Концептуальні підходи до визначення поняття «природний екологічний обов’язок», його змісту, структури й особливостей законодавчого закріплення

В умовах сьогодення особливу увагу необхідно звернути на те, що поряд із загальновизнаними природними екологічними правами іс­нують також природні обов'язки, які є невід'ємними, невідчужувани- ми і які має кожен від народження.

Вважаємо, що основою наукового дослідження природних еколо­гічних обов’язків людини є її природні екологічні права й потреби. Ступінь їх корелятивності і збалансованості виступає критерієм еко­логічно безпечної держави та суспільства, відповідає стану розвитку державності й соціуму. Загалом же, якщо вести мову про природні права й обов’язки, слід наголосити, що вони притаманні будь-якій групі або виду обов’язків і прав (соціальних, політичних, економічних та ін.). Якщо здійснити сегментацію екологічних відносин за соціаль­ним статусом, можна дійти висновку, що існують екологічні природні відносини й екологічні правовідносини. Зміст перших полягає в еко­логічних правах та обов’язках людини, які належать їй від народження й гарантуються суспільством, других - у правах та обов’язках грома­дян, наданих, гарантованих та охоронюваних державою, до яких від­несені також природні екологічні права, які залежать від рівня демо­кратичності держави та можуть бути закріплені в її конституції й за­конах.

Ще раз зауважимо, що екологічне право слід розглядати як само­стійну галузь права, яка регулює якісно однорідний, певний (специ­фічний) вид суспільних відносин, має власні принципи й функції, своєрідний об’єкт і метод правового регулювання, мету й завдання, а також особливий правовий режим регулювання.

У зв’язку з цим доцільно виокремлювати природні екологічні обов’язки, які не оформлені юридично, й обов’язки, легалізовані на законодавчому рівні. Носіями природних екологічних обов’язків є лю­дина й суспільство, а екологічних юридичних обов’язків - держава, її громадяни, різноманітні органи, що сформульовано в позитивному праві. У доктрині природного права також висвітлюються питання про обов’язки людини й громадянина (Цицерон, Сенека, Г. Гроцій, С. Пуфендорф та ін.). «Сама природа встановила між людьми дея­ку спорідненість, за якою не повинна одна другій шкодити, більше того, має піклуватись щоразу про добробут і вигоду другої» [883, с. 349]. Закріплення екологічних обов’язків як частини позитивного (об’єктивного) права пов’язане з питанням щодо їх джерел, а саме: нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів (на­самперед міжнародних), правових звичаїв, судових прецедентів або судової практики, правової доктрини. Зазначимо, що вагому роль у національній правовій системі відіграють загальні принципи еко­логічного права як самостійне джерело, якому у науковій роботі при­свячено підрозділ 2.2.

Екологічні права як юридичне явище, як категорія еколого-правової науки й система юридичних, філософських, соціологічних, природни­чих та інших знань і концепцій щодо їх виникнення, становлення, сучасного стану, перспектив подальшого розвитку (особливо в контек­сті європейської інтеграції) доволі активно досліджуються науковцями України, чого не можна сказати стосовно екологічних обов’язків.

Необхідною є подальша правотворчість у цьому напрямі, кодифіка­ція екологічного законодавства, офіційне тлумачення основних термінів і правових категорій. Доцільно приділити якомога більше уваги й на­лежному і свідомому виконанню еколого-правових норм, дотриманню екологічних імперативів і приписів. Потрібно ґрунтовно проаналізува­ти сутність зазначених правових явищ, спираючись на природно-право­ві підходи. Природно-правова концепція як спосіб розуміння й тлума­чення стане в пригоді при формуванні сучасної еколого-правової док­трини, екологічної свідомості, культури, еколого-правового статусу особистості й утвердженні законності в українському суспільстві, формуванні концепції систематизації екологічного законодавства.

Наші міркування про природність екологічних обов’язків підтри­мується вченими-правознавцями. Наприклад, Р Р Каримова не ставить під сумнів факт, що обов’язки, як і права та свободи, мають природний характер походження, й наголошує, що обов’язки більше підлягають соціалізації, тому що безпосередньо спираються на примусову силу з боку держави (курсив наш. - Г. А.). Дослідниця вважає, що сучасна юридична практика має подолати протистояння природно-правового й позитивного підходів до прав та обов’язків людини [404, с. 105].

Доведено, що основоположні екологічні права належать до при­родних і гарантуються кожному в Україні як найвищі соціальні цін­ності (ст. 3 Конституції України), яким повинні бути корелятивні обов’язки, а саме: кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66), спла­чувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67) (курсив наш.

З метою проведення комплексної загальнотеоретичної характерис­тики впливу природно-правової доктрини на екологічні обов’язки як складника екологічних правовідносин, природних екологічних від­носин необхідно: а) проаналізувати основні наукові концепції щодо поняття «екологічний обов’язок», його використання в чинному за­конодавстві й на практиці; б) розглянути ефективність і дієвість впли­ву природно-правових підходів на розуміння характеру й сутності обов’язків як складника екологічних відносин; в) провести комплексне дослідження цієї правової категорії і проблем, що стосуються еколо­гічних обов’язків, доведення існування природних екологічних обов’язків суб’єктів, а також їх забезпечення; г) обґрунтувати доціль­ність зміни законодавчих норм щодо регулювання екологічних обов’язків, їх кореляції з екологічними правами з урахуванням особ­ливостей вияву природного права в оновленні екологічного законодав-

ства з огляду на накопичений світовий досвід та існуючі міжнародні стандарти.

Підписання Угоди про асоціацію, безумовно, відкрило певні мож­ливості й забезпечило запровадження нових стандартів у різних сферах суспільного життя, включаючи також і правові засади реалізації й за­хисту основних екологічних прав громадян, заходи щодо забезпечення вимог екологічної безпеки населення, охорони довкілля тощо. Це, у свою чергу, опосередковує виникнення якісно оновлених екологічних обов’язків як засобів реалізації й забезпечення екологічних прав суб'єктів, а не лише збільшення чисельності вже існуючих.

Важливим чинником для подальшого розвитку системи екологіч­них обов’язків суб’єктів стосовно прискорення євроінтеграційних процесів слід вважати Указ Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015, яким затверджено Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020», основними векторами якої стали: а) забезпечення стійкого зростання економіки екологічно невиснажливим способом (цей напрям обрано для подолання конфлікту економічних та екологічних інтересів, окреслені вимоги, спрямовані на форми реалізації екологічних обов’язків як способу забезпечення екологічних прав); б) гарантуван­ня безпечного стану довкілля й доступу громадян до якісної питної води, безпечних харчових продуктів і промислових товарів, тобто гарантування їм природних екологічних прав. І це цілком виправдано і зрозуміло, оскільки наближення національного екологічного законо­давства до законодавства ЄС повинно відбивати об’єктивні й першо- 454

чергові потреби суспільства в комплексному правовому регулюванні екологічних прав громадян та їх інтересів й обов’язків. Однак при цьому слід пам’ятати, що формування єдиного правового простору і правової системи ЄС - це доволі складний, тривалий і поступовий процес, особливо зважаючи на те, що відповідно до міжнародних зобов’язань незмінними залишаються такі спільні цінності, на яких побудовано ЄС, а саме: демократія, верховенство права, повага до прав людини й основоположних свобод, стандарти європейської системи безпеки та ін.

Перед вітчизняними науковцями постала проблема подальшого розвитку й удосконалення системи екологічних обов’язків, які мають відповідати міжнародним стандартам їх законодавчого забезпечення з урахуванням накопиченого досвіду і практики застосування. Еколо­гічні цілі мають принципове значення для майбутнього України як незалежної й безпечної європейської держави. Змінюється підхід до екологічних обов’язків суб’єктів, до наповнення їх новим універсаль­ним у світовому масштабі змістом, що зумовлено зміною підходів до екологічної стандартизації, сертифікації, переходом до нових вимог якості, до стратегічної екологічної оцінки, до технічних регламентів, ставленням до проведення екологічного аудиту, страхування тощо. Інакше кажучи, будуть виникати нові екологічні обов’язки, які суттєво вплинуть на еколого-правовий статус суб’єктів щодо використання космічного простору, альтернативних джерел енергії, енергетичних природних ресурсів та ін.

Досить вагомим теоретичним підґрунтям для вивчення порушеної проблематики стали результати наукових доробок представників теорії права, екологічного, земельного права й суміжних галузей. Деякі аспек­ти природно-правової сутності прав та обов’язків суб’єктів екологічних правовідносин привертали увагу В. І. Андрейцева [29], М. І. Васильєвої [185], А. П. Гетьмана [240], Н. Р. Кобецької [426], О. В. Лаєвської [537],

B. В. Носіка [650], С. Р. Тагієва [1013; 1015], Ю. С. Шемшученка [1128], О. О. Шинкарьова [1143; 1144], Г В. Анісімової [42; 56; 57; 62; 63; 67; 69; 72; 93; 1185; 1186] та ін.

При цьому бралися до уваги наукові праці С. С. Алексєєва [9],

C. М. Братуся [162], О. Р Дашковської [291, с. 239], О. С. Іоффе [383], А. М. Колодія й А. Ю. Олійника [458], Л. І. Летнянчина [541], С. І. Мак­симова [557], П. М. Рабіновича і М. І. Хавронюка [898], С. С. Сливки [974], Ю. М. Тодики [1042] та інших учених [3; 115; 270; 345; 390; 404; 483; 943; 944; 1069; 1090; 1154; 1155; 1156; 1162 та ін.], а також на- працювання, присвячені розгляду суттєвого впливу на еколого-право- вий статус суб'єктів у сферах: теорії права (М. В. Вітрук, С. П. До- брянський, О. В. Малько, М. І. Матузов, О. З. Панкевич, Т І. Пашук, О. В. Пушкіна, О. Ф. Скакун), права конституційного (Т. М. Слінько, О. В. Сінкевич), цивільного (О. П. Вершинін, А. В. Власова, В. П. Гри­банов), міжнародного (Л. А. Канаєва, Л. Д. Тимченко, Г О. Третьякова, С. В. Шевчук) та в інших правових галузях. Безумовно, комплексність проблеми, що розглядається, вимагає подальшого її наукового дослі­дження відповідно до сучасних умов.

Заслуговують на увагу висновки, зафіксовані в дисертаційній ро­боті Л. І. Летнянчина, де науковець зазначає, що практика прямої вказівки на природний характер деяких обов'язків притаманна кон­ституціям африканських країн. Так, ст. 16 Конституції Габону про­голошує: «Дітям повинна надаватися підтримка й освіта з боку бать­ків - це є їх природним правом і обов’язком (курсив наш. - Г. А.), який вони мають виконувати під наглядом і за допомогою держави й пу­блічних організацій» [1190]. Обов'язки людини існують до держави й поза нею [939, с. 108], а остання лише їх визнає й забезпечує. Однак дослідник доводить, що жодних «дозаконотворчих» і «постзаконо- творчих» обов'язків, аналогічних природним правам стосовно держа­ви, у людини немає, бо вони існують лише щодо інших членів сус­пільства [541, с. 108].

Екологічні обов'язки суб'єктів регламентуються багатьма нормами як міжнародного, так і національного права. Найбільш значимі (основ­ні) екологічні обов'язки, як правило, віднесені до природних і задекла­ровані на конституційному рівні, а також на рівні законів, інших нор­мативно-правових актів і договорів.

У білоруському навчальному посібнику «Екологічне право» відпо­відна глава має назву «Екологічні права та обов'язки громадян Респу­бліки Білорусь». Виходячи зі змісту параграфа, в ньому йдеться лише про обов'язки громадян виключно в галузі охорони навколишнього середовища. Загальне визначення екологічних обов'язків громадян, їх ознаки, зміст і структура не проаналізовані [1158, с. 89-91]. Загально- поширеним є той факт, що юридичні обов'язки закріплюються поряд з відповідними правами, що не лише демонструє існуючий зв'язок між ними, а й визначає, який саме обов'язок обумовлює визначене право [555, с. 126-132]. У білоруській науковій юридичній літературі теж зроблені спроби обґрунтувати, що у ст. 12 Закону Республіки Білорусь «Про охорону навколишнього середовища» доцільно закріпити лише ті обов’язки громадян, що пов’язані з охороною довкілля, оскільки обов’язки щодо права природокористування в повному обсязі містять­ся в нормативно-правових актах природоресурсного законодавства [555, с. 126-132]. Зазначимо, що в Конституції Республіки Білорусь обов’язок охороняти природу закріплено в загальному вигляді (ст. 55), він є обов’язком (повинністю) кожного й кореспондується праву гро­мадян на сприятливе навколишнє середовище (ст. 46).

Звернемо далі увагу на юридичну природу екологічних обов’язків, на ступінь їх теоретичного опрацювання у вітчизняній навчальній юридичній літературі. На підставі порівняльного аналізу викладе­ного в них матеріалу можна виокремити п’ять провідних підходів до визначення категорії «екологічні обов’язки», закріпленої у нор­мативно-правових актах. Ще в 1996 р. В. І. Андрейцев доводив, що обов’язки громадян у галузі екології доцільно поділити на: а) за­гальні, що містяться в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища»; б) спеціальні, які передбачені системою екологічного законодавства і випливають з умов права власності на природні ресурси, на природокористування і здійснення грома­дянами екологічно небезпечної діяльності [28, с. 49]. У підручнику «Екологічне право України. Академічний курс» за загальною ре­дакцією Ю. С. Шемшученка йдеться про обов’язки громадян у га­лузі охорони навколишнього природного середовища, надаються їх перелік і класифікації, однак тлумачення цього поняття не надано [326, с. 61, 62]. Як вважає Н. Р. Кобецька, екологічні обов’язки - це закріплена в законі необхідність певної поведінки громадян у галузі охорони, раціонального використання й відновлення довкілля [424, с. 43]. Екологічний обов’язок становить закріплену в законодавстві або договорі міру належної, суспільно необхідної поведінки, яка спирається на можливість державного примусу, в якій виражаються як особисті, так і суспільні екологічні інтереси. Через екологічний обов’язок задовольняється інтерес управомоченого щодо будь-якого еколого-правового питання. Він відповідає також інтересам самого правозобов’язаного суб’єкта, а в екологічному праві установлюється як в інтересах управомоченої особи, так і в екологічних інтересах держави в цілому [68, с. 84, 85].

Одеська школа екологічного права, зокрема її представник Л. А. Ка- нівець, підтримує харківських науковців у тому, що екологічні обов'язки громадян - це регламентована законом міра належної поведінки з охо­рони навколишнього природного середовища, гарантованої державою, що забезпечує екологічні права інших осіб. Зміст екологічного обов'язку в еколого-правовій доктрині запропоновано розглядати у двох аспектах (як і в навчальному посібнику «Екологічне право України» (2007) [1160]: 1) як необхідність здійснювати активні пози­тивні дії, що відповідають вимогам екологічного законодавства; 2) в по­требі утримуватися від дій, заборонених чинним екологічним законо­давством [396, с. 65]. Особливість цього навчального посібника по­лягає в тому, що в окремий підрозділ виділені «права та обов'язки юридичних осіб у сфері природокористування й охорони довкілля», а в екологічних правовідносинах юридичні особи: а) є носіями прав та обов'язків щодо природокористування і природоохорони; б) виступа­ють суб'єктами господарювання будь-якої організаційно-правової форми й форми власності, діяльність яких впливає на стан природних ресурсів і на якість довкілля; в) здійснюють еколого-правову діяльність, спрямовану на забезпечення охорони довкілля, захист права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля, інших екологічних прав, на розвиток екологічної культури й освіти. Отже, в екологічних відноси­нах юридичні особи виступають як такі, що здійснюють господарську або природоохоронну діяльність. Юридичні особи як активні учасни­ки відповідних відносин наділені еколого-правовим статусом [396, с. 66-72].

Як переконує П. Д. Пилипенко, в екологічних правовідносинах довкілля екологічні обов'язки трактуються як установлена на законо­давчому рівні міра належної, суспільно необхідної поведінки, що за­безпечується державним примусом у галузях охорони, раціонального використання й відтворення довкілля. Зазначена точка зору збігається з позицією представників харківської наукової школи з екологічного права [768, с. 68-70]. Є сенс додати: як екологічні обов'язки в цілому, так і природні зокрема, треба пов'язувати не лише з державним при­мусом, а й з переконанням, стимулюванням і, зокрема, заборонами з боку держави, з метою забезпечення безпеки довкілля, природних екологічних прав та інтересів людини тощо. Дещо схожий висновок отримала В. В. Курзова, визначаючи екологічні обов'язки як закріпле­ну законодавством міру необхідної поведінки суб'єкта щодо природи, додержання якої забезпечує стабільну екологічну обстановку в держа­ві [534, с. 49].

Подібну наукову точку зору зустрічаємо в дисертаційній роботі С. Р. Тагієва, де дослідник запропонував авторську дефініцію конструк­ції «екологічний обов’язок фізичної особи»: це встановлена законодав­ством і забезпечена державою міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта в його ставленні до природи, її ресурсів, процесів чи умов [1013, с. 6]. Він вважає, що в цій категорії виокремлюється група обов’язків, які встановлюють вид і міру необхідної поведінки суб’єктів у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забез­печення екологічної безпеки [1013, с. 10].

Розглянемо наукові висновки і пропозиції, які містить дисертацій­на робота О. О. Шинкарьова. Зауважимо, що вони є доволі дискусій­ними, деякі явно суперечливі, логічно непослідовні й не доведені. За текстом дисертації й автореферату простежується певна плутанина щодо закріплення юридичних обов’язків у законодавстві - ключового концепту зазначеної роботи, де науковець: а) надає «рекомендації вне­сти зміни до екологічного законодавства України, спрямовані на усу­нення ситуації, коли екологічні обов’язки громадян встановлюються на рівні підзаконного правового регулювання, а також випадків, коли законодавчі приписи, якими передбачено відповідальність за порушен­ня екологічних обов’язків, не мають кореспондуючих їм регулятивних положень, які розкривають зміст відповідного обов’язку» [1144, с. 9]; б) при характеристиці екологічних обов’язків доводить, що вони «ма­ють особливі форми свого зовнішнього вираження, тобто закріплю­ються у специфічних джерелах: нормативно-правових актах, правових звичаях, судових прецедентах та ін.» [1144, с. 9]; в) при наданні автор­ського тлумачення поняття «екологічний обов’язок» пропонує розгля­дати його «як встановлену в офіційних джерелах права або договорі міру належної, суспільно необхідної поведінки, яка спирається на можливість державного примусу і в якій виражаються як особисті, так і суспільні екологічні інтереси» [1144, с. 10]; г) завершує автор це ви­сновком, який взагалі суперечить усьому наведеному вище: «екологіч­ні обов’язки громадян можуть установлюватися тільки на конститу­ційному рівні або на рівні закону. Автор додає, що підзаконні акти нових екологічних обов’язків встановлювати не можуть, вони лише деталізують, передбачають порядок реалізації або контролю за вико­нанням екологічних обов’язків, передбачених Конституцією або за­конами України [1144, с. 14] (курсив наш. - Г. А.). Отже, О. О. Шинка- рьовим чітко не визначено джерело походження юридичних екологіч­них обов’язків як цієї правової категорії в екологічному законодавстві та правовій системі. За всім рукописом простежується плутанина, відсутня чіткість і послідовність у викладенні матеріалу стосовно джерел закріплення екологічних обов’язків. Робота О. О. Шинкарьова, безсумнівно, є доволі безсистемною, спірною щодо її наукової новиз­ни, особливо стосовно висновків. Вважаємо, що зазначені висновки швидше за все лише отримали подальшого розвитку, а саме: «харак­теристики суб’єктивних прав і юридичних обов’язків як засобів право­вого регулювання, які дозволяють упорядкувати правові відносини.. суб’єктивні права та юридичні обов’язки стають реальними лише в поведінці їх носіїв» [1144, с. 7], характеристики екологічних обов’язків [1144, с. 9], «трьохкомпонентного підходу до розкриття змісту еколо­гічного обов’язку» [1144, с. 9] тощо. Також вважаємо недоцільним впровадження в еколого-правову науку категорії «екологічне грома­дянство», запропонованої О. О. Шинкарьовим. Маємо констатувати, що як концепція («головною ідеєю якої є утвердження в усіх сферах життєдіяльності людини моделі поведінки, що покладає персональну відповідальність за захист навколишнього природного середовища, передбачає необхідність формування відповідного способу (сти­лю) життя й ґрунтується на загальновизнаній цінності довкілля, вказує на те, що обов’язки в цій галузі мають позадоговірний характер і не кореспондують взаємним правам» [1143, с. 7]) більше зазначене явище є притаманним соціології, філософії і його недоцільно закріплювати на законодавчому рівні.

Загальновідомим є той факт, що, виходячи з конституційних при­писів, а у ст. 57 Конституції України закріплено: «Закони та інші нор­мативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають пра­ва і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Інакше кажучи, обов’язки (в тому числі й екологічні) можуть бути закріплені як у законах, так і в нормативно-правових актах, де ключовий момент - це ознайомлення з ними населення. До речі, у ст. 92 Конституції України закріплено, що виключно законами визначаються саме «основні обов’язки громадян» (курсив наш. - Г. А.). Нагадаємо, що перелік закріплених в Основному Законі екологічних прав та обов’язків не є вичерпним. Екологізація багатьох сторін суспільного буття, як і правовідносин, триває, а систе­ма екологічного законодавства буде розгалужуватись і продовжувати своє формування, на підставі чого виникатимуть нові екологічні обов’язки.

За сьогоднішніх умов громадянам належить чітко знати власні екологічні права й обов’язки, усвідомлювати їх, мати високий рівень екологічної культури. Законом України «Про Основні засади (страте­гію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 р. № 2818-VI до стратегічних цілей і завдань еколо­гічної політики відносять підвищення рівня суспільної екологічної свідомості шляхом включення питань формування екологічної культу­ри, екологічної освіти до державних цільових, регіональних та місце­вих програм розвитку.

Загальновизнано, що основоположним чинником для розуміння екологічних природних прав і обов’язків є конституційний статус осо­би. Екологічні обов’язки громадян закріплені у ст. 66 Основного За­кону: не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодо­вувати завдані їм збитки. Але до них також можна віднести й інші обов’язки, що трансформуються у сферу екологічних відносин: а) влас­ність зобов’язує, вона не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству (ч. 4 ст. 13); б) обов’язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, установлених законом (ст. 67); в) неухильно до­держуватися Конституції й законів України, не посягати на права інших людей (ст. 68) та ін. [467]. Як доречно доводить Л. І. Летнянчин, не­значна кількість конституційних обов’язків є сутнісною ознакою пра­вової держави, а тому у стратегічному русі України шляхом розбудови правової держави основною тенденцією розвитку таких обов’язків слід назвати поступове зменшення їх кількості. Водночас на початковій стадії цього процесу функціонуюча система останніх вимагає вдоско­налення: збільшення їх числа; приведення цих обов’язків у більш гармонійне поєднання з основними правами; створення належних засобів та умов для їх реалізації [541].

Закріплення екологічних обов’язків (і прав) в Основному Законі країни [467] й у чинному екологічному законодавстві, їх унормування на конституційному й законодавчому рівнях дає можливість стверджу­вати, що вони: 1) регулюють життєво необхідні й вагомі екологічні відносини; 2) становлять юридичну базу для формування всієї системи екологічних прав та обов’язків; 3) належать до невід’ємних, невідчу- жуваних й основоположних, а саме до природних прав та обов’язків; 4) мають найвищу юридичну силу; 5) є особливо охоронюваними й підлягають підвищеному захисту. Отже, природні екологічні права й обов’язки громадян відбивають визнання державою пріоритетності стандартів і норм міжнародного екологічного права.

На пострадянському просторі в конституціях багатьох держав за­кріплені екологічні права й обов’язки, а саме:

Азербайджанська Республіка - «I. Кожна людина має право жити у здоровому навколишньому середовищі. II. Кожна людина має пра­во на отримання інформації про реальний стан навколишнього сере­довища та на відшкодування шкоди, завданої здоров’ю або майну, заподіяної внаслідок порушення екологічного законодавства. III. Ніхто не може створювати загрозу чи шкоду для навколишнього середовища і природних ресурсів за межами, встановленими законом. Держава гарантує збереження екологічного балансу та захист видів диких рослин і тварин, визначених законом» (ст. 39). «Кожен грома­дянин є відповідальним за охорону навколишнього середовища» (ст. 78).

Республіка Молдова - «(1) Кожна людина має право жити в еко­логічно безпечному і здоровому навколишньому середовищі, спо­живати здорові продукти харчування і предмети побуту. (2) Держава гарантує кожному право на вільний доступ і поширення правдивої інформації, пов’язаної зі станом навколишнього середовища, умов життя і праці, якості продуктів харчування та побутової техніки. (3) Приховування або підробка інформації щодо фактів, шкідливих для здоров’я людини, повинні бути заборонені Законом. (4) Фізичні та юридичні особи несуть відповідальність за шкоду, заподіяну здоров’ю та майну особи внаслідок екологічних злочинів» (ст. 37). «Охорона навколишнього середовища і збереження та охорона пам’яток історії та культури є обов’язком кожного громадянина» (ст. 59). «(2) Держава повинна забезпечувати... (е) відновлення та охорону навколишнього середовища, а також підтримання екологічної рівноваги» (ст. 126);

Республіка Грузія - «3. Усі мають право жити в безпечному навко­лишньому середовищі, користуватися природним та культурним нав­колишнім середовищем. Усі зобов’язані охороняти природне й куль­турне навколишнє середовище. 4. З метою створення безпечного для здоров’я навколишнього середовища, відповідно до екологічних та економічних інтересів суспільства, в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь держава забезпечує охорону навколишнього середовища та раціональне природовикористання. 5. Особа має право на отримання повної, об’єктивної та своєчасної інформації про стан його/її робочого місця та місця проживання» та ін. (ст. 37).

До речі, у підрозділі 3.3 цієї монографії проаналізовано конститу­ційні положення країн ЄС, наведено приклади закріплення екологічних прав та обов’язків суб’єктів в їх Основних законах. Поряд із зазначеним маємо констатувати, що існують конституції, в яких не знайшли свого закріплення екологічні права людини, проте вони містять обов’язок оберігати довкілля (навколишнє середовище), а саме:

Королівство Бутан - «(1) Кожен бутанець повинен піклуватися за належним станом природних ресурсів Королівства і за станом нав­колишнього середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, основним обов’язком кожного громадянина є зробити свій внесок у захист навколишнього середовища, збереження багатого біорізно- маніття Бутану та попередження всіх форм екологічного погіршення, включаючи шум, візуальне та фізичне забруднення, шляхом прийнят­тя та підтримки екологічно чистих видів діяльності і політики. (2) Ко­ролівський уряд зобов’язується: (а) захищати, зберігати і покращу­вати недоторканне навколишнє середовище і захищати біорізнома- ніття країни; (b) запобігати забрудненню навколишнього середовища та погіршенню екологічного стану; (c) забезпечувати безпечний екологічно збалансований сталий розвиток, сприяючи допустимому економічному і соціальному розвитку; (d) забезпечувати безпечне і здорове навколишнє середовище» (ст. 5). «(2) Громадянин Бутану зобов’язаний зберігати, захищати і поважати навколишнє середовище, культуру і спадщину нації» (ст. 8);

Республіка Куба - «Держава захищає навколишнє середовище і природні ресурси країни. Держава визнає свій тісний зв’язок зі стій­ким економічним і соціальним розвитком з метою раціоналізації людського життя, для забезпечення виживання, добробуту та безпеки нинішнього і майбутніх поколінь. Забезпечення реалізації вищезазна­ченої політики віднесене до компетенції державних органів. Це обов’язок громадян здійснити свій внесок у захист води і атмосфери, а також збереження ґрунту, флори, фауни і всього багатого потенціалу природи» (ст. 27);

Ісламська Республіка Гамбія - «(1) Реалізація та здійснення прав і свобод є невіддільними від виконання обов’язків та зобов’язань, і, відповідно, кожен громадянин повинен:... (J) забезпечити захист і збереження навколишнього середовища в Гамбії» (ст. 220);

Республіка Гаїті - «І. Обов’язки громадянина. Громадськими обов’язками громадян є їхні моральні, політичні, соціальні та економіч­ні зобов’язання перед своєю державою та країною. До таких зобов’язань належать: поважати і захищати навколишнє середовище» (ст. 51);

Республіка Індія - «Обов’язком кожного громадянина Індії повинно бути:.(г) захищати і поліпшувати природне середовище, включаючи ліси, озера, річки і дике життя (фауну), мати співчуття до живих іс­тот» (ст. 51 А);

Ісламська Республіка Іран - «Збереження навколишнього сере­довища, в якому нинішнє, а також майбутні покоління мають право на процвітаюче соціальне існування, розглядається як громадський обов’язок в Ісламській Республіці. Економічні та інші види діяльності, які неминуче спричиняють забруднення або завдають непоправної шкоди навколишньому середовищу, є забороненими» (ст. 50);

Лаоська Народно-Демократична Республіка - «Усі організації та громадяни зобов’язані охороняти навколишнє середовище і природні ресурси: земну поверхню, підземні ресурси, ліси, тварин, водні дже­рела й атмосферу» (ст. 19);

Республіка Союз М’янма - «Кожен громадянин має обов’язок до­помогти Союзу (М’янмі) у вирішені таких питань:. (б) охорона нав­колишнього середовища» (ст. 390);

Папуа Нова Гвінея - Основні соціальні зобов’язання: «Ми заявля­ємо, що всі люди в нашій країні мають такі основні зобов’язання щодо себе і своїх нащадків, один до одного, і до народу. (D) захищати Папуа Нову Гвінею та забезпечувати збереження її національного ба­гатства, ресурсів і навколишнього середовища в інтересах не лише нинішнього покоління, а й майбутніх поколінь»;

Сент-Вінсент і Гренадини - «Конституція зобов’язує органи держа­ви і людей захищати і покращувати навколишнє середовище» (ст. 14);

Свазіленд (зараз - Королівство Есватіні) - «Реалізація та здійснен­ня прав і свобод є невіддільними від виконання обов’язків та зобов’я­зань, і, відповідно, обов’язком кожного громадянина повинно бути:. захист і збереження навколишнього середовища» (ст. 63);

Республіка Вануату - «Кожна людина має такі основоположні обов’язки для себе, своїх нащадків та інших... (D) захищати Республіку Вануату і захищати національні багатства, ресурси і навколишнє сере­довище в інтересах нинішнього покоління і майбутніх поколінь» (ст. 7);

Соціалістична Республіка В’єтнам - «(1) Державні органи, під­розділи збройних сил, економічні і соціальні організації, а також всі особи повинні дотримуватися державних правил щодо раціональ­ного використання природних багатств і охорони навколишнього середовища. (2) Всі дії, які, ймовірно, призведуть до виснаження природних багатств і заподіють шкоду довкіллю, суворо заборонені» (ст. 29);

Республіка Ємен - «Захист навколишнього середовища є колектив­ним обов’язком держави і суспільства в цілому. Кожен повинен мати релігійний та національний обов’язок захищати навколишнє середови­ще» (ст. 35).

Як бачимо, зазначеним конституційним екологічним обов’язкам не кореспондуються відповідні права, вони скеровані здебільшого на за­безпечення раціонального використання природних багатств, захист і збереження довкілля, на його покращення, на заборону еколого-не- безпечної діяльності тощо. Інакше кажучи, на рівні Основного Закону держави визначені сфери правового регулювання, відповідні еколого- конституційні правовідносини, що забезпечуються завдяки належному дотриманню, виконанню й реалізації суб’єктами своїх екологічних обов’язків.

Варто звернути увагу на те, що у правовій науці, як правило, най­більш дослідженими є, по-перше, юридичні обов’язки, що розгляда­ються як вид і міра належної поведінки зобов’язаного суб’єкта право­відносин, установленої правовими нормами й забезпечуваної державою для задоволення інтересів уповноваженої особи. По-друге, «юридич­ний обов’язок» як правову категорію правники пропонують розгляда­ти в об’єктивному значенні, він обумовлюється об’єктивними умовами розвитку суспільства, що мають економічний, політичний чи соціаль­ний характер; закріплюється нормами загального характеру; поширює дію на певну сферу суспільних відносин; потребує конкретизації до певних суб’єктів; закріплюється певним різновидом юридичних до­кументів, що становлять джерела (форми) права; спрямований на ре­гулювання суспільних відносин; забезпечується такими засобами, як зобов’язання та заборони; має загальнообов’язковий характер та по­ширюється на невизначену кількість суб'єктів; охороняється державою у загальному порядку». А також як суб'єктивне право юридичний обов'язок має персональний характер» [194, с. 377-379].

Зазначимо, що у правознавстві мають місце дослідження, проведе­ні на засадах природно-правової доктрини. На думку В. Д. Перевалова, обов'язки слід поділяти на природні, носіями яких є людина і суспіль­ство, і юридичні, носіями яких є громадяни, держава, її органи і які відображені в позитивному праві. Природні обов'язки відповідають основним природним правам людей [702, с. 502, 503]. Зауважимо, що Р. Р. Каримова обґрунтовує парадигму юридичних обов’язків, що мають природно-правовий зміст і функціонують у формах позитивного пра­ва (курсив наш. - Г. А.). Природні обов'язки в кожному конкретному суспільстві є критеріями справедливості, що визначають їх зміст [404, с. 47-48].

Однією зі сфер життя суспільства, де потреба розроблення нових концептуальних підходів до статусу суб'єктів, опрацювання дійового механізму реалізації їх обов'язків і прав, є екологічні відносини. Інститут екологічних обов'язків (як і прав людини), закріплений у Конституції, законах і кодексах України, в інших нормативно-пра­вових актах, а також у таких формах права, як: правовий прецедент, правовий звичай, правова доктрина, правові принципи тощо, ґрунту­ється на поєднанні природно-правових і позитивістських підходів. Природне право як основа норм і принципів загальновизнаних прав людини містить у собі ідеали волі, справедливості, рівності всіх перед законом. Природно-правова доктрина в галузі екологічного права сприймає як постулат існування невід'ємних, невідчужуваних прав та обов'язків людини, властивих їй за фактом народження. Природні екологічні права й обов'язки формують об'єктивно необхідні умови життєдіяльності індивідів, служать підставою для виникнення й по­дальшого розвитку інших численних їх прав та обов'язків. За сучас­них умов існують усі підстави, щоб вести мову про їх систему (за­значимо, що її формування триває й досі), фундаментальним склад­ником якої, безсумнівно, виступають саме природні екологічні права й обов'язки.

Свого часу В. В. Петров наголошував, що сучасний погляд на еко­логічні права людини повинен ураховувати три аспекти її прав, пов'язаних з довкіллям: перший - це право людини на сприятливе для життя природне середовище; другий - це її право на охорону здоров'я від несприятливої дії довкілля; третій - це як право, так і обов’язок людини як громадянина брати участь в охороні природного довкілля (курсив наш. - Г А.) [714, с. 12]. Виникнення обов’язку громадян з охо­рони природи в моральному й етичному розумінні пов’язується з про­цесом становлення особи, з усвідомленням людиною своїх дій і вчинків.

Моральні природоохоронні вимоги, що існують у суспільстві, час­то пов’язані з правовими вимогами охорони природи, з конституцій­ними принципами правової, демократичної, соціальної держави. Тісне переплетення моральних і юридичних переконань - відмінна риса екології. На переконання М. І. Васильєвої, практика реалізації й за­хисту екологічних прав населенням, громадськими об’єднаннями, окремими громадянами формується з великими труднощами. Засвоєн­ня правових цінностей має місце на рівні правової психології, але в усвідомленні громадянами своїх екологічних прав переважають спо­творені правові стереотипи, які й мотивують юридично значущу по­ведінку. А тому домінує пасивність щодо своїх прав, а часто й неправо­мірна поведінка [182, с. 26].

Доцільно завжди пам’ятати, що екологічні обов’язки - це різновид соціальної категорії, міра соціальної поведінки особи, елемент соці­альної свободи. Як соціальна категорія вони пов’язані з іншими соці­альними інститутами (наприклад, мораль, релігія, звичаї тощо), які є її компонентами, що впливають на їх зміст і багатоаспектність явища. Вони розглядаються як морально-етичні вимоги суспільства й держа­ви до громадян, узгоджуються з публічними і приватними екологічни­ми інтересами суб’єктів щодо приналежності, використання природних ресурсів і комплексів, забезпечення вимог екологічної безпеки, захис­ту основоположних прав та їх орієнтації на міжнародно-правові стан­дарти. На те, що в основі екологічних обов’язків закладено мораль, указує й історична їх генеза [1014; 1144]. За юридичною природою екологічні обов’язки (й насамперед природні) мають природно-право­вий зміст; у переважній більшості це морально-етичні принципи, ви­моги суспільства до людини спрямовувати власну поведінку в напрямі суспільно необхідних потреб. На це звернув особливу увагу Л. І. Лет­нянчин у своїй дисертації [541, с. 29]. Зауважимо, що за сучасних умов потрібно також враховувати вплив звичаєвого права й національних традицій на формування екологічних обов’язків.

Обов’язки - один із провідних важелів окреслення меж реалізації прав. Їх відносять до елементів обмежувальних функцій права, які розглядаються як відносно самостійний напрям юридичного впливу на свідомість, волю й поведінку людей і які скеровані на забезпечення вимог екологічної безпеки, підтримку екологічної рівноваги тощо. Вони відіграють суттєву роль у становленні соціальних (культурних, інформаційних, комунікативних, ідеологічних) і юридичних (регуля­тивних та охоронних) функцій права, сприяють розвитку особистості, її екологічної правосвідомості, культури, розвитку еколого-превентив- них і заохочувальних заходів, спрямованих на досягнення гармонійно­го балансу екологічних публічних і приватних інтересів.

Отже, екологічні обов'язки, що мають природно-правовий зміст і функціонують у формах позитивного права, доречно розглядати як різновид обов'язків юридичних, як вид і міру належної й суспільно необхідної поведінки суб'єктів. Усе це має відповідати приписам, за­боронам, стимулам, установленим на національному рівні державою й міжнародною спільнотою, тобто міжнародними стандартами в галу­зі обов'язків людини з метою забезпечення вимог екологічної безпеки, створення сприятливих умов для життєдіяльності, встановлення при­належності природних об'єктів і комплексів, використання, відтворен­ня й охорони природних об'єктів, захисту екологічних прав та інтересів громадян, гармонійної взаємодії природи й суспільства. Усі ці вимоги також є засобом забезпечення екологічних прав громадян і розгляда­ються як міра державного примусу. Сутністю ж екологічного обов'язку є його імперативна правомірна й належна поведінка, що визначається відповідно до вимог законодавства й договорів.

Проаналізувавши різноманітні підходи до визначення терміна «обов'язок», зробимо висновок: загальновизнаним вважається те, що юридичний екологічний обов'язок (як і природний) має не лише ак­тивну сторону - виконання, а й пасивну - утримання від учинення протиправних дій. Отже, екологічний обов'язок: а) визначає міру необ­хідної поведінки індивіда у формі утримання чи виконання; б) обумов­лений потребами існування й розвитку суб'єктів екологічного права; в) є способом (гарантом) забезпечення їх прав; г) має конкретну форму вираження юридичної відповідальності. Загальновідомо, що обов'язок юридичний, як і екологічний, - це встановлена в законодавстві або договорі у правовому прецеденті, правовому звичаї, правовій доктри­ні, правовому принципі тощо міра належної, суспільно необхідної поведінки, яка спирається на можливість державного примусу і в якій виражаються особисті й суспільні екологічні інтереси. Саме через екологічний обов’язок задовольняється інтерес управомоченого в будь- якому еколого-правовому відношенні.

Поряд із загальновизнаними природними екологічними правами існують природні обов’язки, походження яких різноманітне: це можуть бути норми моралі, правовий звичай, правова доктрина, правові прин­ципи тощо. Природний екологічний обов’язок відповідає також інте­ресам правозобов’язаного суб’єкта. В екологічному праві він установ­люється в екологічних інтересах як управомоченого, так і держави в цілому.

Функціональне призначення екологічного обов’язку, як і природ­ного, полягає в реалізації механізму еколого-правового регулювання, в забороні зловживання громадянами своїми правами й обов’язками. Його соціальне призначення - формування екологічної правосвідомос­ті й культури. Як уже неодноразово підкреслювалося, екологічний обов’язок є одним зі способів забезпечення екологічних прав, умовою їх дієвості й ефективності. Якщо суб’єктивне екологічне право - це сфера влади й волі суб’єкта, то екологічний обов’язок - сфера необ­хідності й підпорядкування.

Маємо зазначити, що екологічні обов’язки, яким притаманний при­родно-правовий зміст і які функціонують у формах позитивного права, у деяких випадках за юридичною природою вони збігаються (тотож­ні) з природними і юридичними екологічними обов’язками, мають власну структуру суб’єктів. Ця структура, як уже зазначалось, містить у собі певні елементи, а також необхідність: а) здійснювати певні дії або утримуватися від них; б) для правозобов’язаної особи - реагувати на звернені до неї законні вимоги управомоченого; в) нести відпові­дальність за невиконання вимог, передбачених екологічним законодав­ством; г) не перешкоджати контрагенту користуватися благом, на яке він має право (сервітут, емфітевзис, суперфіцій). Якщо зміст суб’єктивного і природного екологічного права становить міра дозво­леної поведінки, то зміст екологічного обов’язку (як юридичного, так і природного) - міра належної, необхідної, правомірної поведінки (за змістом - критерій справедливості). Відповідно зміст екологічного обов’язку доцільно розглядати у двох аспектах, тобто як необхідність: 1) здійснювати активні позитивні (правомірні) дії, що відповідають вимогам чинного екологічного законодавства, і 2) утримуватися від дій, заборонених нормами останніх. Такі екологічні обов’язки, як пра­вило, мають пасивний характер [68, с. 84, 85]. Підкреслимо, що в пев­них випадках межі дії природних і позитивних екологічних обов’язків (що трансформується й на права) можуть як збігатися, так і різнитися. Позитивне право може виявитися неправовим, а природне право може перебувати поза сферою чинного екологічного законодавства.

Як доречно зазначив С. О. Боголюбов, європейська доктрина прав людини, так би мовити, «пробуксовує», зокрема, через недооцінку значення обов’язків громадян, суспільства й держави, а не через не­стачу тих актів, що проголошують права людини [143, с. 123]. Щоб стати екологічною держава має бути сильною, тобто відповідати за свої зобов’язання й виконувати ухвалені закони й судові рішення, забез­печувати належний правопорядок і законність, роздуми про екологіч­ну державу стають «лицемірною химерою». Головним видається не нарощування нових завдань-цілей-принципів, а планомірна реалізація законодавчих вимог, з’ясування того, чи стосуються вони еколого-пра- вового статусу особи чи її функцій, обов’язків держави щодо неї [139]. У Загальній декларації прав людини (ст. 29) закріплено, що кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особистості, а здійснення нею прав і сво­бод вимагає належного визначення й поваги до прав і свобод інших і забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві [349]. У пре­амбулі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права проголошено, що кожна окрема людина, маючи обов’язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна вимагати за­охочення й додержання прав, визнаних у цьому документі, що ще раз акцентує увагу на корелятивності прав та обов’язків [601].

Поряд із зазначеним загальним визначенням поняття «екологічні обов’язки» маємо констатувати, що природним екологічним обов’язкам притаманні певні особливості, а саме: а) вони виникають з моменту народження й існують довічно незалежно від волі держави; б) є невід’ємними; в) є невідчужуваними; г) пов’язані зі створенням механізму забезпечення як природних екологічних прав, так і законо­давчо закріплених; д) пов’язані, як правило, зі створенням життєво необхідних умов існування індивіда; е) не пов’язані з правовим інсти­тутом громадянства; є) як і природні права, трансформуються насам­перед на людину й інших суб’єктів; ж) обумовлюють фізичне й біо­логічне існування людини; з) сприяють задоволенню й реалізації не лише екологічних, а й матеріальних, духовних та інших потреб, інте­ресів і прав; и) визначаються за всіма державами; і) є пріоритетними щодо інших обов’язків, необхідних для забезпечення сприятливих умов існування людини; ї) корелятивні екологічним правам, причому не лише природним; й) забезпечуються суспільством і залежать від рівня демократії в країні; к) є різновидом соціальної категорії; л) становлять морально-етичні вимоги суспільства до громадян, узгоджуються з пу­блічними і приватними інтересами; м) пов’язані з волею і свідомою поведінкою суб’єктів; н) впливають на свідомість осіб та ін.

Отже, вважаємо за потрібне запропонувати авторську дефініцію розглядуваної категорії: це екологічні обов’язки, що мають природно- правовий зміст, функціонують у формах позитивного права, під якими слід розуміти різновид юридичних обов’язків (останні, у свою чергу, є різновидом обов’язків соціальних), вид і міру належної, легітимної й суспільно необхідної поведінки суб’єктів, мають відповідати при­писам, заборонам, стимулам, установленим на національному рівні державою й міжнародним співтовариством (міжнародними стандар­тами в галузі обов’язків людини) з метою забезпечення вимог еколо­гічної безпеки, створення належних (безпечних) умов для життєдіяль­ності, встановлення належності природних об’єктів і комплексів, ви­користання, відтворення й охорони природних об’єктів, захисту екологічних прав та інтересів громадян, гармонійної взаємодії при­роди й суспільства, закріплених у законодавстві й договорах, у право­вих прецедентах, правових звичаях, правовій доктрині й у правових принципах. Додамо, що екологічні обов’язки також є засобом забез­печення екологічних прав громадян, розглядаються як міра державно­го примусу. При цьому презюмується, що поведінка особи має бути легітимною (тобто правомірною, законною) й не має бути місця зло­вживання цими обов’язками.

У цілому ж, на нашу думку, правові засади зловживання екологіч­ними правами й екологічними обов’язками мають стати самостійним предметом наукового дослідження. Сутність екологічного обов’язку полягає в тому, що поведінка (вчинки) має бути імперативною, право­мірною, належною, відповідати вимогам законодавства й договорів, а також правових прецедентів, правових звичаїв, правової доктрини і правових принципів. Таке складне переплетення прав та обов’язків сторін, що становлять змістовне наповнення правочинів у сфері еко­логії, зумовлює нагальну потребу впровадження в законодавство пра­вил визначення загальних і спеціальних норм, їх співвідношення

й застосування [319, с. 45-48; 1185, с. 53], а також прийняття спеціаль­ного нормативно-правового акта в зазначеній сфері. Узагальнюючи наведене, наголосимо, що сутність екологічного обов'язку полягає в необхідності відповідної поведінки, а зміст у певних конкретних діях, передбачених у нормативно-правових актах, звичаях, договорах тощо. Інакше кажучи, це юридичне поняття має конкретно визначений ха­рактер. Можна припустити, що обов'язки розмежовують і визначають їх специфіку за змістом, а не за сутністю. Необхідність поведінки як сутність наповнюється щоразу конкретним змістом, який визначає межі поведінки, їх обсяг, вид, спосіб тощо.

3.4.2.