Об’єктний склад природно-правових екологічних відносин: загальна характеристика

Домінуючим підходом в екологічній науці все ще залишається такий: природні об’єкти виступають невід’ємними компонентами нав­колишнього природного середовища (зараз багато науковців наполя­гають, що вже прийшов час для того, щоб вести мову про «довкілля»), а природні ресурси утворюють частину природних об’єктів, які ви­користовуються як джерела задоволення різних інтересів людини.

«використанням» - природний ресурс. Поняття «природний об'єкт» відбиває переважно екологічний фактор. Під природними об'єктами розуміють складову навколишнього природного середовища або все довкілля у цілому, що охороняється нормами екологічного права, наді­лені ознаками природного походження, що перебувають в єдиному екологічному зв'язку, можуть виконувати різноманітні екологічні функції і забезпечувати якість середовища існування людини. У свою чергу, відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» природні ресурси поділяються на ресурси загальнодержавного й місцевого значення (ст.

Однак В. В. Курзова наполягає, що природні об'єкти - конкретні локалізовані у просторі і часі первні природи, включені до екосистеми, що характеризуються однорідністю правового режиму. Природні (або природні осуспільнені) комплекси - системи окремих природних об'єктів, або природних і штучних висаджених людиною рослин у їх взаємозв'язках: а) природа в цілому - сукупність об'єктів матеріаль­ного світу, що не створені працею людини; б) довкілля - все те, що оточує людину; в) навколишнє природне середовище - сукупність природних і природно-суспільних умов і процесів, природних ресурсів і природних комплексів, урочища, екосистеми (сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів на певній ділянці, яка характеризується ста­більністю і чітко функціонуючим внутрішнім кругообігом речовин), біогеоценози, ландшафти (як природні, так і антропогенні, тобто ство­рені або змінені людиною) тощо. А природні ресурси - це однорідні складові природи (відповідних природних об'єктів), що перетворю­ються у складі екосистеми і придатні для задоволення певних матері­альних, економічних, культурних потреб та інтересів людини: землі (ґрунти), надра (корисні копалини), води, атмосферне повітря, пові­тряний простір, клімат, радіочастотний ресурс, енергетичні ресурси, у тому числі альтернативні джерела енергії, тваринний світ, рослинний світ (лісова та інша рослинність) [328, с. 41]. Наведені дефініції по­няття «природні об'єкти», «природні комплекси»¹, «природні ресурси» ^[68]

та інші (екосистема, ландшафт), запропоновані в навчальному посіб­нику, доволі дискусійні, їх тлумачення є суперечливими і, безумовно, потребує уваги в контексті проведення подальших наукових дослі­джень.

Повертаючись до висновків, отриманих В. М. Єрмоленком, що при­родні ресурси - створені природою запаси корисних речовин певного виду, які є засобом, джерелом доцільної людської діяльності, зазна­чимо, що, на думку науковця, головною ознакою природного ресурсу є його незайманість людиною, непорушність, первісний стан.

Вихідним пунктом для характеристики економічного й правового режиму природних об'єктів є розроблена у філософії класифікація предметів матеріального світу на об'єкти природи і товарно-матеріаль­ні цінності, режим яких не ідентичний. У наукових роботах у 80-х рр. XX ст. зазначалося, що природні об'єкти є виключною власністю держави, не мають вартості, не є товарами, виведені з-під прямого впливу закону вартості, що зумовлює неможливість їх відчуження в порядку цивільно-правових угод, закріплених у законодавстві [506, с. 16]. У сучасних умовах ряд зазначених положень не відповідає дій­сності і приписам чинного законодавства.

Вбачається за доцільне додати, що у процесі наукового досліджен­ня В. М. Ермоленко виокремив три концептуальних підходи до визна­чення юридичної природи природних ресурсів, а саме: «1) цивілістич- на доктрина надає будь-якому природному ресурсу виключного речо­вого характеру» (цит. за: [269]); 2) в еколого-правовій науці переважає підхід, згідно з яким природний ресурс має змішану правову природу, коли перший має речову природу внаслідок дії цивільного законодав­ства, щодо якого природоресурсне законодавство є спеціальним (цит.

В. І. Андрейцев окремо правову категорію «природний ресурс» досліджував у своїй монографії «Екологічне право і законодавство суверенної України: проблеми реалізації державної екологічної полі­тики» [29, с. 216-229]. Науковець доводить свою позицію також через те, що земля, як і інші природні ресурси, мають біологічну й екологіч­ну, а також матеріально-правову природу, а не майновий характер, вони можуть бути віднесені до загальної категорії нерухомості, але не в тому розумінні, як визначено ЦК України, оскільки це може призвести до штучної заміни фізичної і правової природи й відповідного правового режиму [29, с. 240]. Як зазначає В. М. Ермоленко, у своїх дослідження В. І. Андрейцев зупинився на матеріально-правовій природі природних ресурсів, яку протиставив майновій (речовій), але слово «матеріально- правова» не є антитезою «речовій» природі, адже остання є також і матеріально-правовою [340, с. 75]. Виходячи з цього, науковець про­понує власний четвертий підхід до визнання юридичної природи для використання терміна «природний ресурс», а саме «базисний», через здатність будь-якого ресурсу виступати базисом для людської діяль­ності, зокрема, для одержання (виробництва) відповідних речей. У цьо­му процесі природні ресурси відіграють щонайменше подвійну роль, як: територіально-географічний базис розміщення і функціонування виробничих сил; сировинний базис для забезпечення виробничої скла­дової суспільних відносин [340, с. 75].

Вбачається вчасним і переконливим виокремлення істотних ознак, а, виходячи з цього, і трактування терміна «природні ресурси» як до­сить самостійних об’єктів нормативно-правового регулювання. Як зазначав В. І. Андрейцев, природні ресурси - природні блага та об’єкти, які поширені у межах території України, вільній (морській) економіч­ній зоні та континентальному шельфі, мають споживчі властивості і можуть використовуватися на підставі права власності, права загаль­ного або спеціального природокористування для задоволення еколо­гічних, економічних, соціальних та інших життєво забезпечувальних потреб [29, с.

Розглядаючи це розмежування, не можна не відмітити, що одні й ті самі компоненти довкілля можуть виступати як у вигляді природного об’єкта, так і як природні ресурси (земля, ліси, водні об’єкти і т. п). Відповідно морфологічно стосовно одного й того самого об’єкта мо­жуть складатися різнорідні суспільні відносини, які регулюються різними галузями права і законодавства (не випадково критерієм роз­межування галузей права виступає не об’єкт, а предмет правового регулювання). Крім того, щодо одного і того самого об’єкта виникають різні за своїм характером і галузевою приналежністю відносини, як правові, так і природні, природно-правові. Виходячи з цього, різно­манітним буде і зміст цих відносин, тобто сукупність прав і обов’язків їх учасників. Екологічні права й обов’язки з цієї точки зору виникати­муть із приводу різних компонентів довкілля як природних об’єктів, права природокористування - у зв’язку з їх використанням як природ­ного ресурсу, майнові - з приводу володіння, користування і розпо­рядження цими компонентами [192].

Вважаємо за доцільне додати, що з позицій природно-правової доктрини екологічного права до природних ресурсів треба відносити природні умови, корисні властивості природних ресурсів як найваж­ливіших компонентів навколишнього природного середовища (здат­ність зменшувати негативні наслідки природних явищ, захищати, за­побігати забрудненню навколишнього природного середовища й очи­щати його, сприяти оздоровленню населення і його естетичному вихованню тощо), що використовуються для задоволення суспільних потреб й матеріальних, рекреаційних, естетичних, культурних та інших інтересів суспільства в цілому.

Наприклад, що природні об'єкти, хоча й прирівнюються в ЦК України до речей (майна), однак залишаються об'єктом «особливого роду», продовжуючи розвиватися за своїми природними законами, бо природа не є результатом діяльності людини, а майнові об'єкти не так уніфіковані, як екологічні. Отже, головним критерієм розмежування сфери цивільного й екологічного права є знаходження відповідного природного об'єкта у взаємозв'язку з природним середовищем.

Складниками природних об'єктів виступають природні комплекси - сукупність взаємопов'язаних частин природних об'єктів, виділених з метою створення заповідної території. Зупинимося на природних комплексах, які вважаємо об'єктом природних екологічних відносин, особливо в контексті правової охорони. Перш ніж навести їх визна­чення зауважимо, що ландшафт - це територіальна система, яка скла­дається із взаємодіючих природних компонентів. Відповідно до Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затвер­джених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово- комунального господарства України від 10 квітня 2006 р. № 105, ланд­шафт розглядається як природний територіальний комплекс, ділянка земної поверхні, обмежена природними рубежами, у межах якої при­родні компоненти (рельєф, ґрунт, рослинність, водойми, клімат, тва­ринний світ), а також штучні або антропогенні (забудова, дороги, сільгоспугіддя тощо) перебувають у взаємодії і пристосовані один до одного [767]. Водночас природний ландшафт - цілісний природно- територіальний комплекс з генетично однорідними, однотиповими природними умовами місцевостей, які сформувалися в результаті вза­ємодії компонентів геологічного середовища, рельєфу, гідрологічного режиму, ґрунтів і біоценозів. При цьому ценоз (біоценоз) - історично утворена сукупність видів рослин і тварин, що населяють ділянку з більш-менш однотипними умовами існування (біотоп).

Досить новим терміном, що використовується на позначення об’єктів екологічного права і пов’язаний з ландшафтною характерис­тикою, є природний регіон - природно-територіальне утворення знач­ної площі, суцільність якого визначається характерними для нього фітоландшафтними, фізико-географічними, адміністративними й ін­шими ознаками, характеризуються типовими й унікальними природ­ними комплексами, різноманітним рослинним і тваринним світом і виконує регіональну екостабілізуючу роль.

Зазначимо, що коло об’єктів, із приводу яких виникають екологіч­ні відносини, продовжує розширюватися: виникають нові сфери гос­подарської діяльності, які повинні відповідати вимогам забезпечення екологічної безпеки. Об’єктами природного права визнається не тіль­ки навколишнє природне середовище, а й матеріальні об’єкти, створе­ні людиною, виробниче і житлове середовище, тобто те середовище, яке раніше традиційно не належало до предмета екологічного права. Пояснюється це тим, що сфера виникнення і поширення шкідливих впливів (шум, вібрації, магнітні поля тощо) не може бути обмежена тільки природним середовищем¹, а поступово входить до кола еколого- правового регулювання. Як свідчить аналіз чинного екологічного за­конодавства, сфера об’єктів еколого-правової охорони набагато ширша, ніж перелік об’єктів права природокористування. Саме в результаті експлуатації природних ресурсів (у деяких випадках це не регламен­тується законодавством) виникає необхідність в охороні й захисті ряду природних екологічних прав та природних об’єктів, що знаходяться в екологічному взаємозв’язку. Звісно, господарська діяльність людини впливає на все навколишнє природне середовище, а не тільки на окре­мі види природних об’єктів.

Виходячи з цього, основним у природному праві є відображення в ньому специфічних вимог життєдіяльності людей. Цілком логічно, що теоретичні підходи до нього наклали свій відбиток на конструкцію безпосередньо прав людини на використання, експлуатацію природних ресурсів, їх охорону від знищення, пошкодження, забруднення, запо­діяння шкоди. Як уже неодноразово наголошувалося, природні права ^[69] є базовою складовою всіх галузей права, але найбільше вони близькі екологічному праву. Реалізація природних екологічних прав створює необхідні передумови для здійснення майже всіх інших прав та задо­волення інтересів індивіда. На проблеми цих прав все частіше зверта­ється увага у зв'язку з розвитком людства, суспільства, економіки.

Більш того, природне право буде предметом вивчення доти, поки існуватимуть законодавчі помилки, які викликають ряд суперечностей і ведуть до зменшення ваги загальнолюдських цінностей, характерних для певного історичного етапу еволюціонування суспільства, а також невідповідності окремо взятих норм законодавства. Екологічні суспіль­ні відносини складаються між людьми з приводу предметів матеріаль­ного світу і пов'язані з їх використанням, а отже, пов'язані із реаліза­цією природних екологічних прав та повинні відповідати їм.

Стосовно визнання людини та її прав об'єктами еколого-правового регулювання, зауважимо, що це питання постійно викликає полеміку. Варто зазначити, що права й об'єкти як правові категорії не тотожні за походженням, саме охорона довкілля може здійснюватися в інтересах благополучного існування людства. При цьому деякі автори вважають, що людина (перша точка зору) не є об'єктом охорони довкілля, а ним швидше за все є екологічні й санітарні права громадян [882, c. 85]. Безумовно, ця теза досі залишається дискусійною.

Так, у ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» закріплено, що об'єктом охорони від негативного впливу є здоров'я й життя людей, адже в самому екологічному праві ставлення до людини досить специфічне. Крім того, особливе стано­вище людини пояснюється визнанням її сполучною ланкою між при­родою й суспільством; органічною, невід'ємною частиною як природи, так і суспільства. Сама сутність людини є біосоціальною. З урахуван­ням біосоціальної природи й сутності людини важливим у теоретич­ному й практичному відношенні в екологічному праві, науці й галузі права є питання щодо людини як об'єкта охорони й об'єкта екологічних відносин (друга точка зору) [170, с. 2]. Деякі науковці (наприклад, М. М. Бринчук) пропонують життя і здоров'я людини розглядати як додатковий об'єкт екологічного права, що перебуває в тісному зв'язку з навколишнім природним середовищем як істотною умовою забез­печення її життєдіяльності і зазнає його безпосереднього впливу (тре­тя точка зору). Будучи істотою біосоціальною, людина та її інтереси в екологічному праві виступають одночасно і об'єктами опосередко­ваної охорони [171]. Як наголошують О. Л. Дубовик, Л. Кремер, Г. Люббе-Вольфф, включення людей як виду, складової природи до­цільно, бо людина - це частина природи, а право завжди передбачало як об’єкт своєї охорони життя і здоров’я тощо [310, с. 28].

Конституційне право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля - це об’єкт правового регулювання нормативних актів і в галузі санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, і у сфері охорони навколишнього середовища. Закріплення істотних положень про екологічні права громадян у Законі України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» є лише одним із підтверджень того, що людина - це об’єкт охорони довкілля. Зауважимо, що забезпечення і регулювання екологічної безпеки зорієнтоване не лише на людину, а й на інші компоненти екосистеми, тобто пріоритетним напрямом сталого екологічного розвитку визнається подолання антропоцентриз­му. Спираючись на викладене вище, вважаємо, що людина та її невід’ємні й непорушні, невідчужувані, тобто природні права висту­пають об’єктом екологічних відносин, здоров’я людини - відсутність шкідливого впливу на головний критерій забезпечення якості довкілля.

Заслуговує на увагу й те, що фахівці в галузі еколого-правової на­уки неодноразово наголошували, що поряд із так званими «класични­ми об’єктами екологічного права» до сфери правового регулювання включаються й нові - клімат, озоновий шар, повітряний простір, на­вколоземний космічний простір, ландшафти, біологічне різноманіття тощо, на яких зупинялися неодноразово в різні часи, але не поставало питання щодо природно-правового характеру відповідних відносин при їх використанні, охороні, забезпеченні екологічної безпеки, за­хисті. Безумовно, ця теза залишається дискусійною. Мабуть, дуже складно дати однозначну відповідь стосовно того, чи є вона беззапереч­ною. Враховуючи все наведене вище, наука екологічного права повин­на презентувати: а) оновлення екологічного права; б) сучасну наукову концепцію й доктрину розвитку галузі екологічного права в умовах економічного й соціального сьогодення; в) співвідношення з іншими галузями права; г) пріоритетні напрями законотворчої діяльності у цій сфері суспільних відносин на найближчу й віддалену перспективи; д) послідовність прийняття екологічних законів з огляду на економіч­ні, соціальні і політичні виклики [770, с. 12-13]. Як справедливо під­креслював О. С. Колбасов у своєму «Заповіті екологам», екологічному праву належить відіграти колосальну історичну роль - стати проти­вагою для решти правових галузей, що перебувають на сторожі май­нового достатку й поєднаної з ним влади [448, с. 90]. Маємо констату­вати, що зараз доцільно застосовувати природно-правову доктрину для пізнання об'єктів екологічних відносин, визначення сутності екологіч­них природно-правових відносин, подальшої систематизації екологіч­ного законодавства тощо.

У контексті зазначеного ще раз наголосимо, що не доцільно ото­тожнювати поняття «об'єкт еколого-правового регулювання» й «об'єкт еколого-правової охорони». До останніх переважно відносять ті, які лише нещодавно стали об'єктами екологічного права в контексті їх правової охорони, законодавчого регулювання. Вони виконують функ­цію середовища існування людини, як правило, пов'язані із задоволен­ням біологічних і біологічно-соціальних потреб, прав та інтересів громадян. Крім зазначених, об'єктами еколого-правової охорони ви­ступають інтегровані й особливо охоронювані об'єкти, що задоволь­няють життєво необхідні потреби (естетичні, оздоровчі, рекреаційні, матеріальні, культурні та ін.). Зауважимо, що провідні інститути як права власності, так і права природокористування керуються положен­нями природно-правової доктрини, а вже їх виокремлення пов'язане з виникненням відповідних екологічних відносини, природної спря­мованості. Отже, природне право виступає міжгалузевим «стрижнем», який об'єднує національну правову систему. Зауважимо, що незалеж­но від законодавчого закріплення відповідних правовідносин, природ­ні відносини існували й будуть існувати, трансформуватися і синтезу­ватися в екологічні правовідносини.

Вбачається за доречне надати декілька коментарів щодо повітря­ного простору як об'єкта екологічних природних відносин. Варто звернути увагу на співвідношення правових категорій «атмосферне повітря» й «повітряний простір», які не є тотожними. Атмосферне по­вітря (суміш газів атмосфери) - матеріальний об'єкт, якому притаман­ні склад, щільність, температура, вага; повітряний простір має стабіль­ні параметри (висоту, довжину й ширину) й заповнений мінливою за складом газоподібною сумішшю; сам же по собі він не є самостійною матеріальною річчю [564]. Повітряним простором вважається частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України, у тому числі й над її територіальними водами (територіальним морем), і обмежена вертикальною поверхнею, що проходить по лінії державного кордону України (ст. 1 Повітряного кодексу України) [725]. Так, згаданий Кодекс встановлює правові засади діяльності в галузі авіації. Звісно, державне регулювання як діяльності останньої, так і використання повітряного простору України спрямовані на гаранту­вання безпеки авіації, задоволення інтересів держави, національної безпеки, потреб суспільства й економіки у повітряних перевезеннях й авіаційних роботах. Це цілком логічно, бо саме державі належить повний і виключний суверенітет над її повітряним простором, що є частиною її території (ст. 2).

Відповідно до визначень, що надаються в підручнику «Міжнарод­не повітряне право» за загальною редакцією А. П. Гетьмана, повітряний простір (поза юридичним змістом) - це простір, що займає атмосфер­не повітря. В юридичному (нормативному) змісті його слід розглядати як простір, що входить до складу території державного й міжнародно­го загального користування [600].

Як доречно зауважує В. В. Костицький, якщо «повітряний простір» та «атмосферне повітря» були б взаємозамінними синонімічними по­няттями, проблема суверенітету була зрозуміла. Однак розвиток ат- мосфероохоронного законодавства як сукупності правових актів, що унормовують відносини з охорони повітря, у тому числі й від шумо­вого забруднення, призвів до того, що закріплене в Конституції Укра­їни право власності на атмосферне повітря de facto звелося до права власності на хімічний склад повітря. Як відомо, атмосферне повітря перебуває в постійному русі, а отже, визнання права власності на хі­мічний склад повітря є важливим для держави, оскільки передбачає відповідальність як власника за шкоду, яка може бути заподіяна життю і здоров’ю людей, так і держави за міжнародним правом. Однак сучас­ні наукові досягнення не завжди дозволяють відповісти на питання про, так би мовити, «внесок» економіки тієї чи іншої держави в за­бруднення атмосферного повітря, про сумарний ефект усіх забруд­нень - як принесених з території інших держав, так і тих, що потрапи­ли в атмосферу в результаті викидів підприємств і транспорту України [491]. Науковець наголошує, що право використання повітря і його правова охорона виявилися відірваними одне від одного, на відміну від установлених в інших галузях (земельне право) чи підгалузях, що разом становлять комплексну галузь екологічного права. До цього часу ні в кого не виникало бажання розмежовувати підгалузь надрового права, поділивши на власне надрове право як підгалузь права еколо­гічного й гірниче, спираючись на принципи якого унормовувалися

відносини з використання надр. Морське право, як відомо, включає норми права, за допомогою яких врегульовуються відносини як з ви­користання моря для транспортних потреб, так і його охорони. У май­бутньому цим шляхом мав би піти й розвиток міжнародного повітря­ного права [491]. Наприклад, у навчальному посібнику за загальною редакцією В. В. Костицького розглядаються предмет, методи, принци­пи й система повітряного права України як комплексна галузь, що перебуває у стадії формування, на базі комплексних правових інсти­тутів - авіаційне право та атмосфероохоронне право [724].

Таким чином, норми екологічного права разом із так званими «еко- логізованими» нормами інших правових галузей взаємопов’язані й можуть діяти тільки у комплексі [493, с. 4]. Як зазначає В. В. Кос- тицький, система комплексної підгалузі повітряного права має вклю­чати такі правові інститути, як: а) суверенітет держави на повітряний простір; б) загальні засади використання останнього для господарських потреб; в) екологічна безпека повітряного простору (нинішнє атмос­фероохоронне право); г) авіаційне право (сучасне повітряне право); д) правове регулювання розміщення висотних споруд [493]. Науковець наголошує, що предметом повітряного права нині невиправдано ви­знаються відносини, що складаються в авіаційній сфері. Ймовірно, таке розуміння предмета повітряного права зумовлене сферою дії По­вітряного кодексу України [82, с. 525-527]. У будь-якому випадку у сучасній еколого-правовій доктрині вже зараз повітряний простір став об’єктом правоохоронних екологічних відносин, відносин щодо забезпечення вимог екологічної безпеки. Всі питання, пов’язані з його експлуатацією в процесі господарської діяльності, мають бути еколо- гізованими, тобто підлягати законодавчому регулюванню, й входити до системи екологічного законодавства. На наше переконання, атмос­ферно-повітряні відносини є предметом природного екологічного права й мають стати об’єктом самостійного наукового дослідження.

Не можна залишити поза увагою озонові та кліматичні ресурси планети, зокрема, жваво дискутується питання визнання їх основними компонентами середовища існування людини. Слід додати, що нині актуалізувалося положення стосовно того, чи має бути озоновий шар самостійним об’єктом правового регулювання, чи можливо вирішити завдання його охорони через охорону атмосферного повітря, елементом якого він є. Як вбачається, правовий статус озонового шару суттєво не відрізняється від правового статусу атмосферного повітря, а має лише специфічні властивості, які треба враховувати при охороні й раціональ­ній експлуатації цього природного багатства. До характерних ознак озону, серед іншого, можна віднести його хімічну активність і реакцію з іншими газами. Однак деякі дослідники вважають, що озоновий шар є особливим об’єктом права, оскільки постійно перебуває в русі. Отже, для нього територіальні кордони держав не мають значення, тому щодо нього й установлюється правовий режим, який передбачається між­народними документами і правовими актами кожної держави [82, с. 528].

Зрозуміло, усі наведені наукові погляди мають право на існування, а охорона озонового шару як важливої частини атмосферного повітря - це обов’язок усіх держав. Разом із тим зауважимо, що правова охорона озонового шару в Україні далека від ідеалу, вона потребує суттєвого вдосконалення, адже в чинному законодавстві майже не відображена специфіка цього важливого компонента атмосфери [82, с. 529], об’єкта природно-екологічних відносин, що забезпечує біосоціальне існуван­ня людини. Вирішення цього питання є вкрай важливим, у зв’язку з цим наведемо декілька аргументів.

Озоносфера (озоновий шар) як елемент атмосфери становить тон­кий шар повітря, насичений озоном, що знаходиться на висоті до 50 км. Головна її властивість - це здатність поглинати ультрафіолетове со­нячне випромінювання і значною мірою впливати на існування всього живого на Землі. Незважаючи на значущість для людства, проблема охорони озонового шару Землі достатньо нова, вона почала обговорю­ватися в 60-70-ті рр. ХХ ст. У ст. 1 Віденської конвенції про охорону озонового шару категорія «озоновий шар» трактується як шар атмос­ферного озону над пограничним шаром планети, а поняття «неспри­ятливий вплив» означає зміну у фізичному середовищі або біоті, включаючи зміни клімату, що мають значні шкідливі наслідки для здоров’я людини чи для складу, відновлювальної здатності або про­дуктивності природних і регульованих систем чи для матеріалів, ви­користовуваних людиною [82, с. 529].

Більш широке трактування наведено в дисертаційному досліджен­ні О. В. Ільїної: «озоновий шар» - це хімічне з’єднання молекулярно­го й атмосферного кисню, розташованого в певних межах, на певній висоті стосовно Земної кулі (у тропо- і стратосфері), що виконує охо­ронні функції поверхні Землі від згубного ультрафіолетового випро­мінювання Сонця, забезпечує нормальний екологічний стан для жит­тєдіяльності людей, розвиток рослинного і тваринного світу. Наведене дає дослідниці підстави стверджувати, що саме специфічні природні особливості і властивості озонового шару виділяють його у складі атмосферного повітря в самостійний природний об'єкт, який потребує особливих заходів охорони. Із цим варто погодитися. Самостійність озонового шару підтверджується тим, що він суттєво відрізняється своїм хімічним складом від інших елементів атмосферного повітря, має свої геометричні розміри, кордони й межі розташування. З ураху­ванням цього авторка робить висновок щодо його природної специфі­ки, що він становить самостійний об'єкт правової охорони в системі атмосферного повітря, а відносини з управління ним та його охорони характеризуються певними особливостями. Відокремленість цього природного об'єкта зумовлює необхідність установлення особливого правового режиму, оскільки загальні положення правової охорони атмосферного повітря й управління в цій сфері не спроможні врахува­ти специфіки відповідних відносин [388].

Зважаючи на викладене, можемо констатувати, що необхідно вдо­сконалити правові заходи з охорони озонового шару атмосфери від негативного впливу господарської та іншої діяльності, наприклад: переглянути перелік озоноруйнівних речовин, обіг яких в країні під­лягає державному регулюванню; встановити допустимий обсяг ви­робництва і споживання таких речовин; оформлювати вимоги до обігу озоноруйнуючих речовин, ввести заборони на проектування й будів­ництво об'єктів господарської та іншої діяльності, у результаті якої виробляються озоноруйнуючі речовини і містяться в їх продукції тощо. Захист озонового шару (Регламент (ЄС) № 2037/2000 про речовини, які руйнують озоновий шар (далі - РОШ)). На наш погляд, процес транс­позиції правових вимог, які стосуються РОШ, слід почати з прийняття проекту Закону України «Про охорону озонового шару», приписи якого уточнюватимуться спеціальними постановами Кабінету Міні­стрів України та наказами Мінприроди України, які можуть містити докладні положення, присвячені поводженню з конкретними видами РОШ, видам використання РОШ, процедурам вилучення/повторного використання тощо [629, с. 101].

Наведене виглядає цілком логічним, оскільки на міжнародному рівні вже діє низка актів. Так, до сектору «Зміна клімату та захист озонового шару» належать: Директива 2003/87/ЄС щодо заснування схеми для зменшення викидів в атмосферу парникових газів, торгую­чи в межах Співтовариства та про внесення змін до Директиви Ради 96/61/ЄС зі змінами й доповненнями, внесеними Директивою 2004/101/ЄС; Регламент (ЄС) № 842/2006 про певні фторовані парни­кові гази та Регламент (ЄС) № 2037/2000 про речовини, що руйнують озоновий шар. Акти acquis Communautaire сектору «Зміна клімату та захист озонового шару» можна поділити на дві групи. До першої слід віднести Директиву 2003/87/ЄС і Регламент (ЄС) № 842/2006. Ці два нормативно-правові акти стосуються речовин, які не призводять до руйнування озонового шару, проте спричиняють парниковий ефект. До другої групи належить Регламент (ЄС) № 2037/2000. На відміну від Директиви 2003/87/ЄС і Регламенту (ЄС) № 842/2006, Регламент (ЄС) № 2037/2000 регулює поводження з речовинами, які є шкідливи­ми для озонового шару [629, с. 99-100].

Крім вказаного, в Україні досі не існує нормативно-правової бази, приписи якої передбачали б обмеження чи забезпечували можливості використання торгівлі квотами на викиди. Проте згідно з Угодою про асоціацію законодавство України, яке стосується питань зміни клімату, має бути узгодженим з нормативними актами ЄС задля виконання обов’язків держав.

Стосовно клімату¹ як об’єкта правового регулювання зазначимо, що це поняття є поліаспектним і підходи до його розуміння змінюють­ся на різних етапах розвитку суспільства [879]. Наприклад, у 1979 р. Всесвітньою метеорологічною організацією була створена Всесвітня кліматична програма, реалізація якої у більшості країн світу здійсню­ється в рамках національних кліматичних програм. Зазначимо, що в 1997 р. постановою Кабінету Міністрів України затверджено Кліма­тичну програму України, в якій закріплено, що клімат є одним з основ­них природних ресурсів (курсив наш. - Г. А.), від якого залежать умови життя і діяльності людини, напрями і рівень розвитку економіки. Як природний ресурс клімат може використовуватися на благо людства (курсив наш. - Г. А.)¹. Водночас несприятливі кліматичні явища за­вдають значних матеріальних й екологічних збитків суспільству. Вра­ховуючи те, що клімат виступає одним з основних факторів, які фор­мують природне середовище, навіть незначні його зміни на тлі склад­ної екологічної ситуації в Україні можуть завдати суттєвих соціально-економічних збитків, якщо не вживати комплексу заходів із запобігання їм. Мабуть, саме з огляду на це проблема коливань і змін клімату набула світового значення [825].

Не можна не вказати, що визнанням світового значення проблеми антропогенних змін клімату є те, що 155 країн (у тому числі Украї­на) підписали в 1992 р. Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату, яка підготовлена відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про охорону глобального клімату в інтересах теперішнього та майбутніх поколінь людства. Головна мета Конвенції - розроблення стратегії за­хисту й збереження кліматичної системи, досягнення стабілізації концентрації парникових газів в атмосфері на такому рівні, який би не справляв небезпечного антропогенного впливу на клімат [825].

Наприкінці 90-х - початку 2000-х рр. у відділі кліматології ЦГО під керівництвом О. Є. Пахалюк був підготовлений Кліматичний кадастр України. Макет Кадастру розроблений кліматологами Укр- НДГМІ. Методичний супровід і експертиза проведені співробітника­ми УкрНДГМІ під керівництвом В. М. Бабіченко. У Кадастрі врахо­вано пропозиції фахівців різних галузей економіки, а також рекомен­дації Всесвітньої метеорологічної організації [417]. У Кадастрі вміщені кліматичні характеристики основних метеорологічних пара­метрів, які можуть використовуватися при плануванні, проектуванні об'єктів різного призначення у сфері сільського господарства, тран­спорту, будівництва, експлуатації енергетичних систем, для наукових досліджень, природоохоронних заходів, а також спеціалістами, які займаються гідрометеорологічним забезпеченням різних галузей ^[70] господарства. Кадастр складається із 6 частин: 1) сонячна радіація та сонячне сяйво; 2) атмосферний тиск та вітер; 3) температура повітря та ґрунту; 4) вологість повітря, атмосферні опади та сніговий покрив; 5) хмарність; 6) атмосферні явища та ожеледно-паморозеві утворен­ня [418].

Принагідно зауважити, що в умовах сьогодення клімат став об’єктом правової охорони за законодавством також і пострадянських республік, а саме: Республіки Казахстан (ст. 7 Екологічного кодексу), Республіки Білорусь (ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього середо­вища»), Республіки Туркменистан (ст. 2 Закону «Про охорону приро­ди»), Російської Федерації (ст. 4 Закону «Про охорону навколишнього середовища»). Не є винятком і країни далекого зарубіжжя, наприклад, Японія, Велика Британія та ін. держави.

Як своєрідний підсумок можемо навести тезу К. А. Прохоренко: клімат є новим, особливим об’єктом екологічного права, який задо­вольняє життєво необхідні, природні екологічні права, інтереси та потреби суб’єктів, підлягає комплексній охороні, спрямованій на не­допущення погіршення стану рівноваги кліматичної системи [879, с. 56]. Незважаючи на значущість у сучасному екологічному праві, на жаль, не вироблено єдиного підходу до розуміння сутності й ознак клімату як об’єкта охорони навколишнього природного середовища. У більшості джерел термін «клімат» характеризується крізь призму інституту загального (кліматичні умови) або спеціального (кліматичні ресурси) природокористування й розглядається переважно як джерело споживання для задоволення потреб людини. Зміна клімату розгляда­ється в межах правової охорони атмосферного повітря, озонового шару й переважно в контексті вжиття міжнародних заходів із його охоро­ни [82, с. 529].

Звісно, останнє є цілком логічним, бо охорона атмосферного повіт­ря як міжнародного універсального об’єкта екологічного права остан­нім часом стала предметом тісної міжнародної співпраці багатьох держав світу. Не залишилося це питання поза увагою нормотворців і правників. Україна визначила приматом державної екологічної по­літики в умовах сталого розвитку охорону зміни клімату, яка є спільною проблемою всього людства. Зокрема, наша держава стала третьою європейською країною, котра ратифікувала Законом від 14 липня 2016 р. № 1469-VIII Паризьку угоду (від 12 грудня 2015 р.) [691], від­повідно до якої Україні необхідно буде скоротити викиди приблизно на 70%. Крім того, Угода закріплює новий підхід до зобов’язань Сторін, тобто країни самі встановлюють свої так звані національно визначені внески щодо викидів парникових газів, які будуть переглядатися кож­ні п’ять років із метою підвищення їх амбітності. Угодою також перед­бачено процедури звітності для всіх без винятку її Сторін майже по кожних діях у її рамках, включаючи отримання допомоги та її вико­ристання.

Україна підтвердила готовність вживати всіх необхідних заходів щодо виконання вимог звітності за Кіотським протоколом. Так, у серп­ні 2016 р. було відновлено роботу Національного електронного реєстру антропогенних викидів і абсорбції парникових газів. Згодом, 7 вересня 2016 р. українська делегація взяла участь у 29-му засіданні Комітету з відповідності Кіотському протоколу, Рамкової конвенції ООН про змі­ну клімату. Під час засідання, на жаль, підтверджено попередні виснов­ки Комітету щодо невиконання Україною вимог звітності в рамках першого періоду зобов’язань Кіотського протоколу (який закінчився у 2012 р.) в повному обсязі. Секретаріату Кіотського протоколу спіль­но з українською стороною рекомендовано актуалізувати План щодо виконання зазначених вимог.

Наведене є зайвим підтвердженням того, що на початку XXI ст. сві­това спільнота зміну клімату визнала однією з основних проблем світо­вого розвитку з потенційно серйозними загрозами для глобальної економіки й міжнародної безпеки внаслідок підвищення прямих і не­прямих ризиків, пов’язаних з енергетичною безпекою, забезпеченням продовольством і питною водою, стабільним існуванням екосистем, ризиків для здоров’я і життя людей. Ні в кого у світі нині не викликає сумнівів, що низька здатність країн адаптуватися до таких виявів змі­ни клімату, як повені, посухи, руйнування берегів і тривалі періоди з аномальною спекою, може призвести до соціальної й економічної нестабільності [473].

Крім того, правова охорона клімату вважається однією з найбільш обговорюваних проблем, бо вона торкається інтересів розвинених країн, держав, що розвиваються, підприємств, зайнятих у виробництві енергії з традиційних і відновлюваних джерел, і суб’єктів, які цим зай­маються. Тому правова охорона цього важливого природного об’єкта передбачає розроблення й реалізацію комплексу заходів, спрямованих на пом’якшення змін клімату й забезпечення адаптації до них, що зна­ходить свій вияв у відповідних напрямах (формах) правового регулю­вання: а) скорочення антропогенних викидів парникових газів із дже­рел; б) перегляд існуючих наукових і законодавчих підходів до стан­дартизації в цій сфері; в) раціональне використання, охорона й відтворення якості природних поглиначів парникових газів - лісів, земель, ґрунтів, рослинності тощо; г) забезпечення адаптації екологіч­них систем і людини до несприятливих наслідків зміни клімату.

Позитивними вважаємо перші кроки, які здійснила Україна в цьо­му напрямі. Так, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2016 р. № 932-р схвалено Концепцію реалізації державної політики у сфері зміни клімату на період до 2030 р. [473], яку слід ви­знати першим національним стратегічним документом щодо боротьби зі зміною клімату, де визначено підстави для розробки законодавчих актів, стратегій і планів заходів для різних напрямів державної полі­тики у цій сфері. Вказаний акт також називає основні напрями реалі­зації Концепції, а саме: зміцнення інституційної спроможності щодо формування і забезпечення реалізації державної політики у цій сфері. Відсутність системного підходу до проблеми зміни клімату в цілому унеможливлює прийняття управлінських рішень щодо забезпечення запобігання зміні клімату й адаптації до неї в масштабах усієї еконо­міки країни. Однією з вимог Паризької угоди до країн-підписантів є розробка Стратегії низьковуглецевого розвитку до 2050 року (далі - СНВР), яка передбачає поступову відмову від «вуглецевого сценарію розвитку», скорочення споживання традиційних енергетичних ресур­сів, використання відновлювальних джерел енергії, запровадження енергозаощаджувальних технологій, що, на жаль, є проблематичним для нашої країни.

Зауважимо, що СНВР затверджена 18 серпня 2018 р. Кабінетом Міністрів України, розроблена на виконання міжнародних зобов’язань України згідно з п. 19 ст. 4 Паризької угоди, п. 35 Рішення 1/СР.21 Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, а також розпоряджень Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2016 р. № 932-р «Про схвалення Концепції реалізації державної політики у сфері зміни клімату на період до 2030 року» та від 28 березня 2018 р. № 244-р «Про затвердження плану пріоритетних дій Уряду на 2018 рік» [999].

Для повноти розгляду питання вважаємо за доцільне зупинитися ще на одному моменті. Простір за межами земної атмосфери називають космічним простором. Основу його правової регламентації, а також небесних тіл становлять: Договір про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (далі - Договір про космос (1967)¹; Угода про ді­яльність держав на Місяці та на інших небесних тілах (далі - Угода про Місяць (1979) [799] та інші правові акти. Категорія «космічне право» в міжнародному праві є новою, оскільки виникла лише у другій поло­вині ХХ ст. Її поява пов'язана з початком освоєння космічного просто­ру, а космічній ері земної цивілізації лише трохи більше півстоліття: перший запуск штучного супутника Землі було здійснено Радянським Союзом 4 жовтня 1954 р. [770]. Для космічного права доволі важливим є питання розмежування повітряного простору, що знаходиться над територією держави і щодо якого остання володіє повним і виключним суверенітетом, і космічного простору, який вважається загальною спад­щиною людства і щодо якого діє заборона національного присвоєння.

Неможливо оминути увагою космос і його ресурси. Чинне косміч­не право України ґрунтується на нормах і принципах Договору про космос та інших актів міжнародного космічного права [770]. Вивченню витоків космічно-правової науки приділили увагу Ю. С. Шемшученко і Н. Р. Малишева [770], де проаналізовані напрацювання таких науков­ців і юристів-практиків, як Е. Г Василевська-Жукова, В. С. Верещетін, Г П. Жуков, Г П. Задорожний, А. Кларк, Ф. Н. Ковальов, А. А. Кокк, Ю. М. Колосов, Є. О. Коровін, Е. Лауде, А. Майєр, В. Мандл, Е. Пепен, І. І. Чепров та ін. Як наголошують науковці, її формування розпочало­ся фактично з проголошення незалежності держави. Прийнятий у 1996 р. Закон України «Про космічну діяльність» № 502/96-ВР [828] визначає загальні правові засади здійснення космічної діяльності в державі та під юрисдикцією України поза її межами.

Як вважає Н. Р. Малишева, нові, хоча й маловивчені станом на сьо­годні, можливості відкриває перед нами космос та його ресурси, які умовно назвемо потенційними природними ресурсами, на відміну від реальних природних ресурсів, які вивчені людиною і становлять сьо­годні основу її життєдіяльності. Питання, які постають у зв'язку з про­блематикою природних ресурсів космосу, багатоаспектні. Однак для правознавців важливо насамперед отримати відповіді на такі запитання: чи доступні сьогодні космічні ресурси землянам технічно й техноло­гічно; як у правовому порядку регламентуються відносини, пов'язані ^[71] з розвідкою й використанням природних ресурсів космосу, і яка галу­зева належність відповідних правових норм; чи є резерви правового забезпечення відповідної діяльності, на якому рівні вони структуру- ються? [568, c. 132-133] Вчена неодноразово пропонувала введення до науки екологічного права (а особливо це стосується розроблення проекту Екологічного кодексу) розширення сфери правового регулю­вання відповідної галузі за рахунок включення навколоземного косміч­ного простору до його предмета [567, с. 61] як середовище навколо Землі за межами атмосфери, фізичні характеристики якого (концен­трація заряджених і нейтральних часток, їх енергія і хімічний склад, щільність твердої речовини, магнітне й електричне поле) відрізняють­ся від характеристик власне міжпланетного простору у зв’язку із впливом Землі (курсив наш. - Г. А.). Протяжність навколоземного космічного простору над освітленою частиною Землі в напрямі до Сонця 10-12 земних градусів, а над нічною - дещо перевищує відстань до орбіти Луни. На переконання Н. Р. Малишевої, епіцентр регулюван­ня все більше переноситься з локального та регіонального на глобаль­ний рівень, зростає вплив міжнародного екологічного права на націо­нальні правові системи. Вчена пропонує подивитися на проблему в іншому вимірі. Традиційно сфера регулювання екологічного права обмежувалася просторовими рамками досяжності життєдіяльності людини. У другій половині ХХ ст. межі цього простору формувалися середовищем біосфери Землі. Однак сьогодні не можна нехтувати про­цесом дослідження й використання людиною космічного простору, оскільки він розвивається [567, с. 59-60].

Ще однією актуальною проблемою, що вимагає негайного вирі­шення, є визначення місця відходів у системі об’єктів екологічного права, розроблення системи переробки й утилізації відходів виробни­цтва і споживання, очистки територій від промислових і побутових відходів. Розгляд відходів як об’єктів еколого-правового регулювання тісно пов’язаний з формуванням природно-правової доктрини й забез­печенням природних екологічних прав, створення безпекового сере­довища для життя і здоров’я. У цьому контексті актуальними видають­ся напрацювання українських вчених: Т Л. Антонова [96], Г. І. Балюк [111], Д. Д. Задихайла [353], А. В. Запорозчук [357], В. А. Зуєва [373; 374; 375], Т П. Козаченко [439], Н. О. Корнякова [481], Н. О. Максі- менцева [563], С. В. Размєтаєва [910], М. В. Федунь [1065], В. О. Юрес- кул [1166] та ін.

Важливою подією стало затвердження Кабінетом Міністрів України Національної Стратегії управління відходами в Україні до 2030 року від 8 листопада 2017 р. № 820-р, яка спрямована на вирішення критичної ситуації, що склалася з утворенням, накопиченням, зберіганням, пере­робленням, утилізацією й захороненням відходів, що становить загрозу подальшому розвитку. Проблема відходів в Україні вирізняється осо­бливою масштабністю і значимістю як унаслідок домінування в націо­нальній економіці ресурсоємних багатовідходних технологій, так і через відсутність протягом тривалого часу адекватного реагування на її ви­клики. Великі масштаби ресурсокористування й енергетично-сировин­на спеціалізація вітчизняної економіки разом із застарілою технологіч­ною базою визначали і надалі визначають високі показники утворення і накопичення відходів [631]. У Стратегії встановлено головні напрями державного регулювання у сфері поводження з відходами на найближ­чі десятиліття з урахуванням європейських підходів до вирішення пи­тань управління відходами, що базуються на положеннях: Рамкової Директиви № 2008/98/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 19 лис­топада 2008 р. про відходи та скасування деяких директив; Директиви Ради № 1999/31/ЄС від 26 квітня 1999 р. щодо полігонів захоронення відходів; Директиви № 2006/21/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 15 березня 2006 р. про управління відходами видобувних підпри­ємств, та якою вносяться зміни до Директиви 2004/35/ЄС; Директиви 94/62/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 20 грудня 1994 р. про упаковку і відходи від упаковки; Директиви 2012/19/ЄС Європей­ського Парламенту та Ради від 4 липня 2012 р. про відходи електрично­го та електронного обладнання (ВЕЕО); Директиви 2006/66/ЄЄ Євро­пейського Парламенту та Ради від 6 вересня 2006 р. про батарейки і акумулятори та відпрацьовані батарейки і акумулятори [631].

Вбачається за доцільне зробити зауваження, що спочатку відходи (через їх антропогенні та інші характеристики) складно вливалися до об'єктів екологічного права, але їх негативний вплив у цілому на до­вкілля треба було враховувати на законодавчому рівні, як наслідок, вони стають об'єктами правового впливу. Як уже зазначалося, деякі науковці пропонували перейменувати «природні об'єкти» на «еколо­гічні об'єкти» для подальшого розширення їх переліку та зарахування до них об'єктів, яким не притаманні всі риси перших [246]. З огляду на викладене нині актуалізувалося питання необхідності виконання зобов'язання України щодо удосконалення законодавства у сфері по­водження з відходами, що передбачає зміну цієї системи в цілому, а саме розроблення нової редакції Закону України «Про відходи» або нового кодифікованого акта про відходи, в якому буде визначено тер­мінологічний апарат, узгоджений з Директивою 2008/98/ЄС; запрова­дження п’ятиступеневої ієрархії у вирішенні питань поводження з від­ходами; уводитиметься категорія побічних продуктів і критерії їх ви­значення; критерії визначення завершення статусу відходів (коли відходи перестають бути відходами); закріплюватиметься порядок класифікації відходів відповідно до списку (переліку) відходів; порядок віднесення відходів до категорії небезпечних; переліки операцій з ви­далення відходів та утилізації; положення щодо запобігання утворенню відходів (у тому числі про зменшення вмісту шкідливих речовин у від­ходах); принципи розширеної відповідальності виробника; положення щодо планування управління відходами та програм запобігання їх утворенню; положення щодо ведення публічних реєстрів суб’єктів підприємницької діяльності у сфері поводження з відходами; положен­ня щодо класифікації місць (об’єктів) розміщення відходів; передба­чатиметься зміна системи видачі дозволів у сфері поводження з від­ходами, у тому числі функціонування місць (об’єктів) розміщення/ захоронення відходів; упроваджуватиметься інститут фінансових га­рантій у процесі функціонування місць (об’єктів) розміщення/захоро- нення відходів.

У зв’язку зі змінами, що мають місце та ще відбудуться в системі нормативно-правових актів, передбачається закріплення нової терміно­логії і системи поводження із відходами щодо: біовідходів, відходів видобувної промисловості, відходів електронного [200] та електричного обладнання, вживаних автомобілів, медичних відходів, небезпечних відходів, що утворюються в побуті, інших специфічних категорій від­ходів, операцій поводження з відходами (захоронення, спалювання, транспортування тощо), інших аспектів поводження з відходами, у тому числі щодо запобігання утворенню відходів (наприклад, щодо екодизай- ну або багаторазового використання продукції з метою мінімізації її впливу на довкілля та мінімізації утворення відходів у процесі вироб­ництва або після її використання). Необхідно привести у відповідність до світових стандартів систему поводження з відходами, створити дієвий механізм правового регулювання обігу з відходами, особливо в частині їх утилізації, видалення, знешкодження й захоронення для відвернення негативного впливу на довкілля і життя та здоров’я людини.

Доречно зазначити, що (виходячи з концепту природо-правової доктрини) екологічно збалансоване природокористування, збереження й відтворення ландшафтів, охорони ландшафтного і біологічного різно­маніття нерозривно пов'язані з конституційним природним правом на безпечне довкілля. Примітно, що у зв'язку із перетвореннями, на які сподівається Україна, активізувалися наукові дослідження терміна «ландшафт», що використовується в праві ЄС, і дефініції «природний ландшафт», який зустрічається в нормативних актах України. Це дає можливість розрізнити на законодавчому рівні природні й антропоген­ні ландшафти, які виступають об'єктами заходів охорони довкілля. Звісно, у цьому контексті на особливу увагу заслуговує Європейська ландшафтна конвенція [338]. Сподіваємося, що це допоможе приско­рити роботу, оскільки в національній системі нормативно-правових актів бракує як легалізації поняття, так і їх класифікації.

Щоправда, проблеми правової охорони і використання ландшафтів ставали предметом дослідження ще за радянського періоду. Так, І. А. Бріньке було зроблено першу спробу визначити поняття «ланд­шафт» та розкрити його юридичний зміст. Авторка вважає, що «особ­ливо охоронювані ландшафти - це сукупність визначених законом територій (ділянок) суші і вод, що складаються із взаємодіючих при­родних й антропогенних компонентів, які відрізняються типовістю чи живописністю, охороняються державою в цілях науки, просвітництва, культури й рекреації, які за допомогою спеціальних правових засобів, що знаходять свій вияв у поширенні на ці ландшафти заповідного режиму, заборонені або обмежені усі чи деякі види інтенсивного гос­подарського використання» [173, с. 7].

Окремо варто розглянути ключові підходи, розроблені українською еколого-правовою наукою щодо особливого об'єкта правової охорони природного екологічного права, яким слугує ландшафт. Нагадаємо, що законодавче визначення наводилося вище. Так, О. В. Лозо пропонує цей термін трактувати як закріплений чинним законодавством і правом територіальний комплекс із визначеним місцем розташування, в межах якого природні та/або антропогенні компоненти знаходяться в устале­ній взаємодії та адаптації один до одного і утворюють єдину систему. А отже, під їх правовою охороною пропонується розуміти сукупність правових норм, що регулюють вжиття комплексу заходів, закріплених у встановленому порядку і спрямованих на попередження погіршення стану ландшафтів, їх захист від знищення й пошкодження, відновлен­ня й покращення якості ландшафтів, а також для виконання ними від­повідних функцій [544, с. 4, 5]. Наведені правові дефініції, на наше переконання, є дискусійними й потребують доопрацювання. Викликає певні зауваження його самостійність як об’єкта екологічних право­відносин, але, безумовно, він є об’єктом правової охорони і природних екологічних відносин.

На окрему увагу заслуговують висновки, отримані С. В. Єлькіним, а саме, що юридична природа поняття «ландшафтне використання та охорона земель» розглядається як законодавчо забезпечена діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, юридичних і фі­зичних осіб, спрямована на дотримання вимог Конституції України щодо збереження довкілля шляхом встановлення в законодавстві й до­держання власниками землі і землекористувачами обмежень у вико­ристанні земель в умовах формування національної екологічної мере­жі. Автор стверджує, що в доктрині земельного, екологічного права, у правозастосуванні ландшафт необхідно розглядати як одну з істотних юридичних ознак землі і земельної ділянки, яку необхідно враховува­ти при вивченні правового режиму земель різних категорій, реалізації громадянами й юридичними особами суб’єктивних прав на земельні ділянки, виконанні органами державної влади й місцевого самовряду­вання заходів охорони і використання землі. Особливої цінності на­буває авторське визначення поняття «ландшафтна організація терито­рії» [339, с. 4, 5].

Вважаємо, що вагомий внесок у дослідження як ландшафтного права, так і ландшафту як об’єкта зробив В. І. Андрейцев, який довів, що його правове регулювання дозволяє в правовому аспекті індивіду­алізувати їх за матеріальними і, особливо юридичними ознаками, встановити їх приналежність фізичним, юридичним особам, державі, територіальній громаді, Українському народу як власникам цих при­родно-територіальних компонентів (територіальних природно-антро­погенних компонентів), а отже, юридично визначити правовий титул такої приналежності, а залежно від класифікації ландшафтів - режим правового забезпечення щодо охорони, збереження, консервації, мож­ливості використання на відповідному юридичному титулі, закріплю­вати правила й процедури набуття, придбання, переходу прав на певні ландшафти, встановлювати пріоритетність видового і просторового біорізноманіття, підпорядкованість певній режимності з урахуванням екологічних, місцевих, регіональних особливостей ландшафтів, здій­снення у їх межах найбільш оптимальних видів діяльності з метою збереження та охорони [23, с. 80, 81]. Автор також пропонує прийнят­тя Ландшафтного кодексу України, на законопроект якого Президентом було накладено вето ще у 2012 р. Вбачається, що застосування ланд­шафтного підходу дозволить вивести на новий рівень забезпечення правової охорони й захист середовища життєдіяльності людини, сус­пільства, природних екологічних прав громадян, екологічних інтересів.

Окремо варто зупинитися й на тому, що задля забезпечення на­лежного впровадження положень джерел права ЄС сектору «Генетич­но модифіковані організми» необхідно усунути недоліки офіційного перекладу їх назв і текстів українською мовою. Послідовність дій із транспозиції й імплементації у визначеному секторі викладено у від­повідних Планах апроксимації до окремих директив.

У цьому напрямі вже дещо зроблено. Зокрема, відповідно до За­кону України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 р. № 2818-VI для приведення у відповідність екологічного законодавства України до положень джерел acquis Communautaire у сфері біобезпеки окреслено широке коло завдань, а саме «насамперед необхідно: за­вершити формування національної законодавчої бази з питань біо- безпеки та забезпечити її подальше вдосконалення з урахуванням відповідних положень законодавства ЄС; розглянути доцільність розроблення підзаконних актів щодо участі громадськості у прийнят­ті рішень або ратифікації Алматинської поправки до Орхуської кон­венції; розробити процедуру і методи запобігання неконтрольованому вивільненню генетично модифікованих організмів, наприклад, щодо удосконалення процедури дозвільної системи, системи прийняття рішень, порядку маркування, стандартизації, державної реєстрації генетично модифікованих організмів, продукції, отриманої з їх ви­користанням, та встановлення обмеження щодо їх застосування; системи пакування, зберігання, транспортування і маркування про­дукції, що надходить в обіг; використання генетично модифікованих організмів у замкнених системах, поводження з відходами генетично модифікованих організмів і тарою» (п. 4.8) [629, с. 104]. На виконан­ня цього провідну роль у реалізації державної політики в галузі гене­тично-інженерної діяльності й поводження з ГМО відіграють Мін­природи, Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство аграр­ної політики та продовольства України та Міністерство освіти і науки України. Для апроксимації законодавства необхідно прийняти ряд нормативно-правових актів і внести зміни до Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспор­туванні та використанні генетично модифікованих організмів» від 31 травня 2007 р. № 1103-V, низки інших законів і підзаконних нормативних актів.

На підставі наведеного можна зробити певні висновки, а саме за­значимо, що не з усіма твердженнями науковців ми погоджуємося. Крім того, у подальшому визначеній проблемі бажано приділяти більше уваги, а також виробити єдину концепцію щодо об’єктів еколого-право­вого регулювання й природно-екологічного права, окреслити їх коло.

Підсумовуючи додамо, по-перше, треба чіткіше визначитися зі співвідношенням досліджуваних правових категорій як в еколого-пра- вовій науці, так і законодавстві, привести термінологію до міжнародних стандартів, наприклад, до ISO (the International Organization for Standardization) 704:2009 - Terminology work - Principles and methods [1206] (Термінологічна діяльність - принципи та методи).

По-друге, доцільно при розробленні ЕК України закріпити чітку дефініцію, а навести її бажано у розділі (або главі) 1 «Основні поло­ження» статті 1 «Визначення основних термінів». При цьому почати варто із основоположних):

довкілля (навколишнє середовище) - сукупність природних, при­родно-антропогенних, антропогенних і технологічних об’єктів і фак­торів, які впливають на умови життєдіяльності людини;

навколишнє природне середовище - сукупність усіх природних умов, у тому числі й тих, що зазнали змін у процесі виробничо-госпо­дарської діяльності, які перебувають у нерозривному зв’язку і створю­ють єдину екологічну систему¹;

природне середовище - сукупність природних об’єктів довкілля; природні ресурси - компоненти природного середовища (земля, надра, водні об’єкти, атмосферне повітря, ліси, об’єкти тваринного й рослинного світу), які використовуються або можуть бути викорис­тані у процесі господарської та іншої діяльності;

природний об’єкт - природна екологічна система, природний ланд­шафт і компоненти, що їх складають, які зберегли свої природні влас­тивості; ^[72]

природно-антропогенний об'єкт - природний об'єкт, змінений вна­слідок господарської чи іншої діяльності людини.

По-третє, визнано, що загальною ознакою об'єктів правової охо­рони й природно-екологічних відносин є: а) їх цінне природне, або соціальне, значення; б) установлення для них особливого правового режиму; в) невключення їх до господарського обігу; г) фактична від­сутність використання (експлуатації). Особливий правовий режим обмежує або забороняє ті види діяльності, які несумісні з основним призначенням цих природних об'єктів, їх значенням для природи та людини.

По-четверте, сучасне екологічне право значною мірою формується під впливом природничих наук і поглядів юристів-правників, які пере­більшували роль закону у регламентації суспільних відносин, що ви­никають у сфері забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля, приналежності природних об'єктів і комплексів, захисту екологічних прав і задоволенні інтересів. Це призвело до того, що для розглядува­ної галузі права характерним є зміщення в бік декларативних «над­мірностей». Через новизну екологічних проблем, різних об'єктивних, а частіше суб'єктивних причин ця галузь права виявилася дуже роз­пливчастою, «неправовою» у сенсі розмитості і слабкості приписів, невиправданого «забігання наперед», щодо оцінювання бажаного як сущого і дійсного [141, с. 3]. Вказана специфіка позначилася на якості еколого-правової матерії, що характеризується наявністю великої кіль­кості правових невизначеностей, посилань і бланкетних норм, а також норм, що встановлюють необгрунтовано широкі межі розсуду й тлу­мачення для суб'єктів правозастосовної діяльності [1085, с. 26].

По-п'яте, безумовно, низка із зазначених вище об'єктів екологічних природних відносин, екологічних правовідносин належить до оцінних понять, які є результатом узагальнень найбільш важливих ознак відо­бражених у праві явищ. Як відомо, будь-яка абстракція, будь-яке уза­гальнення є результатом пізнання шляхом проникнення вглиб явища, у його суть, оскільки шляхом аналізу й синтезу отримується юридич­но значуща інформація про об'єкт, що пізнається [408, с. 38]. Оцінні поняття надають праву гнучкості й динамічності, за певних умов усуваючи деякі суперечності, сприяють його стабільності, формальній визначеності й чіткості. Є сенс звернути увагу на те, що саме поняття набуває правових властивостей лише коли буде зафіксоване в законо­давчому акті з відповідним термінологічним позначенням. Важливою рисою оцінних понять є те, що їх зміст не визначається в нормах пра­ва й містить тільки загальні відомості про ознаки, однак самі вони не конкретизуються в законі [114, с. 206-207]. За сучасних умов все ж таки доцільно визначитися з основоположними термінами в екологічному законодавстві, закріпити їх при систематизації нормативно-правових актів, що сприятиме подальшій кодифікації й належній правозастосов- ній практиці.

3.2.