Екологічна правосуб’єктність

Актуальність і доцільність дослідження питання про те, що саме становить суб'єкт природного права й взагалі суб'єкт екологічного права й екологічних правовідносин, пов'язані з необхідністю всебіч­ного й послідовного його праворозуміння.

Безумовно, розгляд окреслених питань дозволяє більш ґрунтовно розробити вихідні положення, з'ясувати статус суб'єктів екологічного права, особливості їх як складової природно-екологічного права, що, звісно, сприятиме виокремленню кваліфікуючих критеріїв для подаль­шої класифікації суб'єктів природних екологічних правовідносин, приверне увагу науковців на подальше вивчення особливостей еколо­гічної правосуб'єктності та вирішення низки інших питань.

Зауважимо, що юридично-позитивістським методологічним на­становам, під впливом яких перебувало українське правознавство ра­дянського періоду, бракувало розгорнутих конструктивних досліджень

природно-правових концепцій. Водночас у вітчизняній юриспруденції XVII - ХУІІІ ст. була розвинена ідея просвітницького абсолютизму як результату застосування природного права й суспільного договору до державотворення, що знайшло відображення в працях Феофана Про­коповича, Г. С. Сковороди, Я. П. Козельського, М. І. Костомарова, М. О. Максимовича та ін.

Однак необхідність доктринального перегляду уявлень про систе­му екологічного права спонукає до формування сучасних підходів до категорії «суб'єкт екологічних правовідносин».

З огляду на зазначене, теоретичною й практичною основою цього дослідження стали роботи й висновки вчених - представників різних сфер права, а саме: С. С. Алексєєва [10], С. М. Братуся [162], А. О. Ва- вилової [175], П. Г Виноградова [201], М. В. Вітрука [202], О. А. Лу- кашевої [546], С. І. Максимова [557; 562], М. І. Матузова [585], О. В. Міцкевича [598], П. М. Рабіновича [887; 898], С. П. Рабіновича [901; 903], С. С. Сливки [974], Ю. М. Тодики [1042; 1043], І. Ю. Фар­бера [1063], Г Ф. Шершеневича [1136], Л. С. Явича [1175] та ін. [132; 290; 301; 367; 494; 609; 696; 987].

Зауважимо, що в екологічному праві самостійного комплексного дослідження суб'єктів (як права, так і правовідносин), на жаль, не про­водилося, але їх аналіз здійснювався під час вивченням інших проблем (В. І. Андрейцев [23; 29; 34], С. О. Боголюбов [138], М. І. Васильєва [181; 184; 186], С. М. Кравченко [506], О. В. Новікова [646], В. В. Пе­тров [715], Ю. С. Шемшученко [1169], А. С. Шестерюк [1142] та ін.). Спираючись на думки науковців, спробуємо визначити особливості статусу суб'єктів екологічних природних та природно-правових від­носин.

Перш за все зазначимо, що в адміністративно-правовій сфері про­ведено багато досліджень статусу суб'єктів еколого-правових відно­син, виявлено їх компетенцію й повноваження. Однак це не завжди можливо розглядати як позитивний момент, оскільки такі роботи є майже втручанням у сферу еколого-правових відносин, еколого- 308

правового регулювання суспільних відносин, а саме екологічного управління¹.

¹ Р С. Мельник робить висновок, що відносини, які виникають у сфері охорони навколишнього природного середовища, у своїй переважній більшості є публічно- правовими, у зв’язку з чим їх охорона і захист здійснюються в даній сфері і регулю­ються нормами Загального адміністративного права та нормами підгалузі Особливо­го адміністративного права - екологічного права, до змісту якого, з огляду на принципову відмінність об’єктів відносин, входять підгалузі права другого рівня: земельне право, водне право, лісове право, фауністичне право, атмосферне право, право поводження з відходами, ландшафтне право, право екологічної безпе­ки (див.: [593, с.

Доцільно звернути увагу й на навчальний посібник В. М. Бевзенко «Адміністра­тивно-земельне право» (див.: [122]), який А. П. Гетьман вважає «ще більш не пере­конливим “освітянським доробком”, після такого проникнення в науковому юридич­ному просторі можуть взагалі зникнути згадки про існування більшості, окрім адміністративного, галузей вітчизняного права та законодавства» (див.: [241, с. 25]). Безумовно, існує стик (єдине правове поле) щодо регуляції земельно-адміністративних правовідносин, але запровадження й викладання вищезазначеної самостійної навчаль­ної дисципліни вважаємо недоцільним зараз, бо це все ж сфера земельно-правових відносин в умовах існуючих навчальних планів, але в процесі розроблення силабусів, нових підходів до таксономії за сучасних умов та в майбутньому стане доцільним концепт формування додаткових, сертифікаційних начальних дисциплін у контексті розвитку правничої освіти, що майже сприятиме введенню міждисциплінарних нав­чальних дисциплін, а це дозволить сформувати якісно новий підхід до створення оновленого наукового простору відповідно до вимог європейського співтовариства.

На схожі міркування наштовхує робота в галузі господарського права Г Д.

З огляду на викладене передусім доречно акцентувати увагу на тому, що, коли мова йде про суб'єктів правовідносин, закріплених нормативно-правовими актами, виникають відповідні екологічні пра­ва й обов'язки, це включає: а) соціальний і б) юридичний аспекти.

Зупинимося на категорії «суб'єкт» у філософському розумінні, де вона визначається як розумна істота, наділена свідомістю, волею, тобто людина. Зрозуміло, що суб'єктові протистоїть об'єкт, під яким розумі­ється зовнішній щодо суб'єкта предмет, весь об'єктивний світ, що існує незалежно від людини, поза нею. Оточуючий суб'єкта матеріальний світ є об'єктом - віддзеркаленням і в той же час об'єктом свідомої дії з боку суб'єкта. У спеціальних, галузевих науках поняття «суб'єкт» використовується найчастіше не у суто філософському розумінні, а у вужчому, особливому, наприклад, правовому значенні. Під суб'єктами в загальному розумінні права, зокрема, розуміються особи, організації, підприємства, установи як носії передбачених законом прав і обов'язків, тобто всі ті, на кого поширюється право [598, с.

В юридичній науці доведено, що суб'єкти (учасники) правовідно­син можуть бути реальними (люди - фізичні особи) або фіктивними (утворені завдяки юридичній фікції; наприклад, юридичні особи, те­риторіальні громади, держава), але в будь-якому разі поняття правосуб'єктності - це конструкція, що пов'язана з можливістю брати участь у тих чи інших відносинах [194, с. 549].

У зв'язку з цим цілком логічною є теза про те, що, хоча українське законодавство ґрунтується на пріоритеті прав, свобод та інтересів людини і громадянина, юридичний механізм їх реалізації, захисту й за­безпечення має бути досконалішим. Цього можна досягти завдяки подальшій його кодифікації з урахування ключових положень природ­ного права в еколого-правовій науці, доктрині й законодавстві щодо статусу суб'єктів. Отже, суттєві положення природно-правової доктри­ни мають бути враховані або розвинуті при визначенні загальних засад права власності на природні ресурси, права природокористування, забезпечення вимог екологічної безпеки та інших видів екологічних правовідносин. Відразу зазначимо, що наведені раніше особливості природного права спонукають ще раз звернутися до сфери правового регулювання, а саме: потенційного, необхідного, законодавчого, право- застосувального. Підтримуємо висновки, зроблені П. Рабіновичем, що до першої сфери можливого (потенційного) правового регулювання належить частина суспільних відносин, яка у принципі може бути вре­гульована правом. Крім того, варто пам’ятати, що її межі зумовлюють­ся певними властивостями суспільних відносин, суб’єктів права, а також власне юридичних норм (наприклад, відповідно до правового регулю­вання суспільних відносин у сфері використання атмосферного повітря, закріпленого в різних редакціях Закону України «Про охорону атмос­ферного повітря» вирізняються відмінні концептуальні підходи до цього правового явища, а зараз взагалі законодавець відмовився від правового регулювання окреслених суспільних відносин, вважаючи за доцільне унормувати лише особливості, складові його правової охоро­ни, забезпечення екологічної безпеки).

Зазначений підхід зобов’язує зосередитися на висновках, отрима­них у галузі теорії права, які особливо важливі при розгляді питань проникнення концепції природного права, природно-правової доктри­ни в екологічні правовідносини, особливо це стосується розмежування дефініцій «суб'єкт права» і «суб'єкт правовідносин». Як з'ясувалося, перша категорія є загальною і первинною, а друга - індивідуалізованою (окремою, персоніфікованою), похідною (вторинною).

Наголосимо на тому, що з цього приводу маємо власну позицію, згідно з якою суб'єкт права є потенційним учасником екологічних правовідносин, він розглядається законодавцем переважно у статич­ному стані під кутом зору володіння ним правосуб'єктністю; суб'єкт екологічних правових відносин - це особа, що є суб'єктом права, яка виступає вже не потенційним носієм суб'єктивних екологічних прав і юридичних обов'язків, а дійсним, безпосереднім учасником процесу дії норм, реалізації правосуб'єктності. При цьому в процесі досліджен­ня окрема увага буде приділена особливостям суб'єктів природних екологічних відносин. Використання цих двох правових категорій з урахуванням природно-правових підходів стане в пригоді як у право- творчому процесі, так і в науковому обігу, що є цілком виправданим і підтверджується висновками науковців у галузі екологічного права.

Загальновідомо, що суб'єкт права - явище багатоаспектне. Роз­глянемо концептуальні підходи до його пізнання. Якщо провести узагальнення, то існує два провідні підходи до понять «суб'єкт права» та «суб'єкт правовідносин». Прихильники першого ототожнювали ці поняття. Наприклад, Г. Ф. Шершеневич використовував поняття «суб'єкт права» стосовно правовідносин у двох аспектах, а саме: суб'єктом юридичних відносин є суб'єкт права як носій з активного боку та суб'єкт як носій обов'язку з пасивного боку [1136, с. 574]. Натомість Є. М. Трубецькой вважав, що суб'єктом права може бути будь-хто, здатний мати права незалежно від того, використовує він їх чи ні [1054, с. 137]. Зокрема, у сучасній теорії права М. М. Марченко вважає, що суб'єкт права - це особа або організація, за якими держа­ва визнає здатність бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків [584, с. 591], й що поняття «суб'єкт права» найчастіше застосовується як синонім до термінів «суб'єкт» і «учасник право­відносин» [583, с. 645].

Щодо другої точки зору, зауважимо таке. Існує багато наукових міркувань і підходів до співвідношення окреслених категорій, але в них відсутня єдність, не досягнуто порозуміння. Безумовно, автор пого­джується із загальним висновком щодо необхідності розмежування цих правових категорій. У процесі наукового дослідження ми приді­лимо увагу деяким з них.

Досить нетрадиційним і дискусійним, але таким, що заслуговує на увагу, стало дисертаційне дослідження, проведене С. І. Архиповим. Науковець доводить, що суб’єкт права може розглядатися як: а) пра­вова особа; б) правова воля; в) єдина множинність правових зв’язків, відносин; г) цілісна система правових уявлень, почуттів, емоцій, пере­живань (індивідуальна правосвідомість); д) вища соціально-правова (само-) цінність, що визначає у праві всі інші цінності; е) правовий діяч - джерело будь-якої правової активності, від якого виходять пра­вові акти, юридичні дії, вчинки тощо. Множинність поглядів на суб’єкт права не виключає можливості формулювання єдиного, чіткого його визначення, яке автор надає, а саме: суб’єкт права - це сукупність втілених у спеціальну юридичну форму (у форму юридичної осо­би або індивіда) правових якостей людини. У контексті зазначеного додамо, що виникає багато питань із приводу того, що первинним системоутворюючим елементом системи права (як і всієї правової системи) визначається не норма права, а правовий суб’єкт. Як відомо, система права - це система суб’єктів і їх взаємозв’язків (суб’єктно- комунікативна), в ній співіснують правові особи, які взаємодіють між собою. У цій системі норми права виконують лише службову роль, ви­ступають елементом правової комунікації, забезпечуючи взаємозв’язок між суб’єктами права. При розгляді права як цілісної, самокерованої системи виправдано вести мову про те, що воно передбачає наявність власного суб’єкта. Ні норма, ні правовідносини, ні акт застосування, реалізації права і тому подібні елементи не можуть виступати внут­рішньо керівними ланками системи права. Правові норми, правові відносини, весь правопорядок - це суб’єкт, взятий з його зовнішньо­го боку; право належить не самому собі, воно належить правовому суб’єкту, це його «власність» [98, с. 7-8; 99]. Проте такий розширений підхід вважаємо недоцільним.

На думку В. В. Копєйчикова, суб’єкти права - це учасники право­вих відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки [350, с. 192]. Наведені визначення суттєво не різняться, тому можемо зробити висновок, що суб’єктом позитивного права є особи чи їх об’єднання, які мають передбачені нормами права суб’єктивні права й несуть відповідні юридичні обов’язки, що й трансформується на екологічні відносини.

Правова категорія «суб'єкт екологічного права» набагато ширша, ніж «суб'єкт екологічних правовідносин», тому що в останніх суб'єкт використовує не всі потенційні (властиві особі) права та обов'язки, а лише ті, які необхідні для реалізації конкретних правовідносин. Суб'єкту екологічного права притаманні природні права й обов'язки, незалежного від того, чи отримали вони легітимацію, чи регламенту­ються дані екологічні відносини нормами права. Суб'єкти екологічно­го права здатні мати як суб'єктивні, так і природні екологічні права й обов'язки (деякі з них закріплені в Конституції та інших законах і кодексах), незважаючи на те, використовують вони їх чи ні. При цьо­му виникають екологічні природно-правові відносини й правові (остан­ні, як відомо, виникають лише на підставі нормативно-правових актів). Реалізація природних екологічних прав і обов'язків не вимагає їх за­конодавчого закріплення.

Для повноти розгляду питання зупинимося ще на одному моменті. У теорії права доведено гносеологічну обмеженість антропологічного підходу до правосуб'єктності й необхідність звернення до її ціннісних основ. Теоретик права С. П. Рабінович запропоновував дефініцію за­гальної категорії «природнаправосуб’єктність» (курсив наш. - Г. А.) - це правова властивість людини, що ґрунтується на її самоцінності як такої істоти, котра перебуває та потребує розвитку задля розкриття й реалізації своєї власне людської сутності (природи) [899, с. 11]. Вва­жаємо, що наведена загальноправова дефініція є відправною точкою для формування екологічної правосуб'єктності на підставі енвайро- менталізму.

Наголосимо, що з позиції позитивного права суб'єкт - індивід або організація, які, виходячи із приписів юридичних норм, можуть бути, як правило, учасниками правовідносин - носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що здатні нести юридичну відповідальність. Суб'єктами правовідносин є суб'єкти права, які вступили у правовід­носини для реалізації суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків [1026, с. 234]. Передумовою набуття й реалізації особою суб'єктивного права й юридичного обов'язку є його юридична власти­вість - правосуб'єктність, яка являє собою здатність особи бути суб'єктом права, учасником правових відносин, вона визначає станови­ще особи в суспільстві, виступає умовою й гарантією стабільності її правового статусу [194, с. 597]. Примітно, що з позицій природно-пра­вової доктрини правосуб'єктність є основою еколого-правового статусу.

Важливо те, що суб’єкт за наявності в нього правосуб’єктності потенційно здатний бути учасником екологічних правовідносин. Що­правда, як і стосовно інших питань існує декілька підходів до визна­чення «правосуб’єктності», наприклад, вона складається з право­здатності, дієздатності, осудності, а в окремих випадках ще й делік- тоздатності. Одночасно із наведеною точкою зору існує підхід, що є найбільш поширеним, прибічником якого є й автор цієї монографії, відповідно до якого до складу правоздатності входять угодоздатність і деліктоздатність. Наголосимо, що правосуб’єктність (як природна, загальна, так і галузева - екологічна, спеціальна, наприклад, мислив­ців, надрокористувачів тощо) складається з правоздатності й дієздат­ності (як самостійних категорій), для юридичних осіб екологічна правоздатність і дієздатність виникають одночасно. Деліктоздатність (нести юридичну відповідальність за вчинені нею правопорушення (делікти)) може мати місце або ні, вона є особливим елементом право суб’єктності.

Звернемо увагу на те, що три складники екологічної право­суб’єктності мають спільну другу частину слова «здатність», що вказує на однакову юридичну природу обґрунтування їх властивостей. Еколо­гічна правоздатність - здатність мати права й обов’язки, дієздатність - здатність їх здійснювати, зміст і обсяг останньої категорії найбільш детально визначається національним законодавством. Щоправда, не вважаємо за тотожні такі правові явища, як «можливість» і «здат­ність» (курсив наш. - Г. А.). Остання сама по собі є певним станом індивіда, тобто в загальновизнаному розумінні вона відображає його природний дар, рису, якість, властивість, стан, що дають суб’єктові якусь можливість [1046, с. 448].

Однак слід пам’ятати, що екологічна правосуб’єктність належить до галузевої здатності бути суб’єктом відповідної галузі права, разом із існуючими природною, загальною (бути суб’єктом права взага­лі) і спеціальною (здатність бути учасником конкретного екологічного правовідношення щодо власності на природні ресурси). Обов’язкові юридичні властивості поняття «правосуб’єктність» в контексті при­родно-правової доктрини у своїй сукупності дозволяють учаснику соціальних взаємозв’язків в екологічній сфері стати безпосередньо суб’єктом екологічних правовідносин. Це поняття завжди пов’язане й не відокремлюється від поняття «суб’єкт екологічних правовідно­син», виступає його невідчужуваністю (як властивістю) й юридичним змістом, відбиває сутність взаємозв’язку учасників конкретних право­відносин з екологічними правами й обов’язками.

З огляду на викладене постає закономірне питання щодо доціль­ності закріплення екологічної правосуб’єктності в законодавстві. Як відомо, в основоположних міжнародних конвенціях закріплені лише істотні положення щодо правової категорії «правосуб’єктність», а саме у ст. 6 Загальної декларації прав людини (1948) й ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966) зафіксовано: «кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її право­суб’єктності». В екологічному законодавстві також відсутнє визна­чення й закріплення дефініції цього питання, що є наслідком його малодосліджуваності з наукової точки зору. Як доречно зазначає І. В. Табарін, «будучи теоретичним науковим поняттям і практичним природним явищем - частиною природного механізму правового ре­гулювання людських взаємин, правосуб’єктність анітрохи не потребує схвалення, згоди і визнання з боку деяких біологічних істот [1012, с. 119]. Науковець вважає, що нормативне закріплення права особи на правосуб’єктність не впливає на її наявність або відсутність у конкрет­ного індивіда, а в даному випадку демонструє прагнення законодавця виключити будь-яку дискримінацію людей при реалізації ними при­родних загальновизнаних прав, гарантувавши особистості можливість участі в будь-яких правовідносинах [1012, с. 119, 120].

Безумовно, з’ясування особливостей екологічної правосуб’єктності потребує подальших наукових досліджень ще й з огляду на динамічні правові і соціально-економічні процеси в країні, що впливають, зо­крема, на юридичні категорії, які визначають правове підґрунтя існу­вання й функціонування суб’єктів правовідносин. Однак все ж таки ми підтримуємо висновок щодо недоцільності нормативно-правового закріплення визначення й формалізації «екологічної правосуб’єктності» через її абстрактність, а також вважаємо за необхідне в подальшому узгодити так звані «різногалузеві - підгалузеві правосуб’єктності», які властиві екологічному праву.

З огляду на наведене стане в пригоді проведення аналізу співвід­ношення екологічної правосуб’єктності носія прав (правоволоділь- ця) й обов’язків (зобов’язаного суб’єкта), що істотно впливає на правосвідомість, поведінку, зміст правосуб’єктності. Останній (еко­логічний обов’язок) залежить від законодавчих вимог, імперативних приписів й може визначатися іншими соціальними нормами. Напри­клад, зважаючи на те, про що йдеться у відповідному правовому приписі, можна зробити висновок про домінанту у правосуб’єктності рис правоволодільця або зобов’язаного. При цьому необхідно пам’ятати про особливості кореляції екологічних прав й обов’язків суб’єктів, а отже, екологічну правоздатність не варто ототожнювати з правом, оскільки вона виступає лише однією із ознак суб’єкта право­відносин.

Як уже зазначалося, елементом екологічної правосуб’єктності є правоздатність, що тісно пов’язана з поняттям «природне право». Однак у теорії права бракує однозначного трактування терміна «право­здатність». Варто наголосити, що зараз підтримується підхід стосовно впливу природного права природно-правової доктрини на правоздат­ність, особливо екологічну. Природне право змінюється повільно, воно еволюціонує, його теорія онтологічна; воно - еталон для позитивного права. Позитивістські течії не знищили вчення про природне право, а зробили його чітким і стабільним [974, с. 6].

З огляду на викладене, зауважимо, що деякі аспекти природно- правової сутності правоздатності суб’єктів в екологічних правовідно­синах досліджувалися такими науковцями, як В. І. Андрейцев [35, с. 117, 214-215], М. І. Васильєва [186], А. П. Гетьман [229; 232; 240], В. В. Носік [650], Ю. С. Шемшученко [1128, с. 3-5], М. В. Шульга [1148] та ін. Це дослідження проведене з урахуванням доробок, що мають суттєвий вплив на еколого-правовий статус суб’єктів у сфері теорії права, конституційного, цивільного та інших галузей права, які відображені у роботах С. С. Алексєєва [9], С. М. Братуся [160; 162], О. С. Іоффе [383], А. М. Колодія, О. А. Лукашової [766], С. І. Макси­мова [557], А. Ю. Олійника [458], П. М. Рабіновича [898], Ю. М. То- дики, М. І. Хавронюка [1042] та ін.

Зазначимо, що ми виходили із того, що визнання Конституцією України природних прав людини стало підставою для корегування поняття правоздатності і безпосередньо природної здатності володіти екологічними правами й обов’язками¹. Вихідним положенням є таке: ^[73] екологічна правоздатність має природну спрямованість, виступає невід’ємною властивістю кожного громадянина, який є правоздатним протягом усього свого життя незалежно від віку і здоров’я. Як доведе­но вище, правосуб’єктність - досить важливий елемент правового статусу особи¹, але й досі не існує єдиного розуміння і бачення її структури. Одні правознавці ототожнюють правосуб’єктність із право­здатністю, другі - з правоздатністю й дієздатністю, треті не запере­чують другим, проте не обмежують сферу застосування останніх лише юридичними особами.

Найпоширенішим у правознавстві було положення, обґрунтоване С. М. Братусем щодо тотожності понять «правосуб’єктність» і «право­здатність». На його думку, «правоздатність - це право бути суб’єктом прав і обов’язків. Правоздатність і правосуб’єктність - рівнозначні поняття» [162, с. 3-6]. Однак формула «правоздатність дорівнює правосуб’єктності» не може бути прийнятою, особливо це стосується юридичних осіб, а саме правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного дер­жавного реєстру запису про її припинення. Ще у середині ХХ ст. О. С. Іоффе зробив висновок, що тільки в єдності правоздатності з діє­здатністю може виникнути правосуб’єктність [383, с. 54].

Тісно пов’язана з категорією «екологічна правоздатність» «дієздат­ність». Більш того, вони мають спільні риси, але водночас є різними правовими категоріями, якщо перша окреслює вид того, що можна мати, то друга - перш за все те, що може створити для себе своїми ді­ями суб’єкт екологічного права. Виходячи з цього дієздатність як правова категорія трансформується у природні екологічні права, які можуть бути закріплені/не закріплені нормами позитивного права. Зміст екологічної дієздатності тісно пов’язаний зі змістом екологічної правоздатності. Якщо зміст останньої (правоздатності) становлять екологічні права й обов’язки, які суб’єкт може мати, то зміст другої ^[74] характеризується здатністю особи набувати ці права і обов’язки і реа­лізовувати чи виконувати їх завдяки власним діям, тобто екологічна дієздатність - можливість реалізації своєї правоздатності власними діями. У законодавстві виокремлюється кілька видів дієздатності: пов­на, часткова; мінімальна; обмежена; визнання громадянина недієздат­ним, що трансформується і в екологічне законодавство, екологічні правовідносини.

В юридичній літературі радянського періоду домінувала думка, що хоча правоздатність і виникає в момент народження, але вона набува- ється не від природи, а за законом, тобто є суспільною властивістю, певною юридичною можливістю. Усе більше сучасних українських учених схиляється до думки, яка панує в західній науці, про те, що правоздатність - природна властивість кожної людини; виступає осно­вою правоволодіння. Зараз у вітчизняній юриспруденції (й науці вза­галі) залишається ще недостатньо вивченим і використаним потенціал природно-правової доктрини, особливо щодо правового статусу суб’єктів екологічних відносин. Наприклад, М. Г. Юркевич доводив, що цивільну правоздатність недоцільно вважати: а) правом, бо таке її визначення є тавтологічним або помилковим за змістом; б) здатністю, бо в такому випадку мимоволі (хоча, можливо, й не зовсім обґрунто­вано) виникає уявлення про природжену здатність як психофізичну властивість [1171, с. 4]. Як бачимо, учений робить спробу відмежува­ти від так званої буржуазної теорії щодо досліджуваних правових ка­тегорій, хоча за текстом його роботи вплив «капіталістичної доктрини природного права», яку багато років намагалися не враховувати у юри­спруденції тих часів, є доволі відчутним. Науковець визначає право­здатність як можливість безпосередньо юридичну, тобто передбачену нормами права. На наше переконання, вона потребує кореляції з ура­хуванням концепції природного права.

Що стосується правоздатності, то в юридичній науці вона тлума­читься як: а) надана законом можливість громадян мати суб’єктивні права й обов’язки, брати участь у правовідносинах; б) невід’ємна суспільно-юридична якість людини. У працях видатних радянських правників панують три провідні точки зору стосовно поняття право­здатності, а саме: 1) загальної передумови правоволодіння, яка не тільки не виокремлює визнання останнього особливим видом суб’єктивного права, а ще й ототожнює правосуб’єктність із право­здатністю (С. М. Братусь, О. С. Іоффе та ін.); 2) здатності, а не права (Д. А. Керимов, О. О. Красавчиков, М. І. Матузов); 3) ототожнення правоздатності з вільною волею людини, що безпосередньо є анало­гічною другій позиції (М. В. Вітрук). Утім наведені підходи виступа­ють, так би мовити, віддзеркаленням різних періодів розвитку права - від радянських часів і до сьогодні. Проте й досі в юридичній науці (і еколого-правовій) відсутнє єдине розуміння розглядуваної правової категорії, але, на жаль, продовжують домінувати концепції радянської доби, з якими іноді складно погодитися. Стосовно першої думки за­значимо, що її складно підтримати, тому що: а) закон або будь-який нормативний акт, на нашу думку, не створює (й не може) створювати правоздатності, у тому числі й екологічної, як стану громадянина; б) така позиція є наслідком ототожнення суб’єктивного права з права­ми суб'єкта конкретних правовідносин. Суб’єктивні права - поняття ширше, воно передбачає: 1) право бути суб’єктом правовідносин і пра­во суб’єкта правовідносин; 2) право на захист із метою усунення пере­шкод у здійсненні права бути суб’єктом правовідносин і право кон­кретного суб’єкта останніх [1146, с. 61].

Водночас екологічна правоздатність має: а) формалізований харак­тер; б) зміст (відповідні права й обов’язки); в) персоніфікований обсяг; г) притаманна стадії правотворчості (закріплення у правовому при­писі потенційної теоретичної можливості/здатності особи набути право або дотримуватися обов’язку). Екологічна правоздатність являє собою належну кожній особі можливість володіти екологічними пра­вами й обов’язками, які мають невід’ємний і невідчужуваний характер і забезпечують єдність приватних і публічних екологічних інтересів у сфері екологічної безпеки, приналежності, використання, охорони навколишнього природного середовища, захисту. Правоздатність - це якісна, а не кількісна категорія, оскільки її зміст полягає в можливос­ті набуття прав, а не в їх сукупності. Екологічна правоздатність визна­ється за кожною людиною. При цьому відповідно до закону громадянин не має права відмовитися від правоздатності або обмежити її. Тому вона і є невідчужуваною.

Для підсилення обґрунтованості додамо, що на сучасному етапі формування еколого-правової науки, еколого-правової доктрини, дер­жавної екологічної політики й екологічного законодавства юридичний позитивізм уже не може задовольняти нагальні потреби соціуму. При­чинами цього слід визнати такі: а) позитивне право часто формальне й не спроможне запобігти всім несправедливостям, що існують у сус­пільстві; б) так званого чистого автономного права не існує, оскільки його ідеї мають багато недоліків; в) позитивне право узаконює примус держави щодо людини. Підтримка ж тільки позитивних законів має свої вади, тому що закони є лише спробою встановити справедливість [974, с. 6-7].

Соціально-біологічна природа і вища духовна сутність людини зумовлюють визнання за кожним індивідом природних екологічних прав та інших природних прав, що іманентно притаманні їй. До таких належать невід’ємні права людини на: життя, безпечне довкілля, влас­ність, що притаманні, до речі, й іншим суб’єктам права. Водночас основні провідні для неї соціальні й біологічні чинники зумовлюють специфіку можливих форм здійснення екологічної правосуб’єктності фізичної особи загалом і обумовлюють особливості набуття нею еко­логічної дієздатності зокрема.

У зв’язку з цим доцільним є аналіз екологічного законодавства України, точніше норм, на підставі яких відбувається регламентація інституту правоздатності особи, бо екологічні нормативні акти, як правило, не містять спеціальних положень і приписів стосовно ви­значення правосуб’єктності (на що вже зверталася увага) як еколо­гічної в цілому, так і її різновидів, наприклад: земельної, водної та ін. Нагадаємо, що в законодавстві, як правило, визначені й закріплені основи лише дієздатності, її складові, тобто угодоздатність і делік- тоздатність. До речі, остання (яку ми підтримуємо) деякими фахів­цями, як уже було зазначено, розглядається як окремий елемент правосуб’єктності. Наприклад, ст. 130 ЗК України закріплює, що покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути: а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сіль­ськогосподарського виробництва. Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни Укра­їни, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування [363]. Як бачимо, у ЗК України чітко впи­сані вимоги до покупців земель сільськогосподарського призначення. Схожі приписи щодо виникнення права власності на природні ресур-

си, а в деяких випадках й права природокористування, містяться й у ЛК України, Законі України «Про тваринний світ» та інших норма­тивно-правових актах. Безумовно, це суттєво обмежує суб’єктний склад, але й надає переваги, наприклад, для громадян України при отриманні природних ресурсів у власність або користування як осно­вного національного багатства, надбання Українського народу.

У науковому сенсі екологічна правоздатність - це абстрактна мож­ливість (категорія) суб’єкта позитивного і природного екологічного права мати суб’єктивні й природні права і обов’язки від народження до смерті. Щодо закріплення правової категорії «екологічна право­здатність» зазначимо, що, по-перше, відсутність таких приписів може розглядатися як позитивний момент, тому що не дублюються загальні засади правоздатності, менше виникає дискусійних питань стосовно її змісту, специфіки, структурних елементів тощо. На наше переконан­ня, для екологічного законодавства з його мінливістю й залежністю від низки соціальних, економічних та інших чинників - це великий плюс. По-друге, існує й інший бік цієї проблеми - з’являється чимало кон­цепцій і наукових формулювань цієї правової категорії. Крім того, дослідження ґрунтується на наукових напрацюваннях загальної теорії права, конституційного, цивільного, господарського, екологічного та інших галузей права, а також аналізуються приписи, що містяться в Конституції, ЦК України та в інших законах, кодексах і нормативно- правових актах України, тобто необхідне виважене доктринальне між­галузеве розуміння цієї категорії, яке трансформувалося б у галузеві доктрини, але природна основа при цьому буде стрижнем, об’єднувальним началом, першоосновою.

Водночас суб’єктивне екологічне право спирається на правоздат­ність як на необхідну загальну передумову, що безпосередньо виникає з передбачених законом юридичних фактів, з якими закон пов’язує правові наслідки, відштовхуючись від того, що природні екологічні права людині надані від народження, тобто екологічна правоздатність - це передумова екологічного правовідношення, а екологічне суб’єктивне право - один із необхідних елементів останнього. Правоздатність відо­бражає відносини її носія з державою, а суб’єктивне право - із зобов’язаною особою, і визначає міру дозволеної поведінки, а також міру поведінки зобов’язаних осіб, на яку має право претендувати упов­новажений суб’єкт.

Екологічна правосуб’єктність і права суб’єкта екологічних право­відносин випливають безпосередньо з об’єктивного права. Це взаємопов’язані явища, можливості, які існують паралельно і характе­ризують різні етапи розвитку правовідносин. Реалізуючи екологічну правосуб’єктність, особа стає відповідним суб’єктом екологічних правовідносин і набуває екологічних прав і обов’язків. Зауважимо, що екологічна правоздатність (як, до речі, й інша) є передумовою право- володіння особою суб’єктивними екологічними правами, без чого суб’єктивне право втрачає свій сенс; тобто її треба розглядати як невід’ємну властивість людини, яка наділяє її конкретними правами.

Зауважимо, що суб’єктами природного екологічного права висту­пають не лише громадяни, і це вже догма, доведений факт. Для позна­чення людини як суб’єкта екологічних і природних правовідносин можуть вживатися терміни «громадянин», «фізична особа». Що сто­сується поняття «громадянин», то воно може вживатися в широкому і вузькому значеннях. У вузькому - йдеться про громадянина України, який має певний набір громадянських прав і свобод в конституційно- правовому сенсі. У широкому розумінні термін «громадянин» охоплює не лише власне громадян України, а й осіб без громадянства, іноземців. Колективні утворення як суб’єкти відповідальності, як правило, повин­ні мати статус юридичних осіб. В еколого-правових та еколого-при- родних відносинах саме юридичні особи виступають колективними суб’єктами, які приймають і виконують екологічно значущі рішення, дії, провадять діяльність і несуть за це як моральну, так і юридичну (цивільно-правову, адміністративну) відповідальність. Поза сумнівом, що ці рішення і дії є актом поведінки фізичних осіб, але у багатьох ситуаціях слід брати до уваги специфіку статусу й поведінки колектив­ного суб’єкта еколого-правових відносин.

За загальним правилом юридичні особи стають учасниками цих правовідносин із моменту надання їм у власність або користування природних ресурсів, тобто виникнення у них прав на природні ресур­си, або з моменту початку проведення господарської діяльності. Право­здатність юридичної особи у сфері екологічних відносин виникає у момент її створення і припиняється з ліквідацією. Саме з цією об­ставиною і пов’язується виникнення деліктоздатності колективної особи як учасника відносин, наприклад, у сфері рибальства і збере­ження водних біологічних ресурсів.

Таким чином, в екологічному праві правоздатність фізичної особи, як правило, пов’язують із моментом народження людини¹, а її еколо­гічна спеціальна правоздатність виникає після досягнення певного віку. Так, право спеціального природокористування (його різновиди водо­користування, лісових ресурсів та ін.) може реалізуватися фізичною особою після досягнення повноліття. Категорія спеціальної право­здатності пов’язана зі здатністю, яка властива спеціальним суб’єктам, або із тим, що для її появи потрібні специфічні (певні) знання. Право­здатність юридичних осіб завжди спеціальна.

Для повноти розгляду питання доцільно зупинитися ще й на тому, що зараз все ще є актуальним питання щодо співвідношення консти­туційної правоздатності з екологічною, земельною та ін. У законодав­стві України не застосовується конструкція «конституційна правоздат­ність людини» (як і відповідна правоздатність в екологічному, зокрема, в земельному, водному праві), але положення Основного Закону до­зволяють зробити висновок, що вона вбачається як визнана, невідчу- ^[75] жувана й гарантована здатність кожного мати від народження права, свободи й обов’язки відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного й конституційного права. До змісту конституційної правоздатності включені не тільки правові можливості, а й основні конституційні права, свободи й обов’язки, що виступають першоосно­вою тих прав і обов’язків, які виникають у тих чи інших правовідно­синах, і закріплені у відповідних нормах окремих галузей права (зо­крема й екологічного). Чинне галузеве законодавство (наприклад, зе­мельне) повною мірою не відповідає конституційним засадам (орієнтирам) у сфері регламентації інституту правоздатності. Консти­туційне право створює підґрунтя для подальшого розвитку галузей права; екологічне ж та його підгалузі повинні розробити механізм реалізації конституційних норм. Як відомо, екологічне право ґрунту­ється на конституційному, а його істотні права обов’язково закріплені в Основному Законі.

Розглядаючи екологічну правоздатність, можна констатувати, що вона певною мірою пов’язана з цивільною. Це цілком зрозуміло, бо ЦК України, як й інші нормативно-правові акти, теж керуються кон­цепцією природного права, а також сучасною природно-правовою доктриною. Цивільна правоздатність ґрунтується на концепті поділу особистих немайнових прав на дві групи. Це права, що забезпечують: а) природне існування фізичної особи і б) її соціальне буття [133, с. 16-17]. Впровадження в цивільне законодавство особистих немай- нових прав як природних прав людини поставило на порядок денний питання про переосмислення усталених у цивілістиці тверджень щодо правоздатності.

Згідно зі ст. 26 ЦК України обсяг правоздатності фізичної особи становлять усі особисті немайнові права, які особа має, й усі права майнові, які вона здатна мати. З огляду на це І. А. Бірюков зробив ви­сновок, що, включивши в обсяг правоздатності фізичної особи низку природних прав, законодавець підкреслив, що всі ці права людина має, в той час як майнові вона здатна набувати. Із цього випливає, що при­родні права індивіда становлять не тільки зміст його правоздатності, а вони також є його суб’єктивними правами [133, с. 18]. У зв’язку з тим, що правоздатність і природне суб’єктивне право особи виникають одночасно - з моменту народження, певний час поведінка уповнова­женої особи не може бути врахована при здійсненні нею суб’єктивного природного права [133, с. 19].

Представники еколого-правової науки вважають, що доцільно вести мову про екологічну правоздатність громадян та інших фізичних осіб, не виокремлюючи при цьому загальну і спеціальну, які властиві особам юридичним. Екологічна правоздатність громадян - це певною мірою категорія абстрактна, що диференціюється залежно від харак­теру відносин, які регламентуються, а тому вони (громадяни) можуть мати земельну, водну та іншу правоздатність. Безумовно, окреслений умовивід має право на існування, але все ж таки є дискусійним.

Інша справа, коли йдеться про загальну і спеціальну правоздатність юридичної особи. З огляду на складність окресленої проблеми нагаль­ними завданнями як науковців, так і законодавця слід визнати необхід­ність: а) визначення особливостей правового статусу юридичних осіб, що експлуатують екологічно небезпечні об'єкти, які впливають на стан здоров'я населення й довкілля в цілому; б) передбачення і закріплення в сучасному екологічному законодавстві нових заходів, апробованих ЄСт щодо забезпечення вимог екологічної безпеки.

Зауважимо, що у сфері дії обмежень і загальної заборони існують особливості функціонування інституту правоздатності суб'єктів як в екологічному, цивільному, так і в інших галузях права. Юридична природа досліджуваного явища у сфері загальних дозволів і заборон вимагає окремого наукового дослідження.

Крім того, потребує вирішення й проблема можливості обмеження правоздатності за екологічним законодавством. Якщо ми розглядаємо екологічну правоздатність громадян як невід'ємну, невідчужувану в цілому, гарантовану державою, то й обмежити її неможливо. Обме­жувати можливо лише право, точніше, окремі екологічні або інші права, а не правоздатність. Щоправда, за радянської доби стверджува­лося, що обмеження правоздатності можливе, але при цьому мало місце ототожнення правосуб'єктності із правоздатністю, оскільки панівним було її сприйняття як права або здатності особи. Категорія «обмеження» може використовуватися щодо правосуб'єктності, гро­мадянства, гарантій, які є умовами реалізації прав і обов'язків і визна­чають той чи інший їх обсяг. Наприклад, у ст. 66 ЛК України в чинній редакції встановлено, що громадяни України мають право в лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільні перебувати, безоплатно, без видачі спеці­ального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо, крім випадків, передбачених ЛК України та іншими законодавчими актами України. Введені макси­мальні норми безоплатного збору дикорослих трав’яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо встановлюються органами виконавчої влади відповідно до ЛК України за поданням органу виконавчої влади з пи­тань лісового господарства Автономної Республіки Крим, централь­ного органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, погодженим з органом виконавчої влади з пи­тань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі прийняття рішення про встанов­лення максимальних норм безоплатного збору дикорослих трав’яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо обласними, Київською, Се­вастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного серед­овища. Громадяни під час здійснення загального використання лісових ресурсів зобов’язані виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися лісовими ресурсами, зазначеними у цій статті, спосо­бами і в обсягах, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів, не погіршують санітарного стану лісів. Як видно, законодавцем викорис­тані нові концептуальні підходи до права загального використання лісових ресурсів, крім того, обмежується не екологічна правоздатність суб’єктів, а лише деякі їх права.

Водночас необхідно зауважити, що обмеження пов’язані й зумов­лені введенням права приватної та комунальної власності на ліси (з 2006 р. - ЛК України у редакції Закону № 3404-IV від 8 лютого 2006 р. [543]), а це істотно вплинуло на склад права загального користування лісовими ресурсами, особливості якого безпосередньо залежать від форми власності на ліси. Доцільно враховувати, що у ЛК України (в ре­дакції 1994 р.) йшлося лише про загальне використання лісових ресур­сів громадянами, які мають право вільно перебувати в лісах, безкоштов­но збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законо­давчими актами, але при цьому законодавець додає, що громадяни зобов’язані виконувати вимоги пожежної безпеки у лісах, користува­тися лісовими ресурсами, зазначеними у частині першій цієї статті, у строки, встановлені державними лісогосподарськими органами, і способами, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів.

Оскільки, як уже було зазначено, існує певний зв'язок між норма­ми цивільного й екологічного прав, вважаємо за доцільне зупинитися ще на одному моменті. У ст. 27 ЦК України визначено, що «правочин», який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Крім того, у цій же статті встановлюється, що правовий акт органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб, який обмежує можли­вість мати не заборонені законом цивільні права й обов'язки, є неза­конним. Однак необхідно зазначити, що, виходячи з аналізу норматив­но-правових актів, у певних випадках може мати місце обмеження правоздатності як покарання за вчинений злочин, при цьому громадя­нин за вироком суду може бути позбавлений правоздатності не в ціло­му, а лише здатності мати деякі права - обіймати певні посади, займа­тися певною діяльністю [1093, с. 89]. Примусове обмеження право­здатності не можна змішувати з позбавленням громадянина деяких суб'єктивних або природних екологічних прав. Так, конфіскація майна за вироком суду, вилучення земельної ділянки за рішенням суду озна­чають позбавлення громадянина права власності на певну річ або природний об'єкт, але це не пов'язано з обмеженням правоздатності, бо, як уже було вказано, вона невід'ємна від особистості, її неможливо позбавити, припинити або обмежити, має загальний і універсальний характер. Такі характеристики притаманні і природним екологічним правам. Взагалі ця правова категорія має багато спільного, як у пози­тивному, так і в природному праві, хоча поняття «правоздатність» більше тяжіє до законодавства, оскільки загальна правоздатність без­посередньо пов'язана з чинним законодавством, являючи собою здат­ність володіти чимось, передбаченим законодавством правом і обов'язком.

Із усього наведеного вище можна зробити висновок, що суб'єкти природного екологічного права (суто в природних екологічних і при­родно-правових відносинах) мають права й обов'язки, які можуть бути закріплені в екологічному законодавстві, так і не закріплені. У зв'язку з інтеграцією природного права до чинного екологічного законодавства маємо констатувати, що коло суб'єктів позитивного права «фактично» збігається з природним, але є певні відмінності, що виявляються в еко­логічній правосуб'єктності й залежать від виду суб'єктів.

Спираючись на результати розгляду окресленого питання, на нашу думку, доречно було б внести відповідний розділ до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а при подаль­шій кодифікації екологічного законодавства приділити особливу увагу правовому статусу суб’єктів екологічних правовідносин у майбутньо­му ЕК України. Що стосується правоздатності громадян (або взагалі фізичних осіб) - суб’єктів екологічних правовідносин, то варто взяти до уваги такі провідні її особливості як абстрактної, так і науково-те­оретичної категорії:

- це явище історичне, яке в різні часи враховувало соціальне, по­літичне, економічне та інше становище держави, вплив природно-пра­вової доктрини;

- вона є динамічною правовою категорією;

- це - категорія, яка має властивість збагачувати свій зміст з ура­хуванням розширення можливостей держави й еколого-правової док­трини (як галузевої) щодо її гарантування й забезпечення;

- вона не пов’язана ні з віком, ні зі статтю суб’єктів правовідносин;

- це явище не зумовлене законом, тому що властиве людській при­роді;

- вона становить пасивну властивість особи, для набуття чого до­сить бути суб’єктом права (на відміну від дієздатності - властивості активної);

- правоздатність виникає від народження, триває протягом усього життя і припиняється зі смертю людини;

- вона надає рівні можливості всім громадянам;

- це поняття не може бути обмеженим;

- вона здійснюється особисто (індивідуально), не передається іншим особам;

- їй притаманні природність, невідчужуваність та ін.

Звернемося до правової категорії «дієздатність». Відповідно до загальнотеоретичних положень про неї в екологічному праві йдеться безпосередньо на стадії правореалізації, вона є реальною здатністю особи самостійно (власно) скористатися наданим правом (можливіс­тю) або виконати покладений на суб’єкта обов’язок, тобто власними діями реалізувати закріплену в екологічних вимогах правоздатність суб’єкта в рамках конкретного екологічного правовідношення, само­стійно набувати прав, реалізовувати їх, у певних випадках розпоряджа­тися (щодо інституту права власності на природні ресурси), створю­вати екологічні обов’язки, виконувати їх. Екологічна дієздатність, як

і правоздатність, є невід’ємною властивістю суб'єктів екологічних правовідносин, співвідносяться як активний (перша) і пасивний стан суб’єкта. Екологічна правоздатність, як правило, не пов’язана з віком суб’єкта, на відміну від дієздатності, яка від нього залежить. Право­здатність не підлягає обмеженню, на відміну від суб’єктивних еколо­гічних прав. При визначенні правоздатності не йдеться про вплив на цю правову категорію фізичного та психологічного стану. Як наголо­шувалося вище, правоздатність не визначається законом (її не доціль­но означувати), вона притаманна людській природі, а дієздатність ґрунтується на законі.

Варто додати, що поняття право- та дієздатності в екологічному праві тісно пов’язані з суміжними категоріями в інших галузях права, які, на відміну від екологічних складових правосуб’єктності, не стали предметом самостійного наукового дослідження. Звернемо увагу на основні концептуальні підходи, розроблені цивільно-правовою наукою, а також законодавчо закріплені засади. Передусім зауважимо, що в ци­вільному законодавстві сучасних зарубіжних держав приділяється увага питанням дієздатності фізичних осіб, з якою пов’язана само­стійна реалізація громадянами передбачених у нормативно-правових актах екологічних прав (суб’єктивних і природних). Набуття дієздат­ності в повному обсязі наступає з досягненням певного віку, яким у багатьох країнах визнається 18 років, хоча з цього правила є винятки. Крім того, щодо обсягу та змісту цивільної дієздатності існує три основ­них підходи: 1) визнання всіх неповнолітніх повністю недієздатними (Франція, Бельгія, Люксембург); 2) встановлення різноманітних за об’ємом і змістом обмежень дієздатності до досягнення повноліття незалежно від віку (Велика Британія, США, Німеччина, Швейцарія, Туркменистан, Естонія); 3) виділення серед неповнолітніх декількох вікових груп, які відрізняються за обсягом дієздатності (Польща, Чехія, Азербайджан та ін.) [152, с. 110]. Україна дотримується останнього підходу, але саме в екологічному законодавстві, як зазначалося, не міститься приписів щодо екологічної дієздатності й використовується аналогія закону.

Доцільно також зупинитися на змісті цивільно-правової дієздат­ності, а саме на переліку її складових, що стане в пригоді при прове­денні кодифікації екологічного законодавства. Зокрема, до них від­носять: угодоздатність (здатність самостійно укладати угоди), делікто- 330

зданість (здатність нести відповідальність), тестаментоздатність (здатність складати заповіти й отримувати майно у спадок), трансдіє- здатність (здатність вступати у відносини представництва) [1078, с. 92]. Останні дві юридичних категорії потребують більш ґрунтовно­го дослідження і можуть бути імплементовані в еколого-правову док­трину, що пов’язано з множинністю форм права власності на природ­ні ресурси й встановленням особливого правового режиму власності Українського народу на природні ресурси. З урахуванням характерис­тик природних ресурсів як матеріальних благ Ю. С. Шемшученко та В. І. Олещенко серед завдань подальшого розвитку екологічного права вказують на адаптацію галузі та відповідного законодавства України до ринкових умов господарювання, різноманітності форм власності як на природні ресурси, так і безпосередньо суб’єктів гос­подарювання [1134, с. 11].

Додамо, що позитивне право визнає існування дієздатності шляхом безпосередньої вказівки на це (наприклад, у ст. 30 ЦК України прямо вказується, яка особа має цивільну дієздатність), або шляхом визнання за певним суб’єктом права ознак його дієздатності через фактичний допуск до участі у правових відносинах (прикладом може слугувати будь-який закон у сфері дії екологічного права, який встановлює суб’єктивний склад правовідносин, що ним регулюються).

Підтримуємо висновки І. В. Табаріна, що встановлені в норматив­них актах визначення дієздатності, а також умови недієздатності суб’єктів - це лише одна з форм природно-юридичного феномену діє­здатності, а саме використовувана офіційною владою форма. І те, що догматики визнають тільки ряд умов, за яких у особи відсутня можли­вість стати суб’єктом правовідносин (а у догматиків це завжди обов’язкова наявність офіційного підтвердження факту недієздатності судом), все це не змінює природної юридичної сутності цього явища. Як уже зазначалося, природна суть властивості дієздатності (її зміст) полягає в тому, що саме будь-яка обставина, що блокує волю суб’єкта на реалізацію права або виконання обов’язків перетворює індивіда на недієздатного учасника, незалежно від думки із цього при­воду законодавця чи суду або будь-яких інших державних структур [1012, с. 131].

Хоча екологічне законодавство не містить норм стосовно змісту право- та дієздатності й інших вимог (підстави та порядок набуття,

обмеження чи втрати), їх відсутність не впливає на володіння ними суб’єктами. Наукою екологічного права та іншими галузевими вчен­нями розроблені концепції про правовідносини, відповідно до яких у носія прав і обов’язків є здатність ними володіти. Зауважимо, що норми матеріального екологічного права сприяють обґрунтуванню процесуальної дієздатності, вона пов’язується з можливістю виступа­ти у судовому провадженні, отримувати захист своїх екологічних прав та інтересів. Отже, екологічна дієздатність, як уже було вказано, має певні особливості, що відрізняють її від інших галузевих, а саме: а) зу­мовлена особливостями екологічного законодавства, однак у ньому не передбачені підстави й моменти її виникнення і припинення; б) спе­цифічні юридичні факти, що є підставою виникнення екологічної діє­здатності, зміни її обсягу чи її втрати. Держава через відповідне нор­мативне регулювання впливає, може впливати на стан дієздатності суб’єктів екологічного права.

Таким чином, екологічна дієздатність як єдине поняття має дві складові: здатність людини самостійно здійснювати операції, набува­ючи тим самим нових прав і покладаючи на себе нові обов’язки (уго- доздатність), і здатність нести юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну її протиправними діями (деліктоздатність), останню можна розглядати й як окремий елемент правосуб’єктності. Угодоздатність - це здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями здійсню­вати, укладати й еколого-правові угоди. Не можна оминути увагою те, що протягом останніх років в еколого-правовій науці посилено фор­мується інститут договірного права, що пояснюється введенням при­родних ресурсів у цивільно-правовий обіг. Проблеми договірного права стають об’єктом наукового дослідження багатьох галузей знань [2; 125; 127; 128; 157; 224; 227; 228; 249; 303; 304; 305; 369; 423; 510; 536; 603; 612; 729; 730; 985; 1004;1064;1083].

Крім того, вважаємо недоречним вводити деліктоздатність як склад­ник дієздатності екологічної правосуб’єктності юридичних осіб, її в екологічних відносинах варто досліджувати як здатність до реаліза­ції забезпечувальної і компенсаційної функції юридичної відповідаль­ності.

Залежно від соціальних норм виокремлюють такі різновиди соці­альної відповідальності (в основному вони притаманні людині): мо­ральна, релігійна, корпоративна, політична, правова (юридична) тощо 332

[281, с. 56]. Юридична відповідальність в екологічній сфері є однією з форм державного примусу, а тому застосовується державними інсти­туціями (судовими органами, центральними або місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядуван­ня) у відповідній процесуальній формі - кримінально-процесуальній, адміністративно-процесуальній, цивільно-процесуальній, еколого-про- цесуальній¹.

Наголосимо, що поняття «екологічна правосуб’єктність» має важ­ливе значення й для визначення правового статусу особи, що повинно стати об’єктом сучасних еколого-правових досліджень, при цьому статус вбачається за доцільне розглядати як систему суб’єктивних і природних екологічних прав, обов’язків й інтересів суб’єктів. ^{[76] [77]}

3.2.2.