Законодавчі засади закріплення правової категорії «екологічний інтерес»

Перейдемо до аналізу джерел екологічного законодавства. Переду­сім маємо визнати, що термін «інтерес» рідко можна зустріти в норма­тивно-правових актах, бо використовуються, як правило, різні його конструкції.

вказати загальні засади забезпечення екологічних інтересів, надати їх визначення, на зразок ЦК України.

У ВК України категорія «інтерес» згадується у: ч. 2 ст. 13³ при ви­значенні компетенції басейнової ради, яка утворюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, для вироблення пропозицій і забез­печення узгодження інтересів підприємств, установ й організацій у галузі використання і охорони вод і відтворення водних ресурсів у межах басейну; ч. 1 ст. 45, в якій ідеться про обмеження прав водо­користувачів у державних інтересах; ч. 3 ст. 66, коли йдеться про інте­реси першочергового задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення у разі стихійного лиха, аварій, інших екстремальних ситуацій, а також перевитрати водокористувачем встановленого ліміту споживання води; ч. 1 ст. 68, де вказано, що права водокористувачів можуть бути обмежені в інтересах рибного господарства й водного промислу; ч.

Проаналізувавши зміст приписів ВК України, можемо стверджува­ти, що категорія «інтерес» використовується для усунення конфлікту інтересів суб'єктів, їх збалансування, визначення пріоритетів у праві водокористування, доцільності обмеження прав водокористувачів у державних інтересах. У свою чергу, узгодження інтересів розгляну­то «під кутом» повноважень відповідних суб'єктів, у контексті вико­нання певних управлінських функцій. У цьому нормативно-правовому акті, безумовно, домінує публічний інтерес, хоча зазначений термін не використовується, а мова йде про забезпечення державних інтересів. Слід нагадати, що у ВК України закріплено, що води (водні об'єкти) є ви­ключно власністю Українського народу і надаються тільки у користу­вання (ст. 6), а в преамбулі проголошено, що усі води (водні об'єкти) на території України є національним надбанням Українського народу, однією з природних основ його економічного розвитку і соціального добробуту й належать до обмежених й уразливих природних об'єктів. На жаль, у водному й земельному законодавстві відсутній дієвий пра­вовий механізм щодо вільного, безперешкодного доступу до водних об'єктів для реалізації громадянами права загального водокористуван­ня (купання, плавання на човнах, любительське та спортивне рибаль­ство тощо). Необхідно також звернути увагу на колективні інтереси територіальних громад у процесі реалізації права користування вод­ними об'єктами.

У ЛК України термін «інтерес» використовується лише при визна­ченні лісових відносин (ст. 2) як суспільних, які стосуються володіння, користування й розпоряджання лісами і спрямовуються на забезпечен­ня охорони, відтворення й стале використання лісових ресурсів з ура­хуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства [543].

У КУпН використовується термін «законний інтерес» у контексті визначення завдань, а саме: регулювання гірничих відносин із метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для за­доволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільно­го виробництва, охорони надр, гарантування безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища при користуванні надрами, а також охорона прав і законних інтересів підприємств, установ, орга­нізацій і громадян (ст. 2). Крім того, у ч. 2 ст. 59 [436] документа за­кріплено, що у разі виявлення при користуванні надрами рідкісних геологічних відшарувань і мінералогічних утворень, метеоритів, па­леонтологічних, археологічних та інших об'єктів, що становлять інте­рес для науки і культури, користувачі надр зобов'язані зупинити робо­ти на відповідній ділянці і повідомити про це заінтересовані державні органи, тобто йдеться про захист інтересів для науки і культури. До речі, у цьому Кодексі надра визнані виключною власністю Українсько­го народу і надаються тільки в користування.

Примітно, що в ЗК України має місце дублювання конституційно­го принципу. Так, у ньому зафіксовано, що, реалізуючи право власнос­ті на землю, особа не має завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 3 ст. 1). Категорія «інтерес» також використовується для визначення засад користування чужою земельною ділянкою (ді­лянками), зокрема, згадується щодо земельного сервітуту: земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави, не може передаватися у будь-який спосіб особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам (ч. 2 ст. 101), власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом (ч.

Наступним розглянемо Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з моти­вів суспільної необхідності» від 17 листопада 2009 р. № 1559-VI, яким передбачені дефініції понять «суспільна необхідність» й «суспільна потреба», де використовується категорія «інтерес»: суспільна необхід­ність - обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом по­рядку; суспільна потреба - обумовлена загальнодержавними інтереса­ми або інтересами територіальної громади потреба у земельних ді­лянках, у тому числі тих, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, викуп яких здійснюється в порядку, встановленому законом [785].

У свою чергу, в Законі України «Про тваринний світ» у преамбулі проголошено, що в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь в Укра­їні за участю підприємств, установ, організацій і громадян вживають­ся заходи щодо охорони, науково обґрунтованого, невиснажливого використання й відтворення тваринного світу. У ст. 7 зазначено, що у передбаченому Законом порядку права власників об'єктів тваринно­го світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів, нав­колишнього природного середовища та захисту прав громадян. Серед основних вимог і принципів охорони, раціонального використання й відтворення тваринного світу вказано й регулювання чисельності диких тварин.

Не можна не згадати й Закон України «Про рослинний світ», в яко­му наголошено, що під час здійснення діяльності, яка впливає на стан охорони, використання й відтворення рослинного світу, слід дотриму­ватися вимог поширення й регулювання чисельності дикорослих рос­лин і використання їх запасів із урахуванням інтересів охорони здоров'я населення (ст. 5) [862].

Заслуговують на увагу й приписи Закону України «Про відходи». Так, до основних принципів і напрямів державної політики у сфері поводження з відходами є науково обґрунтоване узгодження екологіч­них, економічних і соціальних інтересів суспільства (ст. 5). Згідно з цим законом серед організаційно-економічних заходів щодо забезпечення утилізації відходів і зменшення обсягів їх утворення передбачено й пе­регляд переліку відходів, щодо яких з урахуванням державних інтересів повинен установлюватися спеціальний режим стимулювання їх зби­рання, заготівлі та використання [784].

Зазначимо, що в законах України «Про охорону атмосферного по­вітря» [843], «Про природно-заповідний фонд України» [856] взагалі не використовується категорія «інтерес», а в деяких випадках лише застосовується термін заінтересовані суб'єкти.

Не можемо обійти увагою і той факт, що нагальним і першочерго­вим завданням політики національної безпеки завжди залишається захист життєво важливих національних інтересів України, а саме га­рантування безпечних умов життєдіяльності населення, захисту й від­новлення навколишнього природного середовища. Такий висновок зроблено на підставі вивчення вітчизняної нормативної бази. Напри­клад, у Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. № 964-IV, який втратив чинність [833], було за­кріплене офіційне визначення поняття «національні інтереси» - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Укра­їнського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Укра­їні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гаран­тує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток [836]. Навряд чи його можна вважати досконалим, але все одно воно як оціночне поняття відображає найбільш важливі ознаки правових явищ, хоча його термінологічне тлумачення потребує вдосконалення. Крім того, складовою національних інтересів визнано екологічний, а до пріоритетних національних інтересів належить забезпечення еколо­гічно й техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і сус­пільства, збереження навколишнього природного середовища й раці­ональне використання природних ресурсів (ст. 6), які, як правило, зараховували до першочергових, домінуючих публічних екологічних інтересів.

Натомість у новому Законі України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 р. № 2469-VII закріплено, що національні інтереси України - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян [833]. Порівнюючи ці дві де­фініції, маємо констатувати, що помітні докорінно різні концептуальні підходи. У першому випадку законодавець згадує «Український народ» як суб'єкта й носія суверенітету й державної влади, визначаючи його важливі цінності, а в другому йдеться про закріплені інтереси - люди­ни, суспільства, держави, які є життєво важливими. Беззаперечним залишається факт їх життєвої важливості як оціночної категорії.

Проте в новому Законі [833] лише двічі використовується термін «екологічна безпека»: 1) у контексті окреслення напрямів і пріоритетів державної політики (ч. 4 ст. 3 «Принципи державної політики у сферах національної безпеки і оборони» де, зокрема, вказано, що «державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямовується на забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, кібербезпеки України тощо»); 2) абз. 14 ч. 1 ст. 13 «Керівництво у сферах національної безпеки і обо­рони», в якому, закріплюючи положення щодо введення оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, за­фіксовано, що воно «приймає у разі необхідності рішення про введен­ня в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами над­звичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України» [833]. Примітно, що в ч. 1 ст. 3 Закону йдеться про захист людини і громадянина, точніше, їх життя і гіднос­ті, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; а також демократичних цінностей, добробуту й умов для сталого роз­витку суспільства; конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності держави; території, навколишнього при­родного середовища від надзвичайних ситуацій.

Цим Законом (2018), крім іншого, визначено й принципи державної політики у сферах національної безпеки і оборони (ст. 3). Серед фун­даментальних національних інтересів України названо: інтеграцію України в європейський політичний, економічний, безпековий, право­вий простір; набуття членства в Європейському Союзі й Організації Північноатлантичного договору; розвиток рівноправних взаємовигід­них відносин з іншими державами. Заслуговує на окрему увагу й по­ложення, в якому загрози національній безпеці України визначаються як явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити задоволення національних інтересів і збереження національних цінностей України. У Законі також вказано, що загрози національній безпеці України й відповідні пріо­ритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони закріплюються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших до­кументах із питань національної безпеки та оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються ука­зами Президента України (ч. 5 ст. 3) [833]. При цьому Стратегія націо­нальної безпеки України розглядається як документ, що визначає ак­туальні загрози національній безпеці України й відповідні цілі, зав­дання, механізми захисту національних інтересів України, є основою для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки. Вона розробляється за дорученням Президента України про­тягом шести місяців після його вступу на пост, схвалюється рішенням Ради національної безпеки і оборони України і затверджується указом Президента України, який у разі необхідності може вносити до неї зміни в установленому порядку (ст. 26).

Принагідно зазначити, що зараз діє Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 26 травня 2015 р. № 287/2015 [861], спрямована на реалізацію до 2020 р. визначених нею пріоритетів державної політики національної безпеки, а також про­ведення реформ, передбачених Угодою про асоціацію, ратифікованою Законом України від 16 вересня 2014 р. № 1678-VII, і Стратегією ста­лого розвитку «Україна - 2020», схваленою Указом Президента Укра­їни від 12 січня 2015 р. № 5 [998]. У цій Стратегії до загроз екологічній безпеці віднесено: 1) надмірний антропогенний вплив і високий рівень техногенного навантаження на територію України; 2) негативні еколо­гічні наслідки Чорнобильської катастрофи; 3) значний обсяг відходів виробництва та споживання і неналежний рівень їх вторинного вико­ристання, переробки та утилізації; 4) незадовільний стан єдиної дер­жавної системи і сил цивільного захисту, системи моніторингу довкіл­ля. Слід наголосити, що вона (Стратегія) унеможливлює переважання особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаці­ональними, а пріоритетами забезпечення екологічної безпеки згідно з її приписами визнаються: 1) збереження природних екосистем, під­тримка їх цілісності та функцій життєзабезпечення; 2) створення ефективної системи моніторингу довкілля; 3) ресурсозбереження, за­безпечення збалансованого природокористування; 4) зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, забезпечення контролю джерел забруднення атмосферного повітря, поверхневих і підземних вод, зниження рівня забруднення та відтворення родючос­ті ґрунтів; 5) очистка територій від промислових і побутових відходів; 6) формування системи переробки та утилізації відходів виробництва і споживання; 7) мінімізація негативних наслідків Чорнобильської катастрофи; 8) недопущення неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів, трансгенних рослин і збудників хвороб тощо.

Безперечно, розробляючи зазначений Закон «Про національну без­пеку України» [836], законодавець пам'ятав про пріоритет фундамен­тальних цінностей і загальнонаціональні інтереси у сфері національної безпеки, а отже, цей акт можна назвати базовим, що підтверджує своєчасність його прийняття. Однак варто вказати й на недоліки. Так, предмет цього Закону значно вужчий за предмет Закону України «Про основи національної безпеки України», що втратив чинність, зокрема, у ньому законодавець не торкається питань економічної, інформаційної, екологічної безпеки, загроз, які виникають у цих сферах, тощо. У пла­нах законодавця розробка оновленої Стратегії національної безпеки України на засадах удосконаленого безпекового законодавства. Проте розбудова системи національної безпеки неможлива без належного закріплення правових основ екологічної безпеки, визначення екологіч­них інтересів у зазначеній сфері, а для цього потрібен рамковий до­кумент, приписи якого отримають належну деталізацію й конкретиза­цію в інших законах і підзаконних нормативних актах. Отже, екологи- правники знову повернуться до питання необхідності прийняття спеціального закону із питань забезпечення екологічної безпеки, щоб привернути увагу саме до цього правового явища. За таких умов до­цільним буде прийняття Стратегії екологічної безпеки України, тому що Стратегія національної безпеки України не вирішує всіх питань, пов’язаних із забезпеченням екологічної безпеки. Вважаємо, що сьо­годні відсутність виваженої й послідовної державної екологічної стра­тегії може заподіяти значної шкоди розвитку суспільства, забезпечен­ню екологічної безпеки і збереженню довкілля для майбутніх поколінь, що неминуче призведе до негативних наслідків. Природне й консти­туційне право на безпечне для життя й здоров’я довкілля, яке є про­відним, доцільно розглядати як одну із найвищих соціальних цінностей державної політики, котра буде провадитися з урахуванням публічних і приватних інтересів.

Підсумовуючи, додамо, що категорія «інтерес» є динамічною і за­лежить від низки об’єктивних і суб’єктивних чинників, що впливають на їх формування. Щоправда, науковцями доведено, що в деяких ви­падках не можна закріпити в законі всіх змін, що відбуваються в сус­пільстві й економіці, спрогнозувати подальші темпи розвитку суспіль­них відносин, встановити їх соціальну значимість. Крім того, прикро, що до переліку фундаментальних національних інтересів не включно екологічні, про них ідеться лише при забезпеченні спрямованості дер­жавної політики у сферах національної безпеки і оборони. В актах використовуються такі правові конструкції щодо категорії «інтерес»: «фундаментальні національні інтереси», «національний інтерес», «за­хищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів», «за­конні інтереси», «інтереси суспільства і держави», «законні інтереси громадян, суспільства і держави», а законодавче визначення надається лише національним інтересам України. Крім того, понятійно-категорі­альний апарат, види екологічних інтересів досі залишаються малодо- слідженими. Ще раз зазначимо, що, незважаючи на стрімкість і швидко­плинність багатьох процесів, можна вести мову про модернізацію екологічного законодавства й становлення в ньому правової категорії «інтерес», що передусім відбиває «публічність» як детерміновану влас­тивість, яка поєднує суспільні й державні начала, що впливають на формування екологічного права як самостійної галузі, подальший роз­виток механізму правового регулювання екологічних відносин, пов'язаних із реалізацією екологічних прав, задоволенням інтересів суб'єктів. При цьому правові засоби задоволення екологічних інтересів не мають «забезпечувальних обов'язків» з боку інших суб'єктів, однак є об'єктом захисту за допомогою засобів державного примусу.

У контексті питання, що розглядається, доцільно також згадати приписи статей 3, 15, 16, 17, 21 і назву гл. 3 «Захист цивільних прав та інтересів» ЦК України; статті 19, 20, 207, 22, 224 ГК України; статті 2, 27, 44 Кримінального процесуального кодексу України; ст. 1, 270 Ко­дексу України про адміністративні правопорушення та ін. Це пов'язано передусім з тим, що в нормах матеріального й процесуального права відсутній єдиний, загальновизнаний науково-методологічний підхід до трактування й використання терміна «інтерес». Так, у вказаних кодексах застосовують: «правоохоронюваний інтерес», «законний інте­рес», «інтереси, що охороняються законом» тощо.

Зазначимо, що Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2019 р. у справі № 522/3665/17 сформулював загальні підходи до визначення законного інтересу як предмета судового захисту в адміністративному судочинстві. Верховний Суд дійшов висновку, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, якому властиві такі ознаки: а) має правовий характер, тобто перебуває у сфе­рі правового регулювання; б) пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; г) є персоналізованим (суб'єктивним). Тобто належить кон­кретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); д) суб'єктом пору­шення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже, й матеріально-правової заінтересованості), є: а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права; б) неправовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до ч. 2 ст. 124 Консти­туції України; в) встановлена законом заборона пред’явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю); г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо ви­значено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності); д) позивач звернувся за за­хистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридич­ної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизна- ченого кола осіб [757].

Крім вітчизняних законодавчих актів, категорія «інтерес» містить­ся і в міжнародних документах, щоправда, у них також відсутня тер­мінологічна визначеність, послідовність у її використанні. Вказане негативно позначається на роботі законодавця, оскільки на формуван­ня національних екологічних інтересів суттєво впливають євроінте- граційні процеси, а сталий розвиток України передбачає збалансуван­ня інтересів у сфері використання природних ресурсів й охорони до­вкілля в контексті природно-правової доктрини.

Звернемо увагу на практику виконання вимог європейської право­вої доктрини щодо захисту прав та свобод людини. У цьому контексті передусім варто зупинитися на ЄКПЛ (1950), ратифікованої Україною Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР [463]. Так, Конвенція сприяє забезпеченню проголошених у Загальній декларації прав людини, а держави-учасниці взяли на себе зобов’язання гарантувати дотриман­ня основоположних громадянських і політичних прав, визначених у Конвенції, кожної людини в межах своєї юрисдикції незалежно від громадянства, зокрема, захищаючи базові права (перелік яких може бути збільшений завдяки прийняттю нових протоколів до Конвен­ції) на: 1) життя; 2) справедливий судовий розгляд; 3) повагу до при­ватного та сімейного життя; 4) вираження поглядів, свободу думки, совісті та релігії, а також 5) право власності. Безумовно, кожне із за­значених прав може мати еколого-правову спрямованість, а у своїй основі - еколого-правовий чинник. Виходячи з цього можемо виокре­мити п'ять категорій справ щодо захисту прав екологічної спрямова­ності, для розгляду яких і заснований міжнародний судовий орган ЄСПЛ, або Суд, наділений компетенцією виносити рішення проти держав, які не виконують зобов'язання. Так, у Конвенції закріплено, що в усіх питаннях щодо тлумачення і застосування її положень ви­знається обов'язковою юрисдикція ЄСПЛ. Додамо, що саме завдяки практиці Суду Конвенція перетворилася на «живий механізм», вона змінюється за допомогою протоколів, якими запроваджуються нові права.

В Україні Конвенція та практика ЄСПЛ згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європей­ського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV [781] визнані джерелами права, що трансформується на розгляд еколого- правових справ. ЄСПЛ зобов'язує національні суди при вирішенні спорів забезпечувати баланс між інтересами держави, суспільства й окремих осіб, а саме публічними і приватними, що виступає важли­вою передумовою для справедливого судового розгляду. Використан­ня морально-правого принципу справедливості тісно пов'язане з прин­ципом пропорційності. При цьому останній виступає юридичною основою для встановлення «справедливого балансу» у рішеннях ЄСПЛ. Як зазначає Ю. Ю. Івчук, «дотриманню балансу публічних та приватних інтересів при розгляді справ Судом слугують такі принци­пи, як принцип пропорційності та принцип справедливості. Якщо перший із них спрямований на перевірку дотримання співвідношення фактично внутрішніх заходів держави з інтересами її приватних осіб, що поглинаються обсягом державного суверенітету, то другий - на забезпечення рівноваги цінностей публічного та приватного характе­ру вже на етапі вирішення спору самим Судом. Це дає підстави для висновку, що упорядкування інтересів суб'єктів як публічного, так і приватного права Судом забезпечується на рівні національних, вну­трішніх питань держав - учасниць ЄСПЛ, а також на рівні самостій­ного визначення змісту та співвідношення цінностей у спірних право­відносинах. Такий подвійний підхід до встановлення балансу публіч­них та індивідуальних інтересів у практиці Суду свідчить про принципове значення цього аспекту в процесі винесення рішення» [387, с. 103-104].

З огляду на викладене, а також ураховуючи важливість питання, теоретико-методологічні засади використання на практиці рішень ЄСПЛ останнім часом ставали об'єктом дослідження багатьох фахівців [176; 177; 292; 311; 330; 554; 579; 894; 972; 1030; 1115]. На підтвер­дження висловленого наведемо думку Т. О. Коваленко, яка, аналізую­чи практику ЄСПЛ у справах проти України, у яких присутній земель­но-правовий елемент, доводить, що їх варто поділити на 4 групи: перша стосується порушення ст. 1 Першого протоколу ЄСПЛ, яка передбачає, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї влас­ності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених за­коном і загальними принципами міжнародного права»; друга - специ­фіки застосування доктрини ultra vires (за межами повноважень) із метою гарантування захисту від помилок органів державної влади, що діють у земельних відносинах за межами повноважень, наданих їм національним законодавством; третя - доступу особи до правосуддя при захисті своїх дійсних чи уявних земельних прав; четверта - тлу­мачення ст. 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного і сімей­ного життя, зокрема, у частині забезпечення дотримання справедли­вого балансу між інтересами особи й інтересами суспільства у сфері використання й охорони земель [431, с. 84-86]. Ці висновки можна використовувати й при розгляді еколого-правових справ.

Зауважимо, що Вищий господарський суд України в інформацій­ному листі «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини» від 22 квітня 2016 р. № 01-06/1444/16 виклав свою позицію, яка полягає в такому: слід застосовувати судові рішення та ухвали ЄСПЛ з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. При цьому юрисдикція ЄСПЛ поширюється виключно на факти, що були наявні після набуття чинності Конвенції щодо України. Як виняток із загального принципу дії Конвенції у часі (ratione temporis) Суд може взяти до уваги факти, що були до 11 вересня 1997 р. (див. рішення Суду у справі «Совтрансавто проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), no 48553/99, § 57-58, від 25.07.2002). Це насамперед стосу­ється скарг на недотримання розумної тривалості розгляду справ і стану розгляду справи на момент набуття чинності Конвенції стосов­но України [826].

Зазначимо, що еколого-правова спільнота звертає увагу на важ­ливе значення судових справ у галузі охорони навколишнього серед­овища й екологічних прав суб'єктів. Вбачається, що мета стратегіч­ної судової справи - досягнення системних змін у політичній, со­ціальній і правовій сферах на благо суспільства [997]. Безумовно, це стосується не лише рішень ЄСПЛ, а й національних судових інсти­туцій.

Як приклад обґрунтування (концепт) збалансованості екологічних інтересів можна навести практику ЄСПЛ по справах, пов’язаних із забрудненням навколишнього середовища, серед яких щодо шумово­го забруднення «Дубецька та інші проти України» (Dubetska v. Ukraine) (скарга № 30499/03). Заявники, спираючись на приписи ст. 8 Конвен­ції, скаржилися на те, що мали проблеми зі здоров’ям, оскільки їх оселям і навколишньому середовищу в цілому завдано серйозної шкоди у зв’язку з тим, що поряд з їх будинком розташовувалася пра­цююча вугільна шахта і фабрика. Суд встановив, що робота шахти і фабрики вплинула на стан здоров’я заявників і спричинила заподі­яння шкоди їх домівкам. У заявників не було коштів на те, щоб змі­нити місце проживання, оскільки вартість їх будинків різко впала через забруднення тієї зони, в якій вони розташовувалися. Влада знала про шкідливий вплив шахти і фабрики на навколишнє середови­ще, але не зробила кроків щодо переселення заявників, а також не подбала про те, щоб знизити рівень забруднення до прийнятного, що не завдавав би шкоди людям, які проживають поблизу промислових об’єктів. Отже, мало місце порушення ст. 8. З огляду на це Суд зобов’язав владу України вжити необхідних заходів, які дозволили б виправити ситуацію заявників [992]. У цілому заявники не змогли довести, що виробнича діяльність як шахти, так і фабрики порушила їх права тією мірою, яка призвела б до відповідальності держави за ст. 8 Конвенції. Оцінка Суду була викладена, посилаючись на свою судову практику, Суд зазначає, що ні стаття 8, ні будь-які інші поло­ження Конвенції не гарантують права на охорону природноого еко­логічного середовища як такого (див.: рішення у справі «Кіртатос проти Греції» (Kyrtatos v. Greece), заява № 41666/98, п. 52, ECHR 2003-VI). Також жодного питання не виникне, якщо оскаржувана шкода є незначною порівняно з небезпекою, яку вказані заявником дії становлять для навколишнього середовища. Однак може мати місце небезпідставна скарга за ст. 8 там, де екологічна небезпека до­сягає такого серйозного рівня, що призводить до суттєвого перешко­джання здатності заявника користуватися своїм житлом, мати при­ватне чи сімейне життя. Оцінка такого мінімального рівня є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність і трива­лість шкідливого впливу (фізичного чи психологічного) на здоров'я або якість життя особи (див. серед інших джерел рішення у справі «Фадеева проти Росії» (Fadeyeva v. Russia). Суд відзначив, що немає сумніву, що промислове забруднення може негативно позначитися на здоров'ї суспільства в цілому і погіршити якість життя особи, проте часто неможливо кількісно визначити його вплив у кожному окремо­му випадку. Що стосується, наприклад, погіршення здоров'я, то складно відрізнити вплив екологічних ризиків і вплив інших відпо­відних факторів, таких як вік, професія або спосіб життя. «Якість життя», у свою чергу, є суб'єктивною характеристикою, яку складно піддати точному визначенню (див. рішення у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» (Ledyayeva and Others v. Russia), заяви №№53157/99, 53247/99, 53695/00 та 56850/00, п. 90, від 26.10.2006 р.).

Беручи до уваги труднощі доведення, Суд головним чином роз­глядатиме висновки національних судів та інших компетентних орга­нів для встановлення фактичних обставин справи (див. рішення у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» (Buckley v. the United Kingdom) від 25.09.1996 р., Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, с. 1291-1293, пп. 74-77). Як базу для аналізу Суд може, наприклад, використовувати положення національного законодавства, що визна­чають небезпечні рівні забруднення (див. також рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), п. 87), й екологічні до­слідження, проведені компетентними органами (див. рішення у спра­ві «Ташкін та інші проти Туреччини» (Taskin and Others v. Turkey), пп. 113 і 120, № 46117/99, ECHR 2004-X). Особливу увагу Суд приді­лятиме окремим рішенням, винесеним органами влади щодо конкрет­ної ситуації заявника, таким як зобов'язання позбавити підприємство- забруднювача дозволу на виробничу діяльність (див. рішення у спра­ві «Ташкін та інші проти Туреччини» (Taskin and Others v. Turkey), п. 112) або відселити мешканця із забрудненої території (див. рішен­ня у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), п. 86). Однак Суд не може сліпо покладатися на рішення національних органів влади, особливо коли вони явно несумісні або суперечать одне одно­му. У такій ситуації Суд повинен оцінювати докази у їх цілісності (див. рішення у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» (Ledyayeva and Others v Russia), згадане вище, п. 90). Іншими джерелами доказів для роз­гляду на додаток до викладеного заявником перебігу подій будуть, наприклад, його медичні довідки (див. рішення щодо прийнятності у справі «Ларс та Астрід Фегерскьольд проти Швеції» (Lars and Astrid Fagerskiold v. Sweden), заява № 37664/04, від 26.02.2008 р.), а також відповідні звіти, заяви або дослідження, проведені приватними уста­новами (див. рішення у справі «Фадеева проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), п. 85) [992].

На окрему увагу заслуговує рішення ЄСПЛ у справі «Гримковська проти України» (заява № 38182/03). Справу розпочато за заявою, по­даною проти України до Суду на підставі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод громадянкою України Кларою Василівною Грищенко, яка 22 грудня 2003 р. повідомила Суд, що вона не мае наміру бути заявницею у цій справі, натомість виявила бажання представляти інтереси своєї дочки Наталії Миколаївни Гримковської (далі - заявниця), подавши підписану заявницею довіреність, видану на ім'я Клари Василівни Грищенко. Заявниця скаржилася, що, спря­мувавши магістральну дорогу М04 по її вулиці, яка не була пристосо­вана для цього, і не забезпечивши належний контроль за екологічним станом дороги й управління нею, органи влади м. Краснодон поруши­ли її право на користування своїм житлом, а також право на приватне й сімейне життя. Посилаючись у зв'язку з цим на ст. 8 Конвенції, за­явниця зазначила, що заява стосується інтересів всієї її сім'ї. Оцінка Суду: спираючись на свою усталену практику (див. рішення від 9 груд­ня 1994 р. у справі «Лопез Остра проти Іспанії», Series A, N 303-C; та від 10 грудня 2011 р. у справі «Дубецька та інші проти України», заява № 30499/03, п. 105-108), Суд повторює, що, якщо (як у цьому випад­ку) справа стосується екологічної небезпеки, небезпідставна скарга за ст. 8 може виникнути лише тоді, коли відповідна загроза сягає такого рівня, що призводить до значного погіршення здатності заявника ко­ристуватися своїм житлом, мати приватне й сімейне життя. Оцінка такого мінімального рівня є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність і тривалість шкідливого впливу та його фізичний і психологічний наслідок для здоров'я людини й якості її життя. Враховуючи наведені за справою факти, Суд визнав, що сукуп­ний вплив шуму, вібрації, забруднених повітря та ґрунту, спричинений магістральною дорогою М04, значною мірою не дав заявниці можли­вості користуватися правами, гарантованими ст. 8 Конвенції. Таким чином, ст. 8 підлягає застосуванню у цій справі. З огляду на це Суд розгляне у контексті принципів, викладених у його практиці (див. рі­шення у справі «Дубецька проти України», пп. 140-145), чи надав Уряд достатні докази, щоб виправдати ту ситуацію, за якої заявниця несла значний тягар від імені решти громади. У той же час Суд не вбачає доцільності перегляду рішення Уряду дозволити використання вулиці Ч. як транзитної дороги по суті, бо, розглядаючи процесуальний аспект відповідної політики, Суд не переконаний, що у справі було дотрима­но мінімальні гарантії, спрямовані на забезпечення справедливого балансу між інтересами заявниці й суспільства. Суд постановив, що: a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна спла­тити заявниці 10 000 євро (десять тисяч євро) відшкодування мораль­ної шкоди з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто, що мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу [990].

Наведемо ще один приклад. За заявою (№ 42488/02), яку 16 жовтня 2002 р. подав до Суду проти України, спираючись на положення ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), громадянин України п. Сергій Михайлович Дземюк (далі - заявник), було розпочато справу «Дземюк проти України». Заявник, ураховуючи приписи статей 6 і 8 Конвенції, скаржився на порушення його права на повагу до житла і приватного життя у зв'язку з обла­штуванням біля його помешкання кладовища і невиконання органами влади судового рішення, яким облаштування кладовища поблизу його будинку було заборонено. Зважаючи на зазначені по справі обставини, Суд робить висновок, що облаштування кладовища так близько від будинку заявника (38 м) і його використання разом з наступним впли­вом на довкілля і «якість життя» заявника досягло мінімального рівня, що вимагається ст. 8 Конвенції, і становило втручання у право заяв­ника на повагу до його житла, приватного і сімейного життя. Суд також вважає, що потенційно шкідливе втручання досягло достатньо­го рівня серйозності для застосування ст. 8 Конвенції. Оцінка Суду: хоча мета ст. 8 Конвенції головним чином полягає у захисті особи від свавільного втручання державних органів, вона може включати вжит­тя органами заходів для забезпечення поваги до приватного життя і житла (див., з подальшими посиланнями, рішення у справі «Морено Гомес проти Іспанії» (Moreno Gomez v. Spain), заява № 4143/02, п. 55, ECHR 2004-Х). Суд зазначає, що Уряд не оскаржував того, що кладо­вище було побудоване і використовувалося з порушенням національ­них норм (п. 85). Крім того, Суд вказує, що розміщення і використан­ня кладовища були незаконними у багатьох аспектах: екологічні норми порушено; висновки органів влади у сфері охорони довкілля проігноровано; рішення суду, які набрали законної сили і підлягали виконанню, не виконувалися, не вжито заходів у зв'язку із зумовле­ними забрудненням води загрозами здоров'ю і довкіллю (див. п. 91). Суд вважає, що мало місце втручання у право заявника на повагу до його житла, приватного і сімейного життя «згідно із законом» у розу­мінні ст. 8 Конвенції, а отже, у цій справі наявне порушення цього положення. З огляду на свої висновки щодо незаконності дій органів влади Суд вважає, що немає необхідності розглядати питання щодо решти аспектів стверджуваного порушення ст. 8 Конвенції. Як на­слідок, Суд постановив, що упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвен­ції, держава-відповідач має сплатити заявникові 6000 (шість ти­сяч) євро відшкодування моральної шкоди і додаткову суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здій­снення платежу [991].

Варто також згадати рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine) щодо оскарження мораторію на продаж землі [1189], в якому ЄСПЛ рекомендує вжити відповідних законодавчих або інших заходів для забезпечення спра­ведливого балансу між інтересами власників фермерських господарств і спільноти. Суд підкреслює, що рішення стосується загальної законо­давчої ситуації в Україні і не обмежується тільки заявниками. ЄСПЛ вважає, що чинний в Україні мораторій на продаж сільськогосподар­ської землі порушує ст. 1 Протоколу № 1 ЄКПЛ («захист власності»). Маємо відзначити, що Суд розробив процедуру роботи із заявами, які стосуються «системних проблем», що пов'язані з невідповідністю на­ціонального законодавства положенням Конвенції. Згідно з цією про­цедурою ЄСПЛ розглядає одну чи декілька аналогічних заяв, відкла­даючи вирішення інших подібних справ, і виносить рішення щодо «пілотної справи». Суд закликає державу-відповідача привести націо­нальне законодавство у відповідність до Конвенції і з цією метою ви­значає загальні заходи, яких слід вжити. Після цього будуть розгляда­тися інші подібні справи. За наведеною справою Суд наголошує, що його рішення не вимагає негайного впровадження ринку землі, держа­ва є вільною у виборі відповідних заходів, однак зазначено, що жодна країна, яка входить до Ради Європи, на має такої заборони.

Аналізуючи приписи основоположних нормативно-правових актів екологічного законодавства, зазначимо, що в них не використовуються правові категорії «публічний екологічний інтерес», «приватний еколо­гічний інтерес», але визначені загальні засади їх забезпечення. Вони розглядаються як принципи відповідних інститутів і підгалузей еко­логічного права, мета обмеження певних екологічних прав (при усу­ненні конфлікту між суб’єктами, екологічні права громадян обме­жуються національними інтересами, й не лише екологічними) тощо, головне - дотримання балансу відповідних економічних, екологічних, соціальних та інших інтересів, що, у свою чергу, неможливо без до­тримання балансу публічних і приватних інтересів. Слід також врахо­вувати, що досі низка природних ресурсів перебуває лише в державній власності, тобто діє домінанта публічного інтересу, але це не виключає задоволення особистих інтересів громадян, йдеться, наприклад, про задоволення життєво необхідних потреб і загальнонаціональних інте­ресів. Як слушно зауважила М. І. Васильєва, припустимою є презумп­ція пріоритетності публічного (державного або суспільного) екологіч­ного інтересу перед приватним неекологічним інтересом. При цьому пріоритет першого не повинен трактуватися й використовуватися ви­ключно в цілях, що завідомо суперечать свободі підприємницької ді­яльності і правовому режиму приватної власності [183, с. 7]. До цього можна додати й слова І. В. Венедиктової, що визнаний пріоритет пу­блічного інтересу відіграє «роль мембрани», крізь яку норми публіч­ного права дифундують у норми права приватного, і навпаки. Вчена зазначає, що приватний інтерес можна використовувати як один із критеріїв віднесення правовідношення до сфери приватного або пу­блічного права [198, с. 119]. Визнання домінування (пріоритетності) пу­блічних екологічних інтересів вимагає оновлених методологічних, доктринальних підходів до їх інституціоналізації, встановлення їх ефективного балансу.

У сучасному суспільстві, яке не існує поза межами державності, інтереси, пріоритетні для держави, й інтереси, які є важливі для сус­пільства (передусім екологічні), тісно пов’язані й переплітаються, але вони не є тотожними. У свою чергу, екологічні інтереси окремої лю­дини як члена суспільства (приватні) підлягають правовій охороні (законодавчо врегульованій і легітимній), враховуючи публічний інте­рес. Спираючись на це (на такий ланцюг у взаємодії і пріоритетності), ціннісним орієнтиром при визнанні життєво важливих для їх життєді­яльності й добробуту інтересів людини, суспільства й держави, а також доцільності їх подальшого законодавчого опосередкування (легалізації, юридизації) за наявності суспільної необхідності й обумовленості буде виступати природне право.

Як справедливо наголошує Н. Л. Улаєва, відбиття інтересу в праві необхідно розглядати у двох аспектах, як: 1) передумову, фактор, що впливає на волю законодавця; 2) мету, до досягнення якої завдяки ви­користанню правових норм прагнуть суб'єкти права [1059, с. 9]. Крім того, гармонія взаємовідносин людини і природи має бути віднесена до визначальних правових начал, векторів правового розвитку суспіль­ства тому, що екологічність - невід'ємна властивість права. Виходячи з цього вважаємо, що вирішальним чинником для систематизації еко­логічного законодавства має стати дотримання балансу публічних і приватних екологічних інтересів на стадії законотворення, а в основі має бути справедливість, верховенство права та інші демократичні цінності суспільства.

Прикладом забезпечення національних екологічних інтересів при законотворенні можна вважати прийняття Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо збереження українських лісів та запобігання незаконному вивезенню необроблених лісоматеріалів» від 6 вересня 2018 р. № 2531-VIII [790]. Безумовно, зазначений Закон - яскравий приклад намагання дотриман­ня балансу екологічних й економічних, зовнішніх і внутрішніх інте­ресів.

Зауважимо, що забезпечення, захист екологічних інтересів відбува­ється й завдяки вжиттю спеціальних економічних та інших обме­жувальних заходів (далі - санкцій). Наприклад, санкції можуть засто­совуватися з боку України щодо іноземної держави, іноземної юридич­ної особи, юридичної особи, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб'єктів, які провадять терористичну діяльність. У разі усвідомлення потреби в невідкладному й ефективному реагуван­ні на наявні й потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, заподіяння шкоди життю й здоров'ю насе­лення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізич­них і юридичних осіб, завдання майнових втрат і створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінної реалізації громадянами України належних їм прав і свобод прийнято Закон України «Про санк­ції» [863]. В еколого-правовій сфері видами санкцій є: анулювання або зупинення ліцензій та інших дозволів, одержання (наявність) яких є умовою для проведення певного виду діяльності, зокрема, анулюван­ня чи зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами; заборона участі у приватизації, оренді державного майна резидентами іноземної держави й особами, які прямо чи опосередковано контролю­ються резидентами іноземної держави або діють в їх інтересах; при­пинення дії міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких нада­на Верховною Радою України тощо [863].

Зауважимо, що всі екологічні інтереси не можуть входити до сфе­ри законодавчого закріплення, мають бути чітко визначені критерії, соціальна необхідність для легалізації певних інтересів, бо право - це лише одна із форм існування інтересу. Головна мета галузевого право­вого регулювання - забезпечення екологічних інтересів суспільства - може бути досягнута лише по мірі формування системи поглядів про домінування екологічних начал у праві в цілому, тобто впровадження екологічного імперативу на рівень базових правових цінностей. Ви­рішальним фактором такої екологізації права є утвердження в суспіль­стві екологічного світогляду й екологічної правосвідомості [183, с. 8]. Як наголошує М. І. Васильєва, екологічність - така сама невід’ємна властивість права, як і справедливість. Природно, що лише при еколо- гізації права можна стверджувати про існування екологічної функції [183, с. 35]. Вважаємо, що має йтися про екологічну функцію не лише права, а й держави та політики.

Майже всі науковці при дослідженні інтересів як правового явища спираються на рішення КСУ від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 у спра­ві за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) [928], відповідно до якого інтерес розглядається в широкому й вузькому розумінні. Прикладом застосування поняття «інтерес» у широкому сенсі є Конституція України, статті 18, 32, 34, 35, 36, 39, 41, 44, 79, 89, 104, 121, 127, 140 якої закріплюють національ­ні інтереси, інтереси національної безпеки, економічного добробуту, територіальної цілісності, громадського порядку, здоров’я й мораль­ності населення, політичні, економічні, соціальні, культурні інтереси, інтереси суспільства, усіх співвітчизників, окремого громадянина, держави, спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст тощо. Вказуючи на наявність таких інтересів, Конституція України підкреслює необхідність їх забезпечення (ст. 18), задоволення (ст. 36) чи захисту (статті 44, 127). Зміст інтересів у широкому розумінні Консти­туція України не розкриває (підп. 3.2 рішення КСУ).

У цьому рішенні КСУ, а саме в підп. 3.3, здійснена інтерпретація поняття «інтерес» у вузькому розумінні, оскільки у клопотанні народ­них депутатів України йдеться про цей різновид інтересу у словоспо­лученні «охоронюваний законом інтерес», тобто інтерес, який, на відміну від інтересу в широкому розумінні, перебуває виключно в ло­гічно-смисловому зв'язку із суб'єктивними правами, але прямо ними не опосередковується, тобто виходить за межі останніх. Так, відповід­но до п. 1 резолютивної частини рішення КСУ поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в законах України, треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або немате­ріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим за- гальноправовим засадам [928].

Варто додати, що важливе значення для подальшого розвитку право­вої науки, еколого-правової доктрини мають висновки, наведені в рішен­ні КСУ, що, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 8 Конституції України охороню- ваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справед­ливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. «Одним з виявів верховенства права, - підкреслюється у підп. 4.1 рішення КСУ у справі про призна­чення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зу­мовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справед­ливості, ідеї права, яка значною мірою відображена в Конституції Укра­їни. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із зако­ном, який іноді може бути й несправедливим... Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права.» (підп. 3.4 рішення КСУ у справі про охоронюваний законом інтерес). Більше того, види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно- смисловому зв'язку з поняттям «право», як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.

Зазначимо, що в рішенні КСУ, яке розглядається, наголошено, що у випадках, коли інтерес не підлягає охороні ані законом, ані правом, законодавець завжди прямо про це зазначає. Зауважимо, що аналіз ви­користання категорії «інтерес» у законодавстві був наведений вище, але його не можна назвати ґрунтовним, на відміну від практики його застосування в ЦК України. Так, у рішенні КСУ поняття «інтерес» згадується в контексті того, що він може суперечити загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15), інтересам інших (ст. 64). Крім того, мають місце його фіксації як такого, що не суперечить закону (ст. 980), чим підкреслюється, що у тих чи інших правовідносинах, з одного боку, існують інтереси, які не підлягають охороні законом, оскільки вони йому суперечать, а з другого - може виникнути конфлікт інте­ресів. Частина 3 ст. 16 зазначеного Кодексу застерігає, що суд може відмовити у захисті інтересів особи, якщо при задоволенні останніх вона не утримується від дій, які могли б порушувати права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, має намір завдати шкоди іншій особі або зловживати правом в інших формах, не додер­жується моральних засад суспільства, неправомірно обмежує конку­ренцію, вдається до недобросовісної конкуренції, зловживає моно­польним становищем на ринку. ЦК України (ч. 2 ст. 16) встановлює способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове ви­конання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення пра- вовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; ви­знання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місце-

вого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Цей перелік не є вичерпним, оскільки зазначена стаття вміщує ще й припис про те, що «суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом». Отже, інтерес може бути як охоронюваним законом, правоохоронюваним, законним, так і неза­конним, тобто таким, що не захищається ні законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спрямований на утиск прав і свобод інших фізичних і юридич­них осіб, обмежує захищені Конституцією й законами України інтер­еси суспільства, держави чи «всіх співвітчизників» або не відповідає Конституції чи законам України, загальновизнаним принципам права.

Наголос на «охоронюваності законом» чи законності того чи іншо­го інтересу законодавець робить не завжди з огляду на те, що згадувані в законах інтереси не суперечать Конституції України або випливають з її змісту. Такий акцент, про що насамперед свідчать ЦПК України, Кримінальний процесуальний кодекс України, ГПК України, має місце лише у разі, коли не виключена можливість шляхом зловживання інтер­есами, прагненнями, використовуючи ті чи інші юридичні норми, за­безпечити реалізацію незаконних інтересів. Саме на запобігання таким можливостям спрямоване положення ст. 4 ЦПК України: заінтересова­на особа має право звертатися до суду за захистом не будь-якого, а ви­ключно охоронюваного законом інтересу, законного інтересу (підп. 3.5 рішення КСУ у справі про охоронюваний законом інтерес) [928].

Таким чинам, у національному законодавстві не наводиться кон­кретного трактування поняття «інтерес». Тлумачення терміна «націо­нальний інтерес» надається лише в Законі України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 р. № 2469-VII [833], а до цього було закріплене в Законі України «Про основи національної безпеки України», що втратив чинність. У рішенні КСУ у справі про охороню- ваний законом інтерес здійснено інтерпретацію поняття «інтерес» у вузькому й широкому розумінні цього слова.

3.5.3.