ВСТУП

В умовах глобалізації не тільки для нашої держави, а й для багатьох кра­їн світу вкрай важливими є: забезпечення в еколого-правовій галузі пріори­тету прав і свобод людини і громадянина, верховенства права, прозорості й відкритості в діяльності органів державної влади та місцевого самовряду­вання, а також організацій громадянського суспільства, налагодження між ними конструктивної взаємодії, підвищення їх відповідальності; залучення громадськості як до процесів формування й реалізації екологічної державної і регіональної політики, так і вирішення питань місцевого значення тощо.

Проте сучасні інтеграційні та глобалізаційні процеси, встановлення ново­го міжнародного екологічного правопорядку й створення єдиного еколого- правового простору - це не лише збільшення кількості ратифікованих угод екологічної спрямованості, прийнятих нормативно-правових актів як на за­гальносвітовому, так і на національному рівні, а й, і це головне, забезпечення дієвості та якості вітчизняної системи екологічного права й законодавства, які поки що не можна визнати досконалими.

Ураховуючи все це, а також цивілізаційні виклики, Україні передусім по­трібно активізувати правотворення, модернізувати положення еколого-право- вої доктрини, спираючись на концепти якої, будуть переглянуті, оновлені й деякі положення науки, державної політики, праворозуміння, а отже, і пра- возастосування. Підґрунтя для цього мають становити новітні філософсько- правові ідеї, що, на наше переконання, позитивно вплине на розвиток еколо­гічного законодавства (законодавчий екологічний процес). З огляду на те, що система екологічного законодавства є вторинною стосовно системи екологіч­ного права та виникає на її основі під впливом природно-правової доктрини, вона має зазнати певних перетворень.

Актуальність і значущість дослідження визначаються також тим, що всебічне й ґрунтовне вивчення таких правових категорій, як «природно- правова доктрина», «еколого-правова доктрина», «екологічні природно- правові відносини», «екологічні природні відносини», «екологічні право­відносини», «екологічне законодавство», «система екологічного законодав­ства», дозволить як удосконалити, так і поглибити та розширити наукове вчення про сутність і зміст екологічного права, детальніше розглянути і його взаємодію з іншими правовими галузями й науками (і не лише юридичної спрямованості), і його вплив на становлення сучасної державної екологічної політики України, формування модерного екологічного законодавства, в яко­му будуть легалізовані положення природного права. Завдяки цьому виник­не можливість передбачити в нормативно-правових актах приписи, спираю­чись на які, вдасться: а) урегулювати екологічні відносини задля задоволен­ня публічних і приватних інтересів, забезпечуючи їх узгодженість; б) закріпити ідеї справедливості й встановити певну рівність перед законом усіх суб’єктів права, особливо у питаннях невідворотності юридичної від­повідальності за вчинення екологічних правопорушень і її співмірності із заподіяними збитками.

До написання цієї монографії підштовхнуло й те, що в українській еколо- го-правовій науці не було проведене комплексне наукове вивчення теоретичних і практичних проблем, що виникають у різних сферах правового регулювання (особливо в майбутньому), як-от: потенційне, необхідне, законодавче, право- застосувальне в контексті природно-правової доктрини екологічного права, роль якої в удосконаленні існуючих концепцій екологічного права ніким не заперечується. Усе зазначене, звісно, вимагає продовження вже розпочатих і проведення досліджень ще не розглянутих питань, серед яких об’єктивні передумови формування правових норм і екологічних правовідносин, сучас­ного понятійно-категоріального апарату екологічного права відповідно до світових стандартів, аналіз шляхів їх розвитку.

Науково-теоретичну базу монографічного дослідження становлять праці українських учених, присвячені загальним проблемам правового регулюван­ня екологічних суспільних відносин, забезпечення екологічних прав (а також обов’язків) і задоволення інтересів суб’єктів, гарантування екологічної без­пеки, а саме: В. І. Андрейцева, Г І. Балюк, О. В. Бевз, А. Г Бобкової, Д. В. Бу- суйок, М. Я. Ващишиної, О. А. Вівчаренка, Ю. О. Вовка, Н. С. Гавриш, П. О. Гвоздика, А. П. Гетьмана, І. В. Гиренко, Т І. Діденко, В. А. Зуєва,

B. М. Єрмоленка, І. І. Каракаша, Р. С. Кіріна, Н. Р Кобецької, Т О.

A. М. Статівки, Н. І. Титової, В. Ю. Уркевича, В. І. Федоровича, Т. Є. Харитонової, Є. О. Шевкунової, Ю. С. Шемшученка, О. А. Шомпол, Н. Я. Шпарик, М. В. Шульги та інших дослідників.

Крім того, в роботі враховуються досягнення представників національних наукових юридичних шкіл у сфері загальної теорії і філософії права, консти­туційного та інших галузевих наук, зокрема таких учених, як: В. Б. Авер’янов, Ю. Г. Барабаш, С. П. Головатий, О. Г. Данильян, О. Р. Дашковська, О. В. Дзе- ра, О. П. Дзьобань, А. С. Довгерт, А. П. Заєць, А. А. Козловський, М. І. Козю- бра, А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, Н. С. Кузнєцова, С. І. Максимов, Ю. М. Оборотов, Н. М. Оніщенко, М. І. Панов, Н. М. Пархоменко, О. В. Пет- ришин, С. П. Погребняк, П. М. Рабінович, С. П. Рабінович, О. Ф. Скакун,

C. С. Сливка, І. В. Спасибо-Фатєєва, В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, М. В. Цвік,

B. М. Шаповал, С. В. Шевчук, О. І. Ющик, І. В. Яковюк та ін.

Теоретичним підґрунтям можна вважати праці й висновки зарубіжних філософів і правознавців, серед них: С. С. Алексєєв, Р Алексі, Г. Дж. Берман, П. Г. Виноградов, Ф. Віакер, Х. Вольф, В. М. Гессен, Р. Давид,

Є. Ерліх, І. О. Ільїн, Б. О. Кістяківський, Г. Кленнер, В. Майхофер, Ж. Марітен, Г. Міттайс, П. І. Новгородцев, Й. О. Покровський, А. В. Поляков, Ґ. Л. Радбрух, Ф. К. фон Савіньї, В. С. Соловйов, П. Б. Струве, Ф. В. Тарановський, Є. М. Трубецькой, Дж. Фінніс, Л. Л. Фуллер, Г.-Д. Шелауске, Г. Ф. Шершеневич, Р. Штаммлер та ін.

Емпіричну базу дослідження становлять екологічне, земельне, цивільне, господарське, конституційне та інше законодавство як України, так і деяких європейських держав, міжнародно-правові акти, судова практика, а також практика застосування органами державної влади і місцевого самовряду­вання нормативно-правових документів у екологічній сфері.

При написанні монографії було поставлено за мету проведення комплекс­ного теоретичного аналізу впливу природно-правової доктрини на розвиток екологічного законодавства; окреслення перспективних напрямів становлен­ня еколого-правової доктрини та визначення особливості її застосування при формуванні й удосконаленні державної екологічної політики і подальшої систематизації екологічного законодавства в умовах євроінтеграції.

З огляду на наведене вище передбачене вирішення таких завдань:

- запропонувати визначення поняття «система екологічного законодав­ства», розглянути її ознаки (зокрема: цілісність; зв’язок із системою права, оскільки перша (система екологічного законодавства) стосовно останньої (системи екологічного права) є вторинною, виникає на її основі; системність внутрішніх зв’язків; структурованість (горизонтальну (галузеву) і вертикаль­ну (ієрархічну) структуру), диференціацію, узгодженість);

- дослідити історичний аспект і соціальну обумовленість концепцій природного права при формуванні системи екологічного права й законо­давства;

- довести багатоаспектність впливу природно-правової доктрини на сучасну еколого-правову науку і доктрину, екологічну політику, правовідно­сини й законодавство з огляду на усталені підходи та новітні тенденції;

- здійснити аналіз наукових підходів щодо природного екологічного права;

- навести визначення, виокремити ознаки й специфіку природного еко­логічного права;

- з’ясувати місце природного екологічного права у правовій системі;

- визначити ступінь зумовленості принципів у галузі екологічного права (як-от: правові екологічні принципи; принципи екологічного права і принци­пи екологічного законодавства) від розвитку і поширення впливу природно- правової доктрини;

- проаналізувати умови виникнення екологічних відносин із позицій природно-правової доктрини;

- провести дослідження об’єктно-суб’єктного складу природних еколо­гічних відносин;

- встановити особливості екологічної правосуб’єктності та її складових;

- навести поняття, класифікації і специфіку реалізації природних еколо­гічних прав та обов’язків;

- вивести наукову дефініцію «екологічний інтерес» як правової кате­горії, виявити особливості її співвідношення із суміжними правовими кате­горіями;

- розглянути законодавчі засади закріплення екологічних інтересів, на­дати юридичні класифікації останніх із позицій природно-правової доктрини;

- розробити пропозиції з удосконалення чинного екологічного законо­давства.

В умовах сьогодення загальновизнаним є факт, що право не обмежується лише позитивістсько-нормативістським його сприйняттям і тлумаченням, під впливом сучасних концепцій природного права формуються й діють новітні інститути екологічного права і законодавства. Зараз екологічне право роз­глядається як складне, поліфункціональне та неоднозначне явище, пронизане загальними ідеями, які пов’язують його із суспільним буттям, національними інтересами.

Об’єктом дослідження виступають суспільні екологічні відносини, які в контексті природно-правової доктрини недостатньо чи не повною мірою врегульовані та/або потребують правової і законодавчої регламентації.

Предметом є теоретичні й практичні проблеми розвитку екологічного законодавства з позицій природно-правової доктрини.

Ураховуючи наведене, а також те, що в житті нашої держави внаслідок перебудови економічного механізму, реформування політичної, соціальної, ідеологічної і правової сфер виникають нові явища, які потребують осмис­лення й узагальнення наукою екологічного права, потрібно звернути увагу на: вивчення механізмів закріплення та втілення в практику положень природно- правової доктрини; значимість природного права, ефективність його впливу на розвиток демократичного суспільства й екологічних відносин; забезпечен­ня екологічного правопорядку й оптимізацію законодавчого екологічного процесу, використання його потенційних можливостей. Ідеться про необхід­ність усвідомлення й вироблення науковою спільнотою чіткого розуміння особливостей природного екологічного права в системі права, оскільки при­родні екологічні права людини є передосновою для становлення суб’єктивних екологічних прав суб’єктів, а природні екологічні обов’язки - юридичних екологічних обов’язків. Крім того, варто брати до уваги і той факт, що еколо­гічна природно-правова доктрина розвивається саме завдяки постійній взаємо­дії теорії та практики, розумінню необхідності її використання, а також те, що екологічне законодавство в цілому й окремі його інститути - це продукт соціальної дійсності. Спираючись на вказане, можна констатувати, що при­родне право варто розглядати як сукупність чинників, що ґрунтується на конкретних обставинах, якими вона визначена, виходячи із сучасної парадиг­ми вдосконалення національної правової системи.

Таким чином, цілком логічно вести мову про те, що екологізація суспіль­них відносин і реформування екологічного законодавства є об’єктивним і со­ціально зумовленим процесом. Більше того, саме соціальна обумовленість вимагає переосмислення підходів до способів і засобів регламентації новітніх суспільних відносин, уведення їх до еколого-правового простору, що означає досягнення такого стану права, за якого воно здатне відображати об’єктивні інтереси й потреби соціуму. Керуючись наведеним вище, зазначимо, що кон­цепт соціальної обумовленості природно-правової доктрини згенерований під впливом сучасної суспільної свідомості, що й виступає базою для подальшо­го формування, розвитку, вдосконалення суспільних екологічних відносин та їх законодавчого врегулювання. Звісно, усе окреслене повинно відбуватися досить динамічно і мати системний характер, завдяки чому вдасться сформу­вати не лише єдиний науковий, а й еколого-правовий простір, підґрунтям якого має стати природне право. Наведене зайвий раз підтверджує нагальність поглибленого вивчення питань, пов’язаних із визначенням особливостей і специфіки відповідних екологічних відносин як предмета правового регу­лювання.

Підсумовуючи додамо, що комплексного наукового дослідження системи екологічного права, його предмета, об’єкта, місця в правовій системі на цей час ще не проводилося, а наявні напрацювання лише загострюють дискусію щодо «автономності» цієї галузі (більше того, деякі з них применшують «вагу й авторитет» екологічного права як самостійної галузі права), через що об­рана тема набуває особливої актуальності.

У контексті наведеного цілком логічно буде передусім зупинитися на іс­торичному аспекті, розглянувши наукові підходи до системи й структури екологічного права як самостійної або комплексної галузі права, що певною мірою узгоджується з висновками, отриманими В. М. Єрмоленком стосовно аграрного права, а саме, що в сучасних умовах склалася «псевдодилема» са­мостійності або комплексності аграрного права [332, с. 22]. Вважаємо за по­трібне підтримати їх та використати й для екологічного права як суміжної галузі.

У зв’язку з цим убачається за доцільне розширити теорію сучасного еко­логічного права, включивши до її складу природне екологічне право, яке виступає, по-перше, регулятором суспільних відносин, завжди пов’язане з існуванням соціуму, створюється суспільством; по-друге, історично є вті­ленням певної міри відповідної правомірної поведінки, справедливості; по-третє, його реалізація й дотримання зумовлені станом соціально-еконо­мічного розвитку й устроєм суспільства, що, до речі, й обґрунтовується в цій монографії. Таким чином, природне екологічне право діє як змістовно-дина­мічна складова права, яка чинить регулятивний (спеціально-юридичний), інформаційно-психологічний (мотиваційний), виховний (ідеологічний, педа­гогічний) і соціальний вплив на суб’єктів екологічних відносин і зорієнтова­на на гарантування та забезпечення загальновизнаних цінностей, тобто воно служить орієнтиром при формуванні як позитивного екологічного права, так і еколого-правової доктрини й національної державної екологічної політики, виступає еталоном моральності, першоосновою будь-якого права, а отже, сприяє правоутворенню, оскільки пов’язане з розумінням суб’єктом власних екологічних прав і обов’язків, певною мірою залежить від думки суспільства, публічних екологічних інтересів.

Не претендуючи на абсолютність, беззаперечність викладених поглядів, висловимо цілком прийнятні, на нашу думку, твердження. Визначаючи місце екологічного права в системі права, вважаємо, що, оскільки воно формується під впливом концептів природного права, загальноприйнятих на сучасному етапі розвитку держави, а також з урахуванням засадничих положень природно-правової доктрини, його доцільно віднести до публіч­но-приватної галузі.

Крім того, нині ні в кого не викликає заперечень теза про те, що екологіч­ні правовідносини слід розглядати як складну систему елементів і зв’язків (суб’єкти, об’єкти, обставини (юридичні факти), зміст (юридичний і фактич­ний) тощо). Виходячи з цього, а також із позицій природно-правового під­ходу, визначальним у них є права, що рефлексивно зумовлює появу кореспон­дуючих екологічних обов’язків протилежної сторони, а отже, стає нагальною потреба у встановленні закономірностей процесу досягнення балансу між ними, забезпечення відповідності національного законодавства і юридичної практики вимогам міжнародних стандартів щодо статусу суб’єктів екологіч­них відносин, їх складу. Звісно, для цього потрібно передусім з’ясувати, у чому полягає соціальна обумовленість екологічних правовідносин, виявити особ­ливості впливу природно-правової доктрини на їх змістовне наповнення, становлення та подальше закріплення і, урешті-решт, кодифікацію екологіч­ного законодавства.

Принагідно зауважити, що при розгляді окреслених проблем була про­ведена сегментація екологічних відносин за соціальним статусом суб’єктів, оскільки це сприяє як їх розумінню, так і реалізації, а також формуванню дієвого механізму охорони й захисту. Констатовано, що існують: 1) екологіч­ні природні відносини й 2) екологічні правовідносини, складником яких мо­жуть бути природно-правові відносини (які, до речі, отримали законодавче закріплення). Цілком зрозуміло, що зміст перших становлять екологічні права й обов’язки людини, які належать їй як їх суб’єкту від народження й гарантуються суспільством, зміст других - права й обов’язки, надані, гаран­товані й охоронювані державою, до яких віднесені й природні екологічні права, які залежно від рівня демократичності держави можуть бути закріпле­ні в Конституції та законах відповідно. Виходячи з цього, основна увага при­ділена суб’єктам права як потенційним учасникам екологічних правовідносин. Крім того, вони, як правило, розглядаються законодавцем у статичному стані з позицій володіння екологічною правосуб’єктністю, оскільки суб’єкт еколо­гічних правових відносин - це особа, яка є суб’єктом права, виступає вже не потенційним носієм суб’єктивних екологічних прав і юридичних обов’язків, а дійсним, безпосереднім учасником процесу, тобто реалізує правосуб’єктність. Однак, як уже згадувалося, при проведенні дослідження враховувалися особ­ливості природного права, а це дає підстави стверджувати, що використання двох означених правових категорій (суб’єкт екологічних правових відносин і суб’єкт екологічного права), спираючись на положення природно-правової доктрини, стане у пригоді як у правотворчості, так і в науковому обігу, об­ґрунтованість чого підтверджується висновками фахівців у галузі екологіч­ного права.

Таким чином, убачається за доцільне підтримати думку науковців, що правосуб’єктність (як загальна, так і галузева - екологічна, спеціальна, на­приклад, мисливців, надрокористувачів тощо) складається з правоздатності та дієздатності, для юридичних осіб екологічна правоздатність і дієздатність виникають одночасно. У той же час варто пам’ятати, що існує ще й делікто- здатність (здатність нести юридичну відповідальність за вчинені правопору­шення (делікти)), яка може мати місце або ні, оскільки виступає особливим елементом правосуб’єктності. У зв’язку з цим доцільно проаналізувати еко­логічне законодавство України в частині регламентації інституту правоздат­ності особи, бо екологічні нормативно-правові акти не містять спеціальних положень і приписів стосовно визначення правосуб’єктності як екологічної в цілому, так і таких її різновидів, як земельна, водна та ін. У законодавстві переважно визначені й закріплені лише основи дієздатності, її складники, йдеться про угодоздатність та деліктоздатність, причому остання деякими фахівцями розглядається як окремий елемент правосуб’єктності (що, на наше переконання, заслуговує на підтримку). Екологічна правоздатність громадян, яка є невід’ємною, невідчужуваною в цілому, гарантованою державою, у свою чергу, не може бути обмежена, що не стосується прав, точніше, окремих еко­логічних або інших прав, які, як відомо, можна обмежити у встановлених законом випадках.

Беручи все це до уваги, запропоновано класифікації суб’єктів природно­го екологічного права за різними критеріями: залежно від форми реалізації (індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об’єднання осіб)); за видом суб’єктів екологічних відносин (цей поділ певною мірою перетинається з пер­шою диференціацією і на підставі цього виокремлюються природні права людини, сім’ї, нації (народу) та інших соціальних спільнот людства тощо). Ураховуюче все це, доведено, що різноманіття видів природних екологічних прав пояснюється, по-перше, особливостями публічно-приватних екологічних відносин, що виникають у соціумі; по-друге, кількістю видів соціальних зв’язків, що існують у суспільстві; по-третє, специфікою екологічного право- розуміння й екологічної правосвідомості.

Під час дослідження: 1) обґрунтовано, що суб’єкт природного екологіч­ного права - категорія багатоаспектна і може розглядатися як: вища соціаль­на цінність, при законодавчому закріпленні - соціально-правова; має певну форму; складова природно-правових екологічних відносин - сукупність правових якостей (для юридичної особи або індивіда), що знайшли відобра­ження у спеціальній юридичній формі, якими вони мають володіти, тощо; 2) підтверджено, що суб’єкт екологічних правовідносин (як позитивних, так і природних) використовує лише ті права, котрі йому необхідні; виступає як активний або пасивний носій прав і обов’язків, що сприяє задоволенню еко­логічних потреб і інтересів; 3) зроблено висновок, що природне екологічне право доцільно розглядати як субстанційну основу позитивного екологічного права і правосуб’єктності; поняття «суб’єкти природного екологічного права» ширше за «суб’єкти природних екологічних правовідносин»; суб’єкт при­родного екологічного права стає суб’єктом правовідносин, якщо він вступає в суспільні відносини з іншим суб’єктом права, при цьому виникають і реа­лізуються суб’єктивні та природні екологічні права й обов’язки. Отже, до­ведено, що категорію «суб’єкт екологічного права» доцільно розглядати в контексті міждисциплінарних досліджень, а саме з урахуванням філософ­ських, соціологічних, політологічних, економічних та ін.

У той же час за результатами дослідження підтверджено важливість того, що разом із загальновизнаними природними екологічними правами існують і природні обов’язки, які є невід’ємними, невідчужуваними й притаманними кожному від народження. Більше того, екологічні обов’язки, як і права, мають природний характер походження, але перші більшою мірою підлягають со­ціалізації, тому що пов’язані із примусом з боку держави. Природно-правовий зміст юридичного обов’язку включає: а) справедливість, детерміновану при­родними, біологічними, культурними чинниками; б) внутрішню совість і вину, які спираються на соціально-біологічне коріння особистості. Таким чином, саме ступінь екологічної свідомості, праворозуміння, совісті окремої осо­бистості є визначальним при формуванні її власного розуміння обов’язку екологічної спрямованості.

Виходячи з цього, вважаємо, що природні екологічні обов’язки: ґрунту­ються на положеннях природно-правової доктрини права; виникають від моменту народження й існують довічно незалежно від волі держави, прита­манні різним суб’єктам у сфері приналежності (на праві власності й природо­користування тощо), передбачають дотримання вимог екологічної безпеки, використання, відтворення (відновлення), збереження, охорони, захисту дов­кілля; є невід’ємними і невідчужуваними, основоположними й пріоритетни­ми стосовно інших обов’язків суб’єктів, необхідних для створення безпечних і життєво необхідних умов існування людини; пов’язані, як правило, із роз­робленням механізму реалізації та гарантування природних екологічних прав; корелюються з природними екологічними правами, визнаються і забезпечу­ються всіма державами (незалежно від правового закріплення); вважаються категорією динамічною і залежать від економічного, соціального, політичного, духовного, культурного розвитку соціуму й державності. Крім того, вони спираються на такі змістовні характеристики, як: об’єктивність, всезагаль­ність, невідчужуваність, незмінність тощо. Таким чином, варто ще раз наголо­сити, що природні екологічні обов’язки, як і права, не обмежені часовими параметрами, наприклад, відсутній час їх настання і припинення виконання, як немає і просторових обмежень їх дії. Отже, в умовах сьогодення доцільно вести мову про верховенство не лише природного права, а й обов’язків.

За результатами проведеної роботи можемо також стверджувати, що в сучасній еколого-правовій доктрині екологічні обов’язки й права мають розглядатися як парні, але самостійні правові категорії, що пов’язані між со­бою як правові явища. Підтверджують наведену тезу такі отримані в ході дослідження висновки: 1) екологічні права й обов’язки ґрунтуються на при­родно-правовій доктрині; 2) кожній історичній епосі притаманне власне уявлення про них як про динамічні правові категорії; 3) екологічні обов’язки й права діалектично взаємодіють як парні правові категорії; 4) вони забез­печуються державою в інтересах усіх членів суспільства й кожної особи окремо; 5) є елементами правовідносин із природним змістом; 6) виступають важливими структурними елементами еколого-правового статусу людини і гро­мадянина (незалежно від того, закріплені вони на законодавчому рівні чи ні); 7) їм властива кореляція; 8) екологічні обов’язки вважаються межами прав і забезпечують їх гарантованість; 9) основоположні екологічні права й обов’язки належать до природних; 10) мають однакову цінність і значущість для суспільства й 11) загальну мету і завдання реалізації тощо. Не менш важ­ливе й те, що екологічні обов’язки (природні й зафіксовані на законодавчому рівні), як і права, еволюціонують залежно від економічного, соціального, політичного, духовного, культурного розвитку соціуму. Рівень їх дієвості ви­значається суспільною обґрунтованістю екологічних потреб, що є результатом біологічного й соціального розвитку, тобто їх не можна назвати незмінними, сутність природних екологічних обов’язків становить природний екологічний порядок, зокрема, їх закріплення як на національному, так і міжнародному законодавчому рівні, що, у свою чергу, свідчить про існування певного юри­дичного порядку. У той же час варто пам’ятати, що однією з істотних вимог виконання екологічних обов’язків виступає їх суспільно-відповідальна моти­вація. Виходячи з цього, можна стверджувати, що екологічні обов’язки слід розглядати як необхідну складову взаємодії держави, суспільства й особис­тості, без яких неможливе гармонійне співіснування природи та суспільства.

Узагальнюючи наведені щодо екологічних обов’язків і прав міркування, можемо з упевненістю вести мову про таке: а) досліджувані обов’язки й пра­ва розглядаються як складна еколого-правова система, що знайшло відобра­ження в міжнародних актах, Конституції України, спеціальному екологічно­му й суміжному з ним законодавстві щодо прав й обов’язків людини; б) вони являють собою складні правові міжгалузеві (комплексні) інститути екологіч­ного права, тобто в останньому як у самостійній галузі права існує не лише інститут екологічних прав, а й співвідносний із ним інститут екологічних обов’язків; в) основоположні екологічні права громадян належать до невідчу- жуваних природних прав, закріплених переважно на конституційному рівні, вважаються вищою соціальною цінністю, бо невід’ємні від особистості, забезпечують життєдіяльність громадянина, є безпосередньо діючими неза­лежно від їх правової фіксації, перебувають під захистом держави і відпо­відають міжнародним стандартам у галузі прав людини (таких ознак, до речі, мають набути й екологічні обов’язки); г) форми реалізації екологічних прав і виконання обов’язків повинні бути відповідними й корелятивними. Таким чином, екологічні права й обов’язки - це системоутворюючий фактор роз­витку еколого-правової науки, доктрини, політики й законодавства, їх цін­нісний орієнтир. На наше переконання, у подальшому при кодифікації, що передбачається, принаймні ведуться дискусії щодо розроблення ЕК України. Саме беручи до уваги засади природно-правової доктрини, у Кодексі дореч­но передбачити окремий розділ (або главу) щодо екологічних прав і обов’язків людини й громадянина (або еколого-правового статусу громадян), до яко­го (якої) будуть включені статті, присвячені їх системі, ретельному аналізу кожного з них, правовому механізму їх реалізації, охороні та захисту, а влас­не дефініцію поняття «екологічні права й обов’язки» доцільно навести у ст. 1 «Визначення основних термінів» розділу (або глави) 1 «Основні положення». Крім того, у Кодексі бажано надати трактування категорії «екологічний інте­рес», означити його різновиди (публічний і приватний) як об’єкта правової охорони.

Ураховуючи висновки, зроблені в роботі, а також напрацювання інших сучасних науковців, вважаємо за потрібне внести відповідні зміни й доповнен­ня до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а окремі положення доцільно врахувати при оновленні Стратегії державної екологічної політики та розвитку галузевих стратегій, що передбачено по­становою Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2017 р. № 1106 «План заходів з виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони» [782].

Під час проведення дослідження також не залишилося поза увагою пи­тання визначення об’єктів природно-екологічних відносин, як і об’єктів еколого-правового регулювання в цілому, оскільки воно на цей час є доволі актуальним і дискусійним. Передусім ставилося за мету з’ясувати (що, до речі, було основним), тотожні вони чи між ними існують певні відмінності. У ході роботи підтверджено, що система природних відносин щодо об’єктів довкілля набагато ширша й різноманітніша, а отже, ті об’єкти, які досі не вважаються об’єктами еколого-правового регулювання, із певних підстав підпадають під вплив природного права й природно-правової доктрини, а це дозволяє вести мову про те, що з еволюціонуванням соціуму може виникнути потреба в їх подальшому законодавчому закріпленні.

Цілком логічно, що з огляду на це не можна було не розглянути принципи екологічного права. Так, при аналізі їх втілення в практиці враховувалися досягнення української юридичної науки у сфері загальної теорії права й еко­логічного права, завдяки чому доведено, що поняття «правові екологічні принципи», «принципи екологічного права» і «принципи екологічного зако­нодавства» не слід ототожнювати. Більше того, слушним буде трансформува­ти в екологічне право висновки, запропоновані С. І. Максимовим, що саме принципи виступають структурним і логіко-смисловим компонентом, в якому й за посередництвом якого реалізується єдність «природного» права як сут­ності й морального змісту права «позитивного» з останнім (позитивним правом) як явищем та формою прояву цієї сутності [556, с. 171-172].

Крім того, враховуючи отримані результати, можна твердити, що при за­планованій кодифікації екологічного законодавства (створенні Екологічного кодексу) доцільно передбачити окрему статтю «Принципи екологічного за­конодавства». На наше переконання, це буде відповідати природно-правовому підходу й узгоджуватиметься з положеннями ст. 3 Закону України «Про охо­рону навколишнього природного середовища», де знайшли відображення основні принципи охорони навколишнього природного середовища (зауважи­мо, якщо він втратить чинність, то в такому разі зміни слід внести до Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» або до прийнятого 28 лютого 2019 р. нового Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної по­літики України на період до 2030 року»).

Не менш важливим є й те, що під час роботи вдалося підтвердити, що разом з іншими філософськими концепціями і напрямами (анімізм, антропо­морфізм, антропологізм, антропоцентризм, конкордизм, екоцентризм, екогу- манізм), які впливають на формування сучасного екологічного права, енвай- роменталізм як одна із сучасних парадигм науки найбільш відповідає вимогам сьогодення, а отже, його варто розглядати як пріоритетний передусім тому, що згідно із зазначеною концепцією усуваються існуючі суперечності між антропоцентричним й екоцентричним підходами, співвідношення яких є клю­човим питанням еколого-правової науки.

Зазначимо, що втілення положень природного права й природно-правової доктрини в еколого-правову доктрину, їх подальша легалізація в екологічно­му законодавстві сприяють: а) як закріпленню екологічних відносин, що від­повідають публічним і приватним інтересам, так і їх збалансованості; б) вті­ленню ідей справедливості й встановленню певної рівності перед законом усіх суб’єктів екологічного права, а також збільшенню ймовірності дотриман­ня принципу відповідності ступеня юридичної відповідальності вчиненим правопорушенням, що в) є важливим чинником прогресу й сталого екологіч­ного розвитку держави; г) пріоритету засад національної безпеки держави й суспільства, а також д) виступають критерієм «істинності» позитивного права. Виходячи з цього, вважаємо за необхідне підтримати висновок науков­ців, що природне екологічне право об’єктивно потребує нормативного закріп­лення, інакше воно залишиться сукупністю «гарних ідей» без практичного втілення, хоча на меті має бути їх позитивація.

Окремо зазначимо, що в монографічному дослідженні наведено резуль­тати аналізу екологічного інтересу як системоутворюючого чинника еколо­гічного законодавства, поглядів науковців, сучасного національного законо­давства, рішень ЄСПЛ щодо екологічного інтересу як правової категорії. Завдяки цьому встановлено, що всі екологічні інтереси не можуть входити до сфери законодавчого закріплення, а отже, слід чітко визначити критерії і сту­пінь соціальної необхідності легалізації певних інтересів. Наведене підтвер­джується тим, що право - це лише одна з форм існування інтересу, а головна мета галузевого правового регулювання - забезпечення публічних та при­ватних екологічних інтересів - може бути досягнута лише в міру формування системи поглядів про домінування екологічних начал у праві в цілому, тобто впровадження екологічного імперативу на рівень базових цінностей.

Ще одним важливим результатом проведеного наукового дослідження є те, що завдяки комплексному аналізу думок фахівців і положень природно- правової доктрини всебічно розглянуте співвідношення природних екологіч­них прав й інтересів, а на підставі цього виокремлені такі їх спільні ознаки: 1) природні екологічні права, як і охоронювані законом екологічні інтереси, є підставою виникнення, зміни, припинення, призупинення екологічних пра­вовідносин; 2) обидві категорії динамічні; 3) існують лише в межах суспільних відносин і 4) незалежно від їх визначення державою; 5) реалізуються за іні­ціативою їх носія (дії або бездіяльності); 6) є дозволами за загальною юри­дичною природою; 7) належать до об’єктів правової охорони й захисту; 8) виступають складниками природно-правової доктрини й елементами еко­логічних відносин.

Зрозуміло, якщо є спільні риси, то мають бути й відмінності. З огляду на це зроблена спроба провести розмежування між зазначеними категоріями.

Так, екологічний інтерес відрізняється від екологічних прав, а також природ­них прав екологічної спрямованості, закріплених на законодавчому рівні, за такими ознаками: а) йому (екологічному інтересу) не відповідає чий-небудь обов’язок (конкретний обов’язок) сприяти його реалізації або задоволенню, однак ніхто не має права заборонити особі діяти заради задоволення своїх законних інтересів; б) він (екологічний інтерес) розглядається як загальний легітимний дозвіл «дозволено все, що прямо не заборонено», а суб’єктивні екологічні права й легалізовані природні права - як спеціальний (за сутністю);

в) інтерес має характер прагнення, а екологічні права (у тому числі й ті, що визначені законодавчо) - міра можливої (дозволеної) поведінки; г) за струк­турою; д) за джерелами походження, якщо вести мову про суб’єктивні еколо­гічні права, то вони мають нормативно-правовий характер, а екологічні ж інтереси можуть походити з принципів екологічного права та інших його форм, а природні екологічні права дані від народження. Безумовно, екологіч­ні інтереси забезпечуються дією об’єктивного права навіть за відсутності суб’єктивних екологічних прав. Це дає підстави стверджувати, що публічні й приватні екологічні інтереси, а також екологічні права слід розглядати як самостійні правові категорії, які знаходяться в постійному взаємозв’язку, а також є самостійними об’єктами судового захисту та інших засобів еколого- правової охорони.

Підсумовуючи, вкажемо, що в монографії автор презентує власне бачен­ня еколого-правової доктрини (яка ґрунтується на концепті природно-право­вої доктрини) як різновиду галузевої правової доктрини, її системоутворюю­чого елементу, теоретико-методологічного фундаменту правової системи, джерела (форми) екологічного права, що формується на підставі основопо­ложних універсальних учень екологів-правознавців, які становлять наукову цінність, підтримуються юридичною спільнотою, служать підставою для офіційного визнання державою (легітимації) доктрини, втілення в суспільній свідомості. Крім того, спираючись на її положення, встановлюються страте­гічні напрями державної екологічної політики, перспективи подальшого роз­витку екологічного законодавства, науково обґрунтовуються концептуальні підходи до вирішення екологічного права проблем (як наукових, так і прак­тичних), що, у свою чергу, сприяє закріпленню в нормативно-правових актах пріоритетності природно-правових підходів при збереженні й захисті загаль­нолюдських цінностей, а також дає змогу врегулювати суспільні екологічні відносини. Отже, основна функція еколого-правової доктрини - підтримка формування підґрунтя для правотворчості й правозастосування.

Виходячи з цього, можемо висловити сподівання, що використання її по­ложень дасть змогу: а) прискорити правотворчий процес, розробити норма­тивно-правові акти й адаптувати їх до європейських стандартів; б) сформу- 24 лювати законодавчі дефініції, які поступово будуть перетворюватися на важливу частину нормативно-правових актів екологічної спрямованості;

в) розробити «дорожню карту» розвитку екологічного права й законодавства;

г) у подальшому успішно провести кодифікацію екологічного законодавства;

д) сформувати державну екологічну політику тощо. Варто при цьому пам’ятати, що апробація деяких положень еколого-правової доктрини певною мірою вже відбувається. Так, поки триває процес реформування екологічного законодав­ства, у судах відбуваються випробування й налагодження механізму санкціо­нування концептуальних положень еколого-правової доктрини шляхом при­йняття на її підставі судових рішень. Як наслідок, еколого-правова доктрина нині стає вагомим чинником упорядкування екологічних відносин, оскільки є динамічною категорією, спроможною враховувати екологічні публічні інте­реси і збалансовувати їх з приватними, а потреби соціуму - з особистими екологічними потребами і правами громадян, має стати підґрунтям для роз­роблення Екологічної доктрини України, а також Концепції систематизації екологічного законодавства.

Для повноти відображення отриманих результатів зупинимося ще на одному моменті. Вивчаючи окреслені питання і беручи до уваги те, що сис­тематизація екологічного законодавства повинна відбуватися на підставі по­ложень єдиної наукової доктрини, було надано визначення поняття «еколо­гічне законодавство» і внесено пропозицію закріпити його в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», а в подальшому, якщо буде досягнуто консенсусу з цього питання, і в ЕК України у статті «Основні поняття» або «Визначення основних термінів». Зауважимо, що автор цілком підтримує ідею кодифікації екологічного законодавства, оскільки в такому разі секторальні природоохоронні нормативно-правові акти будуть замінені (повністю або частково) новим правовим документом - Кодексом. Проте при реформуванні екологічного законодавства варто використовувати лише ті підходи й наукові концепції, які довели свою життєздатність, ефективність і які більше відповідають вимогам і світовим стандартам життя, що спонукає до пошуку нових шляхів теоретичного аналізу, технологій дослідження, ме­тодологічних і концептуальних підходів у вирішенні проблем впливу як при­родно-правової доктрини, так і концепцій природного права на формування в Україні сучасного суспільства і становлення її як правової держави, а в майбутньому і як екологічної.

Наприкінці зазначимо, що представлена монографія є результатом багато­річної співпраці з доктором юридичних наук, професором, академіком На­ціональної академії правових наук України А. П. Гетьманом, якому вислов­люємо щиру подяку за безпосередню допомогу на всіх етапах написання роботи, поради при проведенні ґрунтовного аналізу, а також конструктивні пропозиції щодо її змісту. Завдяки йому автор набула навичок наукової ді­яльності, критичного осмислення матеріалу тощо.

Слова подяки хотілося б висловити за позитивні висновки рецензентам - професору кафедри екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, члену-кореспонденту Національної академії правових наук України, доктору юридичних наук Г І. Балюк; завідувачу кафедри аграрного, земельного та екологічного права імені академіка В. З. Янчука Національного університету біоресурсів і при­родокористування України, доктору юридичних наук, професору В. М. Єрмо- ленку; завідувачу кафедри аграрного, земельного та екологічного права На­ціонального університету «Одеська юридична академія», доктору юридичних наук, доценту Т Є. Харитоновій.

Окремо згадаємо першого наукового консультанта, члена-кореспондента Академії правових наук України, академіка Української екологічної академії наук, лауреата Державної премії, доктора юридичних наук, професора В. К. Попова. Вдячна цій людині за те, що підтримав ідею, більше того, саме під його керівництвом розпочиналося написання цієї роботи. Світла йому пам’ять.

Хотілося б також подякувати колегам з кафедри екологічного права На­ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого за допомогу.

Крім того, безмежно вдячна моїм близьким за віру в мене, розуміння й всебічне сприяння в написанні цієї монографії.