Правові екологічні принципи, принципи екологічного права і законодавства з позицій природно-правової доктрини: загальна характеристика

Перейдемо до принципів екологічного права, які вважаються осно­воположними засадами¹, положення, закріплені як у нормативно-пра­вових актах, так і виведені зі змісту правових норм, судових рішень, звичаїв чи природно-правової доктрини, формуються під впливом об’єктивно існуючих суспільних відносин і залежать від потреб сус­пільства в певний період його розвитку.

У правотворчій діяльності принципи екологічного права як вихід­ні начала орієнтують законодавця на необхідність їх відображення у відповідних нормативних правових актах, а також на вдосконалення останніх.

Натомість, як справедливо зазначав С. П. Рабінович, для багатьох різновидів юснатуралізму право є понадпозитивною реальністю, з ура­хуванням того, що юридична доктрина в окремих випадках може бути самостійним джерелом права, для природно-правових підходів суто ідеальний статус принципів права є цілком прийнятним [903, с. 326] (курсив наш. - Г. А.).

Звісно, з огляду на наявність різних підходів усе частіше в наукових правових колах представниками теорії та філософії права, цивільного і кримінального права порушується питання про так звану «форму» існування принципів права у правовому полі. Наприклад, фахівці у сфері кримінального права переконані, що принципи відображають­ся в законодавстві у трьох основних формах: а) у нормах Особливої частини Кримінального кодексу, б) шляхом опосередкування понять та інститутів, закріплених у нормах Загальної частини Кримінального кодексу, і в) безпосередньо через спеціально присвячені їм норми. На жаль, в еколого-правовій науці окреслена проблема (існування форм принципів) узагалі не була об'єктом самостійного наукового дослі­дження [737, с. 236], але її існування не може залишатися непоміченим, тобто це має бути враховано при подальшій систематизації екологіч­ного законодавства, а саме при прийнятті ЕК України.

Спираючись на викладене, вважаємо за доцільне підтримати точку зору С. П. Погребняка щодо визнання основоположних принципів самостійним джерелом права [727, с. 26, 35-37]. Крім того, оригіналь­ною, на наше переконання, є дуалістична концепція, відповідно до якої основоположні (загальні) принципи права можуть використовуватися у двох значеннях: і як зміст права, і як його форма (джерело) [1048, с.

Як відомо, на сприйнятті справедливості як основного критерію «правовості», правоналежності будь-яких актів - чи то діяльнісних, чи то письмових - було акцентовано КСУ ще в одному з його рішень (а саме від 30 січня 2003 р.) у справі про розгляд судом окремих постанов слід­чого і прокурора.

Крім того, незважаючи на те, що на законодавчому рівні в Україні не закріплено, що саме являє собою природне право і що таке верхо­венство права, однак держава починає будувати свою діяльність у сфе­рі правотворчості, саме виходячи з принципів природного права, які позитивно впливають на весь законодавчий масив [302, с. 127].

Для повноти розгляду питання зупинимося ще на одному моменті. Категорія «основоположні принципи» є досить оцінною, багато в чому співзвучною з категорією «публічний порядок». Більше того, вони (принципи) мають універсальний характер, тобто є єдиними й одна­ковими для всього права, а не належать окремій галузі. Як правило, вони містяться в Конституції і міжнародних актах щодо прав та свобод (Загальна декларація прав людини 1948 р., ЄКПЛ 1950 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та ін.), у деяких випадках вони дублюються в національному галузевому (у тому числі й екологічному) законодавстві.

Як зазначає КСУ в рішенні від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками, із консти­туційних принципів рівності й справедливості випливає вимога визна­ченості, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеже­ності трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі [929].

Наступними дослідимо принципи екологічного законодавства, які можна віднести до положень, закріплених у нормативно-правових актах органів державної влади, й до тих, що виводяться з їх змісту шляхом аналізу останніх.

Спираючись на запропоновану вище класифікацію, вважаємо до­речним під реалізацією природних принципів екологічного права ро­зуміти процес досягнення вказаної мети завдяки використанню відпо­відних заходів, у тому числі й правових. При цьому існують дві форми реалізації принципів екологічного права: 1) ті, що закріплені в нормах права; 2) такі, які не знайшли відображення в актах.

Спробуємо зробити певні узагальнення для проведення подальшо­го дослідження. Принципи природного екологічного права - інформа­ційне віддзеркалення в природно-правовій доктрині і в самому праві, а в подальшому і в позитивному екологічному, основних правових зв'язків, реально існуючих у правовій системі. Щоправда, вихідні по­ложення, із яких еволюціонували принципи природного права, певною мірою можна розглядати як міжгалузеві принципи, проте є і такі, які властиві безпосередньо екологічному праву як самостійній галузі, окремим його інститутам. Повторимо, що принципи природного еко­логічного права за своєю екологічною, соціальною й економічною значимістю досить різноманітні. Незважаючи на те, що вони виплива­ють із загальнолюдських принципів, їм притаманні певні особливості.

1. Принципи природного права існували до (й поза) законодавства у формі відносин на основі багаторазового повторення і захисту дер-

жавою конкретних екологічних дій або екологічних відносин. Із появою держави право найчастіше закріплюється в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (державне право). Природне право, судова практика, прецедентне і звичаєве право, які мають нормативну природу, можуть діяти (чи діють) і поза законодавством (позазаконо- давче право). Поза правом можуть існувати такі важливі, формально не визначені складові права, як правовідносини, природні права, пра­восвідомість, природно-правова доктрина та ін. Така можливість є до­статньою підставою для того, щоб не погоджуватися з вузьким, фор­мальним розумінням права [1092].

2. Ці принципи можуть базуватися на екологічному законодавстві (принципи законодавства із природним змістом, спрямованістю) або бути правовою ідеєю, не закріпленою позитивним правом, але вона може слугувати надалі орієнтиром для розвитку цього законодавства (доктринальні природно-правові принципи). Природні екологічні принципи є основою для формування принципів природно-правової доктрини, концепції та стратегії екологічної політики держави, по­дальшої систематизації екологічного законодавства.

3. Вони відбивають суть явищ, в основу яких покладено екологічні об'єкти, що складають єдину екосистему з властивими тільки їй особ­ливостями. Людина й інші суб'єкти як носії природних екологічних прав можуть бути й об'єктом, і суб'єктом екологічних відносин - вре­гульованих і не врегульованих нормативно-правовими актами, з при­воду яких можуть виникати і не виникати екологічні правовідносини.

4. Слід ураховувати екологічний чинник та імперативний характер екологічних відносин, питому вагу контрольних функцій з боку органів державної влади у сфері використання, відтворення, збереження, охо­рони природних ресурсів, екологічної безпеки. Особливу увагу варто приділити й дихотомії методів, притаманних саме екологічному праву (хоча деякі фахівці вважають доцільним вести мову про один змішаний метод еколого-правового регулювання).

5. Більшість екологічних принципів спрямовано на забезпечення екологічної безпеки, охорону довкілля й людини в державі з метою ство­рення безпечного середовища для її життя і здоров'я, тобто основопо­ложних природних прав, визнаних усіма концепціями природного права.

6. Необхідно орієнтуватися на пріоритетність прав громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Цей принцип випливає із за­гального конституційного принципу (ст. 3) про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнають­ся в Україні найвищою соціальною цінністю», а також забезпечується статтями 16 і 50 Основного Закону та має природну спрямованість.

7. При дослідженні принципів природного екологічного права важливо також брати до уваги закони природи, бо вони зумовлюють зміст названих принципів, є основою для їх формування. Перелічимо лише основні закони, які знайшли своє віддзеркалення в сучасному екологічному законодавстві: внутрішньої динамічної рівноваги; гене­тичної різноманітності; історичної необхідності; кореляції; обмеже­ності природних ресурсів; необмеженості прогресу; мінімуму; опти- мальності; ґрунтовтомлення; рівнозначності умов життя та ін. [633, с. 32-39]. Американський учений Б. Коммонер сформулював чотири відомі закони екології: 1) все пов'язано зі всім; 2) все повинно куди- небудь діватися; 3) природа краще «знає»; 4) ніщо не проходить без­слідно (за все необхідно платити). Як указує Н. Ф. Реймерс, перший закон Б. Коммонера близький, по суті, до закону внутрішньої динаміч­ної рівноваги; другий - до цього ж закону і закону розвитку природної системи за рахунок навколишнього середовища; третій - оберігає нас від самовпевненості; проблему четвертого розглядають закон внутріш­ньої динамічної рівноваги, закони константності й розвитку природної системи. При виокремленні принципів екологічного права слід урахо­вувати не тільки загальні (універсальні), а й спеціальні закони при­роди, зважаючи на специфіку природного об'єкта [913].

Закони природи є базовими й самостійними факторами, що впли­вають на формування принципів природно-правової доктрини. Уза­гальнюючи додамо, що закони природи впливають на формування еколого-правових принципів і потім виявляються в них, набуваючи завдяки цьому правової форми. Наприклад, принцип правового забез­печення гармонійної взаємодії суспільства і природи, який виводиться з преамбули Закону України «Про охорону навколишнього природно­го середовища»; принцип підтримки екологічної рівноваги на терито­рії України, закріплений у ст. 16 Конституції України, та ін.

8. Система принципів екологічного права - це категорія динамічна (так званий динамізм системи принципів екологічного права), їх іс­нування пов'язано з певними соціально-економічними й історичними умовами. Нині на принципи екологічного права суттєво впливає ре­цепція природного права, що призводить до появи нових принципів, переоцінки цінностей і вдосконалення їх системи.

9. Система принципів екологічного права знаходиться в діалектич­ній єдності, а самі принципи є взаємодоповнюючими та взаємостиму- люючими, сприяють узгодженості низки питань на міжгалузевому рівні при врахуванні загальновизнаних концептів природного права.

Продовжуючи розгляд питання, вкажемо, що при визначенні право­вих екологічних принципів, принципів екологічного права та законо­давства доцільно брати до уваги концепти, розроблені Л. Л. Фуллером, який розумів природне право як внутрішньо моральне ядро закону і висунув вісім принципів: а) загальність; б) відкритість (доступність закону для тих, кого він стосується); в) передбачуваність юридичної дії (загальна заборона на зворотну силу закону); г) ясність і зрозумілість закону; д) відсутність протиріч; е) відсутність нездійсненних вимог; ж) постійність у часі (відсутність частих змін); з) відповідність між офіційними діями і декларованим правом. Щоправда, учений уточнює, що ці принципи (чи умови) не є максимами субстанціонального при­родного права у значенні ідеалів, що надихають суспільство, а являють собою процесуальне природне право [1075]. У сучасних суспільних реаліях із багатьма висновками, висловленими науковцем, частково можна погодитися. Перераховані принципи також можна назвати міні­мальними, або необхідними (істотними), компонентами ефективно функціонуючої сучасної правової системи, тобто вони повинні стати основою формування правової системи сучасної держави.

Якщо говорити про принципи природного права в екологічних правовідносинах, то слід виокремити дві провідні групи залежності від індивідуальних і колективних начал суспільства, співвідношення приватних та публічних інтересів: а) пов'язані з еколого-правовим статусом громадян (наприклад, деліктоздатність), до них належать рівність усіх перед законом, охорона прав особи, заборона порушува­ти чуже право тощо; б) випливають з необхідності організовувати громадянське суспільство, тобто регулюють суспільні відносини, що виникають між суб'єктами з приводу забезпечення екологічної без­пеки, приналежності, використання, відтворення (відновлення) при­родних об'єктів і комплексів, охорони, а в певних випадках захисту людини, навколишнього природного середовища від шкідливого впли­ву з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків і задоволення екологічних та інших інтересів (наприклад, необхідність обмеження певних особистих прав і свобод, право влади застосовувати примусові заходи тощо).

Розглянемо деякі принципи екологічного права, які віднесені до природних або мають природно-правову спрямованість. Провідним із них є принцип правового забезпечення досягнення гармонійної взаємо­дії суспільства та природи, що тісно пов’язаний із парадигмою стало­го розвитку, яку міжнародне співтовариство обрало наприкінці ХХ ст. і яка залишається актуальною й досі. Відповідно до преамбули Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» охо­рона навколишнього природного середовища, раціональне викорис­тання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєді­яльності людини - невід’ємна умова сталого економічного й соціаль­ного розвитку нашої держави.

З огляду на це Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015 схвалено Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020» [1000]. Варто додати, що парадигма сталого розвитку тісно пов’язана з прин­ципом гармонійної взаємодії суспільства й природи, становить основу для виникнення та формування інших принципів, які забезпечують гармонізацію суспільства і природи, належать до принципів законодав­ства, так званих принципів-ідей. На законодавчому рівні такий саме припис міститься й у преамбулі Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища», що цілком виправдано, бо він ґрунтується на природно-правових засадах і має всезагальну значущість і цінність. Однак досі не існує єдиної точки зору щодо його тлумачення, а деякі фахівці взагалі вважають недоцільним його законодавче закріп­лення, пояснюючи це тим, що гармонійність взаємодії суспільства і при­роди - це об’єктивно існуючий зв’язок суспільства і природи, який пе­редбачає узгоджену діяльність людей щодо природи з дотриманням законів природи, екологічно сприятливої експлуатації природних ресур­сів, їх відтворення й охорони. Ураховуючи це, не випадково в еколого- правовій літературі звертається увага на основні компоненти гармоніза­ції суспільства й природи: раціональне природокористування; якість природного середовища; оптимальний соціально-економічний розвиток регіонів; рівень здоров’я населення; стан трудового потенціалу та ін.

Як зазначає Н. О. Мартинова, тлумачення терміна «сталий» спро­вокувало безліч дискусій. У наукових колах існує низка визначень словосполучення «сталий розвиток», тлумачення якого постійно вдо­сконалюється й доповнюється. Можна припустити, що відсутність загальноприйнятого трактування, закріпленого в дефініції, пов’язана з його складністю, оскільки це поняття охоплює численні аспекти роз­витку цивілізації і стосується майбутнього людства, яке має властивість розвиватися різнобічно та непередбачувано. У цілому термін «сталий розвиток» має англійське походження - sustainable development, де sustainable означає підтримувальний, тривалий, сталий, безперервний, а development - розвиток, розробка, створення, освоєння, побудова, удосконалення, зростання, формування, розширення та ін. Проте в офі­ційно прийнятих перекладах із різних мов світу його трактують не­однаково. Наприклад: з французької він перекладається як довготри­валий розвиток, з італійської - розвиток, що заслуговує на підтримку, з німецької та японської - тривалий розвиток, зі шведської - сталий розвиток, з норвезької - міцний розвиток [581, с. 15-16]. Одні дослід­ники наголошують, що ці два поняття є взаємовиключними, оскільки, якщо є розвиток, то стабільності вже бути не може. Інші, навпаки, відстоюють думку, що сталий розвиток інтерпретується як характерис­тика процесу, що формує позитивний тренд розвитку певних параме­трів територіальної соціально-економічної системи [147].

Так, у дисертаційному дослідженні І. В. Андрусяк виокремлено п'ять етапів еволюції концепції сталого розвитку: 1) підготовчий етап, зумовлений необхідністю розгляду теорій, які частково описували окремі аспекти взаємозв'язку «людина - природа - суспільство»;

2) етап зародження концепції сталого розвитку, який ознаменований заснуванням Римського клубу і проведенням першої Конференції ООН з довкілля, коли глобальні проблеми були підняті на світовому рівні;

3) етап формування концептуальних засад, який характеризується ви­значенням поняття «сталий розвиток» Комісією Брундтланд, прийнят­тям «Порядку денного на XXI століття» задля досягнення сталого розвитку, створенням Комісії ООН зі сталого розвитку та цілою епо­хою, започаткованою Цілями розвитку тисячоліття; 4) етап зрілості, коли світовою спільнотою було визнано необхідність втілення концеп­ції сталого розвитку, цей етап збігається із проведенням Всесвітнього саміту зі сталого розвитку та прийняттям на наступній зустрічі, яка проходила через 20 років після «Саміту Землі», документа «Майбутнє, якого ми прагнемо»; 5) сучасний етап масового поширення, втілення і реалізації концепції, яка отримала міжнародне схвалення й потребує імплементації на глобальному, національному й мікрорівнях, що сти­мулюється встановленням нових правил для країн, корпоративного сектору і всього суспільства - Цілей сталого розвитку, досягнення яких є першочерговим до 2030 р. [37, с. 7].

Запровадження з 1 січня 2016 р. 17-ти Цілей сталого розвитку, про­голошених у Резолюції «Перетворення нашого світу: порядок денний у сфері сталого розвитку на період до 2030 року», схваленій на Саміті 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у м. Нью-Йорку 25 вересня 2015 р., об'єктивізувало міжнародне визнання концепції сталого роз­витку і набуття нею парадигмального значення в дослідницькій і прак­тичній діяльності. Отже, розроблення управлінських заходів як на рівні держав чи транснаціональних корпорацій, так і на рівні малих і середніх підприємств задля реалізації концепції сталого розвитку актуалізує виокремлення системоутворюючого ядра сталого розвитку, яким є інноваційне забезпечення. Інновації стають джерелом ефектив­них змін і рушійною силою гармонізованого й взаємозалежного со­ціального, економічного, екологічного розвитку суспільства в цілому й особистості зокрема, не збіднюючи їх майбутнього [37, с. 1].

Беручи до уваги наведене, вважаємо за доцільне внести відповідні зміни та доповнення до Закону України «Про основні засади (страте­гію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» щодо поетапного наближення екологічного законодавства до відповід­них директив ЄС у контексті сталого розвитку України, які також стосувалися б визнання оновлених провідних принципів державної екологічної політики, приведення у відповідність та узгодження засад державної та регіональної екологічної політики, оновлення й оптимі- зації системи державного екологічного управління на всіх рівнях, за­провадження екосистемного підходу до управлінської діяльності, прискорення розвитку секторального партнерства в екологічній полі­тиці, формування екологічної мережі, реорганізації системи держав­ного екологічного контролю й обліку.

Крім того, варто закріпити принцип екосистемного підходу в галу­зі екологічних правовідносин, який корелюється з інтегрованим і ди­ференційованим підходами до регулювання екологічних відносин, а також ураховує закони природи. Значення окресленого принципу важливо оцінити для визначення ролі природних екосистем у природі. Безумовно, він потребує окремого наукового дослідження, але його врахування передбачає розгляд об'єкта як складного, багатогранного, різноякісного явища, що складається з елементів/компонентів, при­родних комплексів, екосистем, зв'язки між якими утворюють відносно незмінну структуру і забезпечують її цілісність. Як відзначалося, сут­тєвого доопрацювання вимагають і еколого-правова терміносистема, і понятійно-категоріальний апарат. Ускладнюють застосування екосис- темного принципу чинники, пов'язані з виявленням взаємодії явищ і процесів у довкіллі як в інтегрованому об'єкті правового регулюван­ня, а також поресурсний (галузевий) підхід щодо охорони й викорис­тання земель, вод, надр тощо. Як правило, відсутня і синхронізація відповідних правових режимів використання й охорони природних ресурсів і комплексів. При цьому екологічна система повинна розгля­датися як така, що перебуває в безперервному русі, розвитку, володіє певною автономією, а значення і функції екологічних систем дослі­джуються не лише природничими науками.

Правова сутність принципу екосистемного підходу до правового регулювання охорони довкілля та природокористування, як доречно зазначає М. М. Бринчук, виявляється в необхідності сприйняття й від­дзеркалення в праві будь-якого об'єкта екологічних відносин, який регулюється в тому або іншому нормативному правовому акті, як елементу природної екологічної системи, що знаходиться в постійних зв'язках і взаємодіях з іншими елементами. Відповідно при регулю­ванні цих відносин: а) встановлюються зв'язки цього об'єкта з іншими елементами екосистеми; б) виявлені зв'язки і способи взаємодії вра­ховуються в нормах права; в) формулюються вимоги, що забезпечують збереження всієї екологічної системи [169, с. 50].

Примітно, що об'єктами сучасних міждисциплінарних досліджень стають складні для пізнання системи, у тому числі й екосистема. Озна­йомлення з навчально-методичною, монографічною літературою та іншими науковими працями вчених дозволяє констатувати, що класич­ні теоретико-методологічні підходи до екологічної системи й до еко­логічного права сьогодні як ніколи потребують суттєвої трансформації. Як і будь-яка наука, екологічне право в процесі свого розвитку про­ходить етап акумуляції новітніх проблем, вирішення нестандартних і нетрадиційних питань, що не можуть бути вивчені за допомогою апробованих методів і принципів. За таких умов мотивом для форму­вання стійкої дисциплінарної методології може стати застосування міждисциплінарного наукового пошуку, хоча, на жаль, його активне здійснення поки що гальмується догматичним підходом до пізнання права та визначення його принципів.

Звісно, розглядаючи окреслене питання, не можна оминути того, що в сучасних умовах актуальним стає питання забезпечення доступ­ності закріпленого на законодавчому рівні права загального природо­користування, яке базується на провідних ідеях природного права, основах природно-правової доктрини. Передусім укажемо, що принцип доступності загального природокористування доцільно розглядати як міжінституційний принцип екологічного права і закріпити його у ст. 3 Закону Украйни «Про охорону навколишнього природного середовища» разом із принципом безоплатності загального й платності спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності, а при подальшій кодифікації екологічного законодавства - в ЕК України.

На законодавчому рівні має бути визнаний принцип кореляції, або поєднання прав та обов’язків людини та інших суб'єктів екологічних правовідносин, який формується під впливом природного права, є од­ним із провідних принципів природно-правової доктрини. Реалізація екологічних прав громадян безпосередньо залежить від виконання юридичними і фізичними особами відповідних обов’язків, оскільки немає суб’єктивного права, у тому числі екологічного, без аналогічно­го, адекватного йому екологічного обов’язку, спрямованого на його здійснення прямо або опосередковано. Обов’язки громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища конкретизуються у ст. 12 зазначеного Закону, хоча вже давно назріла необхідність фік­сації саме екологічних обов’язків. При цьому слід звернути увагу на те, що одночасно з ними існують обов’язки в галузі екологічних від­носин із природним змістом, природною спрямованістю. Ці дві кате­горії не є тотожними, остання набагато ширша. Тісне переплетіння моральних і юридичних переконань є відмінною рисою екологічного права і не може не враховуватися при формулюванні екологічних обов’язків.

Крім того, доречно, на наше переконання, вести мову про необхід­ність закріплення принципу добросусідства в екологічних правовідно­синах як основного, засадничого положення природно-правової й еко- лого-правової доктрини. Найбільш ґрунтовно основні положення щодо змісту цього принципу можна вивчити, досліджуючи й аналізуючи приписи ЗК України, точніше гл. 17 «Добросусідство» (ст. 103 «Зміст добросусідства» ЗК України). Щоправда, згадані правові норми по­требують вдосконалення, тому що досі залишаються в певній частині декларативними, відсутній також дієвий механізм їх реалізації. Однак зауважимо, що ці норми (які фіксують правила добросусідства) закрі­плені вперше в ЗК України, раніше добросусідство лише згадувалося серед обов’язків власників земельних ділянок і землекористувачів у п. 8 ч. 1 ст. 40 ЗК України в редакції 1992 р. У ст. 103 встановлюється за­гальне правило, в якому сформульовано пропозицію (швидше навіть обов'язок) землекористувачам і власникам землі обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призна­чення, за яких не будуть порушуватися земельні морально-етичні норми, властиві добросусідським відносинам, і власники й землеко­ристувачі сусідніх земельних ділянок не будуть відчувати незручності у процесі використання належних їм земельних ділянок [362, с. 260­262]. Пам'ятаючи вищенаведене, вважаємо, що в екологічних відно­синах добросусідство необхідно розглядати як сукупність правових норм, звичаїв, якими визначаються межі реалізації права використан­ня природних об'єктів з урахуванням приватного й публічного інтересу, додержанням морально-етичних та організаційних засад (принци­пів) суспільства та вимог екологічної безпеки. У цілому добросусідство в екологічному праві - це складна правова категорія, яку можна розу­міти як: а) провідний принцип екологічного права, який ґрунтується на засадах природного права; б) право (як суб'єктивне, так і природ­не) суб'єкта; в) його обов'язок; г) відповідні екологічні правовідноси­ни; д) правило поведінки; е) комплексний інститут екологічного права і законодавства, формування яких ще триває.

Наприклад, добросусідство відповідно до вимог ЗК України є пра­вилом, Галицький районний суд Івано-Франківської області 27 червня 2017 р. розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Га­личі справу за позовом Особа-1 до Особа-2, третьої особи, яка не за­являє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, - За- луквянської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області про дотримання правил добросусідства, зустрічним позовом Особа-2 до Особа-1 про зобов'язання чинити певні дії, суд на підста­ві наведеного та статей 11, 15, 16, 377, 391 ЦК України, статей 91, 106, 120, 152, 155, 158, 212 ЗК України, керуючись статтями 79, 88, 213-215 ЦПК України, вирішив: позов Особа-1 до Особа-2, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, - Залуквянської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області про дотримання правил добросусідства задовольнити повніс­тю. Зобов'язати Особа-2 дотримуватися правил добросусідства, а саме: зрубати (пересадити) фруктове дерево - грушу, що знаходиться на відстані двох метрів, на відстань трьох метрів від сусідньої суміжної земельної ділянки по вул. Відродження, 5 в с. Залуква Галицького району Івано-Франківської області; зобов’язати знизити висоту огоро­жі 1,57 метра до 1,5 метра, замінивши плити огорожі з металопрофілю без просвітів на світлопроникні матеріали, що не призводило б до затінення земельної ділянки по вул. Відродження, 5, с. Залуква Га­лицького району Івано-Франківської області. Зустрічний позов Осо­ба-2 до Особа-1 про зобов’язання вчинити певні дії задовольнити частково. Зобов’язати Особа-1 дотримуватися правил добросусідства, а саме: зрубати (пересадити) фруктове дерево - черешню, що знахо­диться на відстані двох метрів, на відстань трьох метрів від сусідньої суміжної земельної ділянки та кущі на відстані одного метра від межі сусідньої суміжної земельної ділянки з Особа-2 по вул. Відродження в с. Залуква Галицького району Івано-Франківської області [922].

Не менш важливим із позицій екологічного права є принцип добро­совісності, який, безумовно, має моральну природу, є загальнолюд­ською цінністю природного права, на якій базується природно-право­ва доктрина. Категорія «добросовісність» - це так званий своєрідний етичний корелят позитивного права [216, с. 96, 104], з нею тісно пов’язані заборона зловживання правом, заборона обходу закону, само­захист, виконання договірних і недоговірних обов’язків тощо. Він відо­мий ще римському праву (доктрина добросовісності). Як приклад наведемо рішення КСУ від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офі­ційного тлумачення окремих положень частини першої ст. 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) [928]. У ньому зазначається, що добросовісність є однією із загальноправових засад. Поряд із цим ЦК України (п. 6 ч. 1 ст. 3) відносить зазначену категорію до загальних засад цивільного законодавства. Крім того, Конституцією заборонена недобросовісна конкуренція (ч. 2 ст. 42). Схожі правові приписи містяться й у деяких інших нормативно-правових актах.

Заслуговує на увагу принцип зменшення й оптимізації контрольних і обмежувальних функцій держави у сфері екології. Слід наголосити на необхідності спрощення дозвільної системи щодо спеціального природокористування та приділити більше уваги договірним засадам. У цьому контексті додамо, що саме права людини відображають той факт, що держава обмежує себе за допомогою конституційних заходів (поділу влади) й міжнародного визнання законності основних прав людини (Декларація ООН) [440, с. 203-204]. Для національного права різноманіття зв’язків права з владою замінюється на одне відношення: право і державна влада. Право влади поступово перетворюється на право держави. Використовуючи такі механізми, як конституція, на­родовладдя і поділ влади [19, с. 77], суспільство повільно, але вірно піднімає право над державою. Уявлення про договірний характер від­носин населення і влади відкриває дорогу «епосі контрактивізму», де всі обмеження влади визначені правом. В умовах такого обмеження державної влади повніше розкривається потенціал права, воно набуває характеристик, пов’язаних із плюралістичним суспільством, культура, екологія і цивілізація якого стають рушійною силою формування су­часного права. Вважається, що право може бути визнане соціальним правом, яке звільнилося від надмірного внормування з боку держави, перетворило природне право на критерій розвитку позитивного, що з’єднує традиції та новизну національного, міжнародного і регіональ­ного (наприклад, європейського) права [660, с. 67].

Зупинимося ще на одному моменті. Останнім часом щодо природ­них ресурсів спостерігається тенденція до урізноманітнення форм права власності на природні ресурси і комплекси, спрощення процедур набуття на праві приватної власності, а також на праві оренди при­родних ресурсів і комплексів, постійного вдосконалення системи ор­ганів державного екологічного управління, поступового зменшення їх кількості й реорганізації органів, які дублюють діяльність інших (із цією метою проводиться адміністративна реформа в Україні, її опти- мізація). Проте не слід забувати про екологічний фактор. Природні ресурси і комплекси ніколи не стануть майном у «чистому» вигляді, хоча вони і включені в господарський обіг. Отже, і функція контролю не втратить свого значення й актуальності, вона буде наповнюватися новим змістом, хоч і зазнає істотної модернізації через об’єктивні економічні, соціальні, політичні, екологічні та інші фактори.

Варто звернути увагу на функції принципів екологічного права. Цілком виправданою є позиція С. Є. Фролова, який зазначає, що функ­ції принципів права - це відносні відособлені напрями їх дії на суб’єктивну й об’єктивну реальність, у результаті якої відбуваються певні зміни в різних сферах суспільної життєдіяльності [1072, с. 5]. Вважаємо, що окреслена проблема повинна стати об’єктом окремого наукового дослідження.

Як зазначає Е. В. Скурко, основною функцією принципів права у «сфері права» і правовій системі в цілому може бути визнана інте­граційна (курсив наш. - Г. А.), суть якої полягає в тому, що за допо­могою принципів права забезпечується єдність «сфери права» через діалектику права об’єктивного і суб’єктивного, єдність «правового простору», а також спадкоємність у розвитку правової системи [970, с. 46]. При цьому дослідник виокремлює регулятивну, кореспондуючу їй охоронну, комунікативну функцію і функцію систематизації (об’єктивного) права на міжгалузевому рівні (курсив наш. - Г. А.). На­голосимо, що разом із правовими нормами принципи права мають значну інформаційну, орієнтаційну та регулятивну дію на свідомість і поведінку [1024, с. 242].

Науковий аспект досліджуваної проблеми залишається актуальним через те, що при аналізі принципів природного права, природно-право­вої доктрини в екологічному праві, їх змісту застосовується методоло­гічний прийом розмежування всіх принципів за певними ознаками і критеріями, а також установлення їх взаємозв’язку.

Практичне значення полягає в тому, що науково обґрунтовані пра­вові принципи, правові ідеї природного права, природно-правової доктрини закладаються в основу кодифікації екологічного законодав­ства, а це надалі сприятиме оптимальному застосуванню еколого-пра- вових норм, приписів, які забезпечують екологічну рівновагу, гармо­нійну взаємодію природи і суспільства, раціональне й ефективне ви­користання природних ресурсів, при дотриманні вимог екологічної безпеки, належної охорони навколишнього природного середовища.

Спираючись на наведене, вважаємо за доцільне погодитися з тим, що завдяки залученню до принципів екологічного права засад при­родно-правової доктрини стануть можливими: а) правильне тлумачен­ня юридичних норм; б) подолання суперечностей і прогалин в еколо­гічному законодавстві; в) подальша кодифікація екологічного законо­давства.

При проведенні подальших наукових досліджень у сфері принципів екологічного права з позицій природно-правової доктрини необхідно враховувати висновки, отримані З. С. Байніязовою щодо принципів пра­вової системи (курсив наш. - Г. А.), а саме проаналізовані вченою по­няття стають складниками національної правової системи. Дослідниця виокремлює їх найважливіші риси, як-от: 1) фундаментальні начала правової системи, на підставі яких відбуваються генезис, розвиток, функціонування (тріада, властива кожному явищу буття) правових фе­номенів; 2) основа формування правової системи в цілому й усіх її скла­дових, а суть принципів полягає в ідеї; 3) орієнтир для правової системи

в цілому і стосовно її окремих юридичних компонентів (явищ); 4) за- садничі (стратегічні) пріоритети розвитку правової системи; 5) правила поведінки, що стоять вище за приписи приватного рівня; 6) найважливі­ші основи збалансованого стану всієї правової системи; 7) обов’язкова умова ефективності правової системи, її успішного функціонування і розвитку; 8) регулятор правової системи [104, с. 138-140].

Доречною вважаємо трансформацію в екологічне право висновків щодо принципів, запропонованих С. І. Максимовим. Так, науковець наголошує, що вони є структурним і логіко-смисловим компонентом, у якому й за посередництвом якого реалізується єдність «природного» права як сутності й морального змісту права «позитивного», зв’язок з останнім (позитивним правом) як явищем і формою вияву цієї сут­ності [556, с. 171-172].

З огляду на положення ст. 3 Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» щодо основних принципів охоро­ни навколишнього природного середовища¹ зауважимо, що при по- ^[54]

дальшій кодифікації екологічного законодавства (створенні ЕК Украї­ни) з урахуванням доктринальних природно-правових підходів доцільно буде закріпити статтю «Принципи екологічного законодав­ства», установити їх ієрархію, створити підґрунтя для їх розвитку в поресурсовому законодавстві. Ураховуючи вищезазначене, вважаємо доречним унормувати такі принципи:

- дотримання прав людини на безпечне довкілля;

- додержання моральних засад суспільства при здійсненні еколо­гічних прав;

- першочерговості забезпечення безпечних умов для життєдіяль­ності людини;

- пріоритету публічних екологічних інтересів при взаємодії сус­пільства й природи;

- свободи реалізації правомочностей власника щодо володіння, користування й розпорядження природними ресурсами з урахуванням публічних інтересів суспільства та інтересів нинішнього і майбутніх поколінь;

- забезпечення екосистемного підходу при забезпеченні й регулю­ванні екологічних правовідносин;

- правового закріплення комплексного використання природних об'єктів і синхронізації їх правових режимів;

- поєднання екологічних прав і обов'язків людини;

- недопущення зловживання екологічними правами;

- невід'ємного суверенітету держави над своїми природними ре­сурсами;

- збереження екологічних функцій природних об'єктів як сере­довища життєдіяльності;

- загальнодоступності використання природних об'єктів права власності Українського народу відповідно до закону;

- поєднання особливостей природних об'єктів як природних ре­сурсів і одночасно нерухомого майна, об'єкта права власності та інших прав;

- гарантованості й непорушності права власності на природні ресурси і комплекси;

- неприпустимості незаконних обмежень права власності на при­родні ресурси та комплекси;

- дотримання правил добросусідства при використанні природних ресурсів;

- забезпечення добросовісності при реалізації екологічних прав та виконанні екологічних обов'язків;

- участі громадськості у формуванні державної екологічної полі­тики й екологічному управлінні;

- забезпечення гарантій прав на природні ресурси;

- неприпустимості свавільного втручання в особисті екологічні права людини;

- запобігання екологічній шкоді;

- відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законо­давства про охорону довкілля;

- незворотності юридичної відповідальності за порушення вимог екологічного законодавства;

- раціонального, ефективного, екологозбалансованого права при­родокористування;

- судового захисту екологічних прав та інтересів;

- закон не має зворотної сили, якщо інше не встановлено законом, тощо.

На підставі проведеного наукового дослідження можна зробити такі висновки: по-перше, принципи екологічного права постійно роз­виваються, вони є динамічними категоріями, їх становлення й форму­вання проходить з урахуванням природно-правових підходів, вони суттєво впливають на формування екологічної політики держави та кодифікацію екологічного права.

По-друге, принципи природного права, що закладені у природно- правову доктрину, визначають загальну спрямованість і тенденції розвитку правових систем і їх частин, включаючи галузь екологічного права. Вони є загальнонауковою категорією.

По-третє, принципи природного права й природно-правова доктри­на слугують основою об’єднання окремих норм у єдину систему еко­логічного права як самостійну галузь права.

По-четверте, провідні, загальнолюдські правові ідеї природного права (принципи природного права) і природно-правової доктрини властиві не лише екологічному, а й іншим галузям права. Їх можна розглядати як міжгалузеві принципи, вони, крім того, виявляються на галузевому, підгалузевому та інших рівнях. Як уже зазначалося, еко­логічне право є самостійною галуззю права з внутрішньою диферен­ціацією, тому воно має підгалузеву й інституційну структуру. На всі ці утворення також поширюються принципи природного права, природ­но-правової доктрини, тобто природно-правові підходи в чинному екологічному законодавстві втілюються в міжгалузевих, галузевих та інших принципах.

По-п’яте, доцільно підтримати й розвинути дуалістичну концепцію, відповідно до якої основоположні (загальні) принципи права, які роз­роблені з урахуванням положень природно-правової доктрини, можуть використовуватися у двох значеннях: і як зміст права, і як його форма (джерело).

По-шосте, сприяють кращому розумінню та з’ясуванню змісту, сутності екологічного законодавства, а також застосуванню норм при вирішенні питань, не врегульованих екологічним законодавством.

У сучасних умовах можна стверджувати, що в Україні не тільки продовжує формуватися, а й уже функціонує система принципів еко­логічного права й законодавства. Для ефективності врегулювання відповідних відносин бажано, щоб вона була сталою і стала запорукою для подальшої систематизації екологічних нормативно-правових актів, ґрунтувалася на положеннях концепції природного права, природно- правової доктрини, європейських правових цінностях.