Природне право як фактор розвитку суспільних екологічних відносин, екологічного права і законодавства

Зробимо невеликий відступ та звернемося до загального визна­чення поняття «правовідносини», а далі проаналізуємо його співвід­ношення з поняттям «екологічні правовідносини», «природні еколо­гічні правовідносини».

Відзначимо, що суб'єкти права мають можливість реалізовувати свої права й виконати обов'язки як у відносинах з іншими особами, так і поза ними. Загальновідомо, що під правовідносинами розуміють урегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є но­сіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою. Ознаками правовідносин в узагальненому вигляді є такі: а) є особливим різновидом суспільних відносин; б) виникають, зміню­ються, припиняються на підставі норм та принципів права, правової доктрини; в) характеризуються наявністю сторін (суб'єктів), які мають суб'єктивні права і юридичні обов'язки; г) виступають результатом свідомої вольової поведінки суб'єктів; д) здійснення суб'єктивних прав чи додержання й виконання юридичних обов'язків контролюються і забезпечуються державою; е) мають індивідуалізовані й конкретизо­вані зв'язки; є) врахування загальнолюдських цінностей і суспільних пріоритетів, стандартів із прав людини.

До структурних елементів екологічних правовідносин, як правило, відносять: 1) суб'єктів правовідносин, один з яких є правовласником, а інший зобов'язаним суб'єктом; 2) об'єкт; 3) предмет; 4) результат правовідносин, зміст - екологічні права й обов'язки, а також 5) еколо­гічні інтереси. Екологічні правовідносини майже завжди пов'язані з взаємодією двох учасників. Стороною екологічних правовідносин виступає їх учасник, який має певні екологічні права й обов'язки, між ними виникає взаємодія в ході реалізації зазначених прав і виконання обов'язків, а також задоволення екологічних інтересів. При цьому не слід ототожнювати суб'єктний склад правовідносин та угод (одно-, дво-, тристороні), остання (угода) є однією із форм правовідносин.

Питання щодо видів, змісту екологічних правовідносин потребує ґрунтовного дослідження як на монографічному, так і на дисертацій- 98

ному рівні, незважаючи на те, що воно завжди висвітлюється в на­вчально-методичній літературі з екологічного права. Зауважимо, що й досі не існує єдиного підходу щодо цього¹. Питання стосовно пред-

¹ За навчально-методичною літературою екологічне право розглядають як комп­лексну галузь. Ще в 1998 р. М. М. Бринчук зазначав: «предмет сучасного російського ПНС утворюють правовідносини: власності на природні об’єкти; з природокористу­вання; з охорони навколишнього середовища від різних форм захисту екологічних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб. У доктрині права навколишнього середовища, врегульовані ним, називаються екологічними» (див.: [172, с. 62, 63]). Науковець вважав, що «під предметом правового регулювання (предметом екологіч­ного права) розуміється чітко визначена сфера громадських відносин, що відрізняють­ся від інших суспільних відносин, які становлять предмет інших галузей права. У загальному вигляді можна сказати, що предметом екологічного права є суспільні відносини з приводу навколишнього середовища, природи або їх окремих частин - природних комплексів, об’єктів або ресурсів. У науковій та навчальній літературі з екологічного права як його предмет традиційно виокремлюють дві групи відносин - з використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища. Дійсно, названі групи відносин є загальновизнаними, але, реагуючи на суспільні потреби, екологічне право, що формується, враховує інтереси і потреби людини у сфері взаємо­дії суспільства і природи, опосередковані у праві, предмет сучасного екологічного права утворюють відносини: власності на природні об’єкти (ресурси); з природоко­ристування; з охорони навколишнього середовища від хімічних, фізичних і біологічних впливів тощо (див.: [164, с.

Правильною і обґрунтованою є позиція С. О. Боголюбова відносно предмета екологічного права. «Поняття екологічного права почало широко вживатися з середини ХХ ст. у зв’язку з переростанням переважно природоресурсних суспільних відносин у природоохоронні та початком активних роздумів людства про майбутнє свого при­родного оточення, свого природного будинку. Екологічне право як галузь права являє собою сукупність вимог і норм, що регулюють найважливіші суспільні відносини «людина - природа», тобто відносини між фізичними і юридичними особами з приво­ду охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів. Екологічне право включає: а) природоресурсне; б) природоохоронне і в) норми інших галузей російського права, які також певною мірою «працюють» на регулювання екологічних відносин». Автор відстоює самостійність складеної, комплексної супергалузі під назвою «екологічне право», її публічно-приватний характер (див.: [138, с. 21, 25-27]).

Відвертим і послідовним прихильником комплексності екологічного права є про­фесор В. І. Андрейцев, який вважає, що екологічні правовідносини виникають у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, які базуються на множинності форм прав власнос­ті, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров’я, на­вколишнє природне середовище. Як комплексна галузь містить у собі норми природно- ресурсового, природоохоронного й антропоохоронного права (див.: [27, с. 11, 15]). Із прийняттям базового екологічного закону спостерігається новий етап у розвитку екологічного права та відносин, який об’єднує природно-ресурсові, природоохоронні (середовищезахисні) та екологобезпечні відносини (див.: [28, с. 15]). За сучасних умов фахівець і його прихильники й послідовники екологічне право відносять до інтегрованої супергалузі з галузевою і підгалузевою підсистемами, що спрямована на регулювання ефективного використання природних ресурсів (природоресурсних правовідносин), забезпечення якості навколишнього природного середовища (середовищеохоронних

мета екологічного права пов'язане з визначенням екологічного права як галузі права.

В. В. Костицький екологічними правовідносинами у загальноприйнятому розумін­ні називає суспільні відносини, врегульовані нормами екологічного права, а екологічне право розглядає як комплексну галузь права, що регулює правові відносини у сфері охорони природи, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, тобто відносини, пов'язані з охороною та використанням довкілля у цілому та природних ресурсів з метою забезпечення збалансованого сталого розвитку в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь (див.: [489, с. 77, 149; 490, с. 379]).

Про віднесення екологічного права до комплексної галузі також говорить В. В. Кур- зова, спираючись на те, що до предмета його правового регулювання віднесено норми, які стосуються земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, флористично­го та інших природничих галузей, а вказані галузі поступово формуються в самостійні сфери правового регулювання. Нею робиться висновок, що екологічне право як комп­лексна галузь права об'єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють сус­пільні відносини з приводу приналежності, раціонального використання, охорони та відтворення природних ресурсів, охорони особливо цінних та унікальних природних комплексів та забезпечення екологічної безпеки в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь (див.: [328, с. 11]). Зазначене поняття дещо збігається з визначенням галузі законодавства й не охоплює всіх основних складових правовідносин.

В історичному аспекті доцільно розглянути наукові підходи до системи та струк­тури екологічного права як самостійної галузі права.

Важливо підкреслити, що В. В. Петров, який тривалий час не поділяв таких по­глядів, в останніх працях обґрунтовує, що екологічне право з огляду на його предмет є сукупністю однорідних суспільних екологічних відносин, тому його не слід відно­сити до комплексних галузей права (див.: [715, с. 55-56]). У літературі справедливо зазначається, що екологічні відносини є єдиними.

Екологічне право як самостійну галузь права виокремлюють представники одесь­кої школи екологічного права, хоча у 2000 р. вони наголошували, що суспільні еколо­гічні відносини в галузі природокористування, охорони навколишнього природного середовища й забезпечення екологічної безпеки громадян та держави складаються на підставі множинності форм і соціального характеру природокористування, державно­го регулювання якості навколишнього природного середовища і природних екологіч­них прав та свобод громадян (див.: [1, с. 220, 221]). Однак у підручнику (2012) й на­вчальному посібнику (2018) 1.1. Каракаш розглядає екологічне право як самостійну галузь вітчизняного права, що являє собою сукупність правових норм, установлених і гарантованих державою, які регулюють суспільні відносини у сфері взаємодії люди­ни і суспільства з навколишнім природним середовищем для забезпечення якісного стану довкілля, екологічної безпеки суспільства, захисту екологічних прав і свобод громадян та раціонального використання природних багатств в інтересах нинішнього 100

екологічне право», доцільно висловити деякі принципові положення щодо поняття «галузь» екологічного права, розроблені еколого-право- вою наукою та доктриною.

і майбутніх поколінь (див.: [399, с. 20; 400]). Маємо відзначити, що предмет екологіч­ного права дещо звужений завдяки невключенню до нього відносин, які виникають між суб’єктами з приводу відтворення, охорони, збереження природних об’єктів, ви­значення їх приналежності, забезпечення вимог екологічної безпеки населення та територій (а не суспільства).

У підручниках з екологічного права, написаних представниками харківської шко­ли екологічного права, завжди екологічне право розглядалося як самостійна галузь права з внутрішньою диференціацією. У 1995 р. проф. В. К. Попов екологічні відносини розглядає як такі, що складаються між державою, органами місцевого самоврядування, фізичними і юридичними особами з приводу приналежності, використання, відтворення природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задо­волення екологічних та інших інтересів (див.: [325, с. 5]). У підручнику 2013 р. визна­чено, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, що регулюють екологічні відносини, які виникають між суб’єктами з приводу забезпечен­ня екологічної безпеки, приналежності, використання, відтворення (відновлення) при­родних об’єктів та комплексів, охорони, а в певних випадках захисту людини, навко­лишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків й задоволення екологічних та інших інтересів відповідних суб’єктів і підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах (див.: [325, с. 15]).

Як переконує Н. Р. Кобецька, екологічне право є окремою самостійною галуззю права, що охоплює систему правових норм, що регулюють екологічні відносини у сфері взаємодії людини і природи з приводу раціонального використання, охорони, відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки (див.: [424, с. 22]).

Безумовно, у навчальній літературі існують й дещо інші підходи, але за змістом і суттю вони поділяються на зазначені два класичних підходи. Наприклад, автори на­вчального посібника «Право довкілля (екологічне право)» «В слові до читача» запев­няють, що «право довкілля» - це те саме, що й «екологічне право» - і за формою, і за змістом. Ось тільки назва - «Право довкілля», на їхню думку, більш реально відображає характер і сутність тих суспільних відносин, які регулюються нормами відповідної галузі права. Науковці переконані, що в такому формулюванні їм вдалося вирішити проблеми мовного характеру, привівши її у відповідність до термінології Основного Закону нашої держави, і згладити до певної міри дискусійні суперечки, які впродовж останніх трьох десятиліть тривали на сторінках юридичних видань щодо некоректнос­ті вживаної нині назви «екологічне право» (див.: [768, с. 2]). Автори також звертають увагу на конструкцію словосполучення «право довкілля», традиційно слово «право», що є основним у цьому формулюванні, ставиться в українському вживанні на другу позицію, вони вважають таку практику хибною й пояснюють її лише мовною традиці­єю. Право довкілля як галузь вітчизняного права в такому своєму найменуванні цілком адекватно відображатиме сутність тих відносин, які стають предметом правового ре­гулювання у сфері охорони навколишнього середовища, раціонального використання ресурсів природи та забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини (див.: [768, с. 13]). Предметом права довкілля науковці вважають екологічні відносини, які існують у сфері взаємодії суспільства й природи та спрямовані на охорону довкілля, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки та формування й збереження екомережі (див.: [768, с. 20]). Зазначений концепт має право на існування, але мотивувальна база, її логічна побудова потребують доопрацювання.

Безумовно, досягнути консенсусу з цього питання - дуже складна справа, а зараз взагалі ставиться під сумнів доцільність такої дискусії. Маємо констатувати, що науковці неодноразово намагалися його вирі­шити під час проведення науково-практичних конференцій, «круглих столів» (наприклад: [4; 5; 6; 124; 207; 320; 466; 776; 937; 1008; 1010; 1011; 1019])¹. На жаль, це поки залишається на рівні науково-теоретичного обговорення. Питання про екологічне право як галузь права, його ста­новлення вперше були розглянуті О. С. Колбасовим у монографічному дослідженні [454]. Вважаємо цілком виправданим і своєчасним цей публічний диспут, бо тільки у процесі наукової полеміки можна виро­бити оптимальний підхід до розуміння екологічного права. Біля витоків екологічного права, яке формується на базі природоресурсного й при­родоохоронного права, як галузі права стояли відомі екологи-правознав- ці, а саме: В. К. Попов [741; 743; 750; 751], В. В. Гречко [273], В. Л. Мун­тян [619; 620], Н. І. Титова [1032; 1033], Ю. С. Шемшученко [1121; 1122; 1124; 1125; 1127; 1130; 1167] та ін. [171; 450; 686; 874]. Ґрунтовний аналіз точок зору щодо зазначеної проблеми наводить М. В. Шульга [1147, с. 50-70], а В. І. Андрейцев деталізує актуальні питання екологіч­ного права у своїх наукових працях, в яких досліджує генезу наукових доктрин екологічного права в Україні [29, с. 18-29; 23, с. 3-65].

Висловлені науковцями думки щодо поняття «екологічне право» в загальних рисах зводяться до двох основних (класичних) напрямів (по-перше, комплексності; по-друге, самостійності галузі «екологічне право»). Крім того, висловлюються пропозиції (і це по-третє) щодо перейменування галузі, а також, по-четверте, формування «суперга- лузі». Щодо першого напряму, згідно з яким екологічне право нале­жить до комплексних (інтегрованих) галузей права, зауважимо, що його послідовники переконані, що до її складу входить декілька само­стійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин. При цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують по-різному. Наприклад: а) кожна галузь права, що входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основу яких покладені різні екологічні об'єкти. Виходячи ^[13] з цього існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та інші; б) екологіч­не право - інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), що є сукупністю еколого-правових норм, які регулюють екологічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав [28, с. 23]. З точки зору Ю. С. Шемшученка, визна­чальним для предмета екологічного права як комплексної галузі є чо­тири групи суспільних відносин: а) щодо охорони навколишнього природного середовища; б) щодо використання природних ресурсів; в) щодо забезпечення екологічної безпеки; г) щодо формування, збе­реження й раціонального використання екомережі [327, с. 13-15].

Як доводить Н. Р. Малишева, основним критерієм виокремлення в системі права певної галузі є предмет регулювання, що в широкому сенсі охоплює суспільні відносини з приводу природи, її ресурсів, процесів і комплексів; отже, екологічне право - комплексна й інтегро­вана галузь, що включає всі підгалузі як природоресурсні підрозділи норм, а як правові інститути до її складу можуть входити й норми, що мають і подвійну, і потрійну правову природу та суттєво розрізняють­ся за методом правового регулювання; додатковим критерієм виокрем­лення екологічного права як комплексної галузі в системі права Укра­їни є розвинена джерельна база. На сьогодні ця база як за змістом, так і за структурою вже переросла межі ефективного правозастосування, тому вимагає систематизації, розроблення ЕК України як головного кодифікаційного акта галузі, який має охопити своїм регулюванням як суто екологічні відносини, так і відносини, пов'язані з охороною й ви­користанням всього природного комплексу; природоресурсні кодекси, які треба буде переглянути відповідно до основних засад ЕК України, мають відобразити основні особливості в регулюванні відносин щодо охорони й використання окремих природних ресурсів [566, с. 58].

Для повноти розгляду питання вкажемо, що в теорії екологічного права існує одна з найбільш аргументованих і поширених позицій щодо розмежування природних об'єктів і соціальних речей як об'єктів екологічних правовідносин, які є відносно умовними і, можна сказати, формально-юридичними. Проте такий поділ необхідний, оскільки цим зумовлені розбіжності як у правовому режимі природних об'єктів, так і в порядку їх використання й охорони [452, с. 36; 454; 501; 502; 1029].

Висловлюється також думка, що назва галузі має відбивати об'єкт правового регулювання [166, с. 27] через те, що прояв і визнання со­ціальної екології як науки не можуть служити причиною найменування галузі права екологічним. Як відомо, останніми роками трансформація в назві галузі права в екологічне почала відбуватися під впливом соці­альної екології як одного з напрямів екології, предметом якої є вивчен­ня взаємодії суспільства і навколишнього середовища. Проф. М. М. Брин- чук взагалі вважає, що слід вести мову не про екологічне право, а про право навколишнього середовища. Така точка зору не є новою, свого часу про це говорили проф. О. С. Колбасов і О. С. Тимошенко, але вона не отримала широкого визнання у вітчизняній літературі та не була сприйнята наукою.

Не можна не відзначити, що термін «екологічне право» не має однозначного трактування, на що попередньо зверталася увага в право­вій науці. Протилежну позицію з цього питання займає О. С. Тимошен­ко, який доводить, що досвід формування й розвитку національної і міжнародної системи права показує, що за основу найменування береться предметна сфера відповідних категорій правовідносин. Якщо ж за основу назви галузі взяти назву природничо-наукової дисципліни, що досліджує об'єкт відповідних правовідносин (у нашому випадку «екологія»), то це суперечитиме сформованій юридичній практиці (оскільки тоді мали б існувати «гідрологічне», «ґрунтознавче», «гео­логічне» право) [1028].

На нашу думку, більш точним (з огляду на те, що відображає чітко суть предмета) є термін «право навколишнього середовища» (далі - ПНС), у 1989 р. проф. Ю. С. Шемшученко, наводив таку аргументацію: а) у цій назві точніше, ніж у назві «екологічне право», відображена суть відповідної галузі права [1131, с. 68]; б) ПНС має особистий характер і притаманний тільки цій галузі предмет правового регулювання; в) його предмет становлять численні суспільні відносини у сфері вза­ємодії суспільства (людини) і навколишнього середовища, які відріз­няються за конкретним змістом, але мають органічну і стійку єдність, тобто екологічні відносини; г) подібна сукупність не виключає вну­трішньої диференціації суспільних відносин, якщо об'єктом право­вого регулювання зазначеної галузі є природа і навколишнє середови­ще, і тому галузь права повинна мати назву «ПНС». Таке вирішення питання відповідало б вітчизняним традиціям: основою назви слугує об'єкт правового регулювання. Крім того, саме такий підхід застосо­вується іноземними юристами в США, Великій Британії та англо- й іс­паномовних країнах [1131, с. 64-76].

Заслуговує на увагу й точка зору авторів підручника «Право довкіл­ля (екологічне право)» [768], які пропонують іменувати галузь «право довкілля». Як зауважує М. В. Краснова, назва галузі права повинна відо­бражати специфіку певних суспільних відносин, зумовлених об'єктом, на який вони спрямовані. У нашому випадку - це різновид тлумачення поняття «природи», навколишнього природного та іншого середовища життєдіяльності. Такий підхід дозволяє говорити й про зміну антропо­логічних мотивів в екологічному праві на екоцентричні [515, с. 48].

Деякі фахівці вважають, що в умовах сьогодення, коли все більше звертається увага на загальновизнані принципи пріоритету міжнарод­ного права, відповідно до яких держава зобов'язана адаптувати свою еколого-правову термінологію до міжнародних стандартів, доцільно вживати термін «довкілля», який у назві галузі права є більш адекват­ним терміну «навколишнє середовище», ніж «навколишнє природне середовище» або «екологічне». Крім того, вчені підкреслюють, що ситуацію, коли та сама галузь права має різні назви, не можна вважати сприятливою. Резюмуючи, висловимо власну позицію. З часом, мож­ливо, буде доцільно перейменувати галузь права, науку, навчальну дисципліну, але в умовах сьогодення основним, магістральним кон­цептом подальшого розвитку екологічного права варто визнати енвай­роменталізм.

Водночас набуває розвитку і концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою самостійну га­лузь у загальній системі права. На наше переконання, такий підхід є найбільш виваженим. Більш того, таке розуміння набуває популяр­ності, хоча і не домінує. Виходячи з цього, вкажемо, що нині екологіч­не право доречно розглядати як самостійну галузь із внутрішньою диференціацією. Таку позицію підтримують науковці, які вважають, що єдині екологічні відносини мають декілька різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі, флористичні, фауністичні, атмосфероповітряні та інші), і мають певні особливості й спеціальні правові форми, що дозволяє виокремлювати такі підгалузі екологічного права: земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне, флористич­не тощо. На думку прихильників такого бачення, цей підхід до розу­міння екологічного права забезпечує його єдність як самостійної (не- комплексної) галузі права і внутрішню диференціацію.

Стосовно терміна «супергалузь» екологічного права зазначено, що О. Л. Дубовик розглядає останнє як самостійну комплексну галузь права, що регулює відносини у сфері взаємодії суспільства і людини з навколишнім природним середовищем. Спираючись на це, науковець пропонує місце екологічного права в правовій системі визначати як над-/супер-/понадгалузь права, мотивуючи це тим, що головна мета екологічного права - збереження життя на Землі й забезпечення необ­хідних умов життєдіяльності людини [309, с. 7-9, 18-19]. Про існу­вання супергалузі, але інтегрованої з галузевою і підгалузевою під­системами, також ведуть мову В. І. Андрейцев та його прихильни­ки [29, с. 24]. При дослідженні еколого-правової доктрини науковець звертає увагу на змістовне обґрунтування предмета екологічного права як інтегрованої супергалузі з галузевою і підгалузевою підсис­темами, покликаної регламентувати ефективне використання при­родних ресурсів (природоресурсні правовідносини), забезпечити якість навколишнього природного середовища (середовищеохоронні правовідносини), безпеку для життя і здоров'я довкілля (безпекові антропоохоронні правовідносини), яким відповідають три сфери (блоки) правового регулювання: а) природоресурсового законодавства; б) середовищеохоронного законодавства; в) законодавства про забез­печення екологічної безпеки [23, с. 30]. Безумовно, наведена точка зору є доволі оригінальною й першочерговою, але все ж таки диску­сійною. Наша позиція збігається з баченням В. М. Єрмоленка та І. М. Єрмоленко щодо визначеності «рівня супергалузі», які відзна­чають: «якщо розглядати екологічне право з боку цієї характеристики, то воно, безумовно, порівняно з іншими галузями не є головним у системі права, не наділене високим ступенем ознаки, якості або під­вищеної, посиленої дії. Нарешті, воно не розташоване зверху над іншими галузями права. Головним наріжним каменем у цьому є на­явність конституційного права як провідної базової галузі в системі права, але й воно наразі є лише галуззю і жодним чином не суперга- луззю права» [342, с. 23].

Принагідно вказати, що нині В. І. Андрейцев вважає за доцільне уточнити визначення й систему екологічного права. Науковець пропо­нує розглядати її як нормативно визначену і взаємоузгоджену в Україні сукупність приписів і норм екологічного спрямування щодо врегулю­вання відносин у сфері використання природно-ресурсного потенціалу, охорони навколишнього природного середовища (довкілля) і забезпе­чення екологічної безпеки з метою реалізації національної екологічної політики, забезпечення верховенства екологічних прав людини і гро­мадянина, як найвищої соціальної цінності у процесі сталого розвитку України на засадах імперативів і пріоритетів міжнародно-правових документів, ратифікованих Верховною Радою України, і зобов’язань держави у зазначеній сфері [36, с. 11].

Мабуть, це пов’язано з тим, що в сучасних умовах та при подаль­шому такому ж інтенсивному розвитку законодавства класична систе­ма права, його структура вже не відповідають вимогам екологічного права як галузі, бо саме його структура щороку ускладнюється.

Крім того, в юридичній літературі висловлюються пропозиції щодо виокремлення підгалузей (галузей) екологічного права - флористич­ного права [986, с. 41-61], ландшафтного права [23] тощо. Окремі правники наводять аргументи на користь наявності комплексної галу­зі екологічного права - права екологічної безпеки [34, с. 10-193], а також еколого-процесуальної підгалузі [238].

Аналізуючи думки науковців стосовно еволюції природоресурсних відносин, визначення їх самостійності й системних зв’язків, необхідно окремо зупинитися на наукових течіях¹. Як вважають А. П. Гетьман і В. А. Зуєв, зараз за основу регулювання взято саме суб’єкт та його діяльність у відриві від мети правового регулювання, втрачається цін­нісно-оглядова складова правового регулювання, що негативно позна- ється на його якості. При цьому науковці наголошують, що в багатьох ^[14] випадках такі обмеження пов'язані саме зі штучними внутрішніми обмеженнями інноваційності еколого-правової науки, зумовленими застосуванням традиційних понять «природокористування», «при­родні ресурси», «природні об'єкти». Це підтверджує нагальну потре­бу в перегляді застосування цих термінів, розширенні номінованих ними понять. Одним зі шляхів має стати більш активне використання термінів «ресурсокористування», «екологокористування», «ресур­си», «екологічні ресурси», «екологічні об'єкти» [246, c. 116]. Учені розробили пропозиції щодо формування ресурсного права в межах загальної системи екологічного права. Крім того, на їх переконання, прогресивною та перспективною є теорія ресурсного або еколого- ресурсного права, яка може гармонійно увібрати в себе як традиційні (усталені), так й інноваційні підходи до змісту еколого-правових відносин, їх розширення й дифузії в межах єдиного методологічного підходу і правової доктрини [246, с. 104, 118]. Принагідно вказати, що використання поняття «ресурсокористування» як синонімічного до терміна «природокористування» в юридичній літературі набуває все більшого поширення [246, с. 114].

Проте виникає питання щодо доцільності окреслених змін та їх об­ґрунтованості, оскільки невідомо, чи не втратить екологічне право своєї ідентичності як галузь права, наука, законодавство, які ознаки, юридичні, соціальні, економічні, біологічні критерії будуть покладені у формулювання поняття «екологічні ресурси»; яким стане їх співвід­ношення з іншими еколого-правовими категоріями? Зокрема, В. А. Зуєв [373; 374; 375] намагається надати «постійну прописку» відходам як ресурсам і серед об'єктів еколого-правового регулювання, і в контексті забезпечення вимог екологічної безпеки при поводженні з ними, охо­рони навколишнього природного середовища, тобто вписати їх до об'єктів екологічного права, правового інституту природокористування тощо. За сучасного стану екологічного законодавства, еколого-правової науки, за відсутності узгодження єдиних підходів щодо предмета та об'єктів екологічного права, системи екологічного права тощо це навряд чи можливо. Нагадаємо, що право і екологічна політика ЄСт виходять із завдань запобігання утворенню відходів, сприяння повторному ви­користанню, вторинній переробці й відновленню відходів із метою зменшення впливу на навколишнє середовище, а для України пріори­тетною метою виступає перетворення відходів на ресурси і зниження обсягів їх утворення. Отже, Україна стоїть на порозі переходу на нову концептуальну основу, в рамках якої пріоритетні цілі поводження з від­ходами забезпечуватимуть рух у напрямі «кругової» економіки з кас­кадним використанням ресурсів і мінімізацією обсягів залишкових продуктів [875, с. 4]. При цьому слід пам'ятати, що поводження з від­ходами виникають і об'єктивно існують різноманітні групи суспільних відносин (й не лише екологічних), які регулюються не однією, а двома, трьома і більше галузями законодавства, а саме нормами гірничого, екологічного, цивільного, адміністративного, господарського та іншого права. У цьому випадку доцільно вести мову про субсидіарне застосу­вання норм законодавства.

Підсумовуючи наведене, можемо стверджувати, що в науці ведеть­ся активний пошук оптимального підходу до розуміння сутності еко­логічного права, його місця в правовій системі. Найбільш аргументо­ваною, на наше переконання, є думка тих авторів, які розглядають екологічне право як самостійну (некомплексну) галузь із підгалузевою структурою. Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, що регу­люють екологічні відносини, які виникають між суб'єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналежності, використання, від­творення (відновлення) природних об'єктів і комплексів, охорони, а в певних випадках захисту людини, навколишнього природного серед­овища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків й задоволення екологічних та ін­ших інтересів відповідних суб'єктів, підтримання сталого екологічно­го розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.

Як наголошує Н. Р. Малишева, «головним каменем спотикання є виділення галузі як самостійної в системі права та її характер: комп­лексний чи вузький; ступінь охоплення нею природоохоронних і при- родоресурсних відносин; характер зв'язків між земельним та іншими природоресурсними підрозділами норм; відносини екологічного права з цивільним, господарським, адміністративним, фінансовим, кримі­нальним та деякими іншими галузями. Отже, питання, на які варто сьогодні відповісти, можна сформулювати так: чи продуктивним і пер­спективним є цей спір, а значить, чи варто його продовжувати; які правові наслідки він може мати й на що вплинуть його результати? Постановка цих питань є правомірною й з позиції зарубіжного, зокре­ма європейського, досвіду, адже подібні теоретичні дискусії раніше велися лише на пострадянському просторі. Зокрема, представники європейського правознавства вважали їх схоластичними і такими, що жодним чином не впливають на розвиток суспільних відносин» [566, с. 56]. На думку Н. Р. Малишевої, це є правильним лише частково. У тезах наукової доповіді зазначено, що процеси взаємопроникнення нормативно-правових спільностей, характерні для сьогодення, ніколи не дадуть змоги поставити крапку у відповідних наукових дебатах, якщо науковці не домовляться про вихідні позиції, бо доведено, що доцільність вирізнення галузей у системі права та законодавства може пов’язуватися насамперед з правотворчими процесами, особливо на етапі систематизації законодавства. До речі, саме на цій стадії зараз перебуває екологічне законодавство України, і його систематизація має базуватися на чітких структурно-ієрархічних орієнтирах [566, с. 56].

Професор Н. Р. Малишева також відзначає, що екологічне право в правовій системі є однією з наймолодших і одночасно найбільш динамічних галузей. Проте ще й досі інколи можна почути думки, якими заперечується самостійність відповідної галузі, стверджується можливість поділу її норм за традиційними галузями: конституційним, адміністративним, господарським, цивільним, фінансовим, криміналь­ним тощо. Звісно, адептів такої позиції стає все менше, а їхні голоси все слабшають під тиском «нарощування потужності» екологічним правом, яке на сьогодні має чітко сформований предмет регулювання, а джерельна база за структурованістю, кількісними й якісними пара­метрами частково поступається хіба що господарському праву. Специ­фікою цієї галузі також є поєднання в правовому регулюванні таких, що відповідають відносинам, імперативних і диспозитивних методів, співвідношення яких не є константою, а змінюється на різних етапах суспільного розвитку. Предмет правового регулювання екологічного права також змінюється, демонструючи сталу тенденцію до розширен­ня сфери суспільних відносин, що ним охоплюється [567, с. 58].

Заслуговують на увагу висновки, зроблені В. М. Єрмоленком стосов­но аграрного права, які можливо використати й для екологічного права як суміжної галузі, а саме, що в сучасних умовах склалася «псевдодиле- ма» самостійності або комплексності аграрного права [332, с. 22]. Зазна­чене пояснюється тим, що й досі в Україні не проводилося дослідження на дисертаційному рівні, присвяченого цей проблемі. Численні наукові розробки лише загострюють питання і пожвавлюють дискусію, а деякі з них зменшують «вагу й авторитет» екологічного права як галузі права.

Підсумовуючи, зазначимо, що екологічне право - це відносно «мо­лода» галузь права, яка за сучасних умов розвивається дуже динамічно. Численність та різноманітність нормативно-правових актів, що регла­ментують екологічні відносини, зумовлені значною кількістю об'єктів цієї галузі права та їх видовою диференціацією. Багато суспільних відносин вже екологізовано, частина ще потребує подальшої екологіза­ції, триває процес систематизації екологічного законодавства [80, с. 15].

Вчені, які поділяють точку зору щодо того, що в широкому сенсі всі відносини в сфері «суспільство - природа» слід розглядати як пред­мет екологічного права, водночас звертають увагу на небезпеку його розширеного тлумачення, оскільки в цьому випадку предмет екологіч­ного права буде включений до відносин, що виникають у процесі ма­теріального виробництва, адже саме в рамках цього процесу переваж­но здійснюється як використання природних ресурсів, так і охорона навколишнього природного середовища [260, с. 38]. Правовим норму­ванням охоплюється майже весь обсяг екологічних суспільних відно­син, які можуть бути предметом екологічного права. Юридичні норми здатні регулювати всі суспільні відносини, що можуть зазнати зовніш­нього контролю і забезпечуються у процесі своєї реалізації державою. При цьому держава, визначаючи коло таких суспільних відносин, ви­ходить з об'єктивних потреб розвитку, хоча певну роль може відіграти і суб'єктивний фактор (включаючи і те, якою мірою усвідомлена необ­хідність регулювання даних відносин). Крім того, зміст екологічних відносин не завжди потребує всеосяжного регулювання і не завжди можливо й доцільно регулювати деякі екологічні відносини.

Як зазначалося раніше, в юридичній літературі немає однозначного трактування підходу до розуміння поняття «природне право», а питан­ня природного права в екологічному законодавстві, в еколого-правовій доктрині не було об'єктом самостійного комплексного наукового до­слідження. Однією з особливостей природних екологічних відносин як предмета природного екологічного права є існування їх змістової скла­дової - природних екологічних прав, що виявляються як природно-біо­логічні та природно-соціальні права [911, с. 6], а це, у свою чергу, зу­мовлене наявністю або відсутністю суспільних екологічних відносин (про це йтиметься у підрозділі 2.3 монографічного дослідження).

Останнім часом, як уже зазначалося, набули, подальшого законо­давчого регулювання відносини у сфері задоволення рекреаційних потреб, що пов'язано з розвитком інституту права приватної власнос­ті й необхідністю вирішення проблеми нормативно-правового забез­печення й створення дійового механізму регулювання екологічних відносин щодо загальнодоступного використання природних об'єктів для задоволення життєво необхідних потреб. Проте можна вести мову й про право індивіда на природні, безпечні для життя і здоров'я умови й ставити питання про дієвість їх захисту, охорони. Маємо відзначити, що в разі порушення вимог щодо безпеки навколишнього природного середовища виникають охоронно-захисні, безпекові екологічні суспіль­ні відносини, які стають предметом правового регулювання екологіч­ного права. Звісно, природні умови, необхідні для життя, стають складовою суспільного буття лише тією мірою, якою вони використо­вуються людиною. До суспільного буття належить не саме по собі природне середовище, а ставлення до нього людини, тобто не біоло­гічні, а соціальні моменти. Ототожнення суспільного буття і умов матеріального життя суспільства є неприпустимим [1179, с. 17].

Природно-соціальні права засновані на сутності людини як соці­ально-біологічної істоти. Вони виникають і формуються у міру розви­тку суспільних відносин, але суб'єкт їх набуває від моменту народжен­ня. До них належать природне право на екологічно безпечні продукти харчування, право власності на природні ресурси і комплекси та ін. На цей час низка природних екологічних прав закріплені в законодавстві, й на підставі цього вони віднесені до системи суб'єктивних прав, але не втратили їх особливостей.

Природне екологічне право базується на концепціях природного права, яка раніше в нашій країні зазнавала критики, що є однією з при­чин недостатньої її розробленості у правових науках. На початку ХХ ст. Г. Ф. Шершеневич писав, що з'ясування сутності права «неможливе без розуміння природи людини в усіх її проявах, без проникнення в по­треби людини, її здібності, прагнення. Теорія права повинна почина­тися з антропологічного моменту» [1139, с. 25]. На думку його сучас­ника М. М. Коркунова, яким би різноманітним і мінливим не було право позитивне, над ним стоїть вічне право природи [480, с. 93].

Схожі думки висловлюються й нині. Так, у літературі зазначається, що з точки зору природно-правової доктрини «сама природа (або розум людини) вписує в серця людей їх основні права і свободи» [271, с. 77]. У свою чергу, Л. В. Петрова наголошує, що правила поведінки, які випливають із природного стану людини, повинні служити мірилом і керівництвом для позитивного законодавства, зразком його удоско­налення [717, с. 39]. У сучасних міжнародних актах, як і в наукових доктринах, також зазначається, що природні права випливають ви­ключно з властивостей самої особистості [21], що й пов'язано з фор­муванням природних екологічних відносин.

Заслуговують на окрему увагу й деякі наукові концепти щодо тео­рій природного права, які синтезуються в природне екологічне право. Відомий правознавець і філософ П. І. Новгородцев природне право трактував як вічне, невід’ємне право людської особистості, що має моральну природу і характер абсолютної цінності [645, с. 6]. На думку С. С. Алексєєва, природне право є «початковим у житті людей фено­меном», а джерелом цього права є «або Бог, або сама природа, або інші однопорядкові з ним явища» [18, с. 61]. Натомість В. К. Бабаєв вважає, що «природне право - це сукупність прав і свобод, обумовлених при­родою людини, її проживанням у суспільстві» [100, с. 8], а В. М. Хро- панюк наполягає на тому, що «поняття природного права включає в себе уявлення про природжені та невід’ємні права людини і грома­дянина, які є обов’язковими для кожного громадянина» [1089, с. 172].

1.2.3.