Особливості застосування юридичної термінології при визначенні об’єктів природних екологічних відносин в еколого-правовій науці і законодавстві

Зупинимося на деяких істотних правових категоріях, що вживають­ся в екологічному праві на позначення і для характеристики об'єктів правового регулювання як в екологічних правовідносинах, так і в їх складовій - природних екологічних відносинах.

Так, П. М. Рабінович та Т І. Дудаш юридичну термінологію роз­глядають як сукупність термінів, що використовуються у мові права, а також вчення про закономірності термінологічного наповнення й складу мови права (в останньому сенсі поняття «юридична терміно­логія» ототожнюють із поняттям «юридичне термінознавство»). Вод­ночас в енциклопедичній літературі зазначено, що юридичний термін - слово чи словосполука, що є узагальненим найменуванням певного юридичного поняття і використовується в мовах правотворчості, пра- вотлумаченння, правозастосування, правореалізації, професійній юри­дичній мові та у мові правознавства. Юридичним термінам властиві як загальномовні ознаки, притаманні усім термінам, так і ознаки спе­ціально-юридичні. До ознак юридичного терміна належать: 1) одно­значність; 2) системність; 3) дефінітивність; 4) сфера застосування юридичного терміна [194, с. 893-894]. На підставі зазначеного, у кон­тексті визначення особливостей об'єктів еколого-правового регулю­вання доцільно насамперед звернутися до екологічної терміносистеми, якою послуговується екологічна галузь права і законодавство, еколо­гічна наука. Зазначимо, що на екологічну терміносистему щодо об'єктів (їх понять) суттєво впливають система джерел екологічного права та природно-правова екологічна доктрина. Зокрема тому, що в умовах євроінтеграційних процесів з'являється забагато запозичених і каль- 266

кованих термінів, а також вводиться термінологізація (терміносистема міжнародних договорів).

Зважаючи на викладене, проаналізуємо істотні терміни екологіч­ного права, що застосовуються для визначення об’єктів. Поняття «при­рода», що, як елемент еколого-правової термінології, з’явилося одним із перших у кінці 50-х - на початку 60-х рр. ХХ ст., у період станов­лення галузі екологічного права. Вчені О. С. Колбасов (1961, 1976), Ю. С. Шемшученко (1976), В. В. Петров (1980, 1981) у навчальній і науковій літературі вказували на дві основні ознаки цього поняття: а) середовище (місце життя людини [1130, с. 8]; умова, місце, засіб її проживання [772, с. 3]; місце існування людського суспільства [1127, с. 13]), в якій виникло й існує людське суспільство [451, с. 3]; б) іс­нування цього середовища незалежно від волі людини, людського суспільства [454; 712; 1130].

Водночас О. С. Колбасов (1961) і Ю. С. Шемшученко (1976) допов­нювали зміст поняття «природа», розглядаючи її як сукупність при­родних ресурсів і умов [451, с. 14]. Натомість В. В. Петров (1976) ствер­джував, що природа - не сукупність і не сума різноманітних об’єктів, а система взаємопов’язаних елементів і явищ [772, с. 47].

Поняття «природа» М. Д. Казанцев і О. М. Колотинська (1962) роз­глядали з двох позицій: а) у вузькому сенсі - як окремі ділянки при­роди, що мають особливу наукову, культурну й іншу цінність; б) в ши­рокому - це весь природний комплекс [459, с. 16].

В еколого-правовій літературі 70-х - початку 80-х рр. ХХ ст. мож­на зустріти такі дефініції категорії «природа»: весь матеріальний світ, що знаходиться поза людським суспільством, оточуючий суспільство, відносячи до природи весь Всесвіт [454, с. 19]; сукупність матеріальних предметів (природних ресурсів) і умов, які існують незалежно від волі людей і є матеріальною основою й середовищем існування людського суспільства [1127, с.

У кінці 80-х рр. з'являється теорія «відмирання» терміна «приро­да», згідно з якою він вважається вразливим, з огляду на що оптималь­ним видається термін «навколишнє середовище», оскільки він най­більш точно відповідає тій частині природного середовища, з якою взаємодіє або в найближчому майбутньому буде взаємодіяти особа [1028, с. 47]. Проблеми, що виникли в середині ХХ ст. щодо забезпе­чення раціонального природокористування й навколишнього для лю­дини середовища проживання зумовили формування на європейському й північноамериканському континентах нової галузі знань, права та законодавства, пов'язаних із назвою «навколишнє природне середови­ще» (environment). У міжнародних актах і в національному законодав­стві держав цих континентів у термін «навколишнє» включалися при­родні й антропогенні (створені людством об'єкти та фактори у вигляді виробництва, транспорту, умов праці та супутні йому обставини) умо­ви, усе те, що може оточувати людину і впливати на її здоров'я й якість життя. Стосовно поняття «навколишнє середовище», то воно навпаки активно використовується в юридичних конструкціях, у деяких ви­падках розглядається як синонім поняття «довкілля». Сьогодні серед вчених відзначається тенденція до ототожнення цих понять. З одного боку, у поняття «навколишнє середовище» все частіше вкладається сенс природного оточення суспільства, з другого - природа розгляда­ється крізь призму людського середовища проживання. Прагнучи під­креслити це, багато дослідників оперує також поняттям «навколишнє природне середовище», яке, однак, ще не отримало однозначного і загальноприйнятого тлумачення [452; 646].

У 90-х рр. ХХ ст. М. М. Бринчук визначає природу як природне середовище проживання людини, малозаймане або майже незмінене господарською діяльністю людини [172, с. 51], підкреслюючи, що в даний час це поняття практично витіснене поняттям «навколишнє середовище» і рідко використовується в сучасному законодавстві [172, с. 48]. Ця позиція є правомірною через нечіткість і великий обсяг змісту поняття «природа», хоча і з терміном «навколишнє середовище» повною мірою також не можна погодитися. Отже, науковці стали під­тримувати висновок про доцільність застосування поняття «навколиш­нє природне середовище». При цьому вони дотримуються позиції, що навколишнє природне середовище - це сукупність усіх природних умов, у тому числі й тих, що зазнали змін у процесі виробничо-госпо­дарської діяльності, які перебувають у нерозривному зв’язку і створю­ють єдину екологічну систему. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» це поняття тракту­ється як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів. Виходячи з цього, об’єктом екологічного права за охоронним напрямом є все природне середовище.

Зауважимо, що «природа» як інтегрований об’єкт екологічних від­носин поступово зникає з екологічного законодавства України, а також країн близького зарубіжжя. Щоправда, незважаючи на це, у ст. 66 Основного Закону закріплені такі екологічні обов’язки громадян: не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати за­вдані їм збитки (курсив наш. - Г А.), вони також трансформувалися у п. «а» ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища», у якому закріплено: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законо­давства про охорону навколишнього природного середовища. У кон­тексті наведеного додамо, що суперечливою і проблематичною, на наш погляд, є конструкція конституційного обов’язку «не заподіювати шкоду природі» й законодавчого «берегти природу».

Дискусійним видається і припис щодо природи як об’єкта правово­го регулювання.

У Національній стратегії наближення (апроксимації) законодавства України до права ЄС у сфері охорони довкілля є сектор «Охорона при­роди», представлений двома Директивами Ради Європи: 92/43/ЄЕС від 21 травня 1992 р. про охорону природних середовищ існування та дикої флори і фауни (Директива про оселища¹) і 2009/147/ЄС від 30 листопа- ^[62] да 2009 р. про збереження диких птахів. Основною метою Директиви про оселища є сприяння збереженню біорізноманіття шляхом збере­ження природних оселищ і видів природної флори та фауни, які мають важливе значення для суспільства на території держав - членів ЄС. Двома базовими елементами Директиви про оселища є мережа при­родоохоронних територій NATURA 2000 (що також охоплює об'єкти, створення яких закріплено Директивою 2009/147/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 30 листопада 2009 р. про збереження диких птахів) і сувора система охорони видів. Держави - члени ЄС повинні вживати спеціальних охоронних заходів для забезпечення захисту диких птахів і ареалів їх проживання, особливо видів, наведених у Додатку I Директиви 2009/147/ЄС. Це передбачає виділення, управління і конт­роль за спеціальними природоохоронними територіями, у тому числі заборону певних видів шкідливої для птахів діяльності (наприклад, у галузі сільського господарства або лісівництва) [629, с. 89-90]. На­ведене, як видається, свідчить про непослідовне використання термінів.

На підставі наведених поглядів вважаємо доречним підтримати точку зору М. В. Краснової щодо пріоритетності об'єктного складу екологічних відносин, беручи за основу завдання законодавства, ви­значені ст.

М. В. Краснова, враховуючи значимість еволюції як поступально­го, водночас якісного процесу впорядкування стану природного сере­довища, вважає, що наука екологічного права має переглянути підходи передусім до основного об’єкта свого дослідження - до Природи, і не відштовхуючись від її економічних, екологічних і соціальних характе­ристик, запропонувати суспільству сучасні ефективні правові моделі застосування й дотримання її законів, які дозволять здійснити перехід до більш природного, менш споживацького способу життя і до екотех- нічного типу економіки, який і буде враховувати потребу відновлення (відтворення) і збереження природи.

Водночас із позиції історичного методу дослідження проблем еко­логічного права в науці можуть розглядатися існуючі доктрини й кон­цепції, однак вони мають бути об’єктивно й критично оцінені, врахо­вуючи шляхи їх становлення, сучасний стан екологічного законодавства, з тим, щоб спонукати молоде покоління вчених до вироблення підходів до розуміння й пояснення нових форм взаємодії Суспільства і Природи, особливо до відновлювально-компенсаційної, як такої, що стає акту­альною сьогодні і відображає прагнення людства привести планету Земля як місце свого існування в належний безпечний стан. За умови, коли наука екологічного права виробить нові концептуальні засади свого формування і подальшого розвитку, особливо з позицій власного сучасного пріоритетного напряму - екологічної безпеки, то й називати­ся вона може «право екологічної безпеки». В основі такої науки може бути вчення про правове забезпечення охорони й відтворення Природи та екологічної безпеки громадян насамперед при здійсненні природо­користування як основного фактора екологічного ризику [511, с. 38].

На ранньому етапі впровадження поняття «навколишнє природне середовище» було синонімом поняття «навколишнє середовище», «природа». Пізніше воно стало позначати неподільну сукупність при­родної і модифікованої екологічної системи. Деякі фахівці вважають, що доцільне вживання терміна «довкілля», який у назві галузі права є більш «адекватним» терміну «навколишнє середовище»¹, ніж «нав­колишнє природне середовище», або «екологічне середовище». А си­туацію, коли одна й та сама галузь права має різноманітні варіанти назви, не можна вважати нормальною [326, с. 10-12].

Як зазначають Ю. С. Шемшученко і В. В. Костицький, «довкілля (навколишнє природне середовище) - це необхідний і доступний для ^[63]

буття людства простір, що піддається впливу суспільства, яке у ньому живе» [489; 770; 1131]. Отже, «суспільство пов'язане з природою своїм походженням, існуванням і майбутнім. Навколишнє природне середови­ще - це динамічно відкрита система. Залучення нових природних умов у сферу матеріального виробництва означає, що компоненти довкілля стають соціалізованими елементами суспільного буття або як засоби ви­робництва, або як різноманітні предмети суспільного чи особистого споживання. У зв'язку з цим проблема охорони довкілля як життєвого простору людини охоплює і охорону природи, і раціональне використан­ня природних ресурсів, і забезпечення екологічної безпеки, здоров'я та життя людини» [1132, с. 67]. Науковці наполягають, що поняття «довкіл­ля (навколишнє середовище)» - одна з найбільш фундаментальних кате­горій сучасної науки і практики, яка стоїть поряд із такими категоріями, як світ, економіка, суспільство. Саме навколишнє середовище (довкілля), а не природа сьогодні має бути єдиним інтегрованим об'єктом правового регулювання суспільних відносин з приводу природи, відповідно як до національного законодавства, так і до міжнародного права [1132, с. 68].

Питання використання понять «довкілля», «навколишнє середови­ще» і «навколишнє природне середовище» як об'єктів та визначення їх співвідношення все ще викликає наукові дискусії у теорії екологіч­ного права. Виходячи із ситуації, яка зараз існує, складається вражен­ня, що згадані терміни здебільшого використовуються як в еколого- правовій науці, так і законодавстві для лінгвістичного урізноманітнен­ня або уникнення повторів. Суспільство і природа - два взаємодіючих компоненти, а отже, важливо встановити місце людини в природному середовищі. Не можемо не вказати, що нині неоднозначно розуміють­ся зв'язки в системі «людина - суспільство - природа», яка сьогодні функціонує з надмірним перевантаженням, що й призвело до дисба­лансу і зумовило глобальні екологічні проблеми.

Поняття «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище»¹ належать до категорії статичної (як об'єкт екологічного права), але процес щодо закріплення нормативно-правових актів у за­значеній сфері, а також практичної реалізації норм права (їх матеріа­лізації, правового забезпечення) є динамічним. Більш того, їх зміст (актів і норм) залежить від певних умов соціально-економічного й тех­нічного рівня розвитку суспільства. ^[64]

Слід звернути увагу на те, що слово «середовище» є спільним для двох зазначених вище категорій, які певною мірою регулюють­ся нормами права і є об’єктами природних екологічних відносин й екологічних правовідносин. Зауважимо, що поняття «середовище» охоплює сукупність усіх чинників, які діють на організм, популяцію, біоценоз. У науковій літературі розрізняють «оточуюче середовище», «зовнішнє середовище», «навколишнє природне середовище», «на­вколишнє середовище», «довкілля». Вважаємо, що «оточуюче сере­довище» - це не зовсім вдалий переклад російськомовного поняття «окружающая среда», а тому пропонуємо використовувати термін «середовище оточення», яке має два значення: середовище оточення людини і середовище природного оточення. Водночас середовище оточення людини - це природне середовище, яке перетворене у про­цесі господарської діяльності і поєднує в собі природні об’єкти та продукти, створені людиною; природне середовище оточення - це природне середовище існування, тобто не змінена людиною або мало змінена, перетворена природа. Зовнішнє середовище - це все, що перебуває поза об’єктом. Його синонімом є «навколишнє сере­довище», складниками якого є взаємопов’язані природне, соціальне й антропогенне середовище, тобто «навколишнє природне сере­довище» є головним елементом цього поняття. Як уже зазначалося, останнім часом у сучасній науковій літературі і в нормативно-право­вих документах дедалі частіше використовується термін «довкілля», що містить абіотичні й біотичні складники оточення людини. Ще раз наголосимо, що по суті цей термін є синонімом до «навколишнього середовища» [538, с. 7].

В українській лексикології термін «довкілля» означає довкола, до­вколишній, навкруги, навколишній. У буквальному розумінні він озна­чає все те, що оточує людину, а тому може інтерпретуватися як простір, об’єкти довколишнього природного, соціального, виробничого чи антропогенного походження. У зв’язку з цим терміни «довкілля» і «нав­колишнє середовище» можуть застосовуватися в одному синонімічно­му ряді.

Щоправда, враховуючи сучасні засади розвитку державної екологіч­ної політики й формування на його основі законодавства, все більшого поширення, використання набуває термін «навколишнє середовище», який отримав і конституційне закріплення. На наш погляд, послуго­вування цим терміном спростить процес наближення національного екологічного законодавства до міжнародних стандартів та вимог, тобто відбувається поступовий перехід до застосування цього терміна.

Вважаємо, що термін «навколишнє середовище» або його синонім «довкілля» є найбільш вживаними ЄСт і сучасним екологічним зако­нодавством. Наприклад, у Національній стратегії наближення (апрок­симації) законодавства України до права ЄС у сфері охорони довкілля вони використовуються як синоніми. Пояснюється це тим, що згаданий акт фокусується на положеннях ст. 363 гл. 6 «Навколишнє середовище» і Додатка ХХХ до Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода про асоціацію), і має на меті забезпечити ефективне виконання Україною зазначених вимог Угоди. Стратегія охоплює весь спектр органів, під­приємств, установ і організацій, залучених до процесу виконання ст. 363 гл. 6 «Навколишнє середовище»¹ і Додатка ХХХ до Угоди про асоціацію на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях із приділенням особливої уваги загальнодержавному рівню [629, с. 5].

Водночас і поняття «навколишнє середовище» як об'єкт екологіч­них відносин запозичене із зарубіжного права, де воно мало більш ^[65] широкий зміст [164, с. 33]. До нього одночасно з природними елемен­тами включаються об’єкти соціального середовища, що простежуєть­ся в екологічному законодавстві та екологізації інших галузей законо­давства, особливо це стосується господарської діяльності. Отже, термін «довкілля» («навколишнє середовище») в семантичному значенні не є тотожним поняттю «навколишнє природне середовище», оскільки останнє може виступати лише як одне із значень терміна «довкілля» одночасно з виробничим, побутовим чи іншим середовищем. Як то­тожні ці категорії можуть використовуватися у випадках, коли довкіл­ля, ідентифікуючись із навколишнім природним середовищем, висту­пає сукупністю природних і природно-соціальних умов і процесів (ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща»). Інакше кажучи, на нього можна спиратися при визначенні об’єктів екологічного права.

Як вважає І. О. Краснова, з визначенням терміна «навколишнє середовище» виникають складнощі. На думку вченої, воно не може використовуватися при формулюванні визначення «об’єкта екологічних відносин», тому що некоректно відбиває закріплене в праві розуміння такого об’єкта і не відповідає змісту екологічного законодавства. До зазначеного додамо, що до навколишнього середовища віднесена й друга половина матеріального світу - транспорт, будівлі та інші то­варно-матеріальні цінності, які за Законом РФ «Про охорону навко­лишнього середовища» слід охороняти завдяки заходам, передбаченим у ньому. Це свідчить про те, що норми екологічного права перебирають на себе сферу цивільного та інших галузей [1159, с. 42-43].

Ураховуючи наведене, вважаємо, що в Україні доцільним буде при­йняти єдиний кодифікований нормативний акт (наприклад, як уже пропо­нувалося, Екологічний кодекс), в якому буде закріплена термінологічна база, усунуті суперечності й прогалини, надано одноманітне логічно-по­слідовне тлумачення основних дефініцій. Це дозволить узгодити поло­ження й інших актів, наприклад, законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про якість та безпеку харчових про­дуктів і продовольчої сировини», а також ВК України, Кримінального кодексу України (розд. VIII «Злочини проти довкілля»), Кодексу України про адміністративні правопорушення, ГК України та ЦК України тощо.

Проте не слід забувати, що в екологічному законодавстві існують конкретні природні об’єкти й комплекси, яким притаманні специфічні ознаки, що мають юридичне значення і суттєво впливають на їх право­вий режим у контексті природно-правової доктрини. За цією тематикою автором опубліковано низку наукових праць [45; 58; 60; 71; 76; 78; 79; 83; 85; 88].

Доцільно розглянути категорію «екосистема» як об'єкт екологіч­них відносин. Слід звернути увагу, що поняття «система» викорис­товується в різноманітних науках, у тому числі й правознавчих. Примітно, що у природничих науках застосовується саме термін «екосистема»¹, або словосполучення «екосистемний підхід до вико- ристання/охорони природних об'єктів, ресурсів та комплексів», що трансформується й вживається в екологічному праві України. Напри­клад, у Конвенції про охорону біологічного різноманіття «екосисте­ма» розглядається як динамічний комплекс угрупувань рослин, тва­рин і мікроорганізмів, а також їх неживого навколишнього середови­ща, взаємодіючих як єдине функціональне ціле [844]. Зокрема, об'єкт «екологічна система»^{[66] [67] пов'язаний з біологічним різноманіттям. По­няття «біологічне різноманіття» визначене Конвенцією про охорону біологічного різноманіття, відповідно до якої вказаний термін трак­тується як різноманітність живих організмів з усіх джерел, включа­ючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми і еко­логічні комплекси, частиною яких вони є [844], а також використо­вується в національному екологічному законодавстві та міжнародних нормативно-правових актах, зокрема у Конвенціях про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (1973), про збереження мігруючих видів диких тварин (1979), про збереження морських живих ресурсів Антарктики (1980), про захист Чорного моря від забруднення (1992), про зміну клімату (1992), про охорону біологічного різноманіття (1992), про охорону ріки Дунай (1994), про стійкі органічні забруднювачі (2001), про охорону та сталий розвиток Карпат (2003) тощо.}

Водночас у Конвенції про охорону біологічного різноманіття за­значено, що екосистеми передбачають «стале використання» - вико­ристання компонентів біологічного різноманіття таким чином і такими темпами, які не приводять у довгостроковій перспективі до вичерпан­ня біологічного різноманіття, тим самим зберігаючи її властивість задовольнити потреби теперішнього і майбутнього поколінь і відпо­відати її сподіванням. Крім того, Законом України «Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азов­ського і Чорного морів» від 22 березня 2001 р. № 2333-ІІІ, екологічна система визначається як природний комплекс, створений живими ор­ганізмами, з умовами їх існування, пов’язаними між собою обміном речовин і енергії, які утворюють систему взаємозумовлених біотичних та абіотичних явищ і процесів [810].

Зауважимо, що першу класифікацію екосистем України для фор­мування національної екомережі запропонували Я. П. Дідух і Ю. Р. Ше- ляг-Сосонко [299]. Методологічні підходи до поділу екосистем засто­сував Я. П. Дідух, який зазначив, що вибір найменшої основної оди­ниці, ознаки якої використовують для класифікації, є ключовим для класифікації екосистем. Такою одиницею, вважає науковець, є екотоп - «найменша основна реально існуюча екосистема топологічного (ланд­шафтного) рівня, для якої не існує основи поділу на цьому рівні. У геоботаніці цьому поняттю відповідає фітоценоз». Підтримуємо точку зору фахівців, що екосистема: а) розглядається як суто функці­ональне поняття, що не підлягає типізації як просторова (територіаль­на) одиниця; б) визначається як просторові протяжні одиниці, що класифікуються за розміром; в) поділяється за ознаками її автотроф­ного блоку, що у більшості випадків відіграє провідну роль в існуван­ні екосистеми й опосередковано відображає властивості абіотичного середовища [639, c. 48].

Не можна залишити поза увагою й той факт, що у правовій літера­турі зроблена спроба надати визначення терміна «природні ресурси», проаналізувати їх співвідношення з такими суміжними правовими категоріями, як природний об'єкт і комплекс. Вважаємо за доцільне погодитися з висновками, отриманими В. М. Єрмоленком, що, незва­жаючи на основоположне значення у житті кожної людини й людства в цілому, які існують виключно завдяки використанню природних ресурсів, самому поняттю природного ресурсу і з'ясуванню його юри­дичної природи досі не приділено належної уваги [340, с. 74].

Слід також звернути увагу на те, що науковці намагалися уточнити, докорінно змінити термінологічний аспект при визначенні об'єктів, ресурсів еколого-правового регулювання, і це пов'язано не лише з влас­ними науковими інтересами, а й з викликами сучасності, перед якими постає екологічне право і законодавство. Наприклад, А. П. Гетьман та В. А. Зуєв переконані, що до наукового обігу у сфері екологічного права доцільно ввести поняття «екологічні ресурси», яке вже «посту­пово проникає в робочі документи міжнародних організацій» [246, с. 116]. Як зазначають автори, у підготовленому Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН у 1995 р., Керівництві щодо реалізації гл. 10 Порядку денного на ХХІ століття «Планування для сталого використання земельних ресурсів: застосування нових підхо­дів» було вжито поняття «екологічні ресурси» та наведено цікавий поділ природних і екологічних ресурсів у контексті використання зе­мель. Зокрема наголошувалося, що під природними ресурсами в кон­тексті «земля», як вказано вище, прийнято вважати частини ділянок суходолу, що розташовані в цьому районі, або ж поверхневі кліматич­ні умови, стан ґрунту й рельєфу, прісноводні умови, а також рослинні й тваринні умови, оскільки вони забезпечують виробництво [246, с. 116; 1218]. Примітно, що у 2004 р. видано довідник «Парникові гази - глобальний екологічний ресурс», у якому використовується цей термін [692]. Поняття «екологічні ресурси» також застосовується в до­повіді Директора - виконавця Ради керуючих ЮНЕП «Стан довкілля і внесок Програми Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища і рішення основних екологічних проблем», що була під­готовлена в рамках Глобального форуму з навколишнього середовища на рівні міністрів (21-25 лютого 2006 р., Найробі) [687, с. 19].

Автори вважають, що екологічні ресурси прийнято розглядати як такі компоненти землі, що мають самостійну внутрішню цінність або є цінними для довгострокового використання землі людиною в локаль­ному, регіональному і глобальному плані. Вони включають у себе біо- різноманіття популяцій рослин і тварин; освітнє або науково-дослідне значення ландшафтів; захисне значення рослинності для ґрунтових і водних ресурсів у локальному або більш широкому значенні; функції рослинності як регулятора місцевого й регіонального клімату, стану атмосфери; водні та ґрунтові умови як регулятори поживних циклів (С, N, P, K, S), як ті, що впливають на здоров’я людини, і як довго­строкові накопичувачі проти екстремальних погодних явищ; чинники векторів захворювань людини або тварин [246, с. 116].

3.1.3.