1.5. Система екологічного права та його співвідношення з суміжними правовими галузями
Під системою екологічного права як галуззі права розуміють сукупність його інститутів, розташованих у визначеній послідовності відповідно до їх внутрішніх закономірностей функціонування.
Система екологічного права як галузі права містить правові норми, які об’єднують: екологізовані норми природноресурсового законодавства щодо охорони земельних, гірничих, водних, лісових, флористичних, фауністичних та інших природних об’єктів, а також норми правової охорони виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу; екологічні норми щодо охорони атмосферно-повітряного, природно-заповідного, курортного, лікувально-оздоровчого та рекреаційного законодавства; екологічні норми міжгалузевих інститутів щодо правової охорони середовища населених пунктів, урбанізованих територій, галузей господарської діяльності, а також територій і зон надзвичайних екологічних ситуацій; норми забезпечення екологічної безпеки для життя і здоров’я населення країни та правової охорони від стихійних сил природи і небезпечного антропогенного впливу на навколишнє природне середовище.Предметом науки екологічного права[11] є: еколого-правова доктрина; еколого-правові норми; екологічні правовідносини; історія та динаміка розвитку екологічного законодавства; становлення та розвиток екологічного права зарубіжних країн та його порівняння з вітчизняною галуззю права; правові форми міжнародного співробітництва у сфері екології; міжнародне екологічне право (право навколишнього природного середовища) тощо.
Систему екологічного права як навчальної дисципліни складає: цілісна, послідовна і взаємообумовлена сукупність теоретичних положень; систематизація ідей та поглядів на екологічне право та його місце у вітчизняній правовій системі; власна структура і зміст юридичних норм відповідних правових інститутів, що регулюють однорідне коло екологічних суспільних відносин.
В системі навчальної дисципліни екологічного права зазвичай виділяють загальну, особливу і спеціальну частини.Загальна частина екологічного права охоплює: науково-методологічні основи екологічного права; предмет, метод та принципи екологічного права; правову природу еколого-правових норм та екологічних правовідносин; історію становлення та основні джерела галузі екологічного права; основний зміст та засоби реалізації та захисту екологічних прав й обов’язків громадян і держави; еколого-правовий статус особистості та формування еколого-правової культури; правові основи управління в екологічній сфері; правове регулювання стандартизації, нормування, обліку, прогнозування та інформування в сфері охорони довкілля тощо.
Особлива частина екологічного права включає питання: правового режиму використання й охорони окремих природних об’єктів, їх ресурсів і природних комплексів, виходячи з принципу їх поресурсової значимості, змісту і засад еколого-економічного й організаційно-правового механізму охорони певних об’єктів екологічного права; правової охорони природного середовища міст та інших урбанізованих територій; правового регулювання охорони природного середовища в промисловості, енергетиці, на транспорті, сільському господарстві та інших галузях господарської діяльності; правового режиму територій і зон надзвичайних екологічних ситуацій та подолання наслідків негативного природного та антропогенного впливу на природне середовище; оцінки впливу на стан довкілля та реалізації її висновків; правового забезпечення екологічної безпеки для життя і здоров’я населення країни тощо.
Спеціальна частина екологічного права поєднує питання охорони навколишнього природного середовища у зарубіжних країнах та основних засад міжнародно-правової охорони навколишнього середовища. Вона відкриває можливості для порівняльного аналізу вітчизняного екологічного права із зарубіжним екологічним законодавством та правовими формами міжнародного співробітництва держав у сфері охорони навколишнього природного середовища.
Співвідношення екологічного права з іншими галузями права засноване на близькості і взаємозв’язку визначеного кола суспільних відносин, регульованих нормами відповідних галузей права. Перш за все, це стосується співвідношення екологічного права з земельним, гірничим, водним, лісовим та іншими складовими природноресурсового права. Спектр наукових поглядів на проблему співвідношення екологічного права із земельним та іншими «ресурсовими» галузями права настільки широкий, що потребує окремого розгляду у спеціальному розділі. Проте в цьому розділі можна позначити лише декілька найбільш розповсюджених точок зору.
Найбільш розповсюдженими є дослідження земельного права як самостійної галузі права, що регулює суспільні відносини щодо використання земельних ресурсів як засобу виробництва і просторово-операційного базису, у той час як екологічне право регулює суспільні відносини з приводу землі як природного об’єкта й екологічної цінності. Такої позиції дотримуються галузеві дослідники земельного права та переважна більшість представників теоретико-правової науки[12].
Слід зазначити, що у свій час як галузеві фахівці, так і представники теорії права відносили земельне й екологічне право до профілюючих (фундаментальних) галузей права. Така позиція обґрунтовувалася тим, що земельне і екологічне право, маючи окремі співпадаючі об’єкти правового регулювання, все ж наділені різними предметами, тобто регулюють різні суспільні відносини, що складаються з приводу співпадаючих об’єктів. Якщо предметом екологічного права є природоохоронні відносини, то предметом земельного права й інших природноресурсових правових галузей є «ресурсові» відносини, тобто по суті, господарсько-економічні відносини. Зазначене певною мірою може поширюватися і на співвідношення екологічного права з водним, гірничим, лісовим та іншими природноресурсовими галузями права, а також із самим природноресурсовим правом як комплексною галуззю права.
Незважаючи на зростаюче поширення поглядів на екологічне право як на самостійну фундаментальну правову галузь в українській правовій системі, така точка зору не стала загальновизнаною.
У сучасній літературі нерідко можна зустріти твердження провідних вітчизняних вчених-юристів про те, що у складі екологічного права як у галузевій правовій структурі існує земельне, гірниче, водне, лісове, фауністичне, атмосферно-повітряне та інші підгалузі права, тобто «у системі екологічного права вони фактично є його підгалузями»[13]. Зазначені підгалузі екологічного права за наведеними поглядами характеризуються своїми специфічними ознаками: для них характерними є визначені види суспільних відносин (земельних, гірничих, водних, лісових), що складають їх предмет; кожна підгалузь має свій обсяг джерел правового регулювання; існують також певні особливості й у способах впливу на суб’єктів підгалузевих екологічних відносин, тобто методів регулювання цих відносин тощо.Традиційні галузі вітчизняної системи права також певним чином співвідносяться з сучасним екологічним правом. З одного боку, вони складають основу для формування норм права та правових інститутів екологічного права, а з іншого – норми екологічного права є засадничими для екологізації інших правових галузей. Наприклад, конституційне право закріплює основні цілі, завдання і напрями охорони навколишнього природного середовища, зокрема, шляхом встановлення належності та вимог щодо використання й охорони окремих об’єктів екологічного права, визначення повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, правоохоронних, правозастосовних та контрольних органів у сфері охорони довкілля тощо.
Інститути адміністративного права, а саме: інститути правового регулювання управління, здійснення контролю, адміністративного припинення, адміністративної відповідальності та інші, є складовими еколого-правового механізму охорони навколишнього природного середовища. У свою чергу норми екологічного права впливають на вказані інститути адміністративного права через їх екологізацію, тобто через внесення у норми, що регулюють адміністративні відносини, екологічні вимоги щодо охорони об’єктів екологічного права.
Цивільне право із своїм сучасним змістом виконує стосовно екологічного права у встановлених випадках і обсягах компенсаційну функцію. У зв’язку з цим, для екологічних відносин цивільно-правовий інститут відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, має принципове значення. Все більшого значення в екологічному праві набуває також цивільно-правовий договір як форма регулювання екологічних відносин[14].
Поряд з адміністративним і цивільним правом охоронну функцію стосовно екологічних об’єктів виконує кримінальне право. Його норми закріплюють склади екологічних злочинів як видів суспільно небезпечних діянь, що завдають найбільшої шкоди об’єктам екологічного права. Чинний Кримінальний кодекс України виділяє їх в окремий розділ Особливої частини з назвою «Злочини проти довкілля», що охоплює понад 20-и статей.
Співвідношення екологічного права з міжнародним правом і, зокрема, з міжнародним екологічним правом, базується на включенні міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, до складу національного законодавства. У даний час налічується більше 30-и міжнародних договорів, конвенцій та інших угод в сфері охорони довкілля, ратифікованих українським парламентом, що застосовуються у нашій країні. Проте слід зазначити, що міжнародне екологічне право чи міжнародне право охорони навколишнього середовища не є складовими системи вітчизняного екологічного права.