2.1. Визначення поняття та особливості джерел екологічного права

Джерела права у теоретичних дослідженнях підрозділяють на джерела права в широкому й вузькому розумінні. Джерела права в широкому розумінні – це самі суспільні відносини, які є підставою для прийняття юридичних норм.

Нормативно-правовими актами органів державної влади встановлюються (санкціонуються), вводяться у дію, змінюються або скасовуються правила поведінки суб’єктів відповідних відносин в суспільстві. Саме цим нормативно-правові акти відрізняються від актів застосування права та інших індивідуальних актів, розрахованих на одноразове застосування. Адже останні не встановлюють нових норм, а лише застосовують існуючі норми права. Наприклад, не визнаються джерелами екологічного права рішення уповноважених органів про застосування санкцій до порушників екологічного законодавства. Ці рішення видаються виключно на підставі та на виконання існуючих нормативно-правових актів екологічного права.

Джерелам екологічного права притаманні загальні ознаки, які властиві джерелам будь-якої галузі права, а саме: вони підлягають багаторазовому застосуванню, тобто мають нормативний загальнообов’язковий зміст і характер; їх юридична сила залежить від компетенції органів щодо їх прийняття та введення у дію; вони наділені силою владного забезпечення, тобто їх виконання може забезпечуватися у примусовому порядку; вони мають видове нормативне оформлення і діють у часі, просторі та за колом суб’єктів; їх вимоги адресуються невизначеному колу суб’єктів; для них встановлені відповідні умови, порядок та засоби доведення до виконання; як правило, їм притаманне галузеве поширення і застосування тощо.

Разом з цим, джерела екологічного права мають свої, тільки їм притаманні ознаки. До них, зокрема, відносяться: мета правового регулювання, яка полягає у здійсненні екологічної політики на усій території держави, спрямованої на збереження безпечної для існування живої та неживої природи навколишнього середовища; захист життя і здоров’я населення від негативного впливу, обумовленого забрудненням довкілля; досягнення гармонійної взаємодії суспільства з природним середовищем шляхом забезпечення ефективної охорони, раціонального використання та своєчасного відтворення природних багатств^[15].

Не менш важливою особливістю джерел екологічного права є сфера їх дії та застосування. Вони охоплюють суспільні відносини щодо взаємодії людини з природним середовищем і суспільства з природним оточенням. Еколого-правовими нормами можуть бути регламентовані лише ті відносини, які «підпадають» під правове регулювання, і лише у тих формах взаємодії людини і суспільства з навколишнім середовищем, які реально склалися на певному етапі їх існування та функціонування зі своїм природним середовищем. При цьому як упередження правового регулювання суспільних екологічних відносин, так і запізнення у прийнятті відповідних нормативно-правових актів щодо охорони навколишнього середовища, однаково можуть мати негативні наслідки для взаємодії людини і суспільства зі своїм природним оточенням.

Специфічною особливістю джерел екологічного права як юридичних норм є їх тісний зв’язок з нормами технічного характеру. Екологічне законодавство містить численні посилання на технічні норми, санітарні правила, технологічні регламенти, стандарти якості навколишнього середовища, гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у природних об’єктах, нормативні обсяги викидів тощо. Правові норми як джерела екологічного права поряд з іншими складовими у тісній взаємодії з технічними нормами, які у строго юридичному значенні не є джерелами права, формують еколого-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища^[16].

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», відносини у галузі охорони довкілля в Україні регулюються вказаним Законом, а також земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством. Стосовно терміну «законодавство», що вживається у екологічному законі, слід звернути увагу на його тлумачення, яке надано рішенням Конституційного Суду України № 12-рп/98 від 9 липня 1998 року^[17].

Наведені положення мають принципове значення для розуміння сутності та значення джерел екологічного права, проведення їх класифікації і систематизації з метою проведення теоретичного аналізу їх змісту та виявлення шляхів підвищення ефективності застосовування на практиці. Це залежить від підстав, які закладені в основу такої класифікації. Вона може проводитись за їх юридичною силою, за предметом регулювання, за сферою (колом) охоплюваних відносин правового регулювання, за змістом самих правових норм, за формами законодавчих актів, за цілями і засобами застосування правових норм тощо.

За юридичною силою джерела екологічного права поділяються на закони і підзаконні акти. В основу такого поділу покладена юридична сила законодавчих актів. Відомо, що закони мають більш високу юридичну силу, у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, що видаються на їх основі та на виконання встановлених ними вимог. У свою чергу закони поділяються на основні (конституційні), що мають вищу юридичну силу, та звичайні (поточні), які видаються у розвиток конституційних норм і мають відповідати їм. Проте звичайні закони у сфері охорони довкілля також можна поділяти на комплексні та пооб’єктні законодавчі акти. Наприклад, Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року^[18] є комплексним актом чинного законодавства, що регулює охорону усіх природних складових існуючих об’єктів природно-заповідного фонду, а Закон України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року^[19] є законодавчим актом, розрахованим на регулювання використання й охорону зазначених у ньому конкретних природних об’єктів та їх ресурсів.

За предметом правового регулювання джерела права підрозділяються на загальні та спеціальні законодавчі акти. Для загальних актів законодавства характерним є широта предмету регулювання, тобто вони є такими, що охоплюють основні, засадничі суспільні відносини, у тому числі й екологічні. До таких актів належать, зокрема, Декларація «Про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року^[20] та Конституція України від 28 червня 1996 року^[21], яка була прийнята на основі положень вказаної Декларації. Предметом спеціальних актів законодавства є регулювання саме природоохоронних, а також пов’язаних з ними відносин. До них, наприклад, відносяться спеціальні Закони України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 року^[22], «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року в редакції Закону від 21 червня 2001 року^[23], «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року^[24], «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 року^[25] та інші акти чинного законодавства.

За сферою (колом) охоплюваних відносин правового регулювання законодавчі акти з охорони довкілля можна поділяти на інтегровані (універсальні) та диференційовані (поресурсові). До числа перших відносяться акти законодавства, нормами яких врегульовано як використання, так і охорона навколишнього природного середовища як єдиного, взаємопов’язаного та інтегрованого об’єкту. Таким законодавчим актом є, наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». До поресурсових нормативно-правових актів відносяться ті з них, що регулюють суспільні відносини, предметом яких є забезпечення використання і охорони окремих, відносно диференційованих природних об’єктів та їх ресурсів. До такого законодавчого акту можна віднести, наприклад, Закон України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року^[26].

За змістом правового регулювання джерела права поділяються на матеріальні та процесуальні. До джерел матеріального права відносяться ті правові акти та їх норми, що безпосередньо регулюють відносини між суб’єктами права. Вони, зокрема, містять права, обов’язки і відповідальність учасників відповідних відносин і таким чином формують позитивну поведінку усіх суб’єктів екологічних відносин. До джерел процесуального права відносяться ті правові норми, що визначають умови та порядок реалізації норм матеріального права або процедури застосування заходів відповідальності. Традиційною метою норм процесуального права є забезпечення певного результату, що передбачено у нормах матеріального права (наприклад, процедурне забезпечення раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів).

Будь-якій матеріальній нормі права, що може бути реалізована лише шляхом її застосування, притаманна процесуальна форма, за допомогою якої виконується її припис. Таким чином, застосування правової норми без здійснення певного комплексу взаємообумовлених дій, що випливають зі змісту цієї норми й утворюють її процесуальну форму, неможливо. Актами процесуального права є відповідні процесуальні кодекси, які передбачають певні положення щодо реалізації матеріальних правових норм, у тому числі й екологічного права.

За формою законодавчого акта виділяють кодифіковані й некодифіковані джерела права. Кодифіковані джерела – це нормативно-правові акти, які відрізняються високим рівнем систематизації та структурованістю, які є «правоутворюючими» у тій чи іншій правовій галузі. У даний час, на жаль, екологічне законодавство залишається не кодифікованим, хоча це питання наполегливо ставиться і жваво обговорюється в еколого-правових наукових дослідженнях^[27]. Натомість у галузевих природноресурсових кодексах містяться окремі розділи, які присвячені правовій охороні відповідних природних об’єктів. Зокрема, у Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 року^[28], таким є розділ VI «Охорона земель», у Кодексі України про надра, прийнятому 27 липня 1994 року^[29], – це розділ VI «Охорона надр», у Водному кодексі України, прийнятому 6 червня 1995 року^[30], - розділ IV «Охорона вод», у Лісовому кодексі України, прийнятому 21 січня 1994 року у чинній редакції від 8 лютого 2006 року^[31], це глава 16 «Охорона і захист лісів».

Проте, до некодифікованих актів екологічного законодавства з високою структурованістю належить Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». Його головне завдання полягає у закріпленні принципових положень правового регулювання відносин у сфері охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів тощо.

Вказаний екологічний закон певною мірою виконує функції, що характерні для систематизованих нормативно-правових актів, які регулюють те чи інше коло однорідних суспільних відносин. Крім зазначеного закону, вітчизняному екологічному законодавству відомі й інші некодифіковані закони з достатнім рівнем систематизації екологічних відносин, що діють, наприклад, у сфері охорони об’єктів природно-заповідного фонду, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря тощо. Саме їх наявністю у наукових публікаціях висуваються різні концепції щодо кодифікації сучасного екологічного законодавства, зокрема, у формі прийняття Екологічного кодексу України або Кодексу законів України про охорону навколишнього природного середовища^[32].

За значущістю правового регулювання екологічних відносин нормативно-правові акти чинного законодавства можна поділяти на основні та допоміжні. Основні нормативні акти складають сутнісній зміст екологічного законодавства, а допоміжні – полегшують застосування норм основних актів, закріплюючи, наприклад, єдиний понятійний апарат, що сприяє їх однаковому застосуванню на практиці. До допоміжних актів відносяться державні екологічні нормативи і стандарти, які є обов’язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання і охорони природних об’єктів та їх ресурсів, методи та методики контролю за станом навколишнього середовища, а також інші питання, що пов’язані з охороною довкілля.

Особливим різновидом джерел виступають неписані джерела права, що визнаються загальною теорією права. Це звичаї, сукупність яких прийнято називати звичаєвим правом^[33]. Правовий звичай – це історично сформоване правило поведінки, що міститься у свідомості людей та увійшло у звичку внаслідок багаторазового застосування, яке приводить до правових наслідків. Правові звичаї можуть визнаватися у якості джерел регулювання екологічних суспільних відносин і санкціонуватися державою.

Звичаї як джерела регулювання певних відносин згадуються, наприклад, в Законі України «Про статус гірських населених пунктів в Україні»^[34], який враховує традиційні види зайняття їх населення, що пов’язані з використанням складових свого природного оточення. Прояв звичаїв нерідко можна зустріти на практиці у поєднанні із загальним користуванням природних об’єктів та їх компонентних складових (користування земельними ділянками для випасу свійських тварин, використання загальнопоширених корисних копалин, користування водними об’єктами для купання і плавання, збирання ягід, горіхів, грибів у лісах, заготівля лікарських рослин для власних потреб, збирання продуктів життєдіяльності тварин тощо). Проте для визнання і застосування звичаїв у якості регуляторів екологічних відносин важливим є те, щоб вони не суперечили загальним вимогам і основним принципам екологічного права.