Поняття, сутність і зміст природного екологічного права, його місце у правовій системі

Питання сутності екологічного права й природного екологічного права в контексті природно-правової доктрини має самостійне зна­чення й потребує подальшого розгляду. Якщо поняття «природне екологічне право» і «екологічне право» відображають основні, най­більш істотні ознаки права, то сутність говорить про те, чим право є саме по собі, в чому його сенс і внутрішня основа.

Передусім зауважимо, що сутність природного екологічного права як права в загальносоціальному розумінні й сутність позитивного екологічного права, тобто права в юридичному сенсі, суб’єктивного екологічного та об’єктивного розуміння екологічного права - це різні сутності, оскільки природне і позитивне право, об’єктивне й суб’єктивне право - це також не тотожні явища. Сутність природного екологічного права в загальносоціальному сенсі визначається основами природно- правової доктрини, пов’язаної з концепціями природного права, й без­посередньо трансформується в його понятті. Вважаємо, що сутність екологічного права (як природного, так і позитивного) за сучасних умов - це соціально виправдана, зумовлена суспільними потребами, визнана спільнотою людей свобода, можливість певної поведінки. Інакше кажучи, екологічне природне право в загальносоціальному сенсі (з точки зору його сутності) - це свобода поведінки, але не будь- якої, а такої, яка виправдана соціальними умовами життя людей, ви­знається і схвалюється суспільством.

Сутність екологічного права є близькою до сутності природного екологічного права, але все ж не тотожною. Наприклад, якщо змістом позитивного екологічного права виступають суб’єктивні екологічні права (закріплені в об’єктивному праві або дозволені ним можливості, свобода певної поведінки учасників суспільних екологічних відносин, на що ще буде звернута увага), то природного екологічного права - при­родні права, як надані від народження і можуть бути як закріплені, так і не закріплені в законодавстві.

Автори монографії «Дія права: інтегративний аспект» вважають, що можна визначити як об’єктивно існуюче (буття) природне право, яке не залежить від волі людини, від часово-просторових меж і яке впливає на усі сфери життя людини, суспільства, держави і здатне наповнювати морально-справедливим змістом позитивне законодавство держави [302].

Щодо меж дії природного екологічного права, то воно, швидше за все, не має конкретно визначених часово-просторових параметрів і як об’єктивна закономірність існує скрізь, де існує й живе людина і при­рода. Такі межі можуть виникнути лише шляхом втручання людини, тобто за легалізацією існуючих природно-правових принципів, при­родно-правової доктрини у законодавстві держави або ж, навпаки, через обмеження на певній території чи в певний час застосовувати природні закони чи ігнорувати їх дію, що є їх порушенням [302, с. 130].

Юридична наука, виходячи з цивілізованих, гуманістичних уявлень про права і свободи людини, повинна критично оцінювати чинні за­кони держави щодо їх відповідності природному праву, особливо при­родному праву, визнаному світовою спільнотою і закріпленому в таких міжнародно-правових документах, як: Загальна декларація прав лю­дини, прийнята 10 грудня 1948 р.

Як зазначалося у підрозділах 1.1.1, 1.2.1, 1.2.2, природне право може існувати як неписане, що «живе» у свідомості людей, в їх уяв­леннях про добро, свободу, справедливість, про природні, невід’ємні права, які належать людині від народження (право на життя, свободу, рівність, приватну власність і т. ін.). Держава не може посягати на при­родні права людини і має їх поважати. Оскільки природне право трак­тувалося як право, що складається в суспільстві незалежно від волі держави, воно вважалося єдино правильним і розглядалося як «крите­рій» позитивного права. Із точки зору прихильників теорій природно­го права, позитивне право тільки тоді може вважатися правом, коли воно ґрунтується на природному праві та відповідає йому. Виходячи з цього теорія природного права розрізняє право і закон. Окреслені положення в науці теорії права трансформуються й на природне еко­логічне право, про що вже йшлося. У контексті наведеного принагідно нагадати, що теорія природного права стала першою в історії філософ­сько-політичної думки ідеєю, яка сприяла тому, щоб відповідно до здорового сенсу і вимог науки пов’язувати право з природними осно­вами життя людей як розумних істот, з природним середовищем, з людським буттям, що пройшла крізь століття й епохи [9].

Стосовно понятійного апарату, що використовується в рамках цього дослідження, то потреби в ньому можуть бути задоволені умовним по­нятійним апаратом у тому розумінні, про яке вже йшла мова. Централь­не місце в ньому відведено терміну «екологічне» в поєднанні з іменни­ком на позначення сукупності правових норм; інакше кажучи, екологіч­не право та екологічне законодавство. Отже природне екологічне право в узагальненому вигляді розглядається як соціально-правове явище, довічне право індивіда, що має моральну природу і характер абсолютної цінності. Також його можна розуміти як сукупність сформульованих суспільством прав на фундаментальні блага, якими володіє людина через народження.

В історії українського нормотворення був розроблений проект За­кону України «Про громадянське суспільство», в якому наводилося таке визначення: «природне право - це сукупність прав людини, окре­мих територіальних громад, націй і народу в цілому, даних їм від Бога (природи), а тому священних і невід’ємних у процесі їх життєдіяль­ності». З огляду на зазначене - це «належні особі з моменту народження права на життя і свободу, безпеку і прагнення щастя, власність і опір гнобленню, розвиток і рідну мову, які передують державі і законодавству, не підлягають вилученню, обмеженню та скасуванню» [798, с. 10, 11]. У даному проекті дуже багато дискусійних і суперечливих положень, але він став першою спробою дати на законодавчому рівні визначення цього явища. Щоправда, у нормативно-правових актах будь-якого рівня, на наш погляд, недоцільно закріплювати визначення поняття «природне право», а необхідно закріплювати окремі природні права, у тому числі й екологічні, при цьому всебічно регламентуючи правовий механізм їх реалізації й захисту. Для відображення ж основних ціннос­тей природного права в екологічному законодавстві маємо використо­вувати описову (дескриптивну) форму подання матеріалу щодо його фіксації в преамбулі майбутнього Екологічного кодексу.

Примітно, що Указом Президента України від 27 лютого 2016 р. № 68/2016 затверджена Національна стратегія сприяння розвитку гро­мадянського суспільства в Україні на 2016-2020 роки [630], яка спира­ється на базові цінності відносин між демократичною державою і гро­мадянським суспільством, зумовлена становленням такого суспільства як основи народовладдя й прагненням створити належні умови для ефективної взаємодії держави, громадянського суспільства й бізнесу задля модернізації України, підвищення добробуту і забезпечення рів­них можливостей для всіх. Метою Стратегії визнано утворення спри­ятливих умов для розвитку громадянського суспільства, налагодження ефективної взаємодії громадськості з органами державної влади, орга­нами місцевого самоврядування на засадах партнерства, забезпечення додаткових можливостей для реалізації та захисту прав і свобод люди­ни і громадянина, задоволення суспільних інтересів з використанням різноманітних форм демократії участі, громадської ініціативи та само­організації [630].

Продовжуючи висвітлення питання, зауважимо, що у сфері взаємодії суспільства і природи соціальний (включаючи правовий) розвиток обу­мовлений станом життя біосфери в цілому, що може виявлятися або з різним ступенем інтенсивності, або як збіг спрямованості й характеру тих чи інших процесів, але завжди при підпорядкуванні соціальних про­цесів природним. Як елемент соціальний правовий розвиток, якщо не прямо, то опосередковано зумовлюється також і закономірностями ево­люції біосфери. Крім процесів, що відбуваються в природі як під впливом людини, так і поза цим впливом, основним орієнтиром і обов’язковою умовою його оцінки є дотримання вимог щодо безпеки довкілля. Для розгляду наведеної тези слід повернутися до поняття «відносини». Як уже наголошувалося, в суспільстві існує безліч різних відносин: еконо­мічні, політичні, юридичні моральні, духовні, культурні тощо. При цьому всі їх види і форми, що виникають і функціонують у суспільстві між індивідами та їх об’єднаннями, є (на відміну від їх взаємозв’язку в природі) громадськими або соціальними. Право ж виступає офіційним регулятором суспільних, у тому числі й екологічних, відносин, надаючи їм правової форми. Саме за допомогою такого нормативного впливу держава переводить певні екологічні відносини під свою юрисдикцію і захист, надає їм упорядкованості, стабільності, стійкості, бажаної спря­мованості. Після цього такі відносини стають підконтрольними і керо­ваними, тобто виникає особлива форма соціальної взаємодії суспільства та природи [1020, с. 472]. Доцільно розрізняти історичний генезис право­відносин, їх зародковий стан і цілком сформовану правову форму, визна­чену законом, тобто матеріальні й формальні джерела¹.

Як відомо, право регулює далеко не всі, а лише найбільш вагомі, істотні, принципові екологічні відносини, що мають важливе значення для інтересів суспільства, а також забезпечення належних умов життє­діяльності людей. З огляду на це варто брати до уваги рівень економіч- ^[15]

ного розвитку держави.

Спираючись на те, що природне екологічне право необов’язково втілюється в норми, воно виступає як сукупність гуманістичних право­вих ідей. На відміну від позитивного екологічного права, природне - право належне. Воно може знаходити чи ні своє відображення в нормах позитивного екологічного права. Якщо такого «втілення» досягнуто, - це ідеальний варіант для суспільства, оскільки належне і суще (пози­тивне право) збігаються. Беручи до уваги викладене, можемо зробити висновок, що правові ідеї гуманістичної природи втілюються в норми позитивного екологічного права і реалізуються в суспільних екологіч­них відносинах, а історія права - це історія відмінності природного і позитивного права. Проте не варто виключати варіант, коли ідеї при­родного екологічного права закріплюються в конкретних нормах по­зитивного екологічного права, а саме в екологічному законодавстві, але ці норми не були реалізовані у відповідних суспільних відносинах.

Отже, доречно вести мову ні про пріоритет природного екологіч­ного права стосовно позитивного, ні про зворотний пріоритет, а про компроміс природного і позитивного права. В ідеалі такого компромі­су можна досягти завдяки поєднанню, «злиттю» природного і пози­тивного екологічного права за рахунок відмови від тих чи інших рис кожного елемента.

Незмінним у природному праві є одне - відображення у ньому ви­мог життєдіяльності людей. Виходячи з цього, зараз воно наповнюєть­ся новим змістом, є носієм основних соціальних цінностей, оскільки цього вимагають сучасні умови розвитку суспільства. Ще раз наголо­симо, що природне екологічне право служить моральною основою і моральним орієнтиром при формуванні позитивного екологічного права, є первісною основою будь-якого права і прав, сприяє правоут- воренню, виступає вектором при формуванні екологічної політики.

На сьогодні не варто забувати про те, що на сучасне законодавче оформлення природно-правової доктрини в екологічному праві та за- 118

конодавстві, безсумнівно, вплинули міжнародно-правові акти¹. Однак визначальну роль у цьому все ж таки зіграли зміни, що відбулися на­прикінці ХХ ст. у масовій суспільній свідомості, політиці та ідеології, економіці й культурі. У той же час було б помилково вважати, що ідеї юридичного опосередкування природних прав людини, що існують у сфері взаємодії суспільства і природи, виникли тільки в період ре­формування державного та суспільного устрою. Вперше вони пролу­нали до прийняття Конституції СРСР 1977 р. Так, О. С. Колбасов писав, що «постала потреба разом із традиційно існуючими і юридично оформленими правами людини - політичними, економічними, культур­ними тощо - поставити питання стосовно чіткого визначення прав на сприятливі природні умови життя, праці й відпочинку» [454, с. 80-81, 89; 585, с. 10; 1127, с. 40]. Однак у ті часи таке право в радянському законодавстві не було закріплене.

Нині завдяки розумінню й перегляду вимог щодо природних прав крізь призму екологічних проблем виявлено ряд об’єктивних причин доцільності законодавчого закріплення природних екологічних прав і в цілому виокремлення екологічних прав як самостійного виду прав у загальній системі прав людини, з урахуванням важливості їх як най­вищої соціальної цінності. Це також пов’язано з екологізацію госпо­дарської діяльності, освіти й багатьох інших сфер суспільного буття, становленням екологізації суспільних і правових відносин.

Виходячи з наведеного, можемо констатувати, що сутність теорії природного екологічного права полягає в тому, що, крім позитивіст­ського права, що створюється державою, існує загальне для всіх людей природне право, яке стоїть над раціональними правом. Останнє ґрун­тується саме на основоположних вимогах природного права (право на ^[16]

життя, право на безпечне навколишнє природне середовище, участь у справах суспільства і держави у сфері екології). Поняття «природне екологічне право» базується на уявленні про вроджені й невід’ємні права людини і громадянина, які є обов’язковими для кожної держави. Однак до тих пір, поки воно не зміниться, позитивне право буде іс­нувати як доцільна форма підтримки природного права.

Необхідно зазначити, що практика реалізації фундаментальних природних екологічних прав в Україні поки небагата, оскільки самі ці права офіційно визнані й законодавчо закріплені порівняно нещо­давно. Цій практиці ще належить скластися, а вагомим підґрунтям для цього можуть стати рішення ЄСПЛ. Крім того, еколого-правовій науці доведеться її вивчати й узагальнювати, застосовувати. Проте вже зараз зрозуміло, що природні екологічні права перебувають у складі загальних правовідносин між носіями цих прав і державою, покликаною поважати і захищати їх. Якщо ж ці права ким-небудь порушуються, виникають конкретні правовідносини, спрямовані на їх відновлення.

Втім не слід забувати про існування відмінностей між конкретними і загальними правовідносинами. Перші пов’язані здебільшого з такою формою реалізації юридичних норм, як застосування, другі - з трьома іншими: дотриманням, виконанням і використанням. Відповідно кон­кретні правовідносини мають правозастосовчий, а загальні - правоохо­ронний і правозабезпечувальний характер [1020, с. 507]. У межах останніх існують природні екологічні права, а також дотримуються еколого-правові заборони, виконуються екологічні обов’язки.

У наш час природне екологічне право набуває в деяких випадках форми позитивного права, за своєю суттю воно не може стати пози­тивним повною мірою, тому що здатне реалізовуватися незалежно від розсуду державних органів, але вони повинні співіснувати поряд, до­повнюючи одне одного. Природне екологічне право - первинна і від­окремлена від позитивного права сфера соціального життя, за своєю суттю не може виконувати функцій, притаманних позитивному праву, але у змозі сприяти їх становленню. Право втілює вимоги і ідеали, засновані на природних умовах життєдіяльності людей і виступає відо­мою базисною підставою позитивного права, його, так би мовити, передосновою (першоосновою) [9, с. 425], природно-правової доктри­ни, яка впливає на розвиток екологічного законодавства.

Природне екологічне право - це один із чинників формування еко­логічного права й законодавства. На практиці багато вимог природно- 120

го права в законодавчих нормах не завжди реалізуються через відсут­ність належного механізму правового регулювання, брак фінансових коштів і низку соціальних, економічних, політичних та інших факторів.

Щоправда, здійснення правосуддя, судова практика за своєю при­родою добре підходять для поєднання природного і позитивного пра­ва. Закон або підзаконний акт порівняно далекі від конкретної життєвої ситуації. Саме в конкретній життєвій ситуації виявляються, розкрива­ються суперечності, закладені в реальній дійсності й у нормі позитив­ного права. Суд - це орган, спеціально створений для вирішення спірних, суперечливих ситуацій. Судове рішення, яке є своєрідним підсумком змагального процесу, - це компроміс, що дозволяє виріши­ти суперечності сторін. Рішення суду спирається на норму закону (позитивне право), а правосвідомість судді - обов’язково на ціннісні фактори природного права. У судовому рішенні застосування закону органічно поєднується зі світоглядом судді, його ставленням до загаль- ноправових категорій, оцінкою гуманізму і справедливості.

Заслуговує на увагу поєднання природного і позитивного права в конституційному правосудді. Конституційний Суд України відповід­но до ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» є орга­ном конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Кон­ституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції Укра­їни [827], а саме її розділу ХІІ.

Діяльність КСУ ґрунтується на засадах верховенства права, неза­лежності, колегіальності, гласності, відкритості, обґрунтованості, повного й всебічного аналізу розгляду справ і обов’язковості ухвалених ним рішень і висновків. Це стає запорукою певної незалежності суду від позитивного права і його наближення до права природного. Ви­падки визнання КСУ законів і підзаконних актів неконституційними є численними. При цьому Суд зазвичай посилається на конкретні по­ложення Конституції, що, як було показано вище, є синтезом природ­ного і позитивного права¹. Рішення органу конституційного контролю ^[17] вважаються остаточними і не підлягають оскарженню, тому мають вищу юридичну силу і державно-владний характер. За своїм змістом рішення КСУ належать до актів тлумачення права, що мають офіційний нормативний характер. Акти КСУ вносять істотні зміни в механізм правового регулювання, що зумовлює необхідність визначення їх юри­дичної природи з урахуванням діалектики форми і змісту права.

Зокрема, держава не може не визнати права на життя, безпечне навколишнє природне середовище, екологічну безпеку, екологічно безпечні продукти харчування, екологічну інформацію, власність на природні ресурси та комплекси тощо. І хоча ці права належать людині від народження, але «захищеності» їм додає юридична форма, тобто форма закону [663, с. 13]. Тому вони не можуть бути протиставлені державі, яка має брати на себе функцію не тільки їх захисту і забез­печення, а й їх законодавчого формулювання. Особливе значення має їх закріплення в Конституції.

Проте варто пам'ятати, що саме по собі право мінливе, воно постійно змінюється й розвивається, в динамічному стані перебувають і його ви­хідні засади - природне і позитивне право, що і позначається на обсязі екологічних прав і обов'язків, законних екологічних інтересів, закріпле­них із часом у законодавстві. При цьому зміни в природному праві, що відображають фундаментальне уявлення про права, рівність, справедли­вість, відбуваються набагато повільніше, ніж зміни позитивного права щодо поточних потреб суспільства. Відповідно, досить повільно відбу­вається і зміна конституцій. Нова конституція підтверджує настання нового етапу в розвитку суспільства, що відповідає і зміні природно-пра­вових поглядів. Як приклад можна навести США, де понад 200 років конституція зберігає силу, й природно-правові ідеї не зазнали істотних змін. Таким чином, абсолютного правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Конституція України, яка базується на природно-правовій доктрині, і є тим наближенням до такого рівня, який на цьому етапі роз­витку українського суспільства відповідає рівню політичної, правової, врешті-решт національної, загальнолюдської культури соціуму, яка з ура­хуванням низки екологічних факторів відтворила основні положення й принципи природного екологічного права. Вона (Конституція) являє собою те поєднання змісту і форми права, якого досягла держава.

Дамо кілька пояснень щодо співвідношення категорій «зміст» і «форма», «сутність», які впливають на характеристику природного екологічного права. Зміст еколого-правових явищ, що позначаються

поняттями, фактично вивчається при формулюванні їх визначень, функцій і принципів. Проте виклики сьогодення, діалектичний підхід до дослідження спонукають, навіть потребують переосмислення еко- лого-правових термінів, уведення нових з урахуванням сучасних тен­денцій у філософському розумінні форми і змісту та пов’язаних із ними категорій. Як наголошує В. Синчук, філософське розуміння діалекти­ки форми і змісту зводиться до такого: кожне явище має зміст і форму; зміст - це сукупність усіх складових об’єкта, його властивостей, вну­трішніх процесів, зв’язків, суперечностей, тенденцій, а форма - це спосіб вираження та існування змісту. Між змістом і формою існує складний діалектичний взаємозв’язок, який полягає передусім у тому, що зміст і форма перебувають в єдності. Зміст завжди оформлений, форма завжди змістовна. Змінювання змісту викликає й зміну форми; форма в своєму розвитку іде за змістом, відповідає йому. У діалектич­ній єдності змісту і форми вони виступають як «рівноправні» сторони - зміст є визначальною стороною, основою цієї єдності, форма ж вто­ринна, похідна від змісту, залежить від нього. Однак форма не пасивна щодо змісту, а має відносну активність. Зміст більш рухомий і мінли­вий, форма ж відрізняється відомою постійністю, тривалістю. З огляду на це у процесі розвитку форма починає відставати від змісту, гальмує його. Із часом між ними виникає суперечність, яка завершується «зло­мом» старої форми. Зміст набуває нової відповідної форми, одержує простір для свого подальшого розвитку. Виходячи з цього пропонуєть­ся вважати, що зміст і форма права: а) розглядатимуться як діалектич­но співвідносні протилежні боки того самого соціального цілого; б) залежать від концепції праворозуміння; в) домінування змісту над формою. Зміст права відрізняється від його сутності, останнє відбиває внутрішню природу права, його головні, визначальні якісні характе­ристики, без яких право взагалі перестає бути таким, отже, зміст пра­ва - це вираження його сутності в численних і різноманітних її проявах, в усій системі повторюваних суспільних відносин [962, с. 642-644].

Як наголошує В. Синчук, природне право може також виступати формою (джерелом права) [962, с. 642-644]¹, що трансформується й в ^[18]

екологічне. Природне екологічне право співвідноситься з іншими со­ціальними явищами (як-от: державна екологічна політика, екологічна свідомість тощо), а в той час коли воно закріплене на законодавчому рівні, виконує функцію правової форми щодо цих явищ, виступає як об’єктивно необхідна форма фактичних відносин, тобто як джерело права може виступати юридична доктрина (правові теорії, вчення про право)¹, а саме й природно-правова доктрина, становлення якої впливає на розвиток екологічного законодавства і на правотворчість відповідно. Те, що здавна називається природним правом, з точки зору сучасних завдань і уявлень становить об’єктивну основу права у вигляді право­вих домагань суспільства, які визначають зміст правових приписів. Природне право містить у собі основні правоположення^{[19] [20], які потім можуть стати правовою нормою законодавства. А вже справа держави - оформити цей зміст в офіційних джерелах [877, c. 110-111]. Форма права - це спосіб фіксації, встановлення юридичних норм, їх закріп­лення ззовні. Разом з формами об’єктивного права, які в цьому випад­ку називаються зовнішньою формою, виокремлюють ще й внутрішню форму права, під якою розуміють форму його внутрішньої організації, спосіб зв’язку елементів. Форми зовнішнього вираження норм права йменують джерелами права[21].}

Щоправда, підхід до явищ правової реальності з позицій природ­ного екологічного права сприяє регуляції правосвідомості й поведінки суб'єктів; формуванню концепції, «передоснови» позитивного права, тобто фактор формування права; становленню принципу верховенства права; відіграє важливу мотиваційно-спонукальну роль, виступає ефективним стимулятором поведінки людей, створює у них заінтересо­ваність у відповідних діях, у використанні своїх можливостей.

Проте слід пам'ятати, що роль природного екологічного права в ме­ханізмі регулювання й розвитку суспільних відносин неоднакова, тому що в одних випадках вони знайшли місце в законодавстві України і міжнародних правових актах, а в інших - залишаються в «чистому вигляді» природними правами. У перших виникає багато спільного з суб'єктивними екологічним правами, саме через це природні еколо­гічні права отримують додаткові характеристики, які полягають у тако­му: визначають вид і міру поведінки суб'єктів; служать засобом юри­дичного опосередкування екологічних інтересів і потреб; є одним зі способів розподілу соціальних благ; виступають юридично гарантова­ною передумовою особистої свободи громадян; дозволяють брати участь у суспільно-політичному житті; сприяють усебічному зростанню екологічної культури та правосвідомості, освіти; послуговують юридич­ним вираженням взаємовідносин особистості, суспільства і держави.

Необхідно окремо зупинитися на співвідношенні правових катего­рій «сфера дії екологічного права як галузі» й «предмет правового регулювання екологічного права», які не є тотожними і мають само­стійне значення для формування екологічного права. Перша юридична категорія визначає коло суспільних відносин, що регламентуються нормативно-правовими актами галузі екологічного законодавства, але разом з цим не включені до її предмета. Окреслене дозволяє обґрун­тувати можливість і доцільність застосування субсидіарних норм права до відносин, які входять до сфери дії галузі екологічного права, але не включені до предмета еколого-правового регулювання. Особ­ливого значення ця теза набуває при розширенні кола об'єктів еколого- правового регулювання, формуванні нових екологічних правовідносин. Виникнення нових екологічних потреб вже не може бути забезпечене існуючими державно-юридичними інструментами, а отже, доцільно звернутися до природно-правової доктрини в екологічному праві, бо однією з основних тенденцій розвитку правових систем є вимога від­повідності правових явищ фактичним суспільним відносинам.

Таким чином, природне право - це системоутворюючий чинник, ядро і першооснова нормативної бази правової системи, її з’єднувальна ланка. Правова система відбиває положення стосовно того, які при­родні (у тому числі екологічні) права й обов’язки суб’єктів і якою мірою закріплені (легалізовані) й забезпечені, гарантовані позитивним пра­вом, а саме екологічним законодавством. Безумовно, це нові можли­вості суб’єктів екологічних правовідносин, насамперед людини, що зумовлені станом і рівнем економіки, культури, свідомості, науки тощо. Вважаємо, що природне право, змістом якого є відповідні природні права й обов’язки, доцільно відносити до структури правової системи. Як справедливо зауважує П. М. Рабінович: «якщо означене явище за­лишається поза межами правової системи, тоді або розуміння останньої втрачає гранично загальний (загальнотеоретичний) характер, або за цим явищем не визнається статус явища саме правового характеру» [896, с. 64]. Науковець переконує, що навряд чи варто очікувати на формування уніфікованого, однозначного розуміння правової системи. Скільки буде різновидів праворозуміння, стільки ж буде і різнозмісто- вих інтерпретацій терміно-поняття «правова система» [896, с. 64]. Автор вважає за доцільне розрізнення соціальне-природної (загально- соціальної) правової системи, з одного боку, і правової системи дер­жавно-примусової (так би мовити, спеціально-соціальної, юридичної) - з другого, що сприяє попередженню або вирішенню проблем при ви­значенні поняття «правова система».

Не претендуючи на абсолютність, беззаперечність викладених нижче думок і висновків, запропонуємо, на наш погляд, прийнятні твердження. З приводу місця екологічного права в системі права вка­жемо, що завдяки впливу на нього положень природного права, сфор­мованого на сучасному етапі розвитку держави на підставі природно- правової доктрини права, варто його віднести до публічно-приватної галузі.

Правова система також має внутрішню класифікацію за різними критеріями: юридичним, економічним, географічним, етнографічним, ідеологічним тощо. Правова система - широка, багатоаспектна катего­рія, що відображає всю правову організацію суспільства, вона входить і є похідною від соціальної системи суспільства. Стан правової систе­ми впливає на систему права. Загальновідомо, що на розвитку правової системи позначається систематизація національного законодавства, а саме його складової екологічного, що є постійною формою прогресу і впорядкування діючої (сучасної) правової системи, формування на­укового правового простору. В умовах сьогодення це стає першочерго­вим завданням для еколого-правової науки. Провідним складником правової системи виступає система права, навколо якої формуються всі інші елементи; право розвивається та його змістова характеристика розгалужується завдяки функціонуванню саме правової системи.

У той же час природне екологічне право, по-перше, виступає регу­лятором суспільних відносин, завжди пов'язане з існуванням соціуму, створюється суспільством; по-друге, історично є втіленням певної міри відповідної правомірної поведінки, справедливості; зумовлене станом соціально-економічного прогресу й устрою суспільства. Ще раз на­голосимо, що природне екологічне право пов'язане з власним розумін­ням суб'єктом своїх екологічних прав та обов'язків, з впливом на них думки суспільства, публічних екологічних інтересів, а отже, його слід віднести до системи публічно-приватного права.

Природні екологічні права - це певні можливості суб'єктів суспіль­них екологічних відносин, які об'єктивно зумовлені розвитком сус­пільства і мають бути загальними й рівними для всіх, з урахуванням екологічного чинника. Правомірна поведінка суб'єктів екологічних відносин становить сутність законності й екологічного правопорядку, які є наслідком функціонування правової системи, що підтверджує її ефективність. Безумовно, природне право - це одне з ключових питань філософської антропології, що розглядає людину, її гідність як норма­тивно-ціннісний орієнтир правової системи, спрямований на забез­печення не лише екологічних приватних, а й публічних інтересів. Деякі науковці, на жаль, намагаються звузити межі екологічного права й включити його до галузі публічного права.

Як зазначає Д. В. Лук'янов, правова система є онтологічно відкри­тою, тобто перебуває в постійному взаємному обміні з навколишнім середовищем [194, с. 499]. Науковець також зазначає, що головним структурним елементом правової системи виступає право, але це не єдиний її структурний компонент, якими також є й інші правові явища: джерела права, правові установи, юридична практика, правореалізація і правозастосування, права, свободи й обов'язки громадян, правовід­носини, правова культура, законність і правопорядок тощо [194, с. 500]. Доцільно додати, що разом з окресленими складниками правової системи до неї входять споріднені явища, як-от: норми й принципи міжнародного права, соціальні норми, природні права й обов'язки, легалізовані (санкціоновані) державою. За допомогою правової систе­ми остання справляє правовий вплив на суспільні відносин, визнача­ються доцільність і соціальна зумовленість їх законодавчого закріплен­ня, регулювання, охорони й захисту.

На підставі висновків, отриманих у теорії права [670, с. 11-17] щодо сучасного праворозуміння, маємо зазначити, що природне екологічне право діє як змістовно-динамічна складова права, яка чинить регуля­тивний (спеціально-юридичний), інформаційно-психологічний (моти­ваційний), виховний (ідеологічний, педагогічний) і соціальний вплив на суб'єктів екологічних відносин та зорієнтована на гарантування й забезпечення загальновизнаних цінностей. Легалізація положень природного права в екологічному законодавстві: а) сприяє закріпленню екологічних відносин, які відповідають публічним і приватним інте­ресам, забезпечують їх узгодженість; б) виражає ідеї верховенства права, справедливості й встановлює певну рівність перед законом усіх суб'єктів права, приводить у відповідність¹ застосування юридичної відповідальності й заподіяного правопорушенням; в) є важливим чин­ником прогресу й сталого розвитку держави; г) підтримує забезпечен­ня засад національної безпеки держави й суспільства; д) є критерієм «істинності» позитивного права.

Підтримуємо погляди науковців стосовно того, що природне право об'єктивно потребує унормування, інакше воно залишиться сукупніс­тю ідей, і це неприпустимо, оскільки його метою є досягнення норма­тивного закріплення [385, с. 160]. ^[22]