1.2. Визначення поняття екологічного права та його характеристика в інтегрованому і диференційованому змісті

Термін «екологічне право» використовується в юридичній науці порівняно недавно і певною мірою він пов’язаний з наукою екологією. Термін «екологія» походить від грецьких слів oicos - житло, місце перебування і logos – слово, знання, які в поєднанні означають вчення про місце перебування.

В еколого-правовій літературі немає єдності думок вчених щодо визначення поняття, і як наслідок – визначення структури вітчизняного екологічного права. Спектр точок зору із зазначеного питання надто широкий і охоплює погляди про різну природу і зміст екологічного права як самостійної або комплексної галузі права, так і про повне заперечення цієї правової галузі як такої^[3].

Згідно з положеннями загальної теорії права, будь-яка самостійна галузь права має розглядатися як об’єктивно відособлена у межах системи права сукупність взаємопов’язаних і взаємозалежних між собою норм, об’єднаних спільністю предмета і методом правового регулювання. Вона охоплює основні, якісно специфічні види суспільних відносин, що за своїм глибинним суспільно-економічним та соціально-політичним змістом вимагають відокремленого, юридично своєрідного регулювання.

До прихильників визнання екологічного права самостійною інтегрованою галуззю права, насамперед, слід віднести професора В.В.

Суть єдності названих відносин, на думку автора, полягає у тому, що «вони виникають, здійснюються і припиняються з приводу визначених природних об’єктів, що розвиваються за відповідними законами природи. А усі природні об’єкти в сукупності знаходяться у тісному взаємозв’язку і взаємозалежності, утворюючи єдину екологічну систему. Саме така система і виступає об’єктивною основою існування єдиних екологічних відносин. Така спільність заснована на відомій єдності законодавства про здійснення природокористування та забезпечення охорони навколишнього природного середовища. Вони спираються не тільки на врахування соціальної оцінки конкретних природних ресурсів та їх специфіки, що випливає з такої оцінки, а і на врахування властивостей природних об’єктів, закономірностей існування та розвитку єдиної природи»^[4].

Відвертим і послідовним прихильником комплексності екологічного права є професор В.І. Андрейцев, на думку якого воно є комплексною галуззю права, тому що містить в собі норми природоресурсового, природоохоронного й антропоохоронного права, що з прийняттям базового екологічного закону спостерігається новий етап у розвитку екологічного права, яке об’єднує природноресурсові, природоохоронні (середовищезахисні) та екобезпечні відносини^[5]. Проте, в останніх дослідженнях професор В.І. Андрейцев та його послідовники відносять екологічне право до «інтегрованої супергалузі з галузевою та підгалузевою підсистемами, що спрямована на регулювання ефективного використання природних ресурсів (природноресурсових відносин), забезпечення якості навколишнього природного середовища (середовищезахисних відносин), безпеки для життя і здоров’я довкілля (антропоохоронних відносин), яким відповідають три сфери (блоки) правового регулювання: природноресурсового законодавства; середовищезахисного законодавства; законодавства про забезпечення екологічної безпеки»^[6].

Так чи інакше, диференційований та інтегрований погляди на сучасне екологічне право надають підстави щодо визначення однорідності чи комплексності змісту його правових норм та структури як галузі права. Проте вони суттєво не впливають на визначення самостійної природи самої галузі екологічного права. Отже, екологічне право як самостійна правова галузь являє собою сукупність правових норм, встановлених і гарантованих державою, що регулюють суспільні відносини у сфері взаємодії людини і суспільства з навколишнім природним середовищем з метою забезпечення якісного стану довкілля, екологічної безпеки суспільства, захисту екологічних прав і свобод громадян та раціонального використання природних багатств в інтересах теперішніх і майбутніх поколінь людей.