Природне право: історичний аспект, витоки і наукове тлумачення

Питання щодо праворозуміння й трактування категорій «природне право» і «природні права» у складному еволюційному процесі їх ста­новлення й розвитку в юридичній та еколого-правовій науці, закрі­плення в національному екологічному законодавстві стає дедалі акту­альнішим і потребує поглибленого дослідження з огляду на зміну ціннісних парадигм сьогодення.

Вступ України до ЄС визнано стратегічною метою держави, отже, пріоритетним завданням сучасної юридичної науки й думки є форму­вання цілісної, логічно побудованої національної правової доктрини (її складника еколого-правової доктрини) на засадах природного права як теоретичної основи нормотворчих процесів і формування єдиного правового простору.

Наведене набуває ще більшої актуальності у зв'язку з глобальною екологічною кризою, пов'язаною з вичерпанням природних ресурсів, забрудненням довкілля, недотриманням вимог екологічної безпеки під час господарської діяльності й при поводженні з відходами, а також зі зміною клімату тощо.

Однак можемо відзначити й позитивну тенденцію. Відповідно до досліджень NewClimate Institute, Germanwatch та Climate Action Network, опублікованих на сайті Укрінформ 11 грудня 2018 р., Україна отримала 60,09 бала у 2018 р., а також зазначено, що протягом остан­ніх 14 років Індекс ефективності боротьби зі змінами клімату відстежує зусилля держав у цьому напрямі.

Україна посіла 18-те місце в рейтингу Climate Change Performance Index 2019. Оцінка країни (максимальна - 100) складається з обсягу викидів парникових газів, рівня розвитку відновлюваної енергетики, рівня споживання електроенергії, загальних запасів первинної енергії, загальної зовнішньої та внутрішньої політики в сфері протидії змінам клімату. Четверте місце в рейтингу посідає Швеція, яка отримала 76,28 бала, останнє, 60-те, - Саудівська Аравія, в неї 8,82 бала.

Додамо, що на 24-й Всесвітній конференції ООН з питань захисту клімату (СОР24) у грудні 2018 р. у польському м. Катовіце представ­ники близько 200 країн узгодили заходи щодо реалізації Паризької кліматичної угоди.

Переговори щодо клімату стосуються не лише національних інте­ресів, вони є важливими для всього людства та відповідальності за майбутні покоління. На Кліматичному саміті ООН (Париж) досягнуто домовленостей щодо прозорих правил визначення та норм концентра­ції вуглекислого газу в атмосфері, однак неузгодженою залишилася методика розрахунків у разі торгівлі квотами на шкідливі викиди [419]. Наступний кліматичний саміт ООН запропоновано провести в грудні 2019 р. або в січні 2020 р. у Чилі. Раніше планувалося, що цей захід відбудеться в Бразилії, проте ця країна відмовилася приймати саміт [626].

28-29 червня 2019 р. у м. Осака (Японія) відбувся саміт G20 (Ве­ликої двадцятки). Лідери країн погодилися підписати заключне комю­ніке включно з пунктом про захист клімату [508]. На ньому учасники уклали першу міжнародну угоду зі скорочення пластикових відходів у Світовому океані, в якій сформульовані загальні для всіх правила боротьби з пластиковим забрудненням, виписані необхідні заходи. Угода також передбачає підтримку інновацій у цій галузі та поліпшен­ня наукових методів аналізу й спостереження. Її виконання здійсню­ватимуть на добровільних засадах і раз на рік підписанти планують видавати звіт про досягнення у боротьбі з пластиковими відхода­ми [1199].

Крім того, антропогенне й техногенне навантаження на навколиш­нє природне середовище в Україні в декілька разів перевищує відпо­відні показники в розвинених країнах світу. Наприклад, у Законі Укра­їни «Про Основні засади (стратегію) екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 р. № 2818-VI [839] зазначено, що тривалість життя людей в Україні становить у середньому близько 66 років (у Швеції - 80, у Польщі - 74); канцерогенний ризик у 2009 р. досяг 6,4-13,7 випадку онкологічних захворювань на 1 тис. осіб, що значно перевищує відповідні міжнародні показники ризику. Середня тривалість життя в Україні станом на 2012 р. дорівнювала 71,2 року [624], а станом на 2015 р. - із майже 200 країн, за статистикою ВООЗ, Україна за очікуваною тривалістю життя посідає 110-те місце. За такої тенденції, якщо рівень смертності в майбутньому не змінюватиметься, середня тривалість життя дітей, народжених нині в Україні, станови­тиме 66 років для чоловіків і 76 для жінок. Утім зараз ця ситуація не покращується, і це, звісно, не може не викликати занепокоєння. По­рівнюючи ці дані з аналогічними в більшості країн ЄС, можемо ствер­джувати, що тривалість життя громадян в Європі перевищує цей по­казник у середньому на 5-10 років [1177].

Так, середня тривалість життя в усьому світі з 2000 по 2015 р. зросла на 5 років, про це йдеться в доповіді ВООЗ «Світова статис­тика охорони здоров'я».

Звертаючи увагу на щорічну доповідь Міністерства охорони здоров'я України «Про стан здоров'я населення, санітарно-епідеміч­ну ситуацію та результати діяльності системи охорони здоров'я України» за 2017 р., а також доповідь ВООЗ «Світова статистика охорони здоров'я» за 2018 р., можемо дійти такого висновку. Чисель­ність населення в Україні на початок 2018 р., за оцінкою Державної служби статистики, становила 42 386,4 тис. осіб, з них 29 315,2 тис. осіб (69,2%) припадало на міських жителів, а 13 121,3 тис. осіб (30,8%) на мешканців сільської місцевості. Чисельність людності України у 2018 р. у порівнянні з 2013 р. скоротилася на 818 тис., а за 2017 р. - на 137,1 тис. осіб [864]. Можемо простежити зміни стате­вого складу населення. Так, кількість чоловіків на початок 2018 р. становила 19,6 млн осіб, а жінок - 22, 8 млн. На початок 2018 р. кількість осіб віком 0-15 становила 16,2% від усього населення, віком 16-59 - 61,3%, а віком 60 і старше - 22,5 %. При цьому середній вік населення становить 41 рік [864].

Звернемо увагу на динаміку народжуваності, а також тенденцію смертності населення. Так, з 2002 р. в Україні утвердилася тенденція до зростання народжуваності, однак у 2017 р. кількість народжених порівняно з 2013 р. в абсолютному вимірі зменшилася на 111,1 тис.

Окремо вкажемо на дослідження, проведене ВООЗ за 2016 р. Так, передбачається, що середня тривалість життя чоловіків, народжених в Україні у 2016 р., становитиме 67,6 року, жінок - 77,1 року, що на 10-15 років менше, ніж у майже 50% інших країн світу. При цьому, як указується в доповіді, здорове життя очікується лише до 64 років, що в цілому є непоганим показником, порівняно з більшістю країн світу [864]. Найбільша очікувана тривалість життя у світі простежується в Іспанії (83 роки), Австралії (83 роки), Канаді (82,2 року), Чилі (82 роки), Франції (82,9 року), а найменша тривалість життя - в Аф­риці, Нігерії, Сомалі (менше 53 років). Можна зробити висновок, що очікувана тривалість життя не перевищує 85 років, а найнижчою ме­жею є позначка у 51 рік, однак рівень очікуваного здорового життя є меншим у середньому на 5-10 років [954].

З огляду на дані ВООЗ постає правомірне питання, з якими саме чинниками пов'язана така значна розбіжність у тривалості життя? Віт­чизняні політики й експерти визначили «стандартний набір причин», серед яких і спадщина СРСР, і Чорнобиль, і слабка економіка, і полі­тична нестабільність в умовах фактичної війни [190]. Більш того, на їх переконання, екологічна ситуація в нашій країні в цілому небезпеч­на, найгостріше це питання постає у промислових регіонах, а саме в Дніпропетровській, Харківській, Одеській областях. Серед загально­визнаних причин екологічних проблем України вказують зокрема, такі: а) успадкована структура економіки з переважаючою часткою ресурсо- й енергоємних галузей, негативний вплив якої посилився із переходом до ринкових умов; б) існуюча система державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища, регулювання вико­ристання природних ресурсів, відсутність чіткого розмежування при­родоохоронних і господарських функцій; в) недостатня сформованість інститутів громадянського суспільства; г) неналежне розуміння в сус­пільстві пріоритетів збереження навколишнього природного середови­ща й переваг сталого розвитку та ін.

Крім того, за сучасних умов унаслідок перебудови економічного механізму, реформування політичної, соціальної, ідеологічної, право­вої сфери у житті суспільства виникають нові явища, що зумовлює підвищений інтерес до природно-правової доктрини, оскільки біль­шість цих явищ потребує осмислення та узагальнення наукою еколо­гічного права. Корисним і необхідним за такої ситуації є використання потенційних можливостей природного права, чітке розуміння його значимості для формування сучасної правової доктрини, усвідомлення наслідків його впливу на екологічні відносини й розвиток демократич­ного суспільства, забезпечення екологічного правопорядку, оптиміза- цію законодавчого екологічного процесу.

Ураховуючи це, при проведенні наукового дослідження автор ке­руватиметься й дотримуватиметься зауважень, висловлених А. П. Геть­маном і В. А. Зуєвим щодо наукового дисонансу, тобто такого стану справ, коли науковці, обґрунтовуючи нові правові явища, не можуть відійти від усталених правил і норм, втискаючи їх у вже існуючі пара­метри правових поглядів і підходів, без кардинальної зміни методоло­гічно-світоглядної складової, що призводить до стагнації правової думки, її консервації, консервативно-регресивних поглядів і висновків, своєрідного «перетягування канату» між галузями права [246, с. 106].

Звісно, наведене набуває особливої актуальності в контексті зроб­леного В. Хесле ще в другій половині ХХ ст. висновку: «...ми живе­мо на порозі нової парадигми, так що економічна парадигма неза­баром повинна поступитися місцем екологічній. XXI століття стане століттям (захисту) навколишнього середовища. Отже, правильною буде політика, яка зможе зберегти природні основи нашого життєво­го світу в найширшому обсязі, але аж ніяк не та, яка сприяє макси­мальному кількісному економічному зростанню.» [1084, с. 27]. І це справедливо, бо сутність нашої епохи визначається економікою. Не­зважаючи на це, помилковим є твердження, що «нібито з екологічною кризою можна впоратися за допомогою лише економічних заходів». Подолання екологічної кризи неможливе без коригування ціннісних орієнтирів, урахування європейських векторів кардинальних змін і досягнення сталого розвитку, а отже, при переорієнтації змістової доктринальної складової правових, економічних, соціальних та інших категорій поняття «природа» має стати центральним, задля того, щоб ставлення до неї людини формувалося виходячи з сучасного розумін­ня, відмінного від більшості філософських і наукових теорій Нового часу [1084, с.7]. Умовам сьогодення найбільш імпонує висновок, зроблений О. С. Колбасовим у «Заповіті екологам»: «екологічне пра­во має відіграти колосальну історичну роль - стати противагою всьому іншому праву, що стоїть на сторожі майнового багатства і по­єднаної з ним влади» [448, с. 90].

У контексті наведеного варто звернути увагу на соціальну зумов­леність впливу природного права на природно-правову доктрину, розвиток екологічного законодавства. Перш за все наголосимо, що соціальна зумовленість - це концепт, згенерований сучасним станом суспільної свідомості щодо подальшого формування, розвитку, вдо­сконалення суспільних екологічних відносин та їх законодавчого ре­гулювання. Оскільки екологічне законодавство в цілому й окремі його інститути є продуктом соціальної дійсності, то соціальну зумовленість природного права за екологічним законодавством варто розглядати як сукупність чинників, що ґрунтуються на конкретних обставинах, якими вона визначена, виходячи із сучасної парадигми розвитку на­ціональної правової системи й природно-правової доктрини. Таким чином, передумовою еволюціонування екологічної природно-правової доктрини слід визнати постійну взаємодію теорії й практики, усвідом­лення необхідності її використання, підвищення рівня й якості прав­ничо-екологічної освіти.

Безумовно, наявність доктрини сприяє розвитку законотворення, підвищенню ефективності й дійовості приписів актів і механізмів, за допомогою яких урегульовуються відносини. Враховуючи те, що со­ціальна цінність суспільних екологічних відносин визначається їх місцем в ієрархії потреб людини, доктрина значно впливає на вивчен­ня предмета екологічного права, який разом із суб’єктами й соціаль­ними зв'язками між ними виступає елементом структури складних екологічних відносин та їх різновиду - екологічних відносин природ­ної спрямованості. Як слушно зауважує В. Я. Тацій, в основі предмета будь-якого суспільного відношення перебуває відповідний інтерес [1017, с. 125, 128]. З огляду на це основним завданням екологічного права є дотримання балансу публічних і приватних екологічних інте­ресів (про що йдеться в підрозділі 3.5 монографічного дослідження), тобто при створенні нових правових норм законодавець повинен чітко розуміти необхідність й усвідомлено визначати потребу суспільства у створенні нових екологічних правовідносин та їх законодавчій ре­гламентації, встановленні юридичних підстав і порядку їх виникнення, реалізації й гарантування. Ще раз підкреслимо, що соціальна зумов­леність природного права тісно пов’язана з екологізацією законодав­ства. Остання розглядається як динамічна категорія й процес, що зу­мовлений: 1) об’єктивними підставами, серед яких: екологічна спря­мованість міжнародно-правових угод, міжнародно-правові традиції;

необхідність виконання міжнародних екологічних зобов’язань як за­кономірність створення дійових правових механізмів утвердження і забезпечення екологічних прав людини як головного обов’язку дер­жави тощо; а також 2) суб’єктивними, як-от: наукові висновки й про­позиції, громадська думка, що базуються на екологічній правосвідо­мості, культурі, моральності суспільства, та ін.

Крім того, соціальна зумовленість у легалізації основоположних засад і положень природного права в еколого-правовій доктрині й еко­логічному законодавстві продиктована підвищеним рівнем небезпеки в екологічній сфері, незахищеністю й недостатнім рівнем правового регулювання захисту екологічних прав і інтересів суб’єктів, недоско­налістю системи державного екологічного управління, необхідністю усунення прогалин і колізій, дефектів в екологічному законодавстві, відсутністю чіткості при формуванні й єдності екологічної терміноло­гії, виникненням нових суспільних відносин, які є екологізованими й потребують удосконалення правової охорони.

Серед чинників, що підтверджують соціальну зумовленість при­родно-правових підходів до екологічного законодавства, необхідність нормативно-правового опосередкування (закріплення) відповідних суспільних екологічних відносин, можна виокремити: а) історичний (тенденції розвитку еколого-правової науки, доктрини й законодав­ства); б) соціально-економічний (визначення рівня суспільної еколо­гічної небезпеки господарської діяльності, фінансового забезпечення, заохочення екологічно ефективної та іншої діяльності; в) соціально- психологічний (стан суспільної свідомості, розуміння суспільної потреби й доцільності, відповідність рівня підготовленості населен­ня до законодавчого закріплення вихідних положень природного права, які є підґрунтям природно-правової доктрини); г) екологічний; д) політичний; е) ідеологічний; є) соціально-юридичний (доцільність і необхідність легалізації певних суспільних відносин з урахуванням перелічених вище чинників) та ін. Беручи це до уваги, нині треба розробити, а в деяких випадках оптимізувати й обрати такі, що від­повідають сучасному етапу розвитку суспільства, заходи щодо забез­печення екологічного правопорядку. Вважаємо, що вплив природно­го права на еколого-правову науку, відродження доктрини природно­го права в системі екологічного законодавства відображають суспільні процеси сьогодення, які вимагають прийняття еколого-пра- вових норм, формування нових суспільних екологічних відносин та інститутів екологічного права й законодавства, доводять їх зна­чущість для розвитку соціуму.

Окремо варто зупинитися на питанні впливу доктрини природного права на екологічне законодавство. Передусім наголосимо, що доктри­на природного права (юснатуралізм, неопозитивізм) - одна з провідних парадигм правового мислення, яка спирається на універсальні ціннос­ті й принципи, здатні бути критерієм справедливості приписів законів, закріплених державою.

Ураховуючи це, вважаємо за потрібне звернути увагу на юридичну категорію «вплив». По-перше, фахівцями в галузі юриспруденції правовий вплив розглядається як соціально-правовий інструмент, що приводить у рух механізм дії права. У вузькому розумінні правовий вплив є соціаль­но-юридичним і загальноідеологічним впливом права на поведінку людей з метою встановлення правового режиму їх функціонування, забезпечен­ня правомірного характеру здійснюваної ними діяльності, пов’язаної із задоволенням як приватних, так і суспільних інтересів. У широкому сенсі категорія «правовий вплив» охоплює як сукупність офіційно визна­них спеціально-юридичних засобів правової регуляції, так і ті соціальні (неюридичні) джерела, засоби, які породжують у соціальних суб’єктів потребу вступати в соціально-правове спілкування, здійснювати так звані фактичні, або об’єктивні (нерегламентовані правом, але такі, що відповідають його природі), дії, на основі яких виникають об’єктивні (фактичні) правові відносини [897, с. 758]. На відміну від правового регулювання, правовий вплив має більш широкий предмет, різні меха­нізми реалізації, зокрема, останній (правовий вплив) може реалізовува­тися необов’язково через екологічні правовідносини.

За сучасних умов правники мають справу здебільше з поєднанням шкіл права, а державно-правовий зміст сучасної правової системи України характеризують три основні моменти: а) які природні права і обов’язки людини і якою мірою закріплює і гарантує позитивне за­конодавство; б) які нові правові можливості людини, що виникли в результаті розвитку науки, культури, зростання добробуту суспіль­ства, закріпила держава в нормативно-правових актах; в) які правові пільги чи правові обмеження встановлені державою для людей, що належать до певного прошарку, класу, нації, раси, дотримуються тієї чи іншої релігії [672, с. 706].

По-друге, природно-правовий вплив доктрини доцільно розглядати як єдиний та багатоаспектний процес її інтеграції в екологічні суспільні відносини і законодавство, екологічну свідомість, поведінку суб'єктів. Таким чином, природно-правова доктрина, основою якої є природне право, має стати базою при регулюванні екологічних відносин, а осно­воположні засади мають бути закріплені на законодавчому рівні. Вихо­дячи з цього, характеристика інститутів екологічного права в багатьох випадках ґрунтується на ключових положеннях концепцій природного права, як-от права: власності, загального природокористування, еколо­гічної безпеки, захисту екологічних прав, на відшкодування збитків, на отримання екологічної інформації тощо. Спираючись на наведене, зауважимо, що ефективність реалізації й забезпечення, регламентації окреслених правовідносин досі залишається на недостатньо висо­кому рівні, хоча й зорієнтована на вічні цінності, які закріплюються нормативно-правовими актами різної юридичної сили (насамперед Конституцією України).

Наступним розглянемо ставлення людини до природи. Передусім акцентуємо увагу на тому, що конструктивні етичні й культурні прин­ципи минулого мають поєднуватися з новими вимогами до правової охорони й відтворення природних ресурсів, екологічної безпеки, що гарантує їх високий рівень. Підтвердженням цього є той факт, що по­при самобутність культур різних народів, які пояснюються національ­ними традиціями, моральними цінностями, доктринами, що відбивають суспільні відносини конкретних історичних епох, у їх екологічних нормах виявляється багато спільних рис, що властиве й екологічному законодавству. Більше того, саме специфічні риси окремих культур у сукупності, на наш погляд, сприяють формуванню гармонійної вза­ємодії природи й суспільства, дотриманню екологічної рівноваги, ра­ціональному й ефективному природокористуванню, ставленню до довкілля як середовища існування, а не лише як до джерела задово­лення матеріальних, естетичних потреб і інтересів. Варто враховувати, що на природу впливають природні закони й постійно зростаюча ан­тропогенна діяльність. Як доречно зазначає С. С. Сливка, «природне право - це антропоцентрична частина законів Всесвіту і тому збігаєть­ся з інтересами людини». Звідси випливає, що природний закон ніби генетично закладений в людині й пов'язаний з її природним, первин­ним станом, це писаний Закон Природи. Отже, природні закони є при­писами розуму людини, а природне право відповідає розумній сутності людині (курсив наш. - Г. А.). Природне право - сфера справедливості, добра і правди, що визначають (повинні визначати) поведінку індиві­дів [974, с. 5]. Виходячи з цього важливим є те, як індивідуумом розу­міється співвідношення природних і соціально-політичних, загально­людських, економічних, ідеологічних, морально-етичних та інших чинників.

Як бачимо, окреслене питання є надскладним. Саме тому не одне століття філософи й юристи розробляли теоретичне підґрунтя для ви­вчення природного права, виокремлюючи такі сфери предмета філо­софського дослідження: 1) природа (Античність); 2) моральні норми, Бог і душа (Середньовіччя); 3) психологія (Новий час); 4)реальний світ (курсив наш. - Г. А.). При цьому не тривалість кожного періоду, яка поступово зменшується, що пов'язано з плинністю часу, а швидкі темпи науково-суспільного розвитку стають основою початку нового етапу [974, с. 3, 4].

Природне право як наукова течія, база природно-правової доктри­ни має багатовікову історію, а її головні положення сформувалися ще в давнину й актуальні досі, коли в сучасному суспільстві немає підстав для протиставлення природного й позитивного права, оскільки остан­нє закріплює й охороняє природні права людини, створюючи єдину загальнолюдську систему правового регулювання суспільних відносин.

Неможливо й недоцільно, в межах цього монографічного дослі­дження (враховуючи мету і завдання), розглядати всю історію розвитку природного права, що пов'язана зі становленням екологічних відносин, оскільки не ставилося питання всебічного і повного висвітлення всіх особливостей формування природного права. Отже, будуть проаналі­зовані лише найважливіші моменти його становлення, які суттєво впливають на формування й еволюцію екологічної науки, доктрини, права й законодавства, адже для виявлення його сутності й характерних ознак потрібно встановити й розглянути найвизначальніші моменти в історії генези природного права з метою виявлення соціальних, еко­номічних, екологічних передумов становлення й розвитку природно- правової доктрини.

Як вважають науковці, саме природне право як теорія виникло в XVII-XVIII ст. у період, коли відбулися бурхливі події і зароджува­лися буржуазні суспільства в країнах Західної Європи, а отже, воно може розглядатися як інструмент соціального компромісу, що дуже важливо в умовах сьогодення для нашої країни. Повернення до осно­воположних концептів теорії природного права, формування екологіч­ного законодавства на засадах природно-правової доктрини - не ви­падковість, швидше за все, це зумовлено нагальною потребою у цьому явищі тоді, коли прискорюються реформаційні, євроінтеграційні про­цеси, що нині відбуваються в Україні, й сприяють досягненню гармо­нійної взаємодії суспільства і природи, охороні, екологічно збалансо­ваному використанню й відтворенню природних ресурсів і комплексів, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу через за­бруднення навколишнього природного середовища.

Розпочинаючи дослідження впливу природного права, а також при­родно-правової доктрини на екологічні правовідносини, передусім слід проаналізувати основні положення філософії права (курсив наш. - Г. А.) щодо генези його концепцій, а саме: 1) класичні концепції при­родного права: а) космоцентричне сприйняття права античними мис­лителями (фюсис (логос) і номос); Сократ - об'єктивні й суб'єктивні основи моральних і правових норм; погляди Платона на справедливість й ідеальну державу; вчення Аристотеля про людину, справедливість і найкращий державний устрій; ідеї природного права стоїків і Цице­рона; практицизм правового мислення Стародавнього Риму); б) тео- центричне обґрунтування права у філософії Середньовіччя (Августин Аврелій - метафізичні передумови християнської правосвідомості; релігійно-метафізичне тлумачення права Томи Аквінського; реалізм і номіналізм у праворозумінні Середньовіччя); в) формування перед­умов юридичного світогляду у філософсько-правовій думці Відроджен­ня і Реформації (Н. Макіавеллі, М. Лютер щодо антропологічного обґрунтування права); г) натуралістичне трактування права у філософії права Нового часу (становлення юридичного світогляду: теорія при­родного права Г Гроція й концепція суспільного договору Т Гоббса, Дж. Локка; Д. Дідро, Вольтера, Ж.-Ж. Руссо - епоха Просвітництва); д) раціоналістичний підхід до права в німецькій класичній філософії (І. Кант - категоричний імператив і моральне обґрунтування права, автономія особистості й ідеальний правопорядок; філософія права Ґ. В. Ф. Геґеля; неокантіанство і неогеґельянство тощо) та інші, а також

2) сучасні концепції природного права: а) парадигма інтерсуб'єктивності (концепції природного права інтерсуб'єктивістського напрямку); б) фе­номенологічна концепція права (А. Рейнах); в) екзистенціалістська концепція права (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майхофер); г) герменев- тична концепція права (А. Кауфманн, П. Рікер); д) комунікативно-дис­курсивна концепція права (К.-О. Апель, Ю. Габермас); е) природно- правова тенденція в сучасній аналітичній філософії права (Л. Л. Фуллер, Дж. Фінніс, Дж. Ролз, Р. Дворкін); ж) ідея інтегрального праворозумін- ня (Дж. Холл, Г. Дж. Берман, В. Лазарев, І. Гойман-Калинський, Г. Іва- нець та ін.).

Для того, щоб простежити по етапах вплив природно-правової доктрини на становлення екологічного законодавства, доречно проана­лізувати філософські погляди та течії відповідних мислителів - пред­ставників певних епох. Передусім зауважимо, що періодизація роз­глядається як особлива систематизація, яка полягає в умовному поділі історичного процесу на певні хронологічні періоди. Для неї можуть обиратися різні підстави: від зміни типу мислення до зміни способів комунікації і екологічних трансформацій [704]. У часових межах за­родження ідей природного права можна виокремити такі періоди, які відповідають певним етапам всесвітньої історії і визнані європейською історичною наукою:

1) Давні часи (первісна історія: поява людини - 3000 до Р Х.) - формування природного права починає свою історію ще із часів Антич­ності й Середньовіччя, походить із біологічної природи людини й зде­більш пов'язане з його інстинктами, тобто з появою людини як біо­логічної істоти. Розвиток свідомості первісної людини знайшов прояв у фетишизмі, тотемізмі й магії [389]. Безумовно, більшість із указаних течій була пов'язана з природою, силами природи й природними сти­хіями. У цей час, як відомо, переважало привласнення дарів природи, щоправда, на початку свого становлення людина користувалася блага­ми природи, майже не змінюючи якісних характеристик навколишньо­го природного середовища;

2) Стародавній світ (3000 до Р. Х. - V ст.) - від поглядів Геракліта (530-470 рр. до н. е.) беруть свій початок природно-правові доктрини Античності й Нового часу, що як природне право визначають якийсь розумний початок (норму загального розуму), що повинен виявлятися в позитивному законі [1068, с. 51]. Пошуки природних основ права в природі людини й людському суспільстві були продовжені в V- IV ст. до н. е.: софістами Протагором (481-411 рр. до н. е.), Горгієм (483-375 рр. до н. е.), Гіппієм (460-400 рр. до н. е.) та ін.

Маємо відзначити, що С. П. Рабінович доводить, що поділ права на природне й позитивне уперше використав латинський граматик Авл Геллій (II ст. н. е.), переклавши грецькі терміни physei («за при­родою») і thesei («за встановленням») як naturalis і positivus. Термін же «позитивне право» в його протиставленні праву природному од­ним із перших застосував середньовічний католицький теолог П. Абе­ляр [900, с. 686].

Зупинимося на цьому детальніше. У зазначений період розвитку державно-правової думки щодо природного права в Стародавній Гре­ції виникли протилежні підходи до витоків права як правового явища, безвідносно до його видів і характеру, у самій природі речей, «у віч­ному, незмінному порядку світогляду», або ж воно виступає результа­том добровільної угоди людей, тобто як «людське створіння», що ви­никало в невизначеному проміжку часу [661, с. 47]. Софісти у своїх навчаннях виходили з того, що в основі права немає вічного, незмін­ного. Усе, що називається «правом або правдою», є результатом до­мовленості людей, штучним винаходом людського розуму. Люди, на їх думку, що спочатку жили нарізно й не дотримувалися у взаємних від­носинах ніяких правил, пізніше змушені були в інтересах безпеки всіх і кожного об’єднатися й «установити закони - норми права й правди», якими вони усували свавілля, що панувало, захищали слабких і обме­жували сваволю сильних [1053, с.85].

Доцільно зауважити, що перші писані еколого-правові заборони відомі з часів античної Греції, де в окремих містах заборонялося ви­кидати сміття на вулиці міста, бо це призводило до забруднення місь­кої території й приміської зони. В уявленнях давньогрецьких філософів середини V ст. до н. е. був присутній прототип ідеї природного права: сприйняття природи як навколишнього світу, що існує незалежно від людей і підпорядковується одвічним універсальним законам. Ставлен­ня до природи не було відстороненим, ціннісно-нейтральним. Вона сприймалася не тільки як якесь зовнішнє первинне й упорядковане середовище, а й також як щось щире, благе, покликане служити зразком устрою людського буття.

Отримавши трактування у вченні грецьких філософів, ідея при­родного права вже серед римських юристів набула серйозного прак­тичного значення: природне право й справедливість (just naturale і aequitas) нерідко розглядалися ними як джерела цивільно-правових норм, а також впливали на тлумачення останніх. Однак їх уявлення були такими ж суперечливими й розпливчастими.

Так, під категорією «природне право» давньоримські філософи і юристи, як зауважує Г Ф. Шершеневич, розуміють закони в науковому сенсі. У всякому разі, констатує автор, навряд чи є правильним, що об­даровані практичним чуттям римляни дивилися на природне право (just naturale) тільки як на ідеальне й не надавали йому діючої (юридич­ної) сили [1138, с. 29]. Таку думку підтримував і М. М. Коркунов, який на основі вивчення й аналізу величезного емпіричного матеріалу вважав, що римляни визнавали природне право не тільки як якесь ідеалізоване право, що існує лише в розумах людей, а й як інститут, що діє «спіль­но й однаково з позитивним правом». Природне право вони відносили «до сфери конкретних явищ». Його дії надавалося таке саме реальне значення, як і позитивному праву (курсив наш. - Г А.) [479, с. 89].

Найпоширенішим є концепт, що в римському праві поряд із пози­тивним правом, яке складається з just civile (споконвіку давньорим­ським правом, що регулювало відносини винятково між римськими громадянами) і just gentum (правом, що унормовувало майнові відно­сини, які виникли між римськими громадянами й перегинами), існує just naturale - природне право. Як і у стародавніх греків, позитивне право належало до сфери рухливого, мінливого права, створюваного людьми, а природне - до нерухливого, вічного права, породжуваного самою природою, воно корениться у відносинах, що виникають між людьми.

Зауважимо, що під природним правом римські юристи розуміли сукупність норм, які випливають із самої природи і визначають по­водження не тільки людей, а й тварин, інакше кажучи, як відбиття законів природи і природного порядку речей. У їхніх уявленнях при­родне право стоїть «над правовими системами окремих національнос­тей, становить деяке загальнонародне - jus gentium, і тому ідея при­родного права сприяє... процесу перетворення римського права на право універсальне» [731, с. 34]. Це лише одна з точок зору. Проте варто ще раз зауважити, що на всіх етапах розвитку римського права не було вироблено єдиного підходу до їх суті і співвідношення. Зви­чайно, у більшості випадків вони відрізняються, але й нерідко їх ото­тожнювали. Відмінності були зумовлені різним розумінням і тлума­ченням «природи», що лежить в основі природного права. В одних випадках вона сприймалася як природа самої людини, в інших - як природа речей, що є об'єктом його прав. Дехто її трактував як природу виникаючих у суспільстві правових відносин. У межах кожного розу­міння «природи» вироблялися відповідні норми, формувалися власні правовідносини.

Варто погодитися з висновками, зробленими Ю. С. Гамбаровим, який зазначав, що більшість категорій юридичної науки (мислення)

була запозичена із права давніх римлян, їм підпорядковані якщо не всі, то принаймні найважливіші явища не тільки загального з тих часів, а й відмінного від нього середньовічного юридичного життя. Додамо, що й саме римське право значно видозмінювалося й наповнювалося еле­ментами нового середовища, в яке воно вводилося ще за часів Серед­ньовіччя. Звісно, давньоримське право відчутно впливало як на весь розвиток західноєвропейського права, інакше кажучи, воно сформова­не римським правом, так і на способи його обробки (це не може за­перечуватися). Більш того, римському генієві не без підстав припису­валося навіть відкриття цивільного права, мається на увазі визнання за особою самостійних суб’єктивних прав, відокремлених від елемен­тів публічного права [220, с. 128-129]. Спираючись на наведене, мо­жемо констатувати, що римське право стало фундаментом для розвитку сучасного земельного, водного та іншого поресурсного законодавства, а в подальшому - екологічного.

Природне право знаходиться у подвійному відношенні із правом позитивним (курсив наш. - Г. А.). З одного боку, відповідно до вчення римських юристів, воно є його складовою як основна організуюча за­сада, адже за повного ухилення від принципів справедливості й добра є неможливою регламентація відносин, що виникають між особами; з другого - природне право протиставлялося праву позитивному, оскільки останнє, прагнучи найбільш доцільного пристосування до умов даного конкретного середовища і забезпечення інтересів усіх або більшості, не здатне забезпечити дотримання принципів справедли­вості й добра в їх повноті та послідовності [302, с. 95].

Разом із грецькою філософією й римським правом ідея природно­го права проникає й у філософії інших народів, а упродовж усієї по­дальшої історії становить невід’ємну складову юридичного мислення;

3) Середньовіччя V ст. - XV ст. (період європейської історії від V ст. (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епо­хи Відродження й Реформації - кінець XV ст.)). В епоху Середньовіччя доктрина природного права набула значного розвитку у богословських творах Томи (Фоми) Аквінського (Аквіната) (1226-1274), зокрема у праці «Сума теології»¹ (вчений дає найбільш завершену концепцію ^[1]

природного права з точки зору християнської теології), Аврелія Авгус­тина (354-430) («Сповідь», «Про Град Божий») та ін. Розуміння того, що природне право є джерелом юридичних норм і що воно покликане заповнювати, а також виправляти позитивне право, набуває найбіль­шого поширення в середньовічній юриспруденції, порівняно з рим­ським правом. Цьому значною мірою сприяло злиття природного права із приписами релігії й теологічним характером середньовічних природно-правових учень.

Як справедливо стверджує Й. О. Покровський, «на основі цього елементарного етичного почуття поступово розвивається філософська рефлексія, що уже в античному світі приводить до зародження ідеї так званого природного права. Праву діючому і позитивному, яке вважа­ється продуктом довільного людського встановлення, протистоїть право природне, just naturale є відбиттям абсолютного світового розу­му або правлячим світом божественної сутності» [731, с. 33].

За часів Середньовіччя право позитивне починає оцінюватися з по­зицій права природного, як наслідок, виникає низка питань зовсім іншо­го характеру, на відміну від тих, з якими має справу догматика права;

4) Новий час (кінець XV ст. - кінець XVIII ст., Французька рево­люція). Ідею природного права слід розглядати як таку, що не припи­няла свого існування упродовж усієї історії розвитку думки в Західній Європі. Однак слід відзначити, що на окремих етапах вона «слабшала», коли через певні причини юридична думка зверталася переважно до вивчення позитивного права, але з часом знову набирала «обертів», посилювалася й ставала домінуючою.

Саме на Новий час припадають розпад феодалізму, підготовка до проведення буржуазних революцій XVII - XVIII ст. У цей період від­бувається формування природно-правової доктрини як одного з на­прямів праворозуміння й самостійної наукової школи. Саме цьому проміжку часу дається назва епохи природного права. Фундаменталь­ного розроблення ця теорія права набула в роботах Г. Гроція й Б. Спі- нози в Голландії; Т Гоббса, Дж. Локка в Англії; Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, П. Гольбаха у Франції; О. Радищева в Росії й інших мислителів. Викладені в них ідеї знайшли закріплення в американській декларації незалежності (1776), у Французькій декларації прав і свобод громадянина (1789) та інших актах.

Щоправда, у межах шкіл природного права не існувало єдиного підходу до визначення змісту терміна «природне право». Його роз­глядають із методологічних позицій, ним користуються як методоло­гічним прийомом: «природне право - це те, що було б, якби не існува­ло держави й установлених нею законів». Інакше кажучи, природне право аналізується як якась історична гіпотеза, припущення про те, яке повинно бути право в «природному стані», до виникнення держа­ви й до переходу права в «державний стан». Природне право в цей період відіграє роль політичного й юридичного ідеалу, розглядається як зразок, до якого має йти і яким слід замінити існуюче, у всіх від­носинах недосконале право.

Відзначимо, що в досліджуваний часовий проміжок у Декларації незалежності США (1776) проголошено таке: «Ми вважаємо очевидними істини: що всі люди створені рівними й наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належить право на життя, на свободу й на прагнення щастя; що для забезпечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада яких ґрунтується на згоді підлеглих» [293, с. 289].

Наприклад, на межі XVIII і XIX ст. з урахуванням принципів при­родного права були створені три найвизначніші в історії західноєвро­пейського права кодекси - Прусське земське уложення (1794), Фран­цузький кодекс Наполеона (1804) і Австрійське загальне цивільне уложення (1811). Розпочаті в епоху підйому природно-правового на­строю, вони були закінчені вже в епоху реакції, коли страх перед ре­волюційністю природно-правових принципів став усе більше скоро­чувати широту реформаторських завдань. Процес скорочення й зву­ження обсягу природних прав простежується в історії кожного з них.

До наведеного додамо, що тогочасна природно-правова доктрина виходила з визнання деяких абсолютних для всього людства єдиних і одвічних основ права, що випливають із самої природи людини;

5) Новітній час (кінець 18 ст. - і дотепер)¹ можна назвати реакцією проти природного права. На початку XIX ст. формується негативне ^[2] ставлення до будь-якого філософського елемента в юриспруденції. У межах монографічного дослідження зупинимося саме на системно­му аналізі провідних підходів до природного права, які відчутно впли­вають на розвиток національної природно-правової доктрини. Упро­довж указаного часового проміжку, на думку вчених, лише історичне й догматичне дослідження позитивного права вартує того, щоб нази­ватися науковим: «усе, що виходило за межі позитивних досліджень, визнавалося незаконним дитям старого природно-правового напряму. Доходило навіть до того, що всяка спроба філософії права привернути увагу до природного права оголошувалася “найчистішим шарлатан­ством”» [731, с. 47]. Кризові явища були зумовлені комплексом причин як внутрішнього порядку, «закладених» у самій природі природного права, так і зовнішнього.

Аналізуючи Новітній час розвитку природного права, Г. Ф. Шер- шеневич відзначав, що «на даному етапі воно зіткнулося з новою те­чією думки в особі історичної школи, об яку воно розбилося не стіль­ки через сильну критику ззовні, скільки внаслідок ослаблої власної сили усередині» [1136, с. 30]. В опозицію до природного права стала утилітарна школа Дж. Бентама (Англія), основу якої становила не при­рода людини й суспільство, а користь, вигода як критерії моральності й рушійної сили всіх учинків людини. При цьому всі природні й со­ціальні явища розглядалися тільки з точки зору їх корисності (принцип оцінки) і можливості бути використаними для досягнення будь-яких цілей. Щоправда, в Німеччині ця школа відчувала тиск історичної школи права.

Кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст. і дотепер знаменуються в історії правознавства пошуками «загубленої ідеї права», що привели до від­родження природного права. Філософи і правники знову повернулися до незмінної моральної цінності природного права. «Відроджене при­родне право», трансформуючись через категорію невід’ємних прав людини, стало основою розуміння самої суті права, що відповідає вимогам сучасного громадянського суспільства [9, с. 442].

Сучасне природне право не тільки не заперечує свого споріднення з попередніми етапами його розвитку, а й, навпаки, усіляко наголошує на своєму нерозривному зв’язку з ним. Споріднення зі «старою» кла­сичною теорією природного права визнається, зокрема, по лініях їх: а) загальних основ - сподівання на природу й розум людини, по лінії основних завдань - знаходження ідеального критерію, а також б) апрі­орного методу - сподівання на віру замість доказів реального існуван­ня норм природного права, на загальновизнаність тієї або іншої по­ведінки, названої природною [661, с. 57-58].

Відмінність відродженого природного права в порівнянні зі «ста­рим» полягає насамперед у тому, що воно не визнає вічного, незмін­ного для всіх часів і народів права. Основними концептами природно­го права є такі: а) існує тільки з історично мінливим змістом; б) не визнає абсолютного ідеалу або критерію; в) множинність напрямів його розвитку і приватних теорій, що його формують. Наведені виснов­ки дозволили визначити поняття «сучасне природне право», а в кон­тексті різноманітності поглядів, течій, наукових шкіл стало доцільно вживати в науковому обігу термін «теорії» не в однині, а у множині, тобто «теорії природного права» [661, с. 58].

Наприкінці ХУІІІ ст. природно-правові ідеї в ліберальному дусі розвивали такі визнані юристи, як В. Т Золотницький, С. Ю. Десниць- кий, а на початку XIX ст. - О. П. Куніцин, Г. І. Солнцев, І. Е. Шад. Протягом XIX ст. природно-правова теорія мала своїх прихильників, як-от: П. Л. Карасевич, К. О. Неволін, В. С. Соловйов, Б. М. Чичерін. На початку XX ст. в Європі посилюється інтерес до природного права, після тривалого панування позитивізму воно «оживало». У політико- правовій думці сформувався напрям природного права, послідовника­ми якого є юристи, філософи, політичні діячі (М. О. Бердяєв, С. М. Бул­гаков, Б. П. Вишеславцев, В. М. Гессен, І. О. Ільїн, С. А. Котляревський, Й. В. Михайлівський, Й. О. Покровський, Є. В. Спекторський, П. Б. Струве, Є. М. Трубецькой, С. М. Трубецькой, С. Л. Франк, О. С. Ященко та ін.).

Доцільно звернути увагу на теоретичне обґрунтування природного права в наукових працях П. І. Новгородцева (1866-1924) [643, с. 16] - відомого вченого, засновника школи відродженого природного права. Він у кантіанському дусі намагався вивести природне право з розуму й моральності. Проте в деякому сенсі вони в його теорії збігаються, тобто раціоналізм мав характер моралізму, і навпаки. Природне право науковець називав «правом майбутнього», оскільки воно персоніфікує ідеальне уявлення про право, що постійно розвивається. Питання про право майбутнього, на його думку, базується на співвідношенні істо­ричної неминучості й моральної обов’язковості. Ідеальне право як право майбутнього у той же час дає оцінку нинішньому. З одного боку, перше не могло виникнути поза конкретною історичною ситуацією, а з другого - затверджуючи нові правові ідеали, воно заперечує існу­юче право. Моральна проблема виявляється тут як основа конфлікту. Поява чинної нормативної системи може бути історично зумовлена, а природне право, з огляду на свій моральний ідеал, оголошує його морально незручним. Виходячи з цього, П. І. Новгородцев завдання природного права вбачав не в тому, щоб сформувати теорію правоут- ворення, що пояснює правові інститути, а у визначенні моральних вимог, що пропонують ідеальні шляхи становлення правовідносин. Природне право як право майбутнього формує критерії оцінки історії, що не можуть бути виведені із самої історії. Тому вчений закликав до «апріорних настанов моральної свідомості, що... містили дані для оцінки будь-якого досвідченого матеріалу» [644, с. 255].

Вважаємо за потрібне проаналізувати наукові напрацювання І. О. Ільїна (1883-1954), який розумів природне право як одночасно розумну, моральну й правову категорію. Належність до природного права, як доводив науковець, властива кожній людині, але переважно воно залишається неясним, невпевненим і неусвідомленим «правовим почуттям», «інтуїцією правоти». Людина окремо, суспільство в ціло­му неухильно розвиваються в напрямі усвідомлення в собі природно­го права, що означає формування зрілої правосвідомості, укріплення почуття людської гідності, вибір правильного, такого, що веде до Бога, способу життя. Він розумів природне право насамперед як суб’єктивне право особистості: «його можна називати природним правом, тому що воно виражає існуючу природу духовного життя людини; його можна називати вічним правом, тому що воно зберігає своє значення для всіх часів і народів; його можна називати невідчужуваним правом, тому що будь-яке його применшення або попрання псує духовне жит­тя й принижує гідність людини» [381]. Він переконаний, що природ­не право є суб’єктивним на рівні індивідуальної свідомості, але й об’єктивним як духовна сутність, що виростає з божественного світопорядку й поєднує людей у цілісне людство. Природне право постійно намагається перерости свою, споконвічно властиву йому автономію особистісної правосвідомості, і стати об’єктивним генера­тором правопорядку.

Майже тотожну точку зору щодо розуміння природного права мав Є. М. Трубецькой (1863-1920) [1054, с. 48-50, 67], який ще на початку ХХ ст. довів, що проблеми природного права та його теорії «є цен­тральним, життєвим питанням філософії права» [1053, с. 44], про що філософи й правознавці сперечаються від моменту його зародження, і яким воно залишається до сьогодні. Нескінченні дискусії точилися й тривають навколо самого поняття й змісту природного права, його реальності або надуманості, його практичної значимості й застосов­ності. Отже, дотепер існують досить суперечливі погляди й підходи. Одні автори доводять, що природне право як таке і його окремі інсти­тути в реальному житті не існують, що вони і їх поняття - це результат властивих людському розуму «апріорних оман» [595, с. 283]. Інші науковці переконують, що природне право як породження самої при­роди й розуму - це така ж реальність, як і позитивне право, результат нормотворчої діяльності держави і його окремих органів [478, с. 96]. Це все пояснюється тим, що теоретичне підґрунтя для вивчання при­родного права складалося протягом не однієї доби і готували його як стародавні мислителі, філософи, священнослужителі, так і юристи. До наведеного додамо, що сучасне природне право в англо-американській філософії представлене іменами Л. Л. Фуллера [1197; 1198], Дж. М. Фін- ніса [1195; 1196], Р. Дворкіна, Д. Роусла та ін. (детальніше питання природного права в роботах згаданих філософів будуть розглянуті в підрозділі 1.2 монографії).

Сучасні різновиди теорії природного права виходять із такого його бачення, як: об’єктивно дана цінність (Ф. Жені (1861-1959)), мораль (Ж. Дабен (1889-1971)), деонтологія (А. П. Д’єнтрев (1902-1985)), щось, що стосується соціології (Ф. Селзнік (1919-2010)), щось, засноване на антропології (М. Мід (1901-1978), М. Едель (1906-1964) і А. Едель (1908-2007)), етична юриспруденція (М. Р. Коген (1880-1947)), відно­сини між моральною істиною й загальними факторами (Т. Браун) і внут­рішня моральність закону (Л. Л. Фуллер (1902-1978)).

У цей час у правознавстві яскраво виражений процес конвергенції юридичного позитивізму й теорії природного права. Зазначене підтвер­джує й еволюція поглядів Г Харта. По суті, він зовсім не відрізняє того факту, що розвиток права відбувається під впливом моралі й що право, у свою чергу, впливає на розвиток моралі [1204, с. 1]. Аналізуючи кон­цепцію природного права Дж. Фінніса, Г. Харт визнав, що вона «багато в чому комплементарна, а не ворожа юридичному позитивізму» [1203].

Взаємодоповнюваність підходів до вивчення права підкреслюється й у пострадянській науковій літературі [540, с. 3-11; 1055, с. 11-33]. Серед сучасних концепцій обґрунтування права, які базуються на па­радигмі інтерсуб’єктивності, виокремлюються онтологічні й комуні­кативні доктрини (П. Амселек, К.-О. Апель, Ю. Габермас, Г Г Гадамер, М. Гартман, Е. Гуссерль, Г Коїнг, В. Майхофер, Г Радбрух, П. Рікер, М. Хайдеггер, М. Шелер та ін.).

1.1.2.