Теоретико-правові і законодавчі засади встановлення принципів екологічного права в контексті природно-правової доктрини

Актуальність дослідження принципів права в екологічній галузі підтверджується тим, що загальновизнаним в умовах сьогодення є факт стосовно того, що право не обмежується лише позитивістсько-норма- тивістським його сприйняттям і тлумаченням, а під впливом природно- правової доктрини діють і формуються, а також закріплюються новітні принципи екологічних відносин.

Слушною є думка В. І. Андрейцева, що принципи - ідейна основа права або відповідної галузі права, законодавства, яка відтворюється в законодавчих актах певної сфери правового регулювання. Науковець доречно вважає, що зближення принципів правового регулювання - не тільки найбільш простий, зручний і методологічно вивірений шлях гармонізації екологічного законодавства, а й найоптимальніший, най­ефективніший і найвірогідний підхід до «суміщення» правового регу­лювання, враховуючи, що порівняння принципів дає можливість без особливих складнощів перевірити відповідність окремих правових норм (блоку норм) положенням міжнародно-правових вимог і зобов’я­зань, своєчасно скорегувати їх. Науковець доводить, що процес гармо­нізації принципів правового регулювання екологічних правовідносин в Україні та ЄС впливає на юридичні обставини внутрішньої гармоні­зації еколого-правових норм із точки зору наявної правової системи України. У той же час надзвичайно важливо брати до уваги реальну гармонійність різних законодавчих і підзаконних актів у межах самого екологічного законодавства, їх підпорядкованість, узгодженість, від­повідність загальним правовим ідеям, зафіксованим у базовому Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Слуш­ним є зауваження вченого, що гармонізація принципів і норм правового регулювання України із нормами, а також відповідними принципами правового регулювання екологічної політики ЄС має свої особливості, які доцільно враховувати в діяльності державних інституцій [24, с.

Для повноти розгляду питання і розуміння його суті додамо, що принципи права - саме ті явища, які пов’язують право не тільки з по­літикою, економікою, духовним, соціальним життям суспільства, вони є категоріями, що забезпечують єдність різних власне правових про­цесів, форм, теорій, ідей і концепцій, понятійно-категоріальних рядів [456, с. 1]. «Принципи» вважаються загальнонауковою категорією, яка використовується, як правило, у двох значеннях: по-перше, як основне (вихідне) положення якої-небудь теорії, вчення, науки, світогляду; по-друге, як внутрішнє переконання людини, визначальне її ставлення до дійсності; норми поведінки й діяльності. Зокрема, А. М. Колодій принципи права визначає як відправні ідеї його буття, які виражають найважливіші закономірності та підвалини даного типу держави і пра­ва, є однопорядковими із сутністю права й утворюють його основні риси, вирізняються універсальністю, вищою імперативністю та загаль- нозначимістю, відповідають об’єктивній потребі побудови і зміцнення певного суспільного ладу [194, с. 633].

З огляду на це вкажемо, що важливу роль у становленні принципів екологічного права відіграє еколого-правова доктрина, яка віддзерка­лює їх сутність, визначає зміст і загальну спрямованість. Реалізація принципів екологічного права є основним фактором проведення на­ціональної екологічної політики, метою якої є стабілізація та покра­щення стану довкілля України шляхом адаптації своїх концептів до соціально-економічного розвитку держави і врахування соціально- економічної ситуації в ній для гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров’я населення, впроваджен­ня екологічно збалансованої системи природокористування і збережен­ня природних екосистем [839], а також формування сталого розвитку України.

На засадах природно-правової доктрини розроблялася Стратегія державної екологічної політики України на період до 2020 року [839], а виконується вона, спираючись на такі принципи: а) посилення ролі екологічного управління в системі державного управління України з метою досягнення рівності трьох складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), що зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку; б) запобігання надзвичайним ситуаціям природного і техногенного характеру, що передбачає аналіз і прогнозування еко­логічних ризиків, які стають помітними завдяки проведенню страте­гічної екологічної оцінки, оцінки впливу на довкілля, а також держав­ного моніторингу навколишнього природного середовища; в) забез­печення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи; г) відповідальність нинішнього покоління за збереження довкілля для прийдешніх поколінь; д) доступність, достовірність і своєчасність отримання екологічної інформації тощо.

Зауважимо, що в Законі України «Про Основні засади (страте­гію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» від 28 лютого 2019 р. № 2697-VIII [838] закріплені пріоритетні цілі, завдання та принципи, які передбачають апроксимацію законодавства ЄС, розвиток галузевих стратегій, сприяння екологічно орієнтованому й соціально відповідальному бізнесу, максимальне залучення зацікав­лених сторін до процесу природоохоронного управління шляхом формування спільних суспільно погоджених цілей і програмних до­кументів з управління, відмову від концепції нульового ризику і пере­хід до науково обґрунтованих методологій та оцінки ризиків і управ­ління ними, вжиття конкретних заходів із залучення громадськості на усіх важливих напрямах розроблення (реформування) екологічної політики і до оцінки успішності реалізації, перегляд концептуальних основ освіти й підготовки спеціалістів природоохоронної галузі [878]. Метою цього Закону визначено перегляд основних стратегічних зав­дань державної екологічної політики, що базуються перш за все на виявлених ключових причинах екологічних проблем України та фінан­совій спроможності країни до їх вирішення. Підтримуємо наведену пропозицію і вважаємо недоцільним у сучасних умовах ухвалювати нові нормативно-правові акти, оскільки доречніше оптимізувати за­значену Стратегію відповідно до сьогодення, прагнень Українського народу в контексті євроінтеграційних процесів і поглиблення співпра­ці з Організацією Північноатлантичного договору задля набуття член­ства в ній.

Принагідно зауважити, що сучасна природно-правова доктрина отримала подальший розвиток у зв'язку із підписанням Угоди про асоціацію (від 27 червня 2014 р.), ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 р. № 1678-VII. Пояснимо свою позицію. Угода про асоціацію відкрила певні можливості, прискорила трансформацію при­родно-правових концептів та сприяла запровадженню нових стандар­тів у різні сфери суспільного життя, включаючи і забезпечення вимог екологічної безпеки й охорони довкілля, а також розроблення сучасних принципів екологічного права, що відповідають міжнародним вимогам.

Додамо, що в тексті на позначення цього використовується слово­сполучення «ключові елементи» (ст. 478 Угоди про асоціацію, яка передбачає, що в разі недотримання цих принципів дію Угоди про асоціацію може бути припинено). Більш докладно про запровадження базових принципів ідеться у спільно погодженому Порядку денному асоціації від 16 березня 2015 р. [753]. До пріоритетних питань, які по­винні бути вирішені в короткостроковій перспективі, віднесено кон­ституційну, виборчу, судову реформи, реформу права людини та ре­форми у сфері державного управління [726, с. 10]. Крім того, окресле­ні процеси не лише започатковані й тривають у країні, а й мають екологічну складову, сприяють формуванню єдиного еколого-право- вого простору. Базові принципи стали підґрунтям для подальшого формування еколого-правової доктрини як галузевої й оновлення су­часної державної екологічної політики та правової системи в цілому.

З огляду на сказане додамо, що актуальність представленого до­слідження підтверджується тим, що з позиції природно-правової доктрини визначення принципів екологічного права ще не було пред­метом наукових пошуків. Між тим у загальнотеоретичному аспекті принципам права (загальним і галузевим) приділялася значна увага такими науковцями, як: М. Й. Байтін¹ [106, с. 4-16], І. П. Жигал- ^{[XXXVI] [XXXVII] кін [346; 347], А. Л. Захаров [358], А. М. Колодій [456], В. В. Копєй- чиков [1025], М. М. Марченко [652], С. П. Погребняк [727], Є. В. Скур- ко [971], О. О. Уварова [1056], Т І. Фулей [1074], Л. С. Явич [1173] та ін. Поряд із зазначеним маємо констатувати, що сучасний стан дослідження аналізованого питання не відрізняється від того рівня й основних концептів, які були досягнуті ще у 60-70-х рр.}

Доцільно ще раз наголосити, що в радянську добу концепції при­родного права, як, до речі, і його принципи, зазнали чимало критики. Наприклад, В. М. Корецький писав, що у працях буржуазних юристів- міжнародників знаходить нерідко прямі твердження, що «основи “за­гальних принципів права” закладені в природному праві, що вони безпосередньо випливають із природного права» [475, с. 15]. Як відо­мо, ще теологи XVI-XVIIi ст. вважали природне право джерелом між­народного права, а в останньому бачили лише частину природного [1220, с. 15]. Міжнародники XIX ст. обмежувалися зазвичай визнанням впливу природного права на розвиток міжнародного. Так, Т Г. Лоуренс писав, що теорія природного права «зробила людству велику послугу, змусивши державних людей і суверенів XVII ст. прийняти Гроцієву систему міжнародного права» [1210, с. 37]. Л. Оппенгейм пішов ще далі, стверджуючи, що «сучасне міжнародне право самим існуванням зобов’язане теорії природного права» [675, с. 106].

У той же час В. М. Корецький правомірно ставив питання: звідки ж черпали прибічники природного права принципи та його норми? Науковець вважає, що вони «знаходили» їх шляхом порівняння право­вих систем різних народів і різних епох. Усе більш або менш однакове в усіх цих правових системах юристи поєднували під назвою «при­родне право». Вони зверталися до давніх мислителів (Аристотеля, стоїків і Цицерона), щоб знайти у них основи природного права, і вони таки знайшли у них те, що їм залишалося розвинути стосовно нових форм експлуатації: релігію, «природу речей» і «вічну» капіталістичну власність [475, с. 16]. Як бачимо, відповіді мають політичне забарв­лення та відповідають теорії радянського позитивного права.

При порівнянні класичних інтерпретацій природного права із су­часним розумінням правових принципів С.

Щоправда, принципи екологічного права були в центрі уваги бага­тьох учених. Переважно це пояснюється тим, що виникла необхідність у написанні підручників, навчальних посібників та іншої навчально- методичної літератури з екологічного права (В. І. Андрейцев, Б. В. Єро- фєєв, І. І. Каракаш, О. І. Крассов, В. В. Костицький, В. В. Курзова, В. Л. Мунтян, В. В. Петров, П. Д. Пилипенко, В. К. Попов, Ю. С. Шем- шученко та ін.)^{[XXXVIII] [XXXIX] [XL] [XLI] [XLII]. Вагомий внесок у вивчення принципів екологічного права в умовах євроінтеграційних процесів та оновлення сучасної державної екологічної політики і законодавства зробив А. П. Гетьман [234; 237; 242; 250; 251].}

Усебічне й комплексне дослідження умов формування принципів екологічного права, їх класифікації, змісту, ролі та значення у створен­ні належної основи регулювання екологічних відносин надане в робо­ті Л. Л. Чаусової [1099]. Система принципів екологічного законодавства

розглянута і в дисертації М. Є. Ковальської [434]. На монографічному рівні принципи екологічного права висвітлені М. М. Бринчуком [169].

Так, І. І. Каракаш принципи екологічного права визначає як «системоутворюючі ідеї й основні задачі», що закріплені в екологічних концепціях, загальноправових доктринах, джерелах і нормах екологічного законодавства і права, що спрямовані на досягнення цілей екологічної політики держави та реалізуються в екологічних сус­пільних відносинах (див.: [324, c. 34]). Проте вчений не розмежував правові ідеї, доктрини і нормативні акти, в яких закріплюються принципи права. Вважаємо пози­тивним прагнення науковця привернути увагу до джерел походження принципів екологічного права, як-от: концепції, загальноправові доктрини, джерела та норми екологічного законодавства і права. У підручнику 2018 р. він переважно дотримуєть­ся визначеної попередньої дефініції принципів екологічного права, замінені лише «системоутворюючі ідеї й основні завдання» на «основоположні ідеї та засадничі підстави», а також удосконалені джерела їх походження, у результаті чого отримано таке визначення: принципами екологічного права є основоположні ідеї й засадничі підстави, що закріплені у загальноправових доктринах, екологічних концепціях, сис­тематизованих джерелах та окремих нормах екологічного законодавства і права, які спрямовані на досягнення цілей екологічної політики держави та реалізуються в сус­пільних екологічних відносинах (див.: [321, c. 28]).

Як доводить В. В. Костицький, принципами екологічного права вважаються ви­ражені в його нормах основоположні ідеї, головні засади, особливості, властивості, притаманні всім правовим нормам екологічного права, відповідно до яких здійсню­ється регулювання екологічних відносин. Далі наведений перелік ознак він доповнює такою ознакою, як вимоги, адже принципи є насамперед не чим іншим, як вимогами, відповідно до яких мають закріплюватися конкретні законодавчі норми у відповідних актах. Принципи - це основа побудови і функціонування права, де-факто обов’язкові в частині дотримання всіма без винятку суб’єктами екологічних відносин, фактичний стан яких де-юре визначає рівень правової свідомості й культури суспільства, в час­тині предмета дослідження - рівень його екологічної поведінки (див.: [489, c. 86-91]).

У свою чергу, В. К. Попов вважав, що «принципи екологічного права - це вира­жені в його нормах основоположні положення, відповідно до яких здійснюється ре­гулювання екологічних відносин. Еколого-правові приписи можуть офіціально за­кріплюватися у законодавстві або виводитися з його змісту» (див.: [322, с. 19]).

Як відзначає Ю. С. Шемшученко, екологічне право як система ґрунтується й ре­алізується на основі вироблених теорією та практикою принципів. Вони є науковою основою досягнення цілей правового регулювання в екологічній сфері. Проте визна­чення не надається, а запропоновані найважливіші галузеві принципи виокремлюють­ся, виходячи з аналізу українського екологічного права і чинного законодавства (див.: [326, с. 18-21]).

Натомість П. Д. Пилипенко зазначає, що право довкілля, як багато молодих галу­зей права, має своїми принципами вже апробовані на правовому рівні засадничі ідеї, що закріплюються в нормах цих галузей. Для права довкілля вони визначають сферу чинності його норм, характер встановлення прав та обов’язків суб’єктів, гарантій за­хисту їх прав, а також зміст і спрямованість правового регулювання. Науковець вважає за необхідне додати, що вітчизняне право довкілля є невід’ємною частиною міжна­родного права довкілля. Сучасні процеси глобалізації суспільного розвитку зумовили вплив на становлення й розвиток цієї галузі права відповідних міжнародних стандар­тів охорони й збереження довкілля, а тому принципи регулювання відносин взаємодії 192

Аналіз становлення та розвитку принципів права природокористування представлено в дисертації О. Г. Котеньова. Науковець зробив спробу визначити їх місце в системі загальноправових принципів права і га­лузевих принципів екологічного права, вивчив систему чинного за­конодавства з позиції закріплення принципів права природокористу­вання. Примітно, що вченим зроблені пропозиції щодо вдосконалення визначення категорії «принципи права природокористування». Зокре­ма, він вважає за доцільне розглядати їх як основні, вихідні засади, керівні ідеї виникнення, розвитку та функціонування інституту права природокористування, що об’єктивно зумовлені, закріплені або ви­водяться з норм чинного екологічного законодавства і характеризують­ся універсальністю, імперативністю, загальнозначущістю, регулятив- ністю, взаємоузгодженістю, системністю, предметною належністю до екологічного права. Не менш важливо й те, що набули подальшого розвитку висновки, що в галузевому екологічному законодавстві необ­хідно провести наскрізне текстуальне системне закріплення основних принципів права природокористування та їх пріоритету над нормами права тощо [497, с. 7-8; 498]. Вважаємо, що деякі твердження та ви­сновки вченого є доволі дискусійними, слабо обґрунтованими з науко­во-теоретичної й методологічної точки зору, що пояснюється, крім іншого, недостатньою бібліографічною базою, мотиваційним підґрун­тям, відсутністю всебічного аналізу сучасних наукових підходів до предмета та об’єкта дослідження.

суспільства і природи у світовому масштабі не могли не відобразитися і на характері тих принципів, які покладено в основу формування права довкілля в нашій державі (див.: [768, с. 25-29]).

Правові засади В. В. Курзова розглядає як основні положення права, які можуть бути як закріплені у нормативних актах (правові принципи), так і неписаними джере­лами права (загальні засади права). Вони є ідеями, що визначають загальні напрями правового регулювання екологічних правовідносин, належать до норм твердого права і є підґрунтям правової системи. Засади (принципи) права мають пріоритет (переваж­ну правову силу) перед усіма іншими нормами екологічного права. Вони визначають спосіб (напрям) тлумачення правових норм. Дослідниця вважає, що систему принци­пів екологічного права складають (на жаль, не визначивши при цьому чіткий критерій диференціації): 1) загальні; 2) спеціальні (галузеві); 3) підгалузеві; 4) інститутів (див.: [328, с. 17-19]).

Поряд із цим існує думка принципи екологічного права розглядати як виражені в його нормах основоположні ідеї, засади, риси, відповідно до яких здійснюється регулювання екологічних відносин. На підставі доробок загальної теорії й екологіч­ного права доцільно не ототожнювати поняття «правові принципи», «принципи права» і «принципи законодавства» (див.: [325, с. 15-20]).

Проблемні питання щодо принципів екологічного права й суміж­них галузей досліджувалися багатьма фахівцями з різних концепту­альних підходів [211; 300; 455; 500; 528; 590; 647; 986; 1183]. До речі, у цивільно-правовій доктрині (як галузевій) С. М. Братусь уперше звернув увагу на те, що принципи права можуть бути прямо сформу­льовані, а можуть виходити із змісту цивільно-правових норм: «Необ­хідно визнати, що основні принципи якої-небудь галузі права ми по­винні виявити в самих нормах, що становлять у сукупності цю галузь, але якщо там прямо не сформульовані, то вони мають бути виявлені із загального сенсу самих правових норм» [161, с. 137]. Наведена концепція стає визначальною і найбільш поширеною в науці еколо­гічного права, а також вона прийнята Л. Л. Чаусовою при написанні кандидатської дисертації «Принципи екологічного права» [1098], у якій відзначалося, що принципи екологічного права можуть бути сформульовані в законодавстві, а також випливати з його загального змісту, як-от принцип гармонійної взаємодії суспільства і природи, закріплений у преамбулі Закону України «Про охорону навколишньо­го природного середовища» [1098, с. 3]. Дослідниця виокремлює чотири групи принципів екологічного права: основоположні, галузеві, підгалузеві та інституційні [1098, с. 3]. Необхідно додати, що струк­тура і зміст принципів екологічного права не залишаються незмінни­ми. Наприклад, при дослідженні теоретичних проблем становлення й розвитку флористичного права А. К. Соколова як підгалузеві прин­ципи екологічного права розглядала принципи флористичного права, що носять вторинний характер стосовно галузевих, закріплених у ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» [984, с. 89]. Вважаємо, що нею не враховано, що останні прин­ципи, закріплені у ст. 3 згадуваного Закону, здебільшого мають охо­ронну спрямованість, що звужує зміст підгалузевих принципів і не дає можливості визначити саме особливості підгалузевих принципів флористичного права.

При аналізі основоположних нормативно-правових актів у галузі екологічного права маємо констатувати, що принципи закріплені в за­конах України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 3) [845], «Про екологічну мережу України» (ст. 4) [804], «Про тваринний світ» (ст. 9) [869], а також у ЗК України (ст. 5) [362] тощо. Як правило, у вказаних статтях в описовій (дескриптивній) формі ви- 194

кладу і найчастіше в преамбулі або основних положеннях законів і кодексів закріплюються головні соціальні, природно-правові та інші цінності в екологічному законодавстві. Безумовно, вплив концепцій природного права й природно-правової доктрини має значний соціаль­но-політичний вияв, а його принципи розглядаються як конструктивні й основоположні для еколого-правової доктрини.

Продовжуючи розгляд питання, вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що в узагальненому вигляді в юридичній, зокрема в еко- лого-правовій, літературі існують два доктринальних підходи до ви­значення принципів права: а) заснований на теорії позитивного права (радянська доба), відповідно до якої принципи права - це ідеї, теоре­тичні, нормативно-керівні положення того чи іншого виду людської діяльності, які конкретизуються у змісті правових норм і об’єктивно зумовлені матеріальними умовами існування суспільства; б) ґрунту­ється на концептуальних ідеях природного права, що трансформува­лися в сучасну природно-правову доктрину. Останній і є предметом монографічного дослідження, результати якого висвітлені в наукових публікаціях [44; 48; 84].

Доцільно вказати, що для визначення засадничих положень кон­цепцій природного права й природно-правової доктрини, спираючись на які виокремлюють принципи екологічного права, варто звернутися до загальних положень, напрацьованих наукою і практикою. У слов­нику С. І. Ожегова під принципом (від лат. principium - початок, осно­ва) розуміється основне, вихідне положення якоїсь теорії, вчення, на­уки, світосприйняття тощо [666, с. 547; 983, с. 1061]. В етимологічно­му словнику української мови знаходимо: «принцип» - «початок, першооснова; принцип», походить від лат. principium, пов’язаного зprinceps (род. в. principis) - «перший; головний», що виникло зprimo- capus - «який займає перше місце» [335, с. 574].

У теорії права загальновизнаним є трактування принципів як най­більш загальних вимог, що ставляться до суспільних відносин та їх учасників, а також як вихідних керівних засад, відправних настанов, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливості й свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи [351, с. 197], а в підручнику «Теорія держави і права» (2014) принципи права розглядаються як найбільш загальні та стабільні вимоги, що сприяють утвердженню й захисту суспільних

цінностей, визначають характер права і напрями його подальшого роз­витку [1026, с. 124]. У загальній теорії права принципи розкриваються через такі категорії, як «засади», «основи», «положення», «вимоги», «ідеї», які не тотожні, але завжди є відправними, основоположними, визначальними, вихідними, первісними тощо. Ґрунтовний аналіз пра­вових дефініцій поняття «принципи права» та застосування правових категорій при його тлумаченні проведений у монографічному дослі­дженні С. П. Погребняком [727, с. 24-27].

У літературі з проблем філософії, філології, логіки, психології принципи розглядаються як початкове положення, засадниче прави­ло, першооснова щодо реальної дійсності [344, с. 160; 464; 722, с. 251; 1067, с. 160]. Хоча в деяких вузькоскерованих, спрофільова­них визначеннях поняття «принципи» виникають розбіжності, що пояснюється їх доктринальним розумінням, а це, у свою чергу, зумов­лено специфікою підходу до них у вищеперелічених наукових сфе­рах. Звісно, у зв'язку з цим виникають певні труднощі при практич­ному їх застосуванні у природничих, соціальних та інших галузях наукових знань. Поняття «принцип» можна розглядати через призму «ідеї» у філософському аспекті, тобто як внутрішню логіку, закон існування об'єкта, його суть [189, с. 214-240]. У логіці принцип - центральне поняття, основа системи, що надає узагальнення і по­ширення яких-небудь положень тій сфері, з якої цей принцип абстра­гований [464, с. 477]. Звідси у філософському сенсі принцип - тео­ретичне узагальнення найбільш суттєвого, типового, такого, що віддзеркалює закономірності, знаходиться в основі якої-небудь системи, у тому числі системи норм міжнародного і національного права [334, с. 13-18].

Узагальнюючи різноманітні наукові точки зору в теорії права щодо принципів, можна їх об'єднати в два основних напрями. Представни­ки першої точки зору розглядають принципи права як наукову катего­рію, що відображає у своїх теоретичних положеннях закономірності розвитку, вектори й основні риси правового регулювання суспільних відносин. Відповідно до цієї позиції принципи, що не закріплені без­посередньо в правових нормах, знаходяться поза позитивним правом [409, с. 42] (Д. А. Керимов). Як вважає В. І. Бородянський, включення принципів права до правових норм «суперечить методології і методи­ці загальної теорії права і держави як юридичній дисципліні. Загально- 196

відомо, що в її рамках гіпотеза, диспозиція і санкція вивчаються в роз­ділі, присвяченому нормам права як їх змісту» [154, с. 109].

Їхні опоненти (представники другої точки зору), навпаки, ототож­нюють принцип права з правовою нормою. Зокрема, М. А. Гурвич [982, с. 14] переконував, що принцип права - це найбільш загальна правова норма; Г. Л. Осокіна стверджує, що принципами права є тільки ті принципи, які закріплені в правових нормах [682, с. 94]. Нато­мість В. М. Хропанюк доводить, що принципи права можуть спеціаль­но закріплюватися в загальних юридичних нормах (нормах-принци­пах) - у конституціях, преамбулах законів, кодексах - або створювати саму матерію права, проникаючи у внутрішній зміст правових норм [1088, с. 216]. У той же час О. Г Комисарова констатує, що «норми, в яких сформульований принцип права, - це норми сутнісного поряд­ку. У них концентрується суть не якогось одного правила поведінки, як у звичайній нормі... а одночасно декількох» [462, с. 59].

Доречним є зауваження С. С. Алексєєва, що «ті начала, які ще не закріплені в правових нормах, не можуть бути віднесені до правових принципів. Вони є лише ідеями (началами) правосвідомості, наукови­ми виводами, але не принципами права» [15, с. 103]. Доречно зупини­тися на трансформації «передправових»/«доправових» принципів у принципи права, на зв'язку і підставах їх юридичного перетворення, законодавчого закріплення.

Загальновідомо, що принципи права прийнято класифікувати за різними підставами, як-от: формою нормативного вияву (тобто за ха­рактером нормативного джерела, в якому вони закріплені в міжнарод­них і внутрішніх деклараціях, конституції і чинному екологічному законодавстві); сферою дії (в одній чи декількох галузях права, праві в цілому); змістом (загальносоціальні й спеціально-юридичні) та ін.

Так, М. В. Вороніна за сферою суспільних відносин, на які поши­рюються принципи, та характером суспільних закономірностей, що ними відбивається, виокремлювала такі принципи: 1) загальнолюдські; 2) загальні принципи права; 3) міжгалузеві; 4) галузеві; 5) окремих ін­ститутів права (курсив наш. - Г. А.) [351, с. 198]. На особливу увагу заслуговують загальнолюдські принципи права, які безпосередньо визначаються основними постулатами концепцій природного права, а в умовах сьогодення згенеровані в природно-правовій доктрині. Вони залежать від досягнутого рівня розвитку людства, а також є обов'язковим

універсальним критерієм становлення національних правових систем, саме в них найбільше сконцентровані принципи природного права, засадничі положення природно-правової доктрини. Вони, крім того, закріплені, як правило, у міжнародних правових документах і у внут­рішньому законодавстві. До них належать принципи: гуманізму, демо­кратизму, справедливості, свободи, рівності, примату міжнародного права над внутрішньодержавним та ін.

Однак найбільш поширеною в загальній теорії права все ж зали­шається класифікація, в якій виділяють три основні групи принципів права: загальні (загальноправові), міжгалузеві і галузеві. Загальні принципи - це основні начала, які визначають найбільш суттєві риси права в цілому, його зміст і особливості як регулятора всієї сукупнос­ті суспільних відносин. Вони поширюються на всі правові норми і з однаковою силою діють в усіх галузях незалежно від характеру та спе­цифіки регульованих ними суспільних відносин [1088, с. 216]. Загаль­ні принципи права характеризуються тим, що належать до права в цілому, поширюються на всі його галузі, об’єднують і ніби цементу­ють їх, сприяють єдності та стабільності системи права, що діє [105, с. 124].

Загальноправовими у сфері еколого-правової науки, доктрини, галузі права й законодавства можна вважати принципи: верховенства права; соціальної свободи; соціальної справедливості; демократизму; гуманізму; рівноправ’я; єдності юридичних прав і обов’язків; відпо­відальності за провину; законності. Щодо останнього в науковій літе­ратурі зараз наголошується, що доречно вести мову про розгляд його як складника принципу «верховенства права». Також до вказаних вище відносять принципи гласності й недоторканності особи і сфер її жит­тєдіяльності. Таким чином, можна відзначити, що в загальноправових принципах найбільш чітко відображено основні вимоги та положення природно-правової доктрини.

Продовжуючи розгляд цього питання, вкажемо, що нині доведеним вважаємо висновок про визнання єдності й взаємопроникнення при­родного і позитивного права (курсив наш. - Г. А.). Відповідно до цьо­го загальноправові принципи поділяються на морально-етичні, чи моральні, й організаційні [106].

Як зауважує М. Й. Байтін, перші з них становлять моральну осно­ву права, його духовний фундамент і безпосередньо впливають на 198

нормативний зміст права. Друга група загальних принципів тісно пов'язана з першою. На його переконання, до неї входять принципи, що слід розглядати як організаційно-процедурну основу права, оскіль­ки їх дотримання сприяє виконанню ним ролі особливого, державного регулятора суспільних відносин, а також специфічних юридичних функцій [105, с. 215]. До організаційних принципів права вчений за­раховує принципи: федералізму, законності, поєднання переконання і примусу, стимулювання й обмеження в праві.

На наш погляд, саме моральні принципи мають вагоме теоретичне і практичне значення для існування екологічних відносин. По-перше, вони впливають на розвиток позитивного національного права, зокре­ма збагачують його моральні начала, сприяють оптимальному збли­женню права і моралі. По-друге, надають судам необхідні орієнтири для вирішення справ.

Виходячи з єдності засадничих положень природного і позитивно­го права, природно-правової доктрини та морально-етичних принципів права, цілком логічним є висновок, що істотно вплинули на їх форму­вання природні закони. До речі, останні характеризують фундамен­тальні основи прав людини і громадянина, проголошені та закріплені Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. у Загальній деклара­ції прав людини і прийнятих на її розвиток міжнародних і внутрішньо­державних документах, а також у Конституції України, екологічному та іншому законодавстві. До них відносять: свободу, рівність, право на життя, право приватної власності, у тому числі й на природні ресурси, безпеку (зокрема, й екологічну), справедливість, це є зайвим підтвер­дженням того, що людина - вища соціальна цінність (яка існує лише при безпековому середовищі), а охорона людини - провідна мета й обов'язок держави. Закріпивши природні права (основні, невід'ємні, набуті з народженням), свободи людини і громадянина, Конституція України визнала і гарантувала низку похідних від них, конкретизуючи політичні, економічні, соціальні, культурні, екологічні та інші, а також особисті права громадян відповідно до загальновизнаних принципів, стандартів і норм міжнародного права.

В умовах сьогодення серед загальних принципів в екологічному праві все більш актуальними стають принципи свободи підприємни­цтва та встановлення правової охорони права приватної власності на природні ресурси. Останньому приділяється особлива увага, бо з пра­вом власності пов’язаний соціальний статус людини в суспільстві, її приватне і громадське життя [661, с. 25]. Аналіз проблем права влас­ності на природні ресурси при реалізації природних екологічних прав буде проведений у відповідних підрозділах монографії.

Однак не можна оминути практику використання принципу реалі­зації права власності та його обмеження відповідно до вимог екологіч­ного законодавства й рішення ЄСПЛ. Як приклад можна навести справу № 304/1533/16-ц, провадження № 2/304/525/2016 і рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 грудня 2016 р. щодо розгляду у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільної справи за позовом Особа-4 до Особа-2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог стосовно предмета спору, - Перечинська міська рада Закарпатської області, про усунення перешкод у користу­ванні криницею та відновлення становища, яке існувало до порушення.

У судовому засіданні з’ясовано, що позивач Особа-4 звернулася до суду з позовом до свого сусіда Особа-2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Перечинська міська рада За­карпатської області, про усунення перешкод у користуванні криницею. Позивач є власником житлового будинку і земельної ділянки, що зна­ходяться за адресою: Закарпатська область, м. Перечин, вул. Ужгород­ська, № 124, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 22 березня 2014 р. (а. с. 12). Установлено, що із земельною ділянкою позивача межує земельна ділянка відповідача Особа-2, поруч із їхніми земельними ділянками знаходиться колодязь. Крім того, що спірний об’єкт, а саме колодязь, знаходиться на землях Перечинської міської ради Закарпатської області та є об’єктом загального користування, що підтверджується Актом обстеження домогосподарств у м. Перечині по вул. Ужгородській за № 123, 124 від 12 квітня 2016 р. (а. с. 7), а також генеральним планом земельної ділянки за адресою: Закарпатська об­ласть, м. Перечин, вул. Жовтнева, № 123 (а. с. 37). Дана обставина була визнана сторонами та не заперечувалася в ході судового засідання.

Установлено, що згідно з Актом обстеження домогосподарств у м. Перечині по вул. Ужгородській за № 123, 124 від 12 квітня 2016 р. комісією органу місцевого самоврядування вирішено, що колодязь належить Перечинській міській раді Закарпатської області й доступ до нього повинен бути наданий обом сусідам (а. с. 7).

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмос­ферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, ви­ключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади й органи місцевого самовряду­вання в межах, визначених Конституцією. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує. Власність не повинна ви­користовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціаль­ну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Розглядаючи справу, суд мав керуватися тим, що у ст. 103 ЗК Укра­їни закріплено, що власники й землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відпо­відно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористу­вачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення). Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усу­нення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням його права володіння земельною ділянкою.

Крім того, у статтях 13, 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ (1950) закріплено основні принципи реалізації права власності та його обмеження. У згаданих статтях, по-перше, за­фіксовано право безперешкодно і в повному обсязі здійснювати право­мочності власника щодо свого майна; по-друге, визначено межі до­пустимого розумного втручання держави у здійснення правомочностей власника, причому таке втручання повинно бути законним і має здій­снюватися з дотриманням принципу справедливого балансу між пуб­лічними і приватними інтересами.

У судовому засіданні встановлено, що власник майна, а саме Пере- чинська міська рада Закарпатської області, надала як позивачу, так і відповідачу відповідний дозвіл на спільне мирне користування спір­ним колодязем (а. с. 7).

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ такі дозволи розцінюються Судом як власність за змістом ст. 1 Протоколу № 1 ЄКПЛ, але разом із тим ЄСПЛ зазначив, що держава надає дозвіл на певних умовах, і якщо власник порушує ці умови, то держава може не надати новий або анулювати вже виданий дозвіл (рішення від 7 липня 1989р. у спра­ві «Тре Тракторер Актієболаг проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden), статус - рішення остаточне) (курсив наш. - Г. А.).

Вищенаведені правові принципи сформульовано також у рішенні ЄСПЛ у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» ((Case of Sporrong and Lonnroth v. Sweden), рішення від 23 вересня 1982 р., статус - рі­шення остаточне, п. 57, пп. 70-72), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. За­безпечення такої рівноваги є невід’ємним принципом Конвенції в ціло­му, а також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу (курсив наш. - Г. А.).

Відповідно до п. 52 рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» ((Case of Sporrong and Lonnroth v. Sweden), рішення від 23 вересня 1982 р., статус - рішення остаточне), визнаючи право кожно­го на мирне володіння своїм майном (курсив наш. - Г. А.), ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції, по суті, гарантує право власності. На це явно вказують слова possessions (майно) та use of property (користування майном).

Спираючись на вищенаведене, Суд зробив висновок, що відповіда­чем порушений принцип «мирного володіння майном» (курсив наш. - Г. А.), тобто мало місце «позбавлення власності», саме заборона по­зивачу можливості використовувати водні ресурси комунального джерела водопостачання.

Статтею 324 ЦК України також дублюються конституційні приписи щодо права власності Українського народу на природні ресурси. Від­повідно до статей 186, 380, 381 ЦК України господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), наземні і підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналеж­ністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, у зв'язку з чим право власності на такі будівлі та споруди як на окремі об'єкти визнаватися не може, тому надвірні приміщення, огорожі та інші на­двірні споруди, що обслуговують будівлю (сарай, паркан, колодязь), становлять разом із нею один інвентарний об'єкт. Однак якщо ці будів­лі та споруди (сарай, паркан, колодязь) обслуговують два і більше при­міщень, вони вважаються самостійними інвентарними об'єктами. Суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади й утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК України).

Згідно зі ст. 143 Конституції України майном, що є в комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста без­посередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядуван­ня. У ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР визначено, що представницьким орга­ном місцевого самоврядування є відповідна місцева рада, яка склада­ється з депутатів і за законом наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Отже, на під­ставі вищенаведеного суд зробив висновок, що позов є обґрунтованим і підлягає повному задоволенню.

Ураховуючи наведене і керуючись статтями 13, 41, 143 Конституції України, ст. 103 ЗК України, статтями 186, 324, 327, 380, 381 ЦК Укра­їни, статтями 10, 11, 88, 212-215, 218 ЦПК України, суд вирішив позов Особа-4 до Особа-2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Перечинська міська рада Закарпатської облас­ті, про усунення перешкод у користуванні криницею та відновлення становища, яке існувало до порушення, задовольнити. Зобов’язати Особа-2 не чинити перешкод (курсив наш. - Г. А.) Особа-4 у користу­ванні криницею, що розташована між будинками № 123 і 124 по вул. Ужгородській у м. Перечині Закарпатської області, та відновити ста­новище, яке існувало до порушення прав [936].

Продовжуючи розгляд питання, вкажемо, що серед основних (за­гальних) принципів права виокремлюють правові презумпції (ідеї, положення, які приймаються без підтвердження) і правові аксіоми (ідеї, які допускають їх істинність без підтвердження, іншими словами - припущення). Наприклад, незнання закону не звільняє від відповідаль­ності; відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законо­давства про охорону довкілля; немає прав без обов’язків, як і обов’язків без прав; закон не має зворотної сили, якщо інше не встановлено за­коном; ніхто не зобов’язаний сам себе звинувачувати та ін. На особливу увагу заслуговує принцип незворотної сили закону тому, що він вза­галі не закріплений в екологічному законодавстві. При регулюванні екологічних відносин, як правило, досі використовуються вимоги ст. 5 ЦК України щодо дії актів цивільного законодавства у часі, а саме: акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворот­ної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав і обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Безумовно, при по­дальшій кодифікації екологічного законодавства доречно буде закрі­пити подібні положення в ЕК України, а зараз варто хоча б додати окрему статтю або доповнити частиною 2 статтю 2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а саме вимо­гою щодо дії актів екологічного законодавства в часі. Бажано також у майбутньому разом із цими нормами закріпити вимоги щодо анало­гії закону та права в екологічних правовідносинах.

Міжгалузеві і галузеві принципи взаємопов’язані із загальними моральними й організаційними принципами права. Вони збагачують і конкретизують зміст останніх. Галузеві правові принципи характе­ризують найбільш суттєві риси конкретної галузі права як самостійної, зокрема й екологічного, що дозволяє провести його внутрішню дифе­ренціацію.

Загальновідомо, що на принципи екологічного права істотно впли­вають принципи конституційного, під якими в юридичній науці розу­міють засадничі начала, ключові ідеї та положення, які визначають і виражають його суть. Засадничі положення правопорядку в державі закріплені в Конституції і деталізуються в низці спеціальних законів, регулюючих екологічні відносини. Принагідно додати, що принципи розглядають, як правило, як правові норми, що містяться в нормах конституційного права, і принципи як правові ідеї, виражені в теоре­тичних положеннях науки і які побічно відображають визначальний напрям і зміст конституційно-правового регулювання. Названі прин­ципи взаємопов’язані, оскільки розкривають одне й те саме явище - конституційне право. Конституційні норми-принципи - це правове закріплення основ, вихідних положень, засад, якими слід керуватися [1077, с. 55]. Доцільно звернути увагу на те, що у ст. 129 Конституції України з відповідними змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 черв­ня 2016 р. № 1401-VIII, зазначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним і керується верховенством права [794], при цьому мова не йде про принцип законності, як у попередній редакції.

Венеційська Комісія законність (legality) трактує як верховенство або переваги закону (supremacy of law) як складника верховенства права, підкреслюючи, що цей принцип означає таке: припису закону слід неухильно дотримуватися. Ця вимога поширюється не тільки на фізичних осіб, а й на владні структури, суб'єктів публічного й при­ватного характеру. Так, законність є необхідною вимогою при про­веденні діяльності посадовими особами. Цей принцип, крім іншого, вимагає, щоб посадові особи мали повноваження на свої дії і діяли в межах наданих їм повноважень. Законність передбачає, що ніхто не може бути покараним, якщо не порушив раніше прийнятих розпоря­джень права, які вже набули чинності, і що за порушення закону по­винна наступати відповідальність. Реалізація приписів закону має бути, наскільки це можливо, забезпечена практикою [199]. Закон­ність - це не єдиний елемент принципу верховенства права, але до характеристики принципу верховенства права ми ще повернемося.

Заслуговують на увагу положення, в яких безпосередньо природне право використовується як принцип у конституційному праві¹.

З огляду на наведене, на наш погляд, важливо проаналізувати галузеві принципи екологічного права і визначити вплив на них при­родно-правової доктрини, з'ясувати взаємозв'язок із так званими природно-екологічними принципами права. Вважаємо, що при ви­значенні поняття «галузеві принципи екологічного права» все ж таки слід виходити із самостійності галузі екологічного права й засадни- чих положень природно-правової доктрини, оскільки екологічні відносини розглядаються як єдині, а екологічне право є їх юридич­ною формою при нормативному закріпленні природно-правових положень. Дослідження сутності принципів права в цілому і прин­ципів екологічного права зокрема дає можливість зробити висновок, що в науковій і навчально-методичній літературі при аналізі чинно­го законодавства фахівці обстоюють точку зору щодо існування принципів права як закріплених, так і не закріплених у нормах права. Однак загальнопоширеним є визначення принципів екологіч­ного права як виражених у нормативно-правових приписах осно­воположних ідей, засад, рис, відповідно до яких здійснюється регу­лювання екологічних відносин, тобто в рамках легістського позити­візму буття права обмежується тими положеннями, які створюються державними органами. ^[43]

Як неодноразово зазначалося, принципи, правові ідеї природного права притаманні не тільки екологічному праву, а й іншим галузям. Проте принципи природного екологічного права за своєю екологічною, соціальною, економічною сутністю досить різноманітні. Диференціа­цію можна проводити на підставі двох ознак, а саме: за сферою дії і значенням. Що ж до міжгалузевих (загальних) принципів, то вони аналізувалися раніше тією мірою, якою це було необхідно для аналізу основних, природних еколого-правових принципів та ідей. Внутріш­ньогалузеві принципи класифікуються в прикладній спрямованості щодо внутрішньої диференціації кожного галузевого принципу.

У науці екологічного права застосовується поділ принципів (ви­ходячи з двох класифікаційних ознак, як-от: сфера дії і значення). З урахуванням цього виокремлюють панівні і провідні принципи, що знаходяться в певній співпідпорядкованості до перших [1099, с. 43-49]. Безумовно, вести мову про підпорядкованість принципів є виправда­ним, оскільки це відіграє значну роль при поділі принципів на галузе­ві, підгалузеві й інституційні та ін., але така класифікація не дає чіт­кого уявлення про критерій, який би дозволяв відмежовувати, а не підпорядковувати їх. До панівних принципів Л. Л. Чаусова відносить, як правило, основоположні принципи саме природного екологічного права: неможливість існування людини поза екосистемою; верховен­ство суверенітету особистості; забезпечення гармонійної взаємодії суспільства й природи; забезпечення екологічної безпеки (природна потреба у сприятливому навколишньому середовищі); приналежність природних об'єктів численним суб'єктам для їх використання з метою задоволення життєво необхідних інтересів і потреб; верховенство права (що, на нашу думку, означає підпорядкованість правових норм праву в широкому його розумінні); захист права власності на природ­ні об'єкти; відповідність природних прав актуальним екологічним проблемам; прогностичність природних екологічних прав; природна здатність задовольняти свої інтереси шляхом взаємодії з навколишнім природним середовищем; безумовна необхідність відновлення й збе­реження природи тощо. Перераховані принципи є основою для ви­никнення і формування інших підпорядкованих принципів, яким при­таманний всеохоплюючий характер (курсив наш. - Г. А.) [1099, с. 44]. Як уже наголошувалося, існують й інші класифікації. Зокрема, власний поділ запропонувала Л. Л. Чаусова. Щоправда, класифікацію, наведе­ну нею, вважаємо доволі дискусійною й неоднозначною. Учена під­водить необгрунтовану мотивувальну базу, не чітко визначає критерій диференціації, а також відсутній докладний аналіз принципів.

З огляду на це необхідно внести відповідні уточнення. Як уже за­значалося, запропоновані принципи неоднорідні за своїм змістом, їх специфіка переважно пов'язана із соціобіологічними особливостями людини як індивіда при споживанні й використанні природних ресур­сів, із властивостями природних об'єктів, а також низкою інших еко­логічних чинників. Наприклад, гармонізація відносин суспільства і природи може включати в себе підгалузеві, інституційні, субінститу- ційні принципи екологічного права, як-от: екологозбалансоване й ра­ціональне природокористування, ефективне природокористування (земле-, водо-, надро- та інше користування; при оренді й суборенді природних ресурсів); невичерпне використання природних об'єктів; пріоритетність екологічних вимог перед економічними; комплексне використання природних об'єктів тощо. Крім того, до згаданих прин­ців входять і певні вимоги¹, а саме щодо якості природного середовища і продуктів харчування; оптимального соціально-економічного рівня розвитку регіонів і здоров'я населення.

Аналізу трьох визначальних принципів екологічного права, засно­ваних на природно-правовій доктрині (правового забезпечення гармо­нійної взаємодії природи і суспільства; правового забезпечення еколо­гічної безпеки; правового закріплення приналежності природних об'єктів численним суб'єктам для їх використання з метою задоволен­ня своїх різноманітних інтересів у рамках законодавства), присвячені спеціальні наукові праці, монографічні дослідження, при цьому деякі з них будуть розглянуті в наступних розділах монографії, й не лише з позиції принципів права.

2.2.2.