1.1. Поняття і юридична природа майнової відповідальності за порушення лісового законодавства
Відповідальність за заподіяння шкоди внаслідок порушення законодавства про використання і охорону природних об’єктів – це складова частина інституту юридичної відповідальності в цілому.
Тому загальні положення про поняття та підстави відповідальності є відправними і при дослідженні цього виду відповідальності [84][1].В юридичній науці питання юридичної відповідальності вважаються одними з найбільш дискусійних. Широкий спектр думок висловлено як з проблеми в цілому, так і щодо окремих її аспектів. Як зазначає А.О. Красавчиков, “немає жодного кардинального питання в проблемі відповідальності, щодо якого думка дослідників зводилася б до одного логічного знаменника… Більше того, сама категорія відповідальності настільки “заінтерпретована”, що доводиться, на жаль, констатувати знецінення цього наукового поняття [88][2]”.
При аналізі майнової відповідальності за порушення лісового законодавства можна виділити кілька рівнів дослідження проблеми: по-перше, розгляд соціальної відповідальності як найбільш широкої категорії; по-друге, – юридичної відповідальності в рамках загальної теорії права; по-третє, – майнової відповідальності взагалі і за порушення природоохоронного законодавства зокрема; і, нарешті, по-четверте, дослідження власне особливостей майнової відповідальності за лісопорушення. При цьому в рамках четвертого рівня можуть досліджуватися також окремі різновиди відповідальності, пов`язані з окремими видами порушень лісового законодавства.
В юридичній літературі існує позиція, згідно з якою виділяються два аспекти юридичної відповідальності: позитивна (перспективна) та негативна (ретроспективна) відповідальність. Ідея позитивної юридичної відповідальності з`явилася, головним чином, завдяки аналогіям, проведеним з концепціями відповідальності, розробленими філософією та деякими іншими суспільними науками.
В цьому аспекті відповідальність виступає як усвідомлення особистістю своїх обов`язків перед суспільством, зумовлених включенням її у соціальні зв`язки, певний внутрішній стан індивіда, його ставлення до своєї поведінки в сучасному та майбутньому [87][3]. Відповідальність у негативному аспекті – це відповідальність за минулу поведінку, за невиконання обов`язку. Вона настає лише у випадку відхилення від норми і передбачає покарання за це. Таким чином, чим вище рівень позитивної відповідальності, тим рідше виникає необхідність застосовувати негативну відповідальність.Таке двохаспектне розуміння юридичної відповідальності має як прихильників, так і противників. Звичайно, не можна заперечувати роль усвідомлення своїх обов`язків перед суспільством у формуванні юридично значущої поведінки суб`єкта. Не викликає сумнівів важливість розуміння гостроти екологічних проблем у сучасному світі, відчуття особистої причетності кожного свідомого члена суспільства до справи охорони природи та забезпечення раціонального природокористування, нарешті, відповідальності перед майбутніми поколіннями за стан довкілля. Ці та інші елементи позитивної екологічної відповідальності можуть зумовлювати виконання екологічних приписів, ефективне функціонування еколого-правових норм при регулюванні відносин, що виникають з приводу використання і охорони навколишнього природного середовища. Однак не можна заперечувати, що правомірна поведінка може і не бути пов`язана зі свідомим, добросовісним виконанням правових норм. Більше того, ч. 2 ст. 68 Конституції України [77][4] закріплює положення про те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, тобто її настання не залежить від усвідомлення чи неусвідомлення суб`єктом змісту правових норм. Тому слід приєднатися до тих авторів, котрі вважають, що позитивна екологічна відповідальність несе, перш за все, моральне навантаження, спирається на механізм моральної регуляції екологічно значущої поведінки [112][5].
Цілком можливо розглядати два аспекти соціальної відповідальності або, що, як уявляється, більше узгоджується з теорією соціального контролю, два її структурні елементи: позитивний (пов`язаний з внутрішньою саморегуляцією діяльності суб`єкта) та негативний (що реалізується у зовнішніх формах контролю, у покладенні відповідальності за результати діяльності) [158][6]. Проте не варто автоматично переносити філософські та соціологічні категорії в сферу юриспруденції, керуючись лише зовнішньою схожістю термінів. Це, як справедливо зазначається деякими дослідниками, призводить до змішування, ототожнення понять обов’язку і відповідальності, правомірної поведінки і відповідальної, до абсурдних за своєю сутністю тверджень, що всі особи несуть юридичну відповідальність (зокрема і кримінальну) незалежно від того, вчиняють вони протиправні діяння чи ні [115][7].
Отже, здається раціональнішим розглядати юридичну відповідальність як різновид ретроспективної соціальної відповідальності, що настає лише за вчинене у минулому протиправне діяння.
Оскільки майнова відповідальність за порушення лісового законодавства, як вже зазначалося, є частиною комплексного інституту юридичної відповідальності, то їй притаманні риси відповідальності взагалі, а також особливості, зумовлені сферою її реалізації.
Єдиної думки з приводу поняття юридичної відповідальності, його обсягу у правовій науці сьогодні не існує. Деякі автори визначають юридичну відповідальність як один з різновидів санкцій, що застосовуються на підставі закону до особи, котра допустила порушення норм права [161][8]. Інші, розглядаючи юридичну відповідальність як особливе охоронне правовідношення, розуміють під нею не саму санкцію в статиці, а процес її реалізації, застосування санкцій до осіб, що порушили норму права [181][9].
Звідси найбільш поширеними в юридичній літературі є два варіанти трактування юридичної відповідальності: як встановленої державою міри примусу за вчинене правопорушення [41][10] або як застосування до винної особи заходів державного примусу за вчинене правопорушення [3][11].
В рамках останнього підходу іноді наголошується на недопустимості відриву відповідальності від процесуальних форм її здійснення. Так, О.Е. Лейст визначає юридичну відповідальність як застосування до особи, що вчинила правопорушення, заходів державного примусу, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку [115][12].Думається, що розглядати юридичну відповідальність лише як санкцію або передбачену санкцією міру державного примусу поза межами правовідносин неможливо. Саме по собі існування санкції правової норми ще не означає настання юридичної відповідальності у випадку, коли ця норма порушена. Відповідальність починається тоді, коли виникають певні суспільні відносини між правопорушником та суб`єктами, уповноваженими реагувати на факт правопорушення, коли починають реалізуватися права і обов`язки учасників цих відносин. У зв’язку з цим слід погодитися з дослідниками, які вважають за доцільне виділяти два аспекти юридичної відповідальності – активний і пасивний. Активний передбачає реалізацію відповідальності, застосування її на суб’єктивному рівні. Під пасивною ж відповідальністю слід розуміти юридичну відповідальність до будь-якої стадії правозастосування, тобто відповідальність як правовий інститут, як об’єктивне закріплення її у правових нормах без конкретного зв’язку з суб’єктом, до якого вона застосовується, та з суб’єктом, яким вона застосовується [173][13].
Деякі автори акцентують на тому, що юридична відповідальність розкривається, насамперед, через специфічний обов`язок, який настає для правопорушника. Так, В.В. Лазарєв зазначає: “юридична відповідальність – це передбачений правовими нормами обов`язок суб`єкта перетерплювати несприятливі для нього наслідки правопорушення” [145][14]. За визначенням С.М. Братуся “юридична відповідальність – це виконання обов`язку на підставі державного або прирівняного до нього громадського примусу” [29][15].
Зазначений обов`язок теж трактується неоднаково. С.М. Братусь вважає, що заходами юридичної відповідальності слід вважати не тільки додаткові зобов`язання, але і державний примус до виконання зобов`язання, котре існувало раніше і не було добровільно виконане [29][16]. Аналогічну позицію обстоюють також І.С. Самощенко та М.Х. Фарукшин [152][17].Інші дослідники визнають відповідальністю лише покладення на правопорушника нового, додаткового обов`язку, не відносячи до заходів відповідальності примусове виконання обов`язку, раніше не виконаного добровільно [71][18]. Вочевидь, найбільш точно показує співвідношення примусового виконання обов`язку і юридичної відповідальності наступна цитата: “Якщо порівняти відповідальність і примусове здійснення добровільно невиконаного обов`язку, то останнє виступає як мета, відповідальність як засіб. Виступаючи у різних правових явищах, вони не можуть збігатися в одне правове явище – відповідальність [188][19]”. Така позиція уявляється цілком обґрунтованою, оскільки, як зазначає Ю.С. Шемшученко, “примусовим виконанням обов`язку відновлюється порушена законність, але не вирішується питання про покарання правопорушника” [181][20], тобто не реалізується одна з найважливіших функцій юридичної відповідальності.
Зазначене твердження цілком справедливе і для майнової відповідальності за порушення лісового законодавства. Наприклад, якщо лісозаготівельник не вивіз своєчасно зрубану деревину, то, відповідно до Правил відпуску деревини на пні в лісах України [142][21], він повинен нести майнову відповідальність у розмірі двократної таксової вартості невивезеної деревини. При цьому обов`язок вивезти деревину відповідальністю вважати не можна. Не слід розглядати як відповідальність і повернення самовільно зайнятих земельних ділянок лісового фонду та вилучення незаконно добутої деревини й інших лісових ресурсів, передбачені відповідно ст.ст.
99 і 101 Лісового кодексу [96][22].Серед найсуттєвіших для визначення поняття юридичної відповідальності положень справедливо називається також те, що для правопорушника завжди настають негативні наслідки майнового або немайнового характеру [98][23].
До загальних ознак, які характеризують феномен юридичної відповідальності в її активному аспекті відносяться наступні:
а) юридична відповідальність є різновидом соціальної відповідальності, поряд з моральною, економічною і т. ін.;
б) ця відповідальність має ретроспективний характер, настає лише у випадку порушення соціальних, а конкретно – правових норм. Саме нерозривний зв`язок з правопорушенням дозволяє відмежувати юридичну відповідальність від інших заходів державного примусу. Відповідальність є завжди адекватною реакцією на правопорушення;
в) юридична відповідальність встановлюється нормативно-правовими актами компетентних органів державної влади, є однією з форм державного примусу і пов`язана з реалізацією санкцій правових норм;
г) юридична відповідальність – це особливий вид правовідносин, урегульованих як нормами матеріального (підстави відповідальності та санкції, які можуть бути застосовані), так і процесуального права (порядок і умови притягнення до відповідальності). Участь у цих правовідносинах беруть дві групи суб’єктів. З одного боку, це суб’єкти, уповноважені державою на реалізацію заходів юридичної відповідальності, з іншого – деліктоздатні суб’єкти, зобов’язані перетерплювати ці заходи [170][24];
д) юридична відповідальність завжди пов`язана з настанням для правопорушника несприятливих наслідків – втрат, позбавлень особистого, майнового або організаційного характеру, котрі передбачені санкціями правових норм.
Поряд з названими загальними ознаками існують і специфічні особливості, які дозволяють здійснити поділ юридичної відповідальності на види. Найбільш розповсюдженим у юридичній літературі є виділення кримінальної, адміністративної, цивільно-правової, дисциплінарної та матеріальної відповідальності [163][25]. Виходячи з поділу санкцій на правовідновлювальні та штрафні, розрізняють майнову (правовідновлювальну) та штрафну (каральну) відповідальність, що відрізняються за своєю нормативною конструкцією. За визначенням О.Е. Лейста нормативна конструкція відповідальності – це комплекс норм матеріального і процесуального права, які визначають санкцію та інші заходи примусу, що підлягають застосуванню у випадку правопорушення, і послідовність застосування й реалізації цих заходів, а також норм, які визначають права особи, котра притягається до відповідальності [94][26].
Особливість кримінальної, адміністративної і дисциплінарної відповідальності (тобто тих видів юридичної відповідальності, що пов’язані із застосуванням штрафних, каральних санкцій) полягає в тому, що поза діяльністю уповноважених на те державних органів і посадових осіб така відповідальність здійснюватися не може. Вона виникає з моменту офіційного звинувачення певної особи у вчиненні правопорушення, причому застосуванню санкції передує період дослідження обставин правопорушення, а конкретне стягнення (покарання) призначається винному в межах санкції, яка має, як правило, відносно визначений характер.
Майнова відповідальність (цивільно-правова і матеріальна) здійснюється таким чином, що у випадку заподіяння майнової шкоди або порушення договору на правопорушника покладається обов`язок відшкодувати шкоду, сплатити неустойку або відшкодувати збитки. Цей обов`язок конкретний (оскільки санкції норм про майнову відповідальність переважно абсолютно визначені), виникає з моменту правопорушення і може бути виконаний добровільно, без втручання державного примусу [94][27].
Принциповим методологічним питанням для цього дослідження є встановлення обсягу поняття “майнова відповідальність”, з`ясування співвідношення майнової та цивільно-правової відповідальності. Майнова відповідальність, як це випливає з самої її назви, виражається у прямому впливові на майнову сферу порушника. В літературі зазначається, що цивільно-правові санкції поділяються на два види: майнові та немайнові [88][28]. Перші (й таких більшість) полягають у зверненні стягнень на майно порушника і виражаються в несприятливих для нього майнових наслідках. Немайнові санкції можуть мати місце, зокрема, при задоволенні моральних інтересів потерпілої сторони, відшкодування моральної шкоди виражається в публічному спростуванні неправдивих відомостей тощо. (Хоча деякі автори не вважають такі немайнові правовідновлювальні санкції відповідальністю [188][29].)
Водночас майнові відносини регулюються не тільки цивільним, але й адміністративним та іншими галузями права [70][30], незаперечним є майновий характер низки адміністративних стягнень та окремих кримінальних покарань. Тому етимологічно вірним здавалося б розуміти під майновою відповідальністю всі види відповідальності, пов`язані з впливом на майнову сферу правопорушника: як цивільно-правову та матеріальну відповідальність за трудовим правом (правовідновлювальна відповідальність), так і ті випадки штрафної відповідальності, які пов`язані з застосуванням до правопорушника майнових стягнень. Формально ототожнення майнової і правовідновлювальної відповідальності не можна назвати правильним, оскільки відбувається зміна критеріїв класифікації. Однак вживання терміну “майнова відповідальність” у значенні саме правовідновлювальної відповідальності вже стало традиційним [97][31], тому саме з такого його розуміння будемо виходити далі.
Лісові ресурси задовольняють певні суспільні потреби (економічні, рекреаційні, естетичні та інші). Таким чином, ліс як природний об`єкт, має споживну вартість. Ця властивість лісів (так само, як і інших природних об`єктів, що не втрачаючи зв`язків з навколишнім природним середовищем, виступають об`єктами майнових відносин) має розглядатися як теоретико-економічна передумова застосування заходів майнової відповідальності за порушення лісового законодавства.
Майнова відповідальність за лісопорушення реґламентується нормами екологічного, зокрема, лісового, цивільного та цивільного процесуального права. Спеціальні норми лісового законодавства займають у її регулюванні особливе місце, що зумовлено специфікою об`єктів лісових відносин, а також шкоди, заподіяної в результаті їх порушення.
Щодо юридичної природи відповідальності за заподіяння шкоди природним об’єктам взагалі і лісовим ресурсам, зокрема, то в науковій літературі існують різні погляди на цю проблему. Щоправда, більшість досліджень базувалася на природноресурсовому законодавстві, яке існувало за радянських часів, і певною мірою не відповідає чинним правовим нормам та суспільним відносинам, що склалися на сучасному етапі в сфері використання та охорони природних ресурсів. Низка авторів відзначає специфіку цієї відповідальності, викликану особливостями об’єкта правопорушення, способів обрахунку шкоди, яка йому завдається, та деякими іншими моментами, пов’язаними з дією екологічного фактора. Названа специфіка зумовила різні підходи до визначення юридичної природи відповідальності за заподіяння шкоди довкіллю аж до виділення самостійного виду майнової відповідальності за екологічним правом поряд з цивільно-правовою та матеріальною відповідальністю за трудовим правом. Причому така позиція спостерігається як у загальнотеоретичних дослідженнях щодо поділу юридичної відповідальності на види [41][32], так і в працях, присвячених власне проблемам відповідальності за порушення екологічного законодавства.
Так, на думку В.В. Петрова, слід розрізняти два види відповідальності за шкоду, заподіяну порушенням природоохоронного законодавства, а саме: еколого-правову відповідальність цивільну та еколого-правову відповідальність матеріальну. Перша – це відповідальність за еколого-правове цивільне порушення природоохоронного законодавства і полягає у відшкодуванні економічної шкоди за рішенням судового чи арбітражного органу. Еколого-правова відповідальність матеріальна трактується як вид майнової відповідальності за еколого-правове порушення природоохоронного законодавства і виражається у відшкодуванні шкоди, заподіяної природному середовищу за затвердженими таксами обчислення розміру шкоди, котра була завдана природному об’єкту [118][33]. Особливості цього виду відповідальності полягають у тому, що вона визначається спеціальними нормативними актами природоохоронного законодавства; має об’єктами охорони не товарно-матеріальні цінності, а компоненти природного середовища; здійснюється шляхом відшкодування шкоди за затвердженими таксами [119][34].
Концепція самостійності матеріальної відповідальності в сфері охорони природи знайшла багатьох прихильників. Так, С.М. Кравченко вважає, що відповідальність за заподіяння шкоди природним об’єктам слід розглядати як самостійний вид майнової відповідальності і виділяє поряд з цивільно-правовою та матеріальною відповідальністю в трудовому праві матеріальну відповідальність за природоохоронним законодавством. Норми цивільно-правового інституту відшкодування шкоди при застосуванні їх до охорони екологічних правовідносин отримують такі якісно нові властивості, що трансформуються в спеціальні норми так званої таксової відповідальності. В тих же випадках, коли спеціальних такс за заподіяння шкоди природним об’єктам не встановлено, субсидіарно застосовуються норми цивільного права. Подальший розвиток екологічного законодавства має привести до того, що з прийняттям спеціальних нормативних актів сфера субсидіарного застосування цивільно-правових норм максимально звузиться [87][35].
До висновку про субсидіарне застосування норм цивільного законодавства до спеціальних норм матеріальної (таксової) відповідальності приходить також В.Д. Басай [25][36]. На його думку, “коли певний вид відповідальності застосовується для захисту суміжних галузей права, то зміст, порядок і умови відповідальності в основному регулюються галуззю права, назву якої носить вид відповідальності. Норми цивільної відповідальності за допомогою санкцій яких захищаються екологічні правовідносини, видозмінюються під впливом екологічних правовідносин. Така видозміна обумовлена об’єктивною необхідністю відповідності санкцій тим правовідносинам, які вони захищають” [25][37].
Розглядаючи залучення норм цивільного законодавства не як субсидіарне, а як безпосереднє застосування загальних норм у випадках, коли спеціальним законом не встановлені інші підстави та порядок відповідальності, Н.Г. Наришева приєднується до думки про виділення у самостійний вид відповідальності за шкоду, заподіяну природним об’єктам. При цьому самостійність цього виду юридичної відповідальності обґрунтовується особливостями об’єкта правопорушення, характером заподіяної шкоди, специфікою способу доведення вчинення правопорушення, суб’єктного складу спорів про відшкодування екологічної шкоди, порядку використання коштів, отриманих на її відшкодування, а також особливим складом збитків і застосуванням такс як умовних одиниць обрахунку цих збитків [109][38]. Концепція спеціальної матеріальної (матеріально-таксової) відповідальності обстоюється й у деяких дослідженнях, присвячених відповідальності за знищення або пошкодження окремих компонентів довкілля [33; 45][39].
Інші автори, вказуючи на своєрідність та складність обрахунку шкоди, заподіяної природним ресурсам, все ж розглядають відповідальність за її заподіяння як цивільно-правову. Спеціальне природноресурсове законодавство лише визначає порядок застосування норм цивільно-правового інституту відшкодування шкоди з метою охорони природи [74; 90][40].
Б.Г. Розовський розглядає таксовий метод як “вимушену й історично тимчасову мутацію звичайної форми відшкодування шкоди”. Він пояснює існування таксової відповідальності недостатнім знанням наслідків порушення правил природокористування, недостатністю наукових уявлень про весь комплекс негативних результатів антропогенного впливу на навколишнє природне середовище [132][41]. При цьому пропонується замінити відшкодування шкоди нормованим штрафом у тих випадках, де вона не може бути реально обрахована, обумовивши це в законі [149][42].
З позицією автора можна частково погодитися. Справді, на сучасному рівні розвитку науки точно обрахувати заподіяну екологічним правопорушенням шкоду для кожного конкретного випадку неможливо. Так, при вчиненні незаконної порубки лісу безперечно завдається шкода інтересам народу нашої країни, який відповідно до ст. 13 Конституції України є власником природних, у тому числі й лісових ресурсів, інтересам постійного лісокористувача, за яким закріплена відповідна ділянка лісового фонду. Крім того, заподіюється шкода навколишньому природному середовищу, порушується нормальний стан екологічної системи, невід`ємним компонентом котрої були знищені дерева, відбуваються зміни у функціонуванні екологічних зв`язків, які проявляються в складних хімічних, фізичних, біологічних та інших процесах. Якщо при цьому можливо більш чи менш точно обчислити вартість незаконно добутої деревини, витрати, понесені лісокористувачем на створення чи покращення природного об`єкту, на природоохоронні заходи, неодержані ним доходи, нарешті, майбутні затрати, які доведеться зробити для відновлення попереднього стану лісу, то власне екологічна шкода точному визначенню і обрахунку практично не піддається. Перспективні наслідки того чи іншого порушення екологічного законодавства для навколишнього природного середовища можуть бути передбачені лише орієнтовно.
Однак, попри умовність обчислення шкоди, заміна її відшкодування нормованим штрафом не здається доцільною, оскільки це нівелювало б компенсаційну функцію відповідальності.
Незважаючи на різноманітність поглядів, більшість авторів відзначає, що до відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, застосовуються тією чи іншою мірою загальні положення цивільного права. На цивілістичний характер такої відповідальності вказує і ст. 98 Лісового кодексу України, яка передбачає, що порушення лісового законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Судова практика виходить з того, що загальні правила про відшкодування шкоди слід застосовувати у випадках, коли спеціальним природоохоронним законодавством не встановлено інше. Так, п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 року “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи” [138][43] вказує, що у справах, пов\'язаних з порушенням законодавства про охорону природи при вирішенні вимог про відшкодування матеріальної шкоди необхідно керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства. Коли природоохоронним законодавством визначено порядок вирахування даної шкоди, її розмір належить визначати в точній відповідності до встановлених такс, методики. В тих випадках, коли природоохоронним законодавством, норми якого порушені, це питання не врегульоване, суд, вирішуючи вимоги про відшкодування шкоди, має керуватися загальними правилами даного законодавства про відшкодування заподіяної його порушенням шкоди і статтями 440, 453 Цивільного кодексу України.
В новому Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. [176][44] зазначені положення в загальній формі набули характеру правової норми. Згідно зі ст. 9 Кодексу його норми застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства.
При детальному розгляді відповідальності за шкоду, спричинену порушеннями лісового законодавства, виявляється, що її специфічні риси пов’язані в основному з таксовим методом обрахунку розміру відшкодування, який, у свою чергу, зумовлений особливостями об`єкта правопорушення. Однак сам по собі спосіб обрахунку не може вважатися достатньою підставою для виділення самостійного виду відповідальності при тому, що всі інші елементи юридичної конструкції зберігають притаманний цивільно-правовій відповідальності характер [46][45].
Порівняльний аналіз цивільно-правового відшкодування шкоди та відшкодування шкоди, заподіяної порушенням лісового законодавства показує збіг суб`єктного складу та змісту правовідносин, а також законодавчо встановленої процедури їх реалізації. Так само зберігається і компенсаційна функція відповідальності (на це прямо вказує ст. 100 Лісового кодексу України: “Підприємства, установи, організації і громадяни зобов\'язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України”). Адже саме завдяки заходам відшкодування має досягатися мета ліквідації негативних наслідків правопорушення, відновлення об’єктів посягання, компенсація заподіяної шкоди [172][46]. Притаманна цивільно-правовій відповідальності можливість добровільного відшкодування теж характерна і є бажаною при заподіянні шкоди внаслідок порушення лісового законодавства. У випадку, коли порушник добровільно не відшкодовує заподіяну ним внаслідок порушення лісового законодавства шкоду, справи про відшкодування розглядаються тими ж органами, що і про відшкодування будь-якої іншої шкоди – загальним чи господарським судом.
Певну, суто зовнішню схожість зі штрафними видами відповідальності, перш за все, адміністративною відповідальністю, надає майновій відповідальності за порушення екологічного законодавства суб`єктний склад осіб, котрі уповноважені ініціювати провадження у справах про відшкодування заподіяної шкоди. Ними в більшості випадків є державні природоохоронні та правоохоронні органи і їхні посадові особи. Так, звертатися до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства мають право органи Міністерства екології і природних ресурсів України, державні органи лісового господарства, постійні лісокористувачі. Таке ж право мають і прокурори при виконанні покладеної на них Конституцією і Законом України “Про прокуратуру” [42] функції представництва в суді інтересів держави. Формою такого представництва відповідно до ч. 3 ст. 36-1 названого Закону є звернення до суду з позовами на захист порушених інтересів держави.
Ці ж органи та їхні посадові особи уповноважені в передбачених законом випадках ініціювати провадження у справах про притягнення до штрафних видів відповідальності. Так, відповідно до абз. 5 п. 5 Положення про Державну екологічну інспекцію, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. [123][47], її органи та посадові особи мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення у галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів. Абз. 8 цього ж пункту Положення надає органам та посадовим особам Інспекції повноваження щодо подання позовів про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Однак очевидно, що статус одних і тих же органів і посадових осіб у зазначених випадках істотно різниться.
При притягненні винних осіб до адміністративної або кримінальної відповідальності державні органи та посадові особи діють від імені держави як суверена, як носія публічної влади і, відповідно, реалізують свої владні повноваження, вправі самостійно вирішувати питання про наявність чи відсутність складу правопорушення, застосовувати адміністративні стягнення. При зверненні ж з позовом до суду вони представляють державу як власника лісових ресурсів, інтересам якого було заподіяно шкоду внаслідок правопорушення. Вони виступають не як суб`єкти, наділені юрисдикційними повноваженнями, а як сторона (позивач) у цивільному судочинстві, що має рівні процесуальні можливості з іншою стороною (відповідачем). Таким чином, можна сказати, що державні органи й посадові особи, хоча і захищають публічний інтерес (додержання екологічної безпеки, стабільний стан навколишнього природного середовища), фактично прирівнюються за своїми правами та обов`язками до приватних суб`єктів. Отже, участь у справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями екологічного законодавства, в якості позивачів державних органів та посадових осіб теж не дає підстав для виділення самостійного виду майнової еколого-правової відповідальності.
Що ж до способу обчислення заподіяної шкоди, то він дійсно характеризується певною специфікою, оскільки пов`язаний з використанням такс – умовних розрахункових одиниць для обчислення розміру шкоди, заподіяної природним об`єктам. Основне призначення такс – відшкодування шкоди. Це специфічні санкції майнової відповідальності, головною функцією якої є компенсація [187][48]. Проте, зустрічаються випадки “нетрадиційного” обчислення розміру санкцій і в інших видах відповідальності. Так, розміри адміністративного штрафу, як правило, встановлені в неоподатковуваних мінімумах доходів громадян, але, наприклад, застосування кратного до вартості квитка розміру адміністративного штрафу за безквитковий проїзд у міському транспорті ще не дає підстав говорити про окремий вид відповідальності.
Більш серйозним аргументом на користь виділення самостійної (в літературі вона іменується матеріальною або таксовою) відповідальності за порушення екологічного законодавства є специфічний об`єкт екологічного правопорушення. Характеристика цього елементу складу екологічного порушення буде викладена далі, та слід зазначити, що відносини з приводу використання і охорони природних ресурсів, зокрема, лісових, дійсно істотно відрізняються від майнових та пов`язаних з ними немайнових відносин, які охороняються цивільним правом. Однак відносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, та шкоди, завданої таким об`єктам, як майно, здоров`я, честь, ділова репутація тощо, практично зводяться до однакової моделі. Відмінним може бути спосіб доказування, порядок обрахунку шкоди, але ці моменти не збігаються і в рамках тих відносин відповідальності, цивілістичний характер яких ніхто не піддає сумніву. Вказуючи на умовність таксового методу розрахунку, не можна не відзначати й певну умовність визначення розміру, скажімо, моральної шкоди або шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я.
Виходячи з викладеного, слід визнати правильною позицію тих авторів, які вважають найбільш плідним та обґрунтованим не пошук нової форми юридичної відповідальності, а розвиток концепції настання традиційних видів юридичної відповідальності за екологічні правопорушення з урахуванням специфіки цих порушень та особливостей застосування відповідальності за них [2][49]. Тому відповідальність за шкоду, заподіяну лісопорушеннями має розглядатися як різновид майнової (цивільно-правової) відповідальності, особливості якого зумовлені підставами і сферою застосування. Такий підхід дає змогу визначити наступні ознаки майнової відповідальності за порушення лісового законодавства:
а) майнова відповідальність настає за протиправне діяння, що порушує норми лісового законодавства і посягає на встановлений порядок використання, відновлення, захисту й охорони лісів, завдає шкоди лісам як природному об’єкту, правам і законним інтересам лісокористувачів;
б) вона становить охоронне правовідношення, учасниками якого є, з одного боку, держава в особі уповноваженого природоохоронного чи правоохоронного органу або постійний лісокористувач, а з іншого – порушник лісового законодавства. При цьому слід зауважити, що Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р.[62][50], заклав потенційну можливість виникнення в нашій країні приватних лісоволодінь. Об’єктивні економічні умови та розроблені наукою теоретичні положення[184][51] визначили побудову нового земельного законодавства на засадах визнання властивостей землі як особливого роду товару, що виконує екологічні функції, та включення землі до цивільного товарообігу.
Ч. 1 ст. 56 ЗК України передбачає, що землі лісового фонду можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Згідно з ч. 2 зазначеної статті громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. До цієї вже звичної для вітчизняного законодавства норми ч. 3 ст. 56 додає суттєву новелу, закріплюючи право громадян і юридичних осіб в установленому порядку набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.
Цитована стаття є загальною нормою і на сьогоднішній день ставить більше питань, ніж дає відповідей. Коментуючи її, В.О. Чуйков виходить з того, що порядок надання громадянам і юридичним особам деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення такий же, як і для набуття у власність інших земель, тобто реґламентується ст.ст. 78-82, 116, 118, 119, 125 і 126 Кодексу. На думку автора, розмір ділянок для заліснення має визначатися в кожному випадку, виходячи з конкретних обставин, а також за аналогією з розмірами земельних ділянок сільськогосподарського призначення [62][52]. Подібний висновок робить і В.І. Семчик, зазначаючи, що площа земельних ділянок деградованих і малопродуктивних земель, які надаються для заліснення, не може перевищувати норми, встановлені для приватизації інших земель [63][53].
Як вказує Н.І. Титова, Земельний кодекс України 2001 р. перебрав на себе основну і спрямовуючу роль при регулюванні земельних відносин, що виникають при використанні надр, вод, лісів та інших природних об’єктів і вступив у формально-юридичний конфлікт з нормами природоресурсного законодавства [165][54]. Очевидно, що сучасний стан правового регулювання лісових відносин не розрахований на регулювання приватної власності на ліси, тому набуття у власність таких ділянок і правовий режим приватних заліснених угідь мають бути врегульовані спеціальними нормативними актами з відображенням відповідних змін у Лісовому кодексі України. Не заглиблюючись у зазначену проблему, все ж слід відзначити, що учасниками правовідносин майнової відповідальності потенційно можуть бути приватні власники земельних ділянок лісового фонду (які відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК України є одночасно і власниками лісів та багаторічних насаджень, що знаходяться на цих ділянках), чиї права та законні інтереси постраждали внаслідок лісопорушення.
в) майнова відповідальність за лісопорушення пов’язана з реалізацією санкцій норм лісового законодавства. Тобто, сутність правовідносин відповідальності полягає в забезпеченні покладення на правопорушника (в примусовому порядку чи добровільно) обов’язку понести несприятливі майнові наслідки в межах, передбачених лісовим законодавством.
Виходячи з викладеного, майнова відповідальність за лісопорушення може бути визначена як охоронне правовідношення щодо покладення на особу, винну в заподіянні шкоди лісам як природному об’єкту, лісовому господарству, правам та законним інтересам власників і користувачів лісових ресурсів, обов’язку компенсувати негативні наслідки лісопорушення.
Майнова відповідальність за лісопорушення як правовий інститут, об’єднує норми різних галузей права. Відносини, пов`язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної в результаті пошкодження або знищення природних об`єктів взагалі і лісів зокрема, регулюються у відповідності до загальних положень цивільного права щодо підстав, умов майнової відповідальності, поняття шкоди, принципу її повного відшкодування тощо. Проте існують особливості еколого-правових відносин, пов’язані з їх об’єктами і змістом, котрі зумовлюють специфіку застосування до них норм цивільного права. Зазначена специфіка відображена в нормативно-правових актах екологічного законодавства.