і зобов’язані суб’єкти відомі (наприклад, орендодавець і орендар природного об’єкту). В абсолютних правовідносинах відома лише уповноважена сторона (наприклад, держава), а зобов’язаними особами є всі можливі суб’єкти права, на яких покладаються вимоги щодо утримання від порушень інтересів уповноваженої особи (наприклад, відносин власності на природні об’єкти).
Особливістю абсолютних екологічних правовідносин є те, що здійснення наданих прав та виконання покладених обов’язків відбувається в силу вимог закону, наприклад, ст. 66 Конституції, стосовно зобов’язання не заподіювати шкоду природі. Це також відрізняє окремі види екологічних правовідносин від правовідносин, що регулюються іншими галузями права.