1.2. Порушення лісового законодавства як підстава майнової відповідальності

Як і будь-яка юридична відповідальність, майнова відповідальність за порушення лісового законодавства має юридичні та фактичні підстави. Юридичними підставами виступають правові норми, якими встановлюється ця відповідальність.

Фактичною підставою майнової відповідальності є юридичний факт, який породжує охоронні правовідносини, тобто порушення лісового законодавства. Поняттю екологічного правопорушення, аналізу його складу в юридичній літературі надається значна увага. Існують також дослідження, присвячені власне лісопорушенням. Проте, на жаль, ні Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” [55]^[55], ні ЛК України не дають узагальненого нормативного визначення того, що слід розуміти під порушенням лісового законодавства. Законодавець обрав метод не універсального визначення, а простого перераховування конкретних діянь, які тягнуть за собою настання того чи іншого виду відповідальності. Ст. 98 ЛК України називає такі види лісопорушень:

незаконне вирубування та пошкодження дерев і чагарників;

знищення або пошкодження лісу внаслідок підпалу або недбалого поводження з вогнем;

порушення вимог пожежної безпеки в лісах;

знищення або пошкодження лісу внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення, осушення та іншими видами шкідливого впливу;

порушення строків лісовідновлення та інших вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

знищення або пошкодження лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також природного підросту та самосіву на землях, призначених для відновлення лісу;

порушення правил зберігання, транспортування та застосування засобів захисту лісу, стимуляторів росту, мінеральних добрив та інших препаратів;

засмічення лісів побутовими відходами і покидьками;

розкорчовування земельних ділянок лісового фонду і використання їх для спорудження будівель, переробки деревини, влаштування складів тощо без належного дозволу;

самовільна заготівля сіна та випасання худоби на земельних ділянках лісового фонду;

порушення правил заготівлі (збирання) лісової підстилки, дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід тощо;

заготівля лісових ресурсів засобами, що негативно впливають на стан і відтворення лісів;

порушення порядку використання лісосічного фонду, заготівлі та вивезення деревини, заготівлі живиці і використання інших лісових ресурсів;

невнесення плати за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду у встановлені строки;

знищення та пошкодження відмежувальних знаків у лісах;

введення в дію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об\'єктів, не забезпечених обладнанням, що запобігає негативному впливу на стан і відтворення лісів;

порушення строків повернення земельних ділянок лісового фонду, що перебувають у тимчасовому користуванні, або невиконанні обов\'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

пошкодження сіножатей, пасовищ і ріллі на земельних ділянках лісового фонду;

знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і доріг на земельних ділянках лісового фонду, а також полезахисних лісових смуг, захисних лісових насаджень на смугах відводу автомобільних доріг, захисних лісових насаджень на смугах відводу залізниць, захисних лісових насаджень на смугах відводу каналів.

Незважаючи на те, що наведений перелік досить широкий, він не є вичерпним. Ч. 3 ст. 98 ЛК України вказує, що законодавчими актами України може бути встановлено відповідальність і за інші порушення лісового законодавства. Таке формулювання є, на наш погляд, суттєвим недоліком ст. 98, оскільки створює загрозу невиправданого розширення переліку лісопорушень, дає можливість вийти за рамки передбачених Законом підстав відповідальності, а отже, і за рамки законності. Крім того, відсутність у Лісовому кодексі повного переліку порушень лісового законодавства, які тягнуть за собою відповідальність – це ще й показник недосконалості юридичної техніки, оскільки ст. 98 не дає змоги сформувати системне уявлення про всю сукупність лісопорушень.

Викликає також стурбованість та обставина, що чинним законодавством України не передбачені такі види лісопорушень, як самовільне зняття, пошкодження або знищення родючого шару лісових ґрунтів. Між тим, такі дії завдають значної шкоди лісовим екосистемам і повинні викликати відповідну реакцію з боку держави. Вбачається, що норм земельного та інших галузей законодавства, котрі передбачають відповідальність за псування земель різних категорій, невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару ґрунту, недостатньо для забезпечення належної правової охорони саме лісових ґрунтів як частини лісової екосистеми. Оскільки, відповідно до ст. 3 ЛК України ліс – це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов\'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище, то правова охорона лісів від протиправних посягань має бути комплексною. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 року “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству” [137]^[56] передбачено відповідальність за знищення або пошкодження мурашників. Незважаючи на те, що вказане правопорушення є за своєю природою фауністичним, законодавець, врахувавши значення цього виду лісової фауни, включив його до переліку протиправних діянь, які завдають шкоди лісовому господарству.

Як уже зазначалося, ст. 98 ЛКУкраїни не містить узагальненого нормативного визначення лісопорушення, наявність якого дозволила б чітко відмежувати лісопорушення від інших неправомірних дій. Доктринальні визначення ґрунтуються на досягненнях теорії права, мають у своїй основі загальне поняття правопорушення, однак дещо відрізняються за своїм змістом.

Р.К. Гусев вважає, що під лісопорушенням слід розуміти протиправну дію чи бездіяльність, що вчинюються всупереч урегульованим правом вимогам раціонального використання і охорони лісів і тягнуть, або можуть тягнути за собою заподіяння шкоди лісам та лісовому господарству [35]^[57].

А.Б. Броніна та О.І. Крассов називають лісопорушенням протиправні винні дії або бездіяльність, які завдають шкоди лісовому господарству або порушують встановлений порядок використання охорони і відновлення лісів [31]^[58].

П.В. Мельник, звертаючи увагу на те, що шкода, заподіяна джерелом підвищеної екологічної небезпеки, підлягає відшкодуванню незалежно від вини заподіювача (ч. 3 ст. 69 закону “Про охорону навколишнього природного середовища”), вказує, що винність не завжди є обов’язковою ознакою лісопорушення. Тому під лісопорушенням слід розуміти протиправне, як правило, винне діяння (дію чи бездіяльність), яке спричиняє шкоду лісам чи несе реальну загрозу спричинення такої шкоди, порушуючи встановлені вимоги використання та охорони лісів [99]^[59].

Автори Коментарю до Лісового кодексу Російської Федерації пропонують визначати лісопорушення як протиправні винні дії чи бездіяльність, котрі завдають шкоду лісам як природному об`єкту, лісовому господарству або порушують встановлений порядок використання, захисту, охорони і відновлення лісів [76]^[60].

Є.І. Немировський визначає лісопорушення як протиправні дії чи бездіяльність, які завдають матеріальної шкоди лісам або лісовому господарству, чи не завдають такої шкоди, але в усіх випадках спрямовані проти встановленого порядку користування лісами та їх охорони і тягнуть юридичну відповідальність за лісопорушення [111]^[61].

Як свідчать наведені формулювання, дослідники по-різному підходять, перш за все, до окреслення об`єкту посягання. Так, в окремих визначеннях об`єктом називається ліс як природний об`єкт і лісове господарство, в деяких – встановлений порядок використання лісів, в інших – крім порядку використання лісів вказується також порядок їх охорони, відновлення та захисту.

Оскільки лісопорушення є одним з різновидів екологічного правопорушення (поряд з водними, фауністичними та іншими правопорушеннями), то базовим поняттям для з`ясування його сутності має бути поняття екологічного правопорушення як загальне стосовно окремого.

В юридичній літературі висловлено низку поглядів щодо визначення екологічного правопорушення. Так, деякі дослідники відносять до екологічних правопорушень “суспільно небезпечні діяння (дії чи бездіяльність), що полягають у протиправному використанні природних об`єктів як операційного базису діяльності або як іншої соціальної цінності і призводять або можуть призвести до соціально засуджуваних змін у навколишньому природному середовищі в результаті прямих контактів з ним” [187]<sup>[62]</sup>. Таке визначення піддано в літературі справедливій критиці. Зокрема, відзначається необґрунтованість віднесення до категорії екологічних правопорушень лише тих протиправних діянь, що безпосередньо пов`язані з природокористуванням і прямими контактами з навколишнім природним середовищем, а також підкреслюється, що ознака суспільної небезпечності притаманна не всім екологічним правопорушенням, а лише тим, що визнаються злочинами. Решта екологічних правопорушень є соціально шкідливими, а не суспільно небезпечними^[63].

На думку інших авторів, екологічне правопорушення – це протиправна винна поведінка особи (юридичної чи фізичної), котра своїми діями (або бездіяльністю) порушує встановлені правила охорони природи і завдає в результаті цього шкоду або створює реальну загрозу її заподіяння природі в цілому або її окремим об`єктам [101]<sup>[64]</sup>. Таке визначення теж не можна назвати досконалим, оскільки очевидно, що екологічне правопорушення може бути пов`язане з недодержанням не тільки правил охорони природи, але і нормативних вимог щодо раціонального використання природних ресурсів, їх відтворення тощо.

Наведені формулювання, звичайно, не охоплюють різноманіття наукових поглядів щодо поняття екологічного правопорушення. Варто відзначити позицію В.В. Петрова, згідно з якою вирішальною ознакою екологічного правопорушення є факт заподіяння або реальна загроза настання екологічної шкоди природі та здоров`ю людини. При цьому порушення з формальним складом, внаслідок яких така шкода не була і не могла бути заподіяна, а також ті, що завдають шкоди іншим благам, які охороняються законом (наприклад, порушують право власності на природні ресурси), втрачають свою екологічну спрямованість [119]<sup>[65]</sup>. Іншими авторами визначальна роль відводиться об`єкту правопорушення. Згідно з цим поглядом саме об`єкт має найбільше значення для виділення таких правопорушень у самостійну групу за ознакою екологічності. Загальним об`єктом екологічних правопорушень є встановлений екологічний правопорядок, основу якого складають суспільні відносини з приводу використання й охорони навколишнього природного середовища. Отже, будь-яке посягання на цей правопорядок є його порушенням і за нього законодавством встановлена юридична відповідальність [180]^[66].

Аналіз ст. 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, яка подає перелік основних порушень законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та інших еколого-правових норм дає змогу зробити висновок щодо правильності твердження про “пріоритет об`єкту”.

Таким чином, найбільш обґрунтованою видається позиція, згідно з якою екологічне правопорушення визначається як протиправне, винне, соціально шкідливе, а для злочинів – суспільно небезпечне, діяння (дії чи бездіяльність), котре посягає на встановлений екологічний правопорядок, за вчинення якого законом встановлено юридичну відповідальність [182]^[67].

Що ж стосується факту настання наслідків у вигляді шкоди навколишньому природному середовищу, правам та інтересам громадян, юридичних осіб та держави, які охороняються законом, як ознаки об`єктивної сторони екологічного правопорушення, то обов`язковою вона має бути лише для майнових правопорушень, тобто тих, що тягнуть за собою майнову відповідальність.

Аналіз практики застосування лісового законодавства дає підстави стверджувати, що лісопорушення є цілісним комплексом взаємопов`язаних та взаємообумовлених елементів. Тож для встановлення специфіки цього виду екологічних правопорушень необхідно дослідити склад лісопорушення: об`єкт, об`єктивну сторону, суб`єкт та суб`єктивну сторону. Слід зазначити, що для науки цивільного права традиційно розглядати не зазначені елементи складу, а чотири умови притягнення до майнової відповідальності: протиправні дії, шкоду, причинний зв`язок та вину [161]^[68]. Такий же підхід відображений і в деяких дослідженнях відповідальності за порушення законодавства про охорону природи [22]^[69]. Однак, на нашу думку, сутність лісопорушення, його основні особливості не можуть бути виявлені без аналізу об`єкта і предмета посягання, а також суб`єктів вчинення протиправних діянь.

Лісопорушення, як вже зазначалося, – один з різновидів екологічного правопорушення. Об`єкт посягання останнього – екологічний правопорядок у цілому (загальний об`єкт), під яким слід розуміти систему правил, що забезпечують науково обґрунтовану взаємодію суспільства і природи [24]^[70]. Об`єктом же лісопорушення є правопорядок у сфері використання, відтворення, захисту та охорони лісів (спеціальний об`єкт).

У нерозривному зв`язку з об`єктом знаходиться предмет лісопорушення, який теж має важливе значення для відмежування лісопорушень від інших видів правопорушень. Проте ця ознака характерна не для всіх порушень лісового законодавства. Так, законодавець встановлює відповідальність за порушення вимог пожежної безпеки в лісах, що не потягло за собою знищення або пошкодження лісу чи інших негативних наслідків (абз. 3 ч. 2 ст. 98 ЛК України, ч. 1 ст. 77 КУпАП). У конструкції складу цього лісопорушення предмет відсутній.

Під предметом екологічного правопорушення в юридичній літературі розуміють різноманітні компоненти природного середовища, не вилучені людською працею з природних умов, або такі, що акумулювали в собі певну кількість праці сучасного і минулих поколінь, але залишилися в природному середовищі, або внесені в нього людиною для виконання своїх біологічних та інших природних функцій [144]^[71]. Предметом лісопорушення виступає ліс як природне багатство. В залежності від безпосередньої спрямованості правопорушення конкретним предметом можуть бути окремі елементи лісових екосистем (дерева, чагарники, що ростуть на землях лісового фонду, земельні ділянки лісового фонду, лісова фауна та ін.). В окремих, визначених правовими нормами випадках, предметом лісопорушення стають і “елементи антропогенного впливу” – штучно створені для потреб використання, відновлення та охорони лісів лісоосушувальні канали, дренажні системи, шляхи, лісогосподарські та відмежувальні знаки тощо.

Не є предметом лісопорушення зелені насадження, що ростуть в населених пунктах і не належать до лісового фонду, окремі дерева, групи дерев та чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, на присадибних, дачних і садових ділянках. Не можуть вважатися лісопорушеннями також дії, пов`язані з заволодінням деревами, котрі вже зрубані та підготовлені до складування, збуту або вивезення іншими особами. Такі дії слід розглядати як викрадення чужого майна.

Об`єктивну сторону лісопорушення складають діяння, що порушують норми лісового права. За визначенням Н.В. Єремеєвої, протиправною поведінкою в системі регулювання відносин у галузі охорони природи слід визнавати поведінку, яка порушує встановлені законом природоохоронні вимоги, що вміщують у собі нормативно закріплені межі впливу на навколишнє природне середовище з боку суб’єктів екологічних відносин. Ці вимоги поєднують як загальні принципи екологічної безпеки, так і конкретні правила природокористування [45]^[72].

Протиправні діяння, що посягають на встановлений порядок використання відновлення, охорони та захисту лісів, можуть бути як у формі активних дій, котрі порушують приписи, закріплені у лісовому законодавстві (зокрема, незаконна рубка і пошкодження дерев та чагарників до ступеня припинення росту; підсочування дерев, що не підлягають підсочуванню; заготівля другорядних лісових матеріалів, здійснення побічних та інших лісових користувань без одержання лісового квитка або з порушенням встановленого терміну), так і у формі бездіяльності, що полягає в невиконанні обов`язкових вимог правових норм. Оскільки відповідальність за бездіяльність настає лише в тому випадку, коли на особу покладено обов`язок діяти певним чином, то переважна більшість лісопорушень у формі бездіяльності вчинюється законними лісокористувачами, які при здійсненні лісових користувань повинні додержуватися встановлених лісовим законодавством вимог. Так, Правила відпуску деревини на пні в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1999 р. встановлюють майнову відповідальність за такі види протиправної бездіяльності, як залишення недорубів, залишення зрубаних дерев у завислому стані, невивезення деревини з лісу в установлений термін тощо.

Як правило, в результаті вчинення лісопорушення настають негативні наслідки – шкода лісам, іншим елементам навколишнього природного середовища, лісовому господарству та правам і законним інтересам лісокористувачів, державі як власнику лісів. Більш детально шкода, заподіяна лісопорушенням, її основні складові та способи обчислення будуть розглянуті далі. Зараз же зазначимо, що в більшості випадків така шкода і причинний зв`язок між протиправним діянням та шкідливими (або суспільно небезпечними) наслідками є обов`язковими ознаками складу лісопорушення. Так, Правилами відпуску деревини на пні в лісах України передбачено майнову відповідальність за заготівлю деревини, здійснення інших лісових користувань з порушенням технології їх проведення, наслідком чого є ерозія ґрунтів. Зазначене лісопорушення має матеріальний склад, отже відповідальність за його вчинення настане лише тоді, коли в результаті діяння (порушення технології проведення лісокористувань) виникли наслідки (ерозія ґрунтів), причому між діянням та наслідками існує необхідний причинний зв`язок.

Встановлення необхідного причинного зв`язку між протиправним діянням (діями чи бездіяльністю) та негативними наслідками є обов`язковою умовою для застосування до порушників лісового законодавства заходів відповідальності. Причинний зв’язок у деліктних відносинах у сфері використання й охорони лісів може бути визначений як залежність між протиправною поведінкою суб’єкта і настанням шкоди. Ця залежність відзначається тим, що поведінка передує результатові за часом і є його необхідною причиною, тобто, або безпосередньо спричиняє виникнення шкоди, або створює конкретну можливість її виникнення.

Відсутність або наявність такого зв`язку підтверджується доказами, поданими особами, що беруть участь у справі. Для встановлення причинного зв’язку слід довести, що протиправна поведінка передувала настанню шкідливих наслідків і шкідливі наслідки є результатом протиправної поведінки [174]<sup>[73]</sup>. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що причинного зв`язку між діянням та наслідками не існує, то відсутній і склад лісопорушення. В кожному конкретному випадку повинно бути з`ясовано, чи не зумовлені шкідливі наслідки іншими факторами, в тому числі й природними, чи не настали вони поза залежністю від правопорушення.

Проте штрафна (дисциплінарна, адміністративна або кримінальна) відповідальність може наставати для винної особи і за вчинення лише протиправного діяння, незалежно від настання чи ненастання негативних наслідків, якщо лісопорушення має формальний склад. Що ж стосується майнової відповідальності, яка складає предмет нашого дослідження, то для її застосування наявність шкоди, спричиненої правопорушенням, обов`язкова, крім окремих винятків, передбачених законодавцем для договірної відповідальності. Так, Правилами відпуску деревини на пні в лісах України встановлено майнову відповідальність за несвоєчасне наступне оформлення лісорубних квитків (ордерів) на рубку дерев. Як зазначено в п. 55 Правил, наступне оформлення лісорубного квитка (ордера) допускається протягом місяця від початку рубки дерев, що загрожують падінням на лінії електропередачі, зв’язку, інші лінійні об’єкти, або під час ліквідації аварій на цих об’єктах, а також дерев під час прорубки візирів для проведення вишукувальних робіт і наукових досліджень, відводу лісосік, лісовпорядкування, гасіння лісових пожеж, очистки і ремонту ліссоосушувальних систем, проведення аварійно-рятувальних робіт, розчистки судноплавних шляхів. Здійснюючи рубку дерев без лісорубного квитка (ордера), лісокористувачі діють, як правило, у стані крайньої необхідності, або без такої, але з мотивів виробничої необхідності. Їхня поведінка є корисною для ведення лісового господарства і не може розглядатися як правопорушення. В той же час, встановлений порядок використання й охорони лісів вимагає “узаконити” ці дії й оформити лісорубний квиток (ордер) не пізніше, ніж через місяць після початку рубки з тим, щоб перевірити наявність достатніх підстав для її проведення. Зрозуміло, що само по собі несвоєчасне оформлення дозволу безпосередньої шкоди лісу не завдає, але порушує нормативні вимоги до ведення лісового господарства. На лісопорушника в цьому випадку покладається законна неустойка, незалежно від того, були заподіяні збитки чи ні.

В окремих передбачених законом випадках об`єктивну сторону лісопорушення характеризують також місце, час, знаряддя, способи, методи вчинення протиправного діяння. Так, строки здійснення того чи іншого виду лісокористування є обов`язковими для лісокористувача. Лісокористувач, який порушив строки, визначені лісорубним квитком, несе відповідальність за залишення недорубів і невивезення деревини у встановлений термін. Правилами відпуску деревини на пні в лісах України передбачено також майнову відповідальність за заготівлю деревини в заборонений період. В названих складах лісопорушень час є обов`язковою ознакою об`єктивної сторони. Вирішальне для кваліфікації лісопорушення значення може мати також спосіб його вчинення. Зокрема, ч. 2 ст. 77 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за знищення або пошкодження лісу в результаті підпалу або недбалого поводження з вогнем. У разі рубки дерев на не призначених для цього ділянках, обов`язковою ознакою об`єктивної сторони є місце вчинення лісопорушення.

Коло суб`єктів лісопорушень досить широке. Ними можуть бути будь-які підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни. Юридична відповідальність у разі вчинення лісопорушення настає як для українських, так і для іноземних фізичних та юридичних осіб.

Усі суб`єкти лісопорушень можуть бути поділені на дві великі групи: а) підприємства, установи, організації й громадяни, які ведуть лісове господарство і здійснюють інші лісові користування на законних підставах; б) інші юридичні та фізичні особи, котрі не мають законних підстав для здійснення спеціальних видів лісокористування. Цей поділ має велике практичне значення, оскільки за чинним законодавством розмір майнових стягнень за лісопорушення визначається стосовно різних суб`єктів за різними нормативними актами. Підприємства, установи організації та громадяни, які ведуть лісове господарство, заготовляють деревину, живицю та здійснюють інші лісові користування, несуть майнову відповідальність у розмірах, передбачених розділом VIII Правил відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р., п. 52 Санітарних правил в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. [153]^[74]. На інших юридичних та фізичних осіб, винних у вчиненні лісопорушень розповсюджується дія постанови Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству”.

Лісопорушення може бути вчинене й спільними діями кількох осіб, що найчастіше зустрічається при самовільній рубці лісу або самовільному здійсненні інших видів лісокористувань. Ці особи виступають співучасниками кримінального злочину або адміністративного правопорушення і несуть відповідно до ст. 451 Цивільного кодексу УРСР солідарну відповідальність за заподіяну ними шкоду. Аналогічна норма передбачена й у ч. 1 ст. 1190 нового Цивільного кодексу України 2003 р. Проте новий ЦК, на відміну від попереднього, закріпив у ч. 2 зазначеної статті можливість визначення судом за заявою потерпілого (в нашому випадку за заявою уповноваженого державного органу, користувача або власника лісових ресурсів) відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

Суб`єктивну сторону лісопорушення складає вина, тобто психічне ставлення особи до свого протиправного діяння та його можливих наслідків у формі умислу або необережності. Розмежування умисної форми вини на прямий та непрямий умисел, а необережної – на самовпевненість та недбалість, має значення для штрафних видів відповідальності. Що ж стосується майнової відповідальності, то практичної потреби у такому розмежуванні немає.

Специфічним для майнової відповідальності є також можливість її настання і за відсутності вини особи, яка заподіяла шкоду в передбачених законом випадках. Відповідно до ст. 450 Цивільного кодексу 1963 р. (ч. 5 ст. 1187 Цивільного кодексу України 2003 р.) особи, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки відповідають за шкоду, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Спеціальна норма подібного змісту в Лісовому кодексі відсутня, однак ч. 3 ст. 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” вказує, що особи, котрі володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов\'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

На необхідність застосування цієї норми до екологічних (а отже, і лісових) правовідносин звертає увагу вже згадуваний п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 року “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи” (з наступними змінами та доповненнями). Згідно з ним, при вирішенні вимог про її відшкодування (в тому числі й при заподіянні шкоди злочинними посяганнями) необхідно керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства (наприклад, нормами щодо строків позовної давності, відшкодування шкоди).

Виходячи з названих елементів складу лісопорушення як фактичної підстави юридичної відповідальності, його можна визначити наступним чином. Лісопорушення – це протиправне винне соціально шкідливе (а для злочинів – суспільно небезпечне) діяння, котре порушує встановлений порядок використання, відтворення, захисту та охорони лісів, за вчинення якого законодавством встановлено юридичну відповідальність. Таким визначенням, на нашу думку, має бути доповнена ст. 98 ЛК України.

Підставою ж майнової відповідальності є не будь-яке лісопорушення, а лише те, яким заподіяно шкоду благам, котрі охороняються законом. Отже, майнове лісопорушення – це протиправне винне діяння, що порушує встановлений порядок використання, відтворення, захисту та охорони лісів і завдає шкоди лісам як природному об`єкту, лісовому господарству, правам та законним інтересам лісокористувачів і держави як власника лісових ресурсів.

В еколого-правовій літературі запропоновано кілька класифікацій лісопорушень. У залежності від санкцій, які застосовуються до винних осіб, лісопорушення можуть бути кримінальними, адміністративними, дисциплінарними та цивільно-правовими. Зазначені види лісопорушень передбачені, поряд з лісовим законодавством, відповідно кримінальним, адміністративним та цивільним.

Традиційним є також поділ лісопорушень, як і всіх інших правопорушень, на злочини та проступки. Перші володіють ознакою суспільної небезпеки і тягнуть за собою кримінальну відповідальність, другі – ознакою соціальної шкідливості й є підставою для настання дисциплінарної та адміністративної відповідальності. Заходи цивільно-правової відповідальності можуть бути застосовані поряд з заходами дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності. Притягнення суб`єкта до штрафної відповідальності не звільняє його від обов`язку відшкодувати шкоду, заподіяну лісопорушенням. Це зумовлено тим, що за допомогою штрафної (репресивної) відповідальності, з одного боку, і правовідновлювальної, з іншого, реалізуються два принципово різних завдання. Дисциплінарна, адміністративна та кримінальна відповідальність мають виражену каральну спрямованість, тоді як основна функція цивільно-правової відповідальності компенсаційна.

Запропоновано поділяти лісопорушення на такі, що посягають на встановлений порядок лісокористування, й такі, що посягають на порядок охорони лісів. При цьому до перших відносять, зокрема, невиконання правил заготівлі деревини, живиці, другорядних лісових матеріалів, недодержання порядку здійснення побічних лісових користувань. Порушення ж встановленого порядку охорони лісів мають місце у випадках недодержання правил пожежної безпеки в лісах, знищення або пошкодження дерев та чагарників тощо [35]^[75]. Ця класифікація носить певною мірою умовний характер, адже лісокористування і охорона лісів дуже тісно пов`язані, раціональне лісокористування не є можливим без додержання лісокористувачами вимог охорони лісів. Часто одне й те ж протиправне діяння виступає одночасно порушенням і встановленого порядку лісокористування, і вимог щодо охорони лісів [35]^[76].

Б.В. Єрофєєев пропонує поділяти порушення лісового законодавства на чотири групи: порушення права державної власності на ліси (купівля-продаж, застава, самовільний обмін ділянками лісового фонду та інші незаконні угоди, що порушують право державної власності на ліси); порушення встановленого порядку ведення лісового господарства (наприклад, невиконання встановлених вимог заготівлі і вивозу деревини лісозаготівельниками); протиправні дії, що посягають на встановлений порядок ведення лісового господарства (наприклад, знищення чи пошкодження відмежувальних знаків у лісах, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід на ділянках, де це заборонено або допускається лише за спеціальним дозволом); лісопорушення, які заподіюють шкоду лісу чи створюють загрозу такого заподіяння (знищення або пошкодження дерев та чагарників, самовільне сінокосіння і випасання худоби тощо) [44]^[77].

Такий поділ теж здається дещо умовним, оскільки шкода лісу або загроза її заподіяння можуть бути спричинені і внаслідок правопорушень, які включені до інших груп. Крім того, досить важко чітко відрізнити, в яких випадках вчинено порушення встановленого порядку ведення лісового господарства, а в яких – посягання на цей порядок.

Вбачається, що цю класифікацію можна дещо спростити, виділивши в системі лісопорушень наступні види:

· порушення права власності на ліси (самовільне захоплення ділянок лісового фонду; протиправні угоди щодо лісів, зокрема, купівля-продаж, застава, самовільний обмін ділянками лісового фонду, самовільна поступка права лісокористування без переоформлення необхідних документів тощо);

· порушення, що завдають шкоди лісам як природному об`єкту (незаконна рубка, пошкодження дерев та чагарників, засмічення лісів побутовими відходами і покидьками, пошкодження лісів стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами та інші) та лісовому господарству (знищення клейм або номерів на деревах і пнях, залишення недорубів, пошкодження або знищення лісогосподарських знаків тощо). Причому до цієї групи мають бути віднесені й ті лісопорушення, що завдають шкоди одночасно і лісам, і встановленому порядку ведення лісового господарства, наприклад, порушення строків лісовідновлення;

· порушення, що посягають на встановлений порядок у сфері використання, відновлення, охорони і захисту лісів, але не завдають шкоди благам, що охороняються законом, хоча й створюють реальну загрозу її настання (наприклад, порушення правил пожежної безпеки в лісах, порушення правил зберігання, транспортування та застосування засобів захисту лісу, стимуляторів росту, мінеральних добрив, інших препаратів тощо).

Оскільки наявність шкоди є обов`язковою умовою настання майнової відповідальності, то в якості її підстав можуть виступати лише лісопорушення, віднесені до перших двох груп.

Н.Г. Полянська пропонує класифікувати лісопорушення в залежності від того, яка шкода була заподіяна: договірна чи позадоговірна. При цьому лісопорушення поділяються на: а) порушення умов користування, передбачених лісорубними квитками (ордерами) і лісовими квитками, та нормативними актами, котрі регламентують порядок здійснення рубок, інших лісових користувань, відпуск деревини на пні; б) самовільні протиправні дії осіб, котрі не мають законних підстав для здійснення спеціального лісокористування [124]^[78]. Із зазначеною класифікацією можна погодитися, але уявляється, що критерій поділу лісопорушень на зазначені групи має бути комплексним, тобто враховувати не тільки юридичну природу заподіяної шкоди, а й коло суб`єктів вчинення лісопорушення.

Звідси і майнова відповідальність за порушення лісового законодавства поділяється на два види: договірну та позадоговірну [93]^[79].

Як відомо, для договірної цивільно-правової відповідальності характерно, що правовідносини між порушником та потерпілим існували до й незалежно від правопорушення, і зобов`язання порушується невиконанням або неналежним виконанням стороною своїх обов`язків. У літературі зазначається, що термін “договірна відповідальність” не зовсім точний, оскільки відповідальність, яка підпадає під ознаки договірної, настає при порушенні зобов`язань, котрі виникають не тільки з договорів, але й з деяких інших юридичних фактів – адміністративних актів, односторонніх угод і т. ін. [161]<sup>[80]</sup>. Адміністративним актом, який встановлює попередній правовий зв’язок між порушником і потерпілим, є лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток, в яких зазначаються права та обов`язки лісокористувача, строки, розмір плати, інші умови лісокористування. З певною умовністю можна сказати, що зазначені дозвільні документи фактично відіграють роль договору у відносинах лісокористування, тому відповідальність за невиконання передбачених ними обов’язків законними лісокористувачами слід вважати договірною.

Крім того, власне договірна відповідальність може випливати з договору оренди земельної ділянки лісового фонду та інших договорів. Очевидно, що законодавче закріплення права приватної і комунальної власності на ліси має зумовити розповсюдження в галузі лісокористування різних договірних конструкцій. Це не тільки сприятиме впорядкуванню відносин у лісовому господарстві, але й дозволить створити ефективні механізми охорони лісів, оскільки, як зазначає О.В. Новікова, гнучкість цивільно-правових процедур достатньо сумісна з матеріальними нормами екологічного права і дає змогу здійснити врахування екологічної специфіки [113]^[81]. Поява таких договорів (іпотеки, договорів на виконання робіт, наприклад, угод між власником ділянки та лісогосподарським підприємством на лісовідновлення або на проведення санітарної рубки тощо) істотно розширить сферу використання різноманітних засобів цивільно-правового захисту, в тому числі й застосування договірної відповідальності.

Позадоговірній же відповідальності, навпаки, притаманна відсутність правового зв`язку між заподіювачем шкоди та потерпілим до моменту вчинення правопорушення. Позадоговірна відповідальність за лісопорушення покладається на будь-якого правопорушника, що не має законних підстав для лісокористування.

Таким чином, позадоговірна відповідальність за лісопорушення – це різновид відповідальності по зобов`язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Відповідальність законних лісокористувачів за порушення Правил відпуску деревини на пні в лісах України, Санітарних правил в лісах України, а також умов лісокористування визначених договором, лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком є різновидом договірної відповідальності.