Природні екологічні права суб’єктів: теоретико-прикладні аспекти

Загальновизнано, що класифікацію в узагальненому вигляді мож­на охарактеризувати як процес поділу поняття на складові елементи при дотриманні формально-логічних правил його побудови.

Як данина сучасності в багатьох навчально-методичних рекомен­даціях, наукових дослідженнях з’являються не тільки згадки про еко­логічні права, а й ґрунтовні спроби їх вивчення, визначення їх місця в системі права, змісту, класифікацій, особливостей правового забез­печення тощо [див.: 27, с. 30-53; 42; 46; 110; 166; 172, с. 48-57; 181; 186; 258; 280; 395; 426; 592; 614; 916; 973; 1049; 1131; 1185 та ін.]. В еколого-правовій доктрині ці питання обговорювалися і продовжу­ють стояти на порядку денному, з’являються нові точки зору. Пробле­ма становлення й розвитку інституту екологічних прав людини в за­конодавстві України стає об’єктом всебічних наукових досліджень [229, с. 129-137; 248, с. 180-202]. На думку Н. Р. Кобецької, слід розрізняти юридичні конструкції «права громадян у галузі екологічних відносин» і «екологічні права громадян». Остання становить вужче поняття, тоді як до прав громадян у галузі екологічних відносин включають повно­важення громадян, що так чи інакше пов’язані з навколишнім при­родним середовищем і природними ресурсами [426]. Наведена точка зору є доволі дискусійною, хоча, безумовно, й має право на існування, до речі, як і ключові питання щодо змісту й сутності екологічних пра­вовідносин, їх обсягу й меж реалізації, які й досі залишаються неви- рішеними в еколого-правовій науці.

Природні екологічні права розглядаються як елемент складної еколого-правової системи, закріпленої в міжнародно-правових актах, Конституції України, спеціальному екологічному й суміжному з ним законодавстві, що стосується прав людини та інших суб'єктів, стано­вить складний комплексний інститут екологічного права. Основопо­ложні екологічні права громадян можна віднести до природних, невід- чужуваних, що виступають як вища соціальна цінність, існують невід'ємно від особистості її життєдіяльності, незалежно від їх право­вого закріплення є безпосередньо діючими, перебувають під захистом держави й відповідають міжнародним стандартам у галузі прав люди­ни [68, с. 72].

Доречно звернути увагу на класифікацію екологічних прав за ге- незою - їх виникненням і процесом утворення. Вони диференціюють­ся на дві групи - природні права й суб'єктивні права. Інакше кажучи, система екологічних прав складається з двох груп екологічних прав - природних та суб'єктивних. Додамо, що існують природні екологічні права, які отримали законодавче закріплення й набули статусу суб'єктивних, - це суб'єктивні екологічні права природної спрямова­ності. Природним екологічним правам притаманний такий феномен, як законодавче закріплення, як правило, на рівні законів (у тому чис­лі й у Конституції України), і вони стають соціально зумовленим бі­нарним правовим явищем. Останні утворюють специфічну підгрупу, що входить до складу суб'єктивних екологічних прав. Зазначені групи екологічних прав мають і внутрішню свою диференціацію. До­цільно звернути увагу на невід'ємний і невідчужуваний характер цих прав. Їх соціально-біологічні властивості зумовлюють суттєві поло­ження щодо права приватної власності на природні ресурси й комп­лекси, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на загальне (загаль­нодоступне) використання природних ресурсів та щодо інших при­родних прав. Слід припустити, що невідчужувані суб'єктивні екологічні права природної спрямованості все ж таки є обмеженими. Згідно зі ст. 64 Конституції України права і свободи людини і грома­дянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Осно­вним Законом.

Поділ певних екологічних прав природних, а в деяких випадках і суб’єктивних (природних екологічних, що набули закріплення і ста­тусу суб’єктивних на законодавчому рівні), сприяє всебічному про­никненню в їх суть залежно від соціально-екологічної значущості і специфіки кожного виду прав і способів їх захисту, а також визна­ченню сутності екологічних відносин. Класифікація природних еко­логічних прав, чітке їх розмежування повніше виявляють їх зміст, сприяють систематизації, забезпечують правильність використання термінів і понять у практичній діяльності, а головне - надають мож­ливості для проведення ґрунтовного аналізу змісту екологічних від­носин. У науковому аспекті диференціація розкриває загальне в оди­ничному, тобто здійснює найпростіший акт пізнання природних еко­логічних прав і відповідних відносин. Інтегруючи предмети у практично необмеженій кількості напрямів, класифікація природних екологічних прав здатна відповідати різноманітним пізнавальним функціям, сприяти підйому еколого-правової науки від ступеня емпі­ричного накопичення знань на рівень теоретичного синтезу, систем­ного підходу.

Класифікації природних екологічних прав як самостійного об’єкта наукового дослідження в екологічній юридичній літературі не про­вадилось. Про деякі з них згадувалося в наукових працях учених по­біжно поряд з опрацьовуванням інших питань, при комплексному аналізі окремих теоретичних положень щодо правових інститутів, що стосуються забезпечення вимог екологічної безпеки, права власності і природокористування природними ресурсами й комплексами тощо. Отже, наведена класифікація провадиться вперше, причому з ураху­ванням як загальних положень і приписів щодо класифікації прав взагалі, так і специфічних чинників, що стосуються цієї групи прав суб’єктів.

Найважливіші відмінні особливості природних екологічних прав по­лягають у тому, що ці права даровані людині від природи, мають природ­ний і невідчужуваний характер, виступають вищою соціальною цінністю, є безпосередньо діючими, знаходяться під захистом держави, відповідають міжнародним стандартам і служать важливим складником змісту як від­носин природних екологічних, так і еколого-правових. Без зазначених прав людина не може існувати як повноцінний громадський індивід.

Розглянемо поділ природних екологічних прав (законодавчо закріп­лених з бінарною природою) на види.

Насамперед варто звернути увагу на деякі загальновідомі класифі­кації прав людини, але в контексті виявлення в них саме природних екологічних прав, оцінки їх впливу на становлення природних еколо­гічних відносин, а також екологічних правовідносин. Залежно від часу проголошення різні права і свободи людини науковці поділяють на покоління¹. Генеза поколінь прав людини, безумовно, тісно пов'язана з формуванням природно-правової доктрини та її впливом на суспіль­ні відносини в екологічній сфері.

У теорії права екологічні права людини, як правило, прийнято відносити до третього покоління прав людини, а саме до колективних прав, оскільки вони вимагають залучення всіх соціальних сил і ви­ражають водночас індивідуальні потреби людей [97, с. 25]. За одними класифікаціями це третє, за іншими - четверте покоління (права людства)^{[94] [95]. Ці положення, звичайно ж, є дискусійними, з ними склад-}

но погодитись, оскільки реалізація першого і другого покоління прав неможлива без належного здійснення й гарантування природних екологічних прав, дотримання відповідних обов’язків, забезпечення правовідносин у сфері додержання вимог щодо екологічної безпеки довкілля, його охорони й захисту. Третє й четверте покоління прав, безумовно, тісно пов’язані з екологізацією будь-яких суспільних від­носин у сферах господарської діяльності, освіти, культури тощо. Про це свідчить спрямованість сучасної нормативно-правової бази в галу­зі екології, наприклад, Указ Президента від 12 січня 2015 р.

Попри те, що екологічні права конкретно не визначені в перших двох (або трьох) поколіннях прав, вони знаходять свій вияв у правах, віднесених до цих груп, а саме: право на життя неможливо реалізува­ти без належного рівня безпеки і якості довкілля. Найбільш принци­пового значення набуває взаємозв’язок й взаємозумовленість прав природних екологічних і особистих (громадянських), насамперед при здійсненні права на життя, яке є одним із засадничих природних прав, оскільки цілком зрозуміло, що при позбавленні життя всі інші при­родні права втрачають свою доцільність, оскільки зникає їх носій. Але необхідно враховувати, що реалізація наданого права можлива тільки за певних безпечних екологічних умов. Навколишнє природне сере­довище вважається безпечним, його стан відповідає встановленим у законодавстві критеріям, стандартам, лімітам і нормативам, які сто­суються його чистоти (незабрудненості), ресурсоємності (невиснаже- ності), екологічної стійкості, санітарним вимогам, видовому різнома­ніттю, здатності задовольняти інтереси громадян. Екологічний чинник займає домінуюче положення поряд з економічним, соціальним, право­вим та іншими факторами. Без права на безпечне довкілля й екологіч­ну безпеку, без можливості здійснення інших природних екологічних прав не можна вести мову про реалізацію й гарантованість права на життя. Здійснювати свою життєдіяльність людина може лише при на­лежній реалізації природних екологічних прав.

Вважаємо, що природні екологічні права знаходять вияв ще в пер­шому поколінні прав, де виникають відповідні обов’язки, формуються природні екологічні відносини на засадах природно-правової доктри­ни. Досліджувані права мають місце у всіх поколіннях прав, хоча й не виділені в самостійну групу (це положення стосується не лише при­родного екологічного права, а й усіх екологічних прав як правового інституту).

З огляду на проблематику пріоритету прав людини та їх значення для носіїв багато фахівців класифікують права людини на основні (фундаментальні) і неосновні (похідні, вторинні) (курсив наш. - Г. А.). Так, Д. Клейн переконує, що основні права слід відрізняти від прав, які гарантуються конституціями або законами певних держав. Перші закріплені нормами, які є засадничими, визнаними у всьому світі, про що свідчать різні конвенції й міжнародна практика. Усі права, що отримали універсальне визнання, можна вважати нормами jus cogens [1208, с. 354].

Відповідно до точки зору інших фахівців під основними правами людини слід розуміти права, включені в конституції держав і в міжнарод­но-правові документи з прав людини, зокрема, Міжнародний білль про права, ЄКПЛ (1950), Європейська соціальна хартія (1961) та ін. Будь-яке основне право людини повинно бути визнано кожною державою неза­лежно від його конституційного закріплення [763, с. 135-136]. Як ствер­джує Б. Вестон, оскільки люди мешкають у різних частинах світу, вису­ваються й різні вимоги до їх прав з урахуванням й відповідно до практики їх держав; пріоритет прав людини залежить від часу, місця, обсягу кризи та інших обставин [1236, с. 269].

У правовій системі України конституційні права прийнято визна­чати як основні, фундаментальні, тобто маємо справу з єдиним сино­німічним рядом. Отже, основні права людини - це універсально ви­знані цінності, закріплені міжнародними конвенціями і практикою держав [97, с. 25]. Це ті норми, які в науці міжнародного права мають назву jus cogens. Універсально визнані цінності, на нашу думку, тісно пов’язані з природними екологічними правами. У 1991 р. ці права були закріплені в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», а в 1996 р. - знайшли й конституційне визнання¹. При­родні екологічні права слід відносити до числа фундаментальних прав людини. У той же час Генеральна Асамблея ООН постійно підкреслює, що всі права людини становлять єдине ціле.

У країнах ЄС на конституційному рівні закріплені такі екологічні права, а поряд з ними й обов’язки суб’єктів:

Королівство Бельгія - «4) Кожен має право жити відповідно до люд­ської гідності.... [у тому числі] і право на здорове навколишнє сере­довище» (ст. 23);

Республіка Болгарія - «Громадяни мають право на безпечне і сприятливе навколишнє середовище відповідно до встановлених ^[97]

стандартів і норм. Вони зобов’язані берегти навколишнє середовище» (ст. 55);

Чеська Республіка - «1. Кожна людина має право на сприятливе навколишнє середовище. 2. Кожна людина має право на своєчасну і повну інформацію про стан навколишнього середовища і природних ресурсів. 3. Реалізовуючи свої права, громадяни не мають права завдати збитків або шкоди навколишньому середовищу, природним ресурсам, багатствам природних видів або культурним пам’яткам» (ст. 35 Хартії основних прав і свобод);

Фінляндська Республіка - «(1) Відповідальність за збереження природи та її різноманіття, навколишнього середовища і культурного надбання поширюється на всіх. Органи публічної влади зобов’язані створювати умови для забезпечення кожному прав на здорове навко­лишнє середовище і можливість здійснювати вплив на прийняття рі­шень, які стосуються його оточення (ст. 20);

Польська Республіка - «1. Кожен має право на охорону здоров’я. 4. Публічна влада зобов’язана боротися з епідемічними захворювання­ми і попереджати негативні для здоров’я наслідки погіршення стану навколишнього середовища» (ст. 68). «1. Публічна влада здійснює по­літику, що забезпечує нинішньому і майбутньому поколінням екологіч­ну безпеку. 2. Захист навколишнього середовища є обов’язком органів публічної влади. 3. Кожен має право на інформацію про стан навколиш­нього середовища і про його охорону. 4. Публічна влада підтримує дії громадян, спрямовані на охорону навколишнього середовища і покра­щення його стану» (ст. 74). «Кожен зобов’язаний піклуватися про стан навколишнього середовища і несе відповідальність за заподіяне ним погіршення цього стану. Принципи такої відповідальності визначають­ся законом» (ст. 86);

Португальська Республіка - «Основними завданнями держави є: d) сприяння підвищенню добробуту і якості життя народу та реальній рівності між громадянами, а також здійснення економічних, соціаль­них і культурних прав за допомогою перетворення і модернізації економічних і соціальних структур» (ст. 9); «3. Усім надається право, яке здійснюється особисто або через об’єднання, що захищають їх інтереси, діяти у випадках і в рамках, передбачених законом, зокрема право вимагати для потерпілого чи потерпілих відповідного відшко­дування збитків, зокрема для того, щоб: а) сприяти запобіганню, при­пиненню чи судовому розгляду порушень у сфері державної охорони 396

здоров’я, прав споживачів, якості життя і збереження навколишнього середовища і культурного надбання» (ст. 52). «(1) Усі мають право жити у людському здоровому середовищі, в умовах екологічної рівно­ваги і зобов’язані захищати це середовище. Держава зобов’язана через власні органи, а також спираючись на народну ініціативу і підтримку для забезпечення права на здорове навколишнє середовище в умовах стійкого розвитку: а) попереджувати і контролювати забруднення нав­колишнього середовища та його наслідки, а також види ерозії; b) упо­рядковувати і сприяти упорядкуванню території з урахуванням націо­нального розміщення виробничих сил, збалансованого соціально- економічного розвитку, збереження ландшафтів; с) створювати і забезпечувати розвиток заповідників і природних парків, парків відпочинку, а також класифікувати і охороняти природні визначні пам’ятки для того, щоб гарантувати збереження природи і культурних цінностей, які становлять історичний художній інтерес; d) розвивати раціональне використання природних ресурсів, зберігаючи їх здатність до оновлення й екологічної стійкості, за поваги принципу солідарнос­ті поколінь; е) сприяти співпраці з місцевими органами влади щодо якості міського середовища і міського життя в архітектурному плані і в плані охорони історичних зон; f) сприяти наданню екологічної спрямованості різним галузям політіки, яка розробляється і прово­диться на галузевому рівні; g) розвивати освіту з проблем навколиш­нього середовища й виховувати повагу до цінностей навколишнього середовища; h) забезпечувати шляхом проведення відповідної подат­кової політики поєднання розвитку з охороною навколишнього сере­довища і якостю життя» (ст. 66);

Словацька Республіка - «1. Кожен має право на сприятливе навко­лишнє середовище. 2. Кожен зобов’язаний берегти й покращувати навколишнє середовище і культурну спадщину. 3. Ніхто не має права понад норму, встановлену законом, створювати небезпеку або завда­вати шкоди навколишньому середовищу, природним ресурсам і пам’яткам культури. 4. Держава піклується про економічне викорис­тання природних джерел, про екологічну рівновагу і про діюче піклу­вання про навколишнє середовище і забезпечує охорону визначених видів дикорослих рослин і диких тварин» (ст. 44). «Кожен має право на своєчасну та повну інформацію про екологічне середовище та про причини й наслідки його стану» (ст. 45);

Республіка Словенія - «Кожен відповідно до закону має право на здорове навколишнє середовище. Держава піклується про охорону навколишнього середовища. З цією метою закон встановлює умови і порядок здійснення господарської та іншої діяльності. Закон встанов­лює умови і розмір відшкодування збитків, завданих навколишньому середовищу. Тварини захищені законом від жорстокого поводження» (ст. 72). «Кожен зобов’язаний відповідно до закону берегти природні об'єкти і цінності, а також пам’ятки культури» (ст. 73);

Королівство Іспанія - «1. Кожен має право користуватися навколиш­нім середовищем з метою розвитку своєї особистості і вона зобов’язана охороняти це середовище. 2. Органи публічної влади стежать за раціо­нальним використанням всіх природних ресурсів з метою захисту і по­кращення якості життя, охорони і відновлення навколишнього сере­довища, спираючись на необхідну колективну солідарність. 3. Особи, які винні в порушенні положень попереднього пункту, притягаються відповідно до закону до кримінальної чи адміністративної відповідаль­ності, а також зобов’язані відшкодувати завдані збитки» (ст. 45).

У Французькій Республіці діє Статут навколишнього середовища 2005 р.: «Кожна людина має право жити в гармонійному навколишньо­му середовищі, що демонструє належну повагу до здоров’я» (ст. 1). «Кожна людина має обов’язок брати участь у збереженні та поліпшен­ні стану навколишнього середовища» (ст. 2). «Кожна людина, в умовах, визначених законом, має запобігати виникненню будь-якої шкоди, що він або вона може заподіяти довкіллю або, якщо це неможливо, обме­жити наслідки такої шкоди» (ст. 3). «Кожна людина зобов’язана, в умо­вах, передбачених законом, внести свій внесок у відновлення довкілля у випадку, якщо він або вона заподіяли шкоду навколишньому сере­довищу» (ст. 4).

Регламентація екологічних прав природної спрямованості на рівні Основного Закону країни дає можливості стверджувати, що вони:

а) впорядковують життєво необхідні й вагомі екологічні відносини;

б) становлять юридичну базу для формування всієї системи екологіч­них прав та обов’язків; в) належать до невід’ємних, невідчужуваних, а основоположні - до природних прав та обов’язків; г) мають найвищу юридичну силу; д) підлягають підвищеному захисту. Додамо, що пря­ма дія норм Конституції (ч. 3 ст. 8) означає, що ці норми застосовують­ся безпосередньо. Законами України й іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони й інші нормативно-правові акти застосовуються лише в частині, що не суперечить Основному Закону держави. В Україні права і свободи людини є невідчужуваними й непорушними; консти­туційні права й свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної й іде­ологічної багатоманітності (абзаци 2 і 3, підп. 2.1, п. 2 рішення КСУ від 8 вересня 2016 р. № 6-рп)¹.

Відповідно до вимог Концепції внесення змін до Конституції Укра­їни, схваленої Конституційною Асамблеєю 21 червня 2013 р. № 14 [471], конституційний статус переважної більшості передбачених прав і сво­бод поставлено в залежність від їх подальшого законодавчого регла­ментування, чим ускладнюється пряма дія норм Основного Закону. Виходячи із зазначеного, маємо наголосити на необхідності вдоскона­лення правового механізму реалізації положень Конституції України як норм прямої дії. Як доречно зазначає Л. І. Летнянчин, неприпусти­мою є відмова від їх застосування насамперед у сфері реалізації й за­хисту прав та свобод людини через брак конкретизуючих законів або інших нормативно-правових актів [542, с. 90].

Згідно з ч. 4 ст. 6 КАС України (в редакції 2017 р.) забороняється відмова в розгляді й вирішенні адміністративної справи з мотивів не­повноти, незрозумілості, суперечливості чи браку законодавства, яке регулює спірні відносини [435], що потребує розроблення законодав­цем нормативно-правових актів, які регулюють зазначені питання, вирішують механізм правової регламентації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Природні екологічні права мають реалізовува­тися й захищатися в судовому порядку за будь-яких умов.

ЄСПЛ припускає, що всі рішення, прийняті національними судами на підставі чинного національного законодавства, можуть у своїй аб­солютній більшості (тобто всі) теоретично відповідати принципу за­конності, однак це не обов’язково означає, що такі рішення будуть відповідати принципу верховенства права, а отже, й духу ЄКПЛ вна­слідок довільного застосування чинних законів. Перевірка зазначеного і є основним завданням ЄСПЛ у цьому контексті. Крім того, в рішенні «“Совтрансавто-Холдинг” проти України» (Sovtransavto-Holding ^[98] v. Ukraine, заява № 48553/99, пп. 79, 97 і 98), прийнятому щодо України, Суд зазначив, що, маючи обмежену компетенцію стосовно перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати від­повідні висновки по ЄКПЛ, якщо встановить, що при застосуванні закону в тій чи іншій справі національні суди допустили явну помилку або застосували закон так, щоб винести довільне рішення. Наблизив­шись до основної концепції підходу ЄСПЛ до розуміння понять «закон» і «встановлено законом», вважаємо, що слід враховувати, що Суд у сво­їй прецедентній практиці зазначає таке: слово «закон» у словосполу­ченні «встановлений законом» охоплює не тільки статут, але й неписа­не право [738].

У науковій юридичній літературі залежно від потреб та інтересів, що задовольняються, природні права диференціюються на права при­родно-біологічні і природно-соціальні (курсив наш. - Г. А.) [97, с. 25]. Згідно із зазначеною класифікацією для задоволення біологічних по­треб у певних випадках не виникає відповідних суспільних відносин, а в деяких - мають місце суспільні відносини, які задовольняють екологічні інтереси, що можуть набувати статусу правовідносин й ре­гламентуються відповідними нормативно-правовими актами. До пер­ших належать права, пов'язані з природними інстинктами й потребами, де людина у своєму прагненні жити не відрізняється від інших живих істот (наприклад, право на життя). У сфері екології до природно-біо­логічних прав можна віднести безпосередню фізіологічну взаємодію людини з природою, отримання нею якого-небудь морального задо­волення чи естетичної насолоди від спілкування з природою. У певних випадках у наведених прикладах бракує суспільних відносин, які мо­жуть бути предметом правового регулювання [108, с. 45, 46], що не є основою для відмови в їх захисті. Безпосередньо відносини в галузі охорони й захисту природних екологічних прав набувають характеру суспільних екологічних відносин і впорядковуються нормами чинного екологічного законодавства.

До першої групи природних екологічних прав можна віднести: а) право на пересування, де земля використовується як територіальний базис, що, у свою чергу, що випливають із тлумачення п. «а» ст. 5 ЗК України; б) право на споживання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб з метою забезпечення власної життєдіяль­ності (при використанні деяких властивостей і якостей об'єктів рос­линного і тваринного світу, лісів, водойм та ін.), що розвивається і трансформується в подальшому в право загального землекористуван­ня, яке зараз не закріплене в цьому Кодексі, але науковцями доведено його існування [58; 60; 71; 91; 279; 495; 650, с. 499; 775 та ін.]. У низці випадків у процесі реалізації природних екологічних прав виникають суспільні екологічні відносини. В умовах сьогодення ці права впоряд­ковуються нормами права, що викликано суспільною, економічною й соціальною необхідністю, обумовленістю, захищаються й гаранту­ються державою (приміром, використання корисних властивостей лісів [819]). Але в більшості випадків екологічні правовідносини із цього приводу не виникають, законодавчого закріплення і правового регла­ментування зазначених суспільних відносин в екологічній сфері не відбувається, але вони завжди підлягають захисту з боку держави.

Природно-соціальні права (друга група) ґрунтуються на сутності людини як соціально-біологічної істоти. Вони виникають і формують­ся зі становленням суспільних відносин, є соціально зумовленими, але їх суб’єкт отримує ці права з моменту народження. До них належать: природне право на безпечне довкілля, на екологічно безпечні продук­ти харчування, на отримання екологічної інформації, на охорону здоров’я від несприятливої дії навколишнього природного середовища, на екологічну безпеку та ін. Наразі низка природних екологічних прав закріплена в законодавстві. Вони не втратили своєї специфіки, на під­ставі чого їх віднесено до системи суб’єктивних прав. Це право влас­ності на природні ресурси, на безпечне довкілля, право загального природокористування, право на відшкодування збитків, на отримання екологічної інформації та ін.

В умовах сьогодення слід звернути особливу увагу на право загаль­ного природокористування, що відбиває суттєві концепти природного права, а також положення екологічної природно-правової доктрини. Маємо констатувати, що й зараз концепція природного права сприяє формуванню нових екологічних прав, їх подальшій систематизації. Особливого значення набуває питання забезпечення права безпере­шкодного й вільного доступу громадян до природних ресурсів, що ґрунтується на реалізації законодавчо закріпленого права загального природокористування, якому притаманний природно-правовий харак­тер. Право громадян на безперешкодний доступ до природних об’єктів має важливе як практичне, так і науково-теоретичне значення. Голов­ною перешкодою на шляху його забезпечення стає активне залучення природних ресурсів у господарський обіг, різноманіття форм власнос­ті на ці ресурси й комплекси, обмеження вільного й безперешкодного доступу до природних ресурсів, що вводяться новими власниками або орендарями. Низка питань щодо безперешкодного доступу громадян до природних ресурсів пов'язана з вимогами права загального при­родокористування, має велику кількість недоліків, а саме: а) бракує ефективного й дієвого правового механізму реалізації імперативних приписів; б) існує значна кількість декларативних положень; в) спо­стерігається низький рівень вирішення процедурних питань; г) наявна змістовна невизначеність законодавчих термінів; д) відзначається низький рівень забезпечення й дотримання цих положень і реалізації екологічних обов'язків тощо.

Хоча зараз багато фахівців вважають, що право загального при­родокористування втрачає свій сенс, його все складніше юридично забезпечувати й гарантувати при плюралізмі форм власності на при­родні ресурси. Підтримуємо висновки, отримані В. С. Шаховим, що в основі існування людини й суспільства лежить користування при­родою, тому як історично, так і фактично природокористування ста­новить фундамент суспільного життя. Відповідно формою організації екологічної поведінки людей стосовно природи є правове регулювання такої поведінки певною системою правових норм, які в сукупності йменуються «право природокористування» [1108, с. 66].

Безперешкодний доступ до природних ресурсів, як уже зазначалось, реалізується безпосередньо громадянами у процесі здійснення ними права загального користування. Деякі науковці (на що раніше зверта­лася увага) взагалі наполягають на тому, що за сучасних умов стає не­доречним збереження зазначеного правового інституту у тому вигляді, в якому він закріплений у Законі України «Про охорону навколишньо­го природного середовища» (ст. 38) [845]. Слід пам'ятати, що цей Закон було прийнято ще в 1991 р., в умовах, коли не існувало плюралізму форм права власності на природні ресурси. Саме ним гарантується право загального користування природними ресурсами для задоволен­ня життєво необхідних потреб - естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо - безоплатно, без їх закріплення за окремими осо­бами й без отримання відповідних дозволів, але з обмеженнями, перед­баченими законодавством України (ч. 2 ст. 38 Закону). Інакше кажучи, право загального природокористування є безоплатним, характеризуєть­ся загальнодоступністю, не потребує будь-якого спеціального дозволу, реалізується громадянами без застосування технічних пристроїв, без закріплення за ними природних ресурсів, для задоволення життєво необхідних потреб. У його основі лежить постулат: «що не заборонене, те дозволене». Безпосередньо поресурсове законодавство містить низ­ку імперативних приписів, заборон, обмежень щодо реалізації права загального природокористування, які зумовлені природними власти­востями об’єкта, санітарно-епідеміологічними характеристиками, рівнем екологічної небезпеки й іншими чинниками.

Право на загальне використання природних ресурсів установлене на законодавчому рівні, але дієвого правового механізму його забез­печення й досі бракує. Зазначимо, що право кожного громадянина на користування природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону проголошене Конституцією України (ч. 2 ст. 13). У конституційно-правовій доктрині йдеться лише про природ­ні об’єкти права власності Українського народу і про те, що тільки згідно із законом громадяни мають право користуватися ними. Це до­зволяє звузити необгрунтовані спроби обмеження власниками й орен­дарями природних ресурсів екологічних прав громадян, у тому числі і природних. Поряд із цим в Основному Законі закріплено, що власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству; від імені Українського народу права власника здійснюють органи держав­ної влади й органи місцевого самоврядування.

Відповідні державні органи, органи місцевого самоврядування та інші, передаючи природні об’єкти у власність, користування або в орен­ду, фактично не створюють умов для забезпечення гарантованого Основним Законом країни права користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Подібні положення містять також і статті 324 і 333 ЦК України.

Законодавство соціально зорієнтованих демократичних держав сучасності, як правило, грунтується на концепції, що природні ресур­си є національним надбанням, про що свідчить проведений нами ра­ніше аналіз конституцій країн ЄС. Ключовим завданням в умовах сьогодення є забезпечення інтересів населення у сфері використання природних ресурсів, насамперед в аспекті доступності й захищеності права загального природокористування. Право загального природо­користування як правовий інститут і інститут законодавства потребує суттєвої модернізації.

Науковим представникам екологічного права належить розробити ще низку законів (або один кодифікований нормативно-правовий акт), спрямованих на створення реальних юридичних механізмів для без­перешкодного доступу громадян до природних об'єктів як суттєвої умови реалізації конституційного права громадян на користування природними об'єктами, права власності Українського народу й усуну­ти свавілля і зловживання в зазначеній сфері [87, с. 58].

Система гарантій у механізмі правового регулювання загального природокористування має стати важливим фундаментом для реалізації громадянами своїх екологічних прав, у тому числі й природних, і за­собів їх захисту. Звичайно, поряд із загальними (загальносоціальни- ми) гарантіями значна роль відведена гарантіям спеціальним (юридич­ним). До загальних (загальносоціальних) належать економічні, полі­тичні й духовні (ідеологічні) гарантії. Водночас чітко не визначено, яким же шляхом, якими засобами й заходами зазначене право «гаран­тується законодавством». На відміну від Конституції, в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» не встановле­но, якими саме об'єктами можна користуватися.

Вважаємо за доцільне висвітлити основні положення природно- правової доктрини, що трансформувались у правовий інститут права загального природокористування щодо доступності цього права для громадян та інших суб'єктів. Зазначений правовий інститут фрагмен­тарно регламентується нормативно-правовими актами поресурсного екологічного законодавства, містобудівельного, цивільного, медично­го, санітарно-епідеміологічного та ін. Однак у сучасних умовах, у спе­ціальних нормативно-правових актах, на жаль, не існує дієвого право­вого механізму реалізації і забезпечення права безперешкодного до­ступу громадян до природних об'єктів.

Доцільно звернути увагу в контексті природно-правової доктрини на вимоги земельного законодавства, в якому закріплено правовий режим земель загального користування. Так, у ч. 4 ст. 35 ЗК України зазначено, що до земель загального користування садівницького това­риства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, доро­гами, проїздами, будівлями і спорудами загального користування. Такі землі безоплатно передаються товариству у власність за клопотанням вищого органу управління товариства до відповідного органу виконав­чої влади чи органу місцевого самоврядування на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвід­чують право на земельну ділянку. У ч. 4 ст. 83 ЗК України встановлено, що до земель комунальної власності, які не передаються у приватну власність поряд з іншими, належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо). Навряд чи деякі із зазначених об’єктів можна вважати загальнодоступними, особливо місця знешкодження й утилізації від­ходів, на що неодноразово зверталась увага науковців.

Вважаємо, що інститут права загального землекористування існує, хоча в ЗК України він не закріплений, на відміну від лісового, водного та іншого законодавства. Особливу увагу треба приділити досліджен­ню правових норм, що регламентують суспільні відносини у сфері загального землекористування, а саме норми, що стосуються визна­чення правового режиму земель загального користування населених пунктів, які знаходяться в комунальній власності й забезпечують до­ступ до природних об’єктів, природних екосистем та інших матеріаль­них благ. Необхідно законодавчо визначити право на загальне земле­користування, яке буде уніфікованим для всіх категорій земель. Це стане в пригоді для забезпечення природних прав і потреб, адже право­ва конструкція «право загального землекористування» в законодавстві так і не закріплена. Маємо констатувати про фактичне існування вка­заного права, яке є значно ширшим за обсягом і змістом порівняно з вищезазначеним законодавчо закріпленим поняттям «правовий режим земель загального користування населених пунктів». До змісту роз­глядуваного права загального землекористування доцільно включити право на доступ до інших природних об’єктів: рослинних ресурсів, лісів, лісових ресурсів, водних об’єктів загального користування, пляжних зон тощо. До цих об’єктів можуть входити також інші май­нові об’єкти, але для цього використовуються визначені на законодав­чому рівні земельні ділянки для проходу.

У земельно-правовій науці загальновизнаним є концепт, що право загального землекористування розглядається як комплексний міжга­лузевий інститут, який ґрунтується на природно-правовій доктрині. Ним регулюються права й обов’язки людини, межі й порядок вільного (без закріплення за конкретними суб’єктами і без отримання дозволів), безоплатного, рівноправного користування землями як необхідної умови, джерела, засобу й місця забезпечення життєдіяльності індивіда для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекре­аційних, оздоровчих, туристичних, комунікативних та інших потреб. Цей інститут гарантує також можливість вимагати від держави й усіх юридичних і фізичних осіб виконання обов’язків щодо цільового ви­користання, відтворення й охорони цих земель, щодо яких реалізуєть­ся відповідне право [495, с. 3].

Відповідно до сучасних соціально-економічних умов розвитку Д. С. Гриц формулює висновок, який є узгодженим з конституційним закріпленням визнання землі основою життя й діяльності населення, що загальне землекористування є наслідком природного права людини знаходитись і здійснювати власну життєдіяльність на землі безпере­шкодно й вільно. Учений також називає й розглядає такі ознаки загаль­ного землекористування, як свобода, безоплатність, відсутність вимог на спеціальний дозвіл, обмеженість у часі, обмеженість за суб’єктним складом. Обґрунтовується висновок, що загальне землекористування передбачає практичну реалізацію потреби необмеженого кола осіб знаходитися (перебувати й переміщуватися) на землі [279, с. 14].

Крім ЗК України, концепцію поділу права природокористування на загальне й спеціальне не сприйняли ні КУпН, ні Закон України «Про охорону атмосферного повітря». Що стосується права загального ко­ристування надрами, низка правознавців вважає, що взагалі не слід порушувати питання про поділ права надрокористування на загальне і спеціальне. Деякі вчені наголошують на виключно спеціальному характері цього права. Інші правники припускають використання надр на праві загального природокористування. Дехто з науковців наполягає на тому, що в зазначених природноресурсових сферах все ж має місце право загального природокористування, але це питання залишається дискусійним [130; 131].

На нашу думку, основні складові елементи деяких екологічних правовідносин (наприклад, право надрокористування), що виникають відповідно до умов, зазначених у нормативно-правових актах, не від­повідають загальновизнаній характеристиці права загального природо­користування й у найкращому випадку - перебувають лише на етапі свого формування.

У чинному законодавстві про охорону атмосферного повітря вза­галі не закріплено інституту права користування ним. Як уже наголо­шувалося, у ст. 13 Конституції України передбачено, що атмосферне повітря є об’єктом права власності Українського народу, а кожен гро­мадянин має право користуватися цим природним об’єктом права власності народу відповідно до закону. Пояснюється це тим, що еко­логічні суспільні відносини щодо використання атмосферного повітря громадянами не потребують узагальнюючого правового регулювання, бо вони є природними (природно-біологічними). Водночас існуючі суспільні відносини щодо атмосферного повітря все-таки вимагають правової регламентації, але лише тією мірою, якою це необхідно для підтримання й забезпечення екологічної безпеки, створення сприятли­вих умов для життєдіяльності людей, для запобігання шкідливому впливу їх здоров’я й на довкілля. Сфера правового регулювання за сучасних умов обмежується лише потребами охорони атмосферного повітря.

У науково-теоретичному аспекті питанню правового регулювання загального використання лісових ресурсів в Україні й зарубіжних дер­жавах присвячені наукові праці таких учених, як А. П. Гетьман, О. В. Глотова, В. Ф. Горбовий, М. М. Заверюха, І. І. Каракаш, О. С. Кол­басов, В. В. Костицький, М. І. Краснов, О. І. Крассов, A. M. Мірошни­ченко, В. П. Непийвода, Г Н. Полянська, О. В. Сасов, А. К. Соколова, C. M. Шершун та ін. [348]. В сучасних умовах, наприклад, М. М. За­верюха доводить, що порядок доступу у ліс визначений як вільний у всіх законах європейських країн (але наводить лише аналіз законо­давства Республіки Білорусь, Республіки Молдова, Польської Респуб­ліки, Російської Федерації). Люди мають право користуватися лісами в рекреаційних цілях, а особи, які перебувають у лісі, можуть збирати дикорослі плоди, ягоди, горіхи, гриби, інші його продукти безкоштов­но. Водночас власниками лісів, лісовою адміністрацією й лісокорис- тувачами передбачається можливість обмеження вільного доступу в ліс у випадках, установлених чинним законодавством (наприклад, з метою пожежної та санітарної безпеки в лісах, безпеки громадян під час ви­конання певних робіт) [348, с. 98, 99].

Як неодноразово наголошувалося фахівцями, саме в галузевих нормативних актах спостерігається тенденція до поступового, але не­ухильного звуження обсягу права загального природокористування, зокрема, лісовими ресурсами, водними об’єктами. Звернемо увагу на співвідношення відповідних статей ЦК України й ЛК України. У ст. 333 ЦК України закріплено, що особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім влас­ником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки. Статтею 66 ЛК України передбачено, що громадяни мають право в лісах дер­жавної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільно перебувати, безоплатно й без видачі спеці­ального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо, крім випадків, передбачених ЛК України і іншими законодавчими актами України.

Як відомо, на законодавчому рівні в еколого-правових норматив­них актах взагалі не використовується місцевий звичай як підстава для виникнення права загального природокористування. А замість правової конструкції «загальний дозвіл власника» в лісовому законо­давстві вживається категорія «згода власника», хоча її форма і меха­нізм правової реалізації взагалі не визначаються. ЛК України, звичай­но, є спеціальним нормативно-правовим актом, але вказана норма все ж має декларативний характер. Як бачимо, загальний користувач має права: а) на перебування в лісі; б) на збирання лісових ресурсів. Слід виокремити два підходи до тлумачення зазначеної норми. По-перше, завжди презюмується згода власника на перебування осіб у лісах, на безоплатній основі, без отримання спеціального дозволу на збирання лісових ресурсів, а про свою незгоду на це (власник) повинен заявити конкретним користувачам. По-друге, якщо презюмується незгода власника, користувач має отримати згоду на зазначені дії. В умовах сьогодення із урахуванням світового досвіду, місцеві звичаї, умови добросусідства, сутність досліджуваних правовідносин, природно- правові аспекти загального природокористування, зміст норми, перед­баченої ст. 66 ЛК України, доречно визначати з огляду на презумпцію згоди власника (тобто на перший підхід). Вважаємо за доцільне за­кріпити цей принцип на законодавчому рівні. Поряд із цим у ЛК України варто закріпити форми незгоди власника. Якщо остання адресована невизначеному колу осіб, вона має бути оприлюднена в публічній формі, тобто в тій, яка не заважає будь-якій особі озна­йомитися з її змістом. Це може бути опублікування-повідомлення волі власника в засобах масової інформації, оприлюднення її на інформа­ційних стендах, обмеження доступу до свого об'єкта власності шляхом огородження території та ін. Заборона, адресована конкретному ко­ристувачеві лісових ресурсів, повинна бути персоніфікованою (напри­клад, поштове повідомлення, персоніфіковане оприлюднення в офі­ційному друкованому виданні та ін.).

Окреслений концепт щодо доступності права використання лісових ресурсів підтримується судовою практикою. Приміром, рішенням Києво-Святошинського районного суду від 15 листопада 2017 р. у спра­ві № 369/6262/16-ц щодо зобов’язання повернути лісову ділянку по­зивачеві у придатному для використання стані [925]. Останній звер­нувся з позовом, оскільки був порушений договір, яким передбачало­ся надання в довгострокове тимчасове користування лісову ділянку для культурно-оздоровчих і рекреаційних цілей без вилучення її в по­стійного землекористувача й без зміни цільового призначення. Однак судом було встановлено факт порушення умов цього правочину й вимог законодавства, а саме: тимчасовий лісокористувач огородив вищевка­зану лісову ділянку парканом з бетонних конструкцій, чим порушив вимоги норм ЛК України (п. 6.4 Правил використання корисних влас­тивостей лісів, затверджених наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 14 серпня 2012 р. № 502), яким зазна­чено, що спорудження тимчасових будівель і споруд, у тому числі лі­нійного типу, необхідних для ведення господарської діяльності, здій­снюється за погодженням з постійними лісокористувачами (власника­ми лісів). Отже, споруди можуть зводитися виключно з метою ведення господарської діяльності. До того ж у ст. 9 Закону України «Про охо­рону навколишнього природного середовища» закріплено право гро­мадян на здійснення загального і спеціального використання природ­них ресурсів. А статтями 23 і 66 ЛК України визначено, що громадяни мають право в лісах державної й комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільно перебувати, без­оплатно й без видачі спеціального дозволу збирати для власного спо­живання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо.

Ураховуючи відсутність обмежень у загальному лісокористуванні громадян, на лісовій ділянці, виділеній у довгострокове тимчасове користування, Особа-1 внаслідок спорудження паркану порушила санкціоноване державою і встановлене законом право останніх на вільний доступ до спірної лісової ділянки для реалізації цього права. Її дія є порушенням ч. 2 ст. 20 ЛК України.

Тимчасовий користувач всупереч істотним умовам договору, ви­могам статей 20, 24 і 74 ЛК України й вищезгаданих Правил викорис­тання корисних властивостей лісів звів паркан з бетонних конструкцій, обмеживши вільний доступ громадян до спірної лісової ділянки, що є порушенням конституційних прав громадян на користування при­родними об’єктами. Порушення тимчасовим лісокористувачем зазна­чених вимог є суттєвим і служить одночасно підставою для розірван­ня оспорюваного договору.

Розглянувши матеріали справи й керуючись ст. 121 Конституції Укра­їни, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», статтями 3, 526, 598, 611, 651 і 653 ЦК України, статтями 18, 20, 22-24, 49-52, 54, 66, 74 ЛК Укра­їни, статтями 141, 143 ЗК України, статтями 3, 4, 10, 11, 15, 58-61, 88, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд зобов’язав тимчасового користувача повернути лісову ділянку у придатний для використання стан [925].

Станом на сьогодні залишаються малодослідженими питання пра­вового регулювання загального використання об’єктів рослинного світу і природно-правового підходу до нього. Водночас вагомим під­ґрунтям для його вивчення можуть бути праці таких українських уче­них, як: В. І. Андрейцев, О. В. Басай, І. В. Вітовська, А. П. Гетьман, І. В. Гиренко, В. О. Джуган, С. В. Єлькін, В. А. Зуєв, І. І. Каракаш, Б. В. Кіндюк, В. М. Комарницький, В. В. Костицький, М. В. Краснова, В. І. Лозо, Є. А. Марахін, П. В. Мельник, В. Л. Мунтян, В. К. Попов, Я. О. Салміна, О. С. Семенець, А. К. Соколова, П. В. Тихий, Є. Е. Ту- ліна, О. В. Толкаченко, І. М. Шевердіна, Ю. С. Шемшученко, С. М. Шер­шун та ін. Оскільки існує обмеженість щодо обсягу монографії, окрес­лене питання залишиться для подальших наукових досліджень.

Певний науковий інтерес становлять правовідносини, що стосу­ються розпорядження об’єктами рослинного світу, особливо в контек­сті віднесення їх до «дикорослих», як однієї з ознак для окреслення кола суспільних відносин. Зазначимо, що завданням законодавства України про рослинний світ є регулювання суспільних відносин у сфе­рі охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несіль- ськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань (ст. 2 Закону України «Про рослинний світ») [862].

Доволі суперечливою й дискусійною в цьому плані видається судова практика. Так, постановою Лисичанського міського суду від 31 травня 2018 р. справа № 415/3593/18 про притягнення до адміністративної від­повідальності за вчинення адміністративного правопорушення, перед­баченого ч. 1 ст. 88¹ Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня. По суті справи встановлено факт незаконної торгівлі об’єктами рослинного світу, зокрема конвалією, чим порушено статті 9 і 10 Закону України «Про рослинний світ», оскільки вищезгадана рослина занесена до Червоної книги України. Правопорушниця провину визнала повністю.

Порушення порядку збуту об’єктів рослинного світу судом повніс­тю підтверджене, про що йдеться у протоколі про адміністративне правопорушення й опис вилучених об’єктів рослинного світу. Відпо­відно до зазначених статей названого Закону, загальне використання природних рослинних ресурсів у разі їх виснаження, різкого зменшен­ня популяційної й ценотичної різноманітності тощо може бути обме­жене місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, а також центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природ­ного середовища, іншими уповноваженими центральними органами виконавчої влади відповідно до їх компетенції. Торгівля лікарськими й декоративними видами рослин та їх частинами (корені, стебла, пло­ди тощо), зібраними в порядку загального використання природних рослинних ресурсів, забороняється. Не потребують дозволу на спеці­альне використання природних рослинних ресурсів: власники земель­них ділянок, на яких знаходяться об’єкти рослинного світу, крім тих, що занесені до Червоної книги України й Зеленої книги України. Зважаючи на всі перелічені обставини справи, зокрема на ті, що пом’якшують відповідальність, судом було звільнено особу від адмі­ністративної відповідальності [760].

Привертають увагу науковців і нові концептуальні підходи, що ви­користовувалися при вдосконаленні ВК України. Право загального водокористування закріплене ст. 47 ВК України за громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об’єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць), без­коштовно, без закріплення водних об’єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. Статтею 51 ВК України в редакції Закону № 5293-VI від 18 вересня 2012 р. передбачено:

- водні об’єкти надаються в користування на умовах оренди без обмеження права загального водокористування, крім випадків, визна­чених законом;

- орендарі водного об’єкта зобов’язані передбачити місця для без­оплатного забезпечення права громадян на загальне водокористування (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство тощо), а при їх визначенні перевага надається традиційно розташова­ним місцям масового відпочинку;

- у межах населених пунктів забороняється обмеження будь-яких видів загального водокористування, крім випадків, окреслених за­коном;

- заборона загального водокористування водними об'єктами, на­даними в користування на умовах оренди, та їх нецільове використан­ня є підставою для розірвання договору оренди.

Зазначені норми, безумовно, потребують офіційного тлумачення. Але додаткові обов'язки - це запорука вільного доступу громадян до водних об'єктів. Екологічні обов'язки виступають засобом забезпечен­ня здійснення прав та інтересів загальних природокористувачів. Вони сприяють реалізації законних інтересів учасників екологічних право­відносин і встановлюють межі належної поведінки.

У цьому контексті науково-теоретичний аспект підтверджується судовою практикою, зокрема, ухвалою Львівського апеляційного адмі­ністративного суду від 4 червня 2015 р. у справі № 876/115565/14 про визнання протиправною бездіяльність і про зобов'язання вчинити від­повідні дії [1060]. Позивач звернувся з позовом про визнання проти­правною бездіяльність Перемишлянської РДА щодо прийняття рішен­ня про заборону купання, плавання на човнах, любительського і спор­тивного рибальства, забір води для побутових потреб у ставку площею 5,3967 га. Судом першої інстанції в задоволенні позову було відмовле­но повністю. Не погодившись із рішенням суду, позивачем подано апеляційну скаргу з посиланням на норми ВК України, Закону України «Про аквакультуру», а також на наказ МВС «Про затвердження правил охорони життя людей на водних об'єктах України», що містять вимоги безпеки до пляжів, місць масового відпочинку людей на водних об'єктах.

Судом установлено, що рішенням сільської ради було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встанов­лення меж земельної ділянки в натурі з подальшою передачею в орен­ду. Згідно з укладеним договором оренди орендодавець зобов'язується забезпечити жителям району вільний доступ для купання. Позивач, звертаючись до Перемишлянської РДА, вимагав прийняти розпоря­дження, яким заборонити купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство на ставку, визначеному договором оренди. Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив з тих підстав, що чин­ним законодавством не передбачено повноважень РДА забороняти загальне водокористування, а лише визначати умови водокористуван­ня разом з орендарем. Колегія суддів апеляційного суду погодилася з висновками суду першої інстанції, з огляду на низку положень, серед яких: Закон України «Про аквакультуру»; частини 6-11 ст. 51, части­ни 1, 3, 4 і 6 ст. 47 ВК України, ч. 2 ст. 2 КАС України і Конституція України. При цьому судом зазначено, що Закон України «Про аквакуль­туру», на який посилався позивач, не заперечує обов’язку орендаря забезпечити вільний доступ жителям району до купання [1060].

Для поглибленого вивчення права природокористування зараз до­цільно застосовувати визнану світовою спільнотою природно-правову доктрину, яка дозволяє втілити в життя задуми школи природного права й підкреслити багатовікову еволюцію правової доктрини, що сприяє гармонізації екологічних інтересів людини й суспільства [87, с. 57]. Необхідно приділити більшу увагу сервітутному праву й завдя­ки розгалуженню екологічних обов’язків забезпечити безперешкодний доступ до природних об’єктів.

З огляду на наведені міркування можемо підсумувати, що в умовах сьогодення необхідно: 1) створити систему державних заходів із забез­печення права загального природокористування, адже саме вони зобов’язані сприяти громадянам реалізовувати своє конституційне екологічне право на користування природними об’єктами, тобто права власності народу відповідно до закону; 2) враховувати думку населен­ня при наданні природних ресурсів і комплексів у власність або орен­ду, особливо якщо на них розташовані місця масового відпочинку населення, рекреації тощо; 3) закріпити при подальшій кодифікації екологічного законодавства виважену науково обґрунтовану систему гарантій забезпечення досліджуваного права.

Природне екологічне право на безпечне (здорове, сприятливе) дов­кілля розглядається найчастіше в аспекті правового статусу особи як одне з невід’ємних фундаментальних прав людини і громадянина разом із громадськими та іншими правами. Основні проблеми, що виникають при визначенні природних екологічних прав громадян, можна звести до таких, що охоплюють: а) невизначеність термінів; б) антропоцен- тричний характер екологічних прав; в) відсутність у низці випадків необхідності у виділенні і закріпленні цих прав. Чимало вчених ука­зують на неможливість (а в деяких випадках і недоцільність): 1) сфор­мулювати поняття «екологічні права» та надати вичерпний перелік основних (фундаментальних), щоб виключити їх невизначеність; 2) створити дієвий правовий механізм їх гарантування й забезпечення. Зараз маємо лише прикметники, які складно вважати синонімами, що вживані в різних нормативних актах і наукових роботах при досліджен­ні природних прав на безпечне довкілля (чисте, незабруднене, сприят­ливе, екологічно збалансоване, здорове, задовільне, безпечне, стійке, непогіршуюче, життєздатне тощо), хоча їх спектр дуже різноманітний. У дійсності ж вони не відбивають ні істотних юридичних та інших ознак безпечності довкілля, ні критеріїв його якісного стану. Основною проблемою у трактуванні низки природних екологічних прав постає неможливість навести всеосяжну дефініцію, а тому вони так і залиша­ються, на жаль, на рівні оціночних понять. Ще раз звернемо увагу на те, що в деяких випадках допустимо й навіть доцільно оперувати оці­ночними поняттями при регулюванні екологічних правовідносин.

Право громадян на безпечне довкілля має внутрішню диференціа­цію залежно від виду й міри екологічної безпеки того чи іншого при­родного об'єкта. З огляду на цей критерій класифікації виділяють екологічно безпечний стан: а) атмосферного повітря; б) водних, зе­мельних, рослинних та інших природних об'єктів; в) харчових про­дуктів; г) об'єктів підвищеної екологічної небезпеки тощо. Види еко­логічної безпеки (хімічної, біологічної, радіаційної) закріплені в основ­ному в чинному законодавстві України. Проте вважаємо за необхідне провести подальші наукові пошуки в напрямі визначення критеріїв безпеки довкілля в цілому й окремих природних об'єктів, а також їх подальшого законодавчого закріплення. Оновлення й модернізація, оптимізація механізму правового регулювання екологічної безпеки сприятимуть найбільш ефективному захисту й охороні екологічних прав, у тому числі і природних.

Залежно від сфери суспільних відносин і характеру потреб людини або цінностей, які виступають їх об'єктом, виокремлюють різноманіт­ні екологічні природні права (хоча доцільно вести мову і про екологіч­ні обов'язки). До природних екологічних належать права:

- фізичні природні (життєві), що становлять можливості людини, необхідні для її фізичного існування, задоволення біологічних і мате­ріальних потреб;

- особисті природні - можливості збереження, розвитку й захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її екологічного світогляду, духовності й екологічної свідомості;

- культурні (гуманітарні) природні - можливості збереження, роз­витку й захисту національної самобутності людства, його доступу до духовного і природного надбання, його освоєння, використання й учас­ті в подальшому розвитку;

- економічні природні - можливості людини реалізувати свої здіб­ності й здобувати засоби для існування шляхом участі у використанні природних ресурсів, мати право власності на природні ресурси й комп­лекси;

- політичні природні - можливості людини брати участь у держав­ному і громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських об’єднань стосуються охорони довкілля [1169, с. 544].

Зазначена диференціація природних прав індивідів віддзеркалює процес екологізації різноманітних суспільних сфер буття, що свідчить про високий рівень усвідомлення громадськістю нагальної потреби формування еколого-правового простору.

Характерна особливість окресленої класифікації природних прав і відповідних правовідносин у сфері екології - це явний брак чітких меж при поділі прав на види, оскільки вони є взамопроникаючими явищами реальної дійсності. Цілком очевидно, що як самостійні за змістом екологічні права, так і юридично значимі інтереси громадян виявляються відповідною мірою в кожному з вищеназваних видів прав та екологічних відносин різноманітної спрямованості. Так, громадян­ські (особисті) права полягають у захищеності людини, її здоров’я й майна від будь-якого незаконного втручання, в тому числі й від шкідливої дії навколишнього природного середовища. Права політич­ні виражають можливості громадян здійснювати державну владу, шляхом участі: а) в референдумах з питань охорони довкілля; б) у про­цесі підготовки і прийняття екологічно значимих рішень; в) в обгово­ренні і внесенні пропозицій до проектів нормативно-правових актів, планів місцевої влади щодо розміщення будівництва й реконструкції об’єктів; г) у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань розміщення, проектування, будівництва, реконструкції об’єктів, які можуть негативно вплинути на стан довкілля тощо; д) установленні контролю за владою шляхом оскарження в судовому порядку рішень, діяльність або бездіяльність органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, їх посадовців при порушенні ними екологічних прав громадян у передбаченому в законі порядку. Культурні права до­зволяють забезпечити зростання рівня екологічної культури людини, тобто здобуття нею екологічної освіти. Права соціальні й економічні покликані забезпечити людині гідний життєвий рівень з урахуванням екологічних характеристик.

Як уже зазначалося, деякі науковці (М. В. Вітрук, В. А. Маслен- ніков, М. П. Фарберов) виділяли права і свободи, пов’язані із захистом інших прав і свобод. Вони включали ці права до складу особистих й визначали специфіку їх захисту. Указаний вид охоплював декілька особистих прав і свобод, а саме: на судовий захист, на оскарження дій посадовців державних органів, установ та організацій, на відшкоду­вання шкоди, право обвинуваченого на захист. Із прийняттям Консти­туції України (1996) коло прав розширилось і до нього ввійшли права: на допомогу, на самозахист, на звернення в міжнародні судові органі­зації, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

У еколого-правовій доктрині екологічні права громадян прийнято поділяти на три категорії, яким притаманні відповідні відносини. За­значена диференціація поширюється також і на природні екологічні права. По-перше, природні екологічні права у сфері публічного права (публічні екологічні відносини) охоплюють право: а) на судовий за­хист; б) на оскарження в суді дій органів державної влади; в) інші процедурні права (наприклад, доступ до інформації і право на участь у прийнятті рішень у галузі охорони довкілля). По-друге, права, що стосуються сфери приватного права (приватні екологічні відноси­ни) мають місце: а) при безпосередньому заподіянні шкоди позиваче­ві та при її відшкодуванні; б) при застосуванні положень обмежуваль­них угод тощо. По-третє, природні екологічні права, що містяться за­звичай у переліку основних, або так званий «стандарт» прав людини, які охоплюють права: а) на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; б) власності на природні ресурси й комплекси та ін. Екологічне право доцільно відносити до публічно-приватних галузей права.

Залежно від виду суб'єктів розрізняють природні права: а) людини; б) сім'ї; в) народу (нації); г) соціальних спільнот - класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів та ін.); в) людства (курсив наш. - Г А.) [1169, с. 543]. Залежно від виду носіїв можливос­тей П. М. Рабінович також розрізняє права людини; сім'ї, нації (на­роду), інших соціальних спільнот (класів, прошарків, груп, громад­ських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства [891, с. 664]. Вважаємо, що в систему екологічних відносин, так би мовити, «не вписуються» повною мірою права сім'ї як самостійного суб'єкта, хоча в земельному законодавстві (наприклад, у Законі України «Про фермерське господарство») йдеться і про родичів, і про членів сім'ї (ст. 1). Фермерське господарство, зареєстроване як юридична особа, має статус сімейного фермерського господарства за умови, що в його підприємницькій діяльності використовується праця членів останньо­го, якими є виключно члени однієї сім’ї (відповідно до ст. 3 Сімейного кодексу України, ч. 5 ст. 1 Закону України «Про фермерське господар­ство») та ін. [871]. За проектом Закону України «Про основні засади державної аграрної політики та державної політики сільського розвит­ку» [837] запропоновано розробити Порядок присвоєння фермерсько­му господарству статусу сімейного, що буде визначатися Кабінетом Міністрів України. Наведена пропозиція законодавців є доволі дис­кусійною. Прихильником позиції, що природні права властиві не лише людині, а й іншим суб’єктам, є О. О. Долженков, який обґрунтовує положення, що структура природного права має бути похідною від суб’єктного складу суспільного буття. На підставі цього вчений про­понує таку структуру природного права: права людини, права терито­ріальної громади, права нації, права народу [307, с. 29]. Питання щодо суб’єктного складу, а також характеристики екологічних прав були предметом дослідження таких провідних учених, як В. І. Андрейцев,

A. П. Гетьман, В. В. Костицький, М. В. Краснова, П. Ф. Кулинич,

B. В. Носік, О. О. Погрібний, Ю. С. Шемшученко, М. В. Шульга та ін.

Є сенс звернути увагу на висновок, отриманий І. М. Перчеклій щодо вдосконалення наукового уявлення щодо змісту категорії «Укра­їнський народ як суб’єкт права» з урахуванням того, що народ - це першоджерело правосуб’єктності в системі правовідносин [705, с. 5]. Більш ґрунтовний аналіз суб’єктів екологічних відносин буде прове­дено далі.

З урахуванням вищенаведеної класифікації екологічні природні права за формою здійснення поділяються на індивідуальні й колектив­ні. Природні екологічні права можуть здійснюватися самостійно, а також разом з іншими особами, які об’єдналися в організації чи групи. При цьому залежно від форми об’єднаності і правового статусу це можуть бути об’єднання або групи як неформальні, так і створені для задоволення спільної, існуючої в конкретний момент потреби, а також зареєстровані у встановленому законодавством порядку гро­мадські екологічні організації, створення яких розширює можливості громадян реалізовувати свої природні екологічні права.

Саме цьому сприяє Закон України «Про оцінку впливу на довкілля», прийнятий Верховною Радою 23 травня 2017 р. № 2059-VIII, що набрав чинності 18 грудня 2017 р. [847]. Процедура оцінки впливу на довкіл-

ля спрямована на попередження й запобігання нанесення шкоди дов­кіллю, на забезпечення екологічної безпеки, на охорону довкілля й раціональне використання й відтворення природних ресурсів, у про­цесі прийняття рішень про здійснення господарської діяльності, яка може мати значний вплив на довкілля, причому з урахуванням держав­них, громадських і приватних інтересів. У процесі оцінювання впливу на довкілля провадиться громадське обговорення з метою виявлення, збирання й урахування зауважень і пропозицій громадськості щодо планованої діяльності (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про оцінку впливу на довкілля»). Відповідно до ч. 9 ст. 7 зазначеного Закону Кабінетом Міністрів України 13 грудня 2017 р. № 989 затверджено Порядок про­ведення громадських слухань у процесі оцінки впливу на довкілля [818]. Цією постановою визначається механізм проведення громад­ських слухань у процесі громадського обговорення планованої діяль­ності, яка підлягає оцінюванню впливу на довкілля.

Громадянам надається право подавати будь-які зауваження, що стосуються планованої діяльності, причому навіть без обґрунтування. Усі отримані зауваження і пропозиції мають бути відображені в опи­совій частині висновку з оцінки впливу на довкілля - як враховані (взяті до уваги), так і відхилені. Зазначений Закон не надає громад­ськості права накладати своєрідне «вето», тобто забороняти плановану діяльність, але зобов’язує чиновників належно враховувати подані зауваження та пропозиції при підготовці висновку з оцінки впливу на довкілля. Додамо, що у Законі України «Про екологічну експертизу» (який втратив у чинність 18 грудня 2017 р.) зауваження і пропозиції громадськості мали для влади рекомендаційний (дорадчий) характер.

Слід зазначити, що норма стосовно «належності» повністю скопі­йована з європейського законодавства. Закон України «Про оцінку впливу на довкілля» не роз’яснює, де межа між «належним» і «нена­лежним» урахуванням результатів участі громадськості. Неналежне врахування результатів громадського розгляду є підставою для скасу­вання судом висновку з оцінки впливу на довкілля. Виходячи зі змісту Закону належність урахування зазначених результатів має встановлю­вати суд. Складання висновку з оцінки впливу на довкілля залишило­ся прерогативою уповноважених органів екології - Мінприроди Укра­їни й департаментів обласних державних адміністрацій. Останні мо­жуть створювати експертні комісії для виконання покладених на них завдань [1058].

З метою належного впровадження оцінки впливу на довкілля на практиці Мінприроди України також залучає необхідну технічну допо­могу. Зокрема, за проектом ЄС «Підтримка України в апроксимації законодавства ЄС у сфері навколишнього середовища» (APENA) мають реалізовуватися пілотні проекти щодо розгляду перших справ з оцінки впливу на довкілля, а розроблення й підтримка функціонування Єди­ного реєстру оцінки впливу на довкілля здійснюється за Програмою розвитку ООН за фінансової підтримки Шведського Королівства [684].

Природні екологічні права можна класифікувати за способом за­кріплення: а) не закріплені в законодавстві; б) похідні з тлумачення законодавства, принципів права й законодавства; в) прямо (безпосе­редньо) закріплені в законодавстві. У цій класифікації звертається увага на способи, форми реалізації прав. Згідно з наведеним, природ­ні екологічні відносини: а) існують поза межами законодавчої регла­ментації, наприклад, випливають із правових принципів, що виникли ще до системи права; б) ґрунтуються на природно-правовій доктрині, принципах права й законодавства, походять з тлумачення останнього; в) регламентуються безпосередньо на законодавчому рівні.

Природні й суб’єктивні екологічні права за спрямованістю задо­волення й захисту майнових або немайнових інтересів можна дифе­ренціювати на майнові й особисті немайнові права (й відповідні їм відносини). Екологічні відносини в майновій сфері пов’язані з відно­синами і правами: а) на відшкодування шкоди, заподіяної майну і здоров’ю громадян унаслідок негативної дії на довкілля; б) право власності на природні ресурси та комплекси; в) на використання при­родних ресурсів та ін. Вони закріплюються й забезпечуються на за­конодавчому рівні. Особливості немайнових прав обумовлені, як правило, відсутністю майнового характеру в екологічних відносинах. Характерним для них є також те, що у своїй більшості вони належать до абсолютних природних екологічних прав. Ці групи прав, як і еко­логічні правовідносини, тісно взаємозв’язані, приміром, право на без­печне для життя і здоров’я довкілля пов’язане, у свою чергу, з правом на відшкодування екологічної шкоди.

Природні екологічні права громадян можна поділити на абсолютні й відносні [40]. Ця диференціація зумовлена соціальною значущістю природних екологічних прав і спирається на засади невід’ємності, а в певних випадках і невідчужуваності цих прав. Така класифікація свід­чить не про обсяг змісту цих прав (у конкретно зумовлених відноси­нах) в розумінні необмеженості прав абсолютних, а лише про відмін­ності в численності зобов’язаних осіб.

Носіям абсолютних прав протистоїть необмежене коло зобов’язаних суб’єктів відносин. Це право здійснюється безпосередньо його воло­дарем (носієм). Абсолютними є загальновизнані природні права: влас­ників природних ресурсів і комплексів, право на майно, на життя і здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо. Деякі природні об’єкти хоча і прирівнюються в ЦКУ, до речі (майна), але все ж таки вони залишаються об’єктом «особливого роду», продовжуючи розвиватися за своїми природними законами. Майнові об’єкти уніфі­ковані інакше, порівняно з екологічними. Головною особливістю об’єктів еколого-правового регулювання є їх взаємозв’язок з природ­ним середовищем. Однак підкреслимо, що науковці вважають (і про це вже йшлося), що окреслене коло об’єктів розширюється й до нього стали відносити не лише об’єкти природного походження. Об’єкти природи й товарно-матеріальні цінності - різні категорії, що мають свої особливі економічні і правові ознаки й характеристики. Екологіч­ний чинник суттєво впливає на сутність і зміст суспільних відносин, на права й обов’язки сторін. Він (екологічний чинник) розглядається як складне, багатоаспектне, поліфункціональне явище, що має вклю­чати й еколого-правовий елемент, який потребує конкретизації. Отже, екологічний чинник вимагає: а) встановлення балансу між публічними і приватними екологічним інтересами, їх гармонійного співвідношен­ня, що є підґрунтям державної екологічної політики; б) сприяння ін­формаційному забезпеченню екологічних відносин; в) підтримки екологічного підприємництва; г) створення дієвого правового механіз­му здійснення публічного екологічного контролю й аудиту, стратегічної оцінки довкілля; д) розроблення сучасних процесуальних гарантій розгляду екологічних спорів, що відповідають вимогам європейського співтовариства; е) модернізації норм матеріального екологічного пра­ва й удосконалення форм його реалізації та ін. Зазначене - першочер­гові напрями формування еколого-правової доктрини, державної еко­логічної політики щодо вдосконалення й подальшої систематизації екологічного законодавства.

На думку Т Є. Харитонової, земельні права виникають з народжен­ням людини й реалізуються нею на свій розсуд. Умовно виділяють абсолютні природні земельні права (зокрема, право на землі загально­го користування населених пунктів, що задіяні як шляхи сполучення, для задоволення культурно-побутових і комунально-побутових по­треб) і відносні земельні права (права на землі, надані для ведення особистого селянського, фермерського господарства, будівництва й обслуговування житлових будинків, дачного й гаражного будівництва тощо). Попри припустимість такого поділу, Т. Є. Харитонова наголо­шує, що доцільніше вести мову не про абсолютні й відносні земельні права, якими є право власності на землю й похідні від нього права, а про публічні (громадські) і приватні земельні права [7, с. 179].

Ю. С. Шемшученко й П. Ф. Кулинич підкреслюють, що сучасна практика правового регулювання земельних відносин дає все більше переконливих доказів того, що право власності не може бути абсо­лютним, необмеженим, тобто таким що не має чітко визначених правових рамок свого функціонування (курсив наш. - Г. А.). За вимогою ст. 13 Конституції України власність зобов’язує, що безпосередньо стосується змісту права власності на землю, вимагаючи від законодав­ця визначення формату цього права власності таким чином, щоб воно зобов’язувало до певної поведінки і власників земельних ділянок. Саме тому перед юридичною доктриною (й насамперед перед наукою зе­мельного права) постало завдання сформулювати зміст сучасного права власності на землю в Україні, визначити його межі, умови право­мірного здійснення правомочностей власника землі й умови зловжи­вання цим правом з тим, щоб зорієнтувати подальші кроки законодав­ця стосовно вдосконалення законодавчих засад права власності на землю [1133, с. 644-645].

Як уже зазначалось, деякі фахівці переконані, що для існування абсолютних екологічних прав не завжди потрібно вступати в екологіч­ні правовідносини. Така позиція має право на існування і вписується в особливості реалізації природних екологічних прав. Але обґрунту­ванню цього питання більше приділялась увага в загальній теорії права¹, де для цього виокремлювали загальні й абсолютні права^{[99] [100]. За­гальним і абсолютним правам відповідають обов'язки громадян і по­садових осіб не порушувати ці права, дотримуватися встановленого правопорядку, не заподіювати заборонених законом дій. Як зауважує І. М. Перчеклій, «правова інституціоналізація права власності Україн­ського народу на природні ресурси є формою правової інституціаліза- ції права власності у публічно-правовій сфері загалом». При цьому стверджується, що така форма власності, як власність Українського народу, не може виникнути й функціонувати поза правовими нормами [705, с. 8]. Окреслена точка зору потребує ґрунтовного обміркування й виважених висновків з урахуванням доробок сучасної еколого-право- вої й земельно-правової доктрин.}

Філософія Просвітництва, наслідуючи вчення Дж. Локка, відноси­ла право власності до особистих невідчужуваних прав людини. Це право не пов'язувалося з волею держави, яка тільки гарантувала його здійснення, захищаючи від посягань інших осіб. В. В. Костицький до­водить, що найвищою цінністю в суспільному житті, безумовно, є лю­дина, і стверджує, що ця аксіома, юридично закріплена в Конституції України, відображає одну з найважливіших засад ліберальної моделі світоустрою й організації влади сучасності. Ознакою цієї моделі є до­мінанта усвідомлення того, що Людина, створена Всевишнім за про­образом і подобою Його, наділена безсмертною душею і правом на Богоподібність, що виражається через право творити: Творець породив собі подібних Творців. В основі життя соціуму - особиста свобода людини і право власності. Саме ці два крила, вважає науковець, які уможливлюють не існування, а реалізацію права на життя, дане Все­вишнім, є основою феномену, який отримав зараз назву «верховенство права» і закріплено в Конституції України як Суспільному договорі Товариства (Суспільства) Творців, сформованого для забезпечення їх прав та інтересів Інституту Держави [492, с. 7].

А. П. Гетьман доводить, що стосовно верховенства права в окремих інститутах екологічного законодавства України - праві власності на природні ресурси, праві природокористування, в управлінні у сфері природокористування й охорони довкілля, правовому забезпеченні екологічної безпеки, еколого-правовому регулюванні й охороні кліма­ту - можна робити певні висновки. Ідея верховенства права поступово проникає в матерію екологічного законодавства, створюючи необхідні умови для консолідації в регулюванні екологічних відносин, що зна­ходить своє відображення в Конституції України, законодавчих актах екологічного спрямування й міжнародно-правових угодах. Принцип верховенства права має бути покладений в основу тлумачення новіт­нього національного екологічного правопорядку, де наріжним каменем має бути ідея побудови екологічної держави [231, с. 416].

Автор цієї монографії у власних наукових працях неодноразово звертала увагу, що у сфері природних екологічних прав до абсолютних також належать права: а) на безпечну для життя і здоров’я довкілля, б) на отримання екологічної інформації; в) на екологічну освіту; г) влас­ності на природні ресурси та комплекси; д) право власності на при­родні ресурси й комплекси та ін. Носіям відносних прав, на відміну від абсолютних, протистоїть конкретно зобов’язана особа. Наприклад, відносним є право подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю й майну громадян унаслідок негативного впливу на довкілля [48; 57; 58; 61; 70; 71; 72; 73; 74; 79; 83; 85; 88; 1185; 1186 та ін.].

Природні екологічні права за сферою приналежності поділяють на права: а) власності й похідні від нього, що мають характер обтяження речового права власності і б) природокористування. Безумовно, ця диференціація екологічних правовідносин є «класичною», про неї згадується у всіх підручниках з екологічного права. Ще раз підкресли­мо, що право власності взагалі належить до одного з провідних, визна­чальних природних прав, ґрунтується на засадах природно-правової доктрини, на що неодноразово звертали увагу фахівці в галузі еколо­гічного права. Історія власності на природні ресурси має не тільки правовий, а й економічний вимір. Формування правового інституту власності на природні ресурси, як правило, є закономірним процесом життєдіяльності українського суспільства. Деякі природно-правові аспекти цього права були розглянуті в попередніх класифікаціях.

Звернімо увагу на матеріали судової практики щодо реалізації при­родного права власності на землю. ЄСПЛ прийняв до розгляду скарги українців щодо обмеження державою їх прав власності, про що йдеть­ся в повідомленні громадської організації «Easy Business», яке поси­лається на рішення ЄСПЛ. Так, 25 травня 2017 р. на сайті Europtean Court of Human Rights з’явилася інформація, що скарги українських власників земельних паїв на обмеження їх прав на власність прийнято до первинної експертизи у вищій судовій інстанції захисту прав лю­дини в Європі. «Звісно, це гарантія позитивного результату. Процес розгляду скарги може тривати від кількох місяців до декількох років. Але факт, що у справі захисту конституційних прав українських гро­мадян, саботованих через мораторій на рівні законодавчого органу держави, початок покладеного видається цілком обнадійливим», - ідеться в повідомленні. Експерти Easy Business вважають, що це може бути початком процесу масового висловлення громадянської позиції українців-землевласників на міжнародному рівні. Із правової точки зору мораторій на продаж сільгоспактивів - це суто дискримінація, обмеження конституційних прав громадян України бути розпорядни­ками своєї приватної власності. Це також гальмівний механізм розви­тку малого та середнього бізнесу на селі», - наголошують у громад­ській організації. З початку земельної реформи сім мільйонів громадян отримали право на приватизацію 28 млн га земельних паїв. Утім власники останніх залишалися власниками лише на папері. Повно­правно розпоряджатися землею як майном більшість із них не змогла через запровадження з 1 січня 2002 р. мораторію на продаж аграрних земель [1187], який триває й досі. Ідеться про обмеження права влас­ності й дотримання обов'язку мораторію на продаж сільськогосподар­ських земельних (природне право власності й повноваження щодо розпорядження ним).

Зазначимо, що 22 травня 2018 р. ЄСПЛ визнав мораторій на продаж землі в Україні порушенням прав людини, про що йдеться в рішенні, опублікованому на сайті Суду [1189]. Зокрема, відповідне рішення ЄСПЛ прийняв у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine). Заявники з Івано-Франківська й Тернополя, які володіють земельними ділянками (отримують ренту в натурально­му і грошовому вираженні), намагалися оскаржити мораторій на про­даж землі. У результаті ЄСПЛ визнав, що мораторій на продаж землі в Україні порушує право власності. Ключовим фактором для прийнят­тя такого рішення стало те, що Україна ставила завдання дозволити купівлю і продаж сільськогосподарських угідь при створенні відповід­ного ринку. Однак мораторій декілька разів було подовжено, на сьо­годні - до 1 січня 2020 р., що свідчить про те, що влада не бажає узгодженості. Суд також взяв до відома аргументи уряду про необхід­ність мораторію, щоб запобігти зубожінню сільського населення, зо­середженню землі в руках великого бізнесу, в тому числі й виведенню її з культивації. Однак не враховано той факт, що заявники жили в міс­ті й не мали бажання обробляти землю. Запобігти ж іншим негативним наслідкам уряд міг би за допомогою нових законів, у тому числі й тих, які вже не раз пропонувалися прийняти. Як підкреслив Суд, рішення стосується загальної законодавчої ситуації в Україні і не обмежується тільки заявниками. За рекомендацією ЄСПЛ, Україні треба вжити від­повідних законодавчих або інших заходів для забезпечення справед­ливого балансу між інтересами власників фермерських господарств і громадськості. Також Суд підкреслює, що його рішення не вимагає негайного впровадження ринку землі, а держава є вільною у виборі відповідних заходів [317]. Діючий в Україні мораторій на продаж сіль­ськогосподарської землі, вважає ЄСПЛ, порушує ст. 1 протоколу № 1 ЄКПЛ щодо захисту власності. Судом зазначено, що влада України декілька разів уже подовжувала строк мораторію й підкреслено, що жодна країна, яка входить до Ради Європи, не має такої заборони. Водночас Суд вирішив не призначати грошової компенсації заявни­кам [343].

Зазначимо, що науковцями неодноразово зверталась увага на необ­хідність скасування цього мораторію. Наприклад, В. В. Носік на під­ставі аналізу змісту норм Закону України «Про внесення змін до розді­лу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України» від 7 грудня 2017 р. № 2236-VIII [795] та норм пп. 14-15 розділу «Перехідні поло­ження» ЗК України доводить, що закріплені у цьому Кодексі норматив­ні імперативи щодо заборони на реалізацію права власності на землі сільськогосподарського призначення й земельні частки (паї) не узго­джуються з нормами ст. 13 Конституції України, згідно з якою кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Передбачена в зазначених пунк­тах ЗК України заборона громадянам країни укладати договори купівлі- продажу чи інші угоди з відчуження земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення приватної, комунальної й державної власності, а також закріплені імперативні приписи щодо визнання недійсними будь-яких угод з такими земельними ділянками не узгоджуються з по­ложеннями статей 13, 14 і 41 Основного Закону України щодо можливих і допустимих меж втручання органів державної влади в реалізацію громадянами права приватної власності на землі сільськогосподарсько­го призначення в демократичній, правовій і соціальній державі, якою є Україна. Згідно з п. 1 ст. 8 ЄКПЛ кожен має право на повагу до свого приватного й сімейного життя, а п. 2 ст. 8 Конвенції проголошує, що органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього пра­ва, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запо­бігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Науковець констатує, що закон про заборону відчуження сільськогосподарських земель порушує осно­воположні права і свободи громадян України, які гарантуються Консти­туцією України й закріплені Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 р., Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, ЄКПЛ та протоколами до неї, іншими міжнародними договора­ми України [648, с. 36-37].

Вважаємо також справедливим і доцільним твердження В. В. Но- сіка, що заборона на відчуження земель сільськогосподарського при­значення порушує закріплені в Основному Законі країни основополож­ні принципи реалізації гарантованого Конституцією права власності на землю й поєднаних з ним інших цивільних прав та свобод людини і громадянина, а саме принципи: верховенства права, правової визна­ченості, рівності, законності, непорушності права власності, гаранто- ваності права власності на землю, неприпустимості незаконних об­межень в реалізації цього права, неприпустимості незаконного втру­чання органів державної влади й органів місцевого самоврядування у здійснення цього права [648, с. 38].

Доцільно також звернути увагу й підтримати висновки, наведені Т. Є. Харитоновою, щодо розуміння права на чужі природні ресурси, а саме на земельні ділянки як «самостійні, абсолютні й водночас по­хідні права від права власності, права, які мають характер обтяження речового права власності, які є забезпечувальною законом можливістю володіння та/або користування земельними ділянками різних форм власності, спрямовані на задоволення балансу потреб та інтересів власників землі й чужих користувачів земельними ділянками шляхом вилучення корисних властивостей з чужої ділянки для певної мети, у межах, встановлених сторонами, відповідно до закону, договору або за рішенням суду» [1082, с. 99].

Зазвичай права на чужі природні ресурси поділяють: а) за термі­ном - постійні і строкові; б) за платою - на платні й безоплатні; в) за порядком установлення - договірні, законні, за заповітом або рішенням суду; г) за сферою забезпечення інтересів і потреб - на права проходу, проїзду тощо.

Підтримуємо цю точку зору Т Є. Харитонової, яка за суб’єктним складом речові права на чужі земельні ділянки поділяє на види залеж­но від особливостей правового становища осіб, що можуть набувати й реалізовувати права на користування такими ділянками. У зв’язку з цим права на чужі земельні ділянки можуть бути класифіковані на певні види, а саме: а) право громадян України; б) право юридичних осіб України; в) право іноземців на користування чужими земельними ді­лянками; г) право іноземних юридичних осіб; д) право держави; є) пра­во територіальних громад. Залежно від правового титулу суб’єктів зе­мельних правовідносин існують права на чужі земельні ділянки осіб, соціальних груп, громадян, які не мають правових титулів на землю чи земельні ділянки (курсив наш. - Г. А.). Отже, як підкреслює вчена, права на чужі земельні ділянки можна розглядати як: а) права власників; б) права землекористувачів; в) права осіб, соціальних груп, громадян, які не мають правових титулів на землю чи земельні ділянки [7, с. 177]. Нею також запропоновано диференціацію права на чужі земельні ді­лянки за правомочностями, які можуть мати ті чи інші суб’єкти, на такі види права: а) користування чужою земельною ділянкою; б) володіння й користування чужою ділянкою; в) розпорядження речовим правом; г) перехід речових прав на земельні ділянки [7, с. 177].

Стосовно природно-правових підходів до інституту права природо­користування. Інститут права природокористування тривалий час був домінуючим у радянській доктрині природноресурсового права і ста­новив єдину правову можливість легального використання природних ресурсів в умовах виключної власності держави на природні об’єкти.

На переконання Н. Р. Кобецької, базовим інститутом екологічного права є інститут права природокористування, який у своєму традицій­ному вигляді сформувався ще в 70-80-ті рр. минулого століття. З огля­ду на виключний характер державної власності на природні ресурси процес експлуатації корисних властивостей останніх, їх господарське освоєння за радянських часів здійснювався лише в режимі користуван­ня, що і було покладено в основу відповідного інституту права при­родокористування [423, с. 5].

У сучасних умовах спостерігається певне розгалуження дії цього інституту внаслідок введення новацій до екологічного законодавства. Поява нових складників у структурі інституту права природокористу­вання свідчить, що потенціал і правові можливості такої форми ви­користання природних ресурсів не їх власниками ще далеко не вичер­пані, а саме право природокористування (як правовий інститут і суб’єктивне право) підлягає подальшому вдосконаленню правової регламентації й науковому дослідженню [1108, с. 66, 67].

У світлі того, що природні ресурси набувають статусу об’єктів ци­вільних прав (наприклад, за ст. 79 ^[101] ЗК України), традиційно у складі екологічних правовідносин і природно-правових відносин (земельних, лісових та ін.) виокремлюють зобов’язальні й речові відносини й від­повідні права, що ґрунтуються на засадах природно-правової доктрини щодо їх розуміння. Відмінність речового права від зобов’язального полягає в такому. По-перше, в об’єкті правового регулювання об’єктом права речового виступає річ (а саме природні ресурси й комплекси, включені в господарський обіг), права зобов’язального - дія. Це стосу­ється еколого-правових договорів, у тому числі й оренди природних ресурсів як різновиду останнього [364]. По-друге, речові екологічні правовідносини за колом зобов’язаних осіб належать до абсолютних, зобов’язальні ж мають відносний, індивідуалізований характер. По- третє, зобов’язально-правові відносини, як правило, є тимчасовими, а переважна більшість речових відносин терміном не обмежена.

Маємо зазначити, що в еколого-правовій науці, як і цивільно-право­вій, існує певний погляд на питання щодо виникнення сервітуту змі­шаних правовідносин. Нагадаємо, що Т. Є. Харитонова¹ акцентує увагу не на змішаних правовідносинах з приводу виникнення сервіту­ту, а на змішаних правах (курсив наш. - Г. А.). Вона зараховує сервітут до речових зобов’язальних прав користування майном [1082, с. 79]. Незважаючи на припустимість такого поділу, більш виправдано, як видається, вести мову про їх розмежування. Учена доводить, що в де­мократичній, правовій, соціальній державі право власності та інші речові права на землю є тими соціальними цінностями, які органічно поєднуються з правом на життя особи, з її свободами і тому потребують об’єктивного вираження в законодавстві і правової регламентації та юридичного захисту їх реалізації [7, с. 171].

Загальновідомо, що зобов’язальні права впорядковують відносини майнового обігу, що виникають при переході матеріальних та інших благ від однієї особи до іншої. Маються на увазі екологічні договірні відносини як тип відносин суспільних, що регулюються системою спеціальних публічно-правових норм земельного, надрового, водного, лісового, іншого природоресурсного, природоохоронного й екологіч­ного законодавства [249, с. 269-290; 510, с. 37; 770]. Так, М. В. Крас­нова виокремлює основні види еколого-правових договірних відносин залежно від предмета екологічного права, історично-правових форм взаємодії Суспільства і Природи й об’єктів: 1) договірні відносини природокористування, в межах яких реалізуються різноманітні право- чини цивільно-правового характеру щодо природних ресурсів як об’єктів екологічного права¹; 2) договірні відносини охорони навко­лишнього природного середовища (довкілля)^{[102] [103], в межах яких обов’язково реалізуються охоронні договори, договори консервації, рекреації, дез­активації забруднених територій, договори меліорації земель та ін.); 3) договірні відносини забезпечення екологічної безпеки громадян, що пов’язані з антропоохоронними правовідносинами, в межах яких реа­лізуються правочини екологічного страхування, екологічного аудиту, екологічного інформування та ін.) [510, с. 16-17].}

Крім еколого-договірних відносин, зобов’язальне право регулює відносини, що виникають з односторонніх правомірних дій, із заподі­яння шкоди тощо. Речовими вважаються права, що забезпечують за­доволення інтересів власника природних ресурсів і комплексів шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться в його господарюван­ні. Речові права диференціюються на два види: а) права на власні речі (насампред право власності на природні ресурси); б) права на чужі речі, які активно використовуються в екологічному праві, наприклад, як правовий механізм для забезпечення права загального природоко­ристування, гарантування загальнодоступності у природокористуван­ні (сервітути), а також емфітевзис, суперфіцій, застава тощо.

Підтримуємо висновки, отримані Н. Р. Кобецькою, щодо нагальної потреби вдосконалення змісту природоресурсних договорів, зокрема, при обов’язковому врахуванні і відображенні еколого-правових об­межень у поєднанні із забезпеченням приватних інтересів природо- користувачів, а також прав необмеженого кола суб’єктів на доступ до безпечних природних благ, тобто прав загального природокористуван­ня. Публічно-правове призначення відповідної майнової основи гос­подарської діяльності суб’єкта є для нього обтяженням і не дозволяє повною мірою скористатися цивільно-правовими можливостями учас­ника економічного обороту. Еколого-правовий публічний імператив має бути пріоритетним як при відборі претендентів на набуття права використання природних ресурсів (у процесі отримання природоре­сурсних дозволів чи укладення договорів), так і при формуванні зміс­ту зобов’язань за договором. У договорах використання природних ресурсів повинні бути детально прописані:

- гарантії природокористувача від необгрунтованих змін законо­давства;

- чіткі та вичерпні підстави припинення договору;

- положення, що обмежують відповідальність користувача за на­несення попередньої шкоди об’єктам;

- конкретні вимоги щодо екологічних нормативів;

- способи захисту прав і форми звернення до відповідних органів у випадку порушень прав та інтересів сторін;

- обов’язок забезпечувати природокористування способами, які не виснажують природні ресурси, не призводять до їх деградації, по­гіршення кількісного і якісного стану, і засоби його забезпечення, що охоплюють (систематичність обстеження природного ресурсу, збиран­ня й накопичення інформації про його стан, контроль і незалежний аудит діяльності та ін.);

- переважні права на переукладення договору на новий термін у випадку добросовісного виконання природокористувачем своїх обов’язків за попереднім договором;

- заходи економічного стимулювання природокористувачів, які застосовують нові технології, що дозволяють мінімізувати нанесення шкоди навколишньому природному середовищу [423, с. 270].

Наголосимо, що в еколого-правовій доктрині визнана регулятивна роль договору, його значення як правового інструмента й засобу, ви­користовуючи який суб’єкти, виходячи з потреби забезпечення своїх інтересів, з власної волі вступають у відносини й визначають їх кон­кретний зміст, деталізують права й обов’язки, забезпечуючи тим самим регулювання цих відносин [303, с. 253].

Залежно від видів функціонального призначення природні екологіч­ні права поділяються за відповідними сферами, а саме: а) використання природних ресурсів (спрямовані на задоволення екологічних інтересів і потреб завдяки природним ресурсам); б) охоронюваної спрямованості (охорони довкілля, життя і здоров’я громадян від небезпечної діяльнос­ті) й в) забезпечувальні (право на екологічну інформацію, на відшкоду­вання шкоди, заподіяної життю чи здоров’ю громадян, на доступ до правосуддя та ін.). Переліченим правам, безумовно, відповідають суб’єктивні і природні екологічні права й відповідні їм обов’язки. Необ­хідно зауважити, що другий і третій види природних екологічних прав мають багато спільного: вони взаємопов’язані, їх розподіл є умовним, оскільки неможливо гарантувати право на безпечне для життя і здоров’я довкілля без вжиття низки природоохоронних заходів.

Суспільні відносини щодо першого блоку використання природних ресурсів виникають на різних титулах, і, безумовно, пов’язані з правом на безпечне для життя та здоров’я довкілля. Належність природних ресурсів в Україні здійснюється на праві природокористування і влас­ності, причому різноманіття форм власності на певні природні ресурси має особливості. У кодифікаційних актах передбачено розмежування прав власників залежно від виду і статусу суб’єкта. Наприклад, у ст. 81 ЗК України передбачені права власності на землю громадян, у ст. 82 - юридичних осіб, у ст. 83 - територіальних громад, у ст. 84 - держави, у ст. 85 - іноземних держав. Перелік прав власників земельних ділянок містить ст. 90, а права землекористувачів - ст. 95 ЗК України.

Якщо говорити узагальнено, без розгляду конкретного використан­ня того чи іншого природного об’єкта, можна виокремити загальні природні екологічні права, які знаходять свій вияв при реалізації пра­ва: а) самостійно панувати на природному об’єкті; б) використовувати в установленому законодавством порядку для власних потреб корисні властивості і якості природних об’єктів, а також сам об’єкт; в) право власності на насадження сільськогосподарських і інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; г) встановлення земельних сервітутів та ін.

Поступовість і поетапність розвитку сфер людської діяльності до­зволили виділити певні типи природокористування - збирально-при- власнююче, продуктивне, інноваційне й ноосферне. Кожному з них властиві свої особливості, які походять з відповідного рівня еколого- економічного й соціально-демографічного розвитку суспільства [398, с. 101, 102].

Необхідно також звернути увагу на функціонування в межах права використання природних ресурсів на преважне право отримання остан­ніх, а також на його різновид - переважне право на переукладення договору на новий термін у разі добросовісного виконання природо- користувачем своїх обов’язків за договором. Стосовно останнього права наведемо такий приклад: при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій переважне право на отримання земельних ділянок поруч з населеними пунктами мають власники зе­мельних часток (паїв), які проживають у цих населених пунктах (ст. 29 ЗК України), відповідно до чого у компетентних органів виникає обов’язок задовольняти це право на першочергове надання цим особам земельної ділянки.

Вважаємо за потрібне зупинитися на розгляді особливої групи екологічних прав. Це права першочергові, що беруть свій початок ще з часів римського права. Зараз вони закріплені у ЗК України, ЦК Укра­їни, Сімейному кодексі України, в законах України «Про мисливське господарство та полювання», «Про оренду землі» та інших законах. Кожному першочерговому екологічному праву відповідає й корелятив­ний екологічний обов’язок. Першочергові екологічні права послужили підставою для виникнення й закріплення таких основних природних прав, як право власності, право використання природних ресурсів. Маємо констатувати, що в еколого-правовій доктрині вони є малодос- лідженими, але в сучасній цивілістичній науці їм присвячені праці таких правників, як І. Я. Бабецька [101], В. В. Бондар [150], І. І. Кубар [522], Л. В. Кузнецова [525; 526; 527], В. І. Крат [518], С. Є. Ніколь- ський [640; 641] та ін. Погоджуємося з тим, що «переважність» права доцільно розглядати як особливість його здійснення, властива етапу реалізації суб’єктом свого права, закріплена в законі або договорі. Це право на переважне вчинення особами дій (правочинів), спрямованих на набуття, зміну або припинення прав та обов’язків.

На практиці доволі поширеними є судові справи щодо порушення переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки на новий термін (тобто норм матеріального права), що пов’язане також із порушенням природних земельних прав. Доцільно звернути увагу на правову позицію судді Верховного Суду України Я. М. Романюк у спра­ві № 6-2540цс16, що судам слід установити наявність учинення орен­дарем конклюдентних дій, а саме продовження користування носієм переважного права спірною земельною ділянкою і внесення ним від­повідної орендної плати після закінчення терміну дії договору, які свідчили б про його намір скористатися своїм переважним правом і поновити договір оренди землі, строк дії якого закінчився, що під­тверджує наявність підстав визнання договору оренди з новим оренда­рем недійсним, а договір оренди землі з носієм переважного права поновленим. Урахувавши положення ч. 1 ст. 777 ЦК України, законо­давець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов’язки за цим правочином, на укладення договору на новий термін і передбачив відповідну процедуру здійснення цього права. Права най­мача, встановлені у ст. 777 ЦК України, є переважними, тобто за своєю правовою природою вони є привілеями носія цих прав, який має пере­вагу перед третіми особами на укладення відповідних правочинів перед третіми особами. За відсутності заперечень орендодавця щодо понов­лення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем, а також попереднього повідомлення останнього щодо наміру укладен­ня нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реаліза­цію цього переважного права, яке передбачене ст. 777 ЦК України і у ст. 33 Закону України «Про оренду землі», буде порушено, а поведінка орендодавця щодо попереднього орендаря буде недобросовісною [758].

Звернемо увагу на спори, що виникають при визнанні правочинів недійсними через порушення першочергового права на укладення угоди купівлі-продажу земельних ділянок, що пов’язані з порушенням при­родного права власності на природні ресурси, прикладом чому може стати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 трав­ня 2017 р. (провадження № 22-ц/774/2360/17, справа № 190/1255/15-ц) [919]. Розглянувши у відкритому судовому засіданні (в м. Дніпро) апеляційну скаргу ТОВ «СФГ Гермес» на рішення П’ятихатського райсуду Дніпро­петровської області від 7 листопада 2016 р. по справі за позовом Особа_4 до цього товариства з обмеженою відповідальністю, П’ятихатської ра­йонної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання правочину недійсним, колегія суддів не погодилася з висновком суду першої інстанції з таких підстав. За ч. 4 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юри­дичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки й орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди. Статтею 2 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, іншими законами України й нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Відпо­відно до ст. 8 зазначеного Закону орендована земельна ділянка або її частина може передаватись орендарем у суборенду без зміни її цільово­го призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в субо­ренду. Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення на період дії договору оренди можуть обмінюватися належними їм пра­вами користування земельними ділянками шляхом укладання між собою договорів суборенди відповідних ділянок, якщо це передбачено догово­ром оренди або за письмовою згодою орендодавця. Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивіль­ного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в ч. 2 ст. 16 ЦК України. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його по­рушення.

У постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. (№ 6-1920цс15) й 30 березня 2016 р. (№ 6-265цс16) міститься висновок про те, що особа, права якої порушено, може скористатися не будь- яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами за­хисту суб'єктивних цивільних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на порушника.

Разом із тим правовідносини, що виникли між сторонами по спра­ві, також регулюються, окрім зазначених вище норм, гл. 33 ЦК Украї­ни «Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб». Відповідно до ст. 411 ЦК України землекористу­вач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом. У разі передачі права користування земельною ділянкою її власник має переважне перед іншими особами право на її придбання, за ціною, оголошеною для продажу, й на інших рівних умовах. Землекористувач зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про передачу права користування нею. Якщо протягом одного місяця влас­ник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування зе­мельною ділянкою може бути продано іншій особі. У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені ст. 362 цього Кодексу. Частиною 4 вказаної статті передбачено: у разі порушення переважного права купівлі власник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

Із зазначеного вбачається, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту своїх прав, оскільки він суперечить вимогам зазначеної вище норми, яка чітко й однозначно встановлює спосіб захисту по­рушеного права, не припускає жодної альтернативи і спрямована на недопущення зловживання власником своїм правом.

Посилання позивача на неможливість поширення дії ст. 411 ЦК України на правовідносини, що склалися між ним і відповідачем, супер­ечать положенням постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» та ЦК України. Розгляд будь-яких інших доводів - як позовної заяви, так і апеляційної скарги, - колегія суддів вважає недоцільним, оскільки неправильно обраний спосіб захисту прав є безспірною підставою для відмови у задоволенні позову. За вказаних обставин колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції не застосовано до правовідносин, що виникли між сторонами, норми матеріального права, які підлягають застосуванню, що є підставою для задоволення апеляційної скарги і скасування рішен­ня суду першої інстанції в частині, що оскаржується, й відмови в задо­воленні позовних вимог щодо визнання правочину недійсним. Керую­чись статтями 307, 309 і 316 ЦПК України, колегія суддів - вирішила: апеляційну скаргу ТОВ «СФГ Гермес» задовольнити; рішення П’ятихатського райсуду Дніпропетровської області від 7 листопада 2016 р. в частині, що оскаржується, скасувати й відмовити в задоволен­ні позовних вимог про визнання правочинів недійсними [919].

Другий блок природних екологічних прав охоронної спрямованос­ті залежить від рівня екологічної свідомості й культури. Більшість прав, пов’язаних із зазначеним видом, вже легалізовано, наприклад: 1) отри­мувати екологічну освіту, розробляти і пропагувати природоохоронні програми; 2) створювати громадські фонди охорони довкілля; 3) брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органа­ми у сфері охорони природного довкілля перевірок з виконання під­приємствами, установами й організаціями природоохоронних планів і заходів; 4) брати участь у міжнародних неурядових організаціях з питань охорони природного довкілля; 5) брати участь у проведенні з внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, мате­ріалів із розміщення, будівництва й реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан природного довкілля; 6) вносити пропо­зиції в органи державної влади й органи місцевого самоврядування, юридичним особам, які беруть участь в ухваленні рішень щодо цих питань; 7) брати участь у публічних слуханнях або відкритих засідан­нях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва й ре­конструкції об’єктів та ін.

Якщо вести мову про суб’єктивні екологічні права, то слід заува­жити, що до зазначеної групи прав деякі науковці відносять також права громадян на охорону здоров’я (ст. 49 Конституції України), на належні, безпечні і здорові умови праці (ст. 43) та ін. Вважаємо, що до системи екологічних прав їх відносити недоцільно, хоча вони повинні відповідати вимогам екологічної безпеки, й регулюються не лише нормами екологічного законодавства, а й іншими відповідними галу­зями права, охоплюють правовідносини і трудові, й у галузі охорони здоров’я. Наголошуємо на доцільності раніше наведеного висновку щодо екологізації певних правовідносин, а саме включення відповідних еколого-правових норм і принципів до галузевого законодавства, за­лишивши для кожної правової галузі свій об’єкт правового регулюван­ня, а отже, і власний предмет.

До третього блоку (забезпечувальних) прав включені права щодо: 1) отримання екологічної інформації (віднесено до конституційних прав); 2) можливості виступати з ініціативою про проведення загально­державних і місцевих референдумів з питань, пов’язаних з охороною природного довкілля, використанням природних ресурсів, забезпечен­ням екологічної безпеки; 3) подання позовів до суду про відшкодуван­ня шкоди, заподіяної порушенням екологічного законодавства; 4) здо­буття екологічної освіти; 5) забезпечення й використання способів колективного й індивідуального захисту, призначених для захисту населення від надзвичайних ситуацій техногенного і природного ха­рактеру в разі їх виникнення; 6) компенсації за роботу в зонах над­звичайної ситуації техногенного або природного характеру; 7) оскар­ження в судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовців про порушення екологічних прав громадян в порядку, передбаченому за­коном та ін.

Маємо констатувати, що зазначені права також служать заходами з реалізації основоположного конституційного на безпечне для життя і здоров’я довкілля (статті 16 і 50), яке належить до природних еколо­гічних прав. Усі вони перелічені й закріплені також у законах України «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 9 і 21) [845]; «Про інформацію» [824], «Про доступ до публічної інфор­мації» [803], «Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населення» [807], в Кодексі цивільного захисту України [437] та ін.

Зокрема, у Законі України «Про забезпечення санітарного та епі­демічного благополуччя населення» закріплені права на: а) безпечні для здоров’я й життя продукти харчування, питну воду, відпочинок і довкілля; б) достовірну і своєчасну інформацію про стан здоров’я населення, а також про існуючі і можливі чинники ризику й міру їх небезпеки. Основи законодавства України про охорону здоров’я теж містять перелік природних прав на: а) безпечне для життя і здоров’я довкілля; б) на санітарно-епідемічне благополуччя територій і населе­них пунктів та ін. А також Законом України «Про питну воду і питне водопостачання» [850] визначені також правовідносини щодо забез­печення екологічної безпеки, які входять до сфери регулювання еко­логічного права. Відносини ж, що складаються в галузі водопостачан­ня питної води не є предметом екологічного права у класичному його розумінні, хоча й мають екологічну спрямованість у контексті забез­печення громадян екологічно безпечною і якісною питною водою, а також на перших стадіях при вилученні з довкілля. У цьому Законі перелічені права: а) на забезпечення питною водою, якість якої відпо­відає державним стандартам і об’єм якої є не меншим від нормативів питного водопостачання; б) на вільний доступ до інформації про якість питної води, об’єми її реалізації, організацію і проведення громадських слухань щодо ухвалення рішень з питань якості питної води й питного водопостачання та ін. Зазначені права розташовані й у поресурсовому законодавстві, наприклад, у ЗК України передбачено пріоритет вимог екологічної безпеки (ст. 5). Вони закріплені і в інших нормативно-пра­вових актах екологічного законодавства, яке постійно вдосконалюєть­ся, втілюючи в нормативних актах світові стандарти прав людини, що впливають і на природні екологічні права.

Через обмежений обсяг монографічного дослідження звернемо увагу лише на відносини еколого-інформаційні як різновид природних і як одне з провідних природних екологічних прав громадян. Аналіз розвитку права на отримання екологічної інформації показав, що укра­їнське законодавство запозичило все найкраще, що набула багаторічна світова практика. Не залишили поза увагою цю проблему й представ­ники науки екологічного права [46, с. 30-33; 426, с. 105-125; 512; 513; 519; 975; 1041 та ін.].

Конституція України та інші законодавчі акти надають громадянам право звертатися за отриманням екологічної інформації як до державних органів, так і до суб'єктів господарської діяльності. Загальною умовою одержання цієї інформації є її відкритість. Інформація про стан навко­лишнього природного середовища (екологічна інформація) визначена як будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про: 1) стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів - землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та про рівні їх забруднення; 2) біологічне різноманіття та його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію з об'єктами довкілля; 3) джерела, фактори, матеріали, речови­ни, продукцію, енергію, фізичні чинники (шум, вібрацію, електромагніт­не випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища і на здоров'я людей; 4) за­грозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, резуль­тати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти і здоров'я людей; 5) екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в тому числі адміні­стративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону довкілля; 6) витрати, пов'язані зі здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, ін­ших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Доктринальні підходи до визначення змісту й сутності дефініції «екологічна інформація» містяться в наукових працях таких теоретиків права, як С. С. Алексєєв, М. В. Вітрук, Д. А. Керимов, М. І. Козюбра, О. А. Лукашева, М. І. Матузов, П. О. Недбайло, П. М. Рабінович, Л. С. Явич та ін. В еколого-правовій науці цьому питанню присвятили свої роботи: В. І. Андрейцев, А. О. Андрусевич, С. О. Боголюбов, Л. О. Бондар, С. Х. Браун, В. Л. Бредіхіна, Л. М. Буркова, М. М. Брин- чук, С. Г Грицкевич, А. А. Гусєв, П. Г Дерра, В. М. Ермоленко, П. А. Калініченко, А. Кісс, Т Г Ковальчук, Н. Р. Кобецька, М. В. Крас­нова, С. М. Кравченко, Л. В. Криволапова, Н. Р. Малишева, Г. В. Мороз, В. В. Петров, М. Л. Е. Рейбіндер, Є. В. Позняк, Т М. Слінько, О. А. Тре­тьякова, Ж. Тускоза, Д. Шелтон, О. П. Шем’яков, Ю. С. Шемшученко та ін. У сучасній еколого-правовій науці України й досі бракує одно­стайного підходу до розуміння правової природи категорії «екологічна інформація». Доцільно звернути увагу й на наукові праці таких учених- адміністративістів, як О. Г Марцинюк [582], Т В. Грушкевич [284], Ю. В. Дика [297] та ін.

На рівні дисертаційної роботи Т. М. Слінько (1993) [975] вперше в еколого-правовій літературі здійснила комплексне дослідження всіх головних питань правового забезпечення екологічної гласності, на підставі якого обґрунтувала низку теоретичних положень про: а) по­няття «екологічна гласність»; б) сутність інформаційних екологічних відносин, їх структуру і класифікацію; в) суб’єктивне право на одер­жання достовірної інформації; г) правовий інститут екологічної глас­ності, який формується; д) сукупність правових форм і методів реалі­зації екологічної гласності. Інформаційні екологічні відносини вчена розглядає як форму реалізації такої гласності. Вони є похідними стосовно основних екологічних відносин, що виникають у процесі використання й відтворення природних об’єктів та охорони навко­лишнього природного середовища. Похідність інформаційних від­носин полягає в тому, що вони обслуговують основні екологічні від­носини.

Додамо, що М. В. Краснова (1997) [509] доводить формування нового правового інституту з урахуванням того, що норми, які регулю­ють суспільні відносини в галузі екологічного інформаційного забез­печення, містяться в нормативних актах різного рівня багатьох галузей права і становлять юридичні засади комплексної міжгалузевої правової структури. З огляду на мету, завдання і предмет правового регулюван­ня в зазначеній структурі, доцільно розглядати останню як комплексний інститут екологічного права. Відсутність діалектичного зв'язку між цими нормами, багаторівневий і міжгалузевий їх характер обумовлю­ють доцільність їх розміщення в єдиному кодифікованому законодав­чому акті.

На думку Н. Р. Кобецької (1998) [425], екологічною повинна бути визнана інформація не лише про стан навколишнього природного се­редовища і про джерела впливу на нього, а й про заходи і програми, спрямовані на охорону довкілля, результати їх реалізації, відомості про заходи юридичної відповідальності за порушення екологічного зако­нодавства та ін. Учена здійснила класифікацію екологічної інформації, зосередивши значну увагу на характеристиці режиму отримання еко­логічної інформації. Нею викладено основні шляхи доступу до остан­ньої, а саме: а) самостійне збирання інформації громадянами на під­ставі власних спостережень та аналізів; б) опублікування або оголо­шення інформації відповідними державними органами, особливо у випадках надзвичайних екологічних ситуацій; в) надання інформації на вимогу громадян або громадських екологічних організацій.

Юридичне поняття «екологічна інформація» слід тлумачити як за­кріплення в законодавчому порядку будь-яких відкритих, повних, до­стовірних, у певних випадках термінових відомостей про події, явища, предмети, факти, процеси, а також даних про окремих осіб у сфері використання, відтворення й охорони природних ресурсів, природних комплексів, взагалі довкілля й забезпечення екологічної безпеки.

В Окінавській хартії глобального інформаційного суспільства під­креслюється, що «суть трансформації, яку несе інформаційно-комуні­каційний прогрес, полягає в її здатності сприяти людям і суспільству у використанні знань та ідей» [667]. Генеральним задумом Окінавської хартії є необхідність скорочення розриву в доступі до інформаційних технологій між розвиненими країнами й тими, що розвиваються. В Україні діє Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Украї­ні, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 р. № 386-р [868]. На її підставі формуються основні правові засади побудови інформаційного суспільства шляхом прийнят­тя низки нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відно­сини щодо сприяння розвитку громадянського суспільства, створення інформаційних електронних технологій, захисту прав інтелектуальної власності на електронні ресурси, надання гарантій і механізму досту­пу до публічної інформації, розвитку електронного урядування й від­критого уряду, електронного документообігу, інформаційної безпеки тощо.

В умовах інформаційного суспільства однією з головних суспільних цінностей постає екологічна інформація. У 2002 р. змінено п. «е» ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща», в якому наводиться більш розгорнуте тлумачення права громадян на «вільний доступ до інформації про стан довкілля і вільне отриман­ня, використання, поширення і зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом» [845]. У чинному національному законодавстві значно розширилася законодавча база стосовно регулю­вання еколого-інформаційних відносин, що виникають при одержанні, використанні, поширенні і зберіганні екологічної інформації. Ці від­носини регулюються Конституцією України (1996), законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991) [845], «Про інформацію» (1992) [824], «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1994) [807], «Про звернення громадян» (1996) [823], «Про доступ до публічної інформації» (2011) [803], постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» (2002) [853], наказом Міністерства екології та при­родних ресурсів «Про затвердження Переліку видів екологічної інфор­мації та Регламенту розміщення її на веб-сайті Мінприроди» (2011) [814] тощо. Правовий режим надання інформації про стан довкілля (еколо­гічної інформації) визначається не тільки низкою законів України й підзаконними нормативно-правовими актами, а й міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема, Законом України «Про ратифікацію Конвен­ції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийнят­тя рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» від 6 липня 1999 р. № 832-XIV [857]. З огляду на висловлене, маємо різні тлумачення стосовно змісту інформаційних екологічних відносин та їх забезпечення. Суб’єкти окреслених правовідносин мають різно­манітну компетенцію й повноваження з делегування своїх функцій, але однакового підходу до змісту екологічної інформації досі не виробле­но. Міністерство екології та природних ресурсів 6 березня 2018 р. винесло на громадське обговорення Концепцію створення Загально­державної автоматизованої системи «Відкрите довкілля». Ця інформа­ційно-аналітична система мітить приписи щодо раціонального вико­ристання, відтворення й охорони довкілля й має забезпечити вільний доступ до інформації про стан довкілля та екологічні ризики для без­печної життєдіяльності в Україні. Це перший прозорий документ на національному рівні, що відкриє людям вільний доступ до інформації про стан природного довкілля. Надання такої послуги із застосуванням телекомунікаційних технологій і глобальних інформаційних мереж сприятиме переходу України на якісно новий рівень у своєму держав­ному управлінні сферою довкілля. Важливо, що цей механізм підви­щить ефективність діяльності органів виконавчої влади при прийнят­ті рішень з питань екологічної безпеки на її території й у транскордон­ному контексті [605].

Дані про навколишнє природне середовище належать до інформа­ції довідково-енциклопедичного характеру згідно із Законом України «Про інформацію» (1992). Основними джерелами такої інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення й оголо­шення, путівники, картографічні матеріали, електронні бази й банки даних, архіви різноманітних довідкових інформаційних служб, мереж і систем, а також довідки, що видаються уповноваженими на те орга­нами державної влади й органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, організаціями, їх працівниками й автомати­зованими інформаційно-телекомунікаційними системами. Правовий режим інформації довідково-енциклопедичного характеру визначаєть­ся законодавством і ратифікованими Україною міжнародними догово­рами. За вказаним Законом інформація про стан довкілля (екологічна інформація) - відомості та/або дані про: а) стан складників довкілля та його компоненти, включаючи генетично модифіковані організми, і взаємодію між цими складовими елементами; б) фактори, що впли­вають або можуть впливати на складники довкілля (речовини, енергія, шум, випромінювання, а також діяльність або заходи, включаючи ад­міністративні угоди в галузі навколишнього природного середовища, політику, законодавство, плани і програми); в) стан здоров’я та без­пеки людей, умови їх життя, стан об’єктів культури і споруд у тій мірі, в якій на них впливає або може вплинути стан складових елементів довкілля; г) інші відомості та/або дані.

Поняття «екологічна інформація» відповідно до Конвенції про до­ступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (1998) [802], означає будь-яку інформацію (відомості) в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи в іншій матеріальній формі про: 1) стан таких склад­ників навколишнього середовища, як повітря й атмосфера, вода, ґрунт, земля, ландшафт, природні об’єкти, біологічне різноманіття та його компоненти, включаючи генетично змінені організми і взаємодію між цими складниками; 2) такі фактори, як речовини, енергія, шум і випро­мінювання, а також діяльність або заходи, включаючи адміністративні заходи, угоди в галузі навколишнього середовища, політику, законо­давство, плани і програми, що впливають або можуть впливати на складові навколишнього середовища, зазначені вище в підп. «а», й ана­лізи затрат і результатів та інший економічний аналіз і припущення, використані у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються на­вколишнього середовища; 3) стан здоров’я й безпеки людей, умови їх життя, стан об’єктів культури і споруд у тій мірі, в якій на них впливає чи може вплинути стан складових навколишнього середовища або через ці складові, фактори, діяльність або заходи, зазначені вище в підп. «б».

Різноманітні дефініції категорії «екологічна інформація» наво­дяться в законах України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 25), «Про інформацію» (ст. 13), «Про доступ до публічної інформації» (ст. 12), а також у Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та до­ступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (ст. 2) та ін. На наше переконання, доцільно, розглядаючи ці положення норма­тивно-правових документів, розмежувати поняття «довкілля» й «нав­колишнє природне середовище» (адже вони не є тотожними) при тлумаченні поняття правової категорії «екологічна інформація», дослідити її складники, провести ґрунтовний науковий аналіз на­званих термінів, привести їх до однозначного трактування й засто­сування на практиці.

У підзаконних нормативно-правових актах, як правило, фіксується перелік видів екологічної інформації, яка вважається публічною й під­лягає оприлюдненню, про що йдеться в наказі Міністерства екології та природних ресурсів України «Про затвердження переліку видів екологічної інформації та Регламенту розміщення її на веб-сайті Мі­ністерства екології та природних ресурсів України» (від 22 грудня 2011 р. № 561), в наказі Держводагентства України «Про затвердження переліку видів публічної інформації, включаючи екологічну, розпо­рядником якої є Держводагентство України, та Регламенту розміщення такої інформації» (від 31 січня 2012 р. № 45) [815].

Основними джерелами такої інформації є дані моніторингу дов­кілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами. В Україні передбачена відповідальність за порушення екологічного законодавства, яку несуть особи, винні у відмові від надання своєчасної, повної й достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення, у приховуванні випадків аварійного забруд­нення довкілля або ж у фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення.

Природні екологічні права за своїм змістом є хоча й різноманітни­ми, але взаємопов’язаними, що зумовлено зв'язком усіх природних об'єктів між собою. Унаслідок цього маємо єдину екологічну систему, єдність якої не виключає існування різновидів природних прав, обу­мовлених екологічними чинниками. Природні об'єкти (земля, води, рослинний світ, ліси, надра, фауна, атмосферне повітря тощо) за сво­їми природними характеристиками різняться між собою, мають не­однакову природно-антропогенну цінність. У силу цього мають місце різновиди природних екологічних прав: земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосферно-повітряні та інші, що обумовлює необхідність визначення їх правових форм для дієвої реалізації й забезпечення. В подальшому автор вважає необхідним провести окреме наукове до­слідження впливу природно-правової доктрини на земельні, водні та інші відносини [58; 70; 71; 78; 79; 82; 83; 85; 88 та ін.].

Природні екологічні права людини за їх значимістю можливо диференціювати на життєвоутворюючі, життєвопідтримуючі і стабі­лізаційні. До перших належать: а) збереження генофонду Українсько­го народу, невід'ємне право людей на життя, достатнє харчування;

б) на охорону здоров'я й належне медичне обслуговування; до дру­гих - а) на безпечне довкілля; б) на безпечні і здорові умови праці;

в) здійснення загальнодоступного природокористування; до третіх - а) на об'єднання в політичні партії і громадські організації для за­хисту й здійснення своїх екологічних прав; б) на участь у державно­му екологічному управлінні; в) на отримання екологічної інформації, а також відомостей про якість харчових продуктів і предметів побуту;

г) на проведення всеукраїнського й місцевих референдумів; д) на за­хист права власності на природні ресурси; е) на відшкодування шко­ди, завданої порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля; є) на екологічну освіту; ж) на участь у громадських обго­вореннях з питань впливу планової діяльності на довкілля; з) на по­дання суду позовів до державних органів, підприємств, установ, ор­ганізацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю й майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне се­редовище; и) на оскарження в судовому порядку рішень, дій або без­діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, їх посадовців щодо порушення екологічних прав громадян у по­рядку, передбаченому законом; і) на самозахист й еколого-правову допомогу та ін.

За характером, способом здійснення правореалізуючих дій при­родні екологічні права поділяються на активні й пасивні. Активні при­родні екологічні права містять у собі певну можливість дій, зокрема здійснювати позитивні соціальні дії, вільно отримувати екологічну інформацію, одержувати, використовувати, поширювати, зберігати й захищати інформацію, необхідну для реалізації власних екологічних прав і законних інтересів. Пасивні - це природні екологічні права, яких мають дотримуватися всі суб’єкти екологічних відносин. Як правило, вони є абсолютними, до них належать насамперед пріоритетне при­родне право людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

За своїм змістом установлені на законодавчому рівні природні екологічні права треба поділяти на матеріальні і процесуальні. До перших належать права, пов’язані з їх приналежністю до певних при­родних об’єктів. Процесуальні охоплюють права, що захищають суб’єкта від можливих правопорушень (захищаються судом), а також ті, що стосуються процедури здійснення ними екологічних прав та інтересів (наприклад, процедурні (реєстраційні) підстави виникнення права власності на землі, державна реєстрація прав на чужі земельні ділянки та їх обтяження).

Безумовно, можна навести й інші види природних екологічних прав за різноманітними критеріями. Але чи буде мати ця класифікація пев­ний науковий сенс й практичне значення? Приміром, поділ прав на покоління сприяло формуванню й іншої класифікації, залежно від механізму реалізації й характеру зобов’язань держави - на негативні, до яких належать права першого покоління - особисті (громадян­ські) й політичні, а також позитивні права другого покоління - соці­ально-економічні. Для реалізації зазначених прав обох видів потрібні конкретні дії з боку держави, що відображають позитивні й негативні аспекти свободи. Перші вимагають передусім невтручання держави в реалізацію екологічних природних прав, другі гарантуються держа­вою й іншими суб’єктами правовідносин, у яких виникають відповід­ні обов'язки й зобов’язання щодо надання відповідних благ, здійснен­ня певних дій тощо. Реалізація позитивних прав можлива лише за наявності в держави достатніх ресурсів, у тому числі і природних та відповідного соціально-економічного рівня. Найбільш яскраво ілю­струє цю групу екологічне право на безпечне для життя і здоров’я ін­дивіда довкілля, що зобов’язує державу проводити сталу, цілеспрямо­вану екологічну політику щодо розроблення й реалізації державних програм, які потребують значних матеріальних ресурсів з її боку. Про це йдеться також у положеннях Конституції України стосовно забез­печення права власності на природні ресурси (статті 13, 14, 41 та ін.).

У науковій юридичній літературі існує думка, що позитивні права (на працю, освіту, охорону здоров’я), до яких належить і право на без­печне навколишнє середовище, не є правами (в повному розумінні цього слова), а виступають як соціальні наміри. Це пов’язано з тим, що ці права не можуть бути гарантовані в повному обсязі, в тому чис­лі шляхом судового захисту. З урахуванням цього правове закріплення таких «формальних декларацій» не вбачається доцільним. Із цими аргументами складно погодитися. У такому випадку слід було б по­ставити під сумнів і право людини на життя, адже воно теж становить складну юридичну конструкцію і його теж неможливо гарантувати в повному обсязі. Дійсно, абсолютних гарантій не існує, але це не може бути перешкодою для конституційного закріплення природних еколо­гічних прав.

Негативні екологічні права полягають у праві особи на захист від будь-якого втручання, у тому числі і з боку держави, у здійсненні ін­дивідом своїх прав як суб’єкта громадянського суспільства і прав по­літичних. Негативні права (право на приватне життя, свобода пере­сування тощо) - це фундамент індивідуальної свободи людини, її можливість бути незалежною від влади. До групи цих прав в екологіч­ній сфері відносять також право на участь в екологічному управлінні державою, на свободу об’єднання у громадські організації, у громад­ські природоохоронні формування, вільного доступу до інформації про стан довкілля, права на участь у публічних слуханнях й обговореннях та ін. Негативні екологічні права передбачають можливість впливу конкретної особи на державну владу, яка має охороняти громадян від незаконного втручання в ці права й обмеження, адже це порушує еко­логічні потреби громадян та їх інтереси. Ці екологічні права, як пра­вило, належать до основних, у деяких випадках - до абсолютних. Їх реалізація не залежить від соціально-економічного рівня розвитку соціуму. Отже, наголосимо, що реалізація негативних прав не потребує значних державних ресурсів і не залежить від рівня соціально-еконо­мічного розвитку країни.

Наведений поділ екологічних прав можна визнати лише умовним. Для реалізації соціально-економічних, культурних, а також громадян­ських і політичних прав кожній державі належить не лише привести своє законодавство у відповідність до взятих на себе міжнародних зобов’язань, а й здійснити конкретні дії або створити реальні умови для цього. Але всі природні екологічні права знаходять свій вияв саме у вказаних видах прав. Як було зазначено вище, законодавча практика пішла шляхом закріплення низки природних прав, у тому числі й еко­логічних, у спеціальних нормативно-правових актах.

Деякі науковці пропонують класифікувати природні права ще й на первинні і вторинні (за відсутності чіткого критерію для їх поділу на категорії природних прав). Зазначимо, що Л. П. Рассказов й І. В. Упо­ров відносять до прав первинних насамперед право на життя. Свої висновки вони обґрунтовують тим, що при позбавленні життя всі інші права втрачають сенс. Разом із цим правом до первинних прав учені відносять права на свободу, гідність особи, на особисту недоторкан­ність, зафіксовані в міжнародно-правових документах і в конституціях [911, с. 16-17]. Отже, зазначена позиція видається досить дискусійною. Безумовно, вказані природні права взаємозв’язані, але вважаємо не­коректним порушувати питання про їх первинність і вторинність.

Життя (в найширшому його розумінні) - це одна з форм існування матерії, що закономірно виникає за певних умов у процесі свого роз­витку. Крім цього загальнофілософського підходу до визначення по­няття «життя», існують також й інші його трактування. Наприклад, у біологічному (природничо-науковому) плані «життя» - це фізіоло­гічне існування людини або тварини, а «життєдіяльність» - сукупність життєвих начал, що становлять діяльність організму. Виходячи з цьо­го, можна зробити висновок, що життя - це природно-біологічна фор­ма існування людини, що є її передумовою, тобто поняття життя є суто природним. Але з огляду на те, що людина є біосоціальною істотою, її життя повинне захищатися правом з урахуванням різних чинників, у тому числі й екологічних.

Низка природних екологічних прав, як уже неодноразово зазнача­лося, закріплена в законодавстві України в основному на конституцій­ному рівні й на рівні спеціальних законів. Отже, природні права, на­буваючи форми права позитивного, трансформуються в суб’єктивні екологічні права, вивченню яких в еколого-правових джерелах приді­лена належна увага [27; 40; 46, с. 25-40; 232; 326; 426, с. 50-57; 592]. Так, закріплені в законодавстві України права можна диференціювати з урахуванням їх соціально-правового значення, їх юридичної сили, форми, цілей і сфери реалізації, а також на підставі інших критеріїв. Закріплені в законодавстві природні екологічні права поділяються на конституційні й галузеві, а також на загальні і спеціальні. Таким чином, у сучасній еколого-правовій доктрині екологічні права визначаються як: а) елемент змісту екологічних відносин; б) складник правового статусу суб’єкта; в) сукупна міра можливої поведінки людини в еко­логічних правовідносинах; г) правові можливості індивіда; д) вид і обсяг можливої поведінки особи; е) сукупність її юридичних можли­востей і засобів їх реалізації тощо.

Підсумовуючи, додамо, що природні екологічні права доцільно розглядати як явище соціально-історичне, а саме певні можливості суб’єктів у сфері екологічних відносин, які є однаковими для всіх, визначаються в Україні як найвищі соціальні цінності, об’єктивно зумовлені рівнем сталого розвитку соціуму й гармонійної взаємодії природи та суспільства, вони є невід’ємними, невідчужуваними й не­порушними, отримуються від народження, реалізуються ними безпо­середньо, незалежно від розсуду держави, об’єктивно спрямовані та задовольняють екологічні й інші інтереси і потреби, що походять від природи людини, забезпечують її життєдіяльність.

Подальше становлення системи екологічних прав, завдання фор­мування відповідних екологічних відносин, по-перше, зумовлені по­гіршенням якісних показників середовища проживання людини та її життєдіяльності. По-друге, право громадян на безпечне навколишнє середовище віднесене до пріоритетних у загальній системі екологічних прав людини, а саме система прав ґрунтується на цьому праві, яке, у свою чергу, визначає зміст інших екологічних прав і правовідносин. По-третє, реалізація зазначених прав громадянами відбувається все ж під контролем держави, оскільки вона керує багатьма питаннями у сфері екології. Із цією метою створено систему органів державного управління загальної і спеціальної компетенції. По-четверте, законо­давче закріплення природних екологічних прав дозволяє розширити форми їх захисту. По-п’яте, визнання розглядуваних прав на законо­давчому рівні стимулює зростання екологічної самосвідомості грома­дян разом з екологічною культурою. Це сприяє їх залученню до охо­рони навколишнього природного середовища, стимулює діяльність держави в цій сфері, зміцнює її авторитет, активізує її вихід на між­народну арену й до входження в європейський і світовий правовий простір.

У процесі вивчення порушеного питання доведено визначальне, пріоритетне місце природних екологічних прав у загальній системі прав індивіда. Зауважимо, що ці права розглядаються як ціннісний орієнтир для гармонізації екологічного законодавства, його наближення до між­народно-правових стандартів з метою окреслення подальших напрямів і шляхів удосконалення державної екологічної політики й екологічного законодавства. Маємо констатувати, що сучасний стан реформування екологічного законодавства, подальший розвиток еколого-правових відносин пов’язані з підвищенням ролі природно-правової доктрини в сучасному національному нормотворенні й державотворенні [50; 53]. Це пояснюється передусім тим, що ці права розглядаються як різно­вид галузевої правової доктрини, як її системоутворюючий елемент і теоретико-методологічний фундамент правової системи в цілому, як джерело (форма) екологічного права [74].

З огляду на наведене зупинимося ще на одному аспекті. Екологіч­ні права й обов’язки є результатом компромісу між природно-правовим і позитивним типом праворозуміння. Основоположні екологічні права й обов’язки належать до природних, що зумовлені станом соціально- економічного розвитку. Вважаємо за доцільне їх введення до предмета законодавчого регулювання й гарантування з боку держави, що має місце в чинній Конституції України й відбивається в деяких еколого- правових нормативних актах.

Позитивація концепції природного права в екологічне законодав­ство дає змогу вести мову про природно-правову доктрину в екологіч­ному законодавстві, що впливає на формування системи екологічних прав, зокрема, права на безпечне довкілля, безпечні і якісні продукти

харчування, на отримання екологічної інформації, безперешкодний доступ до природних ресурсів, які є об'єктом права власності Україн­ського народу, на володіння, користування й розпорядження своєю власністю та ін. За змістом досліджувані екологічні права пов'язані з моральними вимогами, що становлять так званий «моральний міні­мум», який представники шкіл екологічного права вважали ядром природного права.

Унормовані природні екологічні права накладають на державу певні зобов'язання. Додамо, що захист екологічних прав людини є та­кож частиною міжнародного звичаєвого права. Розмаїття їх видів обумовлено: а) особливостями публічно-приватних екологічних від­носин, які виникають у соціумі; б) багатоманіттям видів соціальних зв'язків, що мають місце в ньому; в) специфікою екологічного право- розуміння екологічної правосвідомості.

Запропонована класифікація природних екологічних прав характе­ризує лише найважливіші й соціально значущі права. Більш розгорну­та й детальна характеристика деяких із цих прав була наведена вище.

3.4.