Поняття й особливості природних екологічних прав суб’єктів

На екологічні відносини доцільно звернути увагу з позицій саме прав людини, їх здійснення, в тому числі природних. Лише в цьому сенсі є можливість гарантувати й забезпечити право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на відшкодування шкоди, завданої порушен­ням цього права, право власності на природні ресурси, на безпере­шкодний доступ до них та ін.

Досить складно погодитися з тим, що можна вести мову про право на життя, якщо порушене право на безпечне довкілля або існуватимуть реальні загрози цьому. Право на життя безпосередньо залежить від права на безпечне довкілля й екологічну безпеку (статті 16, 50 Консти­туції України). Адже при порушенні екологічних прав часто неможли­во відновити становище, що існувало до цього, прикладом чого є бути аварія на Чорнобильській АЕС.

На території України зберігається високий ризик виникнення над­звичайних ситуацій природного й техногенного характеру. В Україні у 2010 р. функціонувало 23 767 потенційно небезпечних підприємств та інших об'єктів, аварії на кожному з яких можуть призвести до ви­никнення зазначених ситуацій державного, регіонального, місцевого й об'єктового рівня [839]. За інформацією Державного реєстру потен­ційно небезпечних об'єктів станом на 26 жовтня 2018 р. в країні налі­чувалося близько 26 445 тис. потенційно небезпечних підприємств, що свідчить про збільшення їх кількості. Якщо розглянути ситуацію за регіонами, то найбільше потенційно небезпечних об'єктів зареєстрова­но в Донецькій - 3260, Дніпропетровській - 2530, Харківській - 2100, Полтавській - 1770, Львівській - 1570, Луганській - 1360, Запорізькій - 1210 та Київській - 1160 областях.

Однією із глобальних проблем сьогодення є поводження з відхода­ми. Наприклад, 7 червня 2016 р. мер м. Львів звернувся до Президен­та оголосити міста Львів, Малехів і Грибовичі зоною надзвичайної екологічної ситуації. Він зазначив, що «сьогодні ми маємо дві головні проблеми. Перша - це ситуація на самому полігоні. Є загроза повтор­ного зсуву і, відповідно, загроза для водойм з інфільтратами. Ми укрі­пили дамбу й тимчасово стабілізували ситуацію, але потенційна за­гроза для самої водойми й навколишніх сіл зберігається. Друга про­блема - це вивіз сміття зі Львова. Тимчасово ми вирішили проблему й вивозимо його в інші міста області. Але це, наголошую, тимчасове рішення. Є громади, які з розумінням ставляться до проблеми Львова, а є такі, де одразу включаються політичні впливи. Стоїть питання про безпеку понад 700-тисячного міста. Ми отримали цей полігон у спадок від СРСР. Маємо чіткі плани, як вирішити ситуацію в комплексі, але потребуємо допомоги з боку держави» [594]. Проте це проблема не лише Львова, а й усіх великих міст, це результат глобалізації й ур­банізації. Відповідно до Закону України «Про зону надзвичайної еко­логічної ситуації» такий статус отримують території, де існує загроза життю і здоров’ю великої кількості людей або заподіяння значної ма­теріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення останньо­го, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших чинників.

Зараз особливої уваги потребують оцінка екологічної шкоди і прі­оритети відновлення довкілля на сході України щодо стану ґрунтів, поверхневих вод, можливих загроз від промислових підприємств і за­топлених шахт, а також їх вплив на лісові ресурси, природоохоронні території й біорізноманіття. Доречно враховувати і правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Правовий режим на вказаних територіях визначається законами України «Про особли­вості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луган­ській областях» [842], «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» [806] тощо, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і принципами й нормами міжнарод­ного права. Громадськість уже неодноразово закликала владу терміно­во вжити заходів для запобігання екологічним катастрофам у Донецькій і Луганській областях.

За оцінками експертів Донбас є однією з найбільших і найнебез- печніших природно-техногенних геосистем у світі з високою щільніс­тю потенційно небезпечних об’єктів, які несуть велику небезпеку для людей і навколишнього природного середовища. Синергетична дія збройного конфлікту, хижацька експлуатація природних ресурсів цьо­го регіону й неефективні управлінські рішення влади призвели до виникнення нових природно-техногенних загроз, які не мали аналогів у світовій історії. Ідеться про забруднення ґрунтів, вод, інших при­родних об’єктів, що створює небезпеку для життя і здоров’я людей. Порушення стабільності екосистем зумовлює деградацію природних ландшафтів і сприяє розвитку катастрофічних явищ. Необхідно під­тримувати екологічну рівновагу на зазначених територіях, природний баланс між живими істотами та їх середовищем, гармонійний розвиток біоценозу, враховувати антропогенний вплив на довкілля, що зумовлює тривале існування екосистем.

Стратегічним напрямом цивілізаційного шляху еволюціонування світова спільнота визнала парадигму суспільного розвитку на засадах гармонійного взаємозв’язку всіх структурних складників - людства, суспільних систем, наукових знань, техніки й технологій в єдності з біосферою (що отримало назву «концепт сталого розвитку»). Ведуть­ся пошуки нових способів і засобів такої взаємодії, чому, звісно, сприяє запровадження досягнень науково-технічного прогресу. Однак в Укра­їні головні еколого-правові проблеми щодо забезпечення екологічних прав тісно переплітаються: а) з ускладненням загальної економічної ситуації; б) з виявами корупції; в) з особливостями правового режиму тимчасово окупованих територій у Донецькій і Луганській областях; г) зі слабкою міжгалузевою взаємодією й низьким рівнем міжсекто- ральної співпраці; д) з недосконалим розподілом (а в деяких випадках і дублюванням) функцій державного екологічного управління; е) з низь­ким рівнем правових та економічних механізмів стимулювання вико­ристання ресурсозберігаючих технологій тощо [54].

Загальноприйнятими положеннями для поняття природних еколо­гічних прав, які в певній частині ввійшли до концепту природно-право­вої й еколого-правової доктрини, є: 1) зв’язок виникнення цих прав з моментом народження; 2) їх невід’ємність (невідчужуваність) від людини як соціобіологічної істоти; 3) ці права - явище соціально-іс­торичне, пов’язане з формуванням суспільства (а не біологічне чи фізіологічне), сутність яких - мінімально необхідна в конкретних іс­торичних умовах частка соціальних благ кожного; 4) їх зміст і обсяг залежать від можливостей суспільства, насамперед від рівня його економічного розвитку; 5) свобода діяти певним чином або утримува­тися від певних вчинків, щоб забезпечити собі нормальне існування, задоволення екологічних інтересів і потреб; 6) незалежність цих прав від розсуду державних законодавчих органів; 7) безпосередній і об’єктивний характер їх реалізації; 8) це найбільш суттєві можливос­ті розвитку людини й вищих цінностей, які мають бути однаковими для всіх [47, с.

На думку П. М. Рабіновича, права людини - це певні її можливос­ті, необхідні для задоволення потреб її існування й розвитку в конкрет­но-історичних умовах, що об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства й забезпечені обов’язками інших суб’єктів [888, с. 20]. Таке визначення допомагає інтерпретувати права людини як: а) унормовані свободи; б) певні потреби; в) вимоги про надання певних благ; г) певний вид, частина, форма існування, спосіб виявлення мо­ралі [888, с. 20].

Розглядаючи загальнотеоретичні положення щодо природних еко­логічних прав, слід брати до уваги специфіку природних прав людини (як першу їх ознаку). Вони ґрунтуються на соціобіологічних особли­востях людини, відображають її насущні потреби й виступають скла­довою частиною змісту природних екологічних відносин. Особливо слід враховувати, що природні права пов’язані з соціальною природою людини, в силу її народження в суспільстві.

Людина як біологічна істота є частиною природи й відрізняється від інших лише видовими характеристиками, хоча й задовольняє фізі­ологічні потреби за природними законами. Зазначимо, як істота соці­альна, вона організовує своє буття згідно із суспільними законами, але для її існування мають значення й закони розвитку природи. Природа як середовище проживання індивіда забезпечує біологічний аспект його існування, а саме: необхідні газовий і гідрологічний режими, біо­логічну продуктивність планети, обмін речовин, асиміляцію відходів тощо. Ця форма взаємодії природи й суспільства обумовлена екологіч­ними інтересами останнього в чистому, здоровому, біологічно про­дуктивному й генетично різноманітному довкіллі [711, с. 4].

Для реалізації цих інтересів не завжди необхідне бажання, а в де­яких випадках волевиявлення індивіда, що зумовлено його життєді­яльністю. Люди часом навіть не підозрюють і не відчувають, що ви­ступають носіями природних екологічних прав, суб’єктами екологічних відносин, настільки вони є природними і звичними.

Відповідно до концепції природного права і природно-правової доктрини основні (конституційні) права людини є вродженими, дани­ми людині від природи. Але за ними стоять цінності, які по-різному сприймалися в різні періоди історії людства і здатні видозмінюватися залежно від соціально-економічних та інших умов. Зараз це еталони поведінки (стандарти), визнані людською спільнотою незалежно від державних кордонів. Міжнародні акти з прав людини, за допомогою яких відбувається нібито «вирівнювання» країн, що знаходяться на різних рівнях формування механізму правового регулювання, служать їх стандартизації і впровадженню [718, с. 90].

Варто акцентувати особливу увагу на тому, що природні права по­роджені соціальною природою людини, в силу її народження в сус­пільстві і є відповідними йому. Центральне місце в системі природних екологічних прав громадян, закріплених у Конституції України [467], займають право на безпечне довкілля, право на відшкодування шкоди завданої порушенням цього права (ст. 50); право власності на природ­ні ресурси й комплекси і право користуватися об'єктами права влас­ності народу відповідно до закону (статті 13, 14 та ін.) тощо. Із правом на безпечне довкілля тісно пов'язані самостійні природні права на життя і здоров'я, безпеку (ст. 3), у тому числі екологічну (ст. 16). Усі ці права, безсумнівно, пов'язані з якістю навколишнього природного середовища, в якому живе людина, а тому її життя не повинно скоро­чуватися через ігнорування екологічних вимог.

Друга особливість природних прав суб'єктів потребує подальшо­го поглибленого дослідження, оскільки: а) правовій доктрині бракує одностайного наукового підходу до розуміння й застосування термі­нології, що використовується для характеристики природного еколо­гічного права (наприклад, право «невід'ємне» і «невідчужуване») [43, с. 86]. Виникає запитання: ці права є тотожними чи протиставлюва- ними один одному як загальне й особливе? В основному ж у правовій літературі вони вживаються як синоніми; б) у статтях 21 і 27 Консти­туції України закріплені два цих терміни, але їх відмінності не ви­значені, як і не надано конкретного переліку невідчужуваних прав людини.

Якщо вести мову про екологічні права, то принцип їх невідчужу­ваності є більш характерним для суб'єктивних прав громадян, тоді як принцип невід'ємності - для прав природних. Невідчужуваність може розглядатися як характерна особливість суб'єктивних екологічних прав, яка обумовлена неможливістю й неприпустимістю відмежування або ж навіть скасування цих прав органами виконавчої влади¹. У разі за­конодавчого закріплення і природних екологічних прав усі ці риси трансформуються й на їх конструкцію. Невідчужуваність теж означає, що ці права не можна передати іншому суб'єктові й від них неможли­во відмовитись. Інакше кажучи, їм притаманний суто індивідуалізова­ний характер. ^[92]

Природні екологічні права є невід’ємними в тому розумінні, що держава не подарувала, не надала їх громадянам, а тому не може їх і відібрати. Вони є іманентними людині як життєдіяльній істоті і які неможливо відокремити від неї без явної загрози втрати її як члена громадського союзу [576, с. 30]. Невід’ємність цих прав означає, що ніхто не спроможний позбавлятися права самовільно, що вона пов’язана з моментом початку реалізації цих прав, з неможливістю відмови від їх реалізації. А природа створює для людини й суспільства необхідний для їх існування біологічний режим життя.

Існує потреба в необхідності уточнити такий момент. Деякі права і свободи можуть бути обмежені у випадках, прямо передбачених у Конституції. Стаття 64 Основного Закону проголошує, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку їх дії, а також наводить вичерпний перелік статей, де закріплені права, які не підлягають об­меженню. З урахуванням цього природні екологічні права, закріплені, наприклад, у ст. 50, підлягають обмеженню, що є дискусійним питан­ням, яке потребує окремого наукового дослідження.

Наявні наукові висновки, відповідно до яких абсолютні природні права не можуть бути обмеженими, бо це стосується лише обмеження похідних прав. Для цього необхідна науково-теоретична розробка класифікацій як природних екологічних прав, так і суб’єктивних еко­логічних, а також їх законодавче закріплення, де будуть виділені абсо­лютні й похідні права з урахуванням їх значимості для життєдіяльнос­ті індивіда, причому перші не можуть бути обмежені, бо це призведе до серйозних і незворотних наслідків. Досить складно погодитися з тим, що можна обмежити споживання людиною атмосферного пові­тря, наприклад, вважаємо, що в цьому прикладі здебільшого йдеться про задоволення життєво необхідних потреб. А ось у випадках введен­ня надзвичайного стану людину необхідно переселити в екологічно сприятливий регіон, заборонити проживання на певній території, яка зазнала шкідливого антропогенного впливу, змінити середовище про­живання, забезпечивши його якісними й безпечними умовами, але заборонити людині дихати, використовувати атмосферне повітря для задоволення власних життєво необхідних потреб неможливо (згадаймо хоча б наслідки Чорнобильської катастрофи й долю територій, що за­знали радіоактивного забруднення).

В екологічному законодавстві суб’єктивні екологічні права підля­гають обмеженню шляхом запровадження низки екологічних імпера­тивів, наприклад: а) у нормативно-правових актах про рослинний світ - обмеження загального використання природних рослинних ре­сурсів у разі їх виснаження чи різкого зменшення популяційної й це- нотичної різноманітності (ч. 5 ст. 9 Закону України «Про рослинний світ»); б) у лісовому - заборони або обмеження на відвідання лісів населенням, на проведення певних видів робіт на окремих лісових ді­лянках на період пожежної небезпеки й під час проведення заходів боротьби зі шкідниками (ст. 88 ЛК України) тощо. Крім того, існує правовий механізм стримувань і противаг, імперативних приписів, об­межень, обтяжень тощо.

Третя ознака природних екологічних прав полягає в тому, що вони розглядаються як явище соціально-історичне. Про історичний процес їх формування вже йшлося, але доцільно звернути увагу на те, що цим правам притаманна безперервність. Зазначимо, що природне екологіч­не право може існувати скільки завгодно довго, але для цього необхід­но, щоб воно не припиняло свого впливу на суспільні відносини, інакше порушується спадкоємність його існування як соціального регулятора.

Четверта ознака досліджуваних прав - це їх обумовленість еконо­мічними чинниками. Взаємодія суспільства і природи пояснюється впливом людини на природу в результаті використання нею середови­ща свого перебування як умови, засобу й місця життя. Цей напрям має характер суспільних відносин, виражає економічні інтереси в соціумі, що розвиваються відповідно до законів економіки. У суб’єктивному розумінні господарська діяльність людини історично побудована на експлуатації природи. Людина не враховувала тих негативних наслід­ків, які настають або можуть настати в стані природного середовища чи окремих природних об’єктів унаслідок порушення екологічної рівноваги у природі. При здійсненні таких прав необхідне розумне поєднання економічних і екологічних потреб та інтересів суб’єктів [90, с. 90-93], що в подальшому має стати базисом для формування на­лежних суспільних екологічних відносин, засобом збалансованості публічних та приватних екологічних інтересів.

Економічно «зрілі» соціальні можливості можуть закріплюватися в законодавчому порядку, після чого вони виступають уже у вигляді юридично гарантованих і матеріально забезпечених суб’єктивних прав. Наприклад, з розряду природного екологічного права, соціальної ви­моги, морального права, офіційно не визнаного державою, «перед- правового» стану право громадян на безпечне навколишнє природне середовище перетворилося на юридично закріплене, суб’єктивне право. Це ще в 1987 р. прогнозував М. І. Матузов, підкреслюючи, що «назріла необхідність в юридичному обґрунтуванні і закріпленні особ­ливого суб’єктивного права громадян на сприятливе середовище про­живання або певний рівень екологічного комфорту (права дихати чистим повітрям, пити чисту воду, вживати нешкідливі продукти хар­чування і плоди природи, право на усунення шумових подразників тощо» [586, с. 109].

У межах досліджуваного права існують правові явища, що визна­чальним чином, за певної міри економічного розвитку суспільства, впливають на його зміст і структуру, на всю правову систему, але які ще не осмислені наукою, а тому не завжди виокремлюються із суми феноменів правової дійсності [12, с. 4].

П’ятою ознакою цих прав є свобода діяти відповідним чином (обирати відповідну поведінку) або утримуватися від певних дій щоб забезпечити собі нормальне існування, задоволення власних інтер­есів і потреб, що формуються/сформувались. Природні екологічні права, як і будь-які інші, можуть бути як активними, так і пасивними. Можна обирати форми їх реалізації, форми і способи їх захисту й охорони, в тому числі і юридичні. Буття індивіда як біосоціодухов- ної істоти вимагає, з одного боку, задоволення його певних потреб та інтересів, а з другого - їх узгодженості з інтересами й потребами соціуму. Об’єктом самостійного ґрунтовного дослідження повинні обов’язково стати публічні і приватні екологічні інтереси (див. під­розділ 3.5 цієї монографії). Учені звертали увагу на те, що, напевно, найбільш досконалим і динамічним механізмом, покликаним узго­джувати ці дві групи інтересів, є природне право [282, с. 214]. При­родне право постає фундаментом норм і принципів загальновизнаних прав людини, містить у собі ідеали волі, справедливості й рівності всіх перед законом, а потреби й інтереси зумовлюють поведінку лю­дини, визначаючи зміст, спрямованість і розвиток природно-правової доктрини.

Шоста особливість природних екологічних прав полягає в тому, що держава та її органи не можуть надавати або припиняти ці права, вони зобов’язані забезпечувати належні умови їх реального здійснення,

а у випадках порушення - нести відповідальність перед громадянами країни. У правових наукових джерелах уже давно виокремлена особ­лива категорія - «права людини». Ці права існують незалежно від ви­знання їх державною владою й закріплення в законодавстві. Вони відрізняються від юридичних прав громадян, входять до офіційної шкали цінностей конкретного суспільства [535, с. 28; 1062, с. 39-46; 1063, с. 37-39; 1154, с. 29]. Однак, як зазначалося раніше, назвати їх природними правами не видавалося можливим унаслідок низки по­літичних та ідеологічних моментів. Хоча з наукових робіт учених ви­пливає, що йдеться саме про досліджувану категорію. Так, майже всіма фахівцями підкреслювалося, що сенс в існуванні такої категорії є, особливо в історичному й міжнародному аспекті.

Сьомою ознакою є те, що безпосередній характер природних еко­логічних прав розглядається у двох аспектах залежно від їх виду¹. Якщо це абсолютні природні екологічні права, вони реалізуються без будь- якого правозастосовчого акта й незалежно від законодавчого закріплен­ня, а щодо похідних - існує низка імперативних приписів [47, с. 86].

Природне екологічне право в деяких випадках може набувати фор­ми права позитивного, але за своєю сутністю воно не може повною мірою стати таким, бо за волею держави та її органів природні права не виникають і не припиняють свого існування й реалізуються неза­лежно від їх волі й розсуду. ^[93]

Закріплення природних екологічних прав у нормативних актах дає багато позитивних моментів. Зокрема, дозволяє збільшити гарантії їх реалізації, їм кореспондується відповідний конституційний обов’язок держави дотримуватися проголошених прав людини і громадянина. Отже, держава бере на себе відповідальність перед громадянином за здійснення природоохоронних функцій і підтримання рівноваги на своїй території, а відповідно до статей 50 і 66 Конституції України вона не тільки гарантує природне екологічне право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а й передбачає відшкодування завданої йому шкоди. Тому поряд з проголошенням цих прав зараз найголовнішим має бути створення дієвої системи їх захисту, без якої екологічні права залишатимуться декларативними.

Восьма особливість полягає у пріоритетному визнанні вищих цін­ностей природного права - невід’ємних прав і свобод, які стали на­бувати все більшого значення як основа життєдіяльності індивідів. Простежується залежність розвитку природи позитивного права від змісту вимог природного права, які зараз набувають домінуючого зна­чення. Ці права знаходять і своє позитивістське закріплення в Загаль­ній декларації прав людини (ст. 3), Конвенції про ядерну безпеку (1994), Конституції України (статті 16, 50 та ін.), Законі України «Про охоро­ну навколишнього природного середовища» і поресурсових норматив­них актах, Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступу до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього природного середовища (1999), а також в інших міжнародно-правових документах.

Зазвичай під «цінністю» розуміють позитивну або негативну зна­чимість об’єктів довкілля для людини, групи людей, суспільства. По суті цінність - це те, що необхідно й корисно для людини й суспільства, що здатне задовольняти будь-які їх потреби. Якщо вести мову про цінності права, потрібно мати на увазі насамперед його значимість і корисність для окремої людини й соціуму в цілому. У цьому плані безсумнівною цінністю володіє природне право, тобто право в загаль- носоціальному сенсі. Будучи соціально виправданою можливістю тієї чи іншої поведінки людини, природне право є вираженням її справж­ньої свободи, несумісної зі свавіллям. Визнання людьми природного права дозволяє саме в ньому бачити справжнє право й у зв’язку з цим пред’являти певні вимоги до чи стосовно держави і створюваних нею законів. Якщо ж природні права унормовано, вказаною цінністю воло­діє й право позитивне, тобто містить ті самі норми і правила поведін­ки, що встановлюються або санкціонуються державою. Цінність по­зитивного права виражається в його корисності і значимості як для людини й суспільства, так і для держави. Державі позитивне право є корисним і необхідним як регулятор суспільних відносин, як інстру­мент соціального впливу. За його допомогою неможливо створити механізми правового регулювання абсолютно всіх сторін суспільного життя, суспільних відносин, оскільки серед останніх є такі, які пози­тивне право не здатні врегулювати внаслідок об’єктивних обставин.

Цінності мають характер найзагальніших принципів, сформульо­ваних на рівні високого ступеня узагальнення. Природно, що вони є абстрактними, іноді декларативними. Навіть будучи записаними в конституції (що необхідно для орієнтації), їх філософські формулю­вання не завжди зумовлені функціями держави, а тим більше конкрет­ної галузі права.

Перелічимо в підсумку основні ознаки природних екологічних прав людини:

- функціонування сучасних екологічних відносин обумовлено по­гіршенням якісних показників середовища її проживання й життєді­яльності, формуванням інституційно-охоронювальних функцій держа­ви щодо їх забезпечення;

- право громадян на безпечне навколишнє природне середовище віднесене до пріоритетних у загальній системі прав людини, а сама система екологічних прав ґрунтується на цьому природному праві, яке, у свою чергу, визначає зміст інших екологічних прав і правовідносин;

- здійснення названих прав громадянами все ж відбувається під контролем держави, оскільки вона керує багатьма питаннями в галузі екології. Із цією метою створено систему органів державного управ­ління загальної і спеціальної компетенції;

- законодавче закріплення природних екологічних прав дозволяє розширити закріплені форми їх захисту;

- визнання досліджуваних прав людини на законодавчому рівні стимулює зростання правосвідомості громадян, екологічної свідо­мості, етики й культури. Це сприяє залученню останніх до охорони довкілля, стимулює діяльність держави у цій сфері, зміцнює її авто­ритет, сприяє виходу країни на міжнародну арену, інтеграції до євро­пейського і світового правового простору, у тому числі й до еколого- правового.

3.3.2.