Поняття, зміст та основні ознаки права власності на природні ресурси
Власність становить економічне підґрунтя життя суспільства і дістає виявлення у відносинах між суб’єктами з приводу матеріальних та інших благ.
Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою врегульовані законом суспільні відносини стосовно володіння, користування та розпорядження об’ єктами власності.
Треба розрізняти поняття «власність» та «право власності». Власність — це економічна категорія, через яку виявляється характер зв’язку суспільних систем, колективних груп, окремих індивідів з об’ єктами матеріального світу і результатами матеріального виробництва, його предметами і речами. Ця категорія визначає порядок розподілу об’ єктів матеріального світу, визнання його своїми для одних і «чужими» для інших суб’єктів суспільних відносин. Вона є визначальною у відносинах, оскільки через характер привласнення — матеріальний, економічний бік виявляється їхній соціальний аспект — взаємодія і взаємовідносини між суб’єктами[43].
Поряд з іншими засобами виробництва природні ресурси утворюють матеріальне підґрунтя розвитку суспільства. Задовольняючи матеріальні потреби суспільства, об’єкти природи як об’єкти власності виконують економічну функцію1. Ю. С. Шемшученко також зазначає, що поняття власності на природні ресурси слід розглядати як економічну та юридичну категорії[44] [45]. Як економічна категорія власність на природні ресурси виникла задовго до появи держави і права, тоді, коли первісна людина вперше позначила конкретну земельну ділянку чи територію як належну роду, племені чи конкретному індивідові. Таким чином, головною ознакою власності на природні ресурси в економічному аспекті є привласнення конкретної земельної ділянки чи території з усіма розташованими на них природними ресурсами. Отже, власність на природні ресурси в економічному аспекті являє собою систему суспільно- економічних відносин із приводу привласнення земельних, лісових та інших ресурсів, оголошення їх власністю у формі, яка визначається панівним у цьому суспільстві способом виробництва, рівнем та потребами розвитку його продуктивних сил. Як юридична категорія власність на природні ресурси є продуктом переходу суспільства до державно-правового рівня організації суспільного життя. Це результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо привласнення земельних, лісових, водних тощо ресурсів природи, тобто відносин володіння, користування та розпорядження цими ресурсами особами, які юридично визнані власниками відповідних природних ресурсів. Таке закріплення дістає вияв у праві власності на природні ресурси. Право власності на природні ресурси — це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в інтересах окремого індивіда і суспільства загалом. Розрізняють право власності на природні ресурси в об’єктивному та суб’єктивному сенсі. В об’єктивному сенсі зміст права власності на природні ресурси — це система правових норм, що регламентують правовідносини власності на земельні, лісові, фауністичні, водні тощо. природні ресурси. Правовими нормами, що становлять зміст права власності на природні ресурси в об’ єктивному сенсі, визначаються коло суб’єктів, що можуть набувати природні ре- сурси у власність, об’єкти права власності на природні ресурси, порядок набуття, зміни, припинення та захисту права власності на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а також права та обов’язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів. У суб’єктивному сенсі зміст права власності на природні ресурси — це сукупність повноважень різних суб’єктів еколого- правових відносин щодо володіння, користування та розпорядження належними їм природними ресурсами. Правочинність стосовно володіння, користування та розпорядження природними ресурсами існує лише в межах правовідносин власності на земельні ділянки, водойми, лісові угіддя тощо, які, своєю чергою, виникають після набуття суб’єктом у власність конкретної земельної ділянки, водного об’ єкта тощо. Право власності на природні ресурси має низку характерних рис, що відрізняють його від інших інститутів екологічного права[46]. — право власності не є всеосяжним, оскільки не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати в колективній або приватній власності, а лише ті з них, які через відповідну стабільність підлягають індивідуалізації (земля, надра, водні й лісові ресурси і тваринний світ). Інші елементи природного середовища внаслідок об’ єктивних причин не можуть виступати об’єктами власності (наприклад, атмосферне повітря, вітряна та сонячна енергія тощо); — оскільки природні ресурси є самостійними об’ єктами права власності, вони перебувають у нерозривному екологічному взаємозв’ язку, що внеможливлює відділення їх від природного середовища; — право власності виникає у зв’язку з придбанням або пере- данням у власність відповідних природних ресурсів; — свідченням про наявність в особи права власності на природні ресурси є державний акт на право власності або цивільно- правова угода про придбання (купівля-продаж, обмін тощо); — право власності на природні ресурси абсолютизоване, тобто з одного боку в наявності виняткова належність повноважень з володіння, користування та розпорядження природними ресурсами їхньому власникові, а з іншого — наявність загального обов’язку всіх інших суб’єктів екологічних відносин утримуватися від порушень зазначених прав. Під змістом права власності на природні ресурси слід розуміти сукупність повноважень суб’єктів цього права з володіння, користування та розпорядження природними ресурсами. Право володіння означає наявність фактичної належності індивідуально визначеного природного об’єкта конкретній особі. Це право може належати не лише власникові природного об’єкта, а й особі, з якою власник уклав договір щодо передання її належного власникові природного об’ єкта на праві користування. Право володіння також означає гарантовану стабільність і невіддільність від власника без відповідного волевиявлення з його боку. Право користування — це законодавчо закріплена можливість власника за допомогою відповідного природного ресурсу задовольняти свої потреби. Своєю чергою, фізичні та юридичні особи мають право самостійного господарювання на землі й ефективного використання природних ресурсів шляхом використання їхніх корисних властивостей з метою задоволення економічних, екологічних, культурно-естетичних потреб, обумовлених законодавством. Право розпорядження передбачає наявність у власника юридично гарантованої можливості здійснювати дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення або стану належних їм природних об’ єктів. Держава реалізує зазначене право шляхом визначення правового режиму відповідних природних ресурсів, встановлення загальних засад природокористування, порядку й розмірів плати, розподілу й перерозподілу природних ресурсів, передання їх у власність або в користування фізичним та юридичним особам. Органи місцевого самоврядування, поряд із розподілом і перерозподілом природних ресурсів, здійснюють визначення середнього розміру земельних ділянок та інших природних ресурсів, що підлягають переданню у власність юридичним і фізичним особам, а також надають у користування зазначені природні об’ єкти, здійснюють відчуження їх на користь інших осіб відповідно до чинного законодавства. Фізичні та юридичні особи здійснюють право розпорядження природними ресурсами шляхом самостійного використання їх відповідно до їхнього цільового призначення, а також мають особливе право надання належних їм природних ресурсів у користування і відчуження іншим особам на договірних засадах. 3.2.