Верховенство права як провідний принцип природно-правової доктрини, екологічного права і законодавства

Варто звернути увагу на особливості цього принципу в контексті ст. 8 Конституції України. Принцип верховенства права - результат багатовікової боротьби за визнання та можливість реалізації природних прав людини, протистояння особистості свавіллю з боку держави. У ньому, з одного боку, втілена ідея прогресивного розвитку, внутріш­нього вдосконалення права, вияву і реалізації в правових інститутах гуманістичних, загальнолюдських основ та цінностей, з другого - ідея піднесення права, правової форми комунікації над політичною та ін­шими формами соціальної взаємодії. З точки зору своєї внутрішньої зрілості, досягнутого розвитку право має бути гідним верховенства стосовно інших форм соціальної комунікації [765, с. 105].

Доцільно погодитися із твердженням М. В. Цвіка, що зміст верхо­венства права визначається через проголошення його першості перед державою [1091, с.

Фундаментальною працею в цій сфері є монографія С. П. Голова­того [264]. Учений зазначає, що «якщо йдеться про монографії вітчиз­няних авторів, то означена тема представлена хіба що невеликими підрозділами лише у двох монографіях, та й то присвячених дещо іншій тематиці: у праці А. Зайця [355], де досліджено поняття “правова дер­жава”, та у працях С. В. Шевчука [1114; 1117], де вивчено питання конституційної юриспруденції. Попри те, що поняття “верховенство права” винесене в заголовок монографії А. О. Селіванова¹, у ній вза­галі не йдеться про верховенство права чи бодай про котрийсь із його аспектів» [265, с. 4].

За останні десять років актуальність питання верховенства права зростає, а особливо в умовах євроінтеграційних процесів, і не втрачає свого значення. З'явилося багато наукових праць, проведено чимало «круглих столів», науково-практичних семінарів і конференцій різних рівнів, присвячених саме цій проблемі. На жаль, дискусії ще тривають, а отже, про «крапку» в цьому питанні говорити ще зарано.

Повернемося до монографічного дослідження (2006) С.

Науковцем досліджено верховенство права як ідею. Дослідник по­ставив завдання розкрити джерела такої ідеї (ідей), сутність і еволюцію, виявити ті чинники, які уможливили перетворення цієї ідеї на доктри- ^[47] ну. Розглядаючи верховенство права як доктрину (курсив наш. - Г. А.), учений своїм завданням обрав з’ясування головних концептуальних компонентів, а також інших елементів, які, власне, й наповнюють змістом уже сам юридичний принцип верховенства права. Водночас завдання полягало і в проведенні порівняльного аналізу доктрини верховенства права з іншими схожими за змістом чи спрямованістю, тобто спорідненими доктринами (концепціями), такими, наприклад, як Rechtsstaat, Etat de droit, правовое государство / правна держава (курсив наш.

Цілком підтримуємо висновки науковця, що: а) слід виходити саме з того, що доктрини мислителів доби Просвітництва (Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск’є) у поєднанні з працями послідовників учення про природне право й природні права (Г. Гроція, Т Пейна, Д. Ді- дро, С. Пуфендорфа) заклали основи теорії політичного лібералізму й класичної доктрини верховенства права; б) головною перешкодою для осягнення сутності верховенства права як явища в усіх його виявах є сприйняття його лише через доктрину «юридичного позитивізму», який сам по собі є відображенням і застосуванням уже минулої (з по­гляду сучасних потреб українського суспільства) наукової - і філософ­ської, і юридичної - парадигми; в) лише доктрина верховенства права, вибудувана на доктрині природного права, дає можливість не тільки збагнути саму її сутність відповідно до традицій тих юридичних куль­тур, у межах яких вона виникла, розвивалася й удосконалюється нині, а й опанувати всі механізми практичного застосування сформованого саме на такій доктринальній основі юридичного принципу і запустити їх у дію, що, врешті-решт, дає змогу досягти практичного втілення цього принципу в життя, тобто досягти того, на що, власне, й скерована фор­мула ч. 1 ст. 8 Конституції України - «в Україні визнається і діє принцип верховенства права»; г) основоположний юридичний принцип, що випливає з цієї доктрини, - принцип верховенства права - має бути покладений і в основу тлумачення новітнього українського конститу­ційного правопорядку, де наріжним каменем має бути ідея, що природні права людини - це, власне, і є те підґрунтя, на якому вибудувано всі принципи української Конституції; д) поняття «верховенство права», сформульоване професором Оксфордського університету А.

У свою чергу, С. П. Погребняк виокремлює два аспекти змісту принципу «верховенство права» - формальний і матеріальний (орга­нічний). З формальної точки зору верховенство права полягає в тому, що в суспільстві повинні існувати правові норми, яких дотримуються всі суб'єкти, у тому числі й держава. У цьому випадку, на переконання науковця, право обмежує державу самим фактом існування форм і про­цедур. У той же час індивід знає, як йому поводитися та якої поведін­ки він може очікувати від інших суб'єктів. При цьому формальний аспект верховенства права передбачає такі вимоги: 1) у суспільстві повинна існувати система права як сукупність норм (правил, установ­лених для нескінченної кількості випадків певного виду і невідомої кількості осіб певної категорії); 2) ці норми мають бути зрозумілими (чіткими, ясними і несуперечливими). Наведена вимога стосується не лише окремих правових норм; вона обумовлює стандарти щодо прозорості (транспарентності всього правового порядку); 3) ці норми права повинні бути доступними (тобто оприлюдненими) і, звісно, не мати зворотної дії; 4) право має бути розумно стабільним, а право- творчість - послідовною; 5) треба, щоб існувала усталена практика реалізації норм права, яка підтримується гарантією їх однакового за­стосування [728].

Підсумовуючи, додамо, що у правовій літературі до поняття «пра­во» включаються не тільки вся система або сукупність законів, а й правовідносини (С. Ф. Кечекьян та ін.) і правосвідомість (Я. Ф. Мико- ленко). Питанням поняття, змісту, сутності принципу, співвідношення верховенства права і верховенства закону в українській правовій літе­ратурі присвячено безліч робіт, хоча єдиного підходу до розуміння цього принципу досі немає. У зарубіжній, у тому числі й на постра­дянському просторі, юридичній літературі досліджувана проблемати­ка також цікавила фахівців [636]¹.

Не залишився без уваги цей аспект і в науці екологічного права [43; 225; 239; 678, c. 141-159; 723; 1039; 1040]. Як вважає А. П. Гетьман, принцип верховенства права в системі регулювання екологічних сус­пільних відносин відображений не лише в інституті екологічних прав людини і громадянина (право на безпечне для життя і здоров'я довкіл­ля, право на отримання екологічної інформації, право на відшкодуван- ^{[48] [49] ня завданої порушенням екологічного законодавства шкоди, право на судовий захист тощо), а й в інших інститутах екологічного права, як-от: право власності на природні ресурси; право природокористування; правові засади управління природокористуванням й охороною довкіл­ля; економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища і природокористування; юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства; правове забезпечення еколо­гічної безпеки; правовий режим екологічно вражених територій і зон надзвичайних екологічних ситуацій; правове регулювання поводження з відходами; правові основи біологічного різноманіття; правові засади попередження зміни клімату та ін. [239, с. 46; 225, с. 4]. Науковець, підсумовуючи, вказує, що ідея верховенства права поступово проникає в матерію екологічного законодавства, створюючи необхідні умови для консолідації в регулюванні екологічних суспільних відносин, що відо­бражено в Конституції України, законодавчих актах екологічного спрямування і міжнародно-правових угодах. Крім того, верховенство права А. П. Гетьман розглядає як той «ланцюжок», який дає змогу легко й безпомилково провести реформу національного екологічного правопорядку векторного спрямування ще починаючи з оголошення України як «суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, право­вої та екологічної держави», що стане інноваційною моделлю її сус­пільного та державного розвитку [239, с. 56; 231, с. 417]. Додамо, на­ведений принцип сприятиме реформуванню екологічного законодав­ства в умовах євроінтеграційних процесів.}

Зупинимося ще на одному питанні. У сучасному законодавстві пра­во і закон не ототожнюються, тому і виникає низка дискусійних положень щодо застосування цього принципу в правотворчій, правозастосовній діяльності у сфері екологічних відносин, а також при реалізації при­родних прав з урахуванням взаємодії та єдності концепцій позитивного і природного права. В умовах сьогодення при подальшій систематизації екологічного законодавства доцільно вести мову про принцип верхо­венства права, а в перспективі варто закріпити його в ЕК України.

Як уже наголошувалося, на цей час склалося декілька підходів до розуміння принципу «верховенство права», що зумовлено об’єктивними факторами і необхідністю приведення у відповідність до міжнародних стандартів системи українського законодавства, у тому числі й еколо­гічного [573], проведенням судової реформи і реформи влади тощо. Існування цього принципу більш характерне для англосаксонської правової системи, в якій за багато років виробився понятійний і кате­горіальний апарати, засновані на природному праві, де мають місце судові прецеденти.

Так, провідними концепціями щодо розуміння досліджуваного принципу є такі. По-перше, певне співвідношення права і держави, її інститутів - органів державної влади, посадових осіб. У цьому випад­ку йдеться про певну підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет перед ними, який повинен виявлятися і при співвід­ношенні його з іншими сферами суспільного життя - економікою, політикою, ідеологією та соціальними нормами [461].

Доречною є оцінка П. М. Рабіновича, який розуміє цей принцип як панування права в суспільстві, як його визначну роль у відносинах між усіма учасниками суспільного життя. Учений додає, що принцип вер­ховенства права має самостійний характер лише у випадку, коли саме право інтерпретується як явище, яке з’являється та існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів. Слід за­уважити, що право як «феномен недержавного походження» визна­чається ним як «можливості суб’єктів суспільного життя, які необхід­ні для їх існування і розвитку, об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем економіки та культури суспільства і мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб’єктів» [884, с. 30].

Варто вказати, що дане сприйняття має низку напрямів, його при­хильники, намагаючись конкретизувати цей принцип, вводять ряд нових його компонентів, елементів і складових. Наприклад, А. П. Заєць конкретизує складові принципу верховенства права таким чином: «принцип мінімальної достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права; принцип зв’язаності держави пра­вами і свободами громадян; позапартійності права, його відносної самостійності щодо політичних сил; верховенство Конституції та за­конів України» [355, с. 3-4].

З нашої точки зору, до змісту принципу верховенства права недо­цільно включати вищеперераховані «складові», оскільки вони є само­стійними за своїм змістом. До речі, вони самостійно існували й до проголошення в Україні конституційного принципу верховенства права, про що свідчить історія права.

По-друге, деякі науковці під верховенством права розуміють перш за все пріоритет Конституції та законів України над іншими норматив­ними актами, тобто фактично верховенство закону.

Як справедливо наголошує Ю. С. Шемшученко, принцип верхо­венства права за своєю суттю є принципом природного права як су­купності ідеальних і справедливих понять про право, тоді як у держа­ві реально діє не ідеальне, а позитивне право, виражене в законах та інших нормативних актах. Виходячи з цього, не абстрактна і розмита категорія права, а саме закон є головною точкою відліку для встанов­лення правопорядку в країні. Таким чином, принцип верховенства права розглядається як «певна правова ідея, яка не може здійснювати реального впливу на регулювання суспільних відносин» та створення «розумної правової системи управління в суспільстві» [1120, с. 76].

Прихильником такої позиції є В. М. Шаповал, який вважає, що «нерідко саме сприйняття таких ідей, як верховенство права, означає спробу нав'язати допозитивність (конструкцію примату права над державою) чи надпозитивність (юснатуралізм) права, роз'єднання змісту і форми права, протиставлення права закону. Цим принижуєть­ся або навіть ігнорується роль вищої юридичної сили закону як першої за ієрархією “підконституційної” форми права» [1105, с. 5].

Наведені точки зору є спірними й суперечливими. Ототожнення верховенства права і верховенства закону неможливе в сучасних умовах. Зазначимо, що право і закон - категорії однопорядкові, від­різняються лише юридичною силою. Проте таке співвідношення права і закону - «вчорашній день» [218, с. 27]. Закон, а також інші нормативні акти - це форми права, а право - зміст, котрим дана пра­вова форма наповнюється. С. С. Алексєєв неодноразово підкреслю­вав, що право - це явище складне, різнобічне, а також воно є філо­софсько-правовою категорією [9, с. 126]. Додамо, що верховенство закону слід розглядати у двох аспектах: вузькому (характерному для радянського правознавства, тобто як акта парламенту) і широкому (як верховенства всіх нормативних актів)¹. Крім того, Конституцією ^[50] проголошений принцип верховенства права, а не закону, виходячи з цього немає підстав для їх ототожнення¹. Принцип верховенства права буде мати сенс лише в тому разі, коли право буде розглядатися не тільки як сукупність норм, установлених державою.

По-третє, із точки зору автора, найбільш прийнятним вважається тлумачення цього принципу як пріоритету прав, а особливо невід’ємних прав і свобод людини. Таким чином, верховенство права розглядаєть­ся як панування прав і свобод людини. Додамо, що, крім автора цієї монографії, на зв’язок правових категорій «природні права» та «верхо­венство права» звертали увагу багато екологів-правознавців. Напри­клад, О. М. Ткаченко доводила це з точки зору екологічного права, тобто системи загальнообов’язкових правил поведінки, спрямованих на врегулювання відносин, пов’язаних із використанням, відтворенням, охороною й захистом природних ресурсів і навколишнього природно­го середовища в цілому. На переконання науковця, принцип верховен­ства права полягає в пріоритеті первинних еколого-правових ідей, втілених у принципах екологічного права. Стосовно суб’єктивного екологічного права, тобто закріпленої в юридичних нормах екологіч­ного законодавства можливості певної поведінки особи, спрямованої на реалізацію екологічних прав людини, принцип верховенства права можна розглядати як панування первинних еколого-правових ідей, втілених у природних (невід’ємних) екологічних правах людини [1040].

Проте важливість принципу верховенства права підтверджується закріпленням не лише в Конституції, а й у процесуальних кодексах, як-от: ГПК України (статті 2, 11, 236), ЦПК України (статті 2, 10, 263), КАС України (статті 2, 6, 242) [788], а також застосуванням на практи­ці при розгляді екологічних спорів. Із позиції судової практики заслу­говують на увагу справи, які розглядалися протягом останнього часу. Наприклад, справа № 127/15489/17, провадження № 2/127/4692/17 рі­шення Вінницького міського суду Вінницької області. Особа-1 зверну­лася до суду із позовом до Особа-3, у якому просила зобов’язати від­повідача усунути перешкоди в користуванні ставком, який знаходиться по вул. Маяковського у м. Вінниця, шляхом демонтажу огорожі, воріт і надання вільного доступу до ставка. Як установлено судом, відповідач уже з 1994 р. мав в оренді земельну ділянку, а з 1996 р. вона була оформ- ^[51] лена в його приватну власність. Після появи кадастрових планів цього району межі земельної ділянки були винесені на місцевість.

Згідно із ст. 328 ЦК України право власності набувається на під­ставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Воно вважа­ється набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Особа-1 у позовній заяві фактично просить зобов’язати відповіда­ча надати вільний доступ до земельної ділянки (кадастровий номер 0510100000:03:054:0028), на якій знаходиться ставок і яка перебуває у приватній власності Особа-3. Така мета пред’явленого позову є не­прийнятною, оскільки спрямована не на захист порушеного права, а на обмеження права приватної власності Особа-3. Вирішуючи спір між сторонами, суд виходить із принципу верховенства права з урахуванням практики ЄСПЛ (курсив наш. - Г. А.). Так, рішенням ЄСПЛ у справі «Маркс проти Бельгії» від 13 червня 1979 р. у п. 63 стосовно статті першої Протоколу першого ЄКПЛ зафіксовано, що, визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, стат­тя перша за своєю суттю є гарантом права власності (курсив наш. - Г. А.). ЄСПЛ постійно вказує на потребу дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства і необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (курсив наш. - Г. А.) (напри­клад, рішення у справах «Новоселецький проти України» від 11 берез­ня 2003 р., «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 р.). Необхід­ність забезпечення такої рівноваги відображена в структурі ст. 1 ЄКПЛ. Зокрема необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між вжитими заходами і переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Особа може бути позбавлена власності лише в інтересах суспіль­ства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами між­народного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлен­ня особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Суд, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окре­мо, а також достатність і взаємний зв’язок у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному й безпосередньому дослідженні наявних у справі до­казів, робить висновок, що позовні вимоги Особа-1 до Особа-3 про усунення перешкод у користуванні ставком не знайшли своє під­твердження в судовому засіданні, а тому позов не підлягає задово­ленню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 13 Конституції України, статтями 321, 324, 328 ЦК України, статтями 10, 57, 60, 88, 158, 208, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд вирішив: у задоволенні позову Особа-1 до Особа-3 про зобов’язання до вчинення дій відмовити [921].

Спираючись на наведене, можемо констатувати, що принцип верхо­венства права - принцип головним чином природного права як сукуп­ності ідеальних і справедливих понять про право, тобто саме по собі право закладене в людській природі, у його волі, а тому право - це не акти, які регулюють правила (норми) поведінки, воно виявляється в іс­нуючих суспільних відносинах, у тому числі й екологічних. Однак зауважимо, що, аналізуючи цю точку зору, також слід виходити із ро­зуміння права в широкому сенсі, тобто як міри свободи кожного інди­віда, вищої соціальної цінності, справедливості. З огляду на це при­роду «верховенства права» можна визначити як пріоритет найвищих загальнолюдських цінностей у всіх сферах, у тому числі й законодавчій. За такого підходу вважається, що принцип верховенства права буде включати як елемент принцип верховенства закону. При цьому закон має бути правовим, відображати вимоги природно-правової доктрини, відповідати міжнародним правовим стандартам і принципам у сфері прав і свобод людей.

Отже, принцип верховенства права в екологічному праві можна розглядати як превалювання основних еколого-правових ідей, на осно­ві яких гармонійно взаємодіють суспільство й природа з урахуванням усіх принципів, як правових, так і інших. Подальше вивчення принци­пу верховенства права в екологічному праві доцільне, оскільки існує ціла низка прогалин у регулюванні екологічних правовідносин, які неможливо усунути за допомогою аналогії закону чи права, але яких на практиці можна уникнути шляхом прямого застосування цього принципу.

Одночасно з проаналізованим принципом існують й інші, які по­требують не менш ретельного наукового дослідження, як-от: відповід­ність природних прав актуальним екологічним проблемам (передбачає включення до змісту природних прав комплексу знань про навколиш­нє природне середовище, розгляд екологічних кризових явищ на гло­бальному, національному, регіональному, місцевому рівнях, забезпе­чення сприятливих умов для існування суб’єктів); прогностичність (включає не тільки можливі етапи становлення й обсяг природних екологічних прав, можливості їх реалізації, а й відповідність їх рівня екологічної культури особистості та ін.).

2.2.3.